|
Реферат: Осуществление и защита гражданских прав (Гражданское право и процесс)
ЗМІСТ
Вступ 2
Глава 1. Зміст і здійснення суб’єктивного цивільного права. 4
§ 1. Поняття суб’єктивного цивільного права. 4
§ 2. Поняття здійснення суб’єктивного цивільного права. 6
§ 3. Способи здійснення цивільних прав. 7
§ 4. Межі здійснення цивільних прав. 9
§ 5. Представництво і довіреність. 15
Глава 2. Виконання цивільних обов’язків. 28
§ 1. Поняття і предмет цивільних обов’язків. 28
§ 2. Принципи виконання цивільних обов’язків. 28
§ 3. Місце, строки та інші умови виконання обов’язку. 29
§ 4. Суб’єкт виконання обов’язку. 31
§ 5. Забезпечення виконання обов’язку. 33
Глава 3. Захист цивільних прав. 54
§ 1. Поняття і зміст захисту цивільних прав. 54
§ 2. Способи захисту цивільних прав. 54
§ 3. Система державних та громадських органів, що здійснюють
захист цивільних прав організацій і громадян. 70
§ 4. Право на самозахист (самооборону). 83
Висновки 88
Перелік використаної літератури 91
Вступ
Обираючи тему дипломної роботи “Здійснення і захист цивільних прав”, я
виходила з того, що цей інститут цивільного права в умовах реформування
економіки, переходу нашої країни до ринкових відносин, а також з
урахуванням положень, закріплених у новій Конституції України 1996 року,
набуває великої значимості і, разом з тим, потребує подальшого дослідження
питань, пов’язаних з реалізацією громадянами своїх конституційних прав і
свобод та гарантії їх здійснення і захисту з боку держави.
На сучасному етапі розвитку в Україні відбувається вдосконалення
правової бази, якою закріплене правове становище громадян та організацій,
встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених
Конституцією і іншими законами України.
Однак, навіть закріплені в Конституції та законодавчих актах права і
свободи громадян не можуть бути реалізовані доти, доки не буде розроблено
відповідного механізму, який би забезпечив можливість їх реалізації.
На жаль, реалії сьогодення свідчать про те, що, не зважаючи на майже
трирічну дію Конституції України, ще не прийняті або довгий час знаходяться
на стадії прийняття закони, в яких би був вироблений і, головне,
закріплений відповідний механізм.
Актуальною є необхідність прийняття Цивільного кодексу України, який
створив би стабільну основу правового регулювання цивільно-правових
відносин в усіх сферах громадського суспільства. Важливе значення нового
Цивільного кодексу України полягає і в тому, що правове регулювання
зазначених відносин спирається на принципи свободи особи, свободи
власності, свободи договору та підприємницької діяльності (підприємництва),
що забезпечені у своїй реалізації механізмами судового захисту.
Невизначеність, а часом, наявність колізій в прийнятих Верховною Радою
нормативних актах, звичайно, не сприяє стабільності цивільно-правових
відносин, а навпаки створює певну збентеженість на шляху реалізації
цивільних прав громадянами.
Бажано, щоб люди, як громадяни правової демократичної держави,
здійснюючи свої цивільні права, вступаючи в цивільно-правові відносини як
між собою, так і з різними юридичними особами і державою, почували себе
рівноправними партнерами цих відносин і були впевнені в абсолютній
гарантії захисту своїх прав і законних інтересів.
В дипломній роботі на цю тему я прагнула більш детально висвітлити
питання, пов’язані із здійсненням цивільних прав громадян, виконанням
цивільних обов’язків та забезпеченням їх виконання, а також розглянути
питання захисту цивільних прав.
Глава 1. Зміст і здійснення суб’єктивного цивільного права.
§ 1. Поняття суб’єктивного цивільного права.
Реальна можливість здійснення, а також захисту основних прав людини
кожною конкретною особою забезпечується насамперед, юридичними механізмами
певної держави. Іншими словами, основними гарантіями прав людини має бути
національне законодавство та сама держава, на території якої проживає
особа.
Юридичний механізм забезпечення прав людини – це система ефективних
юридичних засобів реалізації, охорони і захисту її прав.
Він складається з таких елементів:
1) Національне законодавство. Воно є основою механізму забезпечення. Тому
особливого значення набуває визначення і закріплення у національному
законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародних правових
актів.
2) Юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини. Кожне право людини
здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок
реалізації деяких з таких прав визначається тільки самою людиною. Але
реалізація значної більшості прав, визнаних та зафіксованих у
законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку
держави, оскільки без них вона взагалі не може відбутися. Юридична
процедура реалізації прав людини – це встановлена в законі і
спрямована на здобуття людиною певних особистих, чи соціальних
цінностей, послідовність і узгодженість дій уповноважених суб’єктів, а
також зміст, обсяг, форми (способи), методи та строки вчинення таких
дій.
3) Юрідичні засоби охорони людини. Права людини потребують не лише
гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які б могли
захистити людину від можливих посягань на її права. Тому у правовій
системі кожної держави існують різноманітні юридичні засоби саме
охорони прав людини.
4) До них відносяться всі юридичні засоби, що виконують превентивну,
запобіжну функцію.
5) Юридичні засоби захисту людини. У разі порушення прав або виникнення
перешкод на шляху їх здійснення кожна людина має право на захист з
боку держави. З цією метою вона має створити систему відповідних
юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою, яких припиняється
порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізіції,
відновлюються порушені права.
Визначення і закріплення основних прав людини в нашому законодавстві
знайшли відображення в новій Конституції, яка була прийнята у 1996 році.
У ст. 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров’я,
честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністью. Права і свободи людини та їх гарантії визначають
зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною
за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є
головним обов’язком держави1.
Основні права і свободи людини закріплені у другому розділі
Конституції, їх можна кваліфікувати на такі види:
1. Особисті (громодянські) права та свободи, які забезпечують відносно
вільне та незалежне від суспільства і держави існування особи шляхом
встановлення меж втручання у сфері особистого життя людини (статті
25–35).
2. Політичні – що забезпечують можливість безпосередього впливу особи на
діяльність держави ( статті 36–40).
3. Економічні – покликані забезпечити ефективний економічний розвиток
українського суспільства ( статті 41–44).
4. Соціальні – що забезпечують мінімальну можливість нормального
фізичного існування людини у суспільстві (статті 46–50).
5. Культурні – покликані задовольнити людиною свої духовні потреби
(ст. 53–54).
6. Крім того, у Конституції закріплено групу прав і свобод, призначення
яких – запобігати можливості вседозволеності щодо особи з боку
державних органів, а також надати людині низку засобів боротьби з його
проявами.
Треба зазначити, що термін “свобода” вживається у двох значеннях, хоча
і тісно пов’язаних між собою. В загальному значенні він відображає стан
народу і окремої людини, який характерезується можливістю діяти на свій
розсуд.
Інша справа – свобода, як суб’єктивна можливість здійснювати або
нездійснювати будь-які дії. У цьому значені термін “свобода” фактично
тотожний терміну “суб’єктивне право”, а відмінність пояснюється тим, що
така юридична лексика склалась історично.
Стан свободи реалізується через суб’єктивні права, які вказують
направлення і форми використання свободи. Ці права невід’ємні і
невідчуженні. Вони зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від
них відмовляється. Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена
людьми для підтримки умов реалізації свободи. Держава через закони
закріплює права і свободи людини, і тоді вони окреслюються межами
дозволеності. Закріплення, охорона, підтримка прав і свобод, створення умов
для їх здійснення складають довгий ланцюг правових актів і дій, початок
яким покладає Конституція.
§ 2. Поняття здійснення суб’єктивного цивільного права.
Згідно з нормами чинного законодавства громадяни і юридичні особи на
свій розуд здійснюють належні їм цивільні права. Це означає, що всі
питання, пов’язані з виконанням суб’єктивних прав, включаючи обсяг і засоби
їх реалізації, а також відмовою від суб’єктивних прав, передавання їх іншим
особам і ін., вирішується уповноваженою особою на свій розсуд. Іншими
словами, зміст суб’єктивного цивільного права складають можливі дії
уповноваженої особи. Наприклад, автор книги може вимагати від видавництва
сплати належного йому гонорару; особа, майну якої заподіяно шкоду, має
право вимагати від винної особи відшкодування завданої шкоди; власник
будинку, здійснюючи своє право власності, володіє, користується і
розпоряджається своїм будинком; кредитор за договіром займу може не тільки
вимагати повернення боргу, але й зменшити його розмір, уступити право
вимоги іншій особі та інше.
При цьому відмова громадян і юридичних осіб від здійснення належних
їм прав не тягне припинення цих прав, за винятком випадків, передбачених
законом. Наприклад, не можна виключати з акціонерного товариства акціонера,
який не приймає участі в управлінні справами акціонерного товариства.
Навпаки, спадкоємець, який не скористався без поважних причин своїм правом
на прийняття спадщини на протязі шестимісячного терміну після відкриття
спадщини, втрачає це право.
При цьому, необхідно враховувати дві обставини. По-перше, деякі
суб’єктивні права одночасно виступають в якості цивільно-правових
обов’язків. Наприклад, згідно з законом опікун має право не тільки
здійснювати від імені недієздатного цивільно-правові угоди, але й
зобов’язаний це робити, якщо цього вимагають інетереси опікаємого. Тому
реалізація деяких суб’єктивних прав залежить не тільки власного розсуду
уповноважених осіб, але й від вказівок закону.
По-друге, треба підкреслити, що у даному випадку мова йде про
конкретні суб’єктивні права, якими володіють громадяни і юридичні особи.
Питання про розпорядження правами, які можуть виникнути у суб’єкта в
майбутньому, повинно вирішуватися з урахуванням правила про те, що повна
або часткова відмова громадянина від правоздатності або діяєздатності та
інші угоди, направлені на обмеження правоздатності або дієздатності,
нікчемні, за виключенням випадків, коли такі угоди передбачаються законом.
Тому, наприклад, буде недійсною вимога включена до авторського договору,
яка обмежує автора у написанні в майбутньому твору за визначеною темою або
у визначеній області.
Найбільш поширеним є розпорядження громадянами і юридичними особами
належних їм прав шляхом їх здійснення. Під здійсненням права передбачається
реалізація тих можливостей, які надаються законом або договором власнику
суб’єктивного права. Іншими словами, здійснювати суб’єктивне цивільне право
означає реально використати ту юридичну свободу, яка гарантується суб’єкту
державою.
§ 3. Способи здійснення цивільних прав.
Центральним елементом будь-якого суб’єктивного права є свобода вибору
відповідної поведінки особосто уповноваженої особи. Саме завдяки цьому
суб’єктивні цивільні права здійснюються перш за все шляхом особистих
юридично значущих активних дій уповноважених осіб. Так, наприклад, власник
може особисто використовувати своє майно, може продати, обміняти,
подарувати і інше... У всіх випадках ним реалізується право на свої активні
дії, за допомогою яких задовольняються його інтереси.
Право на позитивну дію тісно пов’язано з іншим, можливо не головним,
але необхідним елементом суб’єктивного права – з правом вимагати
відповідної поведінки у зобов’язаних осіб. Здійснення суб’єктивних прав у
цьому випадку передбачає сплав можливостей здійснення особистих дій
уповноваженою особою з можливістю вимагати виконання або дотримання
юридичних обов’язків іншими особами. Конкретна реалізація цих можливостей
і є способами здійснення права2.
Вибір способу здійснення права залежить не тільки від розсуду
суб’єкта, але і від конкретного змісту суб’єктивного права. Останнє, в свою
чергу, визначається його призначенням, тобто тою метою, для якої воно
надається уповноваженій особі. Так, суб’єктивне право авторства має
забезпечити непублічне визнання того факту, що особа є творцем нового,
творчого самостійного твору. У зв’язку з цим на перше місце постає надана
автору твору можливість вимагати від усіх третіх осіб утримуватися від будь-
яких дій, які можуть заперечувати або ставити під сумнів цю обставину.
Конктретні способи реалізації цієї можливості, тобто способи здійснення
суб’єктивного права авторства, можуть бути різними, але суть їх буде
зводитись до вимоги певної поведінки зобов’язаних осіб.
Поряд з цим право авторства може здійснюватися суб’єктом і шляхом
особистих активних дій, хоча такий спосіб здійснення права в даному випадку
є лише допоміжним способом його реалізації.
Від характуру суб’єктивного права залежить і той факт, чи буде це
право здійснюватися однією певною дією, або ж буде передбачати здійснення
повторних дій. Так, наприклад, якщо суб’єктивне право на прийняття спадщини
може бути здійснене тільки одноразово, то право наймача за договором найму
жилого приміщення передбачає здійснення багатьох, повторних дій по
використанню жилого приміщення.
В законодавстві передбачені випадки, коли здійснення суб’єктом свого
цивільного суб’єктивного права можливе лише при умові згоди особи, інтереси
якої можуть бути порушені. Так, якщо власник хоче продати будинок, який є
часткою спільної власності то він зобов’язаний повідомити про це решту
власників будинку. І, тільки, якщо вони відмовляться від здійснення права
привілейованої купівлі, продавець вправі продати свою частку будинку іншим
особам.
Закон може надати суб’єкту цивільних правовідносин право вчиняти лише
одну конкретну дію або вибрати серед інших певний варіант поведінки. Так,
згідно з Законом України “Про захист прав споживачів”, якщо покупець
виявляє недоліки чи фальсифікацію товару (протягом встановлених термінів),
він має право обрати один з запропонованих законом варіантів, а саме,
вимагати:
1) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх
виправлення споживачем чи третьою особою;
2) заміни на аналогічний товар належної якості;
3) відповідного зменшення купівельної ціни;
4) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням
купівельної ціни;
5) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав3.
Здійснення цивільних прав може відбуватися шляхом дій як у
правоздатної особи, так і третіх осіб або представника. В останньому
випадку представник завжди діє в інтересах особи, яку він представляє і
реалізує право, що належить особі, яку представляють, шляхом відповідних
повноважень (наприклад, довіреності).
§ 4. Межі здійснення цивільних прав.
Стаття 22 Конституції України встановлює, що прийняття нових законів
або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та
обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення
до неї змін, що порушують права та свободи громадян (ст. 157). Це положення
розвивається в ст. 23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на
вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і
свободи інших людей. Тобто важливим є розуміння співвідношення між
інтересами особи та інтересами суспільства, а також між правами особи і
відповідно колективу. Виходячи з цього, свобода особи має узгоджуватись із
свободою інших людей та обгрунтованими вимогами суспільства.
Поряд з цим у ряді статей Конституції передбачена можливість обмеження
деяких прав людини і громадянина за наявності певних обставин.
Затверджуючи принцип свободної реалізації належних громадянам та
юридичним особам суб’єктивних прав, чинне законодавство у той же час
пред’являє певні вимоги, які повинні додержуватися при їх здійсненні. Зміст
цих вимог неоднаковий, адже він залежить від характеру і призначення
конкретних суб’єктивних прав.
Частина 2 статті 5 Цивільного кодексу України містить загальне
правило, яке встановлює межі здійсненні суб’єктивних прав, а саме, при
здійсненні прав і виконання обов’язків громадяни і організації повинні
додержуватися законів, поважати моральні принципи суспільства.
Так, Законом України “Про власність” передбачено право власника
вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону4. Він може
використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої
законом діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у
володіння і користування іншим особам.
Власник, здійснюючи свої права, зобов’язаний не завдавати шкоди
навколишньому середовищу, не порушувати права та інтереси громадян, які
охороняються законом, юридичних осіб і держави.
Наявність останньої вимоги продиктована тією очевидною обставиною, що
права різних суб’єктів у суспільстві тісно переплетені та взаємопов’язані.
При здійсненні своїх прав суб’єкт повинен рахуватися з тим, що інші особи є
власниками аналогічних або суміжних прав, які так само визнаються і
охороняються законом. Наприклад, наймач (власник) житлового приміщення не
може використовувати його таким чином, щоб його дії перешкоджали здійсненню
аналогічних прав іншим особам, які проживають у цьому будинку. Іншими
словами, цивільні права одного суб’єкта закінчуються там, де починаються
права іншого суб’єкта.
При здійсненні цивільних прав громадяни і юридичні особи повинні
додержуватись моральних засад суспільства. Це, звісно, не означає, що
цивільний закон прирівнює моральні норми до правових. Саме по собі
порушення моральних норм не передбачає для учасників цивільно-правових
відносин несприятливих юридичних наслідків, бо інакше тлумачення закону
ігнорувало б відмінності, які існують між нормами права і моралі. Адже
останні не можуть служити нормативною базою регулювання відносин. Зміст
зазначеної вимоги полягає у тому, що у визначенні моральних меж здійснення
суб’єктивних прав основну роль повинні відігравати загальнолюдські
цінності. Суб’єктивне цивільне право не повинно здійснюватися всупереч
моральним засадам суспільства. Так, наприклад, спір про вивільнене
ізольоване жиле приміщення у комунальній квартирі, на яке одночасно
претендують декілька наймачів, які мають формально рівні юридичні права на
його приєднання, може бути правильно вирішений тілки на основі визначення
моральної ваги прав претиндентів. Моральні принципи суспільства відіграють
важливу роль при вирішенні цілого ряду інших цивільно-правових спорів,
зокрема, пов’язаних з виселенням із-за неможливого спільного проживання,
розділення майна в натурі, усунення від наслідування і інше.
Загалом при здійсненні суб’єктивних прав повинен домінувати принцип
“дозволено все, що не заборонено законом”.
В частині 1 статті 5 Цивільного Кодексу України викладене положення,
згідно з яким цивільні права охороняються законом за винятком випадків,
коли вони здійснюються всупереч з призначенням цих прав. Призначення права
– це мета, для досягнення якої це право надано суб’єкту. Призначення
суб’єктивних прав або прямо визначається цивільним законодавством або
встановлюється учасниками у їх договорі, або витікає із суті даного права5.
Так, наприклад, за договором найму жилого приміщення наймачу та членам його
сім’ї надається жиле приміщення для проживання, тобто для задоволення
потреби у житлі. Тому, якщо жиле приміщення самовільно використовується з
іншою метою, наприклад, для організації виробництва або для ведення
підприємницької діяльності, це буде означати, що право здійснюється
всупереч з його конкретним призначенням (ст. 329 ЦК). Цивільні права, які
здійснюються всупереч з їх призначенням, не користуються правовою охороною.
Однак, як зазначають деякі автори, викладена в такому контексті норма
(ч. 1 ст. 5 ЦК) не узгоджується з вищезазначеним принципом здійснення
суб’єктивних прав. Адже мета суб’єктивних цивільних прав не може бути
покладена в основу критерію визначення меж їх здійснення6.
І все ж така норма є не тільки у цивільному законодавстві України, але
й передбачена, наприклад, цивільним законодавством Російської Федерації.
Отже, кожне суб’єктивне право має свої межі. Останні визначають міру
можливої поведінки суб’єкта. При порушенні встановлених меж настають
несприятливі правові наслідки для порушника. Це може бути позбавлення
суб’єктивного цивільного права, стягення в доход держави отриманного по
угоді та інші наслідки (ст. 49 ЦК України). Так, постановою Пленуму
Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року “Про судову практику в
справах про визначення угод недійсними” зазначено, що дія ст. 49 Цивільного
кодексу поширюється на угоди, які укладені з метою, яка завідомо суперечить
інтересам держави і суспільства. До таких угод, зокрема, належать угоди,
які спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або
чиєїсь приватної власності з корисливою метою, використання майна, що
знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду інтересам
суспільства тощо7.
В проекті Цивільного кодексу України передбачена стаття 13, яка
називається “Межі вільного здійснення цивільних прав”. Норма цієї статті
передбачає, що цивільні права здійснюються в межах, які надані особі
законами та договорами. Недопустимими є дії осіб, що вчиняються виключно з
наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших
формах. Передбачено також положення, що при здійсненні цивільних прав особа
має дотримуватися моральних засад суспільства.
Поряд з цими вимогами, межі здійснення цивільних прав визначаються і
деякими іншими моментами. Так, правомірність реалізації права може залежити
від обсягу право- та дієздатності учасників цивільних правовідносин,
зокрема, від характеру спеціальної правоздатності юридичної особи, від
встановленого законом чи договором строку реалізації права, від наявності
або відсутності певних умов та ін.
З метою недопущення монополістичної діяльності, тобто дій
господарюючих суб’єктів, направлених на недопущення, обмеження або
ліквідацію конкуренції, проектом Цивільного кодексу України передбачено ряд
додаткових правил, визначаючих межі здійснення цивільних прав у сфері
підприємницької діяльності.
Таким чином, межою здійснення суб’єктного права може бути:
1) порушення прав та інтересів інших осіб і держави, які охороняються;
2) заподіяння шкоди навколишньому середовищу;
3) дотримання моральних засад суспільства;
4) порушення чинного законодавства.
Дії суб’єктів цивільних правовідносин, які здійснюються в рамках
наданих їм прав, але з порушенням цих меж, характеризуються у літературі,
як зловживання правом. Хоча використання цього поняття ставиться під
сумнів, навіть чинне цивільне законодавство не містить положення, яке б
розкривало його зміст, – його існування теоритично виправдане8.
Зловживання правом – це особливе цивільне правопорушення. Специфіка
його посягає у тому, що дії порушника формально спираються на належне йому
право, однак при конкретній реалізації вони приймають таку форму і
характер, що це призводить до порушення прав інших осіб та їх інтересів,
які охороняються. Так, явним зловживанням права повинні бути визнані дії
власника суб’єктивного права, якщо вони здійснюються з однією метою –
завдати шкоди іншій особі. Не викликає сумніву кваліфікація в якості
зловживання правом розглянутих раніше дій підприємців, які направлені на
обмеження конкуренції. В обох випадках права неправомірно здійснюються,
тобто в протиріччі з їх призначенням.
Достатньо поширеною формою зловживання правом є реалізація наданих їм
можливостей не дозволеними засобами. Наприклад, якщо автор скористається
правом на псевдонім, який може ввести публіку в оману, то таке використання
права повинно кваліфікуватися як зловживання ним.
Зловживання правом можна визнати і ті випадки, коли суб’єктом
використовуються недозволені засоби для його захисту. Так, якщо власник
майна з метою захисту його від крадіжки використовує такі засоби, які
становлять смертельну небезпеку для оточуючих, то він, безумовно, виходить
за межі наданих йому законом можливостей, і тому, зловживає своїм правом.
В якості загальної санкції до цих цивільних правопорушень (зловживань
правом) виступає відмова у захисті суб’єктивного права.
Як зазначалося вище, у Конституції України значна кількість статей
містить положення про правообмеження. Проаналізуємо деякі з них для
розкриття специфіки рис різних меж і способів обмеження прав людини і
громадянина.
1. Залежно від сфери юридичної обов’язковості нормативні правообмеження
поділяються на загальні, спеціальні та одиничні, але більше місця
відведено спеціальним. Наприклад, інтереси національної безпеки є
підставою для обмеження права на свободу думки і слова, вільно
виражати свої погляди і переконання (ст. 34), а також право мирно,
без зброї, збиратися і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації
(ст. 39).
Зустрічаються й одиничні правообмеження. Так, судимість є підставою
для обмеження права громадянина бути обраним народним депутатом
(ст. 76).
Загальні ж правообмеження передбачені у статті 64 Конституції
(підстава умови воєнного або надзвичайного стану).
2. Залежно від онтологічної сутності явища, яке є фактором обмеження прав
людини і громадянина, межі поділяються на природні та соціальні. До
природних треба віднести, наприклад, такий фактор, як здоров’я
населення. Так, ст. 35 Конституції передбачає, що здійснення права на
свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом в
інтересах здоров’я населення. При цьому треба зазначити, що такий
обмежувач, як здоров’я населення стосується як особистих (ст. 35), так
і політичних (ст. 36, 37) та економічних (ст. 36, 44) прав людини і
громадянина. Межами використання одного з економічних прав – права
власності, можуть бути згідно зі статтею 41 Конституції екологічна
ситуація і природні якості землі.
Соціальні межі можуть розглядатись у вузькому (власне соціальні межі)
та у широкому (економічні, політичні, духовно-ідеологічні) розумінні.
До власне соціальних меж належить, зокрема, громадський порядок. Так,
у ст. 34 Конституції встановлено, що здійснення права на свободу думки
і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути
обмежене законом в інтересах громадського порядку (статті 35, 36,
39). Однак у статтях 34, 35 громадський порядок виступає обмежувачем
особистих прав людини і громадянина, а в статтях 36 і 39 – політичних.
Економічний добробут суспільства, як соціальне обмеження в контексті
ст. 32 Основного Закону застосовується до особистих прав людини і
громадянина.
До соціальних меж у широкому розумінні належить і таке політичне
явище, як національна безпека. Як межа здійснення права вона є
найбільш широко застосовуваним конституційним обмеженням прав і свобод
людини і громадянина. При цьому цей обмежувач застосовується до різних
видів прав людиии. Наприклад, у статті 32, 34 Конституції України
національна безпека є обмежувачем особистих, у статті 36 і 39 –
політичних, а у статті 44 – економічних прав людини.
До духовно-ідеологічних факторів обмеження прав людини належить
моральність населення (згідно зі ст. 35 Конституції цей фактор обмежує
особисті права).
3. Межі прав людини можна класифікувати за характером зв’язку з волею
суб’єкта на абсолютно-об’єктивні, відносно-об’єктивні, суб’єктивно-
об’єктивні та суб’єктивні.
До абсолютно-об’єктивних треба віднести ті явища (феномени), які є
незалежними від волі як усього суспільства, так і кожного його члена.
Прикладом такого явища може бути, наприклад, повінь (її виникнення не
залежить від волі суспільства). Внаслідок цього явища людина може втратити
можливість реалізувати право на те житло, яке було зруйноване внаслідок
зазначеного стихійного лиха9.
Відносно-об’єктивні межі – це межі, які не залежать від волі якогось
окремого носія права, хоч і є результатом суспільного волевиявлення. До
цього виду меж належить обмеження щодо реалізації прав, встановлювані
Конституцією (статті 36, 39, 41) і законами України, тобто законодавче
обмеження. Так, ст. 39 Конституції встановлює, що підставами обмеження
права громадян на мирні збори є інтереси національної безпеки, громадського
порядку, запобігання заворушенням і злочинам, охорони здоров’я населення,
захисту прав і свобод інших людей10.
Прослідкуємо відповідність закріплених правообмежень у Конституції і,
наприклад, у законах України “Про власність” і “Про друковані засоби
масової інформації (пресу) в Україні”.
Проаналізувавши наведені у роботі приклади здійснення права власності,
можна зробити висновок, що Закон “Про власність” у принципі не суперечить
Конституції.
Що ж до Закону “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні”, то його слід привести у відповідність із Конституцією, оскільки у
ній (ст. 34) є більше підстав на обмеження права на свободу думки і слова.
Такими додатковими конституційними підставами є охорона здоров’я населення,
підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Таким чином, у всіх випадках, закріплюючи принципи свободної
реалізації належних громадянам суб’єктивних прав, чинне законодавство
повинно додержуватися принципу, закріпленого статтею 3 Конституції України.
§ 5. Представництво і довіреність.
Однією із форм реалізації громадянами і юридичними особами належних ім
прав і обов’язків є представництво. Представництвом, згідно статті 62
Цивільного Кодексу України, звуться такі відносини, при яких угода,
укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку
представляють), створює, змінює або зупиняє права і обов’язки безпосередньо
для особи, яку представляють.
Представництво має місце як за власною волею суб’єкта цивільного
права, так і у зв’язку з відсутностю у нього юридичної здатності чи
фізичної можливості.
Тобто потреба у представництві виникає тоді, коли особа (яку
представляють) в силу закону (наприклад, відсутність дієздатності) або
конкретних життевих обставин (наприклад, тривала відсутність за місцем
проживання, тяжка хвороба, відрядження, зайнятість) не може особисто
здійснювати свої права і обов’язки. Але часто до послуг представників
звертаються для того, щоб використати спеціальні знання і досвід
представника, зекономити час і кошти і т. ін. Юридичні особи (підриємства,
установи, організації) завдяки представництву мають можливість захищати
свої інтереси у суді, арбітражному суді за допомогою кваліфікованих
юристів. За своїм суб’єктивним складом представництво це складне
правовідношення, адже в ньому беруть участь представник, особа, яку
представляють, і третя особа, з якою представник укладає угоди або чинить
інші юридичні дії.
Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії
представника породжують юридичні наслідки (права і обов’язки) для особи,
яку представляють. Таким чином внаслідок угод та інших юридичних дій
представника права і обов’язка виникають тільки між особою, яку
представляють, і третіми особами. При цьому, у представника ніяких прав і
обов’язків з приводу угод, укладених ним, не виникає.
Через представників можуть здійснюватися різні юридичні дії –
отримання заробітньої плати, пенсії, стипендії, поштового переказу,
керування автомобілем, купіля або продаж дому, виступ у суді та інше.
Однак, не всякі угоди можуть бути вчинені представником. Це стосується
таких угод, які за своїм характером можуть бути укладені лише особисто, а
так само інших угод, зазначених у законі. Зокрема, у ст. 54 ЦК України
зазначається, що заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і
обов’язково нотаріально посвідчений11.
Через представництво не можуть здійснюватися дії, які не мають
безпосереднього юридичного значення (фактичної дії, наприклад, виконання
роботи).
Представник не може укладати угоди від імені особи, яку він
представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи,
представником якої він одночасно є (за винятком комерційного
представництва)12. Наприклад, представник не може сам купити майно, яке
йому доручено передати.
Представництво має місце між громадянами, між організаціями і
громадянами, а також між самими організаціями.
В ролі особи, яку представляють, може виступати будь-який суб’єкт
цивільного права, – юридична особа або громадянин незалежно від стану
дієздатності.
Представником же може бути не кожний суб’єкт цивільного права.
Необхідною умовою правосуб’єктності працівника є його правоздатність і
дієздатність (ст. 11 ЦК України). Як виняток, представниками юридичних осіб
у сфері торгівлі і обслуговування можуть виступати громадяни, які досягли
трудового повноліття, тобто 16 років. В ролі представників не можуть
виступати особи, які знаходяться під опікою або піклуванням.
Не можуть бути представниками адвокати, які отримали доручення про
надання юридичної допомоги з порушенням встановлених правил, а також особи,
які виключені із колегії адвокатів (ст. 116 ЦПК України). Суддям, слідчим і
прокурору також заборонено виконувати обов’язки добровільного представника
окремих громадян, крім випадків, коли вони діють як представники закону і
представники відповідного суду чи прокуратури, які є стороною у справі.
У судовій практиці дуже поширеним є представництво, яке здійснюють
адвокати, надаючи кваліфіковану юридичну допомогу громадянам і
організаціям.
Юридичні особи також можуть приймати на себе функції представників,
якщо це не розходиться з тими задачами і цілями, які вказані в їх статутних
документах (або якщо це прямо передбачено статутом чи положенням про дану
юридичну особу, тобто юридична особа вправі бути представником у межах
спеціальної правоздатності) (ч. 1 ст. 26, ч. 2 ст. 64 ЦК України, ст. 20
Закону України “Про об’єднання громадян”, ст. 2 Закону України “Про товарну
біржу”)13.
Третьою особою, з якою особа, яку представляють, за допомогою
представника укладає цивільно-правову угоду або здійснює іншу юридичну дію,
може виступати будь-який суб’єкт цивільного права.
Як уже зазначалося, за угодою, що здійснена представником, суб’єктом
прав і обов’язків визнається та особа, яку представляють. Однак, дії
представника створюють, змінюють або зупиняють цивільні права і обов’язки
особи, яку представляють, лише тоді, коли вони здійснюються в межах
наданих представнику повноважень. Повноваження – це міра можливої поведінки
представника по відношенню до третіх осіб. Саме завдяки наданим йому
повноваженням представник укладає угоди з третіми особами, а також здійснює
інші юридичні дії від імені і в інтересах особи, яку представляє. Якщо ж
представник перевищує свої повноваження, то особа, яку він представляє,
звільнена від будь-яких зобов’язань перед третіми особами з якими
представник вступив у правові відношення від її імені.
Виникнення у представника необхідного повноваження зв’язано перш за
все з волевиявленням того, кого представляють, а також з іншими юридичними
фактами. Згідно зі ст. 62 ЦК України повноваження представника можуть
визначатися довіреністю, законом або адміністративним актом, а також
випливати з обставин, в яких діє представник (це, наприклад, стосується
працівника пошти, продавця магазину, касира тощо). Обсяг і характер
повноважень представника, а також умови їх здійснення напряму залежать від
юридичних факторів, які лежать в основі представництва14.
Отже, наявність у представника повноважень – обов’язкова умова любого
представництва. Однак, мають місце і такі випадки, коли угоди і інші
юридичні дії від імені і в інтересах одних осіб здійснюються іншими
особами, які не мають для цього необхідних повноважень. Така ситуація
виникає, наприклад, коли між участниками цивільного обороту відсутня будь-
яка попередня домовленість про представництво. Наприклад, громадянин,
знаючи, що його знайомий потребує дачне приміщення, але не маючи від нього
на цей випадок ніякого конкретного доручення, укладає від його імені
договір про аренду приміщення.
Частіше, в реальному житті має місце удаване представництво. Удаване
представництво – це той випадок, коли одна особа виступає від імені іншої
особи без відповідних повноважень. Наприклад, особа представляє інтереси
іншої особи по довіреності, яка не має юридичної сили (довіреність
нотаріально не посвідчена, закінчився строк її дії та ін.). Бувають також
випадки, коли представник має повноваження, але при його здійсненні
виходить за його межі, наприклад, укладає договір про придбання майна в
значно більшій кількості, іншої якості та ін., ніж йому було доручено.
Як правило, угоди, укладені особою без повноважень або з перевищенням
повноважень, не породжують для довіряючого ніяких юридичних наслідків.
Разом з тим така діяльність представника при певних умовах може потягнути
за собою виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Так,
особа, від імені якої виконана угода або інша юридична дія, може доповнити
відсутність або недолік повноважень шляхом наступного схвалення виконаної
угоди. Таке схвалення повинно відбутися в межах нормально необхідного або ж
установленого при укладанні угоди терміну15.
За своєю юридичною природою наступне схвалення угоди є односторонньою
угодою, виконаною за бажанням особи, яку представляють. Воно може бути
виражене у письмовій формі (наприклад, у вигляді листа, телеграми та інше)
і у відповідних діях (наприклад, прийняття виконання, проведення
розрахунків та інше). Важливим моментом при цьому є те, щоб із дії особи,
яку представляють, однозначно випливало схвалення виконаної угоди.
Схвалення угоди діє із зворотньою силою, тобто робить угоду дійсною з
моменту її виконання.
Правові наслідки від вищезгаданих угод наступають для третіх осіб, з
якими вони укладалися. Передбачається, що ці особи знали або повинні були
знати про неправомочність представника, так як у них була можливість шляхом
знайомства з довіреністю перевірити повноваження останнього. Тому, якщо
третьою особою буде проявлена безпечність, або якщо така угода укладена нею
свідомо, то вона вважається зв’язаною з виконаною угодою. При схвалені
угоди особою, яку представляють, третя особа, про неправомочність
представника, не може відмовитися від прийнятого на себе зобов’язання,
посилаючись на цю обставину.
Діяльність без повноважень або з перевищенням повноважень може мати
серйозні юридичні наслідки для особи, яка виступає у ролі представника.
Адже, якщо особа, яку представляють, прямо не схвалила дану угоду, то вона
вважається укладеною від імені і в інтересах представника.
Зрозуміло, що це лише загальне правило, воно застосовується у тих
випадках, коли неправомочний представник може виступати стороною у такій
укладеній ним угоді.
При укладанні вищезгаданих угод робітниками юридичних осіб, якщо вони
не схвалюються особою, яку представляють, такі угоди вважаються
неукладеними і не породжують тих юридичних наслідків на які вони були
направлені. Що ж стосується представника, то якщо його дії носили
протиправний і винний характер, він може бути притягнений третьою особою до
відповідальності за заподіяну шкоду.
Залежно від того, ким визначається представник і на чому грунтується
його повноваження, виділяють наступні види представництва:
1) представництво, яке грунтується на адміністративному акті –
представництво при якому представник зобов’язується діяти від імені
представляємого в силу адміністративного розпорядження останнього.
Таке представництво має місце тоді, коли орган юридичної особи видає
наказ про призначення робітника на посаду, яка пов’язана з здійсненням
певних представницьких функцій, наприклад, представництвом у суді,
укладанням угод та інше. Повноваження представника у цьому випадку
визначаються виданим адміністративним актом або витікають із службової
інструкції робітника, або з обстановки, в якій діє представник. До
цього виду представництва відноститься і таке представництво, яке
грунтується на членстві в кооперативних або громадських організаціях;
2) представництво, яке грунтується на законі – тобто відношення виникають
в силу прямої вказівки закону. Так законними представника малолітніх
дітей є батьки, повноваження яких грунтуються на факті материнства і
батьківства. Таку ж роль відіграє усиновлення, встановлення опіки і
ряд інших юридичних фактів (ст.ст. 14, 16 ЦК України, ст. 144 КпШС
України). Важливою особливістю цього представництва є те, що особа,
яку представляють, не приймає участі в призначенні представника, і
вона не може особисто відмінити чи змінити повноваження представника,
бо ці повноваження визначаються законом;
3) представництво, яке грунтується на договорі (або, як його ще
називають, добровільне) – на відміну від двох вищезгаданих видів
представництва виникає по волі особи, яку представляють, і яка не
тільки обирає особу представника, але й визначає його повноваження.
Крім того, на здійснення юридичних дій від імені представляємого
потрібна згода самого представника. Між представляємим і представником
укладається договір доручення або ж видається довіреність;
4) можна виділити ще один вид представництва – це комерційне
представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно та
самостійно виступає представником від імені підприємців у сфері
підприємницької діяльності16.
Повноваження комерційного представника може бути підтверджене
письмовою угодою між ним та особою, яку представляють, або довіреністю.
Наприклад, члени товарної біржі укладають відповідні договори з біржевими
брокерами, обов’язки яких полягають у виконанні доручення членів біржі на
здійснення біржових операцій (ст. 16 Закону “Про товарну біржу”).
Можливо комерційне представництво як новий вид представництва буде
закріплено у нормах нового Цивільного кодексу України, як це зроблено у
законодавстві Росії.
Зокрема, стаття 184 ЦК Росії предбачає такий вид представництва, як
комерційне представництво. Однією із особливостей правового режиму
встановленого для цього вида представництва є те, що комерційний
представник має право укладати крім звичайних також угоди, які ніхто, крім
нього, укладати не може.
Мова йде про те, що ст. 184 ЦК Росії допускає укладання договору
комерційним представником, який в той же час є представником обох сторін
(продавця і покупця, підрядчика і орендатора та ін.).
Приймаючи до уваги особливий характер таких відносин ЦК Росії
встановлює ряд обов’язкових умов при здійсненні таких відносин. Відсутність
хоча б одної з них – достатня умова для визначення угоди, укладеної
комерційним представником, недійсною.
До числа таких умов відносяться:
1) сторони виразили згоду на одночасне комерційне представництво.
Виключення з цього правила можливі тільки у випадках, встановлених
законом;
2) комерційний представник може мати визначені повноваження, які
передбачають його права на одночасне представництво. Такі повноваження
можуть бути у письмових договорах, які обидві сторони майбутньої угоди
уклали з комерційним представником або ж у визнаній кожною стороною
довіреності17.
Комерційний представник наділяється Цивільним кодексом відповідними
правами і разом з тим на нього покладаються обов’язки, які витікають з
характера його статусу. Так, для захисту інтересів обох сторін встановлено,
що при відсутності у договорах умов оплати винагороди та відшкодування
витрат представнику, останні повинні виплачуватися сторонами у рівних
долях. Комерційний представник зобов’язаний зберігати в таємниці відомості
про виконувані ним торгові угоди. Це зобов’язання зберігається і після
того, як комерційний представник виконає доручення.
Як зазначалося вище, представництво може здійснюватися за довіреністю.
Згідно зі ст. 64 ЦК України довіреність – це письмове уповноваження, яке
видається однією особою (довіряючим) іншій особі (довіреному) для
представництва перед третіми особами. Частіше довіреність видається для
підтвердження повноважень добровільного представництва. Зміст довіреності
визначається межами правоздатності особи, яку представляють. Однак, якщо це
добровільне представництво має в основі договір (грунтується на договорі)
між особою, яку представляють, і представником, то видача довіреності за
своєю юридичною природою є одностороннью угодою, яка здійснюється за
власним розсудом представляємого. Тобто, для видачі довіреності і набуття
нею юридичної сили згода представника не обов’язкова.
Договір або інший юридичний факт, на основі якого видана довіреність,
третіх осіб, як таких, не торкається. Будь-які угоди або інші юридичні дії,
які здійснює представник в межах наданих йому повноважень, носять для
представляємого обов’язковий характер. Так, представляємий не може
відмовитися від виконання договору, який був укладений на основі
довіреності, посилаючись на те, що представник порушує укладений між ними
договір про представництво, наприклад, відступив від даних йому вказівок,
якщо вони не були чітко обумовлені у договорі і у довіреності. Тобто, у
випадку розбіжності між договором і довіреністю, права і обов’язки
представляємого, які витікають з угод, укладених представником з третіми
особами, визначаються повноваженнями, які зафіксовані у довіреності, а не
у договорі про представництво (наприклад у договорі доручення).
Довіреність, яка юридичній особі, може бути видана тільки на укладання
угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню
про організації даного виду.
Однією з основних вимог, які пред’являють до довіреності – це її
форма. Закон вимагає, щоб довіреність була складена у письмовій формі
(ст. 64 ЦК України). В окремих випадках ставиться вимога, щоб довіреності,
які видаються громадянам, були посвідчені уповноваеними на це органами.
Так, у відношенні угод, які потребують нотаріальної форми, довіреність
повинна бути посвідчена нотаріусом (наприклад, довіреність на
купівлю–продаж будинку). Нотаріального посвідчення потребує також
довіреність на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших
громадських організацій. Однак, тут законодавством предбачені винятки (ч. 1
ст. 65 ЦК України). Згідно з ч. 2 ст. 68 ЦК України довіреність, за якою
повноваження передбачаються в порядку передоручення, також повинна бути
нотаріально посвідчена.
Зустрічаються випадки, коли письмові довіреності, які оформлюються
особливим чином, можуть замінити собою натаріальне посвідчення, тобто такі
довіреності прирівнюються до нотаріально посвідчених довіреностей. Такі
випадки законодавство пов’язує з особливим положенням, в якому опинилися
представляємі особи (ч. 2 ст. 65 ЦК України). До цього переліку входять:
1) довіреності військослужбовців та інших осіб, які перебувають на
лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних
закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній
частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв чи
та інших військово-лікувальних закладів;
2) довіреності військослужбовців, а в пунктах дислокації військових
частин, з’єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає
державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють
нотаріальні дії, також довіреності робітників та службовців, членів їх
сімей і членів сімей військослужбовців, посвідчені командирами
(начальниками) цих частин, з’єднань, установ і закладів;
3) довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі,
посвідчені начальниками місць позбавлення волі (ст. 40 Закону України
“Про нотаріат”).
Відповідно до ст. 66 ЦК України довіреності, які видаються
організаціями для здійснення будь-яких угод (в порядку передоручення) не
потребують нотаріального посвідчення, адже така довіреність посвідчується
самою організацією шляхом підпису керівника з прикладанням печатки цієї
організації. Якщо довіреність видає кооперативна або громадська
організація, то її підписує особа, уповноважена на це статутом з
прикладанням печатки цієї організації. Крім того, встановлено, що
довіреність на одержання чи видачу грошей та інших майнових цінностей
підписується також головним (старшим) бухгалтером цієї організації.
Поряд з нотаріальною формою законодавство допускає випадки посвідчення
довіреності організацією за місцем роботи, навчання або за місцем
проживання довіряючого. Так, у випадках одержання заробітної плати та інших
платежів, пов’язаних з трудовими відносинами, винагороди авторів і
винахідників, пенсій, допомоги, стипендій, грошей з ощадних кас, а також на
одержання кореспонденції, в тому числі грошової і посилкової, може бути
посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-
експлуатаційною організацією за місцем його проживання, також
адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому
він перебуває на лікуванні (ч. 3 ст. 65 ЦК України).
За змістом і обсягом повноважень виділяють слідуючі види довіреності:
1) разові довіреності – видаються на вчинення однієї певної юридичної дії
або однієї угоди (наприклад, довіреність на продаж будинку, на
одержання посилки на пошті);
2) спеціальні довіреності – видаються на здійснення декількох однорідних
юридичних дій (наприклад, на одержання пенсій літньої людини, яка
самостійно не може пересуватися);
3) генеральні довіреності – видаються на здійснення різних угод в
необмеженій кількості (наприклад, довіреність, яка видається керівнику
філіала юридичної особи, або довіреність на загальне управління майном
довіряючого).
Довіреність повинна мати усі необхідні реквізити, а саме: місце
складання, час, строк дії, прізвище, ім’я, по батькові довіряючого та
довіреної особи, їх адреси, коло повноважень.
Визначаючи важливість цього питання і необхідність єдності в
оформленні довіреностей, Міністерство юстиції України своїм наказом від 7
липня 1994 року затвердило зразки окремих видів довіреностей.
Довіреність підписується довіряючим особисто. Якщо ж громадянин в силу
поважних причин не може особисто підписати довіреність, то за його
проханням і в присутності нотаріуса (або особи, яка посвідчує довіреність)
цей документ може бути підписаний іншим громадянином. При цьому
обов’язково встановлюється особа громадянина і перевіряється його
дієздатність. У випадку, якщо довіряємий не грамотний, довіреність
зачитується йому вголос.
Цивільним кодексом передбачено, що видавати довіреності без обмежень
можуть тільки дієздатні особи. Якщо громадянин, згідно з діючим
законодавством укладає шлюб до досягення ним 18-літнього віку, він також
має право видавати будь-яку довіреність.
Довіреності від імені неповнолітніх віком від 15 до 18 років, а також
від імені осіб, які визнані у судовому порядку обмежено дієздатними, можуть
бути посвідчені лише при умові, що вони укладаються за згодою батьків,
усиновителів та піклувальників.
Однак є випадки, коли неповнолітні віком від 15 до 18 років мають
право самостійно видавати довіреність, наприклад, довіреність на
розпорядження своїм заробітком, стипендією (якщо орган опіки і піклування
не обмежив їх у праві самостійно розпоряджатися ними), довіреності на
здійснення авторських та винахідницьких прав.
Цивільний кодекс встановлює максимальний строк дії довіреності – три
роки. Якщо довіреність видана на більший строк, то вона буде дійсною тільки
на протязі трьох років. Відсутність строку дії довіреності не означає, що
вона не має юридичної сили. Така довіреність буде діяти один рік.
Однак зі строком дії пов’язана інша, обов’язкова вимога, порушення
якої передбачає втрату юридичної сили довіреності – це наявність дати її
вчинення (ст. 67 ЦК України). Але є виняток для довіреностей, які видаються
для здійснення дій за кордоном. Якщо така довіреність без вказівки на строк
її дії, але має нотаріальне посвідчення, то вона зберігає свою силу до її
відміни особою, яка її видала.
Дія довіреності може бути припинена і до закінчення вказаного строку у
випадках:
1) відміни довіреності особою, яка її видала;
2) відмови особи, якій видана довіреність, від довіреності;
3) припинення існування юридичної особи, від імені якої видана
довіреність;
4) смерті, визнання недієздатною, обмежено дієздатною безвісновідсутньою
як особи, яка видала довіреність, так і довіреної особи.
Загальне правило, яке відноситься до всіх випадків видачі довіреності,
пердбачає необхідність особистого виконання представником передбачених
довіреністю дій або повноважень.
Представник може передоручити їх вчинення іншій особі тільки у двох
випадках, а саме:
1) якщо передоручення було передбачено самою довіреністю (довіреність
видана з правом передоручення);
2) якщо представник був примушений до цього силою обставин для охорони
інтересів особи, яка видала довіреність.
Особа, яка передоручила свої повноваження третій особі, зобов’язана
повідомити про це довіряючого та надати йому відомості про цю особу.
Передоручення оформлюється нотаріально посвідченою довіреністю. Строк
дії нової довіреності не повинен перевищувати строк дії довіреності, на
підставі якої вона видана (ст. 68 ЦК України).
Особливості довіреностей, які видаються організаціями на отримання
цінностей передбачаються Інструкцією про порядок реєстрації виданих,
повернених та використаних довіреностей на отримання цінностей,
затвердженою наказом Мінфіна України від 16 травня 1996 року № 99 (з
доповненнями від 22 жовтня 1996 року).
Особливості мають порядок і умови видачі довіреностей. Довіреності
видаються тільки особам, які є робітниками даного підприємтсва. За згодою
керівника довіреність може бути видана і іншій особі, при умові, що ця
особа отримала довіреність за місцем роботи на отримання таких самих
цінностей і в такій самій кількості з даного підприємства.
Така довіреність підписується керівником та головним бухгалтером
підприємтсва або ж їх заступниками та особами, які мають на це повноваження
надані керівником підприємства.
Згідно з Правилами виготовлення ціннних паперів та документів суворої
звітності, які затверджені наказом Мінфіну України від 25 листопада 1999
року № 98, Служби безпеки України від 16 листопада 1993 року № 118,
Міністерства внутрішніх справ України від 24 листопада 1993 року № 740,
бланки довіреностей виготовляються з друкованою нумерацією.
Довіреність повинна мати слудуючі реквізити: найменування підприємства
і його адресу, ідентифікаційний код, номер рахунку у банку та найменування
банку, дату видачі довіреності, посаду, прізвище, ім’я та по-батькові
довіреної особи, документ, який посвідчує його особу (серія, номер, дата
видачі, організація, яка видала документ), найменування організації в якій
необхідно отримати ціннності і підстава для їх отримання (номер, дата
наряду та ін.), перелік цих цінностей, зразок підпису особи, яка буде їх
отримувати, підписи керівника та головного бухгалтера, печатку організації.
Строк дії довіреності в кожному окремому випадку може бути різним в
залежності від можливості отримання і вивозу відповідних цінностей за
нарядом або іншими документами (на основі яких видана довіреність). Однак,
загальний строк дії не може перевищувати 10 днів, або одного місяця, якщо
розрахунок за цінності здійснюється шляхом планових платежів, або доставка
здійснюється централізовано-кільцевими перевезеннями.
Згідно з п. 11 Інструкції заборонено відпускати цінності у випадках:
1) якщо отримано повідомлення підприємства отримувача про припинення
довіреності. У цьому випадку відповідальність несе підприємство, яке
відпустило цінності;
2) якщо закінчився строк дії довіреності;
3) якщо довіреність видана з порушенням встановленого порядку її
заповнення, або з відсутніми реквізитами;
4) відсутність у довіреності особи документу, який би засвідчував її
особу;
5) наявність виправлень у довіреності, якщо вони не підтверджені
підписами тих осіб, які підписали її18.
Невикористані довіреності повинні бути повернені не пізніше наступного
дня після закінчення дії довіреності.
Основу довіреності складають, як визначалося вище, особисті відносини
сторін. По цій причині чинність довіреності припиняється у випадку смерті,
визначені недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім
представника або особу, яку представляють.
Припиняється чинність відповідно і у випадку припинення юридичної
особи – представника та представляємого. У такому випадку правонаступники
(наступники або організація до якої перейшли права та обов’язки
представляємого – реорганизованої юридичної особи) повинні, за згодою
представника, видати нову довіреність.
Особливий, довіряючий характер відносин, які існують між представником
та представляємим, проявляється в тому, що кожний з них вправі в будь-який
час скасувати довіреність або передоручення, або ж відмовитися від неї.
Угода про відміну від цього права недійсна. Відповідно, з припиненням
довіреності втрачає силу передоручення (ст. 69 ЦК України).
Ще одна підстава припинення довіреності пов’язана з її тимчасовим
характером. Із закінченням строку дії довіреності вона припиняється, але за
згодою сторін повинна бути видана нова довіреність.
Цивільний кодекс передбачає відповідні гарантії для представника та
третіх осіб на випадок відмови довіреності представляємим. Ці гарантії
заключаються в тому, що особа, яка видала довіреність, зобов’язана
сповістити про припинення дії довіреності як представника так і третіх
осіб. Цей обов’язок лежить і на правонаступниках представляємого у випадку
його смерті (реорганізації юридиної особи).
Правові наслідки припинення довіреності наступають у той момент, коли
представник дізнався або повинен був дізнатися про припинення довіреності.
Тому права та обов’язки, які виникли до відповідного моменту, зберігають
значення для представника та правонаступників.
Якщо угода була укладена після відміни довіреності, то вона бути
заперечена особою, яка видала довіреність (її правонаступником). Для цього
треба, щоб вони довели, що третя особа з | |
