|
Реферат: Воссоединение Украины (История)
Возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР
В цьому рефераті мова йде про становище трудящих мас західноукраїнських
земель, які перебували під владою чужоземних загарбників, Тх боротьбу за
соціальне й національне визволення, возз'єднання з Радянською Україною.
Аналізується взаємозв'язок між радянсько-німецьким пактом про ненапад від
23 серпня 1939 р. і визвольним походом Червоної Армії на територію Західної
України, Бессарабії та Буковини. Показано початок соціально-економічних
перетворень на західноукраїнських землях, йдеться про необгрунтовані
репресії й довільні депортації значної частини населення далеко за межі
України.
У результаті Великого Жовтня, революційної боротьби трудящих усіх народів
колишньої Російської імперії вперше в історії була утворена суверенна
держава українського народу — Українська Радянська Соціалістична
Республіка. Та з допомогою США й Антанти реакційні кола Румунії загарбали
Північну Буковину і придунайські землі, під владою панської Польщі
опинилася Західна Україна, а на Закарпатті запанувала чехословацька
буржуазія. Отже, частина споконвічних українських земель залишалася за
межами УРСР.
На загарбаних територіях, 3/4 населення яких становили українці, був
встановлений жорстокий колоніальний режим. Переважна більшість українців
жила в селах, але понад чверть з них були безземельними, майже третина мала
мізерні наділи.
Переслідуванням піддавалися українська мова і культура. Більшість
населення була неписьменною. Закривались українські культурно-освітні
заклади, офіційно заборонялося вживати такі слова, як «Україна»,
«українець». До цього слід додати ще і соціальне та політичне безправ'я,
відсутність, по суті, медичної допомоги.
У пошуках кращої долі тисячі й тисячі людей подавалися до країн
Північної та Південної Америки, Африки й аж до Австралії. Інші ставали на
шлях протесту проти існуючих порядків, проти гноблення й несправедливості,
на шлях боротьби за своє соціальне й національне визволення, за
возз'єднання з Радянською Україною.
Pеволюційно-визвольну боротьбу трудящих західноукраїнського регіону
очолювали партійні організації Галичини, Буковини та Закарпаття, насамперед
Комуністична партія Західної України (КПЗУ), створена в 1919 р. (до 1923 р.
називалася «Комуністична партія Східної Галичини»). Вона ввійшла до складу
Компартії Польщі (КПП), однак її діяльність була нерозривно пов'язана з
КП(б)У.
У 20—30-х роках боротьба трудящих західноукраїнських земель за своє
соціальне і національне визволення, за возз'єднання з Радянською Україною
значно активізувалася. Одні за одним відбувалися робітничі й селянські
страйки, проходили демонстрації, в яких брали участь також інтелігенція,
службовці, пенсіонери, представники інших соціальних верств населення.
Кульмінацією революційних виступів на Західній Україні були барикадні бої
львівського пролетаріату в квітні 1936 р. По свіжих слідах квітневих подій
16 травня у Львові розпочав роботу Антифашистський конгрес діячів культури
— літераторів, митців, активних учасників революційного руху із Західної
України, Польщі, Західної Білорусії.
Pеволюційний рух на західноукраїнських землях мав яскраво виражений
інтернаціональний характер. Українці, поляки, білоруси, євреї, люди інших
національностей спільно виступали проти панівних класів. Добровольці з
Галичини, Буковини, Закарпаття, з трудової еміграції із західноукраїнських
земель, які осіли в Канаді, Бразілії, Аргентіні, США, разом з
представниками інших народів захищали республіканську Іспанію.
Комуністи Західної України викривали справжні наміри тих, хто виступав
проти возз'єднання з Радянською Україною. Особливо непримиренні позиції у
цьому питанні займали ті, хто наприкінці 20-х років об'єднався в
організацію українських націоналістів — ОУН.
Члени КПЗУ широко популяризували досягнення Союзу РСР. Однак вони
погоджувалися не з усім тим, що діялося в Радянській Україні, й
висловлювали свою точку зору. Так, коли члени ЦК КП(б)У звинуватили О. Я.
Шумського в націонал-ухильництві й запропонували відрядити його з України,
то керівник Закордонного бюро допомоги КПЗУ К. А. Саврич (Максимович)
заявив про незгоду з таким рішенням. Його підтримала більшість членів ЦК
КПЗУ. Неодноразово в 20—30-х рр. був репресований польськими властями за
революційну діяльність один з ватажків комсомолу Західної України А. Д.
Фалик. Перебуваючи у в'язниці, він у спеціально написаному документі
висловлював протест з приводу незаконних репресій і судових процесів, що
відбувалися в СРСР над відомими партійними діячами .
КПЗУ була чи не єдиною з європейських комуністичних партій, яка в ті
роки фактично виступила проти культу особи Сталіна й попереджала про його
можливі наслідки. В 1928 р. група членів Компартії Західної України у листі
до редакції однієї з німецьких комуністичних газет відзначала, що
сталінська група Кагановича в ЦК та ЦКК КП(б)У «своєю опортуністичною
практикою відійшла від ленінської лінії в національній політиці і проводить
таку національну політику, яка загрожує соціалістичному будівництву на
Україні» .
Безперечно, не всі члени КПЗУ дотримувалися такої позиції, що й було
одним з факторів, які зумовили розкол у її лавах в 1927— 1928 рр. Він
завдав значної шкоди революційно-визвольному рухові на західноукраїнських
землях, не міг не позначитися на виникненні згодом нової кризи у Компартії
Західної України.
На початку 30-х років різко активізували антирадянську діяльність
реакційні кола західних держав та українські буржуазно-націоналістичні
організації. В Польщі посилилися поліцейські репресії проти трудящих
Західної України, боротьба яких на чолі з КПЗУ розхитувала окупаційний
режим і тим самим підготовляла умови для возз'єднання краю з УРСР та
встановлення Радянської влади. Однак при відсутності правдивої інформації
про події в Радянській Україні Компартія Західної України не змогла дати
відсіч усім антикомуністичним акціям, що й призвело до безпідставного
звинувачення тодішнього керівництва КПЗУ — М, Заячківського (Косаря), Г.
Іваненка (Барабу) та інших—у націоналізмі й зраді. Знову почалися репресії
проти чесних комуністів. Одних виключали з партії як ворожих агентів, інших
— як примиренців. Чимало комуністів самі залишали партійні ряди, а то й
кінчали життя самогубством.
Незабаром кризу було ліквідовано. Але в 1938 р. на основі
сфальсифікованих звинувачень Виконком Комінтерну, який і сам тоді вже
зазнавав помітного тиску сталінізму, ухвалив рішення розпустити КПП, у тому
числі й її складові частини — Компартію Західної України та Компартію
Західної Білорусії. Однак, незважаючи на це помилкове рішення, значна
кількість комуністів краю продовжували співробітничати у різних громадських
організаціях. Особливо активно вони діяли у тих організаціях, які мали
антивоєнний, антифашистський характер. Основним завданням революційної
боротьби залишалося возз'єднання з Радянською Україною.
Досягнення цієї мети, визвольні походи Червоної Армії на територію
Західної України, Бессарабії й Буковини тісно пов'язані із змістом
радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. При
висвітленні цієї проблеми вчителю слід відзначити, що на міжнародній арені
в той період переплелися інтереси багатьох країн Європи. Таке становище
вимагало від керівництва Радянського Союзу ретельно зваженої оцінки
міжнародного становища.
Безперечно, Англія й Франція, з якими Радянський Союз вів переговори,
своїми діями давали підставу для критики з нашого боку. Проте не слід
забувати, що обидві ці держави внаслідок сталінських репресій у другій
половині 30-х років виявляли сумнів щодо надій» ності у воєнному відношенні
такого союзника, як СРСР і не прискорювали досягнення з ним згоди у пошуках
забезпечення колективної безпеки в Європі. Одночасно Сталін, ставши на шлях
зближення з фашистською Німеччиною, нехтував стратегічні плани Гітлера про
завоювання території за рахунок Радянського Союзу, насамперед
України, не брав до уваги його заяву про бажання мати в руках німців родючу
Україну, Урал і Сибір, допустив фатальний прорахунок щодо умов та строків
нападу Німеччини на нашу країну.
Відсутність взаємного довір'я між СРСР в особі Сталіна й англійським і
французькими урядами призвела до того, що 21 серпня з ініціативи Союзу РСР
переговори з Англією й Францією були перервані. Отже, було упущено останній
шанс не допустити другої світової війни. Замість цього 23 серпня було
підписано радянсько-німецький пакт про ненапад. За таємним територіальним
протоколом, підписаним додатково до пакту, передбачався поділ сфер
інтересів обох держав, за яким Західна Україна, поряд з іншими територіями,
мала ввійти до складу СРСР. Радянська сторона заявила також про свою
заінтересованість у Бессарабії.
Підписання таємного протоколу було не тільки виявом зневаги до моральних
критеріїв у політиці, а й являло собою прямий відступ від ленінських
принципів зовнішньої політики, за якими не визнавалися таємні угоди за
спиною третіх країн, особливо у питаннях, що стосувалися їх інтересів. У
даному випадку мова йшла про інтереси суверенної Польщі.
Радянсько-німецький договір, відзначає ряд дослідників, мав для нашім'
країни як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним є те, що він на
сотні кілометрів на захід відсунув можливі рубежі зосередження фашистських
військ, перешкодив об'єднанню капіталістичного світу проти СРСР.
Радянському Союзові було повернуто ряд територій, відторгнутих внаслідок
підступних дій імперіалістичних держав після першої світової війни і
Жовтневої революції. Завдяки підписанню договору наша країна одержала майже
два роки для зміцнення своєї обороноздатності. Однак неправильна оцінка
Сталіним міжнародного становища, його переконаність у тому, що Гітлер так
скоро не нападе на СРСР, адміністративно-командна система, яка панувала у
нашому суспільстві, не дали змоги максимально ефективно використати той
час.
Негативними наслідками договору є те, що він викликав почуття тривоги,
притупив у радянських людей пильність, завдав значної шкоди міжнародному
авторитетові Радянського Союзу і нашої партії, викликав серйозні труднощі у
діяльності робітничих і комуністичних партій та загальмував зародження руху
Опору фашизму. А в грудні 1939 р. у зв'язку з радянсько-фінською війною
СРСР було виключено з Ліги Націй.
Фашистська Німеччина від цього договору виграла багато. Зміцнивши свої
позиції на Сході, вона окупувала практично всю Західну Європу, одержала у
своє розпорядження значні людські й матеріальні ресурси. До цього слід
додати регулярні поставки їй воєнно-стратегічних матеріалів та сировини із
Союзу РСР, у тому числі й з України, при частих порушеннях німецькою
стороною договірних зобов'язань щодо нашої країни. В результаті на червень
1941 р. гітлерівська Німеччина за економічним потенціалом помітно
переважала СРСР. Все це призвело до серйозної зміни співвідношення сил в
Європі на користь Гітлера. Отже, договір мав суперечливі характер і
наслідки.
Існують й інші точки зору на необхідність і результати підписання пакту
23 серпня 1939 р. Проте не виключено, що без цього договору Гітлер міг би й
не ризикнути напасти на Польщу (хоча й заздалегідь готувався до цього), що
підняло б проти нього при відповідній домовленості й Англію, і Францію, й
Радянський Союз. Та договір було укладено й 1 вересня 1939 р. гітлерівські
війська напали на Польщу. Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями Англія
і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок другої світової війни.
Воєнні дії з перших днів фашистської агресії розвивалися не на користь
Польщі, уряд якої не зміг організувати ефективну відсіч переважаючим силам
німецького вермахту. Щоправда, в окремих місцях частини польської армії
чинили упертий опір ворогові. У цілому гітлерівські війська швидко
просувалися на схід. В цих умовах, реалізуючи згадані вище пакт і таємний
протокол та лінію розмежування радянсько-німецького державного кордону,
позначену на карті, підписаній Сталіним і Ріббентропом, і щоб запобігти
фашистській окупації західноукраїнських та західнобіло-руських земель,
частини Червоної Армії 17 вересня перейшли радянсько-польський кордон і
вступили на територію Західної України і Західної Білорусії.
Демаркаційну лінію між Радянським Союзом і територією загарбаної
Гітлером Польщі було уточнено на основі підписаного 28 вересня 1939 р. між
двома сторонами договору про дружбу і кордони та двох таємних додаткових
протоколів до нього. Цей договір був ще одним великим прорахунком Сталіна.
Вступ Червоної Армії на територію Західної України відкрив наро-дУ-цих
земель шлях до життя без експлуатації і гноблення. Але на цей акт населення
краю реагувало по-різному, залежно від національних і соціальних позицій.
Більшість трудящих з радістю зустрічали радянських воїнів. Колишні члени
КПП і КПЗУ, які вийшли з підпілля, активно включилися у створення
революційних органів народної влади — ревкомів, тимчасових міських
управлінь і селянських комітетів.
Революційні дії робітничого класу й трудящого селянства активно
підтримувала передова західноукраїнська інтелігенція. Зокрема, активну
участь у соціалістичних перетвореннях взяли письменники С. Й. Тудор, О. Я.
Гаврилюк та ін. Однак немало було й націоналістичне, по-антирадянському
настроєних людей і тих, хто просто розгубився чи реально передбачав різні
репресивні заходи. Одні з них (близько 20 тис.) втекли на територію
окупованої фашистами Польщі , другі сподівалися на інші часи, а деякі й
шкодили першим організаційним і політичним заходам народної влади.
Більшість населення підтримувала революційні дії по охороні громадського
порядку, ліквідації безробіття, введення на підприємствах 8-годинного
робочого дня. Схвально були зустрінуті скасування поміщицького і церковно-
монастирського землеволодіння, подання допомоги безземельним і
малоземельним селянам, заходи по охороні здоров'я, розвитку культури й
освіти.
Питання про суспільний лад і державну владу на території Західної
України могли вирішити трудящі краю через свій верховний представницький
орган. В зв'язку з цим 22 жовтня 1939 р. на основі загального, рівного і
прямого виборчого права при таємному голосуванні відбулися вибори до
Народних Зборів. Серед обраних депутатів було 402 робітники, 819 селян, 234
представники трудової інтелігенції. Переважна більшість з них—українці. За
офіційними даними, не взяли участі у виборах або голосували проти 700 тис.
чол. 11 кандидатів у депутати не набрали потрібної кількості голосів.
26—28 жовтня у Львові відбулося засідання Народних Зборів. Виконуючи волю
трудящих, депутати одностайно проголосили встановлення Радянської влади на
території Західної України. Народні Збори звернулися до Верховної Ради СРСР
з проханням прийняти Західну Україну до складу Союзу РСР і возз'єднати її з
Радянською Україною. Було затверджено також декларації про конфіскацію
поміщицьких і монастирських земель та про націоналізацію банків і великої
промисловості Західної України.
На основі звернення Народних Зборів V позачергова сесія Верховної Ради
СРСР, яка працювала 1—2 листопада 1939 р., одностайно прийняла Закон про
включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською
РСР. 13—15 листопада відбулася позачергова III сесія Верховної Ради УРСР.
Вона також одноголосно ухвалила Закон про прийняття Західної України до
складу Української РСР. Так було покладено початок возз'єднанню всіх
українських земель в єдиній Українській Радянській державі. В зв'язку з цим
у складі УРСР з'явилося шість нових областей — Волинська, Дрогобицька (у
1959 р. об'єдналася з Львівською), Львівська, Ровенська, Станіслав-ська
(згодом перейменована в Івано-Франківську) і Тернопільська, їх загальна
територія становила 88 тис. кв. км, на якій проживали 8 млн. чол., з них
7,5 млн. було українців .
За прикладом трудящих мас Західної України посилили боротьбу за
соціальне і національне визволення трудящі Північної Буковини, а також
трудове населення Бессарабії, в ряді повітів якої ще в 1917 р. була
встановлена Радянська влада. В роки громадянської війни Румунія загарбала
Бессарабію. Цей агресивний акт Союз РСР ніколи не визнавав і тричі робив
спроби врегулювати з Румунією територіальні питання. Однак безуспішно.
Тоді, в червні 1940 р., враховуючи домовленість «про розмежування сфер» ,
зафіксовану в таємному протоколі до вищезгаданого пакту від 23 серпня.
Радянський уряд ультимативно зажадав відновлення справедливості. Одночасно
повернення Бессара-біі' органічно зв'язане з питанням про передачу
Радянському Союзові тієї частини Буковини, населення якої в своїй
величезній більшості пов'язане з Радянською Україною як спільністю
історичної долі, так і спільністю мови та національного складу.
Румунія змушена була задовольнити ці законні вимоги Радянського уряду.
Визволення Бессарабії й Північної Буковини відбулося мирним шляхом.
Населення цих земель з радістю вітало частини Червоної Армії, які 28 червня
1940 р. перейшли кордон через річку Дністер. 2 серпня VII сесія Верховної
Ради СРСР прийняла Закон про включення до складу Української РСР Північної
Буковини, Хотинського, Акер-манського та Ізмаїльського повітів Бессарабії.
Ті райони Бессарабії, в яких переважало молдавське населення, та Молдавська
АРСР були об'єднані в складі новоутвореної Молдавської Радянської
Соціалістичної Республіки.
Визволення й возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською
Україною викликало широкий резонанс за рубежем. Певні кола капіталістичних
держав представляли дії СРСР як «агресію» й «інтервенцію», що відбулася на
основі зговору Сталіна з Гітлером. Прогресивна громадськість світу й
реалістично мислячі буржуазні діячі відзначали задоволення, з яким
населення поневолених земель зустрічало своє визволення.
Господарське і культурне будівництво на соціалістичних засадах
здійснювалося в складних умовах. Його очолювали партійні організації, до
яких входили комуністи, які прибули із східних областей УРСР, а також
новоприйняті в партію кращі місцеві трудівники, у тому числі й колишні
члени КПП і КПЗУ. Щоправда, згодом немало з тих, хто входив до цих партій,
підпали під котру вже хвилю сталінських репресій.
У процесі соціалістичних перетворень велика увага приділялася обмеженню
й витісненню капіталістичних елементів, вихованню у нових радянських
громадян свідомого ставлення до праці, пильності до українських буржуазних
націоналістів. Одним з найважливіших завдань була мобілізація трудящих
західних областей на подолання соціально-економічної відсталості,
перебудову усього суспільного життя. Велику допомогу партійним організаціям
у розв'язанні цих завдань подавали комсомольці і члени профспілок, кадри
спеціалістів, яких постійно направляли майже всі східні області УРСР.
Значних перетворень зазнавала промисловість, паливна база, яка була
слабо розвинута . Було експропрійовано понад дві тисячі промислових
підприємств. Реконструювалися існуючі виробництва й будувалися нові,
проводилося укрупнення фабрик і заводів, розвивалася виробнича кооперація.
Підвищувалася заробітна плата робітників, зростала їх свідомість.
Значні зміни відбувалися на селі. Сотні тисяч безземельних і малоземельних
селянських господарств одержали понад мільйон гектарів землі , значну
кількість худоби, посівного матеріалу, різного сільськогосподарського
реманенту, конфіскованих у поміщиків, посадників, монастирів та великих
державних чиновників. З метою подання допомоги сільськогосподарському
виробництву створювалися МТС, різні обласні та районні установи й
організації, які надавали багато послуг у розвитку рослинництва і
тваринництва. Важливою ділянкою партійної роботи була агітація за
колективне ведення сільського господарства. Цьому підпорядковувалися досвід
Радянського Союзу, матеріальна допомога від держави. Одна частина селян
включалася в колгоспне будівництво, інша вичікувала, що з цього вийде.
Немало було й тих, хто боявся помсти з боку озброєних бандитських формувань
українських буржуазних націоналістів. Вони жорстоко знущалися з активістів,
вбивали багатьох з тих, хто вступав у колгоспи, та їх організаторів, чинили
диверсійні акти тощо.
Однак, незважаючи на різноманітні перешкоди ворожих елементів, протягом
короткого часу було немало зроблено у соціальній сфері. Серед трудящих
розподілялося житло, націоналізоване у великих власників. Державна і
кооперативна торгівля витісняла приватних торговців, які ставали на шлях
саботажу, підвищували ціни на продуктові та промислові товари. Безплатною
стала медична допомога. Значно зросла кількість лікарень, поліклінік,
амбулаторій. Із східних областей України приїхало багато медичних
працівників. Вводилася система соціального забезпечення.
Возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській
державі відкрило широкі можливості для розвитку української радянської
культури. Система народної освіти тут була реорганізована відповідно до
діючої в країні системи. Всі, хто бажав, могли навчатись у школі з
українською мовою викладання, яких до возз'єднання по суті не було.
Ліквідовувалася неписьменність і малописьмен-ність серед дорослого
населення. На початок 1940/41 навчального року на Західній Україні діяло 13
вузів і десятки технікумів.
Пожвавилася науково-дослідна діяльність. У Львові було відкрито ряд
філіалів інститутів АН УРСР, а також філіал академічної бібліотеки. До
Спілки радянських письменників Української РСР було прийнято ряд майстрів
художнього слова краю. Почали вільно друкуватися С. Тудор, П. Козланюк, Я.
Галан, О. Кобилянська, О. Гаврилюк та ін.
Вперше за всю історію було відкрито стаціонарні державні театри. До
Львівського обласного відділення Спілки радянських композиторів України
ввійшли композитори С. Людкевич, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський
та ін. До творчого життя республіки включилися художники І. Труш, О.
Кульчицька, А. Манастирський. Розширилася мережа культосвітніх закладів,
створювалися умови для розвитку народного мистецтва .
У ході уроку вчителю слід відзначити також, що деформації соціалістичних
ідеалів, які сталися в нашій країн! в кінці 20-х — у 30-х роках, вже в
1939—1941 рр. повною мірою проявилися й на Західній Україні. Уніфікація
державного ладу й управління в нових радянських областях здійснювалася за
звичними на сході жорстокими адміністративно-командними методами. До того ж
не враховувалися певні відмінності в економічному та духовному житті, у
народних звичаях, що зумовлювалося кількавіковим роз'єднанням західних і
східних частин української землі. Поряд з націоналізацією великої
промисловості, банків і засобів зв'язку проводилося вилучення й дрібних
ремісничих майстерень, приватних будинків. У новому радянському апараті
важливу роль відігравали керівні кадри, які прибували із східних областей
України. Значна частина з них не знала місцевої специфіки, що призвело до
серйозних порушень радянських законів у галузі податкової політики,
хлібозаготівель, до передчасної колективізації, за яку взялися в 1940 р., з
порушенням, як і свого часу у східних районах, ленінських принципів
переконання й добровільності. У селян насильно відбирали землю.
Ліквідація старої системи управління супроводжувалася засланням (без
врахування їхніх політичних поглядів) службовців колишнього держапарату,
органів суду, прокуратури, поліції тощо разом з їх родинами. Відразу після
возз'єднання почалися арешти й виселення
Важливою ділянкою партійної роботи була агітація за колективне
ведення сільського господарства. Цьому підпорядковувалися досвід
Радянського Союзу, матеріальна допомога від держави. Одна частина селян
включалася в колгоспне будівництво, інша вичікувала, що з цього вийде.
Немало було й тих, хто боявся помсти з боку озброєних бандитських формувань
українських буржуазних націоналістів. Вони жорстоко знущалися з активістів,
вбивали багатьох з тих, хто вступав у колгоспи, та їх організаторів, чинили
диверсійні акти тощо.
Однак, незважаючи на різноманітні перешкоди ворожих елементів, протягом
короткого часу було немало зроблено у соціальній сфері. Серед трудящих
розподілялося житло, націоналізоване у великих власників. Державна і
кооперативна торгівля витісняла приватних торговців, які ставали на шлях
саботажу, підвищували ціни на продуктові та промислові товари. Безплатною
стала медична допомога. Значно зросла кількість лікарень, поліклінік,
амбулаторій. Із східних областей України приїхало багато медичних
працівників. Вводилася система соціального забезпечення.
Возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській
державі відкрило широкі можливості для розвитку української радянської
культури. Система народної освіти тут була реорганізована відповідно до
діючої в країні системи. Всі, хто бажав, могли навчатись у школі з
українською мовою викладання, яких до возз'єднання по суті не було.
Ліквідовувалася неписьменність і малописьмен-ність серед дорослого
населення. На початок 1940/41 навчального року на Західній Україні діяло 13
вузів і десятки технікумів.
Пожвавилася науково-дослідна діяльність. У Львові було відкрито ряд
філіалів інститутів АН УРСР, а також філіал академічної бібліотеки. До
Спілки радянських письменників Української РСР було прийнято ряд майстрів
художнього слова краю. Почали вільно друкуватися С. Тудор, П. Козланюк, Я.
Галан, О. Кобилянська, О. Гаврилюк та ін.
Вперше за всю історію було відкрито стаціонарні державні театри. До
Львівського обласного відділення Спілки радянських композиторів України
ввійшли композитори С. Людкевич, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський
та ін. До творчого життя республіки включилися художники І. Труш, О.
Кульчицька, А. Манастирський. Розширилася мережа культосвітніх закладів,
створювалися умови для розвитку народного мистецтва .
Деформації соціалістичних ідеалів, які сталися в нашій країн! в кінці 20-
х — у 30-х роках, вже в 1939—1941 рр. повною мірою проявилися й на Західній
Україні. Уніфікація державного ладу й управління в нових радянських
областях здійснювалася за звичними на сході жорстокими адміністративно-
командними методами. До того ж не враховувалися певні відмінності в
економічному та духовному житті, у народних звичаях, що зумовлювалося
кількавіковим роз'єднанням західних і східних частин української землі.
Поряд з націоналізацією великої промисловості, банків і засобів зв'язку
проводилося вилучення й дрібних ремісничих майстерень, приватних будинків.
У новому радянському апараті важливу роль відігравали керівні кадри, які
прибували із східних областей України. Значна частина з них не знала
місцевої специфіки, що призвело до серйозних порушень радянських законів у
галузі податкової політики, хлібозаготівель, до передчасної колективізації,
за яку взялися в 1940 р., з порушенням, як і свого часу у східних районах,
ленінських принципів переконання й добровільності. У селян насильно
відбирали землю.
Ліквідація старої системи управління супроводжувалася засланням
(без врахування їхніх політичних поглядів) службовців колишнього
держапарату, органів суду, прокуратури, поліції тощо разом з їх родинами.
Відразу після возз'єднання почалися арешти й виселенняколишніх функціонерів
буржуазних партій, великих і дрібних підприємців, поміщиків, посадників —
переселенців з Польщі, насамперед колишніх військовослужбовців польської
армії, які в 20—30-х роках одержали тут землю, заможних селян, а також
колишніх членів КПЗУ і комсомольців Західної України, які перед тим були
політичними в'язнями у польських тюрмах. Жертвами сталінізму стала значна
кількість інтелігенції — адвокати, вчителі, вузівські викладачі, діячі
культури.
Як метод політичного переслідування чи адміністративного покарання
широко використовувався такий вид репресій, як депортація — тобто виселення
й заслання значної маси людей без правових та юридичних на це підстав. Сам
факт депортації був злочином проти людяності, не говорячи вже про жахливі,
нелюдські методи її здійснення. Отже, повторювалося те, що було
нагромаджено під час розкуркулю-вання й інших репресій у східних областях
України в попередні роки. Всього із Західної України в 1939—1941 рр. було
вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними
підрахунками, від 10 до 20% населення . Чимало невинних людей, яких Велика
Вітчизняна війна застала в місцевих тюрмах, були знищені, у тому числі й
син великого Каменяра — Петро Франко, депутат Народних Зборів.
Вже в перші роки возз'єднання трудящі західноукраїнських земель з
допомогою радянського народу досягли певних зрушень в економічному,
політичному і культурному житті. Але вони були затьмарені несправедливими
репресіями багатьох ні в чому невинних людей. І все ж возз'єднання було тим
актом, який відбивав устремління багатьох трудящих Західної України, дав
можливість запобігти їх можливому фашистському поневоленню.
Реферат на тему: Восстание 1837-1847гг. под руководством хана Кенесары
Министерство науки и образования Республики Казахстан.
Семипалатинский Университет.
Реферат
Тема: Восстание 1837—1847гг. под руководством
хана Кенесары.
Выполнил: студент 118 гр.
Проверил:
Г. Семипалатинск-2002 г.
План:
1. План 2
2. Биография 3
3. Восстание 5
4. Вывод 13
5. Список литературы 14
Биография
Кенесары Касымов - казахский султан, хан Среднего жуза, предводитель
колониально-освободительного движения на территории Казахстана, внук хана
Аблая. Родился в 1802 году, умер в 1847 году.
Принадлежа к верхушке степной знати, Кенесары добивался восстановления
ликвидированной царским правительством России ханской власти и передачи
Касымовым ханского титула. Социальную базу движения Кенесары составляли
недовольные экспансивной политикой соседних государств и ликвидацией
ханской власти крупные феодалы. Ядром войск были ближайшие родственники
Кенесары, основной же военной силой - батыры его родов со своими дружинами.
В 1841 году на сборе казахской родовой знати и султанов Кенесары Касымов
был провозглашен ханом. Он восстановил суд биев, разбиравший дела по нормам
шариата. Своей налоговой политикой Кенесары закреплял нормы мусульманского
права: для скотоводческих районов сохранил зякет (налог, взимавшийся со
скотоводов в пользу хана и султана), для земледельческих - ушур (налог,
взимавшийся с оседлого населения). Деспотизм хана Кенесары, считавшего
казахские жузы своим наследственным достоянием, вызывал возмущение у
народа, начавшего открыто выступать против него. В 1844 году в аулы рода
жаппас приехал брат Кенесары султан Наурызбай с отрядом есаулов и начал
взыскивать зякет, отбирать имущество и продукты, захватывать женщин и
девушек. Жаппасцы выступили с оружием в руках против произвола султана
Наурызбая, поощряемого ханом Кенесары, и стали убивать их сподвижников.
Кенесары проводил политику своего деда Аблая, полагавшего, что только
жестокость может сделать ханскую власть прочной. Свою власть он поддерживал
путем жесткой дисциплины, порой граничащей с террором. На захваченных
землях Кенесары утверждал династический режим.
Восстание
В первой четверти XIX в. царское правительство приступило-к проведению
в Казахстане административно-политических нововведений, имевших целью
присоединить те районы края, которые еще не вошли в Российскую империю.
Устав о сибирских казахах 1822 г.
коренным образом изменил структуру управления степными районами, вводя
окружную систему, в соответствии с. которой казахское общество было
разделено на округ, волость, аул, как низовая административная единица,
имел в своем составе от 50 до 70 кибиток, 10—12 таких аулов образовывали
волость, 10—15 волостей — округ, имевший определенную территорию. Старшие
султаны, за которыми правительство сохраняло административную власть, в
основном были призваны обеспечивать упрочение позиции правительства. Во
главе волостей стояли волостные султаны, приравнивавшиеся к чиновникам 12
разряда, во главе аулов аульные старшины, в своих правах приравнивавшиеся к
сельским старостам. Из ведения суда биев стали изыматься наиболее
существенные прерогативы.
Образование Каркаралинского (в бывшем владении Букей-хана) и
Хокшетауского (в бывшем владении хана Уали) округов положили начало для
постепенного захвата царизмом казахских земель на стыке Среднего и Старшего
жузов. Произошло сужение традиционных кочевий казахов, расширилось
переселение казачьего населения в плодородные районы. Росло недовольство
казахского населения, которое сгруппировалось вокруг потомков Абылай-хана.
Один из чингизидов Габайдулла султан был схвачен карательный? отрядом и
сослан в Березов и возвратился из сибирского заточения лишь в ноябре 1840
г. благодаря настойчивым требованиям султана Кенесары.
Султан Саржан, сын Касым-торе объединил разрозненные отряды выступил
против политики колонизации казахских земель. Теснимый царскими
карательными отрядами султан Саржан со своими приверженцами перекочевал в
пределы Кокандского ханства, надеясь заручиться поддержкой кокандского
бека. Здесь в 1836 г. Саржан был злодейски убит по указанию кокандского
правителя, в 1840 г. погибли Касым-торе — отец Кенесары и другие его
близкие. Надежда Касым-султана на поддержку кокандских беков в его борьбе
против колониальных устремлений царизма не оправдалась.) Однако борьба
султана Касыма и его сыновей, несмотря на стихийный, неорганизованный
характер, имела немаловажное значение в последующей консолидации
антиколониальных сил под предводительством султана, затем хана Кенесары
(1802-1847).
Кенесары Касымов выступил на историческую арену как продолжатель дела
Абылай-хана в условиях, когда вследствие массированных выступлений царских
войск нависла угроза над независимостью трех районов Казахстана, которые,
несмотря на принятие уставов о сибирских и оренбургских казахов 1822—1824
гг., продолжали сохранять политическую обособленность. Поэтому главной
целью восставшего султана явилось восстановление целостности
территориальных пределов Казахстана времен Абылай-хана, упразднение
«диванов» (как в письмах его обозначены округа, учрежденные в Казахстане в
20—30-х гг. XIX в.), сохранение полной самостоятельности не вошедших в
состав России земель.
Основные требования «мятежного султана» четко определены в его
многочисленных письмах, адресованных императору Николаю 1, оренбургским
губернаторам В. А. Перовскому, В. А. Обручеву, сибирскому губернатору,
князю П. Д, Горчакову, председателю Оренбургской пограничной комиссии А. Ф.
Генсу и др. Ни Габай-дулла-султан, ни его брат Саржан не могут встать в
один ряд с Кенесары Касымовым, который, по мнению, М. Красовского «уступая
своему деду Абылаю в уме, но превосходя и его и своего отца Касым-торе
энергией характера, стал известен во всей степи».
Как «ловкий, своеобразный политик» султан Кенесары Касы-мов отдавал
себе отчет в том, что борьба с такой могущественной державой, как Россия,
требует объединения сил трех казахских жузов, значительных жертв,
использования не только военных, но и дипломатических усилий. Он жестоко
подавлял своеволие отдельных султанов, старшин, бисв, отколовшихся от
народного движения, строго расправлялся с теми, кто поддерживал политику
России, но оставался сторонником мирного решения недоразумений с царским
правительством. Терпимо относился к военнопленным, в том числе русским,
некоторые из которых служили у него, деликатно принимал российских
посланцев, да и в характере не обнаруживал жестокость, разве что
проявленные в период противоборства с киргизами, хотя вспышки гнева в
отношении тех, кто предавал интересы восстания, нарушал воинскую
дисциплину, были нередки. Об этом, в частности, свидетельствует поэма
«Кенесарьг-Наурызбай», автор которой поэт, воин Нысанбай, активно
участвовал в этом движении.
Кенесары всеми средствами добивался объединения феодальных групп,
родоплеменных подразделений трех жузов, хотя эта цель не была достигнута
даже в самый пик освободительной борьбы в 1844—1845 гг. С самого начала
восстания казахская знать разделилась на два противоборствующих лагеря:
часть, обласканная правительством, опираясь на поддержку колониальной
администрации, добивалась сокрушения своих политических противников.
Непримиримыми противниками Кенесары были старший султан Акмолинского округа
Коныркулжа Кудаймендин, султаны — правители Младшего жуза Ахмед и Мухамед
Джантюрины, султаны Айчуваковы. После перехода Кенесары в Жетысу
непримиримой позиции в отношении восставших придерживались сыновья Абылай-
хана Али, Суюк, родственники самого предводителя освободительной борьбы.
И все же Кенесары Касымов сумел объединить под свое знамя значительную
часть казахских родов трех жузов. Порой численность его войск доходила до
20000 человек. Большая часть казахских султанов, преимущественно Среднего
жуза, примкнула к восстанию. По данным, собранным судебно-карательными
учреждениями Омского областного правления, только в Кушмурунском,
Кокчетавском, Акмолинском, Каркаралинском и Баянаульском округах восставших
поддерживали свыше 80 султанов, биев, старшин. С 23-летнего возраста,
активно участвуя в освободительном движении, убедившись в пагубности линии,
приведшей к гибели братьев и отца, Кенесары отказался от переговоров с
кокандским Кушбеги, притеснявшим казахов в низовьях Сырдарьи, хотя под
держивал дружественные отношения с Бухарским эмиром, порой снабжавшим его
порохом, оружием.
Восстание казахов с самого начала приобрело всеобщий масштаб. Это
единственное восстание в истории освободительных движений конца XVIII и в
XIX в., которое охватило все основные районы расселения казахских родов:
кроме родоплеменных объединений Среднего жуза, в нем приняли участие роды
Младшего жуза шекты, тама, табын, алшын, шумекей, жаппас и др., Старшего
жузауйсун, дулат и др.
Движущей силой восстания были казахские шаура. В борьбе за
восстановление политической независимости участвовали и рядовые егинши, и
старшины, и султаны. Всеобщая борьба против военной колонизации казахской
земли, засилья кокандских беков придало движению освободительный характер.
Правда, не все бии, старшины, султаны были последовательными в поддержке
Кенесары: по мере передислокации и перехода основных сил в другие районы
отдельные отряды, комплектовавшиеся по родовым признакам, отходили от
восставших. В числе предводителей отрядов были известные народные батыры:
Агыбай, Иман (дед Амангельды Иманова), Басыгара, Ангал, Жанайдар, Жеке,
Сураншы, Байсеит, Жоламан Тленшиев, Бухарбай и др. Состав участников был
интернациональным: русские, узбеки, киргизы, поляки и др.
Военные действия Кенесары начал весной 1838 г. осадой и сожжением
Акмолинского укрепления. Коменданту крепости войсковому старшине Карбышеву
и старшему султану Акмолинского округа полковнику Коныркулжа Кудаймендину с
трудом удалось выбраться из сожженной крепости. Вскоре восставшие
переместились в район Тургая. В письмах к оренбургским чиновникам Кенесары
объявляет этот свой шаг желанием своим, перекочевав ближе к Оренбургу,
облегчить ведение переговоров. Фактически султан задался целью
распространить восстание на Младший жуз, непосредственно примыкавший к
России, где в 1836—1838 произошло восстание под руководством Исатая
Тайманова. Торт-каринцы, шумекеевцы, табынцы и другие роды под руководством
батыра Жоламана Тленшиева присоединились к восставшим. Движение охватило и
Младший жуз. Переговоры, как и следовало ожидать, результатов не дали.
В сентябре 1841 г. представители трех казахских жузов избрали
Кенесары Касымова ханом. Казахское ханство было восстановлено., В августе
1841 г. восставшие осадили крепости Созак, Жанакорган, Ак-Мечсть,-Жулек,
где были расквартированы значительные силы кокандцев. Взятие нескольких
кокандских укреплений вдохновило восставших. Даже торткаринцы и чиклинцы,
кочевавшие вдали от основных очагов восстания, известили о признания его
всеказах-ским ханом.
Говоря об активном участии торткаринцев и чиклинцев на стороне Кенесары
Касымова, следует обратить внимание на побудительные факторы, которые
активизировали их действия, в конце 30 — начале 40-х г. XIX в. Мы имеем в
виду стремление казахских родов региона внести вклад в общее дело
сохранения обособленности казахских земель, не только от надвигающейся
угрозы колониальных захватов со стороны Российской империи, но и
освободиться от засилья кокандских беков. Обострение взаимоотношений
Кенесары и Кокандского ханства было вызвано и личными мотивами казахского
султана. Вероломное убийство кокандскими правителями его брата, одного из
предводителей восстания казахов партии колониальной политики царизма
султана Саржана в 1836 г., предательская казнь в 1840 г Касым-торе, своих
братьев султанов Есенгельды, Алжана и других Абылаев крови также ожесточили
антикокандскую позицию предводителя движения24. Об этом, в частности,
Кенесары писал в одном из своих писем Оренбургскому губернатору. С самого
начала освободительной борьбы, до самой гибели хан Кенесары в отношении
Кокандского ханства придерживался четкой линии — освобождения от гнета
кокандских правителей. Несколько отличалась политика казахского хана во
взаимоотношениях его с Бухарским эмиром и Хивинским ханом, с которыми
Кенесары поддерживал вполне доверительные отношения. Хивинский правитель
порой снабжал казахские отряды пушками, порохом. По мнению военного
историка В. Потто, эти государства готовы были подписать с Кенесары
взаимоприемлемый союз.
Все эти обстоятельства в известной степени предопределяли характер
политики Кенесары в отношении соседних стран, оказывали влияние на
структуру административного управления его ханства.
Государство, созданное ханом Кенесары, было феодальным,
распространявшим свою власть на всю территорию Казахстана, за исключением
районов вдоль линии Иртыша, Ишима, Урала, где утвердилась колониальная
власть империи Дэыл, упорядочен сбор налогов: зякет — для скотоводов, ушур
— для хлебопашцев. Продолжение войны с царскими отрядами требовало
материальных и иных средств, что, естественно, привело к увеличению
налогового бремени.
^Государство Кенесары поощряло переход казахов к земледелию. Помимо
других обстоятельств это было продиктовано необходимостью обеспечения
восставших аулов хлебом в условиях ужесточения контроля со стороны царской
администрации над торговыми караванами. Хлеб, предназначенный для
восставших, конфисковывался, торговцы с риском, доставлявшие хлеб
восставшим, привлекались к суровой ответственности.
Торговая политика Кенесары претерпела значительные изменения. Видя что
пошлины от купеческих караванов приносят значительные доходы, хан прекратил
разграбление караванов, лично принимал порой караван-баши, облагая
дополнительным налогом тех, кто уклонялся от уплаты пошлины за провоз
товаров.
Было преобразовано государственное устройство. Ханский совет как высший
совещательный орган состоял из преданных батыров, биев, султанов,
родственников. Главная нить бразды правления оставалась в руках самого
Кенесары. В ханский совет вошли в основном люди, верные интересам
освободительной борьбы, проявившие личную отвагу, дипломатические
способности.
Специальная служба управления следила за распространением,
разъяснением и выполнением в аулах решений, обращений ханского совета.
Находясь во главе государства Кенесары поощрял привлечение к управлению
лиц, проявивших незаурядные личные качества, невзирая на их происхождение.
Хан постоянно обращался с письмами к должностным лицам России, Средней
Азии. Организации дипломатической службы он придавал исключительно важное
значение. Его письма, обращения отличаются четким конкретным содержанием,
аргументиро-ванностью требований. При приеме русских дипломатов Герна,
Долгова, барона Ура, известных купцов проявлял дипломатический такт.
Являясь сторонником централизации власти в ханстве, Кенесары старался
исключить раздоры между влиятельными феодалами, осуждал барымту, строго
наказывал виновников межродовых столкновений. Кенесары сумел организовать
боеспособное ополчение, отдельными отрядами, которых предводительствовали
члены военного совета, знаменитые батыры. Разделенные на сотни и тысячи,
войска Кенесары были приспособлены к условиям затяжной степной войны.
Строгая дисциплина, введенная Кенесары, позволила ему в сравнительно
короткий срок обеспечить сбор воинов. Кенесары ввел в своих войсках знаки
отличия. Многочисленные источники подтверждают, что сам предводитель
восстания носил позолоченные офицерские эполеты русской армии.
Кенесары умело пользовался услугами своих агентов, доставлявших ему
нужные сведения. Благодаря такой информации, хан заблаговременно знал планы
военных передвижений карательных сил, что давало ему возможность избегать
людских потерь. Тактика ведения военных действий Кенесары подробно описана
в рапортах, отчетах, донесениях полковника Дуниковского, войскового
старшины Лебедева, в трудах историков прошлого века Н. Середы, В. Потто, Л.
Мейера и др.
Став во главе ханства, Кенесары более решительно, чем прежде,
продолжил борьбу за освобождение казахских земель. Взятием Кокандской
крепости Сузак, Кенесары намеревался не только расширить район военных
действий, но и отомстить за гибель своих близких.
Активное участие казахов трех жузов в антиколониальной борьбе сильно
встревожило царизм. Было решено вести крупномасштабную борьбу против
восставших. Подписывая резолюцию о том, что в одном государстве не может
быть другого государства, Николай I 27 июня 1843 г. санкционировал
крупномасштабный военный поход против Кенесары. Отряд войскового старшины
Лебедева в числе 300 человек должен был стать передовой силой, позднее
численность его отряда достигла 1900 человек; в августе 1843г. была
снаряжена вторая группа во главе с султаном А. Жанториным и Б. Айчуваковым.
Сражение противоборствующих сторон 7 августа 1843 г. не дало правительству
желаемых результатов. Вооруженная группа во главе с полковником Бизано-вым,
не встретив основных сил восставших, возвратилась в Орскую крепость.
Кенесары, хорошо знавший край, перешел в наступление и в ночь с 20 на 21
июля 1844 г. наголову разбил отряд султана Жанторина. Войсковой старшина
Лебедев за медлительность и неоказание немедленной помощи был отстранен от
командования военным отрядом. Вдохновленные победой основные силы Кенесары
14 августа 1844 г. атаковали Екатерининскую станицу, сожгли предместье,
форштадт, 40 человек увели в плен.
Для подавления восстания со стороны Оренбурга двинулся отряд полковника
Дуниковского, а сибирскую группу войск возглавил генерал Жемчужников.
Кенесары удалось ускользнуть от преследования царских отрядов.
Правительственные круги охватила растерянность. К тому же продолжительная
война с Кенесары отвлекла силы и средства правительства. Война не обещала
быстрой победы. Вдобавок к этому между Оренбургским губернатором П. А.
Перовским и Сибирским П. Д. Горчаковым возникли трения относительно путей
борьбы с Кенесары. Перовский стоял за решение конфликтов путем переговоров,
Горчаков — за военный вариант решения вопроса.
Оренбургское начальство сочло необходимым направить посольство Долгова и
Герна, которые в соответствии с полученными инструкциями поставили перед
Кенесары неприемлемые условия:
восставшим разрешалось кочевать в пределах ограниченного региона,
определенного правительством. Царские посланники, не добившись поставленной
цели, вынуждены были возвратиться. При этом Долгов довел до сведения
Оренбургской администрации требование Кенесары о том, что он согласится
принять протекторат России лишь в том случае, если будут уничтожены все
русские укрепления, захваченные земли возвращены казахам, прекратятся
грабежи и насилия в степи.
Правительство стремилось вытеснить хана Кенесары из Оренбургского края,
построив несколько укреплений в районе Аральско-Сырдарьинского бассейна.
Зажатый с двух сторон Кенесары вынужден был оставить Сары-Арку (Золотую
степь) и перенести центр восстания в Старший жуз.
Сибирские же власти для упреждения прибытия отрядов Кенесары в регион
под видом проведения переписи населения и скота направили в Жетысу
значительные силы с артиллерией под командой Председателя сибирского
пограничного управления генерала Вишневского. Под давлением превосходящих
сил Кенесары перешел на правый берег р. Или и оттуда перекочевал в
предгорья Алатау, создав угрозу алатавским киргизам. Батыры Старшего жуза
Сураншй, Байсеит, Тайшибек поддержали Кенесары. Восставшие приблизились к
землям киргизов. Первоначальный антиколониальный характер восстания
претерпел изменения. Хан требовал подчинения себе северо-киргизских
манапов. Киргизские манапы Ормон, Жантай и Жангарач созвали курултай
представителей племен Сарыбагаш, Бугу, Саяк, Солто, Черик и других племен и
отказались выполнять требования казахского хана. В апреле 1847 г. Кенесары
вторгся в Киргизию, имея 10 000 войск. Столкновения с киргизами происходили
в горной котловине озера Иссык-Куль и верховьях р. Чу. Вблизи Токмака в
последней неравной битве Кенесары вместе с 32 казахскими султанами погиб.
Поражение и смерть хана создали благоприятную обстановку для дальнейшего
продвижения русских отрядов в сторону Заилийского края и Северной Киргизии,
облегчив присоединение этих территорий к Российской империи. .
В восстании Кенесары Касымова немало противоречий: война с Кокандским
ханством (имевшая цель освобождение казахов), с одной стороны, и
братоубийственная война с киргизами — с другой, жестокость по отношению к
казахским родам, отказавших ему в поддержке.
Вывод:
Крупнейшее народно-освободительное восстание казахского народа в XIX
в., имевшее целью восстановление феодальной государственности хана, и на
этот раз закончилось поражением, оставив неизгладимый след в памяти
народов Средней Азии и Казахстана. Борьба Кенесары, его беспредельная
преданность интересам народа, полководческое искусство, незаурядные
качества тонкого политика еще в XIX в. снискали признание в народе.
Список литературы:
«История Казахстана» - Р. Кан.
«Летопись трёх тысячелетий » - Султанов Т.И.
«Казахстан во второй половине 19 века» - Тажыбаев Т.Т.
| |
