|
Реферат: Демократія: сутність, доктрини, різновиди (Политология)
Демократія: сутність, доктрини, різновиди
План
Вступ.
1. Виникнення, сутність, принципи.
2. Доктрини, різновиди.
Висновки.
Література.
В ХХ ст.слово “демократія” стало мабуть, найбільш популярним у народів
і політиків всього світу. Сьогодні немає жодного значного політичного руху,
який би не прагнув на здійснення демократії, не використовував цей термін у
своїх, часто далеких від справжньої демократії цілей.
Поки демократію чекають, про неї говорять, що вона безперечно настане,
коли ж вона настала, про неї кажуть, що вона може зникнути. Перш за все, її
нерідко вважали вищою і кінцевою формою, яка забезпечує впевнене і
благополучне існування. Тепер ясно відчувається, що зовсім не створюючи
міцну основу врівноваженного життя вона більш, ніж будь-яка інша форма
пробуджує дух пошуку. В країнах, які спробували цю форму на практиці, вона
вже давно перестала бути предметом страху, але також перестала бути
предметом поклоніння. Її противники розуміють, що при ній все ж можливо
існувати, її прихильники – погоджуються, що їй характерно багато недоліків,
щоб її незмірно звеличувати.
По суті, лише політична думка початку ХХ ст. найбільш близько підійшла
до сучасного розуміння демократії, але досягнув його, побачила, що
демократія привела не до ясного і прямого шляху, а до “роздоріжжя”. Замість
того, щоб бути рішенням суспільних задач, демократія сама стала задачою.
Оптимісти стверджують, що істинний шлях все ще не загублений, песимісти
приречено констатують початок занепаду.
Після розпаду СРСР утворилися нові незалежні держави. Живучи в новій
незалежній Україні, нам важливо створити державу демократичного типу. А
одним з найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства є ступінь
його демократичності (рівень демократії). Але чи будь-яка країна готова до
демократії і, що вона в змозі дати суспільству і окремим людям -
зруйнування державності, хаос і анархію, чи свободу, порядок і процвітання?
Відповідь на це питання особливо актуальне для України, яка стала на
шлях демократизації суспільства. За нинішніх умов демократизація
суспільства в Україні є вирішальним засобом оновлення всіх сфер суспільного
життя. У соціальному розвитку демократія постає способом реалізації
суперечностей, вдосконалення і гармонізації суспільства. Демократія є
ціллю, і умовою, і ефективним засобом радикальної трансформації політичної
системи та всього суспільства, гарантією незворотності цього процесу.
Що ж представляє собою демократія, які її цілі, в чому причини її
популярності?
Виникнення, сутність, принципи.
Проблема демократії та її роль в суспільно-політичному житті є однією з
центральних у політології. Ще з античних часів політична думка розглядала
демократію, як органічну ознаку цивілізованості суспільства. Демократичні
форми організації сягають коренями в глубоке минуле, ще в родовий устрій,
вони виникли з появою людини. Через родові форми демократії пройшли майже
всі народи. Деякі вчені-етнографи вважають, що демократія – один з найважли-
віших факторів антропогенеза, появи роду людського. Як свідчать етногра-
фічні дослідження, недемократичні форми організації, які були засновані на
суровій ієрархії і підкоренні, за зразком мурашника чи бджолиного рою,
заводили наших пращурів у безвихідь.
Традиції первісної демократії зробили великий вплив на появу перших
класичних демократичних держав в Древній Греції і Риму. У працях мислителів
Стародавньої Греції ми вперше зустріаємо поняття “демократія”, (в перекладі
demos-народ, cratos-влада, тобто буквально, влада народу).
Характерною рисою демократії є її еволюція. Так кожному історичному
типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя
форма демократії. Так, в рабовласницькій демократії (Афіни, Республіка Рим)
раби автоматично виключалися з усієї системи громадських відносин. Тільки
вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати
участь у народних зборах, володіти майном і т.д. За феодалізму( елементи
демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що
обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у
Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова рада в
Запорізькій Січі). Величезний прогрес у розвитку демократії започаткували(
утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції,
інших країнах. Завдяки ліквідації кріпацтва і скасуванню феодальних
привілеїв сформувався цілий комплекс демократичних інститутів і процедур,
більшість з яких використовується і нині.
Життя розвінчало міф про “соціалістичну демократію”, яка нібито була
вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів “тоталітарного
соціалізму” сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки
– різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і
свободи та інше). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоч
пропаганда й нав’язувала значній частині населення іллюзію народовладдя.
Розпочатий у роки хрущовської “відлиги” процес демократизації суспільного
життя був спершу загальмований, а потім і взагалі згорнутий. Дуже
непослідовно проводився курс на демократизацію і в перебудовний період.
Значною мірою труднощі переходу до демо-кратичних форм організації нашого
суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій.
Що ж таке демократія? Існує багато підходів до тлумачення демократії.
Перше, головне значення пов’язане з етімологією, похо-дженням цього
терміну. “Демократія” перекладається з давньогрець-кої як “народовладдя”,
або використовуючи розшифровку цього визначення американським президентом
Авраамом Лінкольном, “правління народу, вибраного народом і для народу”.
Похідною від етімологічного поняття демократії є більш ширше
визначення, як форми будови будь-якої організації, заснованої на
рівноправній участі її членів в управлінні і прийняті в ній рішень за
більшістю. Зрозуміла в широкому значенні, демократія може існувати скрізь
де є організація, влада і управління.
В третьому значенні, демократія розглядається як заснований на
відповідній системі цінностей ідеал суспільного устрою і відповід-ного йому
світогляду. До числа складових цього ідеалу цінностей від-носяться свобода,
рівність, права людини, народний суверінітет та ін.
В четвертому значенні демократія розглядається як соціальний і
політичний рух за народовладдя, здійснення демократичних цілей і ідеалів.
Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення
демократії) є нормативними, поскільки базуються на нормативному підході до
цього феномену. Демократія харак-теризується в цьому випадку як ідеал
,заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської
гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту
демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.
Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям
демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком
емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від
ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії,
такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленними у емпіричних
дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття
демократії і її теорія.
Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень демократії
як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси:
Юридичне визначення і інституаційне вираження суверінітету, верховної влади
народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство
виступають офіційним джерелом влади. Суверінітет народу виражається в тому,
що тільки йому належить засновницька , конституційна влада в державі, що
тільки він вибирає своїх представників і може періодично приймати участь в
розробці і прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і
референдумів.
Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може
вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу,
вибираються, причому вибираються на обмеженний срок.
Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип
потребує як мінімум рівності виборчих прав.
Прийняття рішень за більшістю і підкорення меньшості більшості при їх
здійсненні.
Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність
демократії в тій чи іншій країні.
Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах
демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад( антична
і сучасна демократія, американська і щвейцарська політичні системи і т.д.
Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні
критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленні теорії і
практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх.
При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим прин-ципом -
суверінітетом народу, - демократія класифікується в залеж-ності від того,
як розуміється народ, і як здійснюється суверінітет.
Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає
підставу харектеризувати держави, які піддають політичній дискримінізації
деякі групи населення і зокрема, не надаваючи їм виборчих прав, як
соціально обмеженні демократії і відрізняти іх від всезагальних демократій
- держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.
Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру,
складається із конкретних особ. В залежності від того, розглядається він
як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних
груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або
як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальні інтереси і
воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на
індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.
В першому вападку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в
другому - група, в третьому – весь народ (нація, клас).
Суверінітет народу - найвжливіша конституційована ознака демократії,
яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого
цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади.
В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як
безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму,
плебісцитну і представницьку (колективну).
В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають
участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.
Важливим (другим ) каналом участі громадян у здійсненні влади є
плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією
проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє
волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії
можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається
право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи
іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або
інціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці
таких проектів дуже невеликі.
Третя, ведуча у сучасних державних формах політичного устрою є
представницька демократія. Її суть - у виборі громадянами в органи влади
своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і
віддавати розпорядження.
В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія
ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність
прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі
громадян в управлінні державою.
Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити
аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меньшості
більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може немати меж
і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку
має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і
ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям.
Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до
встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає
тоталітарною.
Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона
ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і
функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим
автономію і свободу меньшості, в тому числі і окремй особі.
Доктрини, різновиди.
Існуючі в наші дні демократичні системи беруть свій початок від форм
правління, які виникли в кінці ХVIIIст. під прямим і різностороннім впливом
лібералізму. Заслуги лібералізму в розвитку політичної і демократичної
думки надзвичайно великі. Ця ідейна і політична течія виступила під
прапором свободи особистості, захисту її від державної тиранії.
Батьківщиною ліберальних ідей і місцем першого практичного втілення
багатьох із них є Англія. Ідеї і практика лібералізма довгий час не
співпадали з демократією, як теорією, так і рухом. Ідеологи раньої
ліберальної демократії - Джон Локк, Шарль-Луі Монтеск’є та інші - були
стурбовані не забезпеченням усіх громадян рівними політичними правами і
привабленням їх до управління державою, а мали метою огородити клас
власників, а часто і аристократію від свавілля з боку монарха, ліквідувати
феодальні обмеження, які заважали приватно-підприємницькій діяльності.
Недовірливе відношення лібералізму до мас, вплинуло на ліберальну
демократію, яка виявилася як би сплавом ліберальної ідеї обмеження свавілля
влади за допомогою індивідуальних прав і демократичного принципу народного
суверінітету. В цілому ж цій моделі демократії в її класичному варіанті
(ХІХ ст.-початок ХХ ст.) притаманні слідуючі характерні риси:
Ототожнювання народу як суб’єкта влади з власниками – чо-ловіками,
виключення нижніх верств, поперш за все найманих робіт-ників, а також жінок
із числа громадян, які мають виборне право.
Індивідуалістичність визнання особи первинним головним джерелом влади,
пріорітет прав особи над законами держави. Права особи в цілях захисту
закріплюються в конституції, виконання якої контролює незалежній суд.
Узкополітичний, формальний характер демократії, який випливає з вузького,
негативного розуміння свободи, як відсутності примусу, обмежень.
Парламентаризм, переважання прадставницьких форм політичного впливу.
Обмеження компетенції і сфери діяльності держави, переважно охороною
громадського порядку, безпеки і прав громадян, соціального миру і т.д.,
його невтручання у справи громадського суспільства, економічні, соціальні і
духовно- моральні процеси.
Розділення влади, створення стримок і противаг, як умов ефективного
контролю громадян над державою, запобігання зловживання владою.
Обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення індивідуальної і
групової автономії, і свободи. Меншість повинна підкорятись більшості лише
в суворо визначених питаннях, за межами яких вона повністю вільна. Меншість
вправі мати свій погляд і відстоювати його у рамках закону, незважаючи на
прийняті більшістю рішення.
Ці та інші риси ліберальної демократії свідчать, що вона стала значним
кроком вперед на шляху визволення людини, поваги її гідності. В той же час
ця доктрина демократії, в своєму класичному варіанті, вельми далека від
ідеалу народовладдя. В якості недоліків класичної ліберальної демократії
можна відмітити:
Соціально-класова обмеженність.
Формальність, і як наслідок, декларативність демократії для бідних,
соціально-незабезпечених верств населення, її перевтілення із народовладдя
в змагання грошових мішків.
Обмеженість сфери демократії і політичної участі особи.
Применшення ролі держави в управлінні суспільством і в укріпленні
соціальної справедливості.
Надмірний ціннісний індивідуалізм, ігнорування природи людини, її
належності до різноманітних соціальних груп.
Практичною відповідністю на недоліки класичної ліберальної демократії
стали робітниче, соціалістичне, комуністичне та інші рухи, а також нові, в
чомусь протилежні лібералізму демократичні доктрини і спроби впровадити їх
вжиття.
Подолати недоліки ліберальної демократії і здійснити справжнє
народовладдя пробує доктрина і реальна модель колективістської
(соціалістичної, або пролетарської) демократії. Ця доктрина грунтувалася на
марксистському класовому підході – вона розглядалась як антитеза
“буржуазної демократії”. Загальнолюдська цінність ліберальної демократії
відкидалась. Ставилась мета подолати властивий тогочасному сіспільству
значною мірою формальний характер свободи. Цей тип демократії теоретично
достатньо опрацьований. Спроби його практичного здійснення, зробленні перш
за все в країнах державного соціалізму, не мали успіху. Але вони значно
збагатили теорію і практику демократії. Видатні представники
колективістської демократії - Руссо, К.Маркс, В.Ленін, К.Шмітт.
Не дивлячись на значні відмінності, різноманітні колективістські теорії
мають ряд загальних рис:
Колективізм в трактовці народу, визнання народу одним цілим, яке має
об’єктивні, існуючі ще до свого визнання, загальний інтерес і волю.
Відсутність протирічь всередині народу, розглядання політичної опозиції як
патології.
Колективістське (близьке до античного) розуміння свободи, як активна,
рівноправна участь громадян у справах усієї держави і суспільства.
Тоталітарність, всепроникаючий абсолютний характер влади, яка насправді
здійснюється вождями від народу, повна беззахисність меншості.
Усунення самої проблеми прав людини.
Всезагальнополітична мобілізація.
Декларування соціальної демократії.
Отже, навіть як доктрина “пролетарська демократія” була хибна за своїми
принциповими засадами, означала відхід від справді демо-кратичних традицій
і тогочасних здобутків людської цивілізації, від-кривала шлях до
встановленя тоталітарних диктатур, відчуження народних мас від влади. Не
випадково проти цієї доктрини виступав марксист-європеєць К.Каутський, за
що був звинувачений В.Леніним у ренегатстві.
Демократія західного взірця виросла із ліберальної політичної системи і
наслідує її головні організаційні принципи: консти-туціалізм, розділення
влади та інші, а також такі ціності, як індивідуальна свобода, права
людини, автономія меньшості тощо. Оцінки і назви су-часної демократії
неоднозначні. Її часто називають плюаристичною, поскільки вона базується на
не існуючому раніше різноманніті суспільних інтересів (економічних,
соціальних, культурних, релігійних, групових, територіальних та інших) і
форм їх вирішення (політичні партії, асоціації і об’єднання, громадські
рухи і інціативи).Найвідоміші представники - Г.Ласкі, Д.Труман,
Е.Фраенкель, Р.Даль.
Незвертаючи уваги на схожість з класичною ліберальною демократією,
сучасна демократія має свої особливості:
Вона базується на синтезі різноманітних ідей, концепцій і форм власності.
Пробує поєднувати традиційні ліберальні цінності з ідеями, які запозичені
від соціалістичного, християнського, комуністичного та інших рухів, зважає
на нові реалії постіндустріального суспільства.
Плюаристична концепція виходить з того, що не індивідум, не народ, а група
є головною рухаючою силою політики в сучасній демократичній державі. Тільки
в групі, а також в міжгрупових відносинах формується особа, визначається її
інтереси, цінностні орієнтації і мотиви політичної діяльності. Кожна людина
– представник багатьох груп: сімейної, професійної, етнічної, релігійної,
демографічної тощо. За допомогою групи, індивідум одержує можливість
вираження і захисту своїх інтересів.
Ця демократія, представляє собою форму управління, яка дозволяє багатьом
суспільним групам вільно виражати свої інтереси і знаходити в конкурентній
боротьбі компромісні рішення.
Якщо узагальнити різноманітні концепції плюаристичної демократії, то
можна виділити у них слідуючі загальні ідеї:
Зацікавлена група – центральний елемент демократичної політичної системи,
яка гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод індивідумів. Сам індивід
при цьому відступає на другий план.
Загальна воля як результат конфліктної взаємодії різних груп і їх
компромісів.
Суперництво і баланс групових інтересів - соціальна основа демократичної
влади, її динаміка.
Затримки і противаги розповсюджуються не тільки на інституціональну сферу
(лібералізм), але й на соціальну область, де ними виступають групи-
суперники.
“Розумний егоізм”, особовий, і особливо груповий інтереси, як генератори
політики.
Держава - це орган, відповідний за нормальне функціювання всіх секторів
суспільної системи і підтримуючий в сіспільстві соціальну справедливість.
Розпилення влади між різноманітними центрами політичного впливу: державними
інститутами, партіями, групами інтересів тощо.
Наявність в суспільстві цінністного консенсуса, який припускає визнання і
повагу всіма учасниками політичного змагання основ існуючого державного
устрою, демократичних правил гри, особистих прав, закону.
Демократична організація самих базисних груп, як умова адекватного
представництва інтересів складаючих їх громадян.
Плюаристична доктрина демократії знайшла визнання і застосування у
багатьох країнах світу, але існують і недоліки. Одним із головних недоліків
цієї доктрини нерідко вважають ідеалізацію дійсності, перебільшення
групової ітендифікації населення, участі громадян у групах інтересів.
Другий важливий напрям критики доктрини плюралістичної демократії
звинувачує її в недостатньому обліку нерівності політичного впливу різних
суспільних груп, і перш за все першочергового впливу на владу - бізнесу,
бюрократії, профспілок, військово-промислового комплексу. Також
критикується і сама модель такої демократії. Стверджується, що
плюралістична демократія консервативна, поскільки для прийняття рішень
потребує широкого погодження усіх зацікавлених груп, що важко забезпечити
на ділі, особливо в періоди політичного реформування. Крім цього, в
плюралістичній демократії з великими труднощами пробивають собі дорогу і
одержують визнання всезагальні, глобальні, довгострокові і нові інтереси.
До мінусів плюралістичної демократії можна віднести й те, що вона
акцентує головну увагу на складному груповому складі народу, як суб’єкті
влади, тому не може відобразити всі аспекти сучасних доктрин і доповнюється
рядом інших. Однією із спроб вийти з протиріч теорії плюралістичної
демократії є сформульована Р.Далем теорія поліархії – множинності центрів
влади, а отже і елітних груп у демократичному суспільстві. Тобто мається на
увазі, що замість єдиного центру суверенної влади повинна бути множинність
таких центрів, жоден з яких не може бути повністю суверенним. Демократичною
вважається система, в якій влада дисперсна на противагу владі небагатьох –
диктатурі. Доктрина поліархії виходить з того, що згідно з вимогами
ліберальної демократії, консенсус і політична рівність повинні бути
активними і такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен
володіти невід’ємним правом формулювати і відкрито демонструвати, кому він
надає перевагу. Саме це збільшує і гарантує можливість рівності в
управлінні суспільством. Поліархія поліпшує і доповнює принципи демократії,
управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва,
міцнішої гарантії прав меншості, усунення різних видів політичної
нерівності.
Теоріями концентруючими увгу на самому процесі здійснення влади є
репрезентативна (представницька) і партисипітарна (політичної участі)
концепції демократії. Концепція, яка пояснює репрезентативну демократію,
виходить із її розуміння як компетентного і відповідального перед народом
представницького правління. Воля народу тут не прирівнюється з його прямою
участю. Вона існує далеко не по всім питанням і виражається громадянами, як
безпосередньо на виборах, так і делегується представницьким органам і
депутатам, котрі в межах даних їм повноважень формують загальну волю, а
порою і діють супротив неї під свою відповідальність. Відносини між народом
і його представниками будуються на основі контролю (електрорального,
інституціонального, конституційного), обмеження компетенції у рамках
закону. Реально репрезентативна демократія звичайно втілюється в
парламентаризмі - системі прав-ління, заснованій на розподілі влади і
верховності влади парламенту. Репрезентативна доктрина демократії має як
сильні, так і слабкі сторони. В якості достоїнств цієї моделі управління
звичай відмічають її здатність гарантувати вільний суспільний устрій і
високу ефективність у виконанні суспільних задач. За думкою її
прихильників, репрезентативна демократія гарантує порядок і політичну
стабільність, оберігає суспільство від масових настроїв і тимчасових
захоплень. До недоліків цієї доктрини відносяться:
Фактичне усунення народу від влади на проміжку між виборами і тим самим
відхід від народовладдя.
Неминучу бюрократизацію і олігархізацію влади.
Пріорітетній вплив на політику найбільш сильних груп інтересів, перш за все
капіталу.
Зростання в державі авторитарних тенденцій.
Слабку легтимність влади.
Широкі можливості політичного маніпулювання, за допомогою складної
багатоступінчатої системи влади.
Під впливом критики репрезентативна демократія в 60-70 рр. ХХ ст.
одержала широке розповсюдження і реально вплинула на устрій інститутів
управління теорії партисипітарної демократії. Вона претендує на максимальну
відповідність нормативному ідеалу демократії, як народвладдя і його
пристосування до сучасного державного і соціального устрою. Ця теорія
виходить із трактовки демократії як універсального принципу організації
усіх областей суспільного життя, яке забезпечує повагу гідності особи.
Демократія повинна бути скрізь: в сім’ї, в школі, універсітеті, на
виробництві, в партіях, державі і т.д.
Головними цілями партисипітарної демократії є всебічна демократизація
суспільства, соціальна емансипація і суспільна самореалізація особи. Участь
багатьох людей в управлінні розширює інтелектуальний потенціал для
прийняття рішень, збільшує вірогідність їх оптимізації, підвищує
стабільність політичної системи і ефективність управління. До радикальних
варіантів цієї доктрини примикають політичні концепції нових соціалістичних
рухів, наприклад екологістів.
Її критики стверджують, що ця демократія не може бути формою життя,
універсальним принципом її організації. Передбачувана партисипітарна
демократизація політичного суспільства веде до тоталітаризму чи
популістського автотаризму. Вона обмежує індивідуальну свободу, створює
загрозу приватній власності і підприємництву. Крім того, недоліками цієї
демократії є: низька ефективність рішень, які приймаються; зниження
інституційної відповідальності посадових осіб; неможливість без примусу
залучати до систематичної участі в управлінні більшість громадян.
Появи різноманітних концепцій у межах основних постулатів ліберальної
доктрини демократії є одним із свідчень її невичерпності як найбільш
досконалої форми організації влади.
Як бачимо із приведенного вище аналізу демократичних доктрин і форм,
кожна з них має як переваги, так і недоліки. Реально існуюча демократія в
індустріально розвинених країнах світу прагне поєднувати ідеї
самоуправління і партисипітації (головним чиним на місцевому рівні, а
частково і на виробництві) з представництвом в масштабі всієї держави. В
цілому ж це пріорітетна репрезентативна плюралістична демократія, яка
базується на ліберальних цінностях і яка враховує в більшій чи меншій
степені деякі християнські і соціалістичні ідеї.
Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби
звільнила очікування, які вона не в силах задовільнити. А своїм духом
поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі
і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це
– її природа, її перевага. Але цим вона може задовільнити лише деяких, але
ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення
до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою
їх не задовільнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші
форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може
відбутися в майбутньому.
Демократія завжди є “роздоріжжя”, так як вона це система свободи,
система для якої нема нічого абсолютного. Демократія є пустий простір, в
якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення.
Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від
невизначенності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати
однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову
на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання
дав У.Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947р.:
“демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші…”.
Стосовно України, то тут, як і в інших посттоталітарних,
посткомуністичних державах, процес утвердження принципів демократії – з
урахуванням національних традицій – тривалий і непростий. Те, що зроблено в
грудні 1991р.- тільки початок.
Література
Політологія. За редакцією О.І.Семківа. Львів: Світ, 1994.
Політологія. За редакцією О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. Київ: Академія,
1998.
Политология. Курс лекций. Под редакцией А.А.Радугина. М: Центр,1999.
Пугачёв В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. М., 1998.
Єрмілов Є.П. Політологія. Черкаси: Відлуння, 1998.
Унпелев А.Г. Политология: власть, демократия, личность. Учебное пособие.
М., 1994.
Політологічний енцеклопедичний словник. Навчальний посібник для студентів
вищих навчальних закладів. К.: Генеза, 1997.
Реферат на тему: Демократические выборы
Избирательный процесс: механизм и процедура.
С принципом представительства партии как законной оппозиции тесно
связана идея выборности, призванной обеспечить народный суверенитет и
представительство всех заинтересованных группировок и слоев населения в
системе власти через партии. Роль выразителя народного суверенитета
отводится лишь избирательному корпусу. Выборы, по сути дела, являются одним
из ведущих институтов легитимизации существующей политической системы и
политического режима. Учитывая этот факт, в индустриально развитых странах
большое внимание уделяется подготовке подрастающего поколения к участию в
политическом и особенно в избирательном процессе. Большая роль в этом плане
отводится системе образования, а так же различным механизмам - от
официальных торжеств по случаю национальных праздников до мероприятий
патриотических и политических организаций. Избирательные кампании уже сами
по себе обеспечивают возможности для пропаганды достоинств участия в
голосовании. Мероприятия с целью стимулирования участия в выборах не только
усиливают политический интерес, но и оказывают значительное влияние на
установки граждан в отношении правительственного процесса. Акт участия в
выборах уже сам по себе увеличивает веру граждан в законность и
ответственность правительства.
Оценивая роль института всеобщих выборов, необходимо проводить
различие между влиянием на состав конкретного избранного правительства и
контролем над правительством как государственно-политическим институтом.
Например, правила избрания членов парламента делают сенатора уязвимым со
стороны электората, в то же время изолируется парламент как политический
институт от влияния изменений в поведении избирателей. Относительная
легкость, с которой может быть заменено конкретное действующее
правительство, снижает остроту возможных требований об изменении самого
режима и его институтов. Этим обуславливается, что институт всеобщих
выборов является одним из важнейших элементов современной политической
системы. Именно роль института выборов как инструмента легитимизации и
стабилизации существующей системы и обусловило то, что в настоящее время в
подавляющем большинстве стран действует всеобщее избирательное право. Но
для его утверждения понадобилась длительная борьба демократических сил на
протяжении более чем двух веков. В Нидерландах, например, в 1800г.
электорат включал всего 12% взрослого населения, к 1890г. эта цифра
поднялась до 27%, в 1900г. - до 63%. Здесь всеобщее право было введено для
мужчин в 1917г., а для женщин - в 1919г.
В США вплоть до окончания Гражданской войны цветные американцы, за
исключением незначительных групп негров в новоанглийских штатах, не
участвовали в избирательном процессе. В 1870г., т.е. через семь лет после
обнародования президентской прокламации об освобождении рабов в 1863г. Была
принята XV поправка к конституции, предоставляющая право голоса неграм.
Однако, после отзыва федеральных войск с Юга в 1877г. негры практически
были лишены возможности участия в голосовании. Лишь начиная с 20-х годов XX
века негры стали добиваться некоторых успехов в расширении их участия на
выборах. Важное значение имели законы 50-70-х годов, снявшие ограничения на
участие негров в избирательном процессе. В 1971г. конгресс США одобрил XXVI
поправку к конституции о снижении возрастного ценза на участие в
голосовании с 21 до 18 лет. Подобные законы в 60-70-х годах были приняты и
в большинстве других индустриально развитых стран. Женщины получили право
голоса в США в 1918г. (но впервые приняли участие в выборах 1920г.), во
Франции - в 1944г., в Италии в 1945г., в Греции - в 1956г., в Швейцарии -
лишь в 1971г.
Центральная проблема, которой занимаются партии - это избирательный
процесс. Лишь выигрывая на выборах и завоевывая выборные должности, партия
и ее руководство в состоянии утвердить свои позиции и добиваться власти для
достижения своих целей. Успех на выборах является непременным условием
выживания партии и мерой ее эффективности и жизнеспособности. Поэтому
естественно, что конкретную политическую партию отличает от всех других
форм политической организации то, что в центре ее внимания всегда стоит
вопрос о выборах. Она не всегда может принимать решения тактического
характера, а в самой практике нередко возможны ошибки. Но в долговременной
перспективе, если она стремится остаться дееспособным конкурентом,
завоевание выборных постов должно быть ключевым фактором в партийных
решениях.
В глазах избирателей мерилом положительной или отрицательной оценки
деятельности партии опять же является успех последних на выборах. В
современных условиях для большинства населения основной, а зачастую и
единственной формой участия в политике является участие в избирательном
процессе. Всеобщие выборы позволяют выявить расстановку политических сил в
стране в целом, В отдельной области, в штате, в земле, на муниципальном
уровне, в избирательном округе, определить степень доверия избирателей к
той или иной партии, конкретным ее лидерам, кандидатам, программным
установкам и т.д. Они позволяют избирателям делать продуманный, осознанный
выбор в пользу той партии и программы, которые, на их взгляд, в наибольшей
степени соответствуют их позициям и интересам.
В свою очередь, партия, претендующая на успех во время предвыборной
кампании должна убедить как можно белее широкий круг избирателей в том, что
именно она лучше всех других партий способна решить стоящие перед обществом
проблемы, защищать интересы большинства населения. Успех на выборах
обеспечивает приток финансовых средств в партийную кассу и фонд
избирательной кампании. Это, в свою очередь, является необходимым условием
эффективного функционирования и выживания партий.
Перечень разного рода должностей и постов, замещаемых с помощью
выборов, довольно велик. Выборы как механизм замещения широкого круга
должностей охватывают все уровни государственности - от центрального до
местного, от президента или главы правительства страны до руководителей
местного управления. В США, например, раз в четыре года проводятся
общенациональные выборы, на которых избираются президент и вице-президент
страны, члены палаты представителей и сената конгресса США; выборы на
штатном уровне для избрания губернаторов, членов законодательных собраний,
генеральных прокуроров и других должностей; выборы на местном уровне для
замещения выборных должностей местных властей. Часть должностей на всех
уровнях, кроме президентского, замещается на так называемых промежуточных
выборах, которые проводятся через каждые два года.
В большинстве стран процесс и порядок проведения избирательных
кампаний регламентируется законодательными нормами. Например, отличающееся
большой строгостью избирательное право Японии запрещает делать подарки
избирателям, привлекать их обещанием продвижения по службе, обходить дома
избирателей с целью предвыборной агитации и т.д. В ФРГ запрещено
публиковать результаты опросов общественного мнения за две недели до
выборов, а в Англии - в день выборов. Достаточно регламентировано
использование средств массовой информации, особенно телевидения и радио.
Так, законодательно устанавливаются общий период времени отводимого на СМИ
для ведения избирательных кампаний, принципы его распределения между
партиями и кандидатами, составляется расписание, в соответствии с которым
общее время разбивается по дням избирательной кампании.
В основе регламентации избирательных кампаний лежат три важнейших
принципа. Это прежде всего обеспечение равенства возможностей для всех
участвующих в выборах партий и кандидатов. Суть его состоит в том, что всем
им предоставляется равный максимальный лимит расходов на проведение
выборов. Во-первых, ограничиваются суммы пожертвований частных лиц и
организаций в фонды избирательных кампаний, во-вторых - во многих странах
государство берет на себя финансирование предвыборной кампании. В то же
время всем партиям и кандидатам предоставляются равное время на радио и
телевидении и т.д. Во-вторых, так называемый принцип лояльности, в
соответствии с которым кандидаты обязаны вести себя лояльно по отношению к
своим противникам, не допускать каких бы то ни было фальсификаций,
оскорблений противника и т.д. В-третьих, это нейтралитет государственного
аппарата, его невмешательство в ход предвыборной борьбы и т.д.
В избирательной системе важен институт регистрации, который
регулируется соответствующими законами. Как правило, в списки избирателей
заносятся все граждане, имеющие право голоса. В большинстве индустриально
развитых стран списки избирателей составляются местными органами власти.
Они автоматически обновляют регистрацию избирателей, и когда эти последние
меняют место жительства, регистрация также автоматически следует за ними.
По-иному обстоит дело в США, где действует процедура личной регистрации,
при которой регистрация для участия в выборах является сугубо личным делом
самого голосующего. Она осуществляется специальными уполномоченными для
этой цели чиновниками городских округов и графств, а также местными
избирательными комиссиями и бюро.
Одна из главных целей института личной регистрации избирателей состоит
в том, чтобы дать руководителям избирательных участков возможность
установить личность голосующего, является ли он жителем данного
избирательного округа и обладает ли правом голосовать на предстоящих
выборах. В определенной степени этим объясняется введение ценза оседлости в
качестве одного из условий допуска граждан к избирательным урнам. От лиц,
желающих участвовать в голосовании, требуется предоставить удостоверение
личности, места жительства и гражданства. Система личной регистрации
предусматривает периодическое обновление избирательных списков. При чем
сами избиратели должны также периодически возобновлять свою регистрацию.
Чтобы добиваться внесения в избирательные бюллетени, кандидаты должны
соответствовать требованиям, предъявленным законом к претендентам на ту или
иную должность. Такие требования могут включать минимальный возрастной
ценз, ценз оседлости, профессиональную пригодность для искомой должности и
т.д. Например, согласно конституции США, президентом страны может стать
американский гражданин по рождению в возрасте не менее 35 лет и проживающий
в пределах США не менее 14 лет. Претенденты в члены палаты представителей
должны быть жителями штата, но не обязательно конгрессистского дистрикта,
от которого они избираются. В ряде штатов кандидатами на такие
должности, как судьи, генеральные прокуроры, прокуроры, могут быть
только практикующие юристы с определенным стажем по данной профессии.
Подобные требования могут предъявляться к претендентам и на другие выборные
должности. Для участия в выборах установлен возрастной ценз. До конца 60-х
г. нынешнего века во многих странах избирательное право предоставлялось с
21-23 лет. Но в ходе широких молодежных и студенческих движений конца 60-
начала 70-х г. этот ценз во многих странах был снижен до 18 лет: в США - в
1971г., ФРГ и Франции - в 1974г., в Италии - в 1975г. и т.д. Для кандидатов
же, претендующих на выборные должности, в зависимости от властного уровня
установлен более высокий возрастной ценз - скажем, 23-25 лет в нижнюю и 30-
40 - в верхнюю палату парламента.
Избирательная кампания.
Для проведения выборов вся территория страны или в зависимости от
характера выборов (всеобщие, региональные, местные и т.д.) - области,
провинции, районы разбиваются на избирательные округа, от которых
избирается соответствующее число депутатов. Размер округа зависит от уровня
выборов. Если для проведения местных выборов создаются небольшие округа на
базе городского района, поселка, деревни, то для проведения выборов
областного, регионального или федерального уровня несколько таких округов
объединяются в один большой. Как правило, избирательные округа создаются
таким образом, чтобы каждый депутат (в зависимости от властного уровня)
избирается от равного числа жителей или избирателей.
Под избирательной кампанией в формальном значении этого понятия
понимается установленный законом период, в течение которого политические
партии и организации, а также государственные органы, ответственные за
проведение выборов, осуществляют их организацию, пропагандистскую и
идеолого-информационную подготовку в соответствии с установленными
правилами. Под ней понимается также комплекс организационных,
пропагандистских и иных мероприятий, проводимых отдельными партиями и
кандидатами. В таких случаях говорят об "избирательной кампании" той или
иной партии, того или иного кандидата и т.д. Существует целый ряд различий
в организации и проведении избирательных кампаний в различных странах. В
зависимости от сложившихся в каждой стране традиций главой государства или
правительства или же парламентом назначается официальная дата выборов. С
этого дня начинается избирательная кампания, в ходе которой каждая партия
выдвигает своих кандидатов или список кандидатов, которые должны пройти
соответствующую регистрацию. Для проведения избирательной кампании
создается специальный штаб, в который входят профессионалы: распорядитель,
финансовый агент, пресс-секретарь, политический организатор, составитель
ежедневных планов, технический секретарь, специальный помощник. Помимо них
нанимаются консультанты со стороны: специалисты по опросам общественного
мнения, генеральный консультант, консультанты по средствам массовой
информации, специалисты по сбору средств по почте.
После официального выдвижения кандидатов их имена вносятся в
специальные избирательные бюллетени. В этом плане большое значение для
развития избирательной системы имело введение в конце XIX века так
называемого "австралийского" бюллетеня, призванного обеспечить секретность
голосования и уменьшить возможность фальсификации результатов выборов.
Представление об этом можно составить на примере США. Здесь раньше каждая
партия отпечатывала свои собственные бюллетени, вносила в них лишь
собственных кандидатов на каждую должность и привлекала партийных
функционеров к распространению своих бюллетеней в избирательных участках.
Это, во-первых, затрудняло секретность голосования поскольку бюллетени
партий различались по цвету и партийные функционеры могли легко определить,
кто как голосует. Это, в свою очередь, облегчало подкуп избирателей. Во-
вторых, поскольку в бюллетень были вписаны кандидатов только одной партии,
для избирателей было весьма трудно подавать свой голос за кандидатов разных
партий на разные должности.
Официальный "австралийский" бюллетень внес существенные изменения в
процедуру голосования. Здесь все бюллетени одинаковы и включали имена всех
кандидатов на выборные должности. Эта реформа способствовала обеспечению
секретности голосования и уменьшала возможности запугивания и подкупа
избирателей. В то же время "австралийский" бюллетень давал избирателям
возможность сделать выбор на основе индивидуальных, а не коллективных
достоинств кандидата, отдать свой голос тому или иному кандидату, не
голосуя за остальных кандидатов той же партии. Поскольку все кандидаты на
одну и ту же должность были вписаны в один бюллетень, избиратели более не
были вынуждены выбирать сугубо партийный список. Именно введение
"австралийского" бюллетеня способствовало появлению феномена раздельного
голосования в Америке, при котором избиратель может голосовать за кандидата
республиканской партии на пост президента и за кандидата демократов на пост
члена палаты представителей или сената, и наоборот.
К настоящему времени в США специальные машины, которые начали вводить
в 90-е г. XIX в., почти полностью вытеснили бумажные бюллетени.
Избирательные машины, на панели которых список кандидатов расположен в том
же порядке, что и в "австралийском" бюллетени, находятся в специальных
зашторенных помещениях, что призвано обеспечить тайну голосования.
Избиратель, удостоверив свою личность, входит в это помещение и нажимает на
соответствующий рычаг, указывающий на список кандидатов той или иной
партии, либо на рычажки указывающие на предпочитаемых им кандидатов из той
или другой партии. Избирательные машины значительно упрощают технику
голосования, облегчают и сокращают время на подсчет голосов, так что в
момент закрытия избирательных участков они выдают результаты голосования.
Существуют различные формы и пути выдвижения кандидатов. Например, в
Великобритании любой претендент на выборную должность формально в праве
участвовать в выборах в качестве кандидата, предварительно подав в
соответствующий орган от своего имени заявление, подписанное кроме него
самого еще несколькими избирателями. Но все же реально кандидаты почти
исключительно выдвигаются партиями. Премьер-министр назначает дату выборов
за два месяца до самих выборов. Как правило, руководители всех партий знают
о дате выборов за долго до официального заявления премьер-министра и,
соответственно, за ранее готовятся к решающей пробе сил. Примерно такая же
процедура существует в большинстве стран с парламентским режимом.
Несколько иная технология организации и проведения президентской
избирательной кампании в Соединенных Штатах. Официально она начинается в
феврале года выборов с праймериз в штате Нью-Гэмпшир и завершается в первый
вторник после первого понедельника в ноябре избранием президента и других
выборных должностных лиц. При этом избирательная кампания проходит два
этапа. На первом этапе - этапе первичных выборов - боррьба разворачивается
между претендентами на номинации внутри партий. Первый этап завершается
общенациональными съездами партий, которые, как правило, созываются в июле,
августе года всеобщих выборов. В настоящее время съезды выдвигают и
утверждают официальных кандидатов партий на посты президента и вице-
президента страны, а также формулируют и принимают их предвыборные
платформы. После съезда предвыборная кампания вступает в новую фазу и
завершается избранием президента, вице-президента и других выборных
должностных лиц.
Следует отметить также специфику процедуры избрания президента США,
которая отличается от процедуры избрания высших должностных лиц в других
странах. Здесь избиратели формально как бы прямо не участвуют в избрании
претендента на пост президента. Дело в том, что партийные организации
пятидесяти штатов и федерального округа Колумбия удостоверяют имя кандидата
соответствующему должностному лицу вместе со списком так называемых
выборщиков президента, которые в случае их избрания отдадут свои голоса
кандидату партии. Институт коллегии выборщиков и двух-этапное голосование
были установлены отцами-основателями. Они явились результатом компромисса
между сторонниками большей автономии штатов, выступавших за то, чтобы
президент избирался законодателями штатов, и теми, кто выступал за большую
централизацию государства и всенародные прямые выборы. Избирательная
система построена по принципу: один голос от одного избирателя, но на
уровне штатов. Победу одерживает тот, кто получает наибольшее число
голосов, но на уровне штатов. Тем самым учитывается федеральный принцип
государственно-политического устройства. Каждому выборщику предписывалось
взвесить все "за" и "против" и проголосовать за тех кандидатов на пост
президента и вице-президента, которых он считает наиболее подходящими.
Конституция не связывала выборщиков голосованием за конкретного кандидата.
Но постепенно, по мере развития партийной системы, соображения квалификации
были оттеснены на второй план партийной принадлежностью выборщиков.
Установилось правило, по которому избранные выборщики связывались
обязательством голосовать за определенного кандидата. В конечном итоге они
превратились в партийных агентов, обязанных морально и политически
поддерживать кандидата своей партии.
Как правило, в большинстве стран предвыборная агитации прекращается за
сутки до открытия избирательных участков. Это делается для того, чтобы
предоставить самим избирателям время и возможность самостоятельно обдумать
и всесторонне взвесить свой выбор и принять окончательное решение, за кого
и за что именно отдать свой голос.
Срок полномочий выборных должностных лиц ограничивается
определенным, строго фиксированным в конституции периодом, как правило, от
двух до шести лет в зависимости от страны и должности. Считается, что
определенные конституцией срок и порядок избрания должностных лиц
достаточны, чтобы избранное лицо могло реализовать свою программу,
позволяют обеспечить стабильность и преемственность политического
руководства. Учитывается и то, что этот срок не настолько велик, чтобы
политик мог забыть о предстоящих выборах и не помнить о своей
ответственности перед избирателями.
Основные типы избирательной системы.
Результаты выборов, определяющие победителей и побежденных, во многом
зависят от типа избирательной системы. Существуют два основных типа:
мажоритарная и пропорциональная. При мажоритарной системе от каждого
избирательного округа избирается один депутат. Победителем на выборах
считается кандидат, набравший наибольшее число голосов. При такой системе,
если по одному и тому же округу баллотируется не два, а несколько
кандидатов, победу может одержать тот, кто набрал менее 50% голосов.
Показательно, что не раз консервативная партия Великобритании одерживала
победу, получив лишь около 40% голосов избирателей, поскольку остальной
электорат делился между лейбористской парией и либерал-социал-
демократическим альянсом. Почти во всех англоязычных странах в соответствии
с господствовавшей там мажоритарной системой депутаты в законодательные
собрания избираются от округов, от которых избирается единственный
кандидат. В данном округе партия должна завоевать большинство голосов,
чтобы одержать победу. Меньшинство здесь оказывается не представленным в
законодательном собрании.
При мажоритарной системе большинство, полученное победившей стороной,
может быть двух видов - абсолютное и относительное. В первом случае
победителем считается кандидат, завоевавший 50% + 1 голос всех
участвовавших в голосовании избирателей. В том случае, если ни один
кандидат не получает требуемое число голосов, назначается второй тур
выборов, в котором принимают участие два кандидата, завоевавшие наибольшее
число голосов в первом туре. Во втором туре победителем выходит уже
кандидат, набравший относительное большинство голосов. При мажоритарной
системе относительного большинства победу одерживает кандидат, получивший
больше голосов, чем все остальные кандидаты, каждый в отдельности.
Мажоритарная система утвердилась в Англии, США, Франции, Японии.
Многие континентальноевропейские страны практикуют пропорциональную
систему, в соответствии с которой от каждого округа избираются несколько
кандидатов, число которых распределяется пропорционально количеству
завоеванных партиями голосов. Здесь избирательные округа создаются
достаточно крупные, чтобы включить, скажем, пять представителей и разделить
их между партиями пропорционально завоеванным ими голосам. Если, например,
одна партия имеет около 40% всех голосов, она соответственно получает 40%
из 5 мест, т.е. 2. Если три другие партии получают от 16 до 24% голосов
каждая, каждой из них предоставляется по одному месту. Однако, если бы
такой большой дистрикт был расчленен на пять маленьких дистриктов, имеющих
по одному месту, все пять мест получила бы партия, завоевавшая 40% голосов
всех избирателей (т.е. большинство), тогда ее сила распределялась бы
примерно равномерно по первоначальному большому дистрикту. Другими словами,
пропорциональная система представительства склонна предоставлять
сравнительно мелкими партиями место в законодательном собрании.
Перспектива завоевания своей доли участия во власти, хотя и малой,
поощряет партии меньшинств и способствует сохранению многопартийной
системы. В Америке же, если кандидат не завоевывает большинство, то он не
получает ничего. Американская система выборщиков построена так, что
кандидат получает или все, или ничего. В каждом штате, если один кандидат
получает 50% + 1 голос избирателей, он получает все 100% голосов
выборщиков. Господство мажоритарной системы предполагает, что для получения
голосов выборщиков третьи партии должны завоевывать не просто определенное
количество голосов по всей стране, а географически концентрированную в
каком-либо округе поддержку большинства избирателей. А это означает, что
если третья партия и одержит победу в том или ином округе или даже штате,
она все же остается местным явлением.
В ряде стран существует смешанная, мажоритарно-пропорциональная
система. Так, в ФРГ половина состава бундестага избирается на основе
мажоритарной системы в один тур, а другая - на основе пропорциональной
системы. В Австралии палата представителей формируется по мажоритарной
системе абсолютного большинства, а сенат - по системе пропорционального
представительства. При этом отмечено, что мажоритарная система в один тур
способствует установлению двухпартийности, а пропорциональная система,
наоборот, - многопартийности, а мажоритарная в два тура - объединению
партий в коалиции.
Список литературы.
1. К.С.Гаджиев "Политическая наука", М., Международные отношения, 1995г.
2. М.Г.Анохин "Выборы", //Вестник московского университета, 1998г. №4
3. //Социально-политический журнал, 1998г. №2.
| |
