|
Реферат: Голодомор в Україні 1932-33 годах (История)
План
1. Причини голодомору
2. Голод- геноцид в Україні
3. Діти- жертви голодомору
4. Звернення уваги світового суспільства на голод в Україні
5. Наслідки голодомору
".. У. нас є окремі випадки і навіть окремі села голодуючих, однак це
лише результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо відносно
колгоспів. Всілякі розмови про «голод» на Україні треба категорично
відкинути."
З листа генерального секретаря ЦК КП(б) УС. Косіора Сталіну (25
квітня 1932 р.).
Героїчна і водночас трагічна історія українського народу. Давні
джерела зберегли гіркі свідчення про голодні лихоліття українського
народу.
Жахливою подією в історії людької цивілізації постає голод 1931-1933
років.
Голод був спричинени насильницькою суцільною колективізацією
горезвіснии хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою
розкуркуленя, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян
Україні.
Творці голодомору, а це велика армія партійної й державної
номенклатури, яка була багатонаціональною за своїм складом, не
обстоювали інтересів якоїсь однієї нації, а дбали насамперед про
зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії.
Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто
свідомо організований тодішнім політичним керівництвом.Існує думка, що
голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме українських
селян.
Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної
доктрини у сільському господарстві яку українські селяни не сприйняли,
той що від діда- прадіда займалися хліборобством на власній землі.
Дослідники доводять, що це був наслідок безтямної політики добування
коштів на індустріалізацію, коли частка селян просто не бралася до уваги.
Очевидно одне- голод в Україні виник не в наслідок стихійного лиха, а був
організований штучне. Основною причиною голоду стала розвестка, яку
повторно запровадили в січні 1928 долі, офіційно її називали
хлібозаготівельним планом. Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями,
фізичними та моральними знущаннями над селянами, яким поступово стало
брауквати все більше хліба. Селяни чинили опір, почали ховати хліб на
«чорний день».Уряд вишукував нові форми і методи заготівель
сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи
«соціалістичної індустріалізації». Віхід було знайдено. Майже всі
керівники партійних установ дійшли думки, що саме масова колективізація
сприятиме подоланню зернової проблеми.
Мета масової колективізації це створення декількох десятків тисяч
колгоспів замість 5 мільйонів розпорошених селянських господарств, що
сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Колектівізація призвела до
різкого падіння продуктивності сільського господарства. У1930 році
валовий збір зерна в Україні становив 23 мільйони тон, в 1931 році- 18,
в 1932 році- 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодувати населення
республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для Україні
непомірні хлібозаготівельні плани. У1931 році республіканське керівництво
звернулося до москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився
на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати сетуацію. Як
наслідок, вже наприкінці 1931 долі в Україні почався голод.
Голод 1932 1933 рр. для українців був тим же, чим нацистський геноцид
для євреї або різанина 1915 р. для вірмен. Ця трагедія, масштаби якої
просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару, соціальні,
психологічні і демографічні наслідки якої дають знати про себе і
сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги» радянської системи і
методи їх досягнення.
Саме жахливе в голодоморі 1932-1933 рр. те, що його можна було
уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечувати, що. загальний
урожай зерна 1932 р. перевищує 1931». Як відмічають Роберт Конквест і
Богдан Кравченко, урожай 1932 р. всього лише на 12 % був менше середніх
показників 1926 і 1930 рр. Інакше кажучи, продуктів вистачало. Однак
держава систематично вилучала велику їх частину для власних потреб.
Незважаючи на прохання і попередження українських комуністів, Сталін
підняв завдання по хлібозаготівлям в Україні на 44 %. Його рішення і та
жорстокість, з якою воно виконувалося, прирекли мільйони людей на смерть
від штучно створеного голоду.
Молотів на політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня 1932 р. інформував, що
зобов'язання України меншають на 70 млн. пудів і встановлюється
остаточний хлібозаготовчий план в об'ємі 282 млн. пудів, в тому числі по
селянському сектору 261 млн. Іншими словами, у селян потрібно було
вилучити стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.
Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. І
дійсно, боротьби не було. Партійні, радянські і господарські працівники,
яких майже в повному складі кинули на хлібозаготівлю, бачили власними
очима трагізм ситуації. Багато хто з них не міг залишатися лише
гвинтиками бездушної державної машини. Сталін на січневому (1933 р.)
об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) прямо звинуватив місцеві кадри в
саботажі: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них... почали
боятися того, що селяни не здогадаються притримати хліб для вивозу його
потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть так
і здадуть весь свій хліб на елеватори».
Наочним свідченням повної байдужості режиму до людських життів, що
приносяться в жертву його політиці, стала серія заходів, здійснених в
1932 р. У серпні партійні активісти дістали право конфісковувати зерно в
особистих селянських господарствах; тоді ж був ухвалений закон «про три
колоски», що передбачав смертну страту за крадіжку «соціалістичної
власності». Будь-який дорослий і навіть дитина, спіймані хоч би з жменею
зерна біля державної комори або колгоспного поля, могли бути страчені.
При пом'якшувальних обставинах подібні «злочини проти держави» каралися
десятьма роками таборів. Щоб перешкодити відходу селян з колгоспів в
пошуках продуктів, вводилася паспортна система. У листопаді Москва
ухвалила закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно, поки не
був виконаний план здачі хліба державі.
(1 січня 1933 р.)
Запропонувати ЦК КП(б)У і СНК УССР широко оповістити через сільраду
колгоспи, колгоспників і трудящих одноосібників, що:
а) ті з них, які добровільно здають державі раніше розкрадений і
прихований хліб, не будуть зазнавати репресій;
б) відносно колгоспників, колгоспів і одноосібників, що наполегливо
продовжують вкривати розкрадення і прихований від обліку хліб, будуть
застосовуватися найсуворіші заходи стягнення, передбачені постановою ЦИК
і СНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств,
колгоспів і кооперації і зміцненні суспільної соціалістичної власності).
Секретар ЦК ВКП(б) І. Сталін
Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне положення. У поїздах
і на станціях бригади працівників ГПУ перевіряли багаж пасажирів і
конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або
обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти
голодуючим сім'ям. Деякі села заносилися на «чорну дошку». У цих селах
селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було запасів
продовольства, населення вимирало. Зокрема, на Дніпропетровщині велике
село Гаврилівка Межевського району вимерло повністю, село Вербки
Павлоградського району наполовину. Під загальним керівництвом
надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних
активістів в пошуках хліба обшарювали кожний будинок, зламували підлоги,
залізали в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув від голоду, не
дозволялося залишати собі зерна. . Марфа Іванівна Затуливітер з села
Товмач Шполянського району на Черкащині згадувала: “…Ходила така комісія-
“макогонщики”, і все в людей забирали-грабували. Навіть зерно з динь,
кавунів і гарбузів у вузликах забирали. Це була страшна весна 1933-го.
Люди паслися на траві, як худоба, їли листя з липи, і очерет жали на
ставках та варили “капусту”, і так рятувалися. Але кожний третій падав-
умирав з голоду”
Люди, що не виглядало голодними, підозрювалися в прихованні
продуктів. Звертаючись до подій того часу, один з партійних активістів
так змальовував мотиви своїх дій: «Ми вірили в мудрість Сталіна як
керівника... Ми були обдурені, але ми хотіли бути обдуреними. Ми так
беззавітно вірили в комунізм, що були готові на будь-який злочин, якщо
його хоч трохи прикрашали комуністичною фразеологією».
Розповсюджуючись протягом всього 1932 року, голод досяг піка на
початку 1933-го. Підрахунки показують, що на початку зими на середню
селянську сім'ю в п'ять чоловік доводилося біля 80 кг зерна до наступного
урожаю. Іншими словами, кожний член сім'ї отримував для виживання 1,7 кг
зерна в місяць. Залишившись без хліба, селяни поїдали домашніх тварин,
пацюків, ялини кору і листя дерев, харчувалися покидьками кухонь
начальства, що добре забезпечені. Мали місце численні випадки
каннібалізму. Як пише один радянський автор: «Спочатку вмирали чоловіки.
Потім діти. Останніми вмирали жінки. Однак ще перед смертю багато хто
божеволів, втрачав людський вигляд». Незважаючи на те, що вимирали вже
цілі села, партійні активісти продовжували відбирати зерно. Один з них,
Віктор Кравченко, пізніше писав: «На полі битви люди вмирають швидко, їх
підтримують товариші і почуття обов'язку. Тут я побачив людей, вмираючих
в самотності, поступово, вмираючих жахливо, безцільно, без надії, що їх
жертва оправданна. Вони попали в капкан і залишилися там вмирати від
голоду, кожний в себе в будинку, за політичним рішенням, прийнятим десь в
далекій столиці за столами нарад і банкетів. Не було навіть утіхи
неминучості, щоб полегшити цей жах...
З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовская комісія
додатково «заготовила» в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна
кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7
млн. пудів. Таким чином. Молотів справився з виконанням
хлібозаготовительного плану, хоч вивіз з республіки майже всі готівкові
запаси. На початку 1933 р. практично ніде в Україні хлібних запасів не
залишилося, а треба було ще дожити до нового урожаю. Зимова
хлібозаготівля фактично відривала останній шматок хліба у тих, що
голодують.
У архівах не виявлено документації надзвичайної хлібозаготівельної
комісії. Тому що її і не було. Молотів, а іноді і Каганович, здійснювали
інспекційні поїздки по Україні, давали усні вказівки, а всі письмові
постанови відносно «посилення» хлібозаготовок, які вони вважали
потрібними прийняти, йшли під грифом республіканських органів за
підписами генерального секретаря ЦК КП(б)УС. Косіора, голови Совнаркома
УССР В. Чубаря і інш. Навіть в протоколах засідань політбюро ЦК КП(б)У,
які продовжувалися годинами, зафіксована тільки присутність цих
сталінських емісарів.
У продиктованому Молотовим постанові Совнаркома УССР «Про заходи по
посиленню хлібозаготовок» від 20 листопада 1932 р. був пункт про
застосування «натуральних штрафів». Йшла мова про штрафування м'ясом тих
колгоспів, які «заборгували» по хлібозаготовкам, але не мали хліба, щоб
розрахуватися з державою.
Штрафи повинні були стягуватися не тільки спільною худобою, але і
худобою колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен
був давати облвиконком.
Керуючись цією нормою, власті почали відбирати у селян, що не мають
хліба, всі інші продовольчі запаси.
У всіх місцевостях України, крім прикордонних, розповсюдилися
подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких запасів
продовольства сухарів, картоплі, буряка, сала, соління, фруктової сушки
і т.п., заготовленого селянами до нового урожаю. Конфіскація
застосовувалася як покарання за «куркульський саботаж» хлібозаготовок.
Фактично ж ця дія була свідомо направлена на повільне фізичне знищення
селянських сімей. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній
території України (як і Північного Кавказу, де надзвичайну комісію
очолював Каганович) був розгорнений небачений терор голодом, щоб навчити
тих, хто виживе, «розуму-розуму» (вираження Косиора), тобто
добросовісному труду на державу в суспільному господарстві колгоспів.
Те, що відбувалося в Україні в 1933 р., ніде не відображене в
документах офіційних установ. Причиною є те, що Сталін наказав
відноситися до голоду як до неіснуючого явища. Навіть в стенографічних
звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП(би)У цього періоду
слово «голод» не згадується.
Не підлягає сумніву, що до загибелі мільйонів селян привело
холоднокровне рішення Сталіна вилучити у українських селян всі з’їстні
запаси, а потім обкутати тих, що голодують завісою мовчання, заборонити
яку-небудь допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості.
Почалися масові спроби втечі людей за межі України. Лікар із Сум
Шевченко Микола Анатолійович писав: “…По залізниці відбувався рух
голодного люду всі поїзди і товарні, і пасажирські- були забиті сірою,
голодною масою. То висохлі, як тріски,то набряклі, як мішки з просом,
мільйони людей зрушили з місця. Вошей на людях було стільки, що вони мов
тирса вкривали підлогу. Сотні голодних людей присідали спочивати під
насип залізниці там і зоставались, хто вмирав одразу,а хто ще довго лежав
без руху ”.Щоб український селянин не міг вирватися з влаштованого йому
пекла у Кремлі згадали про кордони між республіками-колоніями і між
Україною, Росією і Білорусією виставили загороджувальні загони внутрішніх
військ.
Смертність від голоду почалася вже в перший місяць- діяльність
молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже скрізь
органи ГПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. “Голод на той
час розлюттів. Так і косив людей, так і косив. Нас скотомогильник
порятував: здохне яка коняка в колгоспі з голоду, тато примітять, коли її
відвезуть, а вночі до ями підкрадуться, відрубають стегно з конячого
трупа і додому несуть. Мама потім днів зо два те м’ясо у воді вимочувала,
щоб воно карболкою не тхнуло, а тоді вже варили і їли. Але й конина не
порятувала: першою Марійка померла, потім Галя, Люба і Мишко… Слава богу
на дворі вже на весну йшлося…Трава довкола наростала ми на споришеві й
паслися… Бабку на толоці рвали та їли, какиш, свиріпу. А як зацвіла
акація ми від неї відірватись не могли.”-так пригадувала свідок того часу
Винник Поліна Петрівна.
Незносніше всього був вигляд маленьких дітей, в яких висохлі, як у
скелета, кінцівки звисали по сторонах, роздувшогося живота. Голод стер з
їх лиць всі ознаки дитинства, перетворивши їх в змучені страхітний
видіння; тільки в їх очах залишався відблиск далекого дитинства».
Авантюризм Сталінської політики “стрибка”, що прирікала на
напівголодне існування, а потім і на голод хлібовиробні регіони країни,
злочинність зимових хлібозаготівель 1932-33 років у голодуючій місцевості
найбільш яскраво розкриваються у документах, що стосуються дитячого
харчування.
Уберезні 1931 року до Наркомату освіти УРСР надійшов лист від
Кам’янського райвиконкому на Дніпропетровщині: “Діти залишаються зовсім
без хліба…” 220 дітей дитячої колонії в Кам’янці треба було терміново
рятувати, оскільки централізоване постачання хлібом припинилося,
децентралізоване (зправом вільної закупівлі продуктів)- заборонялося, а
місцевих продовольчих ресурсів не існувало.
У1931 році діти в сім’ях ще якось перебивалися, а в школах-
інтернатах, дитячих будинках, колоніях, притулках діти, перебуваючи на
державному утрмманні, страждали від голоднечі найбільше, бо ці заклади
цілком залежали від зовнішнього постачання. І ось у березні 1931 року
Наркомос довідується ,що в 180 районах України, які не виконали плани
хлібозаготівель, дитячі заклади знято з постачання. Заступник наркома
освіти Полоцький у зв’язку з цим пише до ЦКК- НК РСІ та Наркомату
постачання: “Цим районам заборонено з поточних хлібозаготівок постачати
дитячі інтернатні установи. Учітелів і виділяти продукти для гарячих
безплатних сніданків. Зцентралізованог фонду для цих районів теж нічого
не виділено. Це утворило катастрофічний стан з постачанням, особливо
дитячих інтернатних установ, що не мають жодних запасів. Діти цих установ
примушені тікати, чим збільшують безпритульність…”
Такі тривожні вісті протягом першої половини 1931 року надходили до
Наркомосу звідусіль. Лавина таких листів заповнила центральні і місцеві
органи, але практичну допомогу могли подати переважно з центру, в
розпорядженні якго були деякі продовольчі резерви.Вже в березні 1931 року
Наркоиат постачання УСРР дав термінове розпорядження про позачергове
постачання дитячих закладів у тому числі й децентралізовано тобто шляхом
закупок продовольства на місцях, де ще були такі можливості. А в червні
того ж року за спеціальою рознарядкою Наркомосу України для 42000 дітей в
інтернатних закладах було відпущено 35000 килограмів м’яса 5000
килограмів вершкового асла понад 105000 штук яєць, інші продукти. Хоча
норми споживання продуктів були мінімальними проте вже можна було якось
протриматися до нового врожаю, бо щомісяця виділялася певна кількість
продовольства для дитячих закладів.
Масштаби трагедії, яка винищувала цілі покоління, змусили замислитись
уряд над остаточними наслідками голодомору, особливо серед дітей.
Раднарком УСРР переглянув свої закони про припинення централізованого
продовольчого постачання дитячих установ. Було трохи збільшено мережу
притулків та ясельних будинків у містах. Шостого травня 1933 року ЦК
КБ(б)У прийняв постанову “ Про боротьбу з дитячою безпритульністю ”.
Знову з’явилася Всеукраїнська комісі дя роботи з безпритульними дітьми,
але порівняно з повоєнними роками їх було значно більше.Вона діяла при
РНК УССР, а до її складу входили представники від ДПУ, Наркомздоров’я,
Наркомосвіти, Наркомпраці, Уповнарком шляхів, а акож від Харківського
облвиконкому. Останню очолював заступник начальника Харківського
обласного управлінн ДПУ О.О. Бронєвой.
Навіть у голодні роки Бронєвой залишався “шефом” комуни від ДПУ.
Комісія займалася різними справами: створювала дитпритулки у селах,
влаштовувала харчування у школах, стримувала в’їзд безпритульних дітей до
міст, притягала до відповідальності осіб, що не допомагали голодним
дітям, вимагала коштів для працевлаштування підлітків.
Чутки про діяльність комісії дійшли сіл. Селяни сподвалися, що у
містах приймуть їхніх дітей до ясел. З усіх районів України привозили
дітей до Харькова і Києва. На вулицях з’явилися десятки тисяч
безпритульних. Зокрема, 14 травня 1933 року у Щитовських і Салтовських
бараках розміщували малолітніх дітей віком до чотирьох років,яких масово
підіймали на вулицях та залізницях. Удитячих будинках Харькова залишали
переважно дітей до одного і більше років, які були безнадійно хворими і
кволими. У доповідній записці міського відділу здоров’я повідомлялося про
те, що діти у бараках дуже виснажені, а щомісяця помирає більше третини.
Якщо 14 травня 1933 року у Салтовських бараках перебувало 450 дітей, то
на 1 червня- уже 900. Вони масово прибували до Харькова здичавіло
тулилися великими юрбами під будинками просто неба. В архівах збереглося
чимало матеріалів, що засвідчують страхітливі картини дитячої
безпритульності. Харків був тоді не лише столицею України, а й центром
невимовного і нестерпного дитячого болю і відчаю. З 11402 чоловік,
підібраних на вулицях Харкова за січень-травень, 8557 були діти.
Комісією, яку очолював Бронєвой було затримано лише на залізниці 1000
дітлахів.
Голодували діти по всій Україні. Станом на 25 березня у 66 районах
Київськоїобласті голодувало 398201 чоловік, з них 178544 дітей. А15
квітня від голоду страждали 493644 чоловіка і зних 262109 становили діти.
Майже 20000 дітей чекали смерті 1 серпня 1933 року. ЦК КП(б)У організував
планове переселення безпритульних дітей з міст до колгоспів, тобто дітей
повертали батькам, які вже померли від голоду. Розселяли дітй по
колгоспах групами- по 5-20 чоловік.
Смертність дітей сягала за деякими не повними підрахунками 50 і
більше відсотків до загальної кількості померлих. Діти значно швидше
захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження.
У 1932-1933 роках смертність дітей становила щонайменше половину
померлих від голоду селян України. За неповними даними лише кількість
учнів у початкових, неповносередніх, професійних школах, а також дітей у
дошкільних закладах за три голодних роки зменшилася на 1 мільйон 71
тисячу чоловік. Стали пусткою сільські школи, бур’яном поросли дитячі
майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічногоколективу сягала
подекуди 96-98 рівня попередніх років.
Для забезпечення життєздатності дитячого організму, не нижче навіть
голодної норми, необхідно було мати щодня: 300 грамів хліба, склянку
молока, пів-яйця, 5 грамів цукру, жирів і 25 грамів м’яса. Такоі норми не
мали навіть робітники у містах, а тим паче діти. Уряд дбав про новобудови
п’ятирічки, зводив підвалини “світлого майбутнього”, а затьмарені від
голоду діти мріяли тоді про рятівний шмат хліба.
Однак Сталін в ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору
спромігся визнати публічно лише «продовольчі труднощі в ряді колгоспів».
У мові на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він
цинічно заспокійливо заявив: «Принаймні, порівняно з тими труднощами,
які переживали робочі 10 15 років тому, ваші нинішні труднощі, товариші
колгоспники, здаються дитячою іграшкою».
Аналіз що стали доступними даних демографічної статистики 30-х рр.
свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р.
складають біля 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р. 3 3,5 млн. людей.
Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під впливом
голоду, досягають за 1932 1934 рр. 5 млн. людей.
Звичайно, Сталін і його оточення дивилися на речі інакше. У 1933 р.
Мендель Хатаєвич, ще один з сталінських ставлеників в Україні, що
очолював кампанію хлібозаготовок, гордо заявляв: «Між нашою владою і
селянством йде безпощадна боротьба. Це боротьба не на життя, а на смерть.
Цей рік став випробуванням нашої сили і їх витримки. Знадобився голод,
щоб показати їм, хто тут господар. Він обійшовся в мільйони життів, однак
колгоспна система затвердилася. Ми виграли війну!»
Радянська статистика того часу відома своєю невисокою достовірністю
(відомо, що Сталін, незадоволений результатами перепису 1937 р., що
показали страхітливий рівень смертності, наказав розстріляти ведучих
організаторів перепису). Тому визначити чисельність жертв голоду дуже
складно. Підрахунки, засновані на методах демографічної екстраполяції,
показують, що число загиблих під час голодомору в Україні склало від 3 до
6 млн. чоловік.
У той час як в Україні, особливо в південно-східних її районах, і на
Північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував голод, велика
частина Росії ледве відчула його. Одним з чинників, що допомагають
пояснити цю обставину, було те, що відповідно до першого п'ятирічного
плану «Україні поставлено стати колосальною лабораторією нових форм
соціально-економічної і виробниче-технічної реконструкції для усього
Радянського Союзу». Важливість України для радянських економічних
прожектерів підкреслювалася, наприклад, в редакційній статті «Правди» за
7 січня 1933 р., озаглавленої: «Україна вирішальний чинник
хлібозаготовок». Відповідно і задачі, поставлені перед республікою, були
непомірно великі. Як показав Всеволод Голубіїчий, Україна, що
забезпечувала 27 % загальносоюзних урожаїв зерна, повинна була дати 38 %
загальних планів хлібозаготовок. Богдан Кравченко затверджує, що
українським колгоспникам до того ж платили вдвічі менше, ніж російським.
Українці, з їх традицією приватного землеволодіння, чинили опір
колективізації більш запекло чим росіяни. Саме тому режим здійснював в
Україні свою політику інтенсивніше і глибше, ніж де-небудь ще, з всіма
витікаючими звідси страшними наслідками. Як вказував Василь Гроссман,
письменник і колишній партійний активіст «Було ясно, що Москва покладає
свої надії на Україну. Результатом же стало те, що найбільший гніт згодом
обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі інстинкти
тут значно сильніше, ніж в Російській республіці. І дійсно, загальний
стан справ на Україні був значно гіршим, ніж в нас».
Деякі вважають, що голодомор був для Сталіна засобом подолання
українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв'язок національного
підйому і селянства не вислизнув від уваги радянського керівництва.
Сталін затверджував, що «селянське питання в своїй основі є суттю
національного питання. По суті, національне питання це селянське
питання». У 1930 р. головна газета комуністів України розвивала цю думку:
«колективізація на Україні має перед собою спеціальну мету: зруйнувати
соціальну основу українського націоналізму індивідуальне селянське
господарство». Отже, щонайбільше можна зробити висновок, що смерть
мільйонів людей була для Сталіна неминучою ціною індустріалізації. У
гіршому ж випадку можна передбачити, що він свідомо дозволив голоду
змести всяку подібність опору в цій особливо неспокійній частині його
імперії.
Примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його з
людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні була
однозначною: заперечувався сам факт голоду. Зрозуміло, якби істинні
масштаби голодомору стали загальновідомими, це нанесло б непоправного
збитку тому образу «світоча світу і прогресу», який Москва намагалася
затвердити в свідомості людей як всередині СРСР, так і за рубежем. Тому
довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.
Деякі газети на Заході інформували громадськість про голод, однак тут
також не відразу усвідомили його страхітливі масштаби. Експорт зерна, що
не припинявся в 1930-і роки і відмову режиму прийняти будь-яку іноземну
допомогу вводили в помилку західний світ, де насилу могли повірити, що
при таких умовах в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно
організовані і обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні світила,
як Бернард Шоу або колишній прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо, яскраво
описували досягнення радянської влади, не забуваючи, звичайно,
розказувати про задоволених життям, процвітаючих селян. Московський
кореспондент в «Нью-Йорк таймі» Уолтер Дюранті, стараючись сподобатися
Сталіну, неодноразово заперечував в своїх статтях факт голоду (хоч в
приватних бесідах допускав можливе число жертв голоду в 10 млн). «За
глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його
репортажів з СРСР Дюранті в 1932 р. був нагороджений Пулітцеровською
премією.
Хоч західні уряди знали про голод, їх позиція в цьому питанні була
схожою на ту, що була викладена в одному з документів британського
міністерства іноземних справ:
«Ми дійсно маємо в розпорядженні досить інформації, що свідчить про
голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що з'являється в пресі... Проте
ми не вважаємо можливої робити її надбанням громадськості, оскільки це
може зачепити радянський уряд і ускладнити наші відносини з ним». До того
ж під час Великої депресії значна частина західної інтелігенції, охоплена
прорадянськими симпатіями, рішуче не сприймала ніякої критики СРСР, тим
більше в питанні про голод. Як відмітив Р. Конквест, «ганьба полягала не
в тому, що вони були готові виправдати будь-кого дії Рад, а в тому, що
вони не бажали навіть чути про що-небудь подібне, не були готові
поглянути правді в очі».
Світова історія знає чимало жахливих масових злочинів. Але рідко який
за своїми масштабами й садизмом може зрівнятися з тим, який було скоєно в
1932-1933 роках московсько-комуністичним режимом супроти української
нації. Скільки загинуло українців у цей голодомор ніхто точно не знає.
Єрізні здогади ще 1935 року кореспондент газети «Нью-Йорк Америкен»
писав, ніби Скрипник, з яким він був знайомий сказав йому, що кількість
жертв голодомору в Україні й на Кубані перевищила 8 мільйонів.
Дослідники, підраховуючи кількість загиблих, зіставляють дані
переписів 1926 і 1939 років як найбільш достовірні. Але при цьому
випускається з уваги той каламутний потік , що йшов до нас з Росії. Адже
в Україну направлялися різні емісари для «зміцнення» й «надання
допомоги». Правильне уявлення про цілеспрямованість голодомору і його
наслідків може дати зіставлення змін у кількості населення за його
національною ознакою, а не за територією. У матеріалах Міжнародної
комісії для розслідування голоду в Україні 1932-1933 років так дані
наводяться. З1926 по 1939 роки кількість росіян у СРСР збільшилася майже
на 22 мільйони, білорусів- більш як на 0,5 мільйонів,а українців
зменшилась на 3 мільйони, тобто було 33,2 мільйона, стало 28,1 мільйона.
Якщо врахувати, що в попередні більш менш благополучні роки кількість
українців щороку зростала приблизно на 0,6 мільйона осіб, то за 12 років
ми недорахуємося понад 10 мільйонів українців
Список використаної літератури
1. В.Г Афанасьева, Г.Л. Смірнова. Урок дає історія. - М.:Поліздат,
1989 р.
2. Кульчинський С.В., Курнаков Ю.О., Коваль М.В. Історія України. ДО.
Освіта, 1995 р.
3. Орест Субтельний Україна Історія. ДО. Лебідь 1994 р.
4. “Освіта" № 33- газета
5. “Літературна Україна" від 14 грудня 1989 року
6. “Комсомольська правда " від 3 лютого 1990 року
7. Газета “Рада"
8. “Сільські вісті" від 4 вересня 1991 долі
9. Спецвипуск- підручник “Освіта"
Реферат на тему: Город Кузбасса
Новокузнецк в годы Великой Отечественной войны.
Содержание:
Броневой щит Родины.
Сибирский Металлургический Институт в годы войны.
Центр эвакуированных предприятий.
Шахта- тоже фронт.
В фонд обороны.
Военные госпитали города.
Сибиряки- этими словами сказано все.
Люди, находившиеся в тылу, в Новокузнецке стояли в одном строю с
доблестными солдатами. Они варили сталь, согревали воинов теплом своих
сердец в трудный час. Люди тыла были незримыми участниками тяжелых
поражений и великих побед и штурма Берлина. Вместе с Уралом Кузбасс стал
главным арсеналом страны. Он давал армии и народу сталь для танков, снаряды
для пушек, уголь для электростанций и железных дорог. Огромный вклад в дело
Победы внесли новокузнечане своим трудовым и ратным подвигом. Недаром наш
город был награжден двумя орденами: Трудового Красного Знамени и
Октябрьской Революции. Несколько книг написано о трудовом подвиге кузнецких
металлургов, шахтеров и строителей. Война стала тяжелейшим
испытанием для всего народного хозяйства. С честью выдержали это испытание
труженики нашего города. Вместе с опытными рабочими героически трудилась
молодежь. На площади Побед, у здания заводоуправления КМК, на пьедестал
поднят танк Т-34. Это символ того, что военные успехи наших Вооруженных Сил
неотделимы от победы союзной экономики над экономикой фашистской Германии.
Вдумайтесь! За годы войны тыл дал фронту 102,8 тысячи танков и самоходных
артиллерийских установок, 112,1 тысячи самолетов, 220 миллионов снарядов.
Из кузнецкой брони было изготовлено 50 тысяч танков, 45 тысяч самолетов,
100 миллионов снарядов — почти половина всей военной продукции страны.
Поэтому на знамени КМК — муаровые ленты: ордена Ленина, ордена Трудового
Красного Знамени, ордена Кутузова 1 степени, ордена Октябрьской Революции.
Первые три ордена — за образцовое выполнение заданий Государственного
Комитета Обороны в годы Великой Отечественной войны. Каждый — за выдающиеся
заслуги металлургов в тяжелейшие годы. Как нам не гордиться, если комбинат
в годы войны на тех же производственных площадях увеличил производство
металла на одну четверть, если кузнецкие металлурги были лучшими в стране
167 раз, если в знак выдающихся заслуг перед Родиной и народом четыре
знамени Государственного Комитета Обороны оставлены на вечное хранение в
цехах комбината: доменном, первом мартеновском, среднесортном, ТЭЦ! За годы
войны для нужд обороны металлурги Кузнецкого комбината освоили 70 новых
марок стали, провели 1973 скоростных плавки. Они дали Родине сверх плана
270 тысяч тонн чугуна, 180 тысяч тонн проката.
КАК СОЗДАВАЛСЯ КУЗНЕЦКИЙ БРОНЕВОЙ ЩИТ.
В Новокузнецке на 22 июня 1941 года намечалось большое торжество —
открытие Водной станции, парка культуры и отдыха. Для горожан это событие
было немаловажным, и поэтому на берегу Кондомы собралось множество людей. И
вдруг радио сообщило: война. Металлурги, строители, шахтеры — все
направились на свои предприятия. На нынешней площади Побед, у Дворца
металлургов, в цехах КМК состоялись многолюдные митинги. На другой день
после вероломного нападения гитлеровских полчищ и их союзников на нашу
страну на комбинат позвонил нарком черной металлургии СССР Иван Федорович
Тевосян и сказал: — Срочно организуйте производство брони для танков!
Задание особое, фронтовое. Нарком не приказывал, просил.
Директор комбината, депутат Верховного Совета СССР Роман Васильевич Белан,
опытный инженер-металлург, руководил всей работой по перестройке КМК на
военный лад. Вместе с ним были заводские инженеры, ученые СМИ. Инженеры
Александр Сахаров и Григорий Гурский, мастера Петр Никитин и Юрий Широков,
сталевары Александр Чалков и Михаил Привалов вместе с работниками
центральной заводской лаборатории и учеными Сибирского металлургического
института разработали новую технологию выплавки легированной стали в
большегрузных мартеновских печах. Работали над этой проблемой днем и ночью.
В цехе в специальном помещении поставили диван. Устал — иди усни и — снова
за работу. На производство качественной стали и проката для танков,
самолетов и другого оружия был полностью переведен весь Кузнецкий
металлургический комбинат. Трудность заключалась в том, что производство
легированных сталей было развито преимущественно в южных и центральных
районах страны, которые из-за вынужденного отступления советских войск
находились под временной оккупацией немцев. Восточная металлургия
производила, главным образом, рядовые и качественные углеродистые марки
стали. Возникла необходимость срочно создать новую базу по производству
легированного металла на Востоке. На Кузнецком комбинате были только
большегрузные печи с основной подиной. Броневая сталь до сих пор
выплавлялась только в печах с малой садкой и кислой подиной. Выплавка
броневой стали в кислой мартеновской печи требовала исключительно чистой
шихты по фосфору и сере. Кузнецкие чугуны из-за высокого содержания этих
примесей были непригодны для передела в кислой печи. Поэтому сталь
выплавляли дуплекс-процессом: сначала в основной печи готовили
полуфабрикат, чистый по сере и фосфору, затем расплав переливали в печь с
кислой подиной и в ней завершали плавку. Кузнецкие металлурги разработали и
освоили технологию выплавки броневого металла в 185-тонных мартеновских
печах. Всего за 35 дней был введен новый термический цех, оборудованный
современной техникой. Кузнецкие металлурги совершили настоящую революцию в
технологии. В третьей декаде июля 1941 года наступил решительный момент...
На площадке первого мартена, в котором идет необычная плавка, несут вахту
мастер Петр Никитин и сталевар Александр Чалков. Плавка готова. Из
лаборатории пришел ответ: «Есть анализ- попали». По желобам стекает в ковш
первая броневая кузнецкая сталь. В Москву летит телеграмма: «Задание
выполнено. Кузнецкие металлурги освоили производство легированной стали». С
тех пор не два процента, а треть всей кузнецкой стали шла на броню. Но
броневая сталь — это еще не броня. Ее нужно прокатать в лист. Листостан для
этой цели не был приспособлен. И снова поиск. Поиск такой же изнурительный,
требовавший всех сил. Экспериментировали круглые сутки. И броневой лист
пошел. Потом уже, когда поток брони возрос, родился новый дерзкий замысел —
использовать для проката брони рельсостан. И эта задача была решена. Была
освоена не только броневая сталь, но и бронебойная, перед которой не мог
устоять ни один фашистский танк. Каждый второй танк был из кузнецкой стали.
В 1943 году, благодаря самоотверженному труду сибирских и уральских
металлургов, было ликвидировано превосходство фашистов в технике. Сталевару
А. Я. Чалкову была присуждена Государственная премия за достижение высоких
показателей при выплавке высококачественных сталей. В заявлении на имя
Верховного Главнокомандующего Чалков писал: «Прошу из причитающейся мне
премии перечислить в особый фонд Верховного Главного Командования 20 тыс.
рублей и вооружение передать моим землякам — бойцам Н-ской дивизии. Пусть
наши сибиряки еще крепче и беспощаднее громят и уничтожают фашистских
мерзавцев».Автоматы, изготовленные на эти средства, были вручены сибирякам-
фронтовикам. Вскоре знатный сталевар получил от них письмо. «Дорогой
Александр Яковлевич,— писали они,— ...мы получили прекрасные автоматы ППШ с
надписью: «Сибиряку от Чалкова». Эти автоматы мы вручили лучшим воинам
нашей части, гвардейцам, доказавшим на деле свою преданность Родине...
Желаем Вам новых успехов в Вашей ответственной работе на оборону страны.
Плавьте больше прекрасной стали, необходимой для производства пушек,
снарядов, танков, боевых кораблей, Вашим смертоносным металлом мы будем
громить и уничтожать гитлеровское бешеное зверье». Приказом командования
дивизии А. Я. Чалкову было присвоено звание «Почетный гвардеец». 12
октября 1943 года на комбинат прибыл представитель Сибирской Гвардейской
стрелковой дивизии сержант Маркушин и от имени гвардейцев-сибиряков вручил
знатному сталевару гвардейский значок. Широкое распространение в цехах
комбината получили «лицевые счета», отражавшие трудовые подвиги рабочих за
каждый день, яркий и сильный призыв:
«Чтоб гром орудий разметал
Орду фашистских гадов —
Дадим сверхплановый металл
Для пушек и снарядов».
(«Правда», 16 мая 1942 г.) — был в каждом цехе, почти у каждого рабочего
места. Исключительное впечатление производил портрет В. И. Ленина 12-
метровой высоты, установленный у входа на территорию завода. Ленин,
изображенный говорящим с трибуны, призывал: «Раз дело дошло до войны, вся
внутренняя жизнь страны должна быть подчинена войне...». Бывало и так, что
приходилось работать по две смены подряд. «Усталость с ног валит,—
вспоминает Анфиса Алексеевна,— еле добредешь до мойки, помоешься. А через 8
часов подъем и опять на пост... Но мы не жаловались: так надо было». В
первый же год войны на комбинат пришли пять тысяч мальчишек и девчонок.
Рано повзрослевшие, они оказались достойными своих отцов, братьев, бившихся
на фронте с врагом. На стане «750» ночью вышла из строя одна из
нагревательных печей. Нарушился рабочий ритм, стан лихорадило. Нужно было к
утру подготовить стан к ремонту. Ждать, когда полностью остынет печь,
долго. Как только температура упала до 200 градусов, в чрево печи вошли
Маша Домбак и Аня Егунова. Всю ночь работали девушки в адском пекле, но
огнеупорную кладку разобрали. Фронту нужен был металл. И это понимали все.
И все, не жалея себя, не думая об усталости, делали все возможное для того,
чтобы выплавить металла побольше. Незабываемы трудовой героизм и
находчивость, смекалка, патриотизм фронтовых бригад, делающих чудеса во
всех цехах и на горных предприятиях КМК. В слабо оборудованных, плохо
отапливаемых помещениях юные, худенькие мальчишки и девчонки держали
равнение на передовые участки основного производства. Трудились наравне со
взрослыми подростки: доменщики, сталевары, прокатчики, горняки. Они
выполняли по две и более нормы, а отдельные рабочие— и по три, четыре
нормы. Плохо одетые, полуголодные ребята и девчата собирали еще и
металлолом для мартенов, готовили и отправляли на фронт теплые вещи, сухой
паек из своих скудных норм по карточкам, помогали убирать урожай. В
комитете комсомола завода всегда было многолюдно: то заседания, то
совещания, то инструктаж по выполнению очередного задания, то организация
бригад по оказанию помощи семьям военнослужащих. Нередко прямо на улице, у
дверей комитета комсомола, собирались сотни юношей и девушек, чтобы с
песнями, шутками, а в зимние вечера и с зажженными факелами идти разгружать
вагоны. Ни одно важное мероприятие на заводе не обходилось без активного
участия комсомольцев. Они трудились на самых ответственных участках. Многие
из ребят и девчат упорно овладевали сложными металлургическими профессиями,
стали знатными людьми. Хваленые фашистские «Пантеры», » «Тигры» и прочую
трофейную технику кромсали молодые копровики, а сталевары варили из этого
металлолома крепчайшую кузнецкую броню. Прокатчики и железнодорожники
отправляли готовые изделия фронтовикам вместе с подарками для воинов.
Отличились трудовым героизмом и очень многие молодые ремонтники. Например,
электрослесарь Михаил Ромашко, готовя сложные узлы к электродвигателям
блюминга, придумывал такие приспособления к своему станку, что сумел
выполнить срочные задания на 2000 процентов! Потом он еще усовершенствовал
станок и дал 6250 процентов от нормы! «Ударнику — фронтовой привет!»,—
писали в газете, где красовался портрет М. Рбмашко. Подобных случаев и
людей было много. По 2, 3, 4 нормы выполняли сотни молодых ударников.
Молодые прокатчики успешно боролись за увеличение производительности
станов. На стане «500» за смену обычно прокатывали 500 тонн металла.
Коллектив молодежной смены В. И. Артамонова решил прокатать 750 тонн. 10
мая 1942 года «Правда» писала: «Начальник смены Артамонов четко
проинструктировал всех рабочих... Работа шла напряженно и ровно. Каждый
рабочий стремился помочь другу, старался быстрее и лучше выполнять свою
операцию. Всю смену бригада провела в обстановке активного соревнования.
Когда смена окончилась и был произведен подсчет, то оказалось, что бригада
прокатала 750 тонн». Сортопрокатный и электросталеплавильный цехи были
перебазированы на КМК в первые месяцы грозной военной поры в составе завода
«Днепроспецсталь». Кузнечане в рекордно короткий срок их не только
восстановили, но и многое модернизировали, освоили незнакомую технологию. И
обеспечивали нужды фронта нарастающим с каждым днем потоком
высококачественного металла. Эти цехи были полностью укомплектованы
комсомольско-молодежными бригадами, во главе с Анатолием Жолбиным. Жолбин
пришел в цех маленьким, робким учеником ОЗУ, когда завод «Днепроспецсталь»
перебазировался в Новокузнецк и еще только набирал темп на новом месте. Так
же, как и молодежный сортопрокатный, где в числе многих юнцов был тоже
«фезеушник», позже Герой Социалистического Труда, Василий Романович
Скрылев. Молодые кузнечане, получая закалку от старших, быстро освоили
сложную, незнакомую технологию получения высококачественного металла
для нужд фронта. Советская Армия оснащалась грозной броневой техникой и
одерживала одну победу за другой, разгромив сильного, коварного врага под
Москвой, на Волге, на Орловско-Курской дуге, на других плацдармах и
покончила с фашистской Германией в Берлине. Война была тяжелым испытанием
для кузнецких металлургов. Силы фронта и тыла слились воедино. Кузнецкий
броневой щит помог оградить Родину от большой беды. О трудовых подвигах
кузнецких металлургов широко известно. Но мало кто знает о роли Сибирского
металлургического института в годы войны. В архивных документах военных лет
дается, что с первых дней войны научно-технические кадры СМИ в целом
активно помогают КМК и оборонным заводам. Институт широко развернул
экспертно-консультативную помощь заводам. Опытная плавка и прокатка первого
слитка броневой стали была проведена на КМК под руководством профессора СМИ
Ю. В. Грдины. На опыте этой плавки и использования инструкций Ижорского
завода были созданы первые инструкций по прокатке, замедленному охлаждению,
зачистке и термообработке танковой брони. Инженеры КМК и ученые СМИ
выполняли ряд других работ, связанных с освоением новых производств КМК.
Так, доценты Э. X. Шамовский и Н. И. Куницын сконструировали и внедрили
особый высокопроизводительный газовый резак, позволяющий проводить резку
толстых сляб танковой брони. Кафедра литейного производства совместно с
кафедрой термообработки и металловедения разработали технологии литья 76-мм
снарядов. Эта трудная и оригинальная работа была выполнена в короткие
сроки. Кроме этого, была разработана технология изготовления 80 мм/мин,
были проведены опытные отливки снарядов из ковкого чугуна, полученного в
мартеновской печи института. Эти первые пробы дали блестящий результат...
Институт перешел к решению проблем, возникающих перед цехами КМК и других
заводов. В связи с военной обстановкой конкретным ответом интеллигенции
Сибири на призыв подчинить всю жизнь страны нуждам фронта явилось создание
комитетов ученых — боевых штабов мобилизации науки на быстрейший разгром
врага. В глубоком тылу — Кузнецком бассейне, в Новокузнецке в первые месяцы
войны возник, по примеру других больших научных и промышленных центров,
Комитет ученых по мобилизации местных научно-технических сил на помощь
фронту. Комитет ученых города Новокузнецка был создан в феврале 1942 года.
Председателем комитета был избран заслуженный деятель науки и техники,
доктор технических наук профессор П. Н. Рубин (СМИ). В состав комитета были
избраны: главный инженер КМК Вайсберг Л. В., профессор, доктор технических
наук Ю. В. Грдина (СМИ), начальник технического отдела КМК Г. В.
Казарновский, профессор, доктор технических наук В. П. Линчевский и другие.
Задание, полученное в первые же дни войны Кузнецким металлургическим
комбинатом по производству бронелиста, потребовало немедленного разрешения
вопросов выплавки легированной стали в мартеновских печах большой емкости,
прокатки и термической обработки этого металла. Научные работники кафедр
металлургии стали, обработки металлов давлением, металловедения и
термической обработки и металлургических печей включились непосредственно
в работу по разрешению в крайне сжатые сроки всех этих вопросов. Серьезную
работу проводило по заданиюоьоронных заводов бюро технических экспертиз,
которое возглавлял доцент А.А. Говоров. Техническая помощь велась по многим
направлениям. Но главной была проверка качества металла, сплавов, качества
выпускаемой продукции. С первых дней войны ученые института включились в
дело помощи фронту. Особенно велики в этом заслуги профессора Ю.В. Грдины,
доцентов Е.Я. Зарвина, И.С. Назарова и научного коллектива СМИ. В целом они
способствовали выполнения правительственного задания – срочно организрвать
выплавку броневого металла. КМК был совершенно не приспособлен для выпуска
броневого листа. Срочно переоборудовалм блюминг, но этого было
недостаточно. Нарком черной металлургии отдал распоряжение демонтаже шести
термических печей на Ижорском заводе и отправке их оборудования на
Кузнецкий комбинат. На КМК выпускалось 30 процентов всей броневой стали
страны и 50 процентов броневого листа. Каждый день комбинат отправлял
эшелоны с броневым металлом- для будущих танков. В начале 1942 года
работники института и завода (доценты Е. Я. Зарвин, В. П. Дембовецкий, Н.
Н. Круглов, инженеры Б. Н. Жеребин и Е. К. Вяткин) приступили к выполнению
исследования и 3 мая 1942 года одна из доменных печей КМК была переведена
на выплавку маломарганцевистого чугуна. Первые же опыты показали, что
снижение марганца в чугуне позволяет значительно увеличить
производительность доменных печей, уменьшить себестоимость чугуна и, при
мартеновском переделе последнего, получить сталь требуемого качества. В
марте 1943 года КМК впервые полностью внедрил результаты этого
исследования, переведя доменный цех на выплавку, а мартеновские цехи — на
передел маломарганцевистого чугуна. В итоге только за март 1943 года
доменным цехом КМК было получено 6800 тонн добавочного чугуна и сэкономлено
3800 тонн кокса, 4400 тонн известняка и 11000 тонн марганцевистой руды.
Качество полученной стали ни по одному из показателей не ухудшилось. Более
того, после внедрения маломарганцевистого чугуна уменьшилось содержание в
готовой стали водорода и неметаллических включений, улучшились показания
ударных испытаний поперечных образцов и увеличился выход первых сортов. В
истории СМИ заметна роль профессора И. С. Назарова. Заведующий кафедрой
металлургических печей Иван Савельевич начал преподавательскую работу в
1930 году. Во время войны профессор И. С. Назаров принимал активное участие
в работах, связанных с переводом КМК на оборонные заказы, в выборе печей
для отжига бронелиста в термическом цехе КМК. В результате его исследований
увеличилось производство огнеупорных материалов для доменных печей, что
было для КМК жизненно необходимо. И.С. Назаров был награжден орденами
«Знак Почета» и Трудового Красного Знамени. Помощь института промышленности
в годы войны не ограничилась Кузнецким металлургическим комбинатом, а
распространялась и на другие предприятия Кузбасса и Западной Сибири. Для
Гурьевского металлургического завода научными работниками института была
проведена исследовательская работа, результаты которой позволили улучшить
качество выплавляемого металла и усовершенствовать разливку стали (кафедра
металлургии стали). В Новокузнецке научные сотрудники института (кафедра
литейного производства) выполнили работу по внедрению кокильного литья
боеприпасов на ряде предприятий Кузбасса. С целью обеспечения Томской
железной дороги запасными деталями и мелкими строительными профилями было
начато строительство Беловских сталепрокатных мастерских. Шефом этого
строительства был СМИ. В годы войны институт продолжал развиваться.
Студенты совмещали учебу и работу. В начале войны из Москвы в Новокузнецк
был эвакуирован Московский институт стали, который временно влился в СМИ. В
связи с тем, что общежитие студентов СМИ временно было передано под
госпиталь, для размещения своих студентов построили два барака. Студенты
жили в тесноте, а с прибытием студентов Московского института стали
положение ухудшилось. Пришлось устанавливать кровати в два этажа. Но, как
говорят, в тесноте, да не в обиде. Наши студенты радушно приняли в свою
семью москвичей и делились с ними всем, что имели сами. Подавляющее
большинство научных сотрудников и служащих института вселили в свои
квартиры прибывших к нам из Москвы научных работников и служащих. Те, кто
имели трехкомнатные квартиры, переходили в одну комнату. Остальные отдавали
приезжим, делясь с ними мебелью, посудой и всем необходимым. Война наглядно
показала советских людей с лучшей стороны, их душевность, радушие,
сплоченность, трудолюбие, могучую силу, а где надо — суровость. В июне 1941
года часть преподавателей ушла в ряды Советской Армии. Оставшиеся в
институте проявили большую организованность и с удвоенной энергией
выполняли несравнимо более обширные задачи, чем в довоенный период.
Обучение и выпуск инженеров не только не прекращался, но даже увеличился за
счет дополнительного зимнего набора 1943 года и обучения студентов,
эвакуированных из Московского института стали. Трудностей было немало. Не
хватало учебников и бумаги. Конспекты писали на газетах и книгах. Срок
обучения был сокращен до трех с половиной лет, занятия проводились по новым
учебным программам и планам. Здание института было передано сначала
госпиталю, а позднее — одному из оборонных заводов, эвакуированному с
запада. Но институт не перестал существовать. Он разместился в трех
зданиях: в деревянном бараке, в части здания ремесленного училища и в
здании музыкальной школы. Аудитории были малы. Годами налаженные
лаборатории пришли в упадок. Студенты были вынуждены ежедневно кочевать из
здания в здание. Но отстающих не было. Высокая сознательность, дисциплина
определяли облик института тех лет. 1943—1944 учебный год явился переломным
моментом в работе института. В 1944 году были возвращены учебные здания и
общежития института, увеличен в 3 раза контингент студентов, на 50
процентов преподавательский состав, несмотря на все трудности выполнен
учебный план. Студенты работали на опытных установках, участвовали во
многих субботниках на КМК, алюминиевом заводе, рыли котлованы под цехи
алюминиевого и ферросплавного заводов, помогали расчищать территорию КМК от
снега, трудились на рабочих местах вальцовщиков и прокатчиков, а главное,
продолжали старательно и упорно учиться. В холод, плохо одетые, ночами и в
воскресные дни студенты трудились на шахтах, подменяя кадровых рабочих,
помогали в рекордно короткие сроки получать так необходимый промышленности
страны броневой металл. Большую помощь студенты и сотрудники СМИ оказывали
труженикам сельского хозяйства. Бывший секретарь комитета ВЛКСМ, профессор
кафедры политической экономии Кемеровского университета Д. Яшин вспоминает,
как после уборки картофеля в одном из совхозов комсомольцы проходили поле и
придирчиво проверяли качество уборки. «Ни одного оставленного клубня в
поле» — такой был лозунг.
Нашествие фашистской Германии на нашу страну, оккупация или угроза
оккупации западных районов Советского Союза поставили с особой остротой
проблему эвакуации из прифронтовой полосы промышленных предприятий. Одним
из центров размещения эвакуированных предприятий стал Новокузнецк. Его
географическое положение на юге Западной Сибири, в глубоком тылу,
железнодорожный выход — в двух точках на Великую Сибирскую дорогу, мощный
экономический потенциал — все это предопределило движение сюда эшелонов,
эвакуированных заводов и формирование здесь новых отраслей тяжелой
индустрии. Новокузнецк становился крупнейшим промышленным центром Сибири.
Здесь за годы третьей довоенной пятилетки должно было быть построено 40
крупных предприятий, в том числе 2-й металлургический, алюминиевый,
ферросплавный заводы, завод металлоконструкций и др. Строительство
алюминиевого и ферросплавного заводов начато одновременно в 1940 году (в
августе). Перестройка промышленности, выполнение военных заказов
осложнялись массовой мобилизацией в армию и эвакуацией в город промышленных
предприятий, поток которых непрерывно возрастал в течение всего 1941 года.
К концу года количество эвакуированных предприятий в Новокузнецк достигло
55. В числе наиболее крупных заводов, вывезенных из западных районов в
Новокузнецк, были: завод металлоконструкций из Днепропетровска,
«Днепроспецсталь» из Запорожья, цементные заводы из Днепродзержинска и
Орджоникидзе, Славянский механический и многие другие. Кроме того в нашем
городе нашли приют пять школ ФЗО, 4 ремесленных училища, Московский
институт стали, проектные институты, госпитали и ряд других организаций.
Программа промышленного строительства в течение всего военного времени
поражает своим огромным масштабом и кажется на первый взгляд парадоксом на
общем фоне свертывания капитального строительства в военные годы. Наиболее
бурный рост промышленного строительства относится к 1942 году. Так, из 500
млн. руб., вложенных в промышленность города в 1940—1944 гг., более 85
процентов (325 млн. руб.) освоено в 1942 году. Именно в годы Отечественной
войны произошло окончательное слияние старой и новой частей города,
несмотря на то, что голубая гладь реки и обширная пойма по-прежнему
разрезала город на две неравные части, но это был единый промышленный и
экономический район. Во время войны почти не велось капитальное гражданское
строительство. Все, что возводилось в этом плане, представляло собой
временные упрощенные сооружения. К сотням довоенных бараков прибавилось
свыше 300 каркасно-засыпных бараков военного образца, которые строились
около заводов. Таким образом снималась проблема транспорта, а проблема
загазованности во время войны не ставилась, приходилось мириться с этим
злом. К концу войны Новокузнецк стал крупным и быстрорастущим промышленным
и энергетическим центром с широким диапазоном промышленного производства.
Его продукция — черный металл, кокс, продукты коксохимии, алюминий,
ферросплавы, металлоконструкции, цемент, уголь, различные машины и
механизмы, электроэнергия, стройматериалы и многое другое. Чрезвычайное
значение для обороны страны приобрели эвакуированные в Новокузнецк
ферросплавный и алюминиевый заводы. В связи с тем, что в августе 1941 года
эвакуировались на Урал алюминиевые заводы с Украины и из Тихвина,
производство алюминия в стране сократилось до критической точки. Возникла
угроза остановки авиационных и моторостроительных заводов. Перед
строителями Новокузнецкого алюминиевого завода с начала войны была
поставлена серьезная задача — выдать первый металл не позднее, чем через
год. Таким было решение Совнаркома СССР, записанное в народнохозяйственном
плане на четвертый квартал 1941 года. В связи с этим в проект строительства
нужно было внести изменения, соответствующие новым условиям — условиям
войны. Часть оборудования пришлось заменить другим, эвакуированным с
Украины. На преобразовательной подстанции предусматривалась установка мотор-
генераторов из Запорожья. На первой очереди ТЭЦ — оборудования одной из
Ленинградских электростанций. Строительство велось ускоренными темпами.
Завод был в то время важнейшим оборонным объектом. В то же время стройка
испытывала постоянный недостаток в строительных материалах. Не хватало
кирпича, цемента, металла. К строительной площадке не были подведены
железнодорожные пути, не было сносных автодорог. Тогда же закладывались
первые бараки для жилья. Л. А. Бугарев, первый директор завода, на чьи
плечи легли заботы предпускового и пускового периодов, вспоминал: «Трудную
задачу по сооружению нового предприятия и его пуску нельзя было решить без
хорошо налаженной массовой работы. Велик был энтузиазм строителей». К концу
1942 года были полностью готовы пусковой цех № 2, преобразовательная и
фидерная подстанции, центральные бытовые помещения, где разместились:
управление, лаборатория, механические мастерские. А в пристройке
соединительного коридора — разливочное отделение. Успешное выполнение
программы строительства позволило уже в декабре 1942 года приступить к
пуску первых мощностей. Это было сложным делом. В то время в электролизных
корпусах не было и подобия механизации. Все работы по обслуживанию ванн
выполнялись вручную, с помощью кувалды и лома. Первые электролизеры пускали
так называемым сухим способом. Плавку фтористых солей для пускового
электролита вели в ваннах. Вся эта работа требовала огромного напряжения
физических и моральных сил. И люди трудились вдохновенно. Этого требовали
фронт, Родина. В ночь на 7 января 1943 была пробита первая летка, и
ослепительная струя расплавленного алюминия потекла в ковш. Люди кричали и
пели, со слезами на глазах обнимали друг друга. Строители завода и
алюминщики праздновали победу: крылатый металл Сибири начал свой славный
путь. Разве расскажёшь, каким он был, этот самый «напряженный труд», чего
он стоил систематически недоедавшим и недосыпавшим людям. Сейчас уже мало
кт | |
