GeoSELECT.ru



Естествознание / Реферат: Культура та побут населення України (Естествознание)

Космонавтика
Уфология
Авиация
Административное право
Арбитражный процесс
Архитектура
Астрология
Астрономия
Аудит
Банковское дело
Безопасность жизнедеятельности
Биология
Биржевое дело
Ботаника
Бухгалтерский учет
Валютные отношения
Ветеринария
Военная кафедра
География
Геодезия
Геология
Геополитика
Государство и право
Гражданское право и процесс
Делопроизводство
Деньги и кредит
Естествознание
Журналистика
Зоология
Инвестиции
Иностранные языки
Информатика
Искусство и культура
Исторические личности
История
Кибернетика
Коммуникации и связь
Компьютеры
Косметология
Криминалистика
Криминология
Криптология
Кулинария
Культурология
Литература
Литература : зарубежная
Литература : русская
Логика
Логистика
Маркетинг
Масс-медиа и реклама
Математика
Международное публичное право
Международное частное право
Международные отношения
Менеджмент
Металлургия
Мифология
Москвоведение
Музыка
Муниципальное право
Налоги
Начертательная геометрия
Оккультизм
Педагогика
Полиграфия
Политология
Право
Предпринимательство
Программирование
Психология
Радиоэлектроника
Религия
Риторика
Сельское хозяйство
Социология
Спорт
Статистика
Страхование
Строительство
Схемотехника
Таможенная система
Теория государства и права
Теория организации
Теплотехника
Технология
Товароведение
Транспорт
Трудовое право
Туризм
Уголовное право и процесс
Управление
Физика
Физкультура
Философия
Финансы
Фотография
Химия
Хозяйственное право
Цифровые устройства
Экологическое право
   

Реферат: Культура та побут населення України (Естествознание)



Реферат з української
та світової культури:

Культура та побут населення України.



Київ 1996 р.



План.

Вступ.
1. Поселення та житло.
2. Народний одяг.
3. Харчування.
4. Побут і звичаї.
5. Сім’я.
Висновок.

Вступ.

За часів відродження української культури необхідним є і знання тих
звичаїв і культурних досягнень, що мали місце мимнулих століть. Органічно
розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її
важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих
випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної
незалежності України.
Знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору
загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу, що живе
на перекресті шляхів в центрі Європи і впливає на політичні події на всьому
континенті.
В межах реферату неможливо розглянути всі аспекти розвитку української
культури протягом навіть останнього тисячоліття, але деякі елементи
культури можуть бути не тільки цікавими, а й корисними.

1. Поселення та житло.

Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому
основним типом поселення були села та хутори. Максимально враховуючи
природні умови, найдавніше населення території Украіни будувало свої оселі
біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках. Жителі території сучасної
України використовували печери та напівпечери (пізніше використовувалися
землянки), інколи будівлі ставилися на стовпах, на платформах. Ці типи
житла використовувалися поряд зі звичайними будинками майже до 19 століття.
Для будування використовувались майже всі матеріали, що могла дати природа
— дерево, солома, очерет, глина, каміння.
Форма та планування поселення також залежали найчастіше від природніх
умов та ландшафту. Так, в Карпатах будинки у селищах ставилися безсистемно,
на зручних земельних ділянках. В північній частині України переважало
вуличне планування. Інколи селища та міста будувались за радиальною
системою — колами, в центрі яких знаходилася центральна торгова площа. На
півдні України, де планування часто-густо відбувалося за наказом або під
керівництвом адміністрації, переважала квартальна форма планування.
Внаслідок сприятливих погодних умов на більшості території України
сформувався відкритий тип двору. В ньому земельна ділянка, прилегла до
хати, залишалася просто неба. Господарські споруди найчастіше були повністю
відокремлені від житлового будинку (хоча зустрічалися і часткове, і повне
приєднання господарських споруд до житла). Житловий будинок знаходився в
глибині двору, часто закритий від поглядів ззовні деревами та кущами.
Житло жителя України було двокамерним — складалося з опалюваної хати,
та неопалюваних сіней. Пізніше, в залежності від заможності хазяїна,
погодних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами,
почали опалюватися обидві частини житла, або інколи вони мали різні входи.
Трикамерний тип житла був відомий з XV століття. В такому житлі були сіні,
хата, та комора. Хата та комора розташовувалися з різних боків від сіней.
Інколи замість комори буда друга хата. Таке розташування набуло назви хати
на дві половини. Стіни житла зводились з місцевих будівельних матеріалів
залежно від ресурсів та можливостей забудовників. Існувало два типи
конструкції стін — зрубний і каркасний. Перший зустручався зрідка,
переважно в районах, багатих на лісоматеріали. Каркас заповнювався глиною,
перемішаною з соломою. У ряді районів поряд з глиною та соломою вживалося
каміння. Підлога в хаті була також глиняною, дощана зустрічалася дуже
рідко.

2. Народний одяг.

Український народний одяг — самобутнє явище, що розвивалося і
вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших
культур, водночас не втрачаючи оригінальних ознак.
Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін, що вдягалася
навипуск та перепоясувалась шкір’яним або в’язаним поясом, нешироких
штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні
інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх рубахи вдягався хутряний кожух,
восени та навесні — сукняна свита. На ноги одягалися постоли — стягнуті
шматки сиром’ятної шкіри, більш заможні чоловіки — черевики, чоботи.
Волосся різали під макитру. Цей вид стрижки поступово замінював
розповсюджене в XV—XVIII ст.ст. гоління голови із залишенням оселедця.
Бороди носили літні чоловіки.
Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха
(взимку). Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. У Карпатах заможні
жінки також заплітали волосся в коси. Голову влітку обв’язували стручкою
або хусткою. Заміжні жінки обов’язково носили очіпок. Святковим взуттям
були черевики. Здебільшого повсякденно ходили босоніж або у постолах.
У степовій частині України в XIX столітті побутувала фабрична одежа.
Вдягалися за міським зразком — верхні міські сорочки, пальта, прямоспинні
свити, кожухи у чоловіків; сарафани, спідниці, кофточки, блузки, пальта — у
жінок.
3. Харчування.

До середини XIX століття сформувався господарський комплекс, що
включав в себе землеробство зі скотарством (при перевазі землеробства).
Рибальство, бджільництво, мисливство та збиральництво являли собою
допоміжні засоби здобуття їжі.
Сіяли головним чином жито, хоча на Півдні все більше площ віддавалося
під пшеницю. Сіяли гречку, просо, ячмінь, овес, горох, квасолю, коноплі,
мак, льон. Поширюється соняшник. З кінця XIX століття розповсюджується
кукурудза, але помітної ролі в харчуванні вона не відіграє.
Овочеві культури — капуста, буряк, морква, огірки, цибуля, часник. З
XIX століття картопля починає поступово замінювати хліб в раціоні багатьох
регіонів. Вирощувалися гарбуз, в південних районах — кавун і диня. З
приправ росли пертрушка, пастерна, хрін, кріп. З садівних культур — яблука,
груші, сливи, вишні, смородина.
Тваринництво складалося з вирощування корів як тяглової сили, свиней,
овець на м’ясо, птиці.
Основним способом переробки зерна був млинарський. Мололи жито,
пшеницю, гречку, просо, ячмінь, кукурудзу. Робили крупи з проса, гречки,
ячменю, пшениці, кукурудзи. На зиму солоили та квасили овочі та фрукти.
Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби, на півдні — абрикоси.

М’ясо намагалися продавати через його дорожнечу. Інколи продавали не
тільки надлишки, але й те, що було необхідно для власного споживання.
Свинину звлишали собі, продавали яловичину та телятину. Худобу звичайно
забивали двічи на рік — на Різдво та на Паску. Сало солили, м’ясо готували
свіжим або мороженим, інколи теж солили. Кишки та шлунок після ретельної
обробки начиняли м’ясом, салом, кров’ю, і робили ковбаси, кров’янки.
З молочних продуктів готували сир, в Карпатах та там, де розводили
овець на молоко, готували овечу бринзу. Готували сметану, яку частково
переробляли в масло, здебільшого на продаж. Молоко квасили на кисляк і
ряжанку.
Рибальство було підмогою до бідного на білки селянського харчування.
Рибу солили або в’ялили.
Повсякденні страви. Найбільш поширеними стравами були виготовлені з
рослинних складників. Більшу роль відігравали страви з зернових. Каші
виготовлялися з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці.
Каші з жита не готували. Готували рідкі кашоподібні страви — куліш, ячний
крупник.
Хліб цінувався біл за всі інші печені страви. В Україні пекли хліб
переважно з житньої муки. Але у другій половині XIX століття із зубожінням
селянства в жито почали домішувати іншу муку. На Полтавщині і Слобожанщині
домішували гречку, на Поліссі — картопляну, У Західній Україні — ячмінну,
кукурудзяну, вівсяну. Хліб завдавали у дерев’яній діжці на залишкові
розчини з минулої випічки, вимішували спочатку дерев’яною кописткою, а з
додаванням борошна та загустінням тіста — рукою. Тісто підходило декілька
годин у теплому місці, потім його сажали у піч, на дубовому або капустяному
листі, без форми. Хліб пекли жінки, рідше дівчата, раз на тиждень,
найчастіше в суботу. З випіканням хліба було пов’язано багато заборон і
правил. Так: не можна було випікати хліб у п’ятницю, тримати двері
відчиненими при садженні хліба у піч, торкатися тіста “нечистій” жінці.
З супів були розповсюджені два. Це різні види борщу, капусняк. Борщ
готували найчастіше з буряком, капустою, морквою, картоплею (у XIX
столітті). На півдні додавали картоплю. На свята в борщ клали м’ясо, у
будні заправляли салом. У піст в юшку клали сушену рибу, заправляли олією.
Навесні готували зелений борщ з щавлю, копиви, лободи, кропу, петрушки.
Заправляли сметаною і вареними яйцями. Влітку готували холодний борщ на
сироватці, який не варили. До сироватки додавали варену картоплю або буряк,
петрушку, кріп, цибулю, по можливості круте яйце і сметану.
Молочні страви були досить розповсюджені. На столі бували сир, молоко
свіже і кисле, в Карпатах — бринза.
Пили узвари з сухих і свіжих фруктів та ягід, кваси, настої з трав.
Хмільний мед і пиво в XIX столітті вже майже не готували.
Хліб мав і велике ритуальне значення. На весілля пекли коровай.
Короваї виготовляли у обох молодих і ділили під час їх дарування.

4. Побут і звичаї.

Духовну культуру й побуд суспільства визначав принцип корпоративності
— належності індивіду до соціальної групи. Сільска територіальна община
називалася громадою. З часом значення общини зменшувалося. Але цей процес
був нерівномірним. Якщо на Правобережній та Західній Україні вона втратила
своє значення вже в XVII-XVIII століттях, то На Лівобережжі вона існувала
до XVIII століття. У житті дореволюційного села поряд з офіційним правом
зберігало силу і право звичаєве. Існувало два типи громадського
землеволодіння — громадсько-подушний і громадсько-подвірний. Періодичні
переділи землі були великою подією в селі. Громада мала право при
несправній сплаті податків відібрати частину землі в одного господаря і
передати іншому. У користуванні громади знаходилися спільні ліси,
водоймища, пасовища. Громада контролювала проведення ярмарків, корчем,
базарів. Вона слідкувала за станом доріг, мостів, громадських будівель.
Кругова порука мала місце при відбуванні казенних повинностей.
Члени громади спільно наймали пастухів для догляду за стадом. Платили
пастуху як в грошовій, так і в натуральній формі. Крім того, господарі по
черзі давали пастуху одноденний харч.
Для оранки важких грунтів інколи необхідно було впрягати три-чотири
пари коней. В таких випадках селяни об’єднувалися для спільної обробки
землі. Розповсюдженою була форма допомоги на відробіток, тобто люди
працювали по черзі один за одного.
Важливу роль у громадському житті відігравала церква, відвідання якої
вважалося обов’язком кожного християнина. За цим стежили представники
духовенства. Але вони самі відзначали, що люди ходять не “в церкву” а “під
церкву”, тобто поспілкуватись, почути останні новини. Своєрідним клубом
була корчма. Сюди збиралося в години дозвілля все село. Тут же у корчмі
укладалися різні усні угоди, які скріплювалися рукобиттям та могоричем.
Статевікова диференціяція в селі була чітко визначена. Вона регулювала
розподіл праці, права і обов’язки, регулювала норми поведінки. Панував
патріархат, наприклад жінки не могли входити до виборних оргнів громади.
У окремі громади збиралась молодь. З такої парубочої громади обирався
ватажок, який захищав інтереси громади, організовував дозвілля. Менш чіткою
була організація дівочих громад, які поступово зливалися з парубковими.
Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і
танці, а в холодний час — у спеціально найнятих хатах на вечорниці.
Календарні свята та обряди. Календар свят визначався аграрним устроєм
життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку
оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали день святого, ім’ям якого був
названий місцевий храм.
Святом, коли “вводиться літо в зиму”, вважали Введення (21 листопада).
На введення стежили, щоб до хати не зайшла першою особа жіночої статі — це
приносило негаразди.
Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) слугували немов
би репетицією до наступних різдвяно-новорічних свят. На Катерину ворожили
про майбутню пару в шлюбі. На Андрія проводилися великі вечорниці. В ніч на
Андрія дозволялися жарти та навіть хуліганські вчинки, такі як замикання
дверей хати ззовні, затикання комина, та інші.
На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) проводилося
багато магічних ритуалів, що за віруваннями повинні були забезпечити людям
вдачу наступного року. На Різдво колядували, на Новий рік щедрували. Ходили
по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що
отримували певну винагороду. По хатам ходили з вертепом, де ставилися такі
собі лялькові вистави, або ж влаштовували ритуальну гру-виставу «Коза», яка
символізувала кругообіг часу.
На початку весни (кінець лютого - початок березня) відзначали
Масляницю— прихід весни. На масляну готували млинці, вареники, куштували
горілку, ходили в гості один до одного. На Масляницю парубки та дівчата, що
не оженилися восени, тягнули колоду. До них прив’язували колоду або стрічку
та вимагали могорич.
Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси,
готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися
триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви. В ці дні
всім дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Першу неділю після Великодня
вшановували памть померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж
несли їжу. Обідали на могилах. У цей день годували старців та роздавали
милостиню «за упокій душі».
Завершення весни і початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими
святами (Трійця). В ці дні хату та господарські будівлі обов’язково
прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.
Купала відзначали 24 червня. Напередодні діди примітивними способами
розводили вогнища. Вважалося, що ці вогнища мають цілющу силу. Через них
стрибали для того, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб. На Купала
багато ворожили «на майбутнє», збирали трави, що повинні були захищати від
відьом.
Після закінчення жатви святкувався обжинок. З останнього колосся жниці
робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували.
З цього снопу розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар свят
аграрної культури українців.

5. Сім’я.

Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а
об’єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти.
Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Багато складових шлюбу
відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих
районів у складі різних держав. Але існівала усталена основа, притаманна
українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою
не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості. Вплив
здійснювався через громаду, молодіжні громади.
Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього правила
існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з
дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.
Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII-XIX
століттях письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій
батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг,
білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші).
Ролі в сватанні відрізнялися в залежності від того, наскільки
консервативною була система землеволодіння та землекористування. При
консервативній системі роль самих молодих була дуже незначною, адже в
договорі йшлося не про любов молодих, а про “поле”, яке належало батькам.
Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між
багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Загальним правилом було, що невістка йшла у сім’ю чоловіка. Але в
нерівних шлюбах зустрічався і випадок, коли бідний чоловік йшов у сім’ю
жінки, на приймацтво. Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три
його види — за бажанням, за волею батьків, за запрошенням. В першому
випадку положення зятя було подібним до найманого працівника, нерівне в
сім’ї. Зять не був головою в сім’ї, а тому ставлення до нього з боку
громадськості було здебільшого зневажливим. В третьому випадку зятя
запрошували найчастіше, коли не було голови сім’ї. Тоді ним ставав зять.
Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.
До XVI століття панував громадянський шлюб, коли шлюб був дійсним
після громадського весілля. Пізніше (з 1744 року) Синод затвердив указ,
згідно з яким шлюб набував чинності тільки через вінчання.
Українська сім’я після одруження ділилася — оженившись, син ішов з
дому і будував власний. Але для допомоги батькам один з синів ззалишався
допомагати батькам. На Правобережжі залишався старший, на Лівобережжі —
молодший. Інколи (коли у батька не було синів) залишалися і дочки. В разі
передачі спадщини за договором (зараз він називається “договір довічного
утримання”) батько сам визначав, хто з дітей залишається при ньому, обсяг
обов’язків та долю в спадщині.

Висновок.

Матеріал виявився набагато цікавішим, ніж я вважав на початку
написання роботи, і на превеликий жаль, значний його обсяг не вдалося
вмістити в рамки цього реферату. Але, на мій погляд, викладений матеріал
дає деяке поняття про життя та про громадський устрій українців-селян
останні 500 років. Також дається маленький календар свят з описами, що за
сучасної практики святкування народних свят допомагає розуміти витоки та
зміст того чи іншого свята.

Література:

1. О.Воропай. Звичаї нашого народу. 1991
2. Ф.Вовк. Этнографические особенности украинского народа.
3. В.Горленко. Нариси з історії української етнографії.
4. О.Кравець. Сімейний побут та звичаї українського народу.
5. Культура і побут населення України. Під ред. В.Наулко.




Реферат на тему: Логика и закономерность развития науки

П Л А Н



Логические закономерности развития науки.

Общие модели развития науки.

Научная революция.

Дифференциация и интеграция научного знания.

Математизация естествознания.


Список литературы



Не сомнений в том, что наука развивается, то есть необратимо
качественно меняется со временем. Она наращивает свой объем, непрерывно
разветвляется, усложняется и тому подобное. Как уже отмечалось, развитие
это оказывается неравномерным: с "равным" ритмом, причудливым переплетением
медленного кропотливого накопления новых знаний с "обвальным" эффектом
внедрения в тело науки сумасшедших идей, перечеркивающих за непостижимо
короткое время складывающиеся веками картины мира. Фактическая история
науки внешне выглядит достаточно дробно и хаотично. Но наука изменила бы
самой себе, если бы в этом "броуновском движении" гипотез, открытий, теорий
не попыталась бы отыскать некую упорядоченность, закономерный ход
становления и смены идей и концепций, то есть обнаружить скрытую логику
развития научного знания.
Выявление логики развития науки означает уяснение закономерности
научного прогресса, его движущих сил, причин и исторической
обусловленности. Современное видение этой проблемы существенно отличается
от того, которое господствовало, пожалуй, до середины нашего столетия.
Прежде полагали, что в науке идет непрерывное приращение научного знания,
постоянное накопление новых научных открытий и все более точных теорий,
создающее в итоге кумулятивный эффект на разных направлениях познания
природы. Ныне логика развития науки представляется иной: она развивается не
только путем непрерывного накопления новых фактов и идей - шаг за шагом, но
и через фундаментальные теоретические сдвиги. В один прекрасный момент они
заставляют ученых перекраивать привычную общую картину мира и перестраивать
свою деятельность на базе принципиально иных мировоззренческих установок.
Логику неспешной эволюции науки (шаг за шагом) сменила логика научных
революций и катастрофы. Ввиду новизны и сложности проблемы в методологии
науки еще не сложилось общепризнанного подхода логики развития научного
знания. Таких моделей множество. Но некоторые все приобрели приоритет.

Пожалуй наибольшее число сторонников, начиная с 60-х гг. нынешнего
века, собрала концепция развития науки, предложенная американским историком
и философом Т.Куном.
Способность исследователей длительное время работать в неких
предзаданных рамках, очерчиваемых фундаментальными научными открытиями,
стала важным элементом логики развития науки в концепции Т.Куна. он ввел в
методологию принципиально новое понятие - "парадигма". Буквальный смысл
этого слова - образец. В нем фиксируется существование особого способа
организации знания, подразумевающего определенный набор предписаний,
задающих характер видения мира, а значит, влияющих на выбор направлений
исследования. В парадигме содержаться также и общепринятые образцы решения
конкретных проблем. Парадигмальное знание не является собственно "чистой"
теорией (хотя его ядром, и служит, как правило, та или иная фундаментальная
теория), поскольку не выполняет непосредственной объяснительной функции.
Она дает некую систему отсчета, то есть является предварительным условием и
предпосылкой построения и обоснования различной теории.
К парадигмам в истории науки Т.Кун причислял, например, аристотелевскую
динамику, птолемеевскую астрономию, ньютоновскую механику и так далее.
Развитие, приращение научного знания внутри, в рамках такой парадигмы,
получило название "нормальной науки".
Решающая новизна концепция Т.Куна заключалась в мысли о том, что смена
парадигм в развитии науки не является детерминированной однозначно, или,
как сейчас выражаются, - не носит линейного характера. Развитие науки, рост
научного знания нельзя, допустим, представить в виде тянущегося строго
вверх, к солнцу дерева (познания добра и зла). Оно похоже, скорее, на
развитие кактуса прирост которого может начаться с любой точки его
поверхности и продолжаться в любую сторону.
Таким образом, логика развития науки содержит в себе закономерность, но
закономерность эта "выбрана" случаем из целого ряда других, не менее
закономерных возможностей. Из этого следует, что привычная нам ныне
квантово-релятивистская картина мира могла бы быть и другой, но, наверное,
не менее логичной и последовательной.
Переходы от одной научной парадигмы к другой Т.Кун сравнивал с обращением
людей в новую религиозную веру: мир привычных объектов предстает в
совершенно ином свете благодаря решительному пересмотру исходных
объяснительных принципов.
Выбор принципов, которые составят успешную парадигму, осуществляется
учеными не столько на основании логики или под давлением эмпирических
фактов, сколько в результате внезапного озарения, просветления,
иррационального акта веры в то, что мир устроен именно так, а не иначе.
Однако далеко не все исследователи методологии научного познания
согласились с этим выводом. Альтернативную модель развития науки, также
ставшую весьма популярной, предложил И.Лакатос. Лакатос считает, что выбор
научным сообществом одной из многих конкурирующих исследовательских
программ может и должен осуществляться рационально, то есть на основе
четких, рациональных критериев.
В общем виде его модель развития науки может быть описана так.
Исторически непрерывное развитие науки представляет собой конкуренцию
научно-исследовательских программ, которые имеют следующую структуру.
( "жесткое ядро", включающее неопровержимые для сторонников программы
исходные положения.
( "негативная эвристика" - своеобразный "защитный пояс" ядра
программы, состоящий из вспомогательных гипотез и допущений, снимающих
противоречия с аномальными фактами.
( "позитивная эвристика" - … это правила, указывающие какие пути надо
избирать и как по ним идти. [1]
Важно отметить, что последовательная система моделей мотивировалась не
аномальными наблюдаемыми фактами, а теоретическими и математическими
затруднениями программы. Именно их разрешение и составляет суть "позитивной
эвристики".
Однако рано или поздно позитивная эвристика сила той или иной
исследовательской программы исчерпывает себя. Встает вопрос о смене
программы. Вытеснение одной программы другой представляет собой научную
революцию.
"Программа считается прогрессирующей тогда, когда ее теоретический рост
предвосхищает ее эмпирический рост, то есть когда она с некоторым успехом
может предсказывать новые факты… программа регрессирует, если ее
теоретический рост, то есть когда она дает только запоздалые объяснения
либо случайных открытий, либо фактов, предвосхищаемых и открываемых
конкурирующей программой…"[2]
В результате получается, что главным источником развития науки выступает
конкуренция исследовательских программ, каждая из которых тоже имеет
внутреннюю стратегию развития . Этот "двойной счет" развития науки и
обуславливает картину непрерывного роста научного знания.
Среди множества концепций концепции Т.Куна и И.Лакатоса считаются самыми
влиятельными реконструкциями логики развития науки во второй половине XX в.
Но как бы не отличались концепции друг от друга, все они так или иначе
вынуждены опираться на некие узловые, этапные моменты истории науки,
которые принято называть революциями.
Другой важной закономерностью развития науки принято считать единство
процессов дифференциации и интеграции научного знания.
Современную науку недаром называют "большой наукой". Ее системная сложность
и разветвленность поражает - ныне насчитывается около 15 тысяч различных
научных дисциплин. Во времена Аристотеля перечень наук едва достигал двух
десятков (философия, геометрия, астрономия, география, медицина и пр.)
Изобретение таких приборов как телескоп и микроскоп, гигантски расширило
познавательные возможности человека и количество доступных изучению
объектов природы. Поэтому рост научного знания сопровождался непрерывной
дифференциацией, то есть дроблением на более мелкие разделы и подразделы. В
физике образовалось целое семейство наук: механика, оптика и т.д. начали
возникать "смежные" естественно-научные дисциплины - физическая химия,
химическая физика, биохимия.
И ныне интегративные процессы в естествознании, кажется, "пересиливают"
процессы дифференциации (дробления). Интеграция естественно-научного знания
стала, по-видимому, ведущей закономерностью его развития. Она может
проявляться во многих формах:
( в организации исследований на стыке смежных научных дисциплин, где, как
говорится, и скрываются самые интересные и многообещающие научные проблемы;
( в разработке научных методов, имеющих значение для многих наук
(спектральный анализ, хроматография, компьютерный эксперимент);
( в поиске "объединительных" теорий и принципов, к которым можно было бы
свести бесконечное разнообразие явлений природы (гипотеза "Великого
объединения" всех типов фундаментальных взаимодействий в физике, глобальный
эволюционный синтез в биологии, физике, химии т т.д.;
( в разработке теорий, выполняющих общеметодологические функции в
естествознании (общая теория систем, кибернетика, синергетика);
( в изменении характера решаемых современной наукой проблем - они все
больше становятся комплексными, требующими участия сразу нескольких
дисциплин (экологические проблемы, проблема возникновения жизни и пр.).
Дифференциация и интеграция в развитии естествознания - не
взаимоисключающие, взаимодополняющие тенденции.
Классическое естествознание, как уже говорилось ранее, базируется на
применении экспериментально-математических методов. В результате появилась
уверенность в том, что научность (истинность, достоверность) знания
определяется степенью его математизации. "книга природы написана на языке
математики", - утверждал Г.Галилей. "В каждом знании столько истины,
сколько есть математики", - вторил ему И.Кант. логическая стройность,
строго дедуктивный характер построений, общеобязательность выводов создали
математике славу образца научного знания. И хотя современная математика
далека от идеала безупречной обоснованности и логического совершенства, но
ее значение для естествознания не только сохраняется, но и усиливается с
течением времени.
И все же главное достоинство математики, столь привлекательное для
ученых-естественников, заключается в том, что она способна служить
источником моделей, алгоритмических схем для связей отношений и процессов,
составляющих предмет естествознания.
Роль математизации в современном естествознании трудно переоценить.
Достаточно сказать, что новая теоретическая интерпретация какого-либо
явления считается полноценной, если удается создать математический аппарат,
отражающий основные закономерности этого явления. Однако не следует думать,
что все естествознание в итоге будет сведено к математике. Построение
различных формальных систем, моделей, алгоритмических схем - лишь одна из
сторон развития научного знания. Развивается же наука прежде всего как
содержательное знание, та как неформализованное, неалгоритмитизированное.
Процесс выдвижения, обоснования и опровержения гипотез, организацию
экспериментов, научную интуицию и гениальные догадки формализовать не
удается. Универсальной "логики открытия" не существует.



Список литературы



"Концепция современного естествознания", Москва: Культура и спорт, ЮНИТИ,
1997г. под редакцией Лавриненко В.Н., Ратникова В.П.

Курс лекций "Концепции современного естествознания" Ростов-на-Дону:
"Феникс", 2000г. Хорошавина С.Г.

"Концепция современного естествознания" - учебник для ВУЗов, Москва, 2000г.
Карпенков С.Х.

"Происхождение человека и общества", Москва: "Мысль", 1982г. Андреев И.Л.

-----------------------
[1] Лакатос И. Методология научных исследовательских программ, 1995г.
[2] Лакатос И. История науки и ее рациональные реконструкции // структура и
развитие науки.-М.: Прогресс,
1978г.





Новинки рефератов ::

Реферат: Город Чита (История)


Реферат: Попытки реформирования советского общества (История)


Реферат: Сплавы металлов (Химия)


Реферат: Автоматизация бухгалтерского учета (Бухгалтерский учет)


Реферат: Кожухотрубный горизонтальный испаритель (Технология)


Реферат: Комплексная механизация откормочной фермы КРС на 2000 голов (Сельское хозяйство)


Реферат: Шпоры на экзамен 2003 (Литература : русская)


Реферат: Влияние биоритмов на физическую работоспособность детей среднего школьного возраста (Педагогика)


Реферат: Лекции по Основам ВТ (Программирование)


Реферат: Еще раз об "Антихристе" Ф.Ницше (Философия)


Реферат: П. Я Григорьев "Холодные блюда и закуски" (Кулинария)


Реферат: Брюсов. Жизнь и творчество вождя символизма (Философия)


Реферат: Молодежь на рынке труда (Социология)


Реферат: Влияние уровня притязаний на уровень удовлетворенности отношениями с противоположным полом (Психология)


Реферат: Принципиальные отличия Win95 от предыдущих версий. Достоинства и недостатки WIN95 (Программирование)


Реферат: Особенности учета, аудита и анализа кредитов коммерческого банка (Бухгалтерский учет)


Реферат: Современное состояние энергетики (Предпринимательство)


Реферат: Микро-схемотехника: Схема контроля дешифратора на три входа (восемь выходов) (Радиоэлектроника)


Реферат: Геополитика США и России (Политология)


Реферат: Экранизация романов Шолохова (Культурология)



Copyright © GeoRUS, Геологические сайты альтруист