|
Реферат: Культура Київської Русі (Культурология)
Контрольна робота №1.
Варіант № 10.
Культура Київської Русі, традиції, освіта, письменність, література,
музика.
Зміст:
1. Вступ.
2. Кирило та Мефодій – просвітники слов'ян.
3. Володимир Великий у культурному розвитку.
4. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.
5. Характерні особливості рукописної книги Київської Русі.
6. Літературні пам'ятки Київської Русі.
7. Музичне мистецтво Київської Русі.
8. Внесок Київської Русі у розвиток культури.
Вступ
Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла
велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів.
Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та
культурному розвитку.
Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і
розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами
Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією,
Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими —
Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними
слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність
справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний
вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує
спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних
слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.
Руські купці торгували в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії,
доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи
Кавказу і Закавказзя.
Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин
Європи, що також зайвий раз підтверджує впливовість Київської Русі на
політичне життя своїх сусідів.
Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна
світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ("Руська
Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів
Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну
державу.
Кирило та Мефодій – просвітники слов'ян
Святі рівноапостольні просвітники слов'ян, брати Кирило та Мефодій
народилися в грецькому місті Солуні. Мефодій як воїн, напевно, був
правителем Болгарського князівства. Згодом, прийнявши чернечий сан,
оселився в одному з монастирів на горі Олімп.
Константин (у чернецтві Кирило) здобув освіту у кращих учителів
Константинополя, зокрема у Фотія, майбутнього патріарха. За обдарованість
та різнобічні знання сучасники назвали Кирила Мудрим. Згодом він перебрався
зі столиці Візантії до монастиря, де вже жив Мефодій. Брати взяли на себе
важкий послух — нести слово істини людям. Якось тримаючи шлях до хозар,
Кирило та Мефодій зупинились у Корсуні, де в "чудесний спосіб" сподобили
мощі священномученика Климента, а Константин знайшов Євангеліє та Псалтир,
писані "руськими письменами", а також зустрів русина, який говорив мовою
руською, і від нього перейняв її.
Почувши про освіченість і мудрість братів, моравський князь Ростислав
запросив їх пропагувати слово Боже мовою слов'ян. Вони дали згоду.
Разом із братом святим Мефодієм та учнями Гораздом, Климентом, Саввою,
Наумом і Ангаляром святий Константин уклав слов'янську абетку, переклав
863року Євангеліє, Апостола, Псалтир та вибрані Божі книги.
Володимир Великий у культурному розвитку
По смерті Ярополка Володимир (980— 1015) стає повновладним господарем
держави, до якої входило майже 20 різних земель — слов'янських, фінських,
тюркських. Спільною для них була княжа влада.
У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир придушував,
але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінити
внутрішню політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців і
сформував власне воїнство, з яким був у приязних стосунках.
Із цього середовища створюється власний кабінет. Історичні хроніки
зберегли імена Володимирових соратників: Добрині, Вовчого Хвоста, Блуда та
ін. Цю політичну акцію відзначають і билини, де знову зустрічаються
Добриня, Альоша Попович, Ілля Муромець, Дюк Степанович. Володимир
ліквідував кабінет місцевих "ясних князів" і роздав землі своїм
дванадцятьом синам. Отже, він створив найбільшу в Європі державу, основою
якої стала централізована влада, із сильною економікою, зі сталими
торговельними і дипломатичними зв'язками.
Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Якщо говорити
термінами сьогодення, у ній функціонувала неорганізована багатопартійна
система. Володимир, силою здобувши золотий стіл і розширивши державу,
розумів, що утримати її можна лише з допомогою консолідуючої сили, якою на
той час була релігія. Прораховувались усі варіанти — політичний і
світоглядний — як самим князем, так і його радниками. Потрібна була
програма, що задовольнила б і народ, і владу, і сильного сусіда. Язичництво
не влаштовувало. Після довгих вагань та аналізу всіх чинників зупинилися на
православному християнстві як найближчому для слов'янської Русі.
Християнство не було чимось невідомим для русичів, їм імпонували
позиції православ'я, які не мали подвійних трактувань і були досить
гуманними порівняно з католицизмом, особливо у викладі Блаженного
Августина, де людині відводилася пасивна роль, заздалегідь визначена вищою
силою.
Після хрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із
сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні
освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи
для підготовки священиків. Розпочалося зведення успенської церкви, відомої
як Десятинна — першого православного храму Київської Русі.
Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готувалися
власні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури,
живопису, науки, філософії, книгописання. Він увів Київську Русь у коло
високорозвинених країн Європи.
Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.
Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав
(1019— 1054), прозваний Мудрим, який єдино-владно правив 18 років. Великою
мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони
держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв'язки із
західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з
багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції,
Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги,
німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки
Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та
високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни
Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала
співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними
записами: "За згодою дружини моєї ..." або "... у присутності королеви
Анни". Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно
управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на
якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени
Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх
продовжила.
За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини,
започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі
побудований Печорський монастир — майбутній осередок культури. Серед ченців
було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної
справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний
спів і нотне (крюкове) письмо.
Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися
грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та
перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав многи книги списав,
положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку.
Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора
літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний
звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні
та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук
Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для
якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його
Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь.
Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М.
Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали "Руську
правду", літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.
Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне
будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений
валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено
чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті
ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і
триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися
торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн
Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року.
Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії
був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст. Впливи
романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік,
який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається
український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки
старанням Ярослава поширилося в усій Україні.
Характерні особливості рукописної книги Київської Русі
Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй
особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий
рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це
різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або
великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка
книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх
обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності
переписувача та художника, які робили книгу.
У рукописній книзі провідне значення має шрифт — устав та напівустав,
скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість
зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два
кольори: чорним і червоним. Червоним •— перші рядки, звідси вираз "червоний
рядок", а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути
особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два
стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності
вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником.
Перед писанням сторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при
цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки
праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними
позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар'ю.
Допоміжний апарат — колонтитули, колонцифри — також писали червоним
кольором — це робило книгу ошатною і святковою.
В оформленні староруської книги широко використовували декоративний
елемент — в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або слово
відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в престижних
виданнях — золотом.
Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й
символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні,
рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення
сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо.
Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у
руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за
кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.
Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання —
привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3
до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції
окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти
будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української
народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше —
рамки і таблиці.
Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були
мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне
"відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації
"розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях.
Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що
становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції
оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою
кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні,
високохудожні твори.
Усі рукописні книги "одягалися" в оправи для захисту та надання
ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені
й оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою, а
подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та
середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою
сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени
зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим
елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з
бронзи.
За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним
інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася
басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб.
Більшість майстрів рукописної книги невідома, лише зрідка ми подибуємо
згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити про школу
або спрямування в оформленні книги, характерні лише для певного регіону, де
активно використовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та
кращі досягнення рукописання в Європі. Рукописні книги стали цінним
надбанням нашої культури.
Літературні пам'ятки Київської Русі
Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене
попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння
трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали". Усе це
зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі.
У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в
хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного
слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для
нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх
дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і
утримувати державу. Коли клят-вовідступництво і сваволя були майже нормою
співжиття, він учив бути вірними слову, не давати сильним губити людину,
стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного смерда, ані бідну вдову".
Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала
спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт
міг з'явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне місце в
житті держави.
Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у "Слові про
закон і благодать", Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що
засвідчується уставом князя: "се яз князь Великий Ярослав, син
Володимерь... сгадал есьм с митрополитом Ларионом..." Геніальність його
незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою
духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для наслідування.
До речі, "Слово..." Іларіона на півтора століття старше за "Слово о полку
Ігоревім".
Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність "Слова...".
Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу
землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі частини
взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається від цілого
до часткового, від загальнолюдського до національного, пов'язуючи все з
долею народу руського.
У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого —
"закону" — і нового — "благодаті". Взаємозв'язки подаються в усталених
символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь.
Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині
розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово
Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу,
утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в
обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична ідея,
єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова..." Іларіона.
Вершина поетичної творчості київської доби — "Слово о полку Ігоревім".
Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє
літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті
відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться. Такий
твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні культурні,
зокрема літературні, традиції.
Основна тема твору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження
культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже
зроблених помилок.
На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка "Слово о погибели
русской земли", написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро-
монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі, так
і у зв'язку зі "Словом о полку Ігоревім". Обидва твори характеризують
високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої
форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують
елементи уславлення і плачу, головний герой у них — земля руська, обидва
написані після поразок. Пам'ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі;
уперше опубліковано 1892 р. у "Памятниках древней письменности" (СПб. —
Вип. 84).
Музичне мистецтво Київської Русі
Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого
рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів,
музика княжого двору, ратна (військова) музика.
В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та
родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки
збереглися в невеликій кількості.
Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший
— билинний епос, що активно розвивався у Х—XI ст. У билинах у художньо-
поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися
патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою,
красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша
Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців
билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у "Слові о полку
Ігоревім", Іпатїївському літописі та ін.
Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-
імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-
інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних
розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та
княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців",
як їх називали в ті часи.
Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням
істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили
під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час
свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних
інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган поширюється
на Русі.
На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували
при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів.
Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці —
сказителі билин, скоморохи.
Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль
тут відігравали духові та ударні інструменти.
Багатство і різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень
музичного мистецтва доби Київської Русі.
Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик;
щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки,
сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки,
дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які
сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.
Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески
Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових
та струнно-щипкових інструментах.
У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає
церковний спів.
Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним
розспівом (від давньослов'янського "знам'я" — знак). Відповідно і
східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або
крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився
народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів
помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних
плачів.
Основою знаменного розспіву стали "гласи" — хорові монодії, мелодія
наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без
супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох
іноземних мандрівників.
У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий
хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, що
були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й
поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед
відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця
Стефана.
Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним
підґрунтям для формування професійної музичної культури українського
народу.
Внесок Київської Русі у розвиток культури
Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов'ян,
протягом IX—XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла
визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні
знахідки та писемні джерела свідчать про їх самобутність і спростовують
тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо були популярними
серед вчених в XIX і на початку XX ст.
Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю
писемних пам'яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних
грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській. За Володимира і
Ярослава працювали школи. Народилася і утвердилася любов до книги,
утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення книги.
Утворюються бібліотеки — перша з них була при Софійському соборі у Києві.
Київські князі були високоосвіченими людьми — "книголюбцями". Так, Ярослав
Мудрий, за свідченням літописця, "почитая часто в день й в нощи", був
палким прихильником книги.
На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна
література. На жаль, до наших днів дійшло мало світських творів, але "Слово
про Ігорів похід" серед них посідає чільне місце. Один із найвизначніших
світських творів періоду Київської Русі — це "Поучение" дітям Володимира
Мономаха, в якому він закликає їх до миру і злагоди та подає ідеалізований
образ політика, державного діяча, воїна.
Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває
специфіку мислення і мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут
образи богатирів — це уособлення патріотизму і мужності, героїки і
безмежної відданості Батьківщині.
Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев'яна
архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка
частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна
церква. Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі
Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський
собори та церква П'ятниці на торгу в Чернігові, а також собори у Новгороді,
Пскові, Полоцьку та інших містах.
Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та
ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не
тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота:
намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та ін.
Культурі Київської Русі притаманні також спільні риси в різних галузях
духовної і матеріальної культури — житті, одязі, речах побуту, декоративно-
прикладному мистецтві, обрядовості, усній народній творчості, що на
сьогодні являє для нас єдину спільність — культуру Київської Русі.
Використана література
1. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посібник.
– К.: МАУП, 1998. – С. 232.
2. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник / Горбач
Н.Я., Гелей С.Д., Росінська З.П. та ін. – Львів: Каменяр. 1992 – С.
166.
Реферат на тему: Культура Китая
ПЛАН
I.
ВВЕДЕНИЕ................................................................
........................ 3
II.
ПИСЬМЕННООСТЬ...........................................................
................ 3
III. ВЫДАЮЩИЕСЯ ПИСАТЕЛИ ДРЕВНЕГО КИТАЯ.................... 4
IV. РЕЛИГИОЗНО – ФИЛОСОФСКИЕ ВЗГЛЯДЫ:
1.
КУЛЬТЫ..........................................................
.................. 4
2.
КОНФУЦИАНСТВО...................................................
....... 5
3.
ЛЕГИЗМ..........................................................
................... 6
4. КОНФУЦИАНСКОЕ ВОСПИТАНИЕ И
ОБРАЗОВАНИЕ....................................................
............ 7
5. КОНФУЦИАНСТВО – РЕГУЛЯТОР
ЖИЗНИ
КИТАЯ..........................................................
.... 7
6. ДАОСИЗМ И
БУДДИЗМ................................................ 8
7.
НЕОКОНФУЦИАНСТВО...............................................
...9
8.
СЕКСТАНСТВО.....................................................
.............9
V. МАТЕРИАЛЬНАЯ КУЛЬТУРА:
1. ПЕРИОД ДИНАСТИИ ШАН (ИНЬ)...............................10
2. ПЕРИОД ДИНАСТИИ
ЧЖОУ........................................11
3. ПЕРИОД ДИНАСТИИ ЦИНЬ И ХАНЬ........................11
4. ПЕРИОД ЮЖНОЙ И СЕВЕРНОЙ ДИНАСТИИ.........12
5. ПЕРИОД ГОСПОДСТВА
ТАН.......................................12
6. ПЕРИОД ДИНАСТИИ
СУН............................................13
7. ПЕРИОД ДИНАСТИИ
МИН...........................................14
8. ПЕРИОД ДИНАСТИИ
ЦИН............................................15
V.
ЗАКЛЮЧЕНИЕ..............................................................
.......................16
VI. ИСПОЛЬЗУЕМАЯ
ЛИТЕРАТУРА...................................................17
Культура Китая восходит к очень глубокой древности и
отличается не только богатством своих материальных и духовных
ценностей, но и огромной жизнестойкостью. Несмотря на бесчисленные
войны, мятежи, разрушения, производимые завоевателями страны, культура
Китая не только не ослабевала, а наоборот, всегда побеждала культуру
завоевателей.
В течение всей истории китайская культура не утрачивала
своей активности, сохраняя монолитность. Каждая из культурных эпох
оставляла для потомков неповторимые по красоте, самобытности и
разнообразию ценности. Произведения зодчества, скульптуры, живописи и
ремёсел представляют собой бесценные памятники культурного наследия
Китая.
Каждая из культурных эпох тесно связана с социально-
политическими, экономическими и другими особенностями данного
исторического периода и представляет собой определённый этап
развития культуры. Таких культурных эпох в истории Китая несколько.
История и культура древнего Китая охватывает период от II в. до
н.э. – до III в. н.э. В эту эпоху входит культура Китая периода
династии Шан (Инь) и династии Чжоу, а также культура империи Цинь
и Хань. Культура Китая III –IX вв. охватывает два исторических
периода: период Южных и Северных династий и период объединения
Китая и создания танского государства. Культура Китая X –XIV вв.
включает в себя период пяти династий и образования империи Сун, а
также период монгольских завоеваний и привление династии Юань.
Культура Китая XV – XIX вв. – это культура периода династии Мин, а
также период завоевания Китая маньчжурами и правления маньчжурской
династии Цин.
Обилие и разнообразие керамических изделий – от бытовой
посуды до жертвенных сосудов – и их техническое совершенство
свидетельствуют, что культура этого периода стояла, несомненно, выше
яншанской. К этому времени относятся и первые гадальные кости, на
которых имеются знаки, нанесённые с помощью сверления.
Изобретение письменности является важнейшим признаком того,
что общество вышло из периода варварства и вступило в эпоху
цивилизации. Древнейшие китайские надписи дают возможность проследить
процесс возникновения и первоначальное развитие гиероглифической
письменности.
Развитию письменности содействовал переход от письма на узких
бамбуковых дощечках к письму на шелке, а затем и на бумаге,
впервые в мире изобретённой китайцами на рубеже нашей эры, - с
этого момента писчий материал перестал лимитировать объём письменных
текстов. В конце I века до н.э. была изобретена тушь.
Для передачи всего богатства китайского языка применялись
знаки (иероглифы), фиксирующие те или иные единицы языка. Подавляющее
большинство знаков представляло собой идеограммы – изображения
предметов или сочетания изображений, передающих более сложные
понятия. Но число применявшихся иероглифов было недостаточно. В
китайском письме каждое односложное слово должно было выражаться
отдельным иероглифом и даже многочисленные омофоны - сходно звучащие
слова-однослоги - в зависимости от их смысла изображаются разными
иероглифами. Теперь число знаков было пополнено, с тем чтобы учесть
и более редкие понятия, и доведено до 18 тыс., знаки были строго
классифицированы. Начали составляться словари.
Так были заложены предпосылки для создания обширной
письменной литературы, включающей не только поэзию и афоризмы,
рассчитанные и на устное запоминание, но и художественную прозу,
прежде всего историческую.
Самым выдающимся историком-писателем был Сыма Цянь ( около 145
- 86 гг. до н.э.) Его личные взгляды, сочувствовавшие даосским
настроениям, расходились с ортодоксальными конфуцианскими, что не
могло не отразиться на его труде. По-видимому, за это инакомыслие
историк попал в опалу. В 98 г. до н.э. по обвинению в сочувствии
к полководцу, оклеветанному перед императором У -ди, Сыма Цянь был
приговорён к позорной каре - кастрированию; реабилитированный позднее,
он нашёл силы возвратиться на служебное поприще с одной целью -
завершить труд своей жизни. В 91 г. до н.э. он закончил своё
замечательное произведение “Исторические записки” (“Ши цзи” ) -
сводную историю Китая, включавшую также описание соседних народов от
древнейших времён. Труд его повлиял не только на всю последующую
китайскую историографию, но и на общее развитие литературы
В Китае творило много поэтов и писателей в разных жанрах. В
элегическом жанре - поэт Сун Юй ( 290 - 223 гг. до н.э. ). Лирика
поэта Цюй Юаня ( 340 -278 гг. до н.э. ) славится своей изысканностью
и глубиной. Ханьским историком Бань Гу ( 32 -92 гг. ) в этом жанре
создан труд “ История династии Хань” и многие другие.
Сохранившиеся литературные источники, по большей части
произведения так называемой классической литературы древнего Китая,
позволяют проследить процесс возникновения и развития китайской
религии, философии, права и возникновение очень древних социально-
политических систем. Этот процесс мы можем наблюдать на протяжении
целого тысячелетия.
Китайская религия, так же как и религиозные воззрения всех
народов древности, восходит к фетишизму, к другим формам культа
природы, культа предков и тотемизма, тесно связанного с магией.
Специфика религиозной структуры и психологических особенностей
мышления всей духовной ориентации в Китае видна во многом.
В Китае тоже есть высшее божественное начало - Небо. Но
китайское Небо - это не Яхве, не Иисус, не Аллах, не Брахман и не
Будда. Это высшая верховная всеобщность, абстрактная и холодная,
строгая и безразличная к человеку. Её нельзя любить, с ней нельзя
слиться, ей невозможно подражать, как и нет смысла ею восхищаться.
Но в системе китайской религиозно-философской мысли существует,
кроме Неба, и Будда (представление о нём проникло в Китай вместе с
буддизмом из Индии в начале нашей эры), и Дао (основная категория
религиозного и философского даосизма). Причём Дао в его даосской
трактовке (существует и иная трактовка, конфуцианская, воспринимавшая
Дао в виде Великого Пути Истины и Добродетели) близко к индийскому
Брахману. Однако именно Небо, всегда было центральной категорией
верховной всеобщности в Китае.
Специфике религиозной структуры Китая свойствен и ещё один
существующий для характеристики всей китайской цивилизации момент -
незначительная и социально не существующая роль духовенства,
жречество.
Все эти и многие другие важнейшие особенности религиозной
структуры Китая были заложены в глубокой древности, начиная с эпохи
Шан-Инь. У иньцев был немалый пантеон богов и духов, который они
почитали и которому приносили жертвы, чаще всего кровавые, в том
числе человеческие. Но с течением времени на передний план среди
этих богов и духов всё более отчётливо выходил Шанди, верховное
божество и легендарный родоначальник иньцев, их предок - -тотем. Шанди
воспринимался как первопредок, заботившийся о благосостоянии своего
народа.
Смещение в культе Шанди акцента в сторону его функций
первопредка сыграло в истории Китайской цивилизации огромную роль:
именно оно логически привело к ослаблению религиозного начала и к
усилению начала рационального, проявившегося в гипертрофировании
культа предков, ставшего затем основой основ религиозной системы
Китая.
У Чжоусцев было такое религиозное представление, как почитание
Неба. С течением времени культ Неба в Чжоу окончательно вытеснил
Шанди в главной функции верховного божества. При этом на Небо
перешло представление о прямой генетической связи божественных сил
с правителем: чжоуский ван стал считаться сыном Неба, и этот титул
сохранился за правителем Китая до XX века. Начиная с эпохи Чжоу
Небо в его основной функции верховного контролирующего и
регулирующего начала стало главным всекитайским божеством, причём
культу этого божества был придан не только сакрально-теистический,
сколько морально-этический акцент. Считалось, что великое Небо карает
недостойных и вознаграждает добродетельных.
Культ Неба стал главным в Китае, а полное его отправление -
прерогативой лишь самого правителя, сына Неба. Отправление этого
культа не сопровождалось мистическим трепетом или кровавыми
человеческими жертвами.
Также существует в Китае культ умерших предков, культ Земли,
тесно связанный с магией и ритуальной символикой, с колдовством и
шаманством.
Все отмеченные системы верования и культов в древнем Китае
сыграли огромную роль в становлении основной традиционной китайской
цивилизации: не мистика и метафизические абстракции, но строгий
рационализм и конкретная государственная польза; не эмоциональный
накал страстей и личная связь индивида с божеством, но разум и
умеренность, отказ от личностного в пользу общественного; не
духовенство, направляющее эмоции верующих в русло, возвеличивающее
бога и усиливающее значение религии, но жрецы-чиновники, исполняющие
свои административные функции, частью которых были регулярные
религиозные отправления. Все эти специфические особенности,
складывавшиеся в иньско-чжоуской китайской системе ценностей за
тысячелетие, предшествовавшие эпохе Конфуция, подготовили страну к
восприятию тех принципов и норм жизни, кото-
рые навсегда вошли в историю под наименованием конфуцианства.
Конфуций (Кун-цзы, 551-479 до н.э.) родился и жил в эпоху
больших социалистических и политических потрясений, когда чжоуский
Китай находился в состоянии тяжёлого внутреннего кризиса.
Высокоморальный Цзюнь-цзы, сконструированный философом в качестве
модели, эталона для подражания, должно было обладать двумя
важнейшими в его представлении достоинствами: гуманностью и чувством
долга. Конфуций разработал и ряд других понятий, включая верность и
искренность (чжен), благопристойность и соблюдение церемоний и обрядов
(ли). Следование всем этим принципам будет обязанностью благородного
Цзюнь-цзы. “Благородный человек” Конфуция - это умозрительный
социальный идеал, назидательный комплекс добродетелей. Конфуций
сформулировал основы того социального идеала, который хотел бы
видеть в Поднебесной: «Пусть отец будет отцом, сын - сыном, государь -
государем, чиновник – чиновником», то есть пусть всё в этом мире
хаоса и сумятиц станет на свои места, все будут знать свои права
и обязанности и делать то, что им положено. И общество должно
состоять из тех, кто думает и управляет - верхов, и тех, кто
трудится и повинуется - низов. Такой социальный порядок Конфуций и
второй основоположник конфуцианства Мэн-цзы (372 - 289 до н.э. )
считали вечным и неизменным, идущим от мудрецов легендарной
древности.
Одной из важных основ социального порядка, по Конфуцию, было
строгое повиновение старшим. Любой старший, будь то отец, чиновник,
наконец, государь, - это беспрекословный авторитет для младшего,
подчинённого, подданного. Слепое повиновение его воле, слову, желанию -
это элементарная норма для младших и подчинённых, как в рамках
государства в целом, так и в рядах клана, корпорации или семьи.
Успехам конфуцианства в немалой степени способствовало и то,
что это учение базировалось на слегка изменённых древних
традициях, на привычных нормах этики и культа. Апеллируя к самым
тонким и отзывчивым струнам души китайца, конфуцианцы завоёвывали
его доверие тем, что выступали за милый его сердцу консервативный
традиционализм, за возврат к «доброму старому времени», когда и
налогов было меньше, и люди жили лучше, и чиновники были
справедливее, и правители мудрее...
В условиях эпохи Чжаньго (V – III вв. до н.э.), когда в
Китае ожесточённо соперничали различные философские школы,
конфуцианство по своему значению и влиянию стояло на первом месте.
Но, несмотря на это, предлагавшиеся конфуцианцами методы управления
страной тогда не получил признания. Этому помешали соперники
конфуцианцев – легисты.
Учение законников - легистов резко отличалось от
конфуцианского. В основе легистской доктрины лежал безусловный примат
писаного закона. Сила и авторитет которого должен держаться на
палочной дисциплине и жестоких наказаниях. По легистским канонам,
законы разрабатывают мудрецы – реформаторы, издаёт их государь, а
осуществляют на практике специально отобранные чиновники и министры,
опирающиеся на мощный административно-бюрократический аппарат. В
учении легистов, почти не апеллировавших даже к Небу, рационализм
был доведён до своей крайней формы, порой переходившей в
откровенный цинизм, что можно легко проследить на примере
деятельности ряда легистов – реформаторов в различных царствах
чжоуского Китая в VII –IV вв. до н.э. Но не рационализм или
отношение к Небу было основным в противостоянии легизма
конфуцианству. Важнее было то, что конфуцианство делало ставку на
высокую мораль и другие традиции, тогда как легизм выше всего
ставил закон, державшийся на строгих наказаниях и требовавший
абсолютного повиновения сознательно оглуплённого народа. Конфуцианство
ориентировалось на прошлое, а легизм бросал этому прошлому открытый
вызов, предлагая в качестве альтернативы крайние формы авторитарной
деспотии.
Грубые методы легизма для правителей были более приемлемыми
и эффективными, ибо они позволяли твёрже держать в руках
централизованный контроль над частным собственником, что имело
огромное значение для усиления царств и успехов в их ожесточённой
борьбе за объединение Китая.
Синтез конфуцианства и легизма оказался не столь уж сложным
делом. Во-первых, несмотря на многие различия, легизм и конфуцианство
имели немало общего: сторонники обеих доктрин мыслили
рационалистически, для тех и других государь был высшей инстанцией,
министры и чиновники – его основными помощниками в управлении, а
народ – невежественной массой, которой следовало руководить должным
образом для её же блага. Во-вторых, синтез этот был необходим:
введённые легизмом методы и инструкции ( централизация администрации
и фиска, суда, аппарата власти и т.п. ), без которого нельзя было
управлять империей, в интересах той же империи следовало сочетать
с уважением к традициям и патриархально-клановым связям. Это и было
сделано.
Превращение конфуцианства в официальную идеологию явилось
поворотным пунктом как в истории этого учения, так и в истории
Китая. Если ранее конфуцианство, призывая учиться у других,
предполагало за каждым право самому размышлять, то теперь входила в
силу доктрина абсолютной святости и непреложности других канонов и
мудрецов, каждого их слова. Конфуцианство сумело занять ведущие
позиции в китайском обществе, приобрести структурную прочность и
идеологически обосновать свой крайний консерватизм, нашедший наивысшее
выражение в культе неизменной формы.
Конфуцианство воспитывало и образовывало. Начиная с эпохи
Хань, конфуцианцы не только держали в своих руках управление
государством, но и заботи -лись о том, чтобы конфуцианские нормы и
ценностные ориентиры стали общепризнанными, превратились в символ
«истинно китайского». Это и привело к тому, что каждый китаец по
рождению и воспитанию должен был прежде всего быть конфуцианцем, то
есть с первых шагов жизни китаец в быту, обращении с людьми, в
исполнении важнейших семейных и общественных обрядов и ритуалов
действовал так, как это было санкционировано конфуцианскими
традициями. Даже если он со временем становится даосом или
буддистом, или даже христианином,- всё равно, пусть не в убеждениях,
но в поведении, обычаях, манере мышления, речи и во многом другом,
часто подсознательно, он оставался конфуцианцем.
Воспитание начиналось с малолетства, с семьи, с приученных к
культу предков, к соблюдению церемониала и т.д.. Система образования
в средневековом Китае была ориентирована на подготовку знатоков
конфуцианства.
Конфуцианство – регулятор жизни Китая. Центализованное
государство, существовавшее за счёт ренты – налога с крестьян, не
поощряло чрезмерного развития частного землевладения. Коль скоро
усиление частного сектора переходило допустимые границы, это вело к
значительному снижению доходов казны и расстройству всей
административной системы. Возникал кризис, и в этот момент начинал
действовать конфуцианский тезис об ответственности императоров и их
чиновников за дурное управление. Кризис преодолевался, но восстание,
которое его сопровождало, уничтожало всё, что было достигнуто частным
сектором. После кризиса центральная власть в лице нового императора
и его окружения становилась сильней, а часть частного сектора
начинала всё сначала. Конфуцианство выступало и как регулятор во
взаимоотношениях страны с Небом, и - от имени Неба – с различными
племенами и народами, населявшими мир. Конфуцианство поддержало и
вознесло созданный ещё в иньско - чжоуское время культ правителя,
императора, «сына Неба», управляющего Поднебесной от имени великого
Неба.
Конфуцианство стало не просто религией, а также и политикой,
и административной системой, и верховным регулятором экономических и
социальных процессов – словом, основой всего китайского образа жизни,
принципом организации китайского общества, квинтэссенцией китайской
цивилизации.
В течение двух с лишним тысяч лет конфуцианство формировало
умы и чувства китайцев, влияло на их убеждения, психологию,
поведение, мышление, речь, восприятие, на их быт и уклад жизни. В
этом смысле конфуцианство не уступает ни одной из великих решений
мира, а кое в чём и превосходит их. Конфуцианство заметно окрасило
в свои тона всю национальную культуру Китая, национальный характер
населения. Оно сумело стать – во всяком случае для старого Китая –
незаменимым.
Большое распространение имела в древнем Китае и другая
философская система, принадлежавшая Лао-цзы, резко отличавшаяся от
конфуцианства своим ярко выраженным умозрительным характером.
Впоследствии из этой философской системы выросла целая сложная
религия, так называемый даосизм, который просуществовал в Китае свыше
2000 лет.
Даосизм в Китае занимал скромное место в системе
официальных религиозно-идеологических ценностей. Лидерство конфуцианцев
никогда им всерьёз не оспаривалось. Однако в периоды кризисных
ситуаций и больших потрясений, когда централизованная государственная
администрация приходила в упадок и конфуцианство перестало быть
эффективным, картина нередко менялась. В эти периоды даосизм и
буддизм подчас выходил на передний план, проявляясь в эмоциональных
народных взрывах, в эгалитарных утопических идеалах восставших. И
хотя даже в этих случаях даосско - буддийские идеи никогда не
становились абсолютной силой, но, напротив, по мере разрешения кризиса
постепенно уступали лидирующие позиции конфуцианству, значение
бунтарско – эгалитаристских традиций в истории Китая не должно
преуменьшаться. Особенно если, принимать во внимание, что в рамках
даосских сект и тайных обществ, эти идеи и настроения были живучи,
сохранялись веками, переходя из поколения в поколение, и тем
накладывали свой отпечаток на всю историю Китая. Как известно, они
сыграли определённую роль и в революционных взрывах XX века.
Немалое влияние оказали на китайский народ и его культуру
буддийская и индо – буддийская философия и мифология. Многое из этой
философии и мифологии, начиная от практики гимнастики йогов и
кончая представлениями об аде и рае, было воспринято в Китае,
причём рассказы и легенды из жизни будд и святых причудливо
переплетались в рационалистическом китайском сознании с реальными
историческими событиями, героями и деятелями прошлого. Буддистская
метафизическая философия сыграла свою роль в становлении
средневековой китайской натурфилософии.
С буддизмом связано в истории Китая очень многое, в том
числе и, казалось бы, специфически китайское. Буддизм был единственной
мирной религией, получившей широкое распространение в Китае. Но
специфические условия Китая и характерные черты самого буддизма с
его структурной рыхлостью не позволили этой религии, как и
религиозному даосизму, приобрести преобладающее идейное влияние в
стране. Как и религиозный даосизм, китайский буддизм занял своё
место в гигантской системе религиозного синкретизма, которая
сложилась в средневековом Китае во главе с конфуцианством.
В истории и культуре средневекового Китая огромную роль
играла обновлённая и модифицированная форма древнего конфуцианства,
получившая название неоконфуцианство. В новых условиях
централизованной империи Сун, для решения задач усиления
административно - бюрократического начала необходимо было «обновить»
конфуцианство в соответствии с новыми социальными условиями, создать
прочное теоретическое обоснование существующего строя, выработать
принципы конфуцианской «ортодоксии», которые можно было бы
противопоставить буддизму и даосизму.
Заслуга создания неоконфуцианства принадлежит целой когорте
крупных китайских мыслителей. В первую очередь это Чжоу Дунь-и
(1017 – 1073 гг.), взгляды и теоретические разработки которого
заложили основы философии неоконфуцианства. Положив в основание мира
беспредельное и обозначив его «Великий Предел» как основу, как путь
космоса, в движении которого рождается сила Света (Ян), а в покое –
космическая сила Тьмы (Инь), он утверждал, что от взаимо – действия
этих сил проистекает рождение из первобытного хаоса пяти стихий,
пяти родов вещества (вода, огонь, дерево, металл, земля), а из них –
множества вечноизменяющихся вещей и явлений. Основные принципы учения
Чжоу Дунь-и были восприняты Чжан Цзаем и братьями Чэн, но самым
ярким представителем философов сунского периода был Чжу Си (1130 –
1200 гг.) именно он выступил как систематизатор основных принципов
неоконфуцианства, на долгие годы определивший основные идеи, характер
и формы обновлённого и приспособленного к условиям средневековья,
конфуцианского учения.
Как отмечают современные учёные, неоконфуцианство было более
религиозным и склонным к метафизике, чем раннее конфуцианство, и
вообще, средневековая китайская философия характеризовалась
религиозным уклоном. В ходе заимствований у буддистов и даосистов
различных сторон их учений была создана основа для разработки
логического метода неоконфуцианства, который был возведён в ранг
одной из важнейших частей конфуцианского канона, смысл которого
заключался в том, что сущность знания – в постижении вещей.
С приходом к власти китайской династии Мин императоры не
выражали особой готовности принять конфуцианскую доктрину в качестве
единственной опоры в государственном строительстве. Конфуцианство
было сведено на положение лишь одного из трёх учений о постижении
Пути Неба.
Развитие общественного сознания китайцев в минский период
привело к возникновению индивидуалистических тенденций. Первые
признаки такого рода персоналистических тенденций появились в самом
начале минского времени. У минских мыслителей, и в первую очередь, у
Ван Ян-мина (1472 – 1529 гг.), мерилом человеческих ценностей стала
не столько конфуцианская социализированная личность, сколько личность
персонализированная. Центральным понятием философии Ван Ян-мина
является лянчжи (врождённое знание), наличие которого у каждого
человека даёт право на достижение мудрости.
Ярким своеобразным последователем Ван Ян-мина был философ и
писатель Ли Чжи (1527 – 1602 гг.). Ли Чжи акцентировал внимание на
индивидуальном предназначении человека и поиске им своего Пути.
Центральным понятием философии Ли Чжи было тун синь (детское
сердце), некоторый аналог лянчжи Ван Ян-мина. Ли чжи резко
расходился с Ван Ян-мином в оценке конфуцианской концепции
человеческих отношений, полагая, что в их основе лежат насущные
человеческие потребности, без удовлетворения которых никакой морализм
не имеет смысла.
Так, в результате сложного процесса синтеза религий, норм
этики в позднесредневековом Китае возникла новая комплексная
система религиозных представлений, был сформирован гигантский и
постоянно обновлявшийся сводный пантеон божеств, духов, бессмертных,
патронов – покровителей и т.п.
Всякое религиозное движение, представляющее собой проявление
человеческих чаяний, социальных перемен и надежд на благой результат
с верой в высшую предопределённость такого развития событий,
всегда тесно взаимосвязаны с конкретными социально-политическими,
культурными и прочими особенностями региона или страны в целом.
Особую роль в религиозном движении в Китае играли народные
секстанские верования, доктринальные принципы, ритуальные и
организационно-практические формы которых наиболее полно сформировались
к XVII веку. Религиозная активность сект всегда была достаточно
широкой и многообразной, сохраняя при этом подчинённость основным
целям и ценностям вероучения.
В течение всей истории китайской культуры каждая из
существующих эпох оставляла для потомков неповторимые по красоте,
самобытности и разнообразию ценности.
Многие черты материальной культуры шан-иньского периода
указывают на её генетические связи с неолитическими племенами,
населявшими бассейн Хуанхэ в III в. до н.э. Немалое сходство мы
набдюдаем в керамике, характере земледелия и применения
сельскохозяйственных орудий. Однако по крайней мере три важнейших
достижения присущи периоду Шан-Инь: употребление бронзы, возникновение
городов и появление письменности.
Шанское общество находилось на грани медно-каменного и
бронзового веков. В так называемом Иньском Китае происходит
общественное разделение труда на земледельцев и специализированных
ремесленников. Шанцы возделывали зерновые культуры, выращивали садово-
огороднические культуры, тутовые деревья для разведения шелкопряда.
Скотоводство также играло значительную роль в жизни иньцев. Самым
главным ремесленным производством было бронзолитейное. Существовали
довольно крупные ремесленные мастерские, где из бронзы изготовляли
всю ритуальную утварь, предметы вооружения, детали колесниц и т.д.
В период династии Шан (Инь) получило развитие монументальное
строительство и, в частности, градостроительство. Города (размером
примерно в 6 кв.км) строились по определённому плану, с
монументальными зданиями дворцово-храмового типа, с ремесленными
кварталами, бронзолитейными мастерскими.
Эпоха Шан-Инь была сравнительно недолгой. На место иньской
конфедерации городов-общин встало раннегосударственное объединение в
пределах нижнего и среднего течения Хуанхэ – Западное Чжоу и
культура пополняется новыми отраслями.
Образцы древнейших стихотворных произведений дошли до нас в
надписях на бронзовых сосудах XI – VI вв.до н.э. Рифмованные тексты
этого времени имеют определённое сходство с песнями. В них был
закреплён исторический, нравственный, эстетический, религиозный и
художественный опыт, приобретённый за тысячелетия предшествующего
развития.
Историческая проза этого периода представляет собой надписи
на ритуальных сосудах, которые рассказывают о передаче земель,
военных походах, наградах за победу и верную службу и т.д.
приблизительно с VIII в. до н.э. при дворах ванов ведётся
регистрация событий, посланий и создаётся архив. К V в. до н.э. из
кратких записей о событиях в разных царствах составляются своды,
один из которых – летопись Лу, дошёл до нас в составе
конфуцианского канона.
Кроме повествований, описывающих те или иные события,
конфуцианцы зафиксировали в своих трудах и знания в области
общественной жизни, однако потребности повседневной жизни вызвали
появление зачатков целого ряда наук и их дальнейшее развитие.
Необходимость счёта времени и составление календаря явились
причиной развития астрономических знаний. В этот период вводится
должность летописцев-историографов, в обязанности которых входило
занятие астрономией и календарным вычислением.
С расширением территории Китая росли познания и в области
географии. В результате экономических и культурных контактов с иными
народностями и племенами, было накоплено много сведений и преданий,
относительно их географического месторасположения, быта, специфических
продуктов, производимых там, местных мифов и т.д.
В период династии Чжоу медицина отделяется от шаманства и
знахарства. Знаменитый китайский врач Бянь Цяо описал анатомию,
физиологию, патологию и терапию. Он - один из первых врачей, кто
производил операции под наркозом, используя для этого специальный
напиток.
В области военной науки значительный вклад был внесён
китайским теоретиком и полководцем Сунь – цзы (VI – V вв. до н.э.). ему
приписывают авторство трактата о военном искусстве, где показана
взаимосвязь войны и политики, указаны факторы, влияющие на победу в
войне, рассматриваются стратегия и тактика ведения боевых действий.
Среди многочисленных научных направлений существовала
сельскохозяйственная школа (нунцзя). В книгах, посвященных теории и
практике ведения сельского зозяйства, собраны сочинения, где
описываются методы и способы обработки почв и посевов, хранения
продуктов, разведения шелковичного червя, рыбы и съедобных черепах,
ухода за деревьями и почвами, выращивания скота и т.д.
Период династии Чжоу ознаменован появлением многих памятников
искусства древнего Китая. Вслед за переходом к железным орудиям,
изменилась техника земледелия, вошли в обращение монеты, улучшилась
техника ирригационных сооружений и градостроительства.
Следом за крупными сдвигами в хозяйственной жизни, развитием
ремёсел, произошли заметные перемены в художественном сознании,
возникли новые виды искусства. На протяжении всего периода Чжоу
активно развивались принципы градостроительства с чёткой планировкой
городов, обнесённых высокой глинобитной стеной и разделённых прямыми,
пересекающимися с севера на юг и с запада на восток улицами,
разграничивающими торговые, жилые и дворцовые кварталы.
Значительное место в этот период занимает прикладное
искусство. Широкое распространение получают бронзовые зеркала,
инкрустированные серебром и золотом. Бронзовые сосуды отличаются
нарядностью и богатством орнамента. Они стали более тонкостенными, а
украшались инкрустацией драгоценными камнями и цветными металлами.
Появились художественные изделия бытового назначения: изысканные
подносы и посуда, мебель и музыкальные инструменты.
К периоду Чжаньго принадлежит первая картина на шёлке. В
родовых храмах наличествовали настенные фрески, изображавшие небо,
землю, горы, реки, божеств и чудовищ.
Одной из примечательных черт традиционной цивилизации
древнекитайской империи становится культ образования и грамотности.
Было положено начало официальной системе образования.
В начале II века появляется первый толковый словарь, а
позднее специальный этимологический словарь.
Значительными были и научные достижения в Китае этой эпохи.
Составленный во II в. до н.э. трактат содержит сжатое изложение
основных положений математических знаний. В этом трактате
зафиксированы правила действий с дробями, пропорции и прогрессии,
применение подобия прямоугольных треугольников, решение системы
линейных уравнений и многое другое. Особых успехов добилась
астрономическая наука. Так, например, текст, датируемый 168 г. до н.э.,
указывает движение пяти планет. В I в. н.э. был создан глобус,
воспроизводивший движения небесных тел, а так же прототип
| |
