Geoselect : Право : Реферат: Діяльність римських магімтратів (Право)


	Право / Реферат: Діяльність римських магімтратів (Право)


	Космонавтика Уфология Авиация Административное право Арбитражный процесс Архитектура Астрология Астрономия Аудит Банковское дело Безопасность жизнедеятельности Биология Биржевое дело Ботаника Бухгалтерский учет Валютные отношения Ветеринария Военная кафедра География Геодезия Геология Геополитика Государство и право Гражданское право и процесс Делопроизводство Деньги и кредит Естествознание Журналистика Зоология Инвестиции Иностранные языки Информатика Искусство и культура Исторические личности История Кибернетика Коммуникации и связь Компьютеры Косметология Криминалистика Криминология Криптология Кулинария Культурология Литература Литература : зарубежная Литература : русская Логика Логистика Маркетинг Масс-медиа и реклама Математика Международное публичное право Международное частное право Международные отношения Менеджмент Металлургия Мифология Москвоведение Музыка Муниципальное право Налоги Начертательная геометрия Оккультизм Педагогика Полиграфия Политология Право Предпринимательство Программирование Психология Радиоэлектроника Религия Риторика Сельское хозяйство Социология Спорт Статистика Страхование Строительство Схемотехника Таможенная система Теория государства и права Теория организации Теплотехника Технология Товароведение Транспорт Трудовое право Туризм Уголовное право и процесс Управление Физика Физкультура Философия Финансы Фотография Химия Хозяйственное право Цифровые устройства Экологическое право


	Реферат: Діяльність римських магімтратів (Право) Cavenat consules, ne quid res publica detrimenti capiat. (Нехай консули дбають, щоб держава не зазнала будь-якої шкоди) I. Едикти магістратів Магістрат – державний орган часів Римської імперії, мав право установлювати загальні правила поведінки і мав вищу публічну і військову владу. Правом установлювати загальні правила поведінки володіли римські магістрати, що мають вищу публічну і військову владу. Однією з форм правоформування, специфічної саме для римського права, є едикти магістратів. Термін «едикт» походить від слова digo (говорю) і спочатку позначав усне оголошення рішення магістрату по тому чи іншому питанню. Едикти видавалися магістратом при вступі на посаду, у них він викладав програму своєї діяльності, обов'язкову для нього на час його служби. Формально едикт був обов'язковий тільки для того магістрату, яким він був виданий, і отже тільки на той рік, протягом якого магістрат знаходився при владі. Однак на практиці ті пункти едикту, що виявлялися найбільш удалим вираженням інтересів пануючого класу, повторювалися й в едикті знову обраного магістрату. Приблизно з III століття до н.е. у Римі одержала досить помітний розвиток торгівля з іншими італійськими громадами, пізніше стали розвиватися торгові зв'язки з неіталійським країнами. У той же час йшов процес зосередження земельної власності в руках великих землевласників, інтереси яких виявлялися іноді в протиріччі з інтересами рабовласників- комерсантів, хоча при цьому обидві сторони були зацікавлені в збереженні рабовласницького ладу. Суспільні відносини значно ускладнилися і внаслідок цього старі норми цивільного права перестали задовольняти запитам життя. Нові потреби стали одержувати задоволення, зокрема, за допомогою едиктів магістратів, особливо преторського едикту. Саме praetor urbanus, відповідальний за керування містом ( і praetor peregrinus з 242 р. до н.е.) сконцентрував у своїх руках відправлення правосуддя (iurisditio). На основі свого права (ius iuris dicendi) претор наказував судді, на якій підставі виносити вирок. Рішення претора визначалося наявністю норм ius civile, що обслуговують те чи інше відношення, але на основі своєї вищої публічної і військової влади (imperium) він міг передбачити і специфічні кошти захисту й у цьому випадку провести весь розгляд самостійно. Такі екстраординарні процеси сприяли розвитку правової системи, оскільки дозволяли захищати, і значить визнати на неофіційному рівні відносини, що не передбачені ius civile. Наприклад, був введений екстраординарний захист індивідуального тримання від зазіхань з боку третіх осіб за допомогою інтердиктів (inter dicere – забороняти) створюючи особливий інститут речового права – володіння (possessio). Хоча праву і надавався прогресивний характер, але споконвічні норми, до яких консервативні римляни відносилися з особливою повагою, формально не скасовувалися. У компетенцію претора й інших магістратів не входило видання, заміна і скасування законів, однак як керівника судової діяльності претор міг додати до норми цивільного права практичне значення, чи навпаки, позбавити сили те чи інше положення цивільного права. Наприклад, претор міг при відомих умовах захистити власника, залишивши при цьому без захисту того, хто був власником по цивільному праву, але не міг “не власника” перетворити у власника. Джерело і пояснення цього суперечливого положення треба шукати в особливостях римського державного права, а саме: закон не може виходити від магістрату, закон виражає волю народу. Магістрат же в силу приналежної йому imperium керує діяльністю суду й у цьому порядку дає судовий захист новим суспільним відносинам, які потребують в захисту. Поряд із преторами, що володіли загальною iurisdictio, спеціальна юрисдикція придавалась курульным еділам (aediles curules), тобто магістратам, відповідальним за порядок у місті й особливо на ринках (cura urbis). У рамках своєї посади курульні еділи також володіли ius edicendi і теж видавали едикти. Тісний зв'язок edictiones c officium, як по функції, так і за часом дії, що обмежувалося перебуванням у посаді, пояснює чому магістрати стали повідомляти загальні принципи їхній iurisdictio з моменту вступу на посаду, фіксуючи на побілених дошках (in albo) процесуальні кошти, що протягом року будуть надаватися для захисту тих чи інших відносин. Gai., 1,6 : Ius autem edicendi habent Правом видавати едикти володіють magistratus populi Romani; магістрати римського народу; sed amplissimum ius est in але найбільш важливе право міститься edictis duorum praetorum, в едиктах двох преторів urbani et peregrini, quorum міського і претора перегрінів, у in provinciis iuris dictionem провінціях такої ж юрисдикцією praesides earum habent... володіють їхні губернатори. В другій половині II ст. до н.е. затвердився новий вид процесу – per formulas, і в результаті цього едикти магістратів придбали особливе значення. Відтепер претор міг захищати відносини, не передбачені ius civile, не тільки адміністративними, але і звичайними цивільно-правовими коштами. Процедура per formulas поширювалася і на захист відносин, передбачених у законах, і в результаті цього в преторських едиктах поряд з позовами, заснованими на його iurisdictio, з'явилися позови, засновані на ius civile. Оскільки останні виявилися в залежності від загальних принципів преторського правосуддя, це відбилося і на цивільних правах громадян. У ХVII ст. до н.е. відбулося скасування процесу за допомогою legis actiones, у результаті чого едикти магістратів придбали майже монопольне положення в плані створення цивільних процесуальних коштів. Так сформувалася особлива нормативна система – ius honorarium (почесне право), що мало у відношенні ius civile прикладне значення: якщо громадянин не використовував особливі преторські кошти у захисті, він залишався в нормативних рамках цивільного права, що мало значення саме по собі. Розвиток преторського права модифікувало інститути цивільного права в їхньому практичному бутті. Par.,2 def., D/ 1,1,7,1: Ius praetorium est, quod Преторське право – це те, що ввели претори praetores introduxerunt adiu- заради поліпшення, чи доповнення, чи vandi vel supplendi vel cor- виправлення цивільного права для rigendi iuvilis gratia propter суспільної користі. utilitatem publicam. Але поряд з неординарним прийняттям рішень по окремих питаннях стали спостерігатися зловживання своєю владою претором. Претор міг відмовити в позові, навіть якщо він оголошений в едикті, а також видати протягом року едикт, який би суперечив положенням едикту, виданого при вступі на посаду. Зловживання претора чи проконсула провінції могли бути припинені тільки утручанням вищого чи рівного йому за рангом магістрату, яке б паралізувало несправедливе рішення – intercessio. Зрозуміло, можливість такого втручання була слабким нормативним бар'єром проти сваволі претора. У 67 р.до н.е. з ініціативи плебейського трибуна Г.Корнелія був прийнятий закон, що наказував преторам відправляти правосуддя тільки на основі edictum perpetuum:”…ut praetores ex edictis suis dicebant”,-що поклало кінець порочній практиці змін оголошеної програми процесуального захисту. Викорінювання edicta repentina в області правосуддя не торкнулася права претора приймати неординарні рішення по окремих випадках. Lex Cornelia перетворив едикт у систему норм, що регулюють поводження самого судового магістрату, що відтепер зобов'язувався адекватно реагувати на потреби громадян у процесуальному захисті. Сваволя претора у встановленні особливого режиму в окремих випадках обмежувався перспективою випробувати на собі самому по виходу з посади дію виняткової норми. Можливо, як реакція на помітну дезорганізацію преторського правосуддя в роки диктатури Суллы, претором Гнеем Октавієм був виданий особливий преторський едикт. Цей едикт поширював дію decretum у відношенні самого магістрату, що установив ius novum, у такий спосіб підкоряючи на майбутнє автора нововведення як би його власної юрисдикції. Значення цього едикту збереглося і після прийняття lex Cornelia, що не обмежував право претора видавати decreta. Стабільність едикту як форми позитивного права установилася вже до I ст. н.е. Кожен новий претор при вступі на посаду відтворював у своєму едикті більшість положень едикту попередника, що передавалися щорічно, складаючи основу постійного тексту едикту – edictum tralaticum. Відправленням правосуддя в провінції займалися екс-магістрати, в інших громадах Італії судові магістрати. Для цієї мети періодично влаштовували у великих містах спеціальні збори – conventus, куди можна було викликати жителів віддалених місць. Застосування процедури per formulas до спорів римських громадян між собою і з перегрінами зажадало від прокунсулів видання власницьких едиктів по моделі преторів Рима. Поступово первісна розмаїтість едиктів в окремих провінціях перемінилася уніфікацією, якій багато в чому сприяв провінційний едикт, прийнятий Цицероном. Взаємне зближення провінційних едиктів і їхня неминуча залежність від постійно прогресуючих едиктів римських преторів підготували становлення уніфікованого edictum provinciale. Сприяло цьому процесу і розподіл провінцій, що відбувся в епоху Принципату, на сенатські й імперські, оскільки princeps не протиставлявся populus. Imperium префекта , призначеного принцепсом, був еквівалентний владі проконсула, уповноваженого сенатом. Папіруси, що дійшли до наших днів, III століття засвідчили, що praefectus Aegupti видавав провінційний едикт. Гай (1,6) фіксує розходження відправлення правосуддя в провінціях лише на рівні эділів: якщо в провінціях римського народу малися еквівалентні їм магістрати, що іменувалися квесторами, то в імператорських провінціях таких магістратів не було. З II століття н.е. едикт у значній мірі законсервувався. Це відбулося на тлі активізації імператорської канцелярії, одержання senatusconsulta законної сили, а розвиток права зосередилося в плані ius civile. Установа префектів – імператорських чиновників, що зосередили у своїх руках екстраординарне судочинство – змінило характер iurisdictio, що власне кажучи означало ізоляцію ius honorarium, фіксацію його границь в плані змісту. Таке положення зробило логічною ініціативу Адріана, спрямовану на підсумкову систематизацію преторського права. У 131 році він доручив своїм квесторам – Сальвию Юліанові і Сервию Корнелію – провести загальну редакцію едикту. Оскільки відповідній цій задачі підготовкою володів тільки Юліан, отже всю роботу виконав саме він, про що і говорить подвоєння його жалування (Dessau, 8973). Юліан, за словами конституції “Tanta”, склав одну коротку книгу, об'єднавши в ній едикти обох преторів і едикт курульних эдилів. Однак це не означало злиття едиктів. Якщо до складання Юліаном окремої книги юристи коментували окремі едикти як “Ad edictum praetori urbani”, “Ad edictum praetori peregrini”,”Ad edictum aedilum curulium” – то тепер Помпоній, Ульпіан і Павло пишуть “Commentaria ad edictum” узагалі. І ще, що дуже показово, що Гай, що писав коментарі лише до частини складеної Юліаном збірки, повинний був спеціально уточнити: “Ad edictum provinciale”. Збірник едиктів за редакцією Юліана стали сприйматися як “edictum perpetuum” у новому змісті – вічний едикт. З того моменту магістратам, що при вступі на посаду повинні були як і раніше повідомляти едикт, було дозволено вносити в кодифікований текст лише необхідні доповнення (але не виправлення). Це передбачалося в oratio Hadriani і сенатській постанові, що пішла за нею, за аналогією з навчанням самого Юліана, що визнавало за принцепсом право удосконалювати власні встановлення. На цій підставі претори і надалі вносили в едикт нові статті. “Постійний едикт” у редакції Юліана не дійшов до наших днів, але збереглися окремі фрагменти коментарів римських юристів до цього едикту. І за допомогою названих коментарів у новий час були зроблені спроби реконструкції едикту. Діяльність юристів Римська юриспруденція веде свій початок від практичної діяльності юристів республіканського періоду. Економіка, що розвивається, і ускладнення форм обороту пред'являли нові різноманітні запити, що вимагали точного формулювання прав рабовласників. Поруч з цим протиріччя інтересів великих землевласників і багатіїв-лихварів на ґрунті розходження використовування тими й іншими методів експлуатації селян і інших незаможних шарів населення. У древні часи в римському суспільстві юристами могли бути тільки жреці (понтіфи), що складають як би особливу касту, представники якої тлумачили закон, причому не присвячували маси у свої юридичні таємниці. По переказам, деякий Флавій, що служив переписувачем у демократичного реформатора Аппія Клавдія, викрав і обнародував збори чи формуляри трафаретів позовних виробництв, а також календар, що містив указівку, у які дні можна вести судові справи. З цього моменту юриспруденція стала загальнодоступної, але в той же час вона зберегла правлячий напрямок, іншими словами юристами були вихідці з привілейованого класу. У республіканський період діяльність юристів мала практичний характер і виражалася в редагуванні формальних актів (cavere), у керівництві веденням судових справ (agere), у дачі рад (respondere). По уривках творів, що дійшли до нас, республіканських юристів і посиланням на них пізніших юристів варто визнати, що вже тоді юридична техніка досягла досить високого рівня. Діяльність старих республіканських юристів виражалася, насамперед, у тлумаченні права. Ita in civitale nostra aut iure, Так і в нашій державі (правосуддя) id est lege, constituitur, aut чи будується на підставі права, est proprium ius civile, quod тобто писаного закону, чи діє sine scripto in sola prudentium власне цивільне право, що nterpretatione consistit установлюється без запису, одним (d.1.2.2.12. Pomponius). тлумаченням знавців права. У цих словах, сказаних римським юристом Помпонієм, підкреслена творча роль римського тлумачення законів і його значення як джерела римського права. Так, шляхом тлумачення 12 таблиць були вироблені інститути емансипації дітей від батьківської влади, спадкування за законом і багато чого іншого. Цим же шляхом розвивалася велика частина інститутів цивільного права. Древнє тлумачення III-II ст. до н.е. трималося суто на словесній формі, у якій наділялися закони чи угоди. Цицерон цей стан і метод малює наступними словами – veteres verba tenuerunt – древні трималися за слова, підкреслюючи цим весь консерватизм старих методів тлумачення права. Поряд із практичним характером діяльності старих республіканських юристів їхня літературна діяльність виражалася в коментарях до законів 12 таблиць. З цього приводу можна відзначити коментар Элія Пета Ката, що складався з трьох частин: пояснення тексту, тлумачення юристів і позовних формул. Більш пізні твори Марка Порція Катона – батько і син, дають у своїх коментарях узагальнення практики і ряд юридичних правил. Пізніше з'явилися систематичні коментарі по окремих системах преторського і цивільного права. Першим укладачем першого докладного викладу цивільного права був Квінт Люцій Сцевола, що викладав у юридичній школі. Його робота була викладена в 18 книгах. З інших республіканських юристів слід зазначити марка Манілія, Марка Юнія Брута і Публія Муція Сцеволу, про яких пізніші юристи говорили, що вони заснували римське цивільне право. Видатним юристом був також Цицерон. Особливого розквіту римська юриспруденція досягла в період принципату (I-III ст. н.е.), що визнається як класичний. Саме в цю епоху право приватної власності, досягло свого найвищого розвитку, що обумовлювалося широким розвитком діяльності юристів. Мета, що стояла перед юристами класичної епохи, відрізнялася великою складністю. Класові протиріччя в цей період усе більше поглиблювалися і загострювалися, повстання рабів прийняли такі форми і розміри, що весь рабовласницький лад виявився в небезпеці, і були потрібні надзвичайні заходи для забезпечення панування верхівки рабовласницького класу. Безперервно росли протиріччя між різними угрупованнями вільного населення. З іншого боку, ріст державної території, розширення торгового обороту, розвиток і ускладнення всіх господарських відносин викликали необхідність відповідних змін правової надбудови. Необхідно виявити гнучкість і дозволяти знову виникаючі питання в інтересах пануючого класу, у першу чергу – з метою закріплення необмеженого права власності рабовласників на рабів і права власності на землю. Класичні юристи успішно справилися з завданнями, що стояли перед ними. Вірні своєму практичному напрямку, вони у своїх коротких і дуже чітких рішеннях окремих спірних випадків задовольняли нові запити життя відповідно до інтересів пануючого класу. При цьому нерідко виявлявся консерватизм, властивим римським юристам. Але, поряд з цим, у їхнє діяльності виразно позначався і новий прогресивний початок, що було засновано на відшуканні волі чи закону сторін. Scire leges non hoc est verba earum Знати закони – це не значить триматися tenere, sed vim ac potestatem за їхні слова, але (розуміти) їхню силу (D.1.3.17) і значення (міць) Відходячи від старого, строго цивільного права, нове тлумачення спрямувалося в напямку пошуку aeguum et bonum – справедливого і доброго. Це нове тлумачення спиралося на зародки тодішньої науки. Риторична теорія тлумачення права до кінця республіки ввійшла в систему навчання, досягла зрілості і вплинула на римську юриспруденцію. Примикаючи до аристотелевської науки і ставлячи собі метою навчити своїх учнів логічному тлумаченню, вона енергійно протестувала проти старого формалізму і буквального тлумачення. У республіканську епоху не існувало юрисконсультів і зацікавлені осіби звичайно зверталися до тих, кому довіряли. З метою залучення на свою сторону авторитетного стану юристів, Август і його приймачі, надали деяким найбільш видатним юристам – право давати офіційні консультації з доручення імператора, у відповідь на запити, що зверталися до імператора. Persona (відповіді) таких привілейованих юристів мали таку ж силу, як і власні імператорські тлумачення, і були обов'язкові для суддів. Такого ж погляду на роль юристів дотримував і імператор Адріан. Відповідь юриста могла складатися з одного слова так чи ні. Розквіт діяльності юристів відноситься до I-III ст. – епохи початку принципату. Саме в цей період юристи написали ряд творів у виді коментарів, консультацій до цивільного права, до преторських едиктів, з'явилися монографії і навіть підручники. У «Дігестах» Юстиніана відтворювалися висловлення юристів про необхідну оборону, про відповідність покарання злочину, про те, що немає провини там, де немає винного наміру, кожен незасуджений розглядався як невинний. В другому столітті нашої ери юрист Клавдій Сатурнін розробив у допомогу суддям сім пунктів судоррозбору: причина злочину, особистість злочинця і потерпілого, місце, час, якість, кількість, наслідки. Однак судді – чиновники дотримували обвинувального ухилу і не завжди вважали потрібним підкорюватися цим рекомендаціям. При оцінці ваги злочину чи правопорушення в судовому розгляді вважалося дуже важливим знайти намір, наявність злої волі, обмежити провину від злочинної недбалості, необережності, впливу нездоланних сил і т.д. «Де є провина, там є відплата». Велике значення надавалось наміру, злій волі. Цицерон указував: «Погрішить дух, а не тіло, де немає наміру, там немає провини». З цього можна зробити висновок, чим зліша воля, тим сильніше повинне бути покарання. Добровільне визнання зм'якшує провину. Знаменита формула «Без закону немає злочину, немає покарання» стала прислів'ям. Закон, на думку юристів, повинний бути насамперед націлений на майбутнє, суддя ж розглядає минуле, тобто факт, що здійснився. З цього робиться висновок: правосуддя ефективне там, де існує справедливий і швидкий суд, правосуддя не може зупинитися на півдороги, усяке зволікання, тяганина є різновид відмовлення від правосуддя. Правосуддя розглядалося як постійне і вічне бажання держави забезпечити кожному громадянину його права. Авторитет закону вбачався в неухильному його виконанні. Широку популярність мала формула: «Так здійснитися правосуддя, чого б це не коштувало, хоча б світ загинув», і разом з тим показання для рішення суду найчастіше домагалися від рабів шляхом найжорстокіших катувань. Свідки, вільні громадяни, перед допитом давали присягу. Римські юристи внесли великий вклад у розробку загальних принципів цивільного і преторського права. Це дозволило владі дати офіційну згоду на зближення двох джерел права. Величезну дослідницьку роботу із систематизації преторського права проробив Сальвій Юліан. Його теоретичні розробки стали основою для офіційного зближення двох джерел права. Сальвій Юліан систематизував найбільш коштовні в юридичному відношенні норми преторського права, додав йому остаточну редакцію. Складений ним збірник, у якому нараховувалося 90 книг, одержав назву «Постійний едикт». Йому була додана обов'язкова сила. У наслідку знамениті правознавці Павло, Ульпіан написали до цього збірника безліч коментарів, що пізніше також були прирівняні до джерел римського приватного права. Багато положень «Постійного едикту» ввійшли в звід цивільного права. Великою популярністю користалися короткі елементарні посібники – institutiones. Самі знамениті – Інституції Гая, але наприкінці класичного періоду з'явилися Інституції Марціана, Калістрата, Павла й Ульпіана. Але вони не могли затьмарити старих Інституцій Гая, що послужили надалі зразком інституційної системи. Їхню своєрідну систему можна назвати доктриальною; при відсутності чи лише короткому розгляді історичного матеріалу усе зосереджено на догматичному викладі діючого права. Інституційна система викладає право і його застосування не розрізнено, а прагнучи розчленувати весь матеріал, з погляду загальних правових категорій, якими насамперед є особи, речі і позови. Інституції Гая доповнюються ще одним твором «Res quotidianae» («Повсякденні справи»). У сукупності вони дають короткий огляд усього діючого права, залучаючи до викладу дві системи – цивільного і преторського права, з перевагою догматичного викладу над історичним. Інституції Гая одержали широке поширення в юристів і грамматиків наступної епохи, а в VI столітті н.е. вони, у перекрученому і переробленому виді, були внесені в кодификацію Юстиніана. Із середини III ст. н.е. почався занепад юриспруденції. Якщо в епоху принципату юристи були потрібні імператору в якості одного з каналів для проведення і підтримки імператорської політики, то при домінаті ця їхня роль виявилася вже закінченою. Імператорська влада стала абсолютною, і воля імператора виявилася єдиним джерелом права. Ius respondenti більше не дається, юристи працюють головним чином як чиновники імператорської канцелярії. Однак висновки класичних юристів зберегли значення джерел римського права: у 426 році був виданий закон «про цитування юристів», що визнавав обов'язкове значення за творами Папініана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестіана і тих юристів, твори яких приводяться цими авторами. При розходженні думок цих юристів, пропонувалося дотримуватися думки, за яке висловлювалася більшість юристів, а при рівності голосів віддавалася перевага думці Папініана. З юристів епохи доміната скільки-небудь видатним юристом можна визнати Гермогеніана, що працював приблизно в IV ст. н.е. Його твір «iuris epitome», у якому положення з праць авторів колишніх часів переробляються і скорочено викладаються в порядку преторського едикту, носить конспективний- компілятивний характер Дуже цікаві і більш пізні пам'ятники науково-літературних добутків римських юристів. Серед них варто відзначити: рукопис Fragmenta Vaticana, знайдена в 1821 р. у Ватиканській бібліотеці. Вона являє собою збірник ius і leges і містить сім глав: про купівлю-продаж, доданому, опіці, даруванні і прокураторах. Ius представлено у витягах із творів Папініана, Ульпіана і Павла. Leges – майже винятково з конституції 318 року, а також три просторікуватих закони Константіана й один Валентіана I від 372 р. Про походження збірника нічого не відомо, але очевидно праця складена до 438 р., тому що Кодекс Феодосія в ньому не згадується. Робота невідомого автора VII-XI ст. «Collatio legum Mosaicarum et Romanarum» містить зіставлення законів Мойсея і римського права в 16 главах, що відносяться переважно до карного права. Збірник Consultatio veteris cuiusdam iurisconsulti містить думки і ради невідомого юриста головним чином в області договірного права. Leges saeculares – сірійсько-римський законник, що користався великим впливом на Сході і не був витиснутий законодавством Юстиніана. Книга викладає римське право дуже неповно, часто не розуміючи і спотворюючи зміст, шляхом доповнення, очевидно з місцевого права. У підставу покладені виречення класичних юристів, але, у результаті посиленої і часто незрозумілій переробці, вони майже невпізнанні. Робота була написана спочатку грецькою, потім перекладена на сірійську мову, і цей переклад піддався переробці на арабській і вірменській мовах. Розроблені римськими юристами формули і визначення досягли рівня мистецтва. Чіткість, лаконізм, афористичність правових понять уражали сучасників. Римські юристи, безсумнівно, внесли величезний вклад у розвиток сучасної юриспруденції. Список використаної літератури: И.Б. Новицкий «Римское право», Москва 1993г. «Римское частное право» под редакцией И.Б. Новицкого и И.С.Перетерского, Москва 1999г. Д.В. Дождев «Римское частное право», Москва 1996 г. М.Нисенбаум «Via latina ad ius», Москва 1996 г. З.М. Черниловский «Всеобщая история государства и права», Москва 1995 г. Реферат на тему: Двухпалатная структура Федерального Собрания Содержание Введение 3 1. Порядок формирования палат Федерального Собрания. 5 2. Отличия от двухпалатной структуры Верховного Совета РФ. 11 3. Внутренняя организация палат и основные принципы их работы. 13 3.1 Внутренняя организация Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации 13 3.2 Внутренняя организация Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации 14 3.3 Основные принципы работы парламента России. 16 4. Предметы ведения палат Федерального Собрания Российской Федерации 17 4.1 Предметы ведения Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации 17 4.2 Предметы ведения Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации 18 4.3 Совместные заседания палат Федерального Собрания Российской Федерации 21 5. Взаимодействие палат в законотворческом процессе 23 Заключение 29 Литература 30 Введение Целью данной работы является рассмотрение порядка формирования, организации, предметов ведения и взаимодействия палат Федерального Собрания Российской Федерации. Согласно статье 94 Конституции РФ, Федеральное Собрание является Парламентом Российской Федерации. Парламент как государственно-правовой институт имеет многовековую историю, однако в отличие от многих европейских стран, где парламентские традиции складывались веками, в России первое представительное учреждение парламентского типа (в новейшем понимании этого термина) было создано лишь в 1906 году. Нижней палатой первого российского парламента стала Государственная Дума, верхней - Государственный Совет. Государственная Дума и Государственный Совет имели равные законодательные права. На рассмотрение императора представлялись только законопроекты, одобренные обеими палатами парламента. После Февральской революции ни Государственная Дума, ни Государственный Совет не возобновляли свою работу. Февраль 1917 года стал завершением краткой истории развития российских парламентских традиций в начале XX века. В ходе Февральской и Октябрьской революций 1917 года сложилась новая система представительной власти. Ею стали Советы, провозглашенные полновластными и единовластными органами народного представительства. Политическая доктрина того периода допускала разделение функций органов управления, но полностью отрицала какое бы то ни было разделение властей. На деле же Советы занимали подчиненное положение, уступив приоритет органам партийно-политического руководства обществом и государством. Так, за период 1930-1988 гг. Верховный Совет СССР принял на сессиях лишь один процент всех действовавших законов; в основном он утверждал (списком и единогласно) решения, введенные в действие указами Президиума Верховного Совета.[1] Политическая эволюция советской формы народного представительства предопределила переход к парламентской форме, основанной на принципе разделения властей. В ходе конституционной реформы 1988-1990 гг. была учреждена «двухэтажная» парламентская система, включавшая Съезд народных депутатов и формируемый им двухпалатный Верховный Совет. Стать подлинным парламентом страны эти органы власти так и не смогли, во-первых, в силу возлагавшихся на них действовавших тогда Конституцией полномочий, противоречивших принципу разделения властей, а во-вторых, в силу фактически существовавшего вертикального подчинения представительных органов страны, совершенно не свойственного парламентским представительным органам. После осуществления конституционной реформы в конце 1993 г. органы советской власти прекратили свою работу как на общегосударственном уровне (съезд, Верховный Совет), так и в большинстве субъектов Федерации. Принятая 12 декабря 1993 года Конституция Российской Федерации закрепила статус двухпалатного парламента России. Статьей 94 Конституции Федеральное Собрание характеризуется как представительный и законодательный орган Российской Федерации. Будучи представительным органом, Федеральное Собрание реализует политическую волю народа, а в качестве законодательного органа власти, Федеральное Собрание обладает полной и ничем не ограниченной в рамках полномочий РФ и ее Конституции компетенцией в сфере законодательства. Кроме того, Федеральное Собрание исполняет некоторые контрольные функции за исполнительной властью. В связи с тем, что согласно Конституции РФ, функция и компетенции обеих составных частей Федерального Собрания различны, обеспечивается так называемая система «сдержек и противовесов» в деятельности данного органа. В действующей Конституции, принятой в 1993 г. формированию, структуре и функциям Федерального Собрания посвящена 5 глава. Само расположение ее в Конституции Российской Федерации – сразу вслед за главой «Президент Российской Федерации» и перед главой «Правительство Российской Федерации» - указывает на значение представительной и законодательной власти, ее место в системе разделения властей. 1. Порядок формирования палат Федерального Собрания. Согласно статье 95 Конституции Российской Федерации, Федеральное Собрание состоит из двух палат – Совета Федерации и Государственной Думы. Роль палаты Федерального Собрания, выражающей интересы субъектов Российской Федерации, принадлежит Совету Федерации. Вторая палата Федерального Собрания - Государственная Дума - призвана представлять интересы населения Российской Федерации в целом. Статус Федерального Собрания как представительного органа означает, что оно выступает официальным представителем всего многонационального народа РФ, формирует и выражает его волю. С наибольшей наглядностью это качество проявляется в утверждении государственного бюджета, ратификации и денонсации международных договоров, назначении и освобождении от должности федеральных должностных лиц, решении вопросов войны и мира. Качество легитимного представительного органа обеспечивается периодическим переизбранием членов обеих палат Федерального Собрания на свободных демократических выборах. Другая конституционная функция Федерального Собрания – законодательная. Она включает принятие федеральных законов, их изменение и дополнение, а также парламентский контроль за реализацией законов. Совет Федерации В Главе 5 Конституции РФ заложены общие принципы формирования состава палат Федерального Собрания: согласно статье 95, ч. 2, в Совет Федерации входят по два представителя от каждого субъекта Российской Федерации: по одному от представительного и исполнительного органов государственной власти, в п. 3 той же статьи указывается количественный состав Государственной Думы РФ – 450 депутатов. Более широкий количественный состав Государственной Думы позволяет ей образовывать значительное число депутатских комитетов и комиссий, охватывающих основные направления внутренней и внешней политики. Часть вторая ст. 96 Конституции ссылается на федеральные законы, где процесс формирования рассматривается детально. Согласно Федеральному Закону «О порядке формирования Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации», Членом Совета Федерации может быть избран (назначен) гражданин Российской Федерации не моложе 30 лет, обладающий в соответствии с Конституцией Российской Федерации правом избирать и быть избранным в органы государственной власти. Член Совета Федерации - представитель от законодательного органа государственной власти субъекта Российской Федерации избирается законодательным органом государственной власти субъекта Российской Федерации на срок полномочий этого органа (в двухпалатных органах – на срок полномочий палаты), а при формировании законодательного органа субъекта Российской Федерации путем ротации - на срок полномочий однократно избранных депутатов этого органа. Представитель в Совете Федерации от исполнительного органа государственной власти субъекта Российской Федерации назначается высшим должностным лицом субъекта Российской Федерации на срок его полномочий[2]. Конституция не устанавливает фиксированного количества членов Совета Федерации, но указывает, что каждый субъект РФ представлен в Совете Федерации двумя членами. Любые изменения в численности субъектов РФ (увеличение или уменьшение) влекут за собой изменения в количественном составе Совета Федерации. В настоящее время Конституция (ст.65) содержит список из 89 субъектов РФ. Следовательно, Совет Федерации должен насчитывать 178 членов. За короткую историю российского парламентаризма процедура формирования Совета Федерации претерпела несколько кардинальных изменений. Первый его состав был сформирован на основании Указа Президента Российской Федерации № 1626 от 11 октября 1993 г. «О выборах в Совет Федерации Федерального Собрания» путем выборов двух депутатов от каждого субъекта Российской Федерации по мажоритарной системе по двухмандатным избирательным округам, образуемым в рамках административных границ соответствующих субъектов Российской Федерации. По истечении двухгодичного срока первого созыва Совета Федерации, установленного Переходными положениями Конституции РФ, вновь встал вопрос о принципе его формирования. Вокруг этой проблемы развернулась острая политическая борьба. В результате буквально в последние дни истекающих полномочий Государственной Думы был принят Федеральный закон от 5 декабря 1995 г. «О порядке формирования Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации», в котором предусматривалось, что членами Совета Федерации являются по должности руководитель законодательного и исполнительного органа государственной власти субъекта Российской Федерации. Практика лет реализации данного федерального закона выявила как положительные стороны, так и недостатки «должностного» принципа формирования Совета Федерации. С одной стороны, в состав Совета Федерации вошли политики и государственные деятели, глубоко знающие жизнь регионов Российской Федерации и несущие непосредственную ответственность за решение экономических и социальных проблем. Получив высокий федеральный статус, руководители регионов приобрели возможность непосредственно влиять на деятельность Правительства Российской Федерации, федеральных министерств и ведомств. Поддерживая или отклоняя законы, принимаемые Государственной Думой, члены Совета Федерации во многих случаях исходили из реальных проблем, на которые может натолкнуться реализация того или иного федерального закона. С другой стороны, «должностной» принцип формирования Совета Федерации в целом не способствовал законодательному профессионализму: членам Совета Федерации, отрывающимся на 2-3 дня от основной работы в регионах, порой просто некогда вникнуть в сложную «законодательную материю», а высокий федеральный статус нередко использовался ими для давления на федеральные органы власти с целью защиты не всегда законных «местных интересов». По словам Е.С. Строева, в то время занимавшего должность Председателя Совета Федерации, принятие в 1995 году нового порядка формирования Совета Федерации «.. явно грешило против некоторых общепризнанных принципов демократии: членами представительного органа становились по должности люди, не избранные на свои посты гражданами, а назначенные решением высшего должностного лица страны». Однако Строев также отмечал, что «..но за прошедшие годы ситуация коренным образом изменилась: все руководители регионов как минимум один раз прошли через всенародные состязательные выборы. В результате состав Совета Федерации сменился более чем наполовину, и каждый его член получил свой мандат парламентария вместе с мандатом губернатора или регионального законодателя из рук народа».[3] В рамках программы по углублению конституционной реформы Президент РФ В.В. Путин внес новый Федеральный закон «О порядке формирования Совета Федерации», который был принят Государственной Думой 19 июля 2000 г., одобрен Советом Федерации 26 июля 2000 г. и подписан Президентом РФ 5 августа 2000 г. Еще раз хотелось бы отметить, что данный принцип формирования Совета Федерации оценивается в научной литературе и на страницах печати крайне неоднозначно. С одной стороны отмечается, что сделан важный шаг к формированию постоянно действующей, профессиональной «верхней» палаты российского парламента, что чрезвычайно важно с точки зрения становления и дальнейшего развития российского парламентаризма. С другой – справедливо говорится, что предложенный принцип формирования Совета Федерации неизбежно повлечен снижение политического веса и влияния Совета Федерации на общественную и государственную жизнь (особенно если учесть, что параллельно создан совещательный орган глав регионов при Президенте РФ – Государственный Совет). Видимо, действующий принцип формирования Совета Федерации носит временный, промежуточный характер. Учитывая опыт других стран, имеющих федеративное устройств, можно с известной долей уверенности предположить, что в Российской Федерации «..наиболее естественным был бы переход к формированию Совета Федерации путем прямых выборов ее членов от каждого субъекта Федерации всем населением региона»[4]. Государственная Дума Ст. 96 Конституции РФ устанавливает срок полномочий депутатов Государственной Думы в 4 года, что соответствует мировой практике, согласно которой общенациональные парламенты избираются, как правило, на 4-5 летний срок. Такой период работы позволяет парламенту реализовать долгосрочные законодательные проекты, а обществу и самим депутатам – увидеть практические результаты своей деятельности. Вместе с тем данный срок обеспечивает регулярную обновляемость парламента, периодический «отчет» депутатов перед избирателями, без чего демократически организованная представительная власть также невозможна. Согласно Федеральному Закону «О выборах депутатов Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации», Депутаты Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации избираются гражданами Российской Федерации на основе всеобщего равного и прямого избирательного права при тайном голосовании. 225 депутатов Государственной Думы избираются по одномандатным избирательным округам (один округ - один депутат), образуемым на основе единой нормы представительства избирателей на одномандатный избирательный округ, за исключением избирательных округов, образуемых в субъектах Российской Федерации, в которых число избирателей меньше единой нормы представительства. Единая норма представительства избирателей на одномандатный избирательный округ устанавливается путем деления общего числа избирателей, проживающих на территории Российской Федерации и зарегистрированных в Российской Федерации в соответствии с Федеральным законом "Об основных гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан Российской Федерации", на общее число (225) одномандатных избирательных округов. 225 депутатов Государственной Думы избираются по федеральному избирательному округу пропорционально числу голосов, поданных за федеральные списки кандидатов в депутаты, выдвинутые избирательными объединениями, избирательными блоками. Причем к распределению мандатов допускаются только списки кандидатов, за которые было отдано не менее 5% голосов избирателей, участвовавших в выборах. Такая избирательная система называется смешанной, так как она соединяет два принципа избрания депутатов: Во-первых, принцип большинства (мажоритарности) для кандидатов, баллотирующихся по одномандатным избирательным округам, во-вторых, принцип пропорциональности, применяющийся для кандидатов, входящих в федеральные списки кандидатов. До 1993 года депутаты всех представительных органов РФ избирались на основе мажоритарной избирательной системы по одномандатным избирательным округам. Согласно Федеральному Закону «О статусе члена Совета Федерации и статусе депутата Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации», срок полномочий депутата Государственной Думы начинается со дня избрания его депутатом Государственной Думы и прекращается со дня начала работы Государственной Думы нового созыва. Конституция не исключает, что парламент не сумеет отработать отведенного ему четырехлетнего срока по причине роспуска. В соответствии с ч. 4 ст. 111, в случае, когда Государственная Дума трижды отклоняет представленную Президентом РФ кандидатуру Председателя Правительства РФ, Президент РФ назначает Председателя Правительства, распускает Государственную Думу и назначает новые выборы. Согласно ст. 117 Конституции РФ Государственная Дума может быть распущена также в случае, когда она отказывает в доверии Правительству РФ. Полномочия члена Совета Федерации и депутата Государственной Думы могут также быть прекращены досрочно в некоторых случаях, а именно: заявления о сложении своих полномочий; избрания депутатом или выборным должностным лицом законодательного органа государственной власти субъекта Российской Федерации, органа местного самоуправления; назначения на иную государственную должность Российской Федерации; поступления на государственную или муниципальную службу; вхождения в состав органа управления хозяйственного общества или иной коммерческой организации; осуществления предпринимательской или другой оплачиваемой деятельности, кроме преподавательской, научной и иной творческой деятельности; утраты гражданства Российской Федерации либо приобретения гражданства иностранного государства; вступления в законную силу обвинительного приговора суда; вступления в законную силу решения суда об ограничении дееспособности либо о признании недееспособности; признания безвестно отсутствующими либо объявления умершими; призыва на военную службу с их согласия; смерти. 2. Отличия от двухпалатной структуры Верховного Совета РФ. Согласно ст. 104 Конституции РСФСР 1978 г., высшим органом государственной власти являлся Съезд народных депутатов Российской Федерации, который был правомочен принять к своему рассмотрению и решить любой вопрос, отнесенный к ведению Российской Федерации. К исключительному ведению Съезда народных депутатов относилось: принятие и изменение Конституции, определение внутренней и внешней политики, решение вопросов об изменении границ, утверждение перспективных государственных планов и важнейших республиканских программ экономического и социального развития, формирование Верховного Совета, принятие законов и постановлений и т.д. Согласно ст. 107, Верховный Совет являлся органом Съезда народных депутатов Российской Федерации, постоянно действующим законодательным, распорядительным и контрольным органом государственной власти Российской Федерации. На Верховный Совет РФ Конституция возлагала избрание народных депутатов, Верховный Совет давал согласие на назначение на должность Председателя Совета Министров, избирал Верховный Суд, устанавливал доходы, поступавшие на образование государственного бюджета, принимал законы и постановления. Верховный Совет РФ мог назначить следственные и ревизионные комиссии по любому вопросу. Верховный Совет РФ состоял из двух равноправных палат – Совета Республики и Совета Национальностей, равных по численности. Обе палаты обладали правом законодательной инициативы. Согласно статье 110 Конституции РСФСР, проекты законов, внесенные на рассмотрение Верховного Совета Российской Федерации, обсуждались палатами на их раздельных или совместных заседаниях. Закон РФ считался принятым, если в каждой из палат Верховного Совета РФ за него проголосовало большинство членов палаты. Согласно ст. 112, каждая палата Верховного Совета Российской Федерации была вправе рассматривать любые вопросы, отнесенные к ведению Верховного Совета Российской Федерации, Конституция же 1993 г. закрепляет за каждой из палат Федерального Собрания раздельный перечень предметов ведения, таким образом, Верховный Совет фактически функционировал как однопалатный орган, т.к. большая часть компетенции Верховного Совета осуществлялась совместно обеими палатами. Рассмотрению прежде всего в Совете Республики подлежали вопросы государственного строительства и социально-экономического развития, имеющие общее для всей республики значение, прав, свобод и обязанностей граждан Российской Федерации. Рассмотрению прежде всего в Совете Национальностей подлежали вопросы обеспечения национального равноправия интересов наций, народностей и национальных групп; государственного строительства и социально- экономического развития, совершенствования законодательства Российской Федерации, регулирующего межнациональные отношения. По вопросам своей компетенции каждая из палат принимала постановление, которое, при необходимости передавалось в другую палату и при одобрении ею приобретало силу постановления Верховного Совета Российской Федерации. В случае разногласия между Советом Республики и Советом Национальностей вопрос передавался на разрешение согласительной комиссии, образуемой палатами на паритетных началах, после чего вопрос вторично рассматривался Советом Республики и Советом Национальностей на совместном заседании. Если и в этом случае согласие не достигалось, вопрос переносился на рассмотрение Съезда народных депутатов Российской Федерации.[5] Каждая палата образовывала постоянные комиссии: мандатную, комиссию законодательных предложений, планово-бюджетную, комиссию по иностранным делам, комиссию по делам молодежи, а также комиссии по отраслям или группам отраслей экономики и государственного управления. 3. Внутренняя организация палат и основные принципы их работы. 1. Внутренняя организация Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации Порядок деятельности Совета Федерации, его органов и должностных лиц определяется Конституцией РФ, федеральными законами, Регламентом Совета Федерации, принятым Советом Федерации Федерального Собрания Российской Федерации, и решениями Совета Федерации. Согласно Регламенту Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации, деятельность Совета Федерации основывается на принципах коллективного свободного обсуждения и решения вопросов. Заседания Совета Федерации проводятся открыто, но палата вправе проводить и закрытые заседания. Совет Федерации избирает тайным голосованием из своего состава Председателя и Заместителя Председателя Совета Федерации. Кроме того, для обеспечения оперативного и коллегиального обсуждения неотложных вопросов деятельности Совета Федерации, связанных с его постоянным функционированием, создается такой постоянно действующий коллегиальный орган, как Совет Палаты. Согласно ст. 101 Конституции РФ, ст. 13 Регламента, Совет Федерации образует комитеты и комиссии из числа членов палаты, являющиеся постоянно действующими органами палаты. Комитеты палаты по вопросам, относящимся к их ведению, осуществляют подготовку заключений по проектам законов Российской Федерации о поправках к Конституции Российской Федерации, федеральных конституционных законов, одобренным Государственной Думой, по федеральным законам, принятым Государственной Думой и переданным на рассмотрение Совета Федерации; готовят предложения по нормативным правовым актам Парламентского Собрания Союза Беларуси и России, а также модельным законодательным актам, принятым Межпарламентской Ассамблеей государств - участников СНГ, и пр.; разрабатывают и предварительно рассматривают законопроекты и проекты иных правовых актов; организуют проведение парламентских слушаний; по поручению Совета Федерации осуществляют контроль за исполнением решений Совета Федерации, принимаемых по вопросам организации внутренней деятельности Совета Федерации, а также информируют членов Совета Федерации об их рассмотрении и исполнении; решают вопросы организации своей деятельности и деятельности палаты; рассматривают в пределах своей компетенции иные вопросы, относящиеся к ведению Совета Федерации. В составе Совета Федерации образуются следующие комитеты: Комитет Совета Федерации по конституционному законодательству и судебно- правовым вопросам; Комитет Совета Федерации по вопросам безопасности и обороны; Комитет Совета Федерации по бюджету, налоговой политике, финансовому, валютному и таможенному регулированию, банковской деятельности; Комитет Совета Федерации по вопросам социальной политики; Комитет Совета Федерации по вопросам экономической политики; Комитет Совета Федерации по международным делам; Комитет Совета Федерации по делам Содружества Независимых Государств; Комитет Совета Федерации по аграрной политике; Комитет Совета Федерации по науке, культуре, образованию, здравоохранению и экологии; Комитет Совета Федерации по делам Федерации, Федеративному договору и региональной политике; Комитет Совета Федерации по делам Севера и малочисленных народов.[6] 2. Внутренняя организация Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации Порядок деятельности Государственной Думы определяется Конституцией Российской Федерации, федеральными конституционными законами, федеральными законами и Регламентом Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации. Согласно Регламенту, для совместной деятельности и выражения единой позиции по вопросам, рассматриваемым Государственной Думой, депутаты Государственной Думы образуют фракции и депутатские группы. Фракции образуются на основе избирательного объединения, прошедшего в Государственную Думу по федеральному избирательному округу, а также из депутатов Государственной Думы, избранных по одномандатным избирательным округам и пожелавших участвовать в работе данного депутатского объединения. Депутатские группы образуются из депутатов, не вошедших во фракции. Председатель Государственной Думы, первый заместитель Председателя Государственной Думы и заместители Председателя Государственной Думы избираются из числа депутатов Государственной Думы тайным голосованием с использованием бюллетеней. Государственная Дума может принять решение о проведении открытого голосования. Кроме того, для предварительной подготовки и рассмотрения организационных вопросов деятельности палаты создается Совет Государственной Думы. Согласно ч. 3 ст. 101 Конституции Российской Федерации, Государственная Дума, как правило, на основе принципа пропорционального представительства депутатских объединений, образует из числа депутатов палаты комитеты и комиссии Государственной Думы (количество депутатов, входящих в комитет или комиссию не должно быть менее 12 и более 35 человек), осуществляющие, согласно Регламенту, предварительное рассмотрение и подготовку заключений по законопроектам, подготовку запросов в Конституционный Суд РФ, организацию парламентских слушаний, подготовку заключений и предложений по соответствующим разделам проекта федерального бюджета. Государственная Дума образует комитеты по законодательству; государственному строительству; труду, социальной политике и делам ветеранов; бюджету и налогам; кредитным организациям и финансовым рынкам; экономической политике и предпринимательству; собственности; промышленности, строительству и наукоемким технологиям; энергетике, транспорту и связи; обороне; безопасности; международным делам; делам СНГ и связям с соотечественниками; делам Федерации и региональной политике; вопросам местного самоуправления; Регламенту и организации работы Государственной Думы; информационной политике; охране здоровья и спорту; образованию и науке; делам женщин, семьи и молодежи; аграрным вопросам; природным ресурсам и природопользованию; экологии; делам общественных объединений и религиозных организаций; делам национальностей; культуре и туризму; проблемам Севера и Дальнего Востока. В числе комиссий, образуемых Государственной Думой, следующие: мандатная, по этике, для проверки определенных данных о событиях и должностных лицах и некоторые другие.[7] 3. Основные принципы работы парламента России. Совет Федерации и Государственная Дума функционируют на принципах законности деятельности парламента, непрерывности деятельности палат, раздельной работы палат, открытости и коллегиальности. Совет Федерации и Государственная Дума, являются постоянно действующими органами. Как было указано выше, член Совета Федерации избирается (назначается) на срок полномочий законодательного органа государственной власти или соответствующего высшего должного лица (главы исполнительной власти) субъекта Российской Федерации. В том же порядке, в каком он назначен, член Совета Федерации может быть отозван. Соответственно, в Совете Федерации идет непрерывное «текучее» изменение состава, вызванное избранием (назначением) его новых членов. При этом Конституция РФ не предусматривает случаев роспуска или приостановления деятельности Совета Федерации. Государственная Дума также является постоянно действующим органом, избираемым один раз в четыре года. Государственная Дума может быть досрочно распущена. Статья 100 Конституции Российской Федерации устанавливает, что Совет Федерации и Государственная Дума заседают раздельно. Указанное требование направлено на самостоятельное осуществление палатами парламента своих полномочий, строгое соблюдение разделения функций палат в процессе законотворчества. Данное конституционное положение не препятствует образованию палатами совместных органов – согласительных комиссий – для преодоления возникших разногласий по законопроектам. Конституцией Российской Федерации установлено, что заседания Совета Федерации и Государственной Думы являются открытыми. Открытость, «прозрачность» деятельности парламента – важнейшее качество, на котором основывается авторитет и влияние представительной власти. 4. Предметы ведения палат Федерального Собрания Российской Федерации 1. Предметы ведения Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации Вопросы ведения Совета Федерации перечислены в ч. 1 ст. 102 Конституции, и составляют предмет исключительного ведения Совета Федерации. Никакой другой орган, кроме Совета Федерации, не вправе принять по ним решение. Во-первых, Совет Федерации утверждает решение об изменении границ между субъектами Российской Федерации. Это решение, согласно ст. 67, ч. 3 Конституции, должно быть принято с согласия субъектов Российской Федерации, которых затрагивает это изменение. Во-вторых, Совет Федерации утверждает указы Президента Российской Федерации о введении военного положения и введении чрезвычайного положения на всей территории РФ или в отдельных ее местностях в случае агрессии или угрозы агрессии. В-третьих, Совет Федерации решает вопрос о возможности использования Вооруженных Сил Российской Федерации за пределами территории Российской Федерации, что допустимо в том случае, если это соответствует Конституции Российской Федерации, международным договорам Российской Федерации и федеральным законам. В-четвертых, Совет Федерации производит назначение выборов Президента Российской Федерации в соответствии с Конституцией Российской Федерации и Федеральным законом "О выборах Президента Российской Федерации" от 17 мая 1995 г. и выносит решение об отрешении Президента Российской Федерации от должности согласно порядку, установленному ст. 93 Конституции. В-пятых, Совет Федерации по представлению Президента Российской Федерации назначает на должность судей федеральных судов: Конституционного Суда, Верховного Суда, Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации, Генерального прокурора Российской Федерации, а также заместителя Председателя Счетной палаты и половины состава ее аудиторов. Счетная палата образуется Советом Федерации и Государственной Думой для осуществления контроля за исполнением федерального бюджета на основании принципов законности, объективности, независимости и гласности (ст. 101 Конституции и ст. 3 Федерального Закона «О Счетной палате Российской Федерации»). Формирование состава Счетной палаты осуществляется палатами парламента на паритетных началах. Согласно ст. 1 Федерального закона «О Счетной палате Российской Федерации» от 11 января 1995 г. Счетная палата является постоянно действующим органом государственного финансового контроля, образуемым Федеральным Собранием и подотчетным ему. Согласно ст. 5 указанного Закона, Заместитель Председателя Счетной палаты назначается на должность Советом Федерации сроком на шесть лет. При формировании Счетной палаты Совет Федерации и Государственная Дума назначают по шесть аудиторов сроком на шесть лет (ст. 6 Закона). Кроме того, согласно ст. 64 Регламента Совета Федерации Совет Федерации принимает постановления по вопросам организации внутренней деятельности Совета Федерации (назначение руководителей комитетов палаты, обеспечение деятельности членов Совета Федерации и т.п.). 2. Предметы ведения Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации В п.1 ст. 103 Конституции перечислены


	Новинки рефератов :: Реферат: Византия и Русь (История) Реферат: Культура поведения курсанта в кинотеатре (Культурология) Реферат: Лекарственные растения (Биология) Реферат: Древние греки (История) Реферат: Криминологическое исследование (Уголовное право и процесс) Реферат: Буддизм. История развития (Религия) Реферат: Лекции по курсу истории Отечества (История) Реферат: Женщина и карьера (Психология) Реферат: Анализ стихотворения Бунина (Литература : русская) Реферат: Биография Александра Дюма. Характеристика его романа "Учитель фехтования" (Литература) Реферат: Бизнес план фирмы (Менеджмент) Реферат: Розрахунок раціонів кормів (Сельское хозяйство) Реферат: История школьных реформ (Педагогика) Реферат: Инквизиция (Мифология) Реферат: Методическое пособие (Педагогика) Реферат: Автоматика (Радиоэлектроника) Реферат: Исследование социально-психологического климата и стратегий поведения в конфликте членов коллектива (Психология) Реферат: Java-технологии, обзор инструментальных разработок и анализ рыночной ситуации (Компьютеры) Реферат: Конфликты в Российском обществе (Социология) Реферат: Бухгалтерский учёт (Бухгалтерский учет)


	Copyright © GeoRUS, Геологические сайты