|
Реферат: Этническая общность и национализм (Политология)
Оглавление
Введение 2
Глава 1. Сущность понятия «этническая общность». 4
1.1. Проблема этнической субстанции. 4
1.2. Антропологический поворот проблемы. 10
Глава 2. Понятие «национализма». 13
Заключение 17
Литература 19
Введение
Этногенетические построения российских специалистов ведут историю
этнонаций от верхнего палеолита, снабжая нынешние групповые идентичности на
основе культурных различий непрерывной исторической родословной. Для
российских обществоведов отправной категорией является понятие этноса, одна
из многочисленных и схожих дефиниций которого следующая: "Этнос – это
исторически сложившаяся на определенной территории устойчивая совокупность
людей, обладающая единым языком, общими чертами и стабильными особенностями
культуры, психологии. Этносы становятся реальностью тогда, когда появляется
ощущение внутригруппового единства в противопоставлении с другими,
окружающими их общностями, т.е. формируется этническое самосознание... В
современной науке этническая общность выступает как национальная общность,
т.е. как более высокий и развитый тип этноса. Ибо этносы, возникнув еще в
первобытном обществе, консолидируясь и развиваясь, представлены в мировой
истории такими типами, как племя, народность, нация".
В последние годы термин «этнос» стал чрезвычайно популярен среди
политиков и даже на обыденном уровне, в то время как в научном сообществе
не только нет единства по поводу смысла данного понятия, но порой даже
возникают сомнения в его состоятельности. Фактически отсутствуют
общепризнанные конвенции по самым фундаментальным категориям
этнологического знания – этносу и этичности.
Как представляется, суть научной проблемы заключается в следующем:
существует ли этнос (этническая общность) как самостоятельный социальный
феномен, т.е. можно ли раскрыть сущность собственно «этнического», либо
данное понятие есть изобретенный учеными артефакт, не имеющий сущностного
соответствия (подобно «флогистону» или «эфиру»). Вопрос же о наличии или
отсутствии определенной сущности решается через поиск соответствующей
субстанции. В данном случае субстанции этнической.
Глава 1. Сущность понятия «этническая общность».
1.1. Проблема этнической субстанции.
В ходе активной дискуссии о природе этничности произошла дихотомия на
сторонников и противников идеи реальности этнической субстанции,
сформировались два противоположных методологических подхода к этой
проблеме.
Один из них представлен континуумом многочисленных
«конструктивистских», «инструменталистских», «релятивистских». И других
теорий, возникших на почве бихевиоризма и прагматистской философии. Общим
для всех представителей указанного направления является признание ими
отсутствия в природе этнической субстанции (либо ее игнорирование). В
интересующем нас контексте данные концепции можно условно объединить
термином «функциональный подход» – его адепты обращают внимание не на
сущностные структуры этничности, а на внешние функциональные связи.
Например, Ф. Барт говорит о «ситуативной этничности» и акцентирует
внимание на конструируемых культурных маркерах, определяющих границы между
этническими группами; по его мнению, такие группы могут рассматриваться как
своеобразные «сосуды», в которых границы играют главную роль по сравнению с
«содержимым» 1. А.Коэн более радикален и видит в этнических конструктах
политические инструменты в борьбе элит за материальные ресурсы. При этом
представителям функционального подхода присущ взгляд на этничность как на
интеллектуальную конструкцию. «Порождаемое на основе культурных различий
чувство национальной (этнической) принадлежности и формулируемые в его
контексте мифы, представления и доктрины, – пишет В.А. Тишков, – есть
прежде всего результат целенаправленных действий интеллигенции и
политиков...». В таком случае этнического самого по себе не существует,
этничность – целенаправленно культивируемая иллюзия, а этнос –
«воображаемое сообщество», через членство в котором обретаются «убежище и
комфортная ниша для человека в ситуации внешних вызовов и нестабильности
социального пространства». В.А. Тишков подчеркивает: «Я не употребляю
термин "этнос", потому что не знаю, что это такое. Есть этничность как
комплекс чувств, основанных на принадлежности к культурной общности».
Было бы нелепым отрицать, что некоторые и даже весьма существенные
элементы этничности подвержены социальному конструированию и различного
рода манипуляциям. Этот момент схвачен в конструктивистской парадигме
весьма удачно. Однако в целом, видимо, все гораздо более сложно и
неоднозначно. При внимательном рассмотрении объяснение сложного социального
феномена этничности в категориях перманентного ситуативного выбора
(направляемого субъективной волей «конструкторов" – интеллигентов и
политиков, а также желанием всех остальных получить дивиденды с этнической
принадлежности) оказывается довольно односторонним и входит в противоречие
с социальной практикой. Представители лагеря конструктивистов признают, что
имеет место "сохраняющаяся неспособность понять историческую природу
национализма и этничности во всей их сложности", и сами себе задают вопрос:
«Почему все так жестоко ошиблись? Почему в то время как по всем расчетам
она должна была тихо умереть, политика культурного [в смысле "этнического"]
самосознания вдруг с шумом возродилась во всемирном масштабе?».
Конструктивистские концепции не могут объяснить следующие характерные
свойства этничности.
1. Атрибутивность. Этничность обнаруживает себя как атрибут личности –
она может быть выраженной более или менее сильно, но есть у каждого. Нельзя
жить вне этноса. Даже если человек сам себя провозглашает космополитом, в
его уже сформированной личности непременно остаются неустранимые черты того
народа, среди которого он родился и воспитан. Потомки этнических маргиналов
неизбежно определяют себе одну этническую матрицу норм поведения (сами
маргиналы остро чувствуют двусмысленность своего положения, угрожающую
целостности личности, и всеми способами стремятся четко зафиксировать
идентичность, вплоть до агрессивности и шовинизма). Все люди на Земле (по
крайней мере, уже наверняка все перешагнувшие через порог цивилизации)
распределены между народами-этносами.
2. Устойчивость. Этническое слишком глубоко укоренено в человеке и
потому весьма устойчиво, существуя в известной степени независимо от
внеэтнических социальных условий. Свидетельство тому – судьба цыган и
евреев, столетиями не имевших собственной территории и даже возможности
внутриэтнического общения. Более того, люди сохраняют (по "крайней мере"
довольно длительное время) свою этничность и при изменении некоторых
внешних этнических признаков. Можно сменить традиционную одежду на
унифицированный европейский костюм и при этом в полной мере сохранять
традиционное самосознание. Даже смена языка еще не означает немедленного
разрушения этничности (из 7,6 млн. ирландцев всего мира на ирландском языке
говорят только 600 тыс.; на территории бывшего СССР от 30 до 50% белорусов,
украинцев, казахов, киргизов полностью перешли на русский язык, но не
потеряли свою этническую идентичность).
Важно, что индивид может сменить классовую или сословную
принадлежность, стать подданным другого государства, но этничность по
своему желанию изменить невозможно. Разумеется, каждый человек может
заявить о перемене этнической принадлежности, однако себя самого он не
обманет – существует нечто не зависящее от субъекта, что может измениться
только вследствие процесса ассимиляции, тем более длительного, чем глубже
различия между народами (инкорпорация в чужой этнос является лишь
адаптацией, а ассимилироваться начинают только потомки инкорпорантов, но и
это возможно не всегда).
3. Интенсивность. Многие авторы совершенно справедливо указывают на
«мощный эмоциональный заряд», связанный с этничностью, ее «непередаваемую
значимость» и «неповторимую способность к принуждению». Интенсивность
этнической детерминации обычно так высока, что этничность может быть
объяснена скорее в категориях иррациональности, чем как «репертуарная роль,
сознательно и заинтересованно рассчитанная и избранная индивидуумом или
группой». Очевидно, что стремление отстоять «свой обычай» от чужеземцев
самоценно, а люди и тысячелетия назад воевали отнюдь не только за «рынки
сбыта и источники сырья»: «Уж лучше тогда мне, великий творец, / На поле
сражения встретить конец! / О, только б глазам не увидеть моим. Что изгнан
родной мой обычай чужим. / Умру, коль победа судьбой не дана, / – Ведь
жизнь побежденного смерти равна». Жизнь подтверждает правоту тезиса Р.
Дебре: «Всякий раз, когда национальный инстинкт вступает в конфликт с
интернациональным сознанием, он демонстрирует значительно большую силу».
Мнение, альтернативное функциональному подходу и учитывающее указанные
свойства этничности, чаще всего определяется как «примордиализм». Модное
ныне объединение под этой вывеской всех оппозиционных конструктивизму
концепций (с зачислением в «единомышленники» Ю.В. Бромлея и Л.Н. Гумилева)
выглядит несколько искусственным. В то же время они могут быть условно
сведены в одно направление – «онтологический подход», предполагающий
существование этнической субстанции.
В рамках теории этноса, разработанной отечественной этнографической
школой, существование собственно этнической субстанции, по всей видимости,
под вопрос не ставилось. Весьма показательным в этом плане стало введение
Ю.В. Бромлеем таких понятий, как «этникос» и «этносоциальный организм»
(ЭСО). Это имело фундаментальное методологическое значение, поскольку
категория «этникос» позволяет хотя бы в подтексте ощутить присутствие
искомой субстанции.
Вместе с тем следует отметить один существенный момент. В нашей
этнографии акцент делался преимущественно на проблеме этнических признаков
(так называемых этнических определителей) – внешних признаков этноса,
правильное очерчивание которых якобы исчерпывает процесс его исследования.
В их число обычно включались какие-либо признаки из следующего списка:
территория, общность происхождения, государственная принадлежность,
экономические связи, антропологические особенности, язык, культура,
особенности психического склада, этническое самосознание 13.
В итоге так и остался без ответа вопрос: «что есть собственно
этническое?» Речь всегда шла о целом комплексе социальных характеристик,
каждая из которых изучалась отдельно. Но с разных сторон описать нечто не
значит это нечто объяснить, а перечисление признаков – это и есть лишь
поверхностное описание феномена. К тому же исследование самих этих
признаков уводит исследование в сторону феноменологии совершенно
самостоятельных явлений – языка, культуры и т.п. — с собственными
сущностными соответствиями. Тем самым наличие у этнического своей сущности
вроде бы подразумевается, но она без остатка раскладывается на другие
сущности; говоря словами С.В. Гешкр, «...этносы понимаются как
разновидности человеческих общностей, складывающиеся из целого ряда
атрибутов (язык, культура, психический склад, самосознание, самоназвание:
некоторые исследователи добавляют сюда еще эндогамию). Здесь нет только
одного – самой этнической субстанции... по сути даже не ставится вопрос,
откуда вообще взялось "этническое", из каких потребностей и сторон
жизнедеятельности людей оно возникло, какова присущая только ему природная
функция?».
Западные примордиалисты (К. Гирц, X. Айзеке), как правило, более четко
указывают на присутствие в человеке неких сущностных, примордиальных
этнических структур. Основные усилия при этом направляются на поиск тех
объективных условий филогенеза, которые могли сформировать такие структуры.
Наиболее характерной и развернутой выглядит концепция П. Ван ден Берге,
который видит в этничности результат эволюционного развития расширенных
кровнородственных групп, в процессе которого связи, родства постепенно
размывались и становились большей частью уже фиктивными.
Такой подход в общих чертах разделяется рядом зарубежных и
отечественных ученых. Так, И.Ю. Заринов, определяя исторические рамки
феномена этничности между протоэтносом – племенем и постэтносом – нацией,
указывает, что этнические лопуляционные связи пришли на смену жестким
кровнородственным в процессе перехода от родоплеменной формы организации
общества к политической. В.П. Торукало (вслед за В.В. Марханиным) развивает
тезис о биосоциальности, которая понимается ею в плане «синтеза
биологического и социального» в том смысле, что этнос – это результат
снятия биологического социальным в процессе его становления и последующей
эволюции как органически целостной системы.
Думается, факт связи этничности с эндогамией можно считать очевидным и
несомненным. В этой связи Т. Парсонс удачно характеризует этнос как
«связанный с генетическим родством культурный феномен». При этом речь идет
не только о проблеме происхождения этничности из кровного родства, но и о
существовании реального (хотя порой и весьма расширенного, почти условного)
популяционного единства внутри этнической общности. Эндогамия служит
необходимым условием существования этноса – «общность крови является
связкой, закрепляющей естественную прочность нации [в смысле "этноса".]»
Каким бы путем ни возникал новый народ, он всегда становится эндогамной
группой с брачными ограничениями, формирующими этнопопуляцию. Кровное
родство оказывается также решающим индикатором индивидуальной этнической
принадлежности: даже при полном усвоении чужого языка и всесторонней
адаптации к культурному фону инкорпорировавшийся индивид никогда не сможет
обрести полное этническое самосознание, если он знает об иной
принадлежности своих родителей. Инкорпоранты полноценными этнофорами не
признаются, а их дети ассимилируются только после «карантина», когда
происхождение уже забывается (обычно после третьего поколения).
Из сказанного выше следует вывод: этническая субстанция существует в
самом человеке как «нечто», для воспроизводства которого в числе прочего
почему-то необходимо популяционное единство.
1.2. Антропологический поворот проблемы.
Функциональный подход к исследованию этнического основан на
абсолютизации изменчивости, ситуативности, а онтологический – постоянства,
укорененности. Но как это ни парадоксально, порой весьма различные
концепции имеют общую существенную черту и характеризуются одной и той же
логической цепочкой: внеэтнические факторы – этническая общность
-этничность индивида. Разница заключается в том, какие факторы берутся в
качестве отправной точки – социальные (Ю.В. Бромлей), природные (Л.Н.
Гумилев), биологические (примордиализм), субъективно-элитарные
(конструктивизм). Может быть, есть смысл преодолеть взаимную одномерность,
оттолкнувшись не от социума, а от индивида, и построить смысловой ряд
иначе: этничность – этнос – внешние проявления этнического?
Антрополощзация проблемы путем перенесения центра тяжести с
социального уровня на индивидуальный вполне согласуется с очевидным и
принципиальным отличием этноса от любой иной социальной группы: этническая
общность строится «снизу», от личных данных, присущих непосредственно
человеку. Для идентификации, например, с классом или сословием важны
функциональные (в составе общества как системы) характеристики.
Рабовладелец или феодал – это именно функция в рамках определенного способа
производства; дворянин также является самим собой в силу функции своего
сословия в системе социальных отношений. В этносе же на первом плане
находятся не социальные функции общности, а личностные характеристики ее
членов, на которых основано этническое группирование. Весьма показателен
даже сам термин, обозначающий человека в этнологическом аспекте – этнофор,
«носитель этнического».
В случае антропологического подхода к этничности находит свое
объяснение и еще одна особенность этноса как социальной группы – стихийный
характер данного группирования. Не было еще случаев искусственного
конструирования нового этноса независимо от объективных реалий (хотя на
основе таких реалий этносы и могут быть фактически «созданы» в рамках
государственной политики, как, например, алтайцы или хакасы в СССР в
результате интеграции родственных тюркских народов, однако это отнюдь не
конструирование, а только лишь форсирование естественных процессов). Еще
важнее то, что этническая общность не нуждается в каких-либо
организационных мерах. Социальные структуры, как-то связанные с
этничностью, всегда появляются на основе уже сформированного этноса,
который благополучно обходится и без них, что возможно благодаря
естественному и персональному характеру объединения людей в этнос на основе
общности имеющегося в их личностных структурах искомого «нечто».
Помимо двух указанных объяснительных функций, антропологическая
новация имеет и еще одно важное следствие, касающееся соотношения в
этническом двух моментов – общности и межэтнических различий. Роль
последних в существовании этнического порой абсолютизируется, хотя
несомненно, что «для устойчивого феномена "мы" неизбежно должен
существовать феномен "они", т.е. другой этнос, не похожий на нас,
отличающийся от нас существенно, зримо, выпукло...». Думается, что
принципиально различия все же вторичны, суть этнического заключается не в
разделении, не в установлении границ (тем более сконструированных), а в
объединении на определенной основе людей, поодиночке заброшенных в мир;
дихотомия на «мы» и «не-мы» появляется лишь как следствие группирования.
Итак, основным вместилищем этнической субстанции предлагается считать
не трудноуловимую материю общественных отношений, а сущностные структуры
самой личности как сложно структурированного центра духовных актов. Их
наличием и обусловлено существование у личности такого социального
свойства, как этничность.
Глава 2. Понятие «национализма».
Пределом разрыва с ортодоксальной позицией в российском обществознании
можно привести замечание российского культуролога Л.Г. Понина:
«национальное живо и жизненно, представляет собой синтез идеи и жизни,
причем синтез с элементом "отрешенности", что придает национальному
существованию высокую напряженность и огромный энергетический потенциал». В
подтверждение этой позиции автор приводит понятие нации как "конечной
общности на основе судьбы" (terminal community of fate), данное когда-то
ранним Клиффордом Гирцем и под которым он сегодня бы не подписался.
Если не считать море околонаучных писаний, то среди ученых разных
поколений нацией, национализмом, национальным называют часто разные
субстанции или же исследование заменяется просвещенной публицистикой. Яркий
пример – работы Н.А. Бердяева о национализме, из которых трудно понять о
чем идет речь: о государствах, о политических или об этнокультурных
общностях, не говоря об упрощенном понимании даже тех стран, в которых
проживал автор. Приведем в качестве иллюстрации некоторые из высказываний:
"Нация есть динамическая субстанция, а не преходящая историческая функция,
она корнями своими врастает в таинственную глубину жизни... Все попытки
рационального определения национальности ведут к неудачам. Природа
национальности неопределима ни по каким рационально-уловимым признакам,
определяющим национальность. Ни раса, ни территория, ни язык, ни религия не
являются признаками, определяющими национальность, хотя все они играют ту
или иную роль в ее определении. Национальность -сложное историческое
образование, она формируется в результате кровного смешения рас и племен,
многих перераспределений земель, с которыми она связывает свою судьбу, и
духовно-культурного процесса, созидающего ее неповторимый духовный лик...
Тайна национальности хранится за всей зыбкостью исторических стихий, за
всеми переменами судьбы, за всеми движениями, разрушающими прошлое и
создающими небывшее. Душа Франции средневековья и Франции XX в. – одна и та
же национальная душа, хотя в истории изменилось все до неузнаваемости".
Для сторонников исторического подхода (методологически это смесь
веберианского позитивизма и марксистского исторического детерминизма) нация
предстает мощной социальной и исторической реальностью (не только
современное поколение, но и "сумма всех поколений"). В представлении
авторов многочисленных дефиниций нация обладает объективными
характеристиками: территория, язык, общность хозяйства, психологический
склад и другие. Однако ни одна из подобных дефиниций не является работающей
по причине сплошных исключений из правила, но, тем не менее, с огромной
настойчивостью отстаивается армией бывших специалистов по марксистско-
ленинской теории нации и национального вопроса. Вот одно из схожих
определений: "нация — высшая форма этнической общности людей, возникшая
исторически в эпоху формирования буржуазных отношений и ликвидации на этой
основе феодальной раздробленности этнической территории и объединения
людей, говорящих на одном языке, имеющих общую культуру, традиции,
психологию и самосознание. Нация – объективно существующая и эмпирически
фиксируемая реальность". Таким образом, у нации, как у коллективного тела и
исторического субъекта, есть также собственные сознание ("национальное
сознание") и коллективная воля. Например, для немецкого историка Андреаса
Каппелера и для многих других историков "многонациональной России"
"национальное самосознание и национальные движения являются продуктом
длительного развития, и их легитимность вытекает из истории"".
Подход в определении Бенедиктом Андерсоном наций как "воображаемых
общностей" интересен по двум причинам: а) он отходит от историко-
детерминистской и примордиалистской интерпретации феномена этничности и
понятия нация; б) он слабо применялся для анализа советской / российской
действительности, которая на самом деле содержит блестящий материал для его
иллюстрации.
В данном подходе понятие нация видится как социальный конструкт и как
воображаемый коллектив, члены которого лично не знают друг друга и не
взаимодействуют, но, тем не менее, рассматривают себя как единую общность с
общими характером, надеждами и судьбой. Рождается эта общность в результате
"печатного капитализма", т.е. с распространением массовой печати и книжного
дела, через которые транслируется идея нации, и эта воображаемая общность
становится реальностью по мере того, как массы обретают веру в эту идею и в
то, что ее составляет. Так появляются французы, мексиканцы, австралийцы,
индонезийцы и другие нации. Национализм в этом случае есть своего рода
механизм реконцептуализации политической общности, которая до этого могла
категоризоваться как империя, колониальная администрация или племенное
образование. Причем возникает этот феномен, по мнению Б. Андерсона, в
латино-американских колониальных губернаторствах и затем или одновременно
распространяется в Европе и только после этого в остальном мире.
Использование конструктивистского подхода был использован при анализе
феномена этничности в советском / постсоветском контексте, что позволило
сменить фокус и язык одной из фундаментальных категорий отечественной
этнологии, известной как "этнические процессы", на явление, которое было
обозначено как «этническая процессуальность». Именно через эту
исследовательскую призму обнаруживается яркая картина советской этнической
инженерии, в том числе и конструирование "социалистических наций" на основе
существовавших культурного, религиозного и локального многообразия, через
институализацию (огосударствление) этничности и ее спонсорство или
репрессии (оба метода ужесточали этнические границы). При этом можно
сделать следующие выводы. Во-первых, с формированием этнической политики в
бывшем Советском Союзе этнографический примордиализм перестал быть просто
маргинальным, эмпирическим подходом и обнаружил свой потенциал активного
использования в утверждении новых идентичностей и в националистическом
дискурсе. В постсоветском контексте "нищета примердиализма" оказалась
соединенной с мощью примордиализма. Во-вторых, хотя концепция
этнонациональной общности представляет собой воображаемую конструкцию, это
не мешает ей становиться жесткой реальностью и основой для коллективного
действия. Особенно в современной России, где люди через этничность обретают
утраченные чувства личной и коллективной самоценности, а лидеры часто
добиваются социального контроля и политической мобилизации через обращение
к этническим чувствам и коалициям. Таким образом этническая конструкция
обретает прямую проекцию в сферу отправления власти.
Вера постсоветского населения в социальный конструкт одномерной и
взаимоисключающей этнической идентичности как некоего базового архетипа
человеческого бытия столь велика, а ее политическая нагрузка столь значима,
что новое Российское государство до сих пор не смогло установить свои
правовые отношения с гражданами через систему общегражданских паспортов.
Идеологи и политики этнонационализма (от русских ультра до республиканских
национал-радикалов) вместе с большинством гуманитарной интеллигенции
выступили против нового образца российского паспорта без указания
этнической принадлежности ("национальности"). Современный этнонационализм
увидел в этом угрозу "отмены наций" со стороны государства, хотя сама
процедура записи национальности не только дискриминационна, но даже
технически неосуществима в условиях свободного выбора.
Заключение
Любая культура есть не механическая сумма разных этнических,
политических, религиозных и других культур, а единое взаимосвязанное целое,
скрепленное общей славной и трагической историей, миграцией, межэтническими
браками, традициями, многими идеалами, экономикой, обороной и тысячами
других нитей. Между культурными группами имеется много сходного, что
помогает им дружить, работать, служить на благо человечеству. Но вместе с
тем необходимо учитывать и говорить о проблемах, об отсутствии
взаимопонимания, толерантности, вызываемых несхожестью людей, а это порой
приводит к искаженному восприятию, расистским оценочным суждениям,
национализму, этнической замкнутости, оскорблениям, навешиванию кличек и
ярлыков и даже к силовым конфликтам.
Наука обязана разобраться в основных понятиях вечной проблемы, какими
являются (понятия) «этнос» и «нация».
Этническая общность имеет три характерных свойства:
1. Атрибутивность. Этничность обнаруживает себя как атрибут личности
она может быть выраженной более или менее сильно, но есть у каждого.
2. Устойчивость. Этническое слишком глубоко укоренено в человеке и
потому весьма устойчиво, существуя в известной степени независимо от
внеэтнических социальных условий.
3. Интенсивность. Этничность может быть объяснена в категориях
иррациональности.
А нация определена как высшая форма этнической общности людей,
возникшая исторически в эпоху формирования буржуазных отношений и
ликвидации на этой основе феодальной раздробленности этнической территории
и объединения людей, говорящих на одном языке, имеющих общую культуру,
традиции, психологию и самосознание. Нация – объективно существующая и
эмпирически фиксируемая реальность.
Литература
1. О.Е. Рыбаков. К вопросу о понятии "этнос": филосовско-антрополпгический
аспект. // Этнографическое обозрение – 1998 – № 6 – с. 3-15.
2. В.А. Тишков. Забыть о нации (пост-националистическое понимание
национализма) // Вопросы философии – 1998 – № 9 – с. 3-29.
3. В.А. Тишков. О феномене этничности. // Этнографическое обозрение. – 1997
– №3.
Реферат на тему: Этнополитика
Міністерство освіти України
Запорізький державний технічний університет
Кафедра політології, соціології та права
З/к №7071696
Контрольна робота № 1
з дисципліни «Політологія»
студентки 4 курсу групи № 747
факультету заочного навчання
спеціальність: “Менеджмент у виробничій сфері”
Єрошенко Оксани Миколаївни
Запоріжжя
2000
Тема 12. Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини.
План
1. Введення
2. Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт.
3. Фоорми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні.
4. Етнічні кофлікти: прчини та шдяхи їх вирішення.
5. Висновки
6. Основні поняття
7. Література
1. Введення
У політичному житті багатьох країн все більшого значення набуває
національне питання. Цю сферу політики називають «етнополітикою», або
«етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів
(родоплемінні утворення, народи, нації, національні групи, національні
меншини та ін.) і держави. Усі питання про сутність, характер, форми
життєдіяльності етносів, їх взаємозв'язок із владними структурами вивчає
етнополі-тологія — складова частина яолітології. У демократичних державах
Заходу етнополітологія є самостійною авторитетною наукою та навчальною
дисципліною. У колишньому Радянському Союзі етнополітологи', як і самої
політології, взагалі не існувало. Замість них в окремий розділ виділяли
«марксистсько-ленінську теорію націй», завданням якої було показати шляхи
ліквідації класів і націй для побудови безкласового і безнаціонального
комуністичного суспільства.
Знання основ етнонаціональної політики дає громадянам України можливість
активніше включатися у суспільно-політичне життя, робити вагоміший
особистий внесок у національно-державну розбудову своєї країни.
2. Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт.
Етнонаціональна політика за складних і неоднозначних умов сучасних
національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового
змісту. Багатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утворилися
внаслідок поневолення інших народів та реалізації імперської політики
«поділяй і владарюй», не витримали випробування часом і розвалилися під
тиском національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й
незалежними. Пріоритет загальнолюдських цінностей, який став головним
принципом у діяльності демократичних держав, зумовив необхідність нових
підходів політико-владних структур до національного питання.
Західна політологія має орієнтовно три різні точки зору щодо політики
держави стосовно етносів. Прихильники першої точки зору А. Степен,
Й. Уоллерстейн та ін. вважають, що держава повинна виробляти й
реалізовувати певну політику, спрямовану на розподіл ресурсів, створення
сприятливих умов для всіх етносів, водночас не втручаючися в їх національну
самобутність. Інші дослідники — М. Леві, М. Хехтер та ін. — твердять, що
держава стосовно етносів є відносно автономною силою, а політична її еліта
має на меті власні корпоративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді
навіть всупереч інтересам титульної нації (нації, назву якої має країна).
Третю точку зору репрезентують П. Ванден Берг, Е. Сміт та ін. Вони
характеризують державу як інструмент титульної нації, яка здійснює контроль
над державним апаратом і суспільством. Наявність цих різних точок зору, з
одного боку, відбиває реальний стан речей щодо розв'язання згаданих проблем
у різних державах, а з іншого — ускладнює розуміння цих проблем, сприяючи
пошукові оптимальних шляхів їх розв'язання (Ю. Римаренко).
В українській політологічній думці періоду колоніальної залежності
найважливішою умовою пробудження народу була, писав М. Грушевський,
державницька ідея як символ боротьби українського народу за національну
свободу, за створення незалежної держави. Провідним стрижнем ідеї було
проголошення невід'ємного права українського народу на самовизначення та
пошук його оптимальних форм. З часів Переяславської ради 1654 р. такою була
вимога автономії України, що в XIX ст. була доповнена ідеєю автономії
України у федерації вільних слов'янських народів, а на початку XX ст. —
гаслом «Вільна Україна у складі демократичної федерації вільних народів
Росії». Та небажання Тимчасового уряду (1917 р.) надати Україні навіть
такого статусу (імперські сили не хотіли визнавати українців за самостійну
націю) і неприхована агресія більшовиків проти УНР зумовили необхідність
проголошення повної незалежності й суверенітету Української Народної
Республіки (Г/ універсал, 1918 р.). Як за часів Центральної Ради, так і
нині, український уряд має за завдання вільний розвиток усіх громадян будь-
якої національності,- що мешкають в Україні. М. Грушевський у книзі «Хто
такі українці і чого вони хочуть?» писав: «З ними (етносами) українці
будуть порозуміватися у всім, що торкається нового ладу на Україні. Спільно
з ними постараються упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не
тільки для самих українців, але й для всіх інших народностей, які історична
доля розселила на Україні і які хочуть теж бути її добрими горожанами і
вірними синами, разом з українцями».
Таким чином, зміст етнополітики бажано розглядати з урахуванням того,
що етнічні спільноти, як суб'єкти політики, взаємодіють на різних рівнях,
зокрема в стосунках між титульною нацією й іншими національностями, які
живуть у певній державі, між етносами з приводу участі у владних
структурах, з одного боку, та етнічними спільнотами і державою з усіх
питань задоволення специфічно національних потреб, з другого боку, з питань
взаємодії державних націй у федеративній і конфедеративній державі, а також
на міжнародному рівні у світових спільнотах.
У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна
самосвідомість. Її характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення і
відносин, що виражають зміст, рівень і особливості уявлень членів
національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану і перспектив
розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру
взаємовідносин між ними. У процесі формування територіальної, соціально-
економічної й духовної спільноти на фоні дії етнопсихологічних факторів
посилюється процес самоідентифікації й консолідації людей у спільноти типу
етносу, нації. Сукупно ці фактори разом із моральними, естетичними,
філософськими, релігійними та іншими поглядами складають національну
самосвідомість, яка готує й формує соціальні потреби етносу та його
інтереси. Владно значущі інтереси усвідомлюються як економічні — право
порядкувати власним національним багатством; політичні — право бути
господарем на власній етнічній землі; духовні — право користуватися в усіх
сферах життя рідною мовою, розвивати національну культуру та ін. Сукупність
таких вимог і поглядів становить етнополітичну свідомість.
Сутність етнополітичної свідомості полягає у зіставленні власних
інтересів із запитами інших етносуб'єктів, а також у з'ясуванні засобів і
ступеня державного втручання у процес погодження й реалізації претензій цих
спільнот. Етнополітичне усвідомлення інтересів дозволяє вичленувати з них
таке, що може бути реалізованим лише за участі держави, а також те, що
стимулює участь етногруп у діалозі з іншими суб'єктами політики та
інститутами влади. Етноси, які не здатні піднятися до рівня розуміння своїх
політичних інтересів, перетворюються на об'єкт маніпуляцій або на засіб
досягнення інтересів інших політичних суб'єктів (американські індійці,
народи колоній та ін.). В етносів, що усвідомили свої інтереси як
політичні, виникає потреба в їх самовиявленні через певні інститути —
національну державу, різновиди автономії, національні рухи, партії та ін.
Що ж ми розуміємо під етнонаціональною політикою? Дж. Мейс визначає
етнополітику як відносини державної нації з іншими етнічними групами, а
також взаємовідносини національних груп в межах держави. В. Євтух уважає,
що це діяльність держави у врегулюванні міжетнічних відносин та
забезпеченні прав існуючих етноструктур. У цих визначеннях суб'єктом
етнополітики переважно постає держава. Насправді ж держава, зокрема,
правова, разом з етносуб'єктами вироблює шляхи досягнення балансу інтересів
і стабільності суспільства. Тому етнонаціональну політику можна визначити
як цілеспрямовану діяльність держави й етносів (або їх представників в
особі партій, рухів, етноеліт), спрямовану на досягнення стабільності
багатонаціонального суспільства через урахування, узгодження й розв'язання
національних інтересів і вимог.
Етнонаціональна політика має визначену структуру, компоненти якої
тісно взаємодіють із загальною політикою. До них належать:
1. Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер
взаємозв'язків етносів між собою й інститутами влади. У змістовному плані
вони характеризують багатоманітну взаємодію національної еліти й
багатонаціонального електорату, національних рухів і партій та ін.
Показником етнополітичного життя тут є характер відносин суб'єктів
етнополітики у змаганні за політичне панування або задоволення власних
інтересів — свідоме національне примирення чи міжнаціональний конфлікт,
стабільність чи криза поліетнічного суспільства.
2. Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя
від ставлення етносів до інститутів влади. Етнополітика тут є не чим іншим,
як безперервним втіленням та інституалізацією національних ідеалів, цілей,
норм і настанов, механізмом рекрутування національних еліт.
3. Етнополітична організація як частина організаційних структур
держави та представників етносів у вигляді національних автономій,
етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок. Відбиваючи
національний склад держави, вона зосереджує в собі владні волевияви щодо
етноспільнот, втілює його в керівні рішення, надає визначеної спрямованості
процесові міжетнічних відносин. Наявність і взаємодія цих структурних
елементів дозволяє етнополітиці виконувати відповідні функції в
суспільстві.
Слід виділити деякі функції етнополітики. Це функція забезпечення
специфічних потреб різних етнонаціональних груп у сфері мови, національної
культури, традицій та ін. Є також функція стабілізації міжетнічних
відносин, що передбачає настанову на згоду й міжетнічний консенсус,
розв'язання міжетнічних колізій та конфліктів на базі взаємного врахування
інтересів та виключення конфронтації з арсеналу взаємодії народів, свідомий
вибір конфліктуючими сторонами діалогу як загальноприйнятної форми
вирішення суперечливих питань. Важливою є функція формування культури
міжнаціонального спілкування, що охоплює нормативні вимоги, піднесені до
рангу закону, які регулюють стосунки представників різних національностей,
а також норми відносин між етносами, витворені у процесі спілкування, де
відбито загальнолюдські ідеали дружби, поваги до інших народів. Сприяючи
реалізації національних інтересів, етнополітика забезпечує моделювання і
прогнозування етнополітичних ситуацій, що можуть виникнути як у стосунках
між етносами, так і у відносинах етносів з державою. Їнноваційність має
базуватися на вивченні тенденцій національного розвитку, мотивації й
спрямування діяльності основних суб'єктів етнополітики, на врахуванні
ступеня загостреності конфліктних ситуацій, особливостей етнопсихології
населення, традицій тощо.
Одним із найважливіших завдань етнополітики є захист прав людини.
Національні права належать до невід'ємних прав особи. Однак вони не
індивідуальні, як, скажімо, політичні, громадянські та ін. Це пов'язане з
тим, що кожна окрема людина може реалізувати свої національні права лише
через певну етнічну спільноту. До таких прав, зафіксованих у документах
міжнародного співтовариства і реалізовуваних демократичними державами,
належать:
— право на етнічну ідентичність, збереження і розвиток власної етнічної
самобутності, етнокультурного середовища. Держава забезпечує для етносів
можливість вільного розвитку національної культури, користування рідною
мовою, віросповідання традиційної релігії, задоволення національних
звичаїв, обрядів та ін.;
— право нації, народу на самовизначення, яке, залежно від конкретних умов,
може бути реалізоване в різних формах: утворення незалежних держав;
територіальна автономія в межах держави (переважно для етносів, що живуть
на власній етнічній території); національно-культурна автономія (переважно
для національних груп, етнічна батьківщина яких міститься за межами країни
проживання). Представники інонаціональної людності зберігають право на
рееміграцію, тобто на виїзд до своєї етнічної батьківщини або до інших
країн;
— право на захист від дискримінації за національною ознакою. Нікого не
можна обмежити в жодному праві через його національну приналежність. І
окрема особа, і весь народ у цілому в разі дискримінаційних дій держави
мають право на повну реабілітацію й компенсацію від наслідків цих
антигуманних дій.
Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали могутнім фактором
розвитку цивілізації. У переддень нового, третього тисячоліття вони не лише
зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального масштабу, а й
призвели до величезних конфліктів і жертв.
Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в
органічній єдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і
потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських
вартостей. І цілком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси,
як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогнозування й регуляцію
останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як
неповторного феномена у Всесвіті.
Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів.
Давньогрецький термін "етнос" етимологічне означає "народ", "плем'я",
"зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи
себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні
діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Вітчизняним
еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали
означувати "своїх", а терміном "етнос" — "чужих", інородців. Нині "етнос"
вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних
спільностей, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного
значення.
У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу.
Представники етнографічної школи розглядають етнос як певну соціально-
історичну систему, інші вчені — як форму існування Ното заріепх, тобто як
природний феномен.
Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати
і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені
зрілості тощо. Природознавчий підхід виводить на аналіз впливу
географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення
іманентних механізмів розвитку етносів.
Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної
діяльності? Серед численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарності.
Пасіонарність — ознака, яка виникає внаслідок мутації (пасіонарного
поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають
посилене тяжіння до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія розвитку виникає у
певних людей як домінанта, непереборне внутрішнє прагнення до діяльності
для досягнення певної мети.
За цією теорією, енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може
зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази — піднесення, певної
інерційності й занепаду.
Пасіонарність виявляється у людини як нездоланний потяг до діяльності
заради ідеалу, суспільне значущої мети, заради досягнення якої нерідко
доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця сила
прискорює еволюцію таких специфічних людських спільнот, як етноси.
Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного
розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це
біосоціальна система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним
колективам людей за принципом "ми — не ми", "свої — чужі", "ми такі, а
решта — інші". Таке усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація є
відображенням компліментарності як підсвідомого відчуття взаємної симпатії
та спільності людей. Визнання людською спільнотою своєї єдності є головною
ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак (мова,
культура, територіальна єдність, спільність економічного життя, самоназва
(етнонім) та ін.), які, однак, не є обов'язковими для визначення того чи
іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної
історії. Самоідентифікація з певним етносом є не лише ознакою останнього, а
й системним зв'язком між людьми. Це ототожнення відображає у свідомості
людей об'єктивно існуючу цілісність етносу як системи.
Етнічна приналежність — продукт не лише свідомості, а й природи
людини, відображення певної фізичної або біологічної реальності. Зрозуміти
останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також
встановлення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоємності, тобто
в результаті етногенезу.
Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних режимів. Л.
Гумільов визначав етнос як біологічну одиницю, що таксономічне стоїть нижче
виду, а сам етнічний поділ людства — як один із способів адаптації у
ландшафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці). Феномен етносу
належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ.
Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як
етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос
опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція,
тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди відноситимуть себе
до даного етносу. І при цьому не має значення, чи говорять ці особи мовою
своїх предків, чи додержують їх обрядів, чи шанують свої древні пам'ятки,
чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною.
Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються
від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної
сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі
адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють
стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є фундаментом
етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми
співжиття і господарства — неповторні за своїми особливостями у кожному
етносі.
Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до нових умов, є
результатом біологічної ознаки — здатності до мінливості. Проте остання не
безмежна, і тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж нових
етнічних спільнот означає, що завдяки здатності до мінливості
трансформувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова традиція або
сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка докорінно відрізняється від
попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного колективу
до іншого.
Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про
своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати
характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі
— обов'язкова умова її буття. А оскільки саме характер поведінки визначає
етнічну приналежність, то всі люди причетні до етносфери. Такий підхід дає
можливість розглядати етнос як явище глобальне, що має власні
закономірності становлення, тобто появи, видозміни й зникнення
(етногенезу).
Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. Якщо спонтанний
суспільний розвиток безперервний, глобальний, у цілому прогресивний, то
етнічний — дискретний, хвилеподібний і локальний. Збіг між суспільними та
етнічними ритмами випадковий (наприклад, розпад західної частини Римської
імперії і одночасно зникнення давньоримського етносу). Як правило, розпад
імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси (це
переконливо засвідчує історія етнічного розвитку в Україні), стає їх
каталізатором.
Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової
популяції до так званої "зверхнапруги", яка виявляється або у перетворенні
природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних
територіях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організаційно-
державній, торговій та іншій діяльності. Майже всі відомі етноси згруповані
у своєрідні конструкції — "культури", або "суперетнічні цілісності".
Спочатку етнос займає район, де він з'явився і контактує, не завжди мирно,
із своїми "однолітками". Згодом, набравши сили, він мігрує, залишивши на
батьківщині частину свого складу. При цьому він обов'язково втрачає
частину, і досить значну, свого первісного запасу енергії. Деякі етнічні
групи гинуть, а інші, опинившись в ізоляції від могутніх сусідів,
перетворюються на ізольовані, реліктові етноси, які не мають ні приросту
населення, ні саморозвитку суспільного буття, а модифікації відбуваються
лише за впливу сусідів.
Отже, етногенез можна зрозуміти як взаємодію великої кількості
етногенезів у тих чи інших регіонах. Ритмічності тут немає. Спостерігається
не саморозвиток, а вплив своєрідних поштовхів, після яких інерція поступово
згасає. Для спонтанного суспільного розвитку по спіралі етносфера і
етногенез є фоном.
Етнос завжди взаємодіє з ландшафтом і техносферою. Ці зв'язки не
випадкові й залежать від характеру адаптації і рівня розвитку продуктивних
сил. Отже, етнос не випадкове зібрання людей, а явище розвитку географічної
оболонки планети, що здійснює на ній перебудови, порівняльні з геологічними
переворотами. Це особлива система із соціальних і природних одиниць з
притаманними їм елементами, цілісність різних за смаками і здібностями
людей, продуктів їх діяльності, традицій, географічного середовища,
етнічного оточення і ступеня пасіонарності.
Різні етноси мають різні показники рівня активності. Ця теза має
основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у
соціальному, економічному, культурному та політичному аспектах. І якщо один
етнос намагається пристосуватися до іншого, в якого інший рівень
активності, або, що ще гірше, нав'язати іншому народові свої стереотипи
етнічного розвитку, то це спричиняється до негативних наслідків, адже
порушує природний розвиток етносу. В цьому зв'язку особливої актуальності
набуває думка Л. М. Гумільова про необхідність збереження етносом свого
досвіду, своїх традицій суспільного життя: "Механічне перенесення в умови
Росії західноєвропейських традицій поведінки дало мало доброго, і це не
дивно. Адже російський суперетнос виник на 500 років пізніше. І ми, і
західноєвропейці завжди цю різницю відчували, усвідомлювали і за "своїх"
один одного не вважали. Оскільки ми на 500 років молодші, то, як би ми не
вивчали європейський досвід, ми не зможемо зараз домогтися добробуту і
звичаїв, характерних для Європи. Наш вік, наш рівень пасіонарності
передбачають зовсім інші імперативи поведінки... Звичайно, можна спробувати
"увійти в коло цивілізованих народів", тобто у чужий суперетнос. Але, на
жаль, ніщо не дається дарма. Треба усвідомлювати, що ціною інтеграції Росії
із Західною Європою в будь-якому випадку буде повна відмова від вітчизняних
традицій і наступна асиміляція".
Йдеться, отже, про загальну закономірність розвитку етносів.
Специфічні ж особливості значною мірою залежать від цілого ряду факторів —
як соціально-економічних, політичних, так і культурно-психологічних.
Розвиток етносів, як відзначалося вище, не збігається зі зміною
суспільно-економічних формацій. Водночас певні фази, етапи, періоди
функціонування етнічних спільнот зумовлені також соціально-економічними
факторами, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих,
культурних змін і перетворень. Тому ці фази є відображенням ступеня
"зрілості" тих чи інших етносів, хоча критерії тут досить умовні й
умоглядні. Традиційно ступені "зрілості" пов'язують з утворенням певних
етнічних спільнот — племені, народу, нації.
Зміни у складі й способі життя певного етносу або навколо нього і
зв'язку з ним (у навколишньому соціальному середовищі, у стосунках із
сусідами, всередині його структурних елементів), які зумовлюють сутнісні
зрушення в його бутті як суб'єкта людської історії та політичних відносин,
прийнято називати етнічними процесами. Саме в динамічному смислі етнічні
процеси розвиваються в двох різновидах — етноеволюційному й
етнотрансформаційному. Ці різновиди мають різну сутнісну диференціацію по
широкому спектру аналізу: критеріях оцінки, аспектах і параметрах
здійснення, зумовлюючих і рушійних факторах, спрямованості розгортання,
системності взаємозв'язків, результативності. Обидва різновиди етнічних
процесів можна кваліфікувати не лише як динамічні зрушення, а й як типи
соціально-політичних змін, що мають, у свою чергу, підтипи.
Етноеволюційні процеси зумовлені здебільшого соціально-економічними і
політико-культурними чинниками, контактно-дисконтактними відносинами одного
чи декількох етносів — з іншими, спорідненими, близькими. Ці процеси — і за
першим імпульсом, і за глибинною зумовленістю, і за сутністю — синтез
багаторівневої взаємодії різних чинників — економічно-господарських,
історико-політичних, природно-географічних, геополітичних тощо. Це,
наприклад, процесні явища тимчасової міграції цілих етносів або їх частин
на нові території (сезонні переміщення); договірно-господарські, погоджені
між державами і внутрідержавними інстанціями, тимчасові переміщення груп
населення (скажімо, освоєння якогось краю); адміністративні — з політичним
і культурно-історичним "обгрунтуванням" — депортації; анексіоністськи-
насильственне приєднання однією державою частини чужої території з
переміщенням туди свого населення. В результаті змінюються склад даного
етносу чи їх групи, структурна організація елементів матеріальної, духовної
і моральної культури, спосіб життя і побут даного етносу чи їх груп.
Значно глибше й істотніше впливають на етноси етнотрансформаційні
процеси. Вони зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх
частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частин,
включення периферійних його груп і елементів до складу інших етносів і
навіть припинення існування одних етносів та виникнення на історичній арені
інших. Виявами такої взаємодії етносів можуть бути: еміграція істотних
масивів якогось етносу і "запліднення" ним інших етносів, але із
збереженням рис етногенезу, "своєї крові" (діаспора); створення і розпад
поліетнічних державно-політичних утворень, що зумовлюють пересування
різноетнічних шарів населення в межах нових державних кордонів і внутрішнє
перекроювання кордонів проживання етносів (створення Московського царства,
три поділи Польщі між "великими державами" та ін.); війни та міжнародні
конфлікти, що завершуються анексією чужих територій і перекроюванням
прикордонних обрисів місцеперебування різноетнічних історичних спільнот.
Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призводять до сутнісних
змін у етнополітичних спільнотах. Головні з них — етнічна консолідація і
етнічна асиміляція. Причинами консолідації можна вважати: 1) господарський
розвиток регіонів певної країни; 2) інтенсивну урбанізацію і відповідно
ослаблення почуття етнічної приналежності; 3) зростання соціально-
економічних, політичних і культурних зв'язків між народами; 4) мовну
політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо; 5) особливості
національно-державного будівництва, в результаті чого кордони республік,
областей, округів не збігаються з етнічними кордонами.
Етнічна асиміляція зумовлена дією таких чинників, як:
1) економічні, коли посилення господарських зв'язків між різними етнічними
групами в районах їх спільного проживання призводить до стирання суттєвих
етнічних ознак;
2) внутрішні міграції, коли люди потрапляють у іноетнічне середовище; 3)
етнічно змішані шлюби; 4) мовна асиміляція, коли народи втрачають колишню
мову і вважають рідною мову іншого етносу; 5) посилення духовної і
культурної взаємодії народів; 6) урбанізація.
Кінцевими показниками етнічної асиміляції є динаміка зміни чисельності
народів, мовна асиміляція і зміна етнічної самосвідомості, етнічне
змішування населення внаслідок зростання числа міжетнічних шлюбів.
Чисельність одних етносів збільшується (наприклад, росіян), інших —
зменшується (карелів, мордви та ін.).
Для з'ясування ролі етносів у політиці, їх функцій як суб'єктів
політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять, як
"етнічна група", "нація", "народ", "національність" та ін.
Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за
історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або
минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури,
звичаями та іншими ознаками. У визначенні спільності як "групи" розмір,
обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси людей).
Тут важливі лише риси й ознаки одиотипової характеристики цих людей: у
чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні
обставини живуть нарізно. У політико-етнологічному плані статус етнічної
групи визначається трьома основними параметрами: 1) частини, компоненти
цього умовно взятого "етнічного цілого" живуть на великих географічних
просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї
етногенезисної організації; 2) не мають єдиного державного утворення, що
суверенізує їх політичну волю і забезпечує їх правове самовизначення; 3)
покинувши родову етноплаценту і власну етноойкумену, далеко за межами
батьківщини створили (або створюють) нові етнокультурні ареали. Сьогодні
це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії,
інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки),
індіанці (у всіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (у всіх
країнах світу, є навіть угандійські, "чорні" євреї).
Інтеграція господарсько-економічного і політико-культурного життя
сучасного взаємозалежного і суперечливого єдиного людства об'єктивно
зумовлює два процеси: "розпорошує" великі етноси на дифузні групи і
прошарки, тобто перетворює великі етнічні цілісності на етнічні групи, а
вже існуючі етнічні групи консолідує у мегаєдності — надетнічні спільності.
Використання поняття "народність" слід розуміти як наслідок
формаційного підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього
терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та
й західна політологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до
певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не
доросли до рівня" націй.
За сталінським визначенням нації (чотирма ознаками — спільністю
території, економічного життя, мови, особливостями психічного складу і
культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією
свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність.
Це було закамуфльованим обгрунтуванням "неповноцінності" цілого ряду
народів, "незаконності" їх справедливих вимог щодо національного
самовизначення, створення самостійних державних утворень.
Сучасна західна концепція нації грунтується на найважливішій ознаці —
національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну
від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає
національну (тобто державну) територію самодостатньою, адже "а | |
