|
Реферат: Буддизм в Индии (История)
Содержание
Зарождение буддизма 3
Образование раннебуддистской сангхи в Индии 5
Распространение буддизма в Индии 13
Упадок буддизма в Индии 16
Литература 18
1 Зарождение буддизма
Буддизм в Индии складывается на севере страны в 6 в. до н. э. как
реакция на кризис традиционной системы моральных и религ. ценностей.
Основатель — Сиддхартха Гаутама, получивший имя Будда.
Эпоха, в которую жил Будда, была временем великого религиозного
брожения. К 6 в. до н.э. политеистическое почитание обожествленных сил
природы, унаследованное от эпохи арийского завоевания Индии (1500–800 до
н.э.), оформилось в обряды жертвоприношения, совершавшиеся жрецами-
брахманами. В основу культа были положены два собрания сакральной
литературы, составленные жрецами: Веды, сборники древних гимнов, песнопений
и литургических текстов, и Брахманы, сборники наставлений по совершению
обрядов. Позднее к идеям, содержавшимся в гимнах и толкованиях, прибавилась
вера в реинкарнацию, сансару и карму.
Среди последователей ведийской религии находились жрецы-брахманы,
полагавшие, что раз боги и все другие существа суть проявления единой
высшей реальности (Брахмана), то освобождение может принести только союз с
этой реальностью. Их размышления отражены в позднейшей ведийской литературе
(Упанишады, 7–6 вв. до н.э). Другие учители, отвергая авторитет Вед,
предлагали иные пути и методы. Одни (адживаки и джайны) делали упор на
аскезу и умерщвление плоти, другие настаивали на принятии особой доктрины,
следование которой должно было обеспечить духовное освобождение.
Учение Будды, отличавшееся глубиной и высокой нравственностью, было
протестом против ведийского формализма. Отвергнув авторитет как Вед, так и
брахманского жречества, Будда провозгласил новый путь освобождения. Его
суть изложена в его проповеди Поворот Колеса Доктрины
(Дхаммачаккхаппаваттана). Это «срединный путь» между крайностями
аскетического подвижничества (казавшегося ему бессмысленным) и
удовлетворением чувственных желаний (в равной степени бесполезным). По
существу, этот путь заключается в том, чтобы понять «четыре благородные
истины» и жить в соответствии с ними.
I. Благородная истина о страдании. Страдание присуще самой жизни, оно
заключается в рождении, старости, болезнях и смерти, в соединении с
неприятным, в разъединении с приятным; в недостижении желаемого, короче
говоря, во всем, что связано с существованием.
II. Благородная истина о причине страдания. Причиной страдания
является страстное желание, которое приводит в новому рождению и
сопровождается радостью и восторгом, ликованием от удовольствий,
отыскиваемых здесь и там. Это жажда похоти, жажда существования и
несуществования.
III. Благородная истина о прекращении страдания. Прекращение страданий
– это прекращение желаний через отказ от них, постепенное освобождение от
их власти.
IV. Благородная истина о пути, ведущем к прекращению страдания. Путь к
прекращению страданий – это восьмеричный путь правильности, а именно
правильный взгляд, правильная мысль, правильная речь, правильное действие,
правильный образ жизни, правильные старания, правильный склад ума,
правильная сосредоточенность. Продвижение по этому пути ведет к
исчезновению желаний и освобождению от страданий.
Учение Будды отличается от ведийской традиции, которая опирается на
обряды жертвоприношений богам природы. Здесь точкой опоры является уже не
зависимость от действий жрецов, а внутреннее освобождение с помощью
правильного образа мыслей, правильного поведения и духовной дисциплины.
Учение Будды противостоит и брахманизму упанишад. Авторы упанишад,
провидцы, отказались от веры в материальные жертвоприношения. Тем не менее
они сохранили идею «Я» (Атмана) как неизменной, вечной сущности. Путь к
освобождению из под власти неведения и перерождений они видели в слиянии
всех конечных «Я» в универсальном «Я» (Атмане, который есть Брахман).
Гаутама, напротив, был глубоко озабочен практической проблемой освобождения
человека через нравственное и духовное очищение и выступал против идеи
неизменной сущности «Я». В этом смысле он провозглашал «Не-Я» (Ан-Атман).
То, что принято называть «Я», есть совокупность постоянно меняющихся
физических и ментальных составляющих. Все находится в процессе, а
следовательно, способно улучшать себя через правильные помыслы и правильные
поступки. Всякое действие имеет последствия. Признавая этот «закон кармы»,
изменчивое «Я» может, прилагая правильное старание уйти от побуждений к
дурным поступкам и от возмездия за другие поступки в виде страдания и
непрерывного круговорота рождений и смертей. Для последователя, достигшего
совершенства (арахата), результатом его страраний станет нирвана, состояние
безмятежного прозрения, бесстрастия и мудрости, избавление от дальнейших
рождений и печали существования.
2 Образование раннебуддистской сангхи в Индии
Буддийская монашеская община, по-видимому, явилась первой сложившейся
монашеской организацией в истории религиозных движений. По легенде, она
ведет свою историю от тех учеников и последователей Будды, которые, порывая
с мирской жизнью, шли к нему, ища спасения на указанном Сиддхартхой пути.
Только порвав со всеми привычками земными интересами и связями, став нищим
(бикху, бикшу), бродячим монахом, можно было, по мнению ранних буддистов,
получить возможность достижения нирваны.
Согласно канонической литературе, Будда установил в складывавшейся
монашеской организации порядок, образцом которого служила сельская община,
разрушавшаяся под натиском новых жизненных условий. Сельская община
называлась "сангха". Так же стали называться, и продолжают называться
сейчас во многих буддийских странах монашеская община и буддийское
духовенство страны в целом. Первоначально сангха не имела четкой
организационной структуры. Формально она состояла из четырех собраний
(паришад): ушедших от мира монахов, монахинь, мирян- последователей
буддийской доктрины (упасака) и мирянок (упасика). Буддизм не чуждался
"житейских" проблем. Поэтому представление о буддизме, как о чисто
монашеском движении, далеком от повседневных материальных нужд, следует
считать ошибочным.
Отделить легендарное от действительного в ранней истории индийской
сангхи почти невозможно По-видимому, первоначально это были сравнительно
небольшие группы странствующих аскетов (не менее шести человек),
складывавшиеся вокруг завоевавших уважение и авторитет проповедников,
собирались в каком либо уединенном месте на период дождей и, пережидая этот
период, образовывали нечто вроде микрообщины. Вступившие в общину обычно
отказывались от всякой собственности (бхикшу - буквально "нищий"). Они
обривали голову, облачались в лохмотья, преимущественно желтого цвета, и
имели при себе лишь самое необходимое-кружку для сбора подаяний, миску для
воды, бритву, посох. Большую часть времени они проводили в странствиях,
собирая милостыню. Ходить с посудой от двери к двери и просить милостыню -
это нищенствование, но нищенствование, делаемое не под угрозой и по обману.
Это нищенствование человека, который верит в то, что его научат, как
избавиться от всех страданий в этом мире и как найти путь к избавлению от
заблуждений.
Во взаимоотношениях этих групп были две тенденции. Они конкурировали
друг с другом и в то же время для усиления стремились к организационному
сближению. Эти тенденции в канонической литературе нашли отражение в форме
рассказов о так называемых "соборах", собраниях сангхи, на которых
вырабатывались основные положения догматики и уставные монашеские
требования, якобы направленные против еретиков, искажавших первоначальное
учение Будды. Природные условия Индии заставляли на дождливый период (июнь-
сентябрь) всех монахов той или иной общины собираться вместе, так как
возможность передвижения по стране в это время резко сокращалось. В
остальные месяца года члены общины разбредались по городам и селам, собирая
подаяния и проповедуя учение о спасении. Места, где монахи собирались в
дождливый период, назывались вихарами. Они стали основой будущих
монастырей. Кушать они имели право лишь до полудня, причем только
вегетарианскую пищу, а затем до зари следующего дня нельзя было брать в рот
ни крошки. В пещере, заброшенном строении бикшу пережидали период дождей,
расходуя время на благочестивые размышления, беседы, практикуясь в
искусстве сосредоточения и самоудержания (медитация) разрабатывая и
совершенствуя правила и теории своего учения. Близ мест их обитания умерших
бикшу обычно и хоронили. В последствии в честь становившихся легендарными
деятелями раннего буддизма на местах их захоронения буддистами - мирянами
возродились могильные сооружения. Памятники - ступы (куполообразные
строения), так возникали монастыри. Постепенно группы монахов-
единомышленников росли и организационно укреплялись. В 3 веке до н.э. в них
была уже строгая дисциплина и сложившаяся иерархия. Во главе групп обычно
становились выходцы из богатых знатных семей. Почти всем известным ученикам
Шакьямуни приписывается принадлежность к знатным и богатым родам. Именно
они и руководили сангхой. Рядовые бикшу были слугами наставников,
послушниками. Известно, что, понимая значение новой религии для управления
обширным многоплеменным государством, Ашока принял ряд мер для поддержания
авторитета и организационного усиления буддийской общины.
Различные источники свидетельствуют, что в направление Ашоки в общине
имели место острые разногласия по догматическим и дисциплинарным вопросам,
что в разных местах империи происходили столкновения между буддистами и
представителями других региональных направлений. Среди эдиктов Ашоки,
посвященных утверждению буддизма, представляет особый интерес так
называемый "эдикт о расколе", свидетельствующий о том, что в последний
период правления Ашоки государственная власть не только контролировала
деятельность сангхи, но и вмешивалась в ее внутренние дела. "Община монахов
и монахинь, - говорится в эдикте, - сделана единой (samage kate) и (пусть
это единство сохраняется) при моих сыновьях и внуках, пока светит солнце и
месяц" /3/ Ашока организовывал собрание сангхи, на которых, обсуждались и
решались вопросы ее организации для достижения единства. Одно из таких,
наиболее значительных, собраний некоторые буддийские источники трактуют,
"как третий Собор сангхи в Паталипутре".
Есть основание считать, что в период правления Ашоки при активном
содействии государственной власти, буддийская сангха впервые оформляется
как более или менее единая, тесно связанная с государством церковная
организация- первая в истории буддизма. Организационные принципы санги были
разработаны сравнительно рано, они вошли в первую часть канона, в Виная-
питаку, некоторые разделы которой считаются древнейшими по времени
написания во всей Типитаке (тройная корзина и переводится как "три корзины
мудрости"). Правила приема в сангху новых членов строго регламентировались
каноном. Особое внимание было обращено на меры предупреждения проникновения
в нее ересей. В начале в сангху принимались все желающие, затем были
введены некоторые ограничения: не принимали преступников, рабов,
несовершеннолетних без согласия родителей. В послушники часто шли
подростки: сочувствовавшие буддизму миряне нередко посылали в монастырь
сыновей. Однако полноправным членом он становился только по достижении 20
лет и после формального посвящения - упасампады, но этому предшествовал
испытательный срок, во время которого изучались основы доктрины и устав
общины.
Вступив, в сангху бхиккху (монах) отказывался от семьи и
собственности, от соблюдения предписаний касты, принимая обед целомудрия.
Он принимал на себя первые пять обетов или наставлений (панча шила), не
убий, не укради, не лги, не прелюбодействуй, не пьянствуй:
Я обязуюсь не причинять никакого вреда живым существам.
Я обязуюсь ничего не брать у других, если мне не дают этого
добровольно.
Я обязуюсь не нарушать супружескую верность.
Я обязуюсь воздерживаться от лживых речей.
Я обязуюсь воздерживаться от употребления опьяняющих напитков и
наркотиков, чтобы не терять контроль над собой.
Также сбривал волосы и облачался в желтую монашескую одежду. Членство
в сангхе не было обязательным: в любой момент монах или послушник мог выйти
из нее и возвратится к мирской жизни. Но если монах нарушал главные
дисциплинарные правила, занимался воровством или оказывался замешанным в
убийстве, он в соответствии с книгой норм сурово карался и мог быть
навсегда изгнан из общины. На общем собрании общины он подвергался опросу,
во время которого выяснилось, не одержим ли он одной из пяти болезней,
человек ли он (т.е. не злой ли дух, принявший человеческий облик), мужчина
ли, не раб ли, не должник ли и т.д. Прием в сангху осуществлялся
большинством голосов присутствующих. Полноправным членом общины послушник
мог стать лишь значительно позже изучив под руководством наставника
основные положения учения и уставные требования, доказав на деле свою
готовность стать монахом.
Монашеская жизнь строго регламентировалась массой правил и обетов.
Кроме выше названных, монахи принимали на себя обеты соблюдения постов,
отказ от мирских развлечений, от крепких напитков, от украшений и
благоуханий, от сна и удобной ложе, от владения золотом и серебром.
Теоретически единственной собственностью монаха была его чаша для сбора
подаяния. Монаху предписывалось внимательно следить за тем, чтобы во время
питья воды не проглотить какие-нибудь живые существа. Монахи, поднимая,
воду из колодца, долго обмахивали поверхность специальным веничком,
отгоняя, прочь невидимые глазом существа. Затем, наполняя полые бамбуковые
сосуды, столь же тщательно полоскали веник над колодцем, чтобы возвратить в
родную стихию случайно прилипших букашек.
В женщинах монахи должны были видеть только матерей и сестер.
Подробно указывалось, как надо есть (есть они имели право до полудня,
причем только вегетарианскую пищу, а затем до зари следующего дня нельзя
было брать в рот ни крошки), как брать сосуд с водой, при каких условиях
проповедовать и т. д. и т. п.
Всего в Винае-питаке насчитывалось 253 запрета, правила искупления и
ограничительного предписания, определяющих монашеское поведение. Жизнь
буддистов строиться на двух основных, между собой практиках - следовании
наставлениям и развитие интуиции (интуитивной мудрости) через медитацию. С
помощью этих практик буддисты осуществляют свое стремление к тому, чтобы
стать более мудрыми и более сострадательными. Но есть также и третья,
исключительно важная составляющая этого процесса. Речь идет о глубине
постижения вещей или применении искусных методов (упая), чем в совершенстве
владел Будда. Его проповеди, правда, не всегда можно было понять сразу. И
фактически один из наиболее важных моментов в жизни Будды связан с тем,
что, достигнув просветления (бодхи) или пробуждения, он устрашился
необходимости передавать другим знание, обладателем которого он стал. Он
сознавал, что люди слишком привязаны к материальному миру, чтобы услышать
его, чтобы понять, что счастье лежит за пределами земных забот и что те,
кто не видит этого, кто держится привычной жизни, будут страдать всегда.
Будда долго колебался и вступив на путь проповедника только после того, как
бог - создатель Брахма пришел к Будде - о чем в высокопоэтической форме
мифа повествуется в буддийских священных книгах - и убедил его из
сострадания к миру поделиться своей мудростью с людьми, потому что, как
сказал Брахма, "есть такие существа, которые не безнадежны, но если они не
услышат слова дхармы, то будут опускаться все ниже и ниже". Для буддистов
описанное событие наряду с первой проповедью Будды, которую он прочитал в
Оленьем парке в Бенаресе, * представляется исключительно важным. Это тот
поворотный пункт, с которого началась буддийская традиция, то есть отчет ее
ведется от момента, когда Будда принял решение проповедовать дхамму. Вот
почему буддисты предпочитают называть себя "последователями дхаммы", нежели
"буддистами" или последователями Будды".
Дхамма стала известна миру только вследствие того, что Будда решил
проповедовать ее. Члены буддийской общины, так и другие проповедники
религии в древней Индии, были окружены почитанием и поклонением, фантазия
верующих наделяла их магическими способностями летать по воздуху,
передвигать силой мысли неодушевленные предметы, исцелять от болезней,
управлять погодой, вселяться в тела других живых существ, открывать клады и
т. д. Считалось, что обладавший способностью творить чудеса Будда передал
это качество и своим ученикам, удерживая их, однако, от злоупотреблений
этим средством воздействия на верующих. Во всех странах, где
распространился буддизм, быстро вырастали многочисленные монашеские
организации. Буддийская церковь в большинстве странах стала крупным
феодальным собственником, владельцем обширных земель, богатейших храмов.
Монастыри превратились в главную и, по существу, единственную форму
организации буддистов, не знакомых с иерархически организованной церковной
структурой и не имевших влиятельной жреческой касты. Именно монастыри стали
центрами буддизма, очагами его распространения, своеобразными
университетами и библиотеками. В монастырских стенах ученые буддийские
монахи записывали на древнеиндийских языках пали (это язык хинаянского
буддизма, предполагается, что все древнейшие каноны буддизма были написаны
на этом языке) и санскрите первые сутры, священные тексты, которые на
рубеже нашей эры составили весьма внушительный по объему писаный
буддистский канон - Трипитаку. Здесь же вновь поступившие служники и
послушники обучались грамоте и чтению, изучили священные тексты, получая
немалое по тому времени образование. Если вначале у Будды было всего пять
спутников, с которыми он уже встречался прежде, то затем его последователи
образовали монашескую общину (сангху), представляющую собой группу
свободных людей, ведущих нищенский образ жизни. По мере распространения
миссионерской деятельности ордена к Будде также приходят и миряне, которым
разрешается следовать учению, не отрекаясь от своего положения главы семьи
и хозяина дома, благодаря чему свободное сообщество начинает быстро расти.
Равновесие между монашеской и мирской жизнью в сангхе было одной из главных
черт миссии Будды во время его проповеднической деятельности, которая
длилась сорок лет. Это был образец гармонии в социальном порядке, гармонии,
преобразовавшей весь характер движения, которое постепенно превратилось во
влиятельную индийскую традицию. Именно в соответствии с ней, то есть,
руководствуясь буддийскими принципами, спустя века пытался управлять своим
государством император Ашока. Женщинам тоже разрешалось становиться членами
ордена, хотя отношение Будды к ним было неоднозначным: он принимал женщин с
известной долей нежелания и предостерегал монахов, напоминая им о
необходимости быть осторожными в присутствии женщин. В ответ на вопрос
своего ученика Ананды о том, как монахи должны вести себя в присутствии
женщин, Будда, как было записано, ответил: "Не разговаривать:Проявлять
постоянную бдительность". Возможно, такие наставления объяснялись его
убеждением в том, что привязанность к женщине становится основным
препятствием на пути к достижению нирваны. Какой бы ни была причина, эти
слова должны быть положены в основу монашеского устава (Винаи), заложенного
Буддой.
Распространение буддизма в Индии
От Гаутамы до Ашоки. Согласно преданию, сразу после кончины Гаутамы
около 500 его последователей собрались в Раджагрихе, чтобы изложить учение
в том виде, в каком они его запомнили. Были сформированы доктрина и правила
поведения, которыми руководствовалась монашеская община (сангха).
Впоследствии это направление получило название тхеравада («школа
старейшин»). На «втором соборе» в Вайшали руководители общины объявили
незаконными послабления в десяти правилах, которые практиковались местными
монахами. Так произошел первый раскол. Монахи Вайшали (согласно Махавамсе,
или Великой хронике Цейлона, их было 10 тысяч) вышли из старого ордена и
учредили собственную секту, назвав себя махасангхиками (членами Великого
ордена). По мере роста численности буддистов и распространения буддизма
возникали все новые расколы. Ко временам Ашоки (3 в. до н.э) насчитывалось
уже 18 различных «школ учителей». Наиболее важными были первоначальная
ортодоксальная тхеравада; сарвастивада, вначале лишь незначительно
расходившаяся с тхеравадой в доктринальном плане; махасангхики. В конце
концов между ними произошел, так сказать, территориальный раздел. Школа
тхеравады перешла в Южную Индию и Шри-Ланку (Цейлон). Сарвастивада поначалу
приобрела популярность в Матхуре на севере Индии, но потом распространилась
к северо-западу вплоть до Гандхары. Махасангхики были вначале активны в
Магадхе, а позднее закрепились на юге Индии, сохранив лишь некоторое
влияние на севере.
Важнейшее отличие школы сарвастивада заключается в доктрине
одновременного существования прошлого, настоящего и будущего. Это объясняет
и ее название: сарвам-асти – «все есть». Все три вышеупомянутые школы
остаются ортодоксальными по своей сути, но сарвастивадины и махасангхики,
которые пользовались санскритом, а не пали, выказывали тенденцию к более
свободному истолкованию смысла высказываний Будды. Что касается
тхеравадинов, то они стремились сохранить в неприкосновенности древние
догматы.
Ашока (3 в. до н.э). Распространение буддизма получило сильнейший
новый импульс, когда мирским последователем этой религии стал третий царь
из древнеиндийской династии Маурьев (4–2 вв. до н.э). В одном из своих
наскальных эдиктов (XIII) Ашока поведал о раскаянии за кровопролитие и
страдания, которые он причинил людям в завоевательной войне в Калинге, и о
своем решении следовать путем моральных завоеваний (дхарма). Это означало,
что он намерен править, руководствуясь принципом праведности, внушая эту
праведность и в собственном царстве, и в других странах.
Ашока чтил аскетов, уважая их проповедь ненасилия и гуманные этические
принципы, и требовал, чтобы его чиновники поддерживали благородные деяния,
связанные с состраданием, щедростью, правдивостью, чистотой, кротостью и
добротой. Сам он стремился быть примером, заботясь о благоденствии и
счастье подданных, будь то индусы, адживики, джайны или буддисты. Эдикты,
которые он приказывал высекать на скалах или каменных столпах в разных
частях страны, увековечили принципы его правления.
Великая хроника Цейлона приписывает Ашоке честь созыва «третьего
собора» в Паталипутре, где в дополнение к уточнению «истинного учения» были
приняты меры к рассылке буддийских миссионеров за пределы царства.
От Ашоки до Канишки. После Ашоки династия Маурьев быстро угасла. К
началу 2 до н.э. ее сменила династия Шунгов, более расположенная к
брахманам, нежели к буддистам. Появление на северо-западе Индии бактрийских
греков, скифов и парфян бросило новый вызов буддийским учителям. Эта
ситуация отражена в написанном на пали диалоге между греко-бактрийским
царем Менандром (Милиндой) и буддийским мудрецом Нагасеной (Вопросы
Милинды, Милиндапанха, 2 до н.э.). Позднее, в 1 н.э., весь регион от
Афганистана до Пенджаба оказался под властью среднеазиатского племени
кушанов. Согласно сарвастивадинской традиции, в период правления царя
Канишки (78–101 н.э.) в Джаландаре был проведен еще один «собор».
Результатом труда принимавших в его работе буддийских ученых стали обширные
комментарии на санскрите.
Между тем происходило становление двух интерпретаций буддизма. Часть
сарвастивадинов придерживалась ортодоксальной традиции «старейшин» (санскр.
«стхавиравада»). Существовали и либералы, походившие на махасангхиков. Со
временем эти две группы вступили в открытые разногласия. Либералы считали
учение стхавиравадинов примитивным и незавершенным. Традиционный путь
искания нирваны они считали менее успешным, называя его «малой колесницей»
спасения (хинаяна), собственное же учение, называли «большой колесницей»
(махаяна), несущей адепта в более широкие и глубокие измерения истины.
В стремлении укрепить и сделать неуязвимой свою позицию хинаянисты
сарвастивадины собрали корпус трактатов (Абхидхарма, ок. 350 – 100 до
н.э.), основанных на ранних текстах (сутрах) и монашеских уставах (виная).
Со своей стороны, махаянисты подготовили трактаты (1–3 н.э.) с изложением
новых интерпретаций доктрины, выступая против хинаяны как, с их точки
зрения, примитивной интерпретации. Несмотря на разногласия, все монахи
соблюдали единые правила дисциплины, и зачастую хинаянисты и махаянисты
жили в одних и тех же или расположенных по соседству монастырях.
Следует отметить, что термины «хинаяна» и «махаяна» возникли из
полемических высказываний махаянистов, стремившихся отделить свои новые
интерпретации от старых, сохраняемых консервативными сарвастивадинами. Обе
группы принадлежали к северным буддистам, пользовавшимся санскритом.
Тхеравадины, которые пользовались пали и ушли на юг Индии и на Шри-Ланку
(Цейлон), не принимали участия в этом споре. Дорожа своими текстами, они
рассматривали себя как хранителей истины, переданной им через «старейшин»
(пали – «тхера») от самого Будды.
4 Упадок буддизма в Индии
Как обособленная религия, привлекавшая к себе новых последователей,
укреплявшая свое влияние и создававшая новую литературу, буддизм процветал
в Индии примерно до 500 н.э. Его поддерживали правители, в стране
возводились величественные храмы и монастыри, появились великие учителя
махаяны: Ашвагхоша, Нагарджуна, Асанга и Васубандху. Затем наступил спад,
который продолжался несколько веков, и после 12 в., когда в Индии власть
перешла к мусульманам, буддизм в этой стране практически исчез. Упадку
буддизма способствовали различные факторы. В некоторых регионах сложилась
неспокойная политическая обстановка, в других буддизм утратил
покровительство властей, а кое-где натолкнулся на противодействие враждебно
настроенных правителей. Важнее внешних факторов были факторы внутренние.
После становления махаяны творческий импульс буддизма ослабел. Буддийские
общины всегда жили в соседстве с другими религиозными культами и практиками
религиозной жизни – ведийским ритуализмом, брахманизмом, джайнским
аскетизмом и поклонением различным индусским богам. Никогда не проявлявший
нетерпимости в отношении других религий, буддизм не мог противостоять их
влиянию. Уже китайские паломники, посещавшие Индию в 7 н.э., отмечали
признаки разложения. Начиная с 11 в. как индуизм, так и буддизм стали
испытывать на себе воздействие тантризма, название которого происходит от
сакральных книг тантр (руководств). Тантризм – система верований и обрядов,
где используются магические заклинания, мистические слоги, диаграммы и
символические жесты для достижения чувства мистического единения с
реальностью. В тантрических ритуалах изображение бога в соитии с супругой
было выражением осуществления этого религиозного идеала. В индуизме
партнерши (шакти) считались супругами богов, в позднем махаянизме –
супругами будд и боддхисаттв.
Возвышенные элементы буддийской философии оказались в руках прежних
индусских оппонентов, сам Будда стал считаться воплощением (аватарой)
Вишну, одного из индусских богов.
Мы рассмотрели, как стали появляться первые буддийские общины и
монастыри. Какие дисциплинарные правила и ограничения, вошли в первую часть
буддийского канона. И какую государственную поддержку оказал Ашока в период
своего правления в Индии. Буддизм нашел распространение не только в Индии,
где зародился, но и за ее пределами.
5 Литература
1. Буддизм в... -
http://buddhist.ru/modules/wfsection/article.php?articleid=10
2. Кочетов А.Н. Буддизм. М., Политиздат, 1968.
3. Крывелев И.А. История религий. Т. 2, М., "Мысль", 1988.
4. Александр Мень. История религии. М., 1994.
5. Шри Шримад А.Ч. Бхактиведанта Свами Прабхупада. Бхагават-Гита как она
есть. М., Бхактиведанта Бук Траст, 1986
Реферат на тему: Буковина - історичний огляд
План
1. Чернівецька область сьогодні:
a. Промисловість
b. Сільське господарство
2. Історія Буковини
a. Розвиток українських земель.
b. Стан Буковини
c. Одяг та побут буковинських людей
Джерела літератури
Чернівецька область України - унікальний край, у якому поєднані історична
доля Північної Буковини і частини Бессарабії. Утворена область 7 серпня
1940 року возз’єднанням північної частини Буковини і Хотинського повіту
Бессарабії. Розташований на перехресті магістральних шляхів Центральної,
Південної та Східної Європи, цей клаптик української землі, в силу свого
геополітичного становища тривалий час перебував у складі інших держав.
Після розпаду Галицької держави землі сучасної Чернівецької області
потрапили під владу Угорської корони. Згодом, (середина XIV ст.) тут
виникло Молдовське князівство, яке невдовзі потрапило у васальну залежність
від Туреччини. У кінці XVIII на початку XIX ст. ці землі входили до складу
- Австро-Угорської (Буковина) і Російської (Бессарабія) імперій.
[pic]
Герб герцогства Буковина в складі Австрійської імперії був наданий
привілеєм цісаря Франца-Йосифа 9 грудня 1862р. Щит розтятий, права половина
червоного, ліва - лазурового кольорів. В щиті - чорна голова тура з
червоними очима та три шестикутні розетки.
Якщо австрійський уряд був дещо поміркованішим і розсудливішим щодо
долі народів своєї поліетнічної держави, то царський режим здійснював
жорстоку русифікацію спрямовану на нищення історичної та національної
пам'яті. Певні австрійські кола навіть виношували ідею створення Сполучених
Штатів Великої Австрії, побудованої за федеральним національно-
територіальним принципом (передбачався й український "штат"). Але крах
імперії у першій світовій війні не дав здійснитися цьому задумові. За
мирним договором Австрія змушена була відмовитися від своїх володінь на
користь Румунії. Буковинські та бессарабські українці внаслідок цього більш
ніж двадцять років перебували в складі Румунії.
Процес національно-державного самовизначення буковинських українців
зростав і міцнів, на всю силу заявивши про себе на багатотисячному
Буковинському вічі 3 листопада 1918 року, на якому конституційним шляхом на
настійні вимоги представників селянства було проголошене природне право
українців Буковини на своє державне самовизначення і "прилучення
австрійської части української землі до України". Це фактично була перша
вимога народу про створення єдиної соборної Української держави.
Бессарабські українці, як відомо, своє право на національно-державне
самовизначення здобували збройною боротьбою у Хотинському повстанні у січні
1919 року.
Історіографія часів тоталітарного режиму або дискредитувала, або
замовчувала значення Буковинського віча. І лише в умовах незалежної України
відновлено історичну правду, чітко окреслено історичне і правове значення
віча в процесі соборності українських земель. Приклад своїх попередників
буковинці повторили на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, під
час якого 92.18% його учасників проголосували за незалежність України.
Навіть у селах, де румуни та молдовани складають більшість населення
(с.Бояни - 88.6%, С.Валя Кузьмін - 63.1% та ін.), за суверенність України
віддали свої голоси більше 90% учасників референдуму.
Характерною особливістю області є поліетнічний склад її населення. Але
протягом віків, незалежно від того, під владою якого короля чи царя не
перебували б наші землі, тут не відбулося жодної міжнаціональної сутички.
Протягом віків виробилася здорова народна етика доброзичливості у
національних стосунках, до родинних взаємин включно.
Найменша з областей України. І знову - Карпати. Плюс - Хотин. Плюс -
Чернівці, де виступав Ліст, жили Федькович та Кобилянська... та й взагалі,
Чернівці - як любили казати колись - це маленький Париж. Або маленький
Відень. Ще є варіант з маленькою Венецією. Говорили, що возчики фіакрів в
Чернівцях сперечалися про творчість Крауса, вулиці підмітали букетами
троянд, а книгарень тут було більше, ніж кав*ярень.
Навіть якщо сьогодні все і не зовсім так, до наших днів існує феномен
чернівецької поліетнічності.
Область займає південну частину Прикарпаття між Дністром та Прутом. А
Буковиною цей край зовуть тому, що в місцевих лісах росте багато буків. А
бяки не ростуть.:-)
Важливе значення в економічному і соціальному розвитку області
відіграють ліси. Загальна площа лісів складає 258 тис. га. Основними
лісоутворюючими породами є ялина, бук, ялиця і дуб. Середній вік насаджень
- 60 років.
Мінералогічні ресурси Чернівецької області включають родовища
мінеральних вод та грязей. Відомо понад 60 родовищ мінеральних вод типу
"Іжевська", "Мацеста", "Боржомі" та "Нафтуся".
Здійснюється промисловий розлив столових / лікувальних вод (15
родовищ): Буковинська, Брусницька, Кельменчанка, Хрещатик тощо. Особливим
попитом користується вода Брусницького родовища, яка містить сірчано-
водневі та содові гідро-карбонатно-хлоридно-натрієві компоненти, що
визначають її лікувальні властивості.
Тваринний світ області нараховує 303 види хребетних тварин. Тут можна
зустріти мешканців середньоєвропейських широколистих лісів - оленя
благородного, козулю європейську, черепаху болотну, представників
Середземномор'я - жабу зелену, саламандру плямисту, а також - мешканців
сибірської тайги - глухаря, тетерука. Є чимало ендеміків - білка
карпатська, тритон карпатський. З долин річок до субальпійських чагарників
перекочовує на літо бурий ведмідь. З хижаків зустрічаються куниці, тхори,
рисі, вовки.
У лісах, садах, на полях і водоймищах живуть майже 200 видів птахів.
Більшість із них - мешканці лісів. Це - численні види горобиних: дятли,
голуби. Заболочені місця населяють лиски, кулики, чаплі, лелеки.
Зустрічається гірська плиска, сойка, гірський щеврик, карпатський глухар.
Річки та ставки області населяють 50 видів риб. Найбільш численні - з
родини коропових і окуневих.
Чернівецька область - це благодатний район багатопрофільного літнього
і зимового гірсько-спортивного туризму, масового пізнавально-оздоровчого
відпочинку, а також бальнеологічного лікування. Тут поєднуються живописні
гірські ландшафти та мальовничі ліси передгір'я, численні річки й джерела
лікувальних мінеральних вод, заворожує краса лісів і гірських лук, багатих
на мисливську фауну, гриби і ягоди. Не можуть не причарувати зразки
традиційного народного будівництва й ужиткового мистецтва - живі носії
своєрідності буковинського фольклору.
Промисловість
У структурі промислового виробництва регіону найбільшу питому вагу мають
харчова промисловість, машинобудування та металообробка, електроенергетика,
деревообробна промисловість. Область дає сьогодні майже 100%
загальноукраїнського виробництва нафтоапаратури. У структурі виробництва
товарів народного споживання частка продовольчих товарів складає 60%.
Загалом у регіоні на самостійному балансі перебувають 205 промислових
підприємств, окрім того, функціонує 385 малих промислових підприємств.
Сільське господарство
У 1999 році валовий збір зерна у регіоні склав близько 303,0 тис. т,
цукрових буряків - 303,1 тис. т, насіння соняшника - 3,2 тис. т, картоплі -
346,3 тис. т. Було також вироблено 56,1 тис. т м'яса, 329,2 тис. т молока і
172,5 млн. штук яєць. На початок 1999 року в області працювали 584
фермерських господарства.
Період Київської Русі завершив процес формування єдиної етнічної
спільності східних слов'ян, що здобула назву давньоруської. Зовнішнім
оформленням її етнокультурного та політичного єднання стало виникнення
держави — Київської Русі, її населення було поліетнічним і етнографічне
складним за структурою: адже воно включало не тільки різноетнічні
вкраплення в цілому та іншоетнічні субстрати у складі слов'янського
населення (зокрема балтські, іранські, романські, угро-фінські тощо), а й
територіально-племінні компоненти.
Починаючи з XI ст. головним компонентом етнічності населення Руси-
України стають етнотериторіальні утворення — історично-етнографічні регіони
та їхні складові: етнічні та етнографічні землі. Кожне з територіальних
утворень складалося за своєрідних умов та у різні періоди, від XI до XVIII
ст. Про перші з таких утворень згадували ще давньоруські літописи,
відокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя,
Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся,
Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, з XII—XIII
ст., історичні документи фіксують й інші землі та міжземельні утворення:
Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші
часи, з XIV—XVI ст. — Запоріжжя, Бессарабію, Північне Причорномор'я,
Берестейщину, а відтак, у XVII—XVIII ст. — Донщину, Гетьманщину,
Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.
Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних
етапи. Перший охоплює VI—X ст. і пов'язаний із етноплемінними утвореннями,
що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення
людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або
субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення
ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами,
сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими
хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає
етнонім «русь (русичи, руські люди)».
Другий етап відбувається у XI—XIV ст. з процесом дроблення держави на
окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля.
Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі
залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття
«княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності.
Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на
етнічному грунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина,
частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина,
Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.
Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі
фіксувалося офіційними документами — грамотами, що означало їх відносну
самостійність. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних
особливостях населення землі, спричинившись до поступової трансформації
землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Про
етнокультурну своєрідність етнічної землі писав відомий етнограф XIX ст.
Микола Симашкевич: «Мешканці, що її населяли, вважалися нібито окремою
нацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити,
національні права й переваги, своїх особливих правителей, котрі
титулувалися князями, господарями та дідичами землі».
Самостійність земель була відносною, оскільки Київ регулював у них
політичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них правителів. Щодо
економічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, а
виходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі.
Показовими в цьому плані є «торжища» на київському Подолі, відкриті
археологами, що являли собою колонії для купців як всіх східнослов'янських
земель, так і земель скандинавських, візантійських, германських тощо.
Поширення міжземельних економічних зв'язків позитивно позначалося на
формуванні схожих етнокультурних рис населення Руси-України, незважаючи на
досить усталену локальну, власне земляцьку своєрідність етнічності.
Головним проявом етнокультурної інтеграції було поширення спільного
етноніма — русичі та етнополітоніма — Русь (Київська Русь). Отже, структура
етнічності другого етапу, хоч і мала розмаїту варіативність, відзначалася й
багатьма спільними ознаками.
Регіональна своєрідність етнічності населення України різко
окреслюється на третьому етапі — XV—XIX ст. — у зв'язку з колонізацією її
окремих земель сусідніми державами: Угорщиною, Великим князівством
Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією,
Росією, Чехо-Словаччиною, а згодом, у XVI—XVIII ст., — колонізацією
українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу.
Колонізація окремих українських земель іншими державами і народами
територіальне розмежувала людність України, стримуючи процес її
етнокультурної консолідації і формуючи водночас регіональність культури.
Адже будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначалася
своєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, і
національного складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізації
етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких
урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-
колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.
Прослідковується така закономірність формування історично-
етнографічних регіонів під дією усіх зазначених чинників: чим міцнішими
виявлялися етноізоляційні бар'єри, чим тривалішими вони були, тим
розмаїтішою була етнічна структура населення, і чим більше несхожою
виявлялася культура, привнесена на український грунт, тим виразнішою
ставала етнічність регіону, вирізняючись із загальноукраїнської етнічності.
Етнічність регіонів набувала крайових ознак, причому зазвичай в структурі
всіх їхніх характеристик: у формуванні крайових самоназв, регіональної
самосвідомості, зональних форм традиційно-побутової культури, мовних
діалектів та антропологічних груп.
Колонізація українських земель відбувалася без врахування кордонів
колишніх земель, міжземельних об'єднань або етноплемінних союзів, хоча
поодинокі винятки й були. По суті, не змінилися етнокультурні кордони
Підкарпатської Русі, захопленої Угорщиною; Буковини, що колонізувалася у
різні часи різними країнами. Інші колонізовані частини України не
відповідали колишнім територіальним одиницям. Таким чином створювався інший
образ й інші кордони нового територіального об'єднання, в межах якого
давалися взнаки й давні, часом навіть архаїчні кордони: чи то давніх
земель, чи то стародавніх племінних утворень.
Отже, історично склалося так, що на території України формувалася
складна система різноманітних історично-етнографічних та етнокультурних
регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних
східнослов'янських племен, інші — союзів племен, треті — земель, четверті —
кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п'яті — межі новоосвоєних
українським населенням земель.
Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна
своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська,
поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення.
Навіть якщо їхні мешканці мали відмінну первинну культурну основу, тривало
проживаючи в однакових природних умовах, згодом набували схожих культурних
рис з іншими племенами цієї природної зони. Така етнокультурна
трансформація з часом визначила зональність регіональної культури, що
залежала ще й від характеру міжплемінних, міжземельних або міжетнічних
спілкувань.
Звичайно, природно-географічні умови мали суттєвий вплив на етніку,
зокрема на традиційно-побутову культуру, етнічний характер, ментальність,
заняття людей, обумовлюючи таким чином додаткову систему своєрідної
локальності культури. Нерідко траплялося так, що населення краю, мешкаючи
тривалий час за однакових історичних умов, суттєво різнилося за природними
умовами. І навпаки, проживаючи в схожих природних умовах, відрізнялося за
історично-культурними ознаками.
Отже, усе розмаїття територіальної етнічності населення України, що
формувалося історично та під впливом природних чинників, можна подати у
вигляді такої системи різнорівневих етнотериторіальних одиниць:
1. Природно-історичні області;
2. Історично-етнографічні регіони;
3. Історичні зони;
4. Етнографічні райони.
Природно-історична область — найбільш усталена одиниця, оскільки
визначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на
формуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількох
етноплемінних утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основні
природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісо-Степ (Рівнину) та Степ.
Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Скажімо, Полісся —
на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне (Чернігівське);
Карпати (назва походить від імені давніх племен — карпів, котрі були
розселені в західних районах України) — на Передкарпаття, власне Карпати і
Закарпаття; Рівнина — на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ — на
Східний (Донбас), Центральний (Таврію) і Західний (Буджак).
Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в
рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення
є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій
символіці та в історичній пам'яті людей. Це — основна одиниця в системі
районування, оскільки пов'язана із давнім етнічним корінням, грунтуючись,
як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні
особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.
В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних
регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина,
Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна
Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і
Сіверщина.
На українському етнічному грунті нині збереглося п'ять етнографічних
груп: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини.
Отже, внаслідок поетапного розвитку етнічності склалася надзвичайно
різноманітна її структура, у первісних засадах якої спостерігалася
строкатість археологічних культур та етноплемінних компонентів, а наступні
нашарування додали етнорегіональну розмаїтість та іншоетнічні вкраплення.
Строкатість та багатошаровість етногенетичної основи населения України
стверджує його антропологічний склад, сформований на базі морфологічного
типу східнослов'янських племен, які мешкали на півдні Східної Європи, з
включенням іншоетнічних субстратів. У цілому населення України належить до
великої європейської раси, тяжіючи до її південної гілки. Остання
утворилася шляхом взаємодії різних антропологічних типів. Так, носії ямної
культури, що жили на Лівобережжі, належали до східної гілки індоєвропейців
— індоіранців; носії культури Закарпаття — до північних фракійців;
мар'янівсько-бондарихинської — до угро-фінів; нарешті, носії тшинецько-
комарівської культури, зокрема білогрудівської (її племена населяли
лісостепову смугу Правобережної України — від Середнього Дніпра до Збруча),
належали до слов'ян. Власне вони і склали ядро східних праслов'ян —
протоукраїнців.
На такій строкатій етнорасовій основі формувалась українська людність,
але з певними регіональними варіаціями. Антропологічний склад населення
центральноукраїнських областей (Середня Наддніпрянщина, Поділля,
Слобожанщина) відчував вплив давнього ірано-скіфського та сармато-
аланського морфологічного субстрату, а на південній Київщині, Черкащині та
Полтавщині — певної монголоїдної домішки (передусім половецької).
Карпатська область (північні схили Карпат та Закарпаття) відзначається, так
би мовити, найбільш європеоїдним комплексом рис морфологічної будови,
близьким до сусідніх слов'янських і неслов'янських груп Центральної Європи
та Балкан.
У формуванні українського населення відчувається помітний вплив
фракійського субстрату. Те саме стосується нижньодніпровсько-прутської
області (Буковина, Південна Полтавщина та Дніпропетровщина), долучивши сюди
й іранський субстрат. Валдайська ж, або деснянська, область (північні
райони Київщини та задеснянські райони Чернігівщини) виявляє давні риси
морфологічної будови з домішками балтського морфологічного компонента, до
речі, присутнього і в деяких інших регіонах України: на Волині, Західному
Поліссі, Прикарпатті. Ці давні риси сягають неолітичної доби, що може бути
ще одним доказом тези про формування ядра східного слов'янства, зокрема, і
на цій території. Усе розмаїття антропологічного складу населення України
становить п'ять антропологічних областей і, власне, п'ять антропологічних
типів: центральноукраїнський, карпатський, нижньодніпровський, деснянський,
або валдайський, та волинський.
Буковина — історично-етнографічний регіон України, що формувався на
стику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним від
українського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу
Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена
Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше —
Румунії.
Етнічна історія Буковини сягає Шипинської землі, що зберігала свою
автономію і в складі Молдавського князівства. В грамоті короля Владислава
1433 p. вона визначається як земля, що лежить поза «землею Волоською» —
«межи нашою землею Руською (Галичиною) й землею Волоською». У середині XV
ст. автономію Шипинської землі було ліквідовано і поділено на цунати
(волості). Хотинський та Чернівецький цунати стали відомі під назвою
«Буковина». Нині вона включає Чернівецьку область.
Щодо назви «Буковина», то вперше вона з'являється в грамотах
молдавських господарів у XIV ст. і пов'язана з природною особливістю краю —
буковими лісами.
Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській
основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території
з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі
концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з
прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили
в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від
репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину
переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали
поразки в Булавинському повстанні, — некрасівці, а також липовани. Останні
переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із
внутрішніх губерній Росії.
Серед певної категорії науковців ще не так давно побутувала думка,
нібито справжня історія Північної і Буковини почалася лише в XIV ст. Вони
посилалися на давню легенду про молдавського господаря Драгоша, який
буцімто під час полювання у 1352 p. забрів на Буковину і застав її
незаселеною, вкритою дрімучими лісами, де панували лише звірі та птахи. З
того часу, говорить легенда, почалося заселення людьми цього краю.
Посилаючись на цю легенду і користуючись тим, що письмові джерела про
стародавню історію Північної Буковини майже відсутні, буржуазно-
націоналістичні історики висунули антинаукову тезу про те, що до приходу на
цю територію волохів – предків молдаван і румунів – вона пустувала і почала
інтенсивно заселятися та процвітати тільки в складі Молдавського
князівства, починаючи з XIV ст. Ця теорія, яка особливо пропагувалася в
період королівсько-румунської окупації краю, розрахована на приниження, а
то й повне заперечення ролі корінного слов'янського населення в загальному
історичному розвиткові і, зокрема, в історії Північної Буковини.
Після возз'єднання Північної Буковини з Україною почався інтенсивний
процес створення джерелознавчої бази для написання справжньої наукової
історії краю. З цією метою в області було організовано ряд археологічних
експедицій, науковці проводили наукові дослідження в галузі етнографії,
лінгвістики, зокрема в топоніміці, ретельно вивчали давні літописи та інші
письмові джерела. Особливих успіхів добилися археологи, які досліджують
пам'ятки матеріальної культури, що зберігаються в землі. Після закінчення
Великої Вітчизняної війни в Чернівецькій області проводили дослідження
археологічні експедиції наукових установ Москви, Ленінграда, Києва, Львова
і Чернівців, у яких брали участь такі відомі радянські вчені, як лауреат
Державної премії, доктор історичних наук, старший науковий співробітник
Інституту археології АН СРСР Т. С. Парсек, ленінградські археологи, доктори
історичних наук П. Й. Борисковський і П. О. Раппопорт, член-кореспондент АН
УРСР С. М. Бібіков, відомі львівські дослідники, доктори історичних наук М.
Ю. Смішко та О. П. Черниш і багато інших. Спільними зусиллями вчених різних
наукових установ на археологічних картах Радянського Союзу «біла пляма»,
якою була територія Північної Буковини на час возз'єднання, була
ліквідована. Тут відкрито понад 1,5 тисячі пам'яток археології, котрі
переконливо свідчать, що на берегах Дністра, Пруту і Черемошу люди
з'явилися ще на зорі своєї історії. З того часу існування людських поселень
на території Північної Буковини не припинялося. В світлі нових наукових
даних теза буржуазних істориків про пізнє заселення Буковини виявилась
бездоказовою, антинауковою, такою, що не відповідає історичній дійсності.
Після обробки археологічних матеріалів було встановлено, що давніми
жителями Середнього Подністров'я і Буковинського Прикарпаття були слов'яни.
Більше ніж в 500 пунктах Чернівецької області відкриті типові слов'янські
поселення, існування яких припадає на час від перших письмових згадок про
слов'ян під їхнім власним іменем «склавіни» (VI ст.) і до XIV ст. включно
(до VI ст. н. е. слов'яни згадувалися як венеди).
Залишки стародавніх слов'янських укріплень-городищ завжди викликали
інтерес у населення. Про укріплення складено багато легенд і народних
переказів, пам'ять про них населення зберігає до цього часу в топонімічних
назвах «городище», «замчище», «таборище», «окопи», «шанці» та ін.
Слов'янські укріплення на сторінках давньоруських літописів названі
градами. Так наші предки називали укріплення, незалежно від того, яку роль
в житті населення вони відігравали. Гради східних слов'ян до IX ст. ще не
були містами, тобто центрами ремесла і торгівлі. Мешканці укріплень-градів
займалися в основному сільським господарством. «Все грады... делают нивы
свои и земли свои...» – засвідчує літопис життя слов'ян середини Х ст.
На території Чернівецької області також виявлені типові слов'янські
гради. В процесі археологічного вивчення виявилось, що кожне городище має
свою власну будівельну біографію, свою історію. Розкопки буковинських
градів дали можливість дослідити різнотипні конструкції дерев'яних
укріплень, вивчити систему їх оборони, характер забудови, зібрати матеріали
про заняття і суспільні відносини населення.
З результатами вивчення слов'янських археологічних пам'яток Північної
Буковини знайомлять науково-популярні книги видавництва «Карпати»—«Дорогами
предків» (1968 р.), «Північна Буковина – земля слов'янська» (1969 р.) та
«Зустріч з легендою» (1974 р.). Тепер автор пропонує читачам нову книжку, в
якій розповідається про найновіші відкриття, про дослідження слов'янських
укріплень, котрі функціонували в теперішніх Грозинцях Хотинського,
Ломачинцях Сокирянського, Добринівцях Заставнівського та Ревному
Кіцманського районів Чернівецької області напередодні утворення Київської
Русі.
Матеріали дослідження цих укріплень є важливим науковим внеском до
історії східних слов'ян, їх наукове значення визначається насамперед тією
обставиною, що до недавнього часу слов'янські городища VIII-IX ст. на захід
від Дніпра були майже невідомі археологам. Розкопане в селі Зимному на
Волині слов'янське городище VI–VII ст. залишалося єдиною пам'яткою такого
типу на території між Дніпром і Українськими Карпатами. В археологів
з'явилися навіть сумніви щодо наявності слов'янських городищ другої
половини І тисячоліття н. е. на Правобережжі Україні Тому виявлення і
дослідження слов'янських городищ у Середньому Подністров'ї і Буковинському
Прикарпатті дозволяє до певної міри заповнити прогалину в історії
багатогранного життя східних слов'ян.
[pic]
БУКОВИНА. Кiнець ХIХ - початок ХХ ст.
Дiвочий костюм. Сорочка з суцiльними широкими рукавами, пришитими по
основi, оздоблена полiхромною вишивкою. Кептар вишитий барвистими
вiзерунками кольоровою вовною. Опинка, шо обгортає стегна, з доморобної
шерстної тканини, заткана нитками жовтого та жовтогарячого кольору.
Головний убiр - "кода" - зроблений з картону, обшитого тканиною,
прикрашений бiсером, квiтами, стрiчками. Зверху прикрiплений пучок тирси
(ковили). Рiзноколiрне скляне намисто рясно вкриває погруддя та шию.
Шкiрянi черевики жовтого кольору, на гудзиках, красиво орнаментованi.
Парубоцький костюм. Довга тунiкоподiбна сорочка з доморобного полотна,
шо одягалася поверх штанiв, пiдперезана широким шкiрним посом. Кептар та
сердак оздобленi аплiкацiєю iз шкiри, сукна та вишивкою. Вузькi "холошнi"
штани з бiлого полотна вишитi на холошах. Одяг був надзвичайно колоритним,
багато прикрашався рiзноколiрною вишивкою, плетивом, аплiкацiями з шкiри,
металевими пiстонами. Парубоцькi капелюхи були оздобленi квотами,
рiзноколiрними стрiчками, пером та iн. Постоли "моршенi", "заклебученi",
прив'язанi до ноги "волоками".
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
І. Архів Інформаційного центру УМВС Чернівецької області.
2. Войновський П. Моє найвище щастя: Спомини. - К.: В-во ім. Олени Теліги,
1999.304с.
3. Державний архів Чернівецької області.
4. Жуковський А. Історія Буковини // Час. - 1992. - 21 лютого.
5. З архіву автора.
6. Король К. Моя голгофа. - Чернівці: Троянда, 2000.
7. Радянська Буковина. - 1990. - ІЗ червня.
8. Рубанець М. Білокриницька голгофа //Людина і світ. - 1990. - № 10.-
С.4,12-9. Холодницький В.Ф. З історії переселення буковинських німців у
1940-1941 рр. //Науковий вісник Чернівецького університету: 36. наук.
праць. Вип. 73-74. Історія. - Чернівці: Рута, 2000. - 284 с.
10. Центральний державний архів громадських об'єднань України.
| |
