|
Реферат: Мифология Древней Греции (Міфологія Стародавньої Греції) (История)
Український державний морський технічний університет
Реферат
ТЕМА:
“Міфологія Стародавньої Греції”
Студент:
Коваленко І.
Группа: 1447
Викладач:
Щукин Е.О.
Миколаїв 2001
План
Вступ
I. Міфологія Стародавньої Греції
1) Олімпійська міфологія.
2) Антропоморфізм в стародавньогрецькій міфології.
3) Регігієутворююча функціональність міфології Греції.
4) Тварини у грецькій міфології.
II. Релігійний культ стародавніх греків.
III. Релігія античної Греції.
Висновок
Список використаної літератури
1. Вступ
Міфологія Стародавньої Греції є яскравим явищем світової
цивілізації. Її виникнення починається ще з періоду патріархату
стародавньогрецьких племен. Грецька релігія почалася з міфології, яка
увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення, і своєї довершеності
досягла в олімпійській міфології – загальна грецька міфологія періоду
патріархату. В цей час головним богом греків був Зевс, який живе і править
на горі Олімп. Він є отець всіх богів і людей. Головним цієї міфології є
релігієутворююча функціональність – вона стає основою для формування
уявлень, обумовлює фетишизм і магію стародавньої релігії.
Важливим в грецькій міфології є поняття культу, вірування. Головним
елементом релігійного культу були храми, які для греків були житлом богів,
і вони були уособлені в скульптурах. Храм також був громадським
приміщенням, де зберігалися державні і приватні кошти, документи та інше.
Народ невеличкої стародавньої Греції подарував світу такі набумки
духовної культури, які вподальшому стали основою європейської цивілізації.
Вагому роль у цьому відіграла релігія, виникнення якої припадає на середину
II тис. до н.е., коли на південній частині Балканського півострова
з’явились дрібні рабовласницькі війни.
З інших релігій, давніх цивілізацій, давньогрецька вирізняється
політеїзмом з певною ієрархією антропоморфних богів та багатою міфологією.
Міфологія Стародавньої Греції
Стародавньогрецька міфологія була одним з найяскравіших явищ, що ----
- на всій світовій цивілізації. Вона з’явилася уже в первісному світогляді
стародавньогрецьких племен ще в період матріархату. Міфологія відразу
увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення.
Міфологічному обгрунтуванню були піддані культ предків і тотемізм,
який теж не минули стародавні греки. Одним словом, релігія стародавніх
греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вираз в міфології, своєї
довершеності досягла в олімпійській міфології.
Олімпійська міфологія – це вже загально грецька міфологія періоду
патріархату. Дослідники зазначили цікавий момент: імена місцевих богів чи
місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.
Олімпійський пантеон очолює “отець всіх богів і людей “ Зевс. Він
живе на горі Олімп, всі боги цілком підлеглі йому. Родина Зевса складалася
з дружини Тери, образ якої створено на основі образу мікенської богині-
корови, і дітей, покровительки браків, сім’ї; і їхніх дітей: Аполлона –
бога сонця і музики; Артеміди богині полювання, Афродіти – богині краси і
кохання; Афіни – богині мудрості, Гермеса – бога торгівлі. Крім них до
родини Зевса входили його брати Посейдон – бог моря, Аїд – бог підземного
царства. А також богиня перемоги Ніка, богиня права і справедливості
Феміда, символа вічної юності – Геба тощо. Всі олімпійські боги
антропоморфні, не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях:
вони фізично тотожні людям, мають всі людські якості, в тому числі і
негативні, які інший раз ганблять цих богів. Вони їдять і п’ють, сваряться
і милуються, народжуються і вмирають. Давні греки вважали, що світ сам по
собі вічний і не потребує творця (ця ідея потім була сформульована в
давньогрецькій філософії). Олімпійські боги не були творцями світу, вони
захопили готовий світ і поділили цого між собою. Вони нічого не роблять, а
керують світом і банкетують. Із олімпійських богів лише один бог Гефест був
ремісником, він – покровитель ковалів. Башня землеробства – Деметра, бог
скотарства – Діоніс, бог пастухів – Пан, за уявленнями греків, на Олімпі не
живуть. Такий поділ богів відображає цілком реальний процес відокремлення
розумової праці від фізичної, який відбувся на цей час у давньогрецькому
рабовласницькому суспільстві.
Важливе місце в стародавньогрецькому пантеоні богів займають боги-
геної – Прометей і Геракл.
Перший є двоюрідним братом Зевса, за волею якого він створив людей з
землі і води. Так як під час творіння люди вийшли беззахисними і менш
пристосованими до диття, ніж тварини. Прометей дав людям знання, навчив
користуватися вогнем, використовувати ремесло, за що Зевс покарав його,
прикувавши ланцюгом до скель Кавказу.
Поруч з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількіть
міфічних геноїв, які приборхують чудовиська, що шкодять людям.
Антропоморфізм стародавнтьгрецької міфології був свідченням усвідомлення їх
влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.
Згодом антропоморфні грецькі боги все більше і більше набирають
значення уособлення абстрактних сил природи і суспільства.
В еліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія,
крім релігійного, набирає такоф літературного і мистецького значення, вона
дає матеріал мистецтві для аллегорій і характерів.
Але головним для стародавньогрецької міфології є її релігієутворююча
функціональність – вона стає основою для формування уявлень, обумовлює
фетишизм і магію стародавньогрецької релігії.
Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонією і відчуттям
реального життя, стає підваленою реалістичного мистецтва не тільки в часи
античності, але до наших часів.
Виховані на суворому дотриманні законів і норм стародавні греки
ретельно ставились до виконання культових положень. Великого значення в них
набрав культ бога сонця, світла, мудрості і мистецтва Аполлона, йому було
присвячене светилище в Деталях. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали
великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати
на події.
Ще одним значним культом того часу був культ Деметри, богині
радючості і землеробства, а також законодавства, осільки землеробство
вимогало осілості і стабільності в житті. Їй було присвячено святилище в
Елевсіні, поблизу Афін. В цьому святилищі традиційно, сотними років
відбувалися містерії, – таємничі обряди з участю лише посвячених. Першим
ступенем посвячення були пісні і танці вночі в свято Великих Елевсіній. На
другому ступені збиралися у самому святилищі, де виконувалася драматична
вистава про викрадення богом підземного царства Аїдом дочки Деметри –
Персефони (Кори). Персефона стала жінкою Аїда. Але щовесни вона поверталася
до матері, а потім знов до підземного царства. Це була символізація
вимираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту плодючості, таїнства
вічного життя. Посвячені в культ Деметри набирали права на вічне життя
після смерті. Правда, при цьому практичні греки не забували і про вимоги
благочестивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали,
накриклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Вимагалось також виконання державних
і суспільних обоб’язнів. Згодом Великі Елевсінії були визнані
загальнодержавним святом.
В архаїчну епоху відбувалася істотна зміна з культом Діоніса, він
став богом рослинності, виноградарства і виробництва, цого поставили на
рівні з Аполлоном, він став уособлювати ідеї безсмертя людської душі.
З культом Діоніса і Деметри пов’язана релігійно-філософська течія
орфікій, яку начебто заклав міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і
музи Калліопи. Міф разповідає про смерть його дружини Еврідіки, яку укусив
змій. Бажаючи повернути кохану жінку до життя, Орфей спустився у підземне
царство. Грою на кіфрі і співом він зачарував стража підземного царства
Кербера, а також Персефену, жінку Аїда. Орфею було дозволено забрати жінку
з собою. Але він, ведучи її на верх мусив не оглядатися назад. Та цікавість
перемогла цого, він таки оглянувся (чи не на красуню Персофену?): втратив
Еврідіку. Але Орфей надбав знання про душу. Він розповів людям, що душа –
це початок добра, частина божества, а тіло – це таємниця душі. Після
визволення душі із смертного тіла вона продовжує існувати, перевтілюється.
Орфею навіть приписують вчення про метемпсихоз – переселення душі з одного
тіла в інше.
Вчення орфіків в наступному було сприйняте філософами (піфагорійцями
та неоплатоніками) і християнськими богословами.
Характеризуючи міфологію архаїчної епохи, ми мусимо звернути увагу
на її зв’язок з філософією, як тільки що виявилось при розгляді
стародавньогрецького вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно
художньооздоблена стародавньогрецька релігія не встигла набрати застиглих
догматичних форм так, як це було, наприклад, в індуїзмі. Вона не встигла
різко відокремитися від філософії та від науки в цілому. Жречество не
утворило соціальної групи, не стало кастовим. Раціональне мислення, яке
стало історичною ознакою культури цього періоду, не минуло релігійної думки
і було присутнє в міфології. Внаслідок цього відбулось, скажемо,
оригінальне поєднання космогонічних і теогонічних уявлень. Народження
космосу і богів ототожнювалось. Творцем всього був бог Хронос, він з хаосу
і ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс, він же – Ерос.
Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породили Океан, Фетіду (одну
з переїд – морських німф), Крона і Рея. Син Крона – Зевс – домігся влади
над усіма богами і людьми, за Діоніса, увібравши в себе його силу.
Але богиня Персефона народила від Зевса нового бога вини і радості, теж
Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого із розвитком
Космосу розвивається, переплітається, ускладнюється божественний пантеон.
Безумавно, тут багато несхожостей, суперечностей. Адже цей міф,
приписуваний Орфею, творився в різних місцях, в різний час, доповнювався і
уточнювався і, як усякий міф, набирав фантастичності. Але він відбив
істотну рису мислення стародавніх греків: вони розуміли світ, як такий, що
розвивається, змінюється, що має певні закони цих змін. Вони шукали віхідні
закони і основи існуючого світу. І це потім виявилося у філософській школі
мілетців: Фалеса (бл. 625-547 рр. до н.е.), Анаксіманура (бл. 585-525 рр.
до н.е.), а потім Геракліта з Ефесу (бл. 570-бл. 475 рр. до н.е.) і
Піфагора (бл. 570-500 рр. до н.е.).
Так філософське, наукове і релігійне мислення йшли поруч. Інший раз
заважали один одному, інший раз доповнювали один одного. Це був єдиний
потік духовного розвитку, який кристамізувався в багатій духовній культурі
стародавніх греків.
Велику роль відігравали в грецькій міфології тварини, які часто
зустрічаються в легендах у зв’язку з визначеними божествами, починаючи з
крітської епохи.
Населення Карії вважало, що скорпіон небезпечний для місцевих
жителів, але не шкідливий для чужеземців. До подібних уявлень відносяться
“роги посвященія” в розписах острова Кріт, які можна разтлумачити просто як
зображення жертвенної тварини поряд з божеством, якому воно присвячене.
Бик був одним із найбільш розповсюджених тотемів доісторичної епохи
в Середземномор’і. Коли егейське суспільство подолало кланову фазу, бик
став одним із символів сили божества, а його роги, як знак сили, стали
вшановувати окремо.
Також вживалися вовк в культі Зевса Лікейського, голубка, зображена
разом із статуями жінок Кносса, а потім – разом із зображеннями Артеміди і
Афродіти, бик і Зевс, змія Асклепія, павлін Гери, сова, галка, козина шкура
богині Афіни.
У міфі про народження Зевса не важко розпізнати цілий тоталічний
цикл. Бога викормлює молоком коза, свиня охороняє його, бджола корме його
своїм медом і т.д. До культу Зевся додається дуб, Аполлону присвячений
лавр, Діонісу – виноградни лоза. У піфагорійців існувала заборона їсти боби
і убивати пітуха. Вітер, дощ, гром, блискавка, вогонь, вода, хмари, бурі,
море – входять в число атрибутів грецьких богів.
Ми дійшли висновку, що в Греції, як і взагалі первізно-общинному
суспільстві, існувала фаза релігіозного розвитку, на якій тварини, рослини,
атмосферні явища ототожнювалися з родоначальниками клану. Коли ж змінились
умови життя і отримання засобів існування, люди втратили уявлення про свої
зв’язки з тотемом, але в міфології нових релігійних форм залишилась згадка
про них.
Релігійний культ стародавніх греків
Антропоморфне уявлення греків про своїх богів неминуче викликало
відповідне ставлення до них – в їх очах боги були зрозумілі і близькі
людиноподібні істоти, і бажали те ж, що бажають люди. Жертву богу грек
приносив сам і сам висловлював, що бажає одержати: конкретну допомогу чи що
реальніше, пораду чи якусь гарантію на майбутнє. Жерці були більше
адміністраторами, ніж священниками. Вони доглядали за храмом,
організовували релігійні збори, процесії, церемонії. Дуже важливою була їх
роль у розшифровці передбачень, наслідків ворожіння. Як вже казано,
спадкового стану жеерців не було. Жерцями були окремі державні особи
(архонт тощо), а також особи за вибором, на певний строк.
Дуже важливим елементом давньогрецького релігійного культу були
храми. Найбільш стародавні храми у греків були побудовані ще в XII столітті
до н.е.
Для стародавніх греків храм був житлом богів, які були уособлені в
скульптурах. Своє походження грецький храм бере від мегарона – жилого
будинку. Спочатку для богів виділяли звичайні житлові будинки. Вони були
скромними і невибагливими. Потім спеціально будувалися у місцях
традиційного поклоніння богам на гірських вершинах, біля священних дерев і
джерел, у священних гаях і дібровах. Оскільки храм розглядався як житло
богів, то він споряджався усім потрібним для цієї мети з певними змінами
домашнє вогнище набрало вигляду олтаря, для зберігання храмового начиння і
посуду відводилося невелике приміщення позаду – опістодом (“задня
кімната”), в передній частині виділялися сіни – пропаос, центральна частина
храму називалася наос чи целла, її великий розмір викликав застосування
колон, з’явилися згодом колони на фасаді, утворився тип храму з колонами
біля входу, так званий тип “простіль”, храм з колонами і на задній стороні
звався амфіпростилем, а з колонами на обох боках периптером (“з усіх богів
обкрашений”), а якщо було два ряди колон – диптером. Будівництво храмів,
прекраса їх колонами і статуями стимулювали розвиток архітектури і
скульптури, вони стали головними напрямками давньогрецького мистецтва і
надовго визначили шлях розвитку всього мистецтва Європи в цілому.
Для стародавніх греків храм, що був місцем відбуття релігійного
культу, разом з тим був і важливим громадським приміщенням. В цьому
зберігалися державні і приватні гроші і коштовності, твори мистецтва, різні
документи, архіва, на кам’яних плитах були вихарбовані тексти законів, а
також тексти, присвячені видатним подіям. В храмах і поруч з ними
відбувались народні збори, оголошувалися рішення царів, архонтів, інших
керівних осіб. Храм був не тільки культовою спорудою, але і певним
політичним символом. Звідси зрозуміло, чому в архітектурі стародавнього
світу, зокрема у греків, їх споруді приділялась велика увага. Серед семи
чудес стародавнього світу називають споруду релігійного призначення: храм
Артеміди Ефеської, статую Зевса Олімпійського I Колоса Родоського.
Однією з грандіозних культових споруд стародавнього світу була
статуя бога Сонця, що її побудував Херес на острові Родосі біля 290 р. до
н.е. Статуя мала в висоту 32 м, такої споруди стародавні греки не знали.
Але в 223 р. до н.е. землетрус зруйнував її, уламки колоса здобули з води,
але Хереса вже не було в живих, поновити статую було нікому. В 672 р. н.е.
Мустафа – вождь турок-сарацін, що володіли тоді островом, продав її
східному купцеві.
Релігія античної Греції
Продовжимо наш історичний огляд. П’яте і четверте століття до нашої
ери – це період класичної Греції. Головні події розгортаються в області,
яку звуть Аттіка (гр. – узбережка країни). Щедро обдарована природою,
населена енергійним і працелюбним, мислячим і хоробрим народом, що добре
надбав історичний досвід, Аттіка стає вузловим пунктом економічного,
політичного і культурного розвитку, її столиця Афіни – центром всіх подій.
Ось тому цей час в розвитку Стародавньої Греції ще звуть аттічним.
Роль Афін серед інших полісів дуже зросла внаслідок перемог Афін в
греко-перських війнах (500-499 рр. до н.е.). Афіни тоді очолили Делоський
союз держав. В саміх Афінах підсилилася демократія. Влада належала Раді
п’ятисот (бум), народному суду (гелії) і народним зборам (екклесії). Це був
суверенітет народу. Релігія знаходилась під наглядом держави. Так, нагляд
за священним майном здійснювали архонти, які поступилися своїм впливом
стратегами, але саме вони здійснювали керівництво релігійними процесіями,
жертвоприношенням і спортивними змаганнями, які мали релігійне забарвлення.
Саме ці заходи і єднали афінське суспільство. Участь в релігійному
культі для всіх громадян була обов’язковою, політичне безправ’я рабів і
метеків (іноземців, що проживали в Афінах) автоматично виключало їх з цієї
участі.
В період правління Стратега Перікла з 443 до н.е. (цей період
вважають золотою епохою афінської демократії) вплив релігії лишається
незмінним і дуже вагомим. На Акрополі в 447-438 рр. до н.е. був збудований
Парфенон (архітектори Іктін і Камікрат) у великому храмі розмістили статую
Афіни, покровительки міста, яку виготовив скульптор Фідій. На щиті Афіни
Фідій зобразив себе і Перікла, за що звинувачений у кощунстві, ув’язнений і
помер у в’язниці. На Акрополь були змуровані мармурові сходи, сам храм
прикрашений чисельними статуями. Храм вистояв всю античну епоху. В 5 ст.
н.е. він став християнським храмом, в 15 ст. – мусульманською мечеттю, в
1686 р. був зруйнований венеціанцями. Тепер ми можемо милуватися лише його
руїнами, але і вони вражають своєю красою.
В той час був перебудований храм Деметри в Елевсіні. Він постояв до
396 р. н.е. і був зруйнований готами.
Кінець 5 ст. до н.е. затьмарив розквіт античного світу - суперництво
двох могутніх держав Афін і Спарти привело до тривалих міжусобних воєн, які
дістали спільну назву Пелопоннеські війни 431-404 рр. до н.е. Як наслідок,
Афіни зазнали поразки, але і Спарта не стала гегемоном. Війна загострила
саціальні суперечності, послабила демократію і полісну мораль. Релігія
стародавніх греків не вберегла їх від кривавих уіткнень, хоч у сторін, що
воювали, були спільні боги і спільні храми.
Виникає затяжна криза стародавньогрецького полісу: дрібні військові
сутички і війни, перевороти і деспопії. А на Сході тим часом виникає
Перська імперія. 34 ст. до н.е. серед грецьких держав відбувається
піднесення Македонії. Після Коринфського з’їзду 337 р. до н.е. Македонія
стала панувати в Греції. В 334 р. до н.е. Олександр Македонський розпочав
свій похід до Азії. Блискучі перемоги навіки прославили ім’я видатного
полководця. До часу його смерті в 323 р. до н.е. казково склалась світова
імперія, яка так само науково розпалася після його смерті.
Висновок
Отже, міфологія Стародавньої Греції посіла почесне місце в світі.
Протягом свого розвитку вона набирає не лише релігійного, а й літературного
і мистецького значення, сповнена гармонією і відчуттям реального життя.
Стає підваленою реалістичного мистецтва не тільки в часи античності, але і
пізніше, в епоху Відродження, аж до наших часів і норм стародавні греки
ретельно ставились до виконання культових положень. Участь в релігійному
культі була для всіх громадян обов’яковою. Антропоморфне уявлення греків
про своїх богів викликало відповідне ставлення до них – в їх очах, боги
були зрозумілі і близькі людиноподібні істоти, які бажали того що й люди.
Міфологія, релігія і культура Греції постійно розвилась. Проте після важких
воєн ці поняття почали зникати, хоча сьогодні ми вивчаємо красу і
знаменність грецької міфології.
Список використаної літератури:
1. Єршиев “Релігієзнавство”.
2. В. І. Лубський “Релігієзнавство”.
3. Учебник для вузов “История философии”.
4. Токарев “Ранние формы религии”.
5. А. Кузьмин “Падение Перуна”.
Реферат на тему: Мифология древнего Египта
Мифология (от греческого mythos – предание, сказание и …логия) 1)
совокупность мифов (рассказов, повествований о богах, героях, демонах,
духах и др.), отражавших фантастические представления людей в доклассовом и
раннеклассовом обществе о мире, природе и человеческом бытии. 2) Наука,
изучающая мифы (их возникновение, содержание, распространение).
В процессе передачи из поколения в поколение знаний, сведений об
обычных и необычных явлениях формируется особая форма закрепления памяти
человечества — миф. Мифы представляют собой сложное культурное явление. В
них своеобразно запечатлена древняя история человечества, и каждое новое
поколение современных людей прочитывают её в духе усвоенных (или
утраченных) культурных традиций.
Миф — это чувственное представление о мире, когда человек не
противопоставляет себя природе. В нём всегда присутствует обобщающее
начало. Мифы объясняют появление различных природных и культурных
особенностей, повествуют о происхождении космоса и человека, рассказывают о
звёздах и планетах, о чудесных существах — родоначальниках племени, о
сверхъестественном фантастическом родстве между определёнными группами
людей (родом, племенем) и тотемом, воспевают подвиги героев, предупреждали
о конце мира и катастрофах. Мифы отражают самые различные стихии,
свойственные природе, космосу, человеку. В них живут и действуют боги,
одержимые человеческими страстями, обладающие теми же пороками и
добродетелями. Мифы слагались в ту историческую эпоху, когда звери
представлялись равными богам, боги — людям, а люди — зверям. В те далёкие
времена человек не отделял себя ещё от природы и не проводил чёткого
различия между разными сферами своей деятельности. Мифология того периода
включала всю культуру первобытного человека. Лишь позднее из неё выделились
религия, наука, искусство. В муках познания и преобразования природы люди
сами создавали себе богов, одновременно полагаясь на их защиту, поддержку и
всевидение. Мифологическое познание — это познание эзотерическое, или, иным
словом, — тайное. Оно передавалось через ритуальные посвящения особо
подготовленным лицам и само по себе, как полагается, обладало некой
сверхъестественной силой. Мифология и за пределами первобытного строя на
протяжении всей истории человечества была и по сей день остаётся
существенным аспектом культуры. Мифотворчество рассматривается как
важнейшее явление в культурной истории человечества. В первобытном обществе
мифология представляла собой основной способ понимания мира. Миф выражает
мироощущение и миропонимание эпохи его создания. Человеку с самых ранних
времен приходилось осмыслять окружающий мир. Мифология и выступает как
наиболее ранняя, соответствующая древнему и особенно первобытному обществу
мировосприятия, понимания самого себя первобытным человеком, как
первоначальная форма духовной культуры человечества.
Мифология сыграла значительную роль в генезисе различных
идеологических форм, послужив исходным материалом для развития философии,
научных представлений. Через сказку и героический эпос, возникшие в
глубоких недрах фольклора, с мифологией оказывается связанной и литература,
в частности, повествовательная. Соответственно драма и отчасти лирика
воспринимали первоначально элементы мифа непосредственно через ритуалы,
народные празднества, религиозные мистерии.
Вопрос о соотношении религии и мифологии по-разному решался учеными
разных направлений. Старая, так называемая мифологическая (астрально-
мифологическая, натуристическая), школа, которая впервые начала
систематически исследовать мифологический материал главным образом
индоевропейских, но отчасти и других народов, не ставила этого вопроса в
прямой форме, потому что религиями в то время считались лишь сложные
вероучения – христианство, ислам, иудаизм и др., мифология же
рассматривалась как древняя поэзия.
Впервые применил понятие «миф» к христианскому вероучению крупный
историк религии, либеральный богослов Д. Штраус («Жизнь Иисуса», 1835),
пытавшийся снять мифические наросты и наслоения с облика «исторического
Иисуса». Больше сблизили мифологию и религию этнографы эволюционистской
школы. По мнению Тэйлора, в основе всей мифологии лежит примитивное
анимистическое мировоззрение, из которого и вся религия черпает свое
содержание. Н. Харузин видел в мифологии главный источник для познаний
религиозных верований народа, поскольку мифологический материал
используется в культе. Согласно Харузину, без мифологии – своего рода
мировоззрения первобытного человека – нельзя уяснить себе и религию.
Американский этнограф Д. Бринтон тоже подчеркивал тесную связь мифологии с
религией, считая, что сама мифология по существу религиозна; однако, по
его мнению, не регигия происходит из мифологии, а мифология происходит из
религии; подлинные мифы являются плодами того проникновения в божественное,
которое составляет реальную и единственную основу всех религий.
С конца XIX века делались попытки отграничить мифологию от религии,
даже противопоставить одну другой.
В современной науке господствует мнение о тесной связи между
мифологией и религией, при этом остающимися самостоятельными. Источники
религии и мифологии различны: корни религии – в бессилии человека перед
слепыми природными и социальными стихиями; мифологии – в элементарной
потребности человеческого ума в понимании и объяснении окружающей
действительности. Выражаются религия и мифология в формах, обусловленных и
общим уровнем общественно-культурного развития, и конкретно-историческими
факторами.
Хотя мифология играет и важную роль в истории религии, как бы
поставляя материал для содержания религиозных верований, не она является
самым существенным элементом религии. В древних религиях основу составляли
не верования, не догматы, а обряды, ритуал, в которм участие членов общины
было обязательным. Во многих религиях мифологическая сторона составляет
второстепенный, необязательный, иногда несущественный элемент. Например, в
религии древних греков, у которых мифология достигла особого развития и
разнообразия содержания, мифы отнюдь не составляли сути религии. Вера в
мифы не была обязательной. Известны и религии, в которых мифологическая
сторона играла совсем неприметную роль и даже пости отсутствовала
(например, в конфуцианстве). Мифы – это произведение народной фантазии,
наивно объясняющее факты реального мира. Они рождаются из естественной
любознательности человечества, на ранних стадиях его развития, на почве
трудового опыта; по мере расширения этого опыта, вместе с ростом
материального производства, расширяется круг мифологической фантазии,
усложняется ее содержание. Имея различные корни, мифология и религия имеют
общее – олицетворяющую фантазию. Именно это уже на ранних стадиях развития
способствует включению мифологических представлений в область религии.
Таким образом, мифология тесно связана с религией, но в тоже время она
остается самостоятельной, сохраняет известную независимость от религии.
Сравнительно-историческое изучение широкого круга мифов позволило
установить, что в мифах различных народов мира – при чрезвычайном их
многообразии – целый ряд основных тем и мотивов повторяется.
Очень древни мифы о происхождении солнца, месяца (луны), звезд
(солярные, лунарные, астральные мифы).
Центральную группу мифов, по крайней мере, у народов с развитыми
мифологическими системами, составляют мифы о происхождении мира, вселенной
(космогонические мифы) и человека (антропогонические мифы). У народов
сравнительно культурных, в отличие от культурно отсталых народов,
проявляются развитые космогонические и антропогоничекие мифы. Обычно в
космогонические мифы вплетаются теогонические сюжеты – мифы о происхождении
богов и антопогонические мифы – о происхождении людей. В числе широко
распространенных мифологических мотивов – мифы о чудесном рождении, о
происхождении смерти; сравнительно поздно возникли мифологические
представления о загробном мире, о судьбе.
Особое и очень важное место занимают мифы о происхождении и введении
тех или иных культурных благ: добывании огня, изобретении ремесел,
земледелия, а также установлении среди людей определенных социальных
институтов, брачных правил, обычаев и обрядов.
В мифологии развитых аграрных народов существенное место занимают
календарные мифы, символически воспроизводящие природные циклы. Аграрный
миф об умирающем и воскресающем боге очень хорошо известен в мифологии
Древнего Востока, хотя самая ранняя форма этого мифа зародилась еще на
почве первобытного охотничьего хозяйства (миф об умирающем и воскресающем
звере). Так родились мифы об Осирисе (Древний Египет), Адонисе (Финикия) и
др.
Источники изучения мифологии Древнего Египта отличаются неполнотой и
несистематичностью изложения. Характер и происхождение многих мифов
реконструируются на основе поздних текстов. Основными памятниками,
отразившими мифологические представления египтян, являются разнообразные
религиозные тексты: гимны и молитвы богам, записи погребальных обрядов на
стенах гробниц. Наиболее значительные из них – «Тексты пирамид» -
древнейшие тексты заупокойных царских ритуалов, вырезанные на стенах
внутренних помещений пирамид фараонов V и VI династий Древнего царства
(XXVI – XXIII вв. до н. э.); «Тексты саркофагов», сохранившиеся на
саркофагах эпохи Среднего царства (XXI – XVIII вв. до н.э.), «Книга
мертвых» - составлявшаяся начиная с периода Нового царства и до конца
истории Египта.
Египетская мифология начала формироваться в VI – IV тыс. до
н. э., задолго до возникновения классового общества. В каждой области
(номе) складывается свой пантеон и культ богов, воплощенных в небесных
светилах, камнях, деревьях, птицах, змеях и т.д.
Без знакомства с мифами мы не можем составить полную картину
египетской литературы, потому что именно мифология была источником
литературных произведений. Привлечение мифологического материала необходимо
и при рассмотрении истории Египта, в особенности древних ее периодов;
необходима она и при понимании ряда пролем египетского искусства. Но
значение египетской мифов еще шире – они дают ценный материал и для
сравнительного изучения религиозных представлений на Древнем Востоке, и для
исследрвания идеологии греко-римского мира, и для истории возникновения и
развития христианства.
Космогонические мифы
Судя по данным археологии, в самый древний период египетской истории
еще не было космических богов, которым приписывали сотворение мира. Ученые
полагают, что первая версия этого мифа возникла незадолго до объединения
Египта. Согласно этой версии, солнце родилось от союза земли и неба. Это
олицетворение, несомненно, древнее, чем космогонические идеи жрецов из
крупных религиозных центров. Как обычно, от уже существующего мифа не
отказывались, и образы Геба (бога земли) и Нут (богини неба) как родителей
бога солнца Ра сохраняются в религии на протяжении всей древней истории.
Каждое утро Нут (рис. 1) производит на свет солнце и каждый вечер прячет
его на ночь в своем чреве.
Богословские системы, предлагавшие другую версию сотворения мира,
возникли, вероятно, в одно и то же время в нескольких крупнейших культовых
центрах: Гелиополе, Гермополе и Мемфисе. Каждый из этих центров объявлял
создателем мира своего главного бога, который был, в свою очередь, отцом
других богов, объединявшихся вокруг него.
Общей для всех космогонических концепций была идея о том, что
сотворению мира предшедствовал хаос воды, погруженной в вечную тьму. Начало
выхода из хаоса связывалось с возникновением света, воплощением которого
являлось солнце. Представление о водном просторе, из которого появляется
поначалу небольшой холм, тесно связано с египетскими реалиями: оно почти в
точности соответствунт ежегодному разливу Нила, илистые воды которого
покрывали всю долину, а затем, отступая, постепенно открывали землю,
готовую к пахоте. В этом смысле акт сотворения мира как бы повторялся
ежегодно.
Египетские мифы о начале мира не представляют собой единого, цельного
рассказа. Часто одни и те же мифологические события изображены по-разному,
и боги в них выступают в различном облике. Любопытно, что при множестве
космогонических сюжетов, объясняющих сотворение мира, чрезвычайно мало
места уделяется созданию человека. Древним египтянам казалось, что боги
сотворили мир для людей. В письменном литературном наследии Египта очень
мало прямых указаний на сотворение рода человеческого, такие указания –
исключение. В основном же египтяне ограничивались убеждением, что человек
обязан своим существованием богам, которые ждут от него за это
благодарности, понимаемой очень просто: человек должен поклоняться богам,
строить и содержать храмы, регулярно совершать жертвоприношения.
Жрецы Гелиополя (крупного религиозного центра Древнего Египта) создали
свою версию возникновения мира, объявив его создателем бога солнца Ра,
отождествленного с другими богами – творцами Атумом и Хепри («Атум» значит
«Совершенный», имя «Хепри» можно перевести как «Тот, кто возникает» или
«Тот, кто приводит к возникновению»). Атума обычно изображали в облике
человека, Хепри в виде скарабея (рис. 2, 3), а это значит, что его культ
восходит к тому времени, когда богам придавали облик животных. Любопытно,
что у Хепри никогда не было собственного места культа. Как олицетворение
восходящего солнца, он был тождествен Атуму – заходящему солнцу и Ра –
светящему днем. Придаваемый ему облик скарабея был связан с убеждением, что
этот жук способен размножаться сам по себе, отсюда его божественная
созидательная сила. А вид скарабея, толкающего впереди себя свой шар,
подсказал египтянам образ бога, катящего солнце по небу.
Миф о сотворении мира Атумом, Ра и Хепри записан в «Текстах пирамид»,
а к тому времени, когда текст его впервые был высечен в камне, он,
вероятно, существовал уже давно и был широко известен.
Согласно «Текстам пирамид», Ра – Атум - Хепри создал себя сам,
возникнув из хаоса, именуемого Нуном (рис. 4). Нун, или Первоокеан,
изображался обычно как необозримое предвечное водное пространство. Атум,
появившись из него, не нашел места, на котором ему можно было бы
удержаться. Поэтому он в первую очередь создал холм Бен-бен. Стоя на этом
островке твердой почвы, Ра-Атум-Хепри приступил к созданию других
космических богов. Поскольку он был один, первую пару богов ему пришлось
породить самому. От союза этой первой пары произошли другие боги, таким
образом, согласно гелиопольскому мифу, появились земля и правящие ею
божества. В продолжающемся акте творения от првой пары богов – Шу (Воздух)
и Тефнут (Влага) – родились Геб (Земля) и Нут (Небо). Они в свою очередь
породили двух богов и двух богинь: Осириса, Сета, Исиду и Нефтиду. Так
возникла Великая Девятка богов – Гелиопольская Эннеада.
Эта версия сотворения мира не была единственной в египетской
мифологии. По одному из преданий, создателем людей был, например, гончар –
бог Хнум, представлявшийся в облике барана, - который вылепил их из глины
(рис. 5)
Богословы Мемфиса, крупнейшего политического и религиозного центра
Древнего Египта, одного из его столиц, включили в свой миф о сотворении
мира многих богов, принадлежавших разным религиозным центрам, и подчинили
их Пта как творцу всего. Мемфисский вариант космогонии по сравнению с
гелиопольским значительно более отвлеченный: мир и боги созданы не с
помощью физического акта – как в процессе творения Атумом, - а
исключительно мыслью и словом.
Иногда небесный свод представлялся в виде коровы с телом, покрытым
звездами (рис. 7), но существовали еще представления, согласно которым небо
– это водная поверхность, небесный Нил, по которому днем солнце днем
обтекает землю. Под землей тоже есть Нил, по нему солнце, спустившись за
горизонт, плывет ночью. Нил, протекающий по земле, олицетворялся в образе
бога Хапи, который способствовал урожаю своими благодатными разливами. Сам
Нил также населялся добрыми и злыми божествами в образе животных :
крокодилов, гиппопотамов, лягушек, скорпионов, змей и т. д. Плодородием
полей ведала богиня – владычица закромов и амбаров Рененутет, почитавшаяся
в образе змеи, которая появляется на поле во время жатвы, следя за
тщательностью уборки урожая. Урожай винограда зависел от бога виноградной
лозы Шаи.
Мифы заупокойного культа.
Большую роль в египетской мифологии играли представления о загробной
жизни как непосредственном продолжении земной, но только в могиле. Ее
необходимые условия – сохранение тела умершего (отсюда обычай
мумифицировать трупы), обеспечение жилища для него (гробницы), пищи
(приносимые живыми заупокойные дары и жертвы). Позднее возникают
представления о том, что умершие (т. е. их ба, душа) днем выходят на
солнечный свет, взлетают на небо к богам, странствуют по подземному царству
(дуат). Сущность человека мыслилась в неразрывном единстве его тела, душ
(их, считалось, было несколько: ка, ба; русское слово «душа», однако, не
является точным соответствием египетского понятия), имени, тени.
Странствующую по подземному царству душу подстерегают всевозможные
чудовища, спастись от которых можно при помощи специальных заклинаний и
молитв. Над покойным Осирис вместе с другими богами вершит загробный суд
(ему специально посвящена 125-я глава «Книги мертвых»). Перед лицом Осириса
происходит психостасия : взвешивание сердца умершего на весах,
уравновешенных истиной (изображением богини Маат или ее символами).
Грешника пожирало страшное чудовище Амт (лев с головой крокодила),
праведник оживал для счастливой жизни на полях иару (рис. 10). Оправдан на
суде Осириса мог быть только покорный и терпеливый в земной жизни, тот,
что не крал, не посягал на храмовое имущество, не восставал, не говорил зла
против царя и т. д., а также «чистый сердцем» ( «Я чист, чист, чист» -
утверждает умерший на суде).
Земледельческие мифы
Третий основной цикл мифов Древнего Египта связан с Осирисом.
Культ Осириса связан с распространением земледелия в Египте. Он бог
производительных сил природы (в «Книге мертвых» он назван зерном, в
«Текстах пирамид» - богом виноградной лозы), увядающей и воскресающей
растительности. Так, сев считался похоронами зерна - Осириса, появление
всходов воспринималось как его возрождение, а срезание колосьев во время
жатвы – как умервщление бога. Эти функции Осириса отразились в чрезвычайно
распространенном сказании, описывающем его смерть и возрождение. Осириса,
счастливо царствовавшего в Египте, коварно убил его младший брат, злой Сет.
Сестры Осириса Исида (в то же время являющаяся его женой) и Нефтида долго
ищут тело убитого, а найдя, оплакивают. Исида зачинает от мертвого мужа
сына Гора. Возмужав, Гор вступает в борьбу с Сетом, на суде богов он с
помощью Исиды добивается признания себя единственным правомочным
наследником Осириса. Победив Сета, Гор воскрешает отца. Однако Осирис, не
желая оставаться на земле, становится царем загробного мира и верховным
судьей над умершими. Трон Осириса на земле переходит к Гору. (В другом
варианте мифа воскрешение Осириса связывается с ежегодными разливами Нила,
которые объячняются ткм, что Исида, оплакивающая Осириса, после «ночи слез»
наполняет реку своими слезами.)
Связанные с Осирисом мифы нашли отражение в многочисленных
обрядах. В конце последнего зимнего месяца «хойяк» - начале первого
месяцп весны «тиби» совершались мистерии Осириса, во время которых в
драматической форме врспроизводились основные эпизоды мифа о нем. Жрицы в
образах Исиды и Нефтиды изображали поиски, оплакивание и погребение бога.
Затем происходил «великий бой» между Гором и Сетом. Драма завершалась
вожружением посвяшенного Осирису столба «джед», символизировавшего
возрождение бога и, опосредствованно, - всей природы. В додинастический
период праздник заканчивался борьбой двух групп участников мистерий: одна
из них представляла лето, а другая – зиму. Победу всегда одерживало лето
(воскрешение природы). После объединения страны под властью правителей
Верхнего Египта характер мистерий меняется. Теперь борются две группы, одна
из которых в обеждах верхнего Египта, а другая – Нижнего. Победа,
естественно, остается за группой, символизирующей Верхний Египет. В дни
мистерий Осириса справлялись также драматизированные обряды коронации
фараонов. Во время мистерии молодой фараон выстепал в роли Гора – сына
Исиды, а умерший царь изображался Осирисом, сидящим на троне.
Характер Осириса как бога растительности отразился и в другом цикле
обрядов. В специальном помещении храма водружалось сделанное из глины
подобие фигуры Осириса, которое засевалось зерном. К празднику Осириса его
изображение покрывалось зелеными всходами, что символизировало возрождение
бога. На рисунках нередко встречается мумия Осириса с проросшими из нее
всходами, которые поливает жрец (рис. 6, 9).
Представление об Осирисе как о боге плодородия было перенесено и на
фараона, который считался магическим средеточием плодородия страны и
поэтому учавствовал во всех основных обрядах земледельческого характера: с
наступлением времени подъема Нила бросал в реку свиток – указ о том, что
начало разлива наступило; первый торжественно начинал подготовку почвы для
посева; срезал первый сноп на празднике жатвы (рис. 8), за всю страну
приносил благодарственную жертву богине урожая Рененутет и статуям умерших
фараонов после окончания полевых работ.
Яркий след в египетской мифологии оставил культ животных, широко
распространенных во все периоды египетской истории. Боги в виде животных, с
головами птиц и зверей, боги-скорпионы, змеебоги действуют в египетских
мифах наряду с божествами в человеческом облике. Чем могущественнее
считался бог, тем больше приписывалось ему культовых животных, в облике
которых он мог представать перед людьми.
В египетских мифах нашли отражение особенности мировосприяия жителей
долины Нила, их представления о происхождении мира и его устроении,
сложившиеся на протяжении тысячелетий и уходящие своими корнями в
первобытные времена. Здесь и попытки найти истоки бытия в биологическом
акте творения богов, поиски изначальной субстанции, олицетворенной
божественными парами, - зародыш позднейших учений о первоэлементах мира,
и, наконец, как одно из высших достижений египетской теологической мысли –
стремление объяснить происхождений мира, людей и всей культуры как
результат творческой силы, воплощенной в слове бога.
Из египетских мифов, в их нерасторжимом единстве с ритуалами,
магическими заклинаниями, с общей системой религиозных представлений, мы
черпаем сведения не только о духовной жизни египтян, но и об отдельных
сторонах их повседневного бытия, начиная от трудовых забот хлебопашца и
пастуха и кончая сферой государственной политики.
СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ:
1) Энциклопедия « Мифы народов мира»
Главный редактор С. А. Токарев. Москва, 1991г.
2) Я. Липинская, М. Марциняк
«Мифология Древнего Египта». Москва, 1983 г.
3) М. Э. Матье
«Избранные труды по мифологии и идеологии Древнего
Египта». Москва, 1978г.
4) М. А. Каростовцев
«Мифология Древнего Египта». Москва, 1976г.
План:
1) Понятия «миф» и «мифология». Значение этих понятий.
2) Связь мифа и религии.
3) Типология мифов (солярные, лунарные, космогонические,
антропогонические, земледельческие, календарные, заупокойного
культа).
4) Источники по изучению мифологии Древнего Египта.
5) Космогонические мифы.
6) Мифы заупокойного культа.
7) Земледельческие мифы.
8) Заключение.
9) Приложение: рисунки, иллюстрации.
10) Список литературы.
| |
