|
Реферат: Фінанси підприємства (Финансы)
2
shura19@yandex.ru
ВСТУП
Фінанси є однією з найважливіших економічних категорій, що відбиває
економічні відношення в процесі створення і використання засобів. Їхнє
виникнення відбулося в умовах переходу від натурального господарства до
регулярного товарно-грошового обміну і було тісно пов'язано з розвитком
держави і його потреб у ресурсах.
Одним із головних ознак фінансів є його грошова форма вираження і
відбиток фінансових відношень реальним прямуванням засобів.
Фінанси мають як видиму, так і приховану форму прояву. Видима сторона
фінансів проявляється у грошових потоках, які рухаються між суб'єктами
фінансових відносин. Ці потоки - їх характер і форми, спрямованість і
обсяги - виступають предметом практичної фінансової діяльності. Прихована
сторона фінансів пов'язана з тим, що відображають ті чи інші грошові
потоки, а саме – рух вартості створеного у суспільстві валового
внутрішнього продукту, тобто обмінні й розподільні відносини. Від
налагодженості їх відносин залежить ефективність економічної системи і
розвиток суспільства. Ці відносини характеризують внутрішню сутність
фінансів і є предметом фінансової науки.
За допомогою державних фінансів відбувається регулювання масштабів
суспільного виробництва в галузевому і територіальному аспектах, захист
навколишнього середовища і задоволення інших суспільних потреб.
Фінанси об'єктивно необхідні, тому що обумовлені потребами
суспільного розвитку. Держава ж може, з огляду на об'єктивну необхідність
фінансових відношень, розробляти різноманітні форми їх використання:
вводити або відміняти різноманітні види платежів, змінювати форми
використання фінансових ресурсів і т.д. Держава не може створювати те, що
об'єктивно не підготовлено напрямком суспільного розвитку. Воно встановлює
тільки форми об'єктивно назрілих економічних відношень.
Умовою функціонування фінансів є наявність грошей, а причиною появи
фінансів служить потреба суб'єктів господарювання і держави в ресурсах, що
забезпечують їхню діяльність.
Фінанси незамінні тому, що дозволяють пристосувати пропорції
виробництва до потреб споживання, забезпечуючи в сфері господарювання
задоволення постійно непостійних відтворених потреб. Це відбувається за
допомогою формування грошових фондів цільового призначення. Розвиток
суспільних потреб призводити до зміни складу і структури грошових
(фінансових) фондів, утворюваних у розпорядженні суб'єктів господарювання.
Без фінансів неможливо забезпечити індивідуальний і суспільний
кругообіг виробничих фондів на розширеній основі, регулювати галузеву і
територіальну структуру економіки, стимулювати впровадження науково-
технічних досягнень, задовольняти інші суспільні потреби.
3
Сутність функцій фінансів підприємства
Фінанси підприємства обслуговують матеріальне виробництва. При їхній
участі створюється ВВП, що розподіляється усередині підприємства і галузей господарства. Через державний
бюджет мобілізуються ресурси в основний централізований фонд держави, і
відбувається перерозподіл засобів між галузями господарства, економічними
регіонами, окремими соціальними групами населення. Позабюджетні спеціальні
фонди мають строго цільове призначення. Фонди страхування призначені для
відшкодування збитку, нанесеного стихійними лихами підприємствам і населенню, а по особистому страхуванню –
виплати застрахованому чи обличчю його родині матеріального забезпечення
при настанні страхового випадку.
Суб'єктами фінансових відносин виступають підприємці, робітники і
службовці – за правом виробників ВВП, держава – за правом керуючої
структури суспільства, чи як власник-підприємець.
Права підприємців та робітників і службовців відображають їх
незаперечні права власності на вироблений ВВП. У рамках державного сектора
економіки такі самі права власності належать державі, яка виступає в даному
випадку звичайним підприємцем.
Права держави, як керуючої структури суспільства, визначаються
об'єктивними потребами встановлення системи фінансового забезпечення
виконання державою її функцій. Необхідні державі кошти вона може
акумулювати таким чином:
- заробляти як власник засобів виробництва;
- отримувати від природних ресурсів, що знаходяться в її власності;
- мобілізувати шляхом перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб.
Права держави у розподільних відносинах регламентуються в
законодавчій формі.
Оскільки об'єкт фінансових відносин один, а суб'єктів троє, то ці
відносини носять яскраво виражений суперечливий характер. Кожний суб'єкт
прагне отримати якомога більше, але це можна зробити тільки за рахунок
інших суб'єктів, які мають такі ж самі інтереси. Звідси випливає
необхідність збалансування інтересів усіх суб'єктів.
Реальне прямування засобів відбувається на другій і третій стадіях
відтвореного процесу - у розподілі й обміні.
На другій стадії прямування вартості в грошовій формі відбувається
від с прямування товарів і характеризується переходом із рук одних
власників у руки інших або цільовим відокремленням (у рамках одного
власника) кожної частини вартості. На третій стадії розподілена вартість (у
грошовій формі) обмінюється на товарну форму.
Таким чином, на другій стадії відтворення має місце одностороннє
прямування грошової форми вартості, а на третьої - двостороннє прямування
вартостей, одна з який знаходиться в грошовій формі, а інша - у товарної.
4
Тому що на третій стадії відтвореного процесу відбуваються постійно
що чиняться обмінні операції, що не потребують суспільного інструмента.
Областю виникнення і функціонування фінансів є друга стадія
відтвореного процесу, на якій відбувається розподіл вартості суспільного
продукту по цільовому призначенню і суб'єктах господарювання, кожний
повинен одержати свою частину в зробленому продукті. Тому, важливою ознакою
фінансів як економічної категорії є розподільний характер фінансових
відношень.
Початковою сферою виникнення фінансових відношень є процеси
первинного розподілу вартості суспільного продукту, коли ця вартість
розпадається на елементи і відбувається утворення різноманітних форм
грошових прибутків і накопичень. Подальший перерозподіл вартості між
суб'єктами господарювання і конкретизація цільового її використання теж
відбувається на основі фінансів.
Розподіл і перерозподіл вартості за допомогою фінансів обов'язково
супроводжується прямуванням засобів, що приймають специфічну форму
фінансових ресурсів. Вони формуються в суб'єктів господарювання і держави
за рахунок різноманітних видів грошових прибутків, відрахувань і
надходжень, а використовуються на розширене відтворення, матеріальне
стимулювання працюючих, задоволення соціальних і інших потреб товариства.
Фінансові ресурси виступають матеріальними носіями фінансових відношень, що
дозволяє виділити фінанси з загальної сукупності категорій, що беруть
участь у вартісному розподілі. Це відбувається поза залежністю від
суспільно-економічної формації, хоча форми і методи, за допомогою яких
утворюються і використовуються фінансові ресурси, змінюються в залежності
від зміни соціальної природи суспільства.
Використання фінансових ресурсів здійснюється в основному через
грошові фонди спеціального цільового призначення, хоча можлива і не фондова
форма використання. До переваг фондової форми ставляться: можливість
задоволення будь-якої потреби з економічними можливостями, забезпечення
концентрації ресурсів на основних напрямках розвитку суспільного
виробництва, можливість повніше розглядати суспільні, колективні й особисті
інтереси.
Одним з головних завдань щодо фінансів підприємства є їх планування.
Мета фінансового планування заключається в забезпеченні підприємства
необхідними фінансовими ресурсами виробничої, інвестиційної і фінансової
діяльності. В зв'язку з цим треба визначити напрями ефективного вкладання
капіталу, оцінити ступень його раціонального використання, виявити
внутрішньогосподарські резерви збільшення прибутку за рахунок економного
використання грошових коштів та встановлення раціональних фінансових
відносин з бюджетом, банками та контрагентами. Фінансовий план має великий
вплив на економіку підприємства. Це зумовлено цілим рядом обставин. По-
перше, в фінансових планах відбувається порівняння початкових витрат для
здійснення діяльності з реальними можливостями, і в результаті коригування,
досягається матеріально-фінансова збалансованість. По-друге, статті
фінансового плану пов'язані зі всіма економічними показниками роботи
підприємства та з основними
5
розділами підприємницького плану: виробництвом продукції та послуг; науково-
технічним розвитком; удосконаленням виробництва і управління, капітальним
будівництвом, економічним стимулюванням та ін. Таким чином, фінансове
планування має вплив на всі сторони діяльності господарюючого суб'єкта.
В практиці фінансового планування застосовуються наступні методи:
економічного аналізу, нормативний, балансових розрахунків, грошових
потоків, метод багатоваріантності, економіко-математичне моделювання.
Метод економічного аналізу дозволяє визначити основні закономірності,
тенденції руху натуральних і вартісних показників, внутрішні резерви
підприємства. На основі доступної звітно-облікової інформації оцінюється
фінансове положення підприємства. Це дозволяє охарактеризувати його
платоспроможність, ефективність, доходність діяльності та інші показники, а
потім по результатах прийняти обґрунтовані рішення.
Нормативний метод полягає в тому, що на основі раніше встановлених
норм і техніко-економічних нормативів розраховується потреба господарського
суб'єкта в фінансових ресурсах та їх джерелах. Такими нормативами є ставки
податків та зборів, норми амортизаційних відрахувань та інше. Існують
нормативи господарюючого суб'єкта – це нормативи, розроблені безпосередньо
на підприємстві, та використані ними для регулювання виробничо-
господарської діяльності, контролю за використанням фінансових ресурсів,
інших цілей для ефективного вкладання капіталу.
Балансовий метод використовується для визначення майбутньої потреби в
фінансових коштах.
Метод грошових потоків носить універсальний характер при складанні
фінансових планів та служить інструментом для прогнозування розмірів та
строків надходжень необхідних фінансових ресурсів. Теорія прогнозу грошових
потоків базується на очікуваних надходженнях коштів на визначену дату та
бюджетування всіх витрат. Цей метод дає набагато об"ємнішу інформацію, ніж
балансовий.
Метод багатоваріантності розрахунків заключає в собі розробку
альтернативних варіантів планових розрахунків, з тим, щоб вибрати із них
оптимальний, при цьому критерії вибору можуть бути різними. Так, наприклад,
в одному варіанті може бути закладений в подальшому спад виробництва,
інфляція та слабкість національної валюти, а в іншому – ріст відсоткових
ставок і, як наслідок, зниження темпів світової економіки та зниження цін
на продукцію. Цей метод цікавий тим, що він дає можливість проаналізувати
діяльність підприємства в різноманітних економічних ситуаціях.
Методи економіко-математичного моделювання дозволяють кількісно
виразити близькість зв'язку між фінансовими показниками та основними
факторами, що їх визначають.
Процес фінансового планування включає в себе декілька етапів. На
першому – аналізуються фінансові показники за минулий період. Для цього
використовують основні фінансові документи підприємств – бухгалтерський
баланс , звіти про прибутки та збитки, звіт про рух грошових коштів.
Вони мають
6
важливе значення для фінансового планування, , так як мають у собі дані для
аналізу і розрахунку фінансових показників діяльності підприємства. Баланс
підприємства входить до складу документів фінансового планування, а звітний
бухгалтерський баланс являється базою на першій стадії планування. Другий
етап передбачає складання основних прогнозних документів, таких як прогноз
балансу, звіт про прибутки і збитки, рух грошових коштів, котрі відносяться
до перспективних фінансових планів і включаються в структуру науково-
обгрунтованого бізнес-плану підприємства. На третьому етапі уточнюються і
конкретизуються показники прогнозних фінансових документів методом
складання текучих фінансових планів. На четвертому етапі виконується
оперативне фінансове планування. Завершення процесу фінансового планування
є практичне втілення планів та контроль за їх виконанням.
Оцінка фінансового стану підприємства проводиться різними суб'єктами
аналізу. У першу чергу інформація, отримана в ході аналізу, цікавить
власників підприємства і потенційних інвесторів, а також організації, що
вступають у різні відносини з даним підприємством. Фінансове положення
виражає узагальнюючі показники, отримані в ході виробництва і реалізації
продукції, використання усіх видів ресурсів, одержанні фінансових
результатів і досягнення визначеного рівня оборотності засобів
підприємства.
Фінансовий стан підприємства є комплексним поняттям, що залежить від
багатьох факторів і характеризується системою показників, що відбивають
наявність і розміщення засобів, реальні і потенційні фінансові можливості.
Основними показниками, що характеризують фінансовий стан
підприємства, є: забезпеченість власними оборотними коштами і їхня
схоронність; стан нормованих запасів матеріальних цінностей; ефективність
використання банківського кредиту і його матеріальне забезпечення; оцінка
стійкості платоспроможності підприємства. Аналіз факторів, що визначають
фінансовий стан, сприяє виявленню резервів і росту ефективності
виробництва.
Фінансовий стан залежить від усіх сторін діяльності об'єднань
(підприємств): від виконання виробничих планів, зниження собівартості
продукції і збільшення прибули, росту ефективності виробництва, а також від
факторів, що діють у сфері звертання і зв'язаних з організацією обороту
товарних і грошових фондів – поліпшення взаємозв'язків з постачальниками
сировини і матеріалів, покупцями продукції, удосконалювання процесів
реалізації і розрахунків. При аналізі необхідно виявити причини хитливого
стану підприємства і намітити шляху його поліпшення (усунення).
На підставі усього вищевикладеного можна дати таке визначення:
фінанси підприємства – це грошові відношення, що виникають у процесі
розподілу і перерозподілу вартості валового суспільного продукту і частини
національного багатства в зв'язку з формуванням грошових прибутків і
накопичень у суб'єктів господарювання і держави, а також використанням їх
на розширене відтворення, матеріальне стимулювання працюючих, задоволення
соціальних і інших потреб суспільства.
7
Практична частина
Згідно п. 16 ПВО-9 (запаси) провести оцінку обсягу руху вибуття
запасів за методом середньозваженої собівартості методом LIFO,
використовуючи такі дані:
На початок жовтня 2001 року на підприємстві значилось 625 одиниць
матеріальних цінностей вартістю 100 грн. за одиницю. В жовтні місяці
надійшло ще три партії матеріальних цінностей:
2 жовтня – 100 од. вартістю 120 грн./од.,
12 жовтня – 60 од. вартістю 100 грн./од.,
25 жовтня – 70 од. вартістю 140 грн./од.
За цей місяць реалізовано і відпущено на виробництво – 775 одиниць.
Розв'язок:
Метод LIFO (Last-In, First-Out) - той, що поступив останнім,
обслуговується першим. Отже, за умовою задачі, за місяць реалізовано 775
одиниць, тому, за цим методом спочатку вибувають 75 одиниць вартістю 140
грн./од. (за 25 жовтня), потім 60 одиниць вартістю 100 грн./од. (за 12
жовтня), та 100 одиниць вартістю 120 грн./од. (за 2 жовтня). І решта
матеріальних цінностей вибуло тих, що залишались на підприємстві на початок
жовтня.
70 од. + 60 од. + 100 од. = 230 од.
775 од. – 230 од. = 545 од. (реалізовані з тих, що були на початок
місяця).
Тепер визначаємо грошову суму реалізованих матеріальних цінностей:
70 од. х 140 грн. + 60 од. х 100 грн. + 100 од. х 120 грн. + 545 од. х 100
грн. =
= 9800 грн. + 6000 грн. + 12000 грн. + 54500 грн. = 82300 грн. (на кінець
жовтня).
Отже, я провів оцінку обсягу руху вибуття запасів за методом
середньозваженої собівартості за методом LIFO.
8
ЛІТЕРАТУРА
1. Заяц Н. Є. Фісенко М. К. Теорія фінансів. – Мінськ., Вища школа, 1997 р.
2. Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента. – Москва. – 1995 г.
3. Введение в рыночную экономику. – М.: Высшая школа. – 1997 г.
4. Общая теория денег и кредита. – М.: ЮНИТИ. – 1995 г.
5. Розпутенко І. В., Федів І. Державні фінанси, їх формування і
використання на місцевому рівні. – К., видавництво УДАУ, 1997 р.
6. Машина М. Фондовая биржа или как взойти на вершину пирамиды. – Москва. –
1993 г.
7. Настольная книга финансиста. – Москва. – 1995 г.
8. Финансы. Денежное обращение. Кредит. – М.: ЮНИТИ. – 1997 г.
9. Никбахт Е., Гропеллі А. Фінанси. – К, Вік, Глобус, 1992.
10. Бутинець Ф. Ф. Теорія бухгалтерського обліку.
11. Букато В. І. Фінансово – кредитний механізм і банківські операції – М.,
Фінанси і статистика, 1991р.
12. Економіка підприємства., Підручник., за загальною. ред. д.е.н.,
професора
С.Ф.Покропивного. Київ. 2001 р.
Реферат на тему: Фінанси підприємства контрольна
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РЕГІ ім. СТЕПАНА ДЕМ’ЯНЧУКА
shura19@yandex.ru
Контрольна робота
з дисципліни “Фінанси підприємства”
Виконала:
Перевірив:
РІВНЕ - 2004
1. Обґрунтувати можливість впливу розміщених оборотних коштів на фінансовий
стан підприємства.
Оборотні кошти підприємства являють собою економічну категорію, у
якій переплітається безліч теоретичних і практичних аспектів. Серед них
дуже важливим є питання про сутність, значення й основи організації
оборотних коштів.
У своєму обороті фонди послідовно приймають грошову, продуктивну і
товарну форми, що веде до їх поділу на виробничі фонди і фонди обігу.
Речовинним носієм виробничих фондів є засоби виробництва, засоби праці,
готова продукція, предмети праці. Готова продукція разом з коштами в
розрахунках утворює фонди обігу.
До оборотних виробничих фондів підприємств відносять частину засобів
виробництва, речовинні елементи яких у процесі праці на відміну від
основних виробничих фондів витрачаються в кожнім виробничому циклі, і їхня
вартість переноситься на продукт праці цілком і відразу. Речовинні елементи
оборотних фондів у процесі праці перетерплюють зміни своєї натуральної
форми і фізико-хімічних властивостей. Вони утрачають свою споживчу вартість
у міру їх виробничого споживання. Оборотні виробничі фонди складаються з
трьох частин: виробничі запаси, незавершене виробництво і напівфабрикати
власного виготовлення, витрати майбутніх періодів.
Фонди обігу обслуговують сферу виробництва. Вони включають готову
продукцію на складі, товари в дорозі, кошти і засоби в розрахунках зі
споживачами продукції, зокрема, дебіторську заборгованість.
Оборотні кошти виступають насамперед як вартісна категорія: на
практиці вони не є матеріальними цінностями, тому що з них не можна робити
готову продукцію. Будучи вартістю в грошовій формі, оборотні кошти вже в
процесі кругообігу приймають форму виробничих запасів, незавершеного
виробництва, готової продукції. Оборотні кошти не витрачаються, не
затрачаються, не споживаються, а авансуються (відмітна риса власних
засобів) для того, щоб повернутися після одного кругообігу і вступити в
іншій. Оборотні фонди безпосередньо беруть участь у створенні нової
вартості, а оборотні кошти - побічно, через оборотні фонди. У процесі
кругообігу оборотні кошти утілюють свою вартість в оборотних фондах і тому
за допомогою останніх функціонують у процесі виробництва, беруть участь у
формуванні витрат виробництва.
Отже, оборотні кошти - це авансуєма в грошовій формі вартість, що
приймає в процесі планомірного кругообігу засобів форму оборотних фондів і
фондів обігу, необхідну для підтримки безперервності кругообігу і така, що
повертається у вихідну форму після його завершення.
Під складом оборотних коштів розуміється сукупність елементів, що
утворюють оборотні виробничі фонди і фонди обігу.
Джерела оборотних коштів:
Власні (у момент введення в експлуатацію) покривають мінімальні
потреби у виробничих запасах, незавершеному виробництві, витрат майбутніх
періодів;
Позикові: короткострокові кредити, за допомогою яких задовольняється
тимчасова додаткова потреба в оборотних коштах.
Оборотні кошти є однією зі складових частин майна підприємства. Стан
і ефективність їх використання — одне з головних умов успішної діяльності
підприємства. Розвиток ринкових відносин визначає нові умови їхньої
організації. Висока інфляція, неплатежі й інші кризові явища змушують
підприємства змінювати свою політику стосовно оборотних коштів, шукати нові
джерела поповнення, вивчати проблему ефективності їх використання.
Однією з умов безперервності виробництва є постійне поновлення його
матеріальної основи — засобів виробництва. У свою чергу, це визначає
безперервність руху самих засобів виробництва, що відбувається у вигляді їх
кругообігу.
Кругообіг фондів підприємств починається з авансування вартості в
грошовій формі на придбання сировини, матеріалів, палива й інших засобів
виробництва — перша стадія кругообігу. У результаті кошти приймають форму
виробничих запасів, виражаючи перехід зі сфери обігу в сферу виробництва.
Вартість при цьому не витрачається, а авансується, тому що після завершення
кругообігу вона повертається. Завершенням першої стадії переривається
товарне обертання, але не кругообіг.
Друга стадія кругообігу відбувається в процесі виробництва, де робоча
сила здійснює продуктивне споживання засобів виробництва, створюючи новий
продукт, що несе в собі перенесену і знову створену вартість. Авансована
вартість знову змінює свою форму — із продуктивної вона переходить у
товарну.
Третя стадія кругообігу полягає в реалізації виробленої готової
продукції (робіт, послуг) і одержанні коштів. На цій стадії оборотні кошти
знову переходять зі сфери виробництва в сферу обігу. Перерване товарне
обертання відновляється, і вартість з товарної форми переходить у грошову.
Різниця між сумою коштів, витрачених на виготовлення і реалізацію продукції
(робіт, послуг) і отриманих від реалізації виготовленої продукції (робіт,
послуг), складає грошові нагромадження підприємства.
Закінчивши один кругообіг, оборотні кошти вступають у новий, тим
самим здійснюється їх безупинний обіг. Саме постійний рух оборотних коштів
є основою безперебійного процесу виробництва і обігу. Аналіз кругообігу
фондів підприємств показує, що авансуєма вартість не тільки послідовно
приймає різні форми, але і постійно у визначених розмірах перебуває в цих
формах. Іншими словами, авансуєма вартість на кожен даний момент кругообігу
різними частинами одночасно знаходиться в грошовій, продуктивній, товарній
формах.
Кругообіг фондів підприємств може відбуватися тільки при наявності
визначеної авансованої вартості в грошовій формі. Вступаючи в кругообіг,
вона вже не залишає його, послідовно змінюючи свої функціональні форми.
Зазначена вартість у грошовій формі являє собою оборотні кошти
підприємства.
Момент авансування являє собою одну з істотних і відмітних рис
оборотних коштів, тому що він відіграє важливу роль у встановленні їхніх
економічних границь. Тимчасовим критерієм для авансування оборотних коштів
повинен бути не квартальний чи річний обсяг фондів, а один кругообіг, після
якого вони відшкодовуються і вступають у наступний.
Вивчення сутності оборотних коштів припускає розгляд оборотних фондів
і фондів обігу. Оборотні кошти, оборотні фонди і фонди звертання існують у
єдності і взаємозв'язку, але між ними є істотні різниці, що зводяться до
наступного. Оборотні кошти постійно знаходяться у всіх стадіях діяльності
підприємства, у той час як оборотні фонди проходять виробничий процес,
заміняючи всі новими партіями сировини, палива, основних і допоміжних
матеріалів. Виробничі запаси, будучи частиною оборотних фондів, переходять
у процес виробництва, перетворюються в готову продукцію і залишають
підприємство. Оборотні фонди цілком споживаються в процесі виробництва,
переносячи свою вартість на готовий продукт. Їхня сума за рік може в
десятки разів перевищувати суму оборотних коштів, що забезпечують при
здійсненні кожного кругообігу переробку або споживання нової партії
предметів праці і залишаються в господарстві, здійснюючи замкнутий
кругообіг.
Оборотні фонди безпосередньо беруть участь у створенні нової
вартості, а оборотні кошти — побічно, через оборотні фонди.
У процесі кругообігу оборотні кошти утілюють свою вартість в
оборотних фондах і тому за допомогою останніх функціонують у процесі
виробництва, беруть участь у формуванні витрат виробництва.
Якби оборотні кошти прямо і безпосередньо брали участь у створенні
нового продукту, то вони поступово зменшувалися б і до моменту закінчення
кругообігу повинні були б зникнути.
Порівняння оборотних коштів з фондами обігу, що є функціональною
формою оборотних коштів на стадії обігу, приводить до наступних
результатів. Кругообіг фондів підприємств завершується процесом реалізації
продукції (робіт, послуг). Для нормального здійснення даного процесу вони
поряд з основними й оборотними фондами повинні розташовувати і фондами
обігу.
Визначення оборотних коштів як авансованих коштів у створювані запаси
оборотних виробничих фондів і фондів звертання не розкриває повного
економічного змісту цієї категорії. Воно не враховує, що поряд з
авансуванням визначеної суми коштів відбувається процес авансування в ці
запаси вартості прибавочного продукту, створюваного в процесі виробництва.
Тому в рентабельних підприємств після завершення кругообігу фондів сума
авансованих оборотних коштів зростає на визначену суму отриманого прибутку.
У нерентабельних підприємств сума авансованих оборотних коштів при
завершенні кругообігу фондів зменшується в зв'язку з понесеними збитками.
Оборотні кошти часто ототожнюються з коштами. Тим часом не можна в
буквальному значенні називати їх коштами. Засоби, зайняті у виробництві й у
обігу, не слід ототожнювати з грошима. Сукупна вартість авансується у формі
грошей і, пройшовши процес виробництва і обігу, знову приймає цю форму.
Кошти є посередником у русі засобів. Сукупна вартість, виражена в грошах,
перетворюється в реальні гроші тільки часом і вроздріб.
Оборотні кошти підприємства виконують дві функції: виробничу і
розрахункову. Виконуючи виробничу функцію, оборотні кошти, авансуючи в
оборотні виробничі фонди, підтримують безперервність процесу виробництва і
переносять свою вартість на зроблений продукт. По завершенню виробництва
оборотні кошти переходять у сферу обігу у вигляді фондів обігу, де
виконують другу функцію, що складається в завершенні кругообігу і
перетворенні оборотних коштів з товарної форми в грошову.
Ритмічність, злагодженість і висока результативність роботи
підприємства багато в чому залежать від його забезпеченості оборотними
коштами. Недолік засобів, авансуємих на придбання матеріальних запасів,
може призвести до скорочення виробництва, невиконанню виробничої програми.
Зайве відволікання засобів у запаси, що перевищують дійсну потребу,
приводить до омертвляння ресурсів, неефективному їхньому використанню.
Оскільки оборотні кошти включають як матеріальні, так і грошові
ресурси, від їхньої організації й ефективності використання залежить не
тільки процес матеріального виробництва, але головним чином і фінансова
стійкість підприємства.
2. Визначити та охарактеризувати форми фінансової санації.
Заходи, спрямовані на оздоровлення фінансової системи України, можуть
дати позитивні результати лише за умови санації фінансів базової ланки
економіки — підприємств промислової галузі. Висока собівартість продукції
вітчизняного виробництва та істотне зменшення попиту на неї стали головними
причинами фінансової кризи переважної більшості українських підприємств.
В умовах дії ринкових відносин суб'єкти господарювання мають постійно
адаптуватися до змін попиту: розширювати асортимент, поліпшувати кість,
знижувати собівартість та ціни, оптимізувати структуру витрат. Проте
вітчизняні підприємства не змогли безболісно перейти від „ринку продавця”,
кий дів за адміністративної системи господарювання, до „ринку покупця”.
Керівники багатьох суб'єктів господарювання за браком належної кваліфікації
(або зумисне) довели свої підприємства до межі банкрутства.
Однією з негативних тенденцій, яка є наслідком незадовільного
фінансового стану більшості вітчизняних підприємств, є катастрофічне
зростання кредиторської і дебіторської заборгованості на підприємствах.
Зауважимо, що банкрутство та ліквідація підприємства означають не
лише збитки для його акціонерів, кредиторів, виробничих партнерів,
споживачів продукції, а й зменшення податкових надходжень до бюджету,
зростання безробіття, що зрештою може стати одним із чинників
макроекономічної нестабільності. Істотним є те, що серед підприємств,
справи про банкрутство яких перебувають на розгляді, значний відсоток
становлять такі, що тимчасово потрапили в скрутне становище. Вартість їхніх
активів набагато вища за кредиторську заборгованість. За умови проведення
санації (оздоровлення) чи реструктуризації ці підприємства можуть
розрахуватися з боргами і продовжити діяльність. Проте через недосконале
законодавство, відсутність належного теоретико-методичного забезпечення
санації, дефіцит кваліфікованого фінансового менеджменту, брак державної
фінансової підтримки виробничих структур та з інших суб'єктивних і
об'єктивних причин багато з потенційно життєздатних підприємств, у тому
числі тих, що належать до пріоритетних галузей народного господарства
України, стають потенційними банкрутами.
У ринковій економіці банкрутство підприємств — нормальне вище.
Банкрутство підприємств — це наслідок глибокої фінансової кризи,
система заходів щодо управління кою не дала позитивних результатів.
Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності
підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові
відносини, що виникають на цьому підприємстві. На практиці з кризою, к
правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства
підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або відсутність у цього
підприємства потенціалу для успішного функціонування.
Фінансову кризу на підприємстві характеризують трьома параметрами:
V джерелами (факторами) виникнення;
V видом кризи;
V стадією її розвитку.
Ідентифікація цих ознак дає змогу правильно діагностувати фінансову
неспроможність підприємства та дібрати найефективніший каталог санаційних
заходів.
Для вибору найефективніших форм санації, прийняття правильних рішень
щодо усунення негативних процесів передовсім необхідно ідентифікувати
причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання.
Фактори, які можуть призвести до фінансової кризи на підприємстві,
поділяють на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності
підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).
Головними екзогенними факторами фінансової кризи с підприємстві
можуть бути:
> спад кон'юнктури в економіці в цілому;
> зменшення купівельної спроможності населення;
> значний рівень інфляції;
> нестабільність господарського та податкового законодавства;
> нестабільність фінансового та валютного ринків;
> посилення конкуренції в галузі;
> криза окремої галузі;
> сезонні коливання;
> посилення монополізму на ринку;
> дискримінація підприємства органами влади та управління;
> політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства
або в країнах підприємств — постачальників сировині (споживачів
продукції);
> конфлікти між засновниками (власниками).
Вплив зовнішніх факторів кризи має здебільшого стратегічний характер.
Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, якщо менеджмент
неправильно або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня або
недосконало функціонує система раннього попередження та реагування, одним
із завдань якої є прогнозування банкрутства.
Можна назвати багато ендогенних факторів фінансової кризи. З метою
систематизації їх можна згрупувати в перелічені далі блоки.
* Низька кість менеджменту;
* Дефіцити в організаційній структурі;
* Низький рівень кваліфікації персоналу;
* Недоліки у виробничій сфері;
* Прорахунки в галузі постачання;
* Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції;
* Прорахунки в інвестиційній політиці;
* Брак інновацій та раціоналізаторства;
* Дефіцити у фінансуванні;
* Відсутність або незадовільна робота служб контролінгу
(планування, аналіз, інформаційне забезпечення, контроль).
Загалом усі названі причини кризи досить тісно взаємопов’язані,
становлять складний комплекс причинно-наслідкових зв’язків. Безперечно,
досліджуючи те чи інше підприємство, той чи інший випадок фінансової кризи,
можна виокремити певні специфічні причини фінансової неспроможності, але по
суті вони зводяться до щойно перелічених.
Типові наслідки впливу зазначених причин і факторів на фінансово-
господарський стан підприємства такі:
. втрата клієнтів і покупців готової продукції;
. зменшення кількості замовлень і контрактів із продажу
продукції;
. неритмічність виробництва, неповне завантаження
потужностей;
. підвищення собівартості та різке зниження продуктивності
праці;
. збільшення розміру неліквідних оборотних засобів і
наявність наднормативних: запасів;
. виникнення внутрішньовиробничих конфліктів і підвищення
плинності кадрів;
. підвищення тиску на ціни;
. істотне зменшення обсягів реалізації і, як наслідок,
недоодержання виручки від реалізації продукції.
Розрізнюють три види кризи:
. стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано
виробничий потенціал і відсутні довгострокові фактори
успіху);
. криза прибутковості (перманентні збитки вихолощують класний
капітал, і це призводить до незадовільної структури
балансу);
. криза ліквідності (підприємство є неплатоспроможним або
існує реальна загроза втрати платоспроможності).
Між розглядуваними видами кризи існують тісні причинно-наслідкові
зв’язки: стратегічна криза спричинює кризу прибутковості, яка, у свою
чергу, приводить до втрати підприємством ліквідності. Зумовлене зовнішніми
та внутрішніми факторами зменшення обсягів реалізації продукції призводить,
з одного боку, до зниження прибутковості та до збитковості, а з іншого — до
зниження рівня ліквідності та платоспроможності. Закономірним результатом
розвитку симптомів фінансової кризи є непомірна кредиторська
заборгованість, неплатоспроможність та банкрутство підприємства.
Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є
ідентифікація: глибини фінансової кризи. Існують три фази кризи:
o фаза кризи, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню
підприємства (за умови переведення його на режим антикризового
управління);
o фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує
негайного проведення фінансової санації;
o кризовий стан, який не сумісний подальшим існуванням
підприємства і призводить до його ліквідації.
Ідентифікація фази фінансової кризи є необхідною передумовою
правильної та своєчасної реакції на неї.
Найдійовішим засобом запобігання банкрутству підприємства є фінансова
санація. Термін «санація» походить від латинського „sапаrе” — оздоровлення,
видужання. Економічний словник тлумачить це поняття к систему заходів,
здійснюваних для запобігання банкрутств промислових, торговельних,
банківських монополій, визначаючи, що санація може відбуватися злиттям
підприємства, яке перебуває на межі банкрутства, з потужнішою компанією;
випуском нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу;
збільшенням банківських кредитів і наданням урядових субсидій;
перетворенням короткострокової заборгованості в довгострокову; повною або
частковою купівлею державою акцій підприємства, що перебуває на межі
банкрутства.
Вважаємо, що наведене в словнику тлумачення цілей санації та
механізму її проведення, перелік санаційних заходів не є достатньо чіткими.
Адже попередження банкрутства ще не означає оздоровлення та повного виходу
підприємства з фінансової кризи. Наведений перелік заходів є неповним і не
розкриває принципових методологічних підходів до вибору тих чи інших форм
санації.
Деякі з вітчизняних авторів (наприклад, І. А. Бланк) із санацією
ототожнюють лише заходи щодо фінансового оздоровлення підприємства, які
реалізуються з допомогою сторонніх юридичних, а також фізичних осіб і
спрямованих на попередження оголошення підприємства-боржника банкрутом і
його ліквідації. Із цим не можна погодитись, оскільки мобілізація
внутрішніх фінансових резервів є невід'ємною складовою процесу оздоровлення
будь-кого підприємства.
Згідно із Законом України «Про банкрутство» від 1992 р., під санацією
розуміється задоволення вимог кредиторів і виконання зобов’язань перед
бюджетом та іншими державними цільовими фондами, у тому числі кредитором,
що добровільно бере на себе задоволення зазначених вимог та виконання
відповідних зобов’язань. Отже, згідно з таким підходом санація за своєю
правовою основою є лише інститутом переведення боргу. Проте з цим аж ніяк
не можна погодитися.
Нова редакція Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом», прийнята у 1999 році, розрізняє поняття «санація»
та «досудова санація». У цьому документі санація розглядається к система
заходів, передбачених процедурою провадження справи про банкрутство з метою
запобігання ліквідації боржника і спрямованих на оздоровлення його
фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково
вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації боргів та капіталу і
(або) зміною організаційної та виробничої структури боржника. Досудова
санація — система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника,
здійснюваних власником боржника, інвестор, з метою запобігати його
ліквідації, вдавшись до реорганізаційних, організаційно-господарських,
управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових
заходів у межах чинного законодавства до початку порушення справи про
банкрутство. Недоліки наведених визначень санації також цілком очевидні.
Своє тлумачення поняття «санація» має і Національний банк України:
режим фінансової санації — це система не примусових і примусових заходів,
спрямованих на збільшення обсягів капіталу до необхідного рівня протягом
визначеного періоду з метою відновлення ліквідності та платоспроможності й
усунення порушень, які призвели комерційний банк до збиткової діяльності
або скрутного фінансового стану, а також наслідків цих порушень.
У Законі України «Про страхування» ми знаходимо також «оригінальне»
тлумачення терміна «санація». Згідно із цим Законом примусова санація
страхової компанії передбачає:
V проведення комплексної перевірки фінансово-господарської
діяльності страховика, у тому числі обов’язкової аудиторської
перевірки;
V встановлення заборони на вільне користування майном страховика та
прийняття страхових зобов’язань без дозволу Комітету у справах
нагляду за страховою діяльністю;
V встановлення обов’язкового для виконання графіка здійснення
розрахунків зі страхувальниками;
V прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію страховика.
На нашу думку, зазначений підхід до розуміння сутності санації є
надто одностороннім і не витримує жодної критики.
Із наведеного широкого спектра думок щодо сутності поняття санації
можна синтезувати єдине визначення, яке має ввібрати в себе раціональне
зерно кожного з наведених варіантів. На нашу думку, таким можна вважати
визначення, дане відомими зарубіжними економістами (Н. Здравомислов, Б.
Бекенферде, М. Гелінг), провідними фахівцями у питаннях виведення
підприємств із фінансової кризи: санація — це система фінансово-
економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та соціальних
заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності,
ліквідності, прибутковості і конкурентоспроможності підприємства-боржника в
довгостроковому періоді. Тобто санація — це сукупність усіх можливих
заходів, які здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення.
Подане визначення втілює комплексний підхід до розглядуваного
поняття, є універсальним і всебічно висвітлює економічну сутність санації
підприємств. Для повнішого розкриття змісту санації слід конкретизувати
види заходів, які проводяться в межах фінансового оздоровлення суб'єктів
господарювання.
Особливе місце у процесі санації посідають заходи фінансово-
економічного характеру, які відбивають фінансові відносини, що виникають у
процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових
джерел оздоровлення підприємств.
Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах
позики або на умовах власності; на поворотній або безповоротній основі.
Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення
причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й
платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості,
поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових
ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного
характеру.
Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямовані на
вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно правових
форм бізнесу, підвищення кості менеджменту, звільнення підприємства від
непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих стосунків між
членами трудового колективу тощо. У цьому контексті розрізняють два види
санації:
Санація зі збереженням існуючого юридичного статусу підприємства-
боржника.
Санація зі зміною організаційно-правової форми та юридичного статусу
санованого підприємства (реорганізація).
Виробничо-технічні санаційні заходи пов’язані насамперед з
модернізацією та оновленням виробничих фондів, зі зменшенням простоїв та
підвищенням ритмічності виробництва, скороченням технологічного часу,
поліпшенням кості продукції та зниженням її собівартості, вдосконаленням
асортименту продукції, що випускається, пошуком та мобілізацією санаційних
резервів у сфері виробництва.
Оскільки санація підприємства пов’язана, к правило, зі скороченням
зайвого персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального
характеру. Особливо це стосується фінансового оздоровлення підприємств-
гігантів або підприємств-міст. В такому разі звільнення працівників може
призвести до соціальної нестабільності в регіоні. Саме тому слід вести
помірковану політику звільнення у взаємозв’язку із реалізацією соціального
плану проекту санації. Тут можуть бути передбачені такі заходи, як
створення та фінансування системи перепідготовки кадрів, пошук і пропозиція
альтернативних робочих місць, додаткові виплати з безробіття, надання
звільненим працівникам позик тощо.
На практиці досить часто із санацією ідентифікується поняття
«реструктуризація». Реструктуризація суб’єкта господарювання — це
проведення організаційно-економічних, правових, виробничо-технічних
заходів, спрямованих на зміну його структури, системи управління, форм
власності, організаційно-правових форм, які здатні відновити прибутковість,
конкурентоспроможність та ефективність виробництва.
Можна стверджувати, що „санація” є ширшим поняттям, ніж
„реструктуризація”. Реструктуризацію доцільно розпочинати на ранніх стадіях
кризи. Вона спрямована переважно на подолання причин стратегічної кризи та
кризи прибутковості. А санація включає в себе к реструктуризацію (заходи
щодо відновлення прибутковості та конкурентоспроможності), так і заходи
фінансового характеру (спрямовані на відновлення ліквідності та
платоспроможності).
В економічній літературі часто згадується концепція швидкого
виявлення фінансової кризи та радикальних санаційних дій («Primat des
Handelns»). Прихильники цього напрямку (здебільшого економісти-практики) не
враховують, що в разі його вибору не залишається часу для досконалого
дослідження причин кризи та розробки оптимальної санаційної стратегії. На
противагу цим поглядам теоретики додержують думки, що цейтнот у підготовці
санаційних заходів — основний фактор майбутніх невдач, оскільки втрачається
шанс для розробки імпровізованих та гнучких дій.
На методи та форми проведення санації вплинули розвиток економічної
теорії; еволюція ролі держави як регулятора ринкової економіки;
макроекономічні зміни в країнах колишнього соціалістичного блоку та
зумовлений цими змінами трансформаційний спад; нові підходи до приватизації
(реприватизації) підприємств. Вивчаючи теоретичну і практичну базу санації
підприємств, ознайомлюємося з основними проблемами, що становлять предмет
досліджень зарубіжних економістів у цій галузі. Предметом дискусій
провідних учених Німеччини, США, Великобританії є питання, пов’язані з
методами прогнозування банкрутства підприємств, класифікацією фінансових
джерел санації та послідовністю їх мобілізації; змістом контролінгу
санації, порядком проведення санаційного аудиту; формами та розмірами
державної фінансової підтримки підприємств; санаційними пріоритетами;
швидкістю фінансового оздоровлення; приватизаційними аспектами санації
підприємств тощо.
Література
1. Антикризисное управление: Учебное пособие / В.Г. Крыжановский, В.И.
Лапенков, В.И. Лютер и др.; под ред. Э.С. Минаева и В.П. Панагущина. –
М.: Издательство ПРИОР, 1998.
2. Балабанов И.Т. Финансовый менеджмент. - М.: Финансы и статистика,
1994.
3. Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. – К.:Ника-центр, -1999.
4. Бланк И. А. Стратегия и тактика управления финансами. — К., 1996.
5. Ворст Й., Ревентлоу П. Экономика фирмы. - М.: Высшая школа, 1993.
6. Закон України “Про аудиторську діяльність” від 22.04.1993 року N 3125-
XII
7. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом” N 2343-XII від 14 травня 1992 року.
8. Закон України “Про підприємства в Україні” // Голос України. — 1991. —
27 бепезня
9. Ковалев В.В. Финансовый анализ: Управление капиталом. Выбор
инвестиций. Анализ отчетности. – Москва "Финансы и статистика", 1996.
10. Лахтіонова Л.А. Фінансовий аналіз суб’єктів господарювання.:
Монографія. – К.:КНЕУ, 2001.
11. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч..
посібник. – К.: КНЕУ, 2000.
12. «Финансы» ред. А.М. Ковалева, М. 1997г.
13. Финансовый менеджмент: теория и практика /под ред. Стояновой Н.М.-М.:
Перспектива, 1996.
14. Финансовый менеджмент /Уч.-практ. Рук-во. -М.: Перспектива, 1993.
15. Финансы предприятий. Бородина Е.И., Голикова Ю.С., Колчина Н.В.,
Смирнова З.М. - М., 1995. Шеремет А.Д., Сайфулин Р.С. Методика
финансового анализа. - М.: Инфра-М, 1995.
16. Харламова Г.В, Экономический анализ финансово-хозяйственной
деятельности предприятий. - Х., 1995.
17. Экономика предприятия /Под. ред. проф. В.Я. Горфинкеля. - М.,1996.
| |
