|
Реферат: Політична доктрина більшовиків у 20-50 роках (WinWord (на укр языке0) (Политология)
Міністерство освіти і науки України
Рівненський державний гуманітарний університет
Кафедра соціології та політології
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
Політична доктрина більшовиків у
20-50 роках.
Підготувала: Лаворик Марія
Юріївна.
Рівне 2000
У З0-ті роки остаточно оформилася та адміністративно-командна система
керування радянським суспільством, що тісно зв'язана з функціонуванням
державної партії, що володіє повноваженнями верховної влади в країні.
Процес перетворення комуністичної партії Росії в державну партію почався в
роки громадянської війни, коли поряд з Радами, покликаними після Жовтня
1917 року здійснювати владу в центрі і на місцях, стали створюватися в
кожнім повіті, волості, губернії і партійні комітети. Досвід більшовицької
партії, розрахований на екстремальну ситуацію, допоміг партійним комітетам
успішно освоювати техніку державного керування і замінити Ради. Пропозиції
опозиції про необхідність розмежування повноважень центра і місцевих
органів, про підпорядкування центру, але автономії у виробленні засобів
реалізації директив центру, відділенні партійних органів від радянських,
забороні командувати Радами, перетворенні останніх у постійно працюючі
наради ( свого роду малі парламенти), припиненні практики призначення (як
тільки пройшов пік громадянської війни), не були почуті, тому що завжди
спростовувалися ленінською аргументацією.
Обмеження демократії, викликані обставинами воєнного часу, згодом
привели до обвального примусу, насильства. Більшовики витісняють з
політичної арени Росії майже всі партії й у 20-і роки залишаються єдиною
партією. Перетворенню більшовицької партії в державну структуру влади
сприяли глибокі зміни усередині самої партії. У першу чергу до кінця 20-х
років у результаті Ленінського і Жовтневого закликів вона стає масовою
партією, що нараховує до 1927 року 1200 тисяч чоловік. Велика маса
прийнятих тоді в партію - люди малограмотні, від яких було потрібно
насамперед підкорятися партійній дисципліні. Комуністи, що пройшли через
боротьбу проти опозиції, міцно засвоїли основи репресивного мислення:
необхідність політичного відсікання ідейного опонента і придушення всякого
інакомислення. Шар же старої більшовицької гвардії ставав усе тонше і
тонше. До того ж його верхівка була утягнена в боротьбу за владу була
розколота, а потім і зовсім знищена. Наступним важливим кроком на шляху
перетворення в державну партію і твердження адміністративно-командної
системи керування в країні з'явився XVII з'їзд ВКП(б). Резолюції з'їзду
дозволили більшовицької партії безпосередньо займатися державним і
господарським керуванням, дали необмежену волю вищому партійному
керівництву, узаконили безумовне підпорядкування рядових комуністів
керівним центрам партійної ієрархії. Насамперед з'їздом була введена нова
структура партійних комітетів. Замість «функціоналки», як зневажливо був
названий доти існував принцип організації парткомівських відділів,
створювалися тепер «цілісні виробничо-галузеві відділи». Виникли в такий
спосіб рівнобіжні відділи поряд з відділами, що існували вже при
виконкомах Рад по промисловості, сільському господарству, культурі, науці і
навчальних закладах і т.д. Однак функції цих однаково названих відділів
мали істотне розходження. Політична роль партійних комітетів на ділі
ставала вирішальною і приводила до підміни влади радянських і господарських
органів партійними. Вростання партія в економіку і державну сферу з цього
часу стало відмінною рисою всього радянського періоду. Наступним істотним
рішенням XVII з'їзду з'явилося скасування колишньої системи партійно-
радянського контролю запропонованого ще Леніним. З'їздом засновувалася нова
децентралізована, позбавлена сили система контролю. Скасовуючи наркомат
Робочо-селянської інспекції, з'їзд перетворив Центральну Контрольну
комісію, що обирається з'їздом, у Комісію партійного контролю при ЦК
ВКП(б). Керівник комісії призначався з числа секретарів ЦК. Одночасно була
перетворена комісія виконання при СНК Союзу Сірий у намічувану з'їздом
партії на затверджувану ЦИК і СНК Союзу Сірий комісію радянського контролю
при СНК Союзу Сірий. Керівник і цієї комісії також призначався з числа
заступників голови СНК Союзу Сірий. Таким чином, з'їзд заснував «зони поза
критикою». Історичний досвід показав, що навіть ЦКК-РКП не зміг піднятися
над ЦК партії і виявився знаряддям у боротьбі Сталіна за одноособову владу.
Діяльність органів, що перевіряють, була узята під строгий контроль ЦК
партії і Генсека. Піраміду партійно-державного керування, що вибудовується
з'їздом, на вершині якої міцне місце займав Сталін як Генеральний Секретар
ЦК ВКП(б), доповнило ще одою рішення з'їзду. У Статуті, прийнятому на
з'їзді, принцип демократичного централізму був конкретизований 4 пунктами,
запропонованими Сталіним: виборністю, звітністю, підпорядкуванням більшості
й обов'язковостей для всіх комуністів прийнятих рішень. Якщо перші два
пункти можна назвати декларативними, то два останніх дійсно строго і
неухильно виконувалися. Усі комуністи додержували партійної дисципліни, що
у першу чергу виражалася в підпорядкуванні будь-якої меншості будь-якій
більшості, а також були зобов'язані виконувати рішення всіх , вищих
партійних органів. Система керування на основі демократичного, а насправді
бюрократичного, централізму була зведена з'їздом у закон, що поширив свою
дію не тільки на партійну, але і на всі інші сфери керування в умовах
радянської дійсності. Така система працювала в єдиному строго заданому
напрямку, тільки зверху вниз і, отже, не могла сама по собі бути
життєздатною без додаткових засобів і штучно створюваних стимулів.
Ствердження влади адміністративно-командної системи партійно-державного
керування супроводжувалося зміцненням силових структур держави його
репресивних органів. Посиленню репресивних дій багато в чому сприяли події,
що відбулися на XVII з'їзді партії, що ввійшли в її історію офіційно як
«з'їзд розстріляних». Дійсно, факти свідчать про те, що з 1961 делегата
з'їзду репресіям було піддано 1108, а з 139 членів ЦК, обраних на з'їзді, -
98. Головною причиною цих репресій, що були організовані Сталін, з'явилося
розчарування в ньому як у Генеральному Секретарі ЦК ВКП(б) визначеної
частини партійних працівників і комуністів. Вони засуджували його за
організацію насильницької колективізації, викликаний нею голод, немислимі
темпи індустріалізації, що викликали численні жертви. Невдоволення це
знайшло вираження при голосуванні за список Центрального Комітету. 270
делегатів виразили у своїх бюлетенях вотум недовіри «вождю всіх часів і
народів ». Більш того, вони запропонували С.М. Кірову посаду Генерального
Секретаря, який пропозиції не прийняв. Однак це Кірову не допомогло: 1
грудня 1934р. він був убитий. І тоді багатьом, особливо в Ленінграді, було
зрозуміло, хто убивця Кірова.
Наявність опозиції - це ознака демократичності і будь-яка спроба її
знищення - це знищення демократії.
Це опір, виявившись не в силах протистояти сталінізму, разом з тим мав
величезне моральне значення, готував наступний осуд цієї системи.
Таким чином, суспільство, що проголосило своєю метою досягнення вищих
ідеалів соціальної справедливості, по суті справи виродилося в суспільства
вищої соціальної несправедливості, терору і беззаконня - сталінську модель
соціалізму. У її основі, як вважає академіки Раней та Кудрявцев, лежали
наступні положення:
- підміна соціалізації основних засобів виробництва їхнім одержавленням,
придушення демократичних форм громадського життя - деспотизм й сваволя
«вождя», хоча він і опирався на партійний і державний апарат, але
фактично стоїть над партією і апаратом; адміністративно-командні методи
(позаекономічної) організації праці, аж до державного терору;
- нездатність до самокорекції, тим більше внутрішніх реформ через
відсутність як економічних, так і політичних (демократичних) регуляторів
громадського життя;
- закритість країни, тенденції до автаркії у всіх сферах життя;
- ідеологічний конформізм і слухняність мас, догматизм у науці і культурі.
Сталінізм по суті дискредитував соціалістичну ідею в очах трудящих усього
світу.
Сучасні політичні погляди російського суспільства і відношення
людей до історичних особистостей, так чи інакше вплинули на розвиток не
тільки однієї країни, але й усього світу, перетерпіли за останні кілька
років серйозні зміни. Однак не можна забути і зневажити історичним досвідом
недавніх років хоча б тому, що все це було, залишило свій слід, а люди, що
керували величезною країною, домагалися визначених результатів, тобто були
досить сильними і розумними.
Не можна заперечувати і того, що серед усіх діячів, що направляла
народи на шлях комуністичного розвитку, Ленін займає найперше місце по всіх
позиціях. У цьому зв'язку особливий інтерес представляють його погляди саме
в останній період життя, коли його діяльність уже дала визначені
результати, а сам він уже повинний був бачити свої і чужі помилки і, якимсь
образом, повинний був спробувати скорегувати курс «революційної боротьби»,
змінити з урахуванням практичного досвіду свої погляди на шляху побудови
соціалізму. Останні роботи Леніна ввійшли в 45 том повного зібрання його
творів під загальною назвою «Останні листи і статті В.И. Леніна».
Можливо, важкий стан Леніна в період написання, а точніше в період
диктування останніх своїх думок відбилося на змісті цих документів. Наше
завдання полягає не в тім, щоб піймати автора на якихось помилках і
протиріччях, а спробувати знайти і проаналізувати спроби Леніна скорегувати
політику партії, оцінити із сьогоднішньої точки зору роль і наслідки цих
робіт.
Почнемо з «Листа до з'їзду», у першій частині якого говориться про
поповнення складу ЦК робітниками. Результат такої кадрової політики усім
нам, на жаль, добре відомий. Замість підйому інтелектуального рівня
керування країною, дотримуючи цієї тези і поширюючи його не тільки на склад
ЦК, але і на склад усієї партії, комуністи домоглися практично повної
деградації своєї структури, повної втрати авторитету не тільки партії і її
членів, але і самої ідеї соціальної справедливості. Сьогодні в можливість
соціальної справедливості мало хто вірить уже в усьому світі. Дивує
примітивізм вимоги Леніна по цьому питанню. Якби ця теза супроводжувалась
якимись застереженнями, уточненнями і т.п., то можна було б говорити про
неправильне тлумачення ідеї нащадками. Але цього немає і виходить, ідея
була цілком невірною.
Друга частина «Листа до з'їзду» містить особисті характеристики
видатних діячів партії. На думку істориків, незважаючи на вимогу Леніна
зберігати ці записи в абсолютному секреті, вони стали відомі членам ЦК ще
при його житті. Імовірно, ця думка породила першу частину листа. Але тоді
виходить, що невдоволення складом ЦК Ленін хотів виправити аж ніяк не
кращим чином. Нереальними чи просто наївними варто визнати і спроби Леніна
змусити партійний «...авангард...попрацювати над самим собою, переробити
самого себе, визнати відкрито свою недостатню підготовленість, недостатнє
уміння». (Ленін В.И. Повн. зібр. тв., т. 45, с. 137.)
Як відомо, ленінська пропозиція про розширення ЦК було прийнято, хоча
і не за рахунок робітників. Однак у цілому ця теза використовувалася
партією постійно і дав відомий результат: верхівка партії стала складатися
з людей, яких не можна віднести ні до робітників, ні до інтелігенції, ні
взагалі до яких-небудь людей, здатним ефективно займатися корисної для
суспільства діяльністю.
Багато моментів у роботах, що відносяться до політичного заповіту, у
тім чи іншому ступені актуальні для нас сьогодні. Але це не має відносини
до політичних аспектів існуючого суспільного ладу. Ленін часто критикував
чиновників («Краще менше, та краще»). Але чиновник є чиновник при будь-
якому ладі, у будь-якій країні. Не треба плутати державного чиновника і
клерка приватної чи комерційної фірми. Досвід функціонування фінансово-
промислових монстрів на Заході свідчить про те, що чим більше фірма, чим
більше її чиновницький апарат, тим більше клерки схожі на державних
чиновників. Однак різниця все-таки є. Навіть при найбільшій кількості
клерків усі співробітники фірми зацікавлені в одержанні прибутку, у той час
як і при капіталізмі і при соціалізмі держчиновник зацікавлений тільки у
своєму особистому благополуччі і кар'єрі.
Цікаво і те, як Ленін хотів удосконалювати управлінський апарат у
нашій країні: «Навчити масу керуванню, не книжковому, не лекціями...». По-
перше, хоче навчити відразу всіх, тобто усі будуть керувати усіма (?), по-
друге, навчити без науки, на основі чийогось, невідомо якого, досвіду.
Хочеться погодитися і з думками у відношенні «...народного
вчителя...», якого треба поставити «...на ту висоту, без якої і мови бути
не може ні про яку культуру...». Звичайно, сьогодні ми повинні розуміти під
вчителем і вузівськими викладачами, і, у відомій мері наукову інтелігенцію.
Якщо у відношенні останньої в попередні роки керівництво країни ще виявляло
якусь турботу, то вимоги до якості шкільних вчителів останні роки були явно
не високими, як, в іншому, і їхній статус у суспільстві.
В останніх роботах Ленін торкався широкого спектра питань державного
будівництва - питання культури, національне питання, розвиток кооперації і
т.д. Однак багато хто його думки не відрізняються оригінальністю і тільки з
цієї причини зберегли свою актуальність до сьогоднішніх днів. Наприклад,
усім добре відомо, що потрібно дуже акуратно відноситися до національних
почуттів і традицій народів і народностей. Але так повинно робити завжди: і
вчора, і сьогодні!
Потрібно займатися розвитком промисловості, сільського господарства,
культурою (і не важливо, назвемо ми цю діяльність «культурною революцією»
чи якось по-іншому!).
Робота «Про нашу революцію» вважається ключовий у всьому циклі робіт
політичного заповіту. Імовірно, цей висновок напрошується з тієї причини,
що питання розвитку революції й охоплення нею усього світу спливають
практично в кожній з робіт цього циклу. Дивно сьогодні читати про те, що до
«цивілізованості» Ленін відносив вигнання поміщиків і капіталістів. Ну,
добре, поміщики - вони гальмували розвиток економіки, а капіталісти в
Росії, що фактично-те і не жила на той час при капіталістичному ладі! Якби
ми дискутували з Леніним сьогодні, то вийшло б, що увесь світ навколо нас -
нецивілізований, а ми, так ще Південна Корея, Куба - оплот цивілізації!
Правда от з Китаєм щось не дуже ясно: формально соціалістична країна, а має
сьогодні 9% економічного росту щорічно. Може бути, вони Леніна краще
читали, чи взагалі не читали, а живуть своїм розумом?
У роботі «Як організувати змагання?» Ленін наполягає на масовому
контролі робітників і селян «...за багатими, за шахраями, за
хуліганами...», називаючи їхніми пережитками проклятого капіталістичного
суспільства. Шахраї і т.п. - зрозуміло. А чому треба стежити за багатими,
так ще в першу чергу, якщо вони і не шахраї, і не хулігани, і не дармоїди,
і взагалі не злочинці? До речі про злочинний світ Ленін узагалі мовчить.
Можна подумати, що в той час і злочинності те в країні не було, чи всі
злочинці - це багаті? У таких фразах Леніна виявляється його істотний
примітивізм і ідеалізований світогляд. Разом з тим, його вплив на розвиток
ситуації в країні і реальна побудова нової сильної держави потрібно якось
пояснити. Як пояснити - не знає, напевно, ніхто. Чи то це його політична
воля, особисті якості, чи те від нього тоді взагалі мало що залежало.
Мрії Леніна про світову революцію через залучення в цей процес країн з
великим населенням і слаборозвиненою економікою - Китай і Індія - так і
залишилися мріями. Очевидно крім ефекту юрби і масовості є ще якісь
фактори, не менш важливі, котрі Ленін не врахував.
Цікаво проаналізувати думка Леніна «Про кооперацію». Очевидно, він
наполягав на розвитку кооперації, але не дуже швидко й у цивілізованій
формі. Не зрозуміло інше - якщо це повинна була бути цивілізована
кооперація на основі кредитно-грошових відносин між її членами, те чому всі
засоби кооперативних підприємств повинні належати робітником? Так адже і
зробили, колгоспна власність - це зовсім не та кооперація, що цивілізована.
Як можна усунути протиріччя між особистою власністю члена кооперативу і, що
обмовляється Леніним, власністю, що належить «державі». Відповідей два:
1) імовірно, Ленін, не цілком усвідомлював, а точніше лише смутно
представляв, як змусити селян об'єднатися;
2) чи розмови про кооперацію є завуальована спроба позбавити самий
численний клас країни його власності, поділивши її знову на усіх.
Так, переглянувши зауваження деяких істориків, можна прийти до
висновку, що це дійсно було прагнення Леніна утягнути самий масовий клас
країни в революційну перебудову. Це, на думку не тільки Леніна, але і його
соратників по партії, цілком відповідає другому варіанту відповіді на
найважливіше питання. Сьогодні в Росії багато різних партій і дуже кривдно,
що більшість з них проповідують генеральне гасло «Відняти і поділити!».
Більшість політиків не бачать іншого шляху рішення проблем цілої країни.
Чому Ленін, не шукає рішення в підвищенні продуктивності праці? Чому його
останні роботи торкаються лише особистісні аспекти партійної політики?
Відповідь проста і не дуже прийнятний: він мало що розуміє в той час, коли
майже пройшла епоха мов, коли потрібно було робити конкретна справа, а не
вимовляти гасла, уже навіть не перед юрбою пролетарів, а перед
функціонерами, що мають свої інтереси. Наївна гра старця, що живе в
ірреальному світі.
Отже, наш не занадто докладний аналіз останніх робіт Леніна,
знайомство з думками радянських політологів (а в 1999 р. ніхто обговорювати
це питання не стане) приводять до висновку, що
1. Ленін і його соратники, чи комуністи того часу, розуміючи прагнення
більшості людей до соціальної справедливості, не змогли (а швидше за все
і не могли) привести народ величезної країни до тих взаєминам, що
відповідали би представленням людей про справедливість;
2. Революційна зміна існуючого ладу, принаймні, Жовтнева революція, не були
викликані об'єктивними причинами, як і наступна побудова соціалістичної
держави;
3. Ідея соціальної справедливості займала, і завжди буде займати розуми
людей поза залежністю від того, у якій країні вони живуть;
4. Спроби колишніх політологів колишнього Радянського Союзу вкласти у вуста
Леніна, а також між рядків його останніх робіт, деякий, не усім
зрозумілий «найглибший» зміст, є не що інше, як бажання виправдати своє
право одноособове, у своїх інтересах, трактувати мутні думки хворої
людини, наживаючи при цьому аж ніяк не міфічний політичний капітал, а
використовуючи цю можливість для кар'єрного росту і, говорячи мовою
більшовиків, гноблення простих трудівників (пролетарів).
Сучасні політичні погляди російського суспільства і відношення людей
до історичних особистостей, так чи інакше вплинули на розвиток не тільки
однієї країни, але й усього світу, перетерпіли за останні кілька років
серйозні зміни. Однак не можна забути і зневажити історичним досвідом того
давнього років хоча б по тому, що все це було, залишило свій слід, а люди,
що керували величезною країною, домагалися визначених результатів, тобто
були досить сильними і розумними.
Не можна заперечувати і того, що серед усіх діячів, що направляла
народи на шлях комуністичного розвитку, Ленін займає найперше місце по всіх
позиціях. У цьому зв'язку особливий інтерес представляють його погляди саме
в останній період життя, коли його діяльність уже дала визначені
результати, а сам він уже повинний був бачити свої і чужі помилки і, якимсь
образом, повинний був спробувати скорегувати курс «революційної боротьби»,
змінити з урахуванням практичного досвіду свої погляди на шляху побудови
соціалізму. Останні роботи Леніна ввійшли в 45 тім Повного зібрання його
творів під загальною назвою «Останні листи і статті В.И. Леніна».
Можливо, важкий стан Леніна в період написання, а точніше в період
диктування, останніх своїх думок відбилося на змісті цих документів. Наше
завдання полягає не в тім, щоб піймати автора на якихось помилках і
протиріччях, а спробувати знайти і проаналізувати спроби Леніна скорегувати
політику партії, оцінити із сьогоднішньої точки зору роль і наслідки цих
робіт.
Почнемо з «Листа до з'їзду», у першій частині якого говориться про
поповнення складу ЦК робітниками. Результат такої кадрової політики усім
нам, на жаль, добре відомий. Замість підйому інтелектуального рівня
керування країною, дотримуючи цієї тези і поширюючи його не тільки на склад
ЦК, але і на склад усієї партії, комуністи домоглися практично повної
деградації своєї структури, повної втрати авторитету не тільки партії і її
членів, але і самої ідеї соціальної справедливості. Сьогодні в можливість
соціальної справедливості мало хто вірить уже в усьому світі. Дивує
примітивізм вимоги Леніна по цьому питанню. Якби ця теза була
супроводжувалась якимись застереженнями, уточненнями і т.п., то можна було
б говорити про неправильне тлумачення ідеї нащадками. Але цього ні, а
виходить, ідея була цілком невірною.
Друга частина «Листа до з'їзду» містить особисті характеристики
видатних діячів партії. На думку істориків, незважаючи на вимогу Леніна
зберігати ці записи в абсолютному секреті, вони стали відомі членам ЦК ще
при його житті. Імовірно, ця думка породила першу частину листа. Але тоді
виходить, що невдоволення складом ЦК Ленін хотів виправити аж ніяк не
кращим образом. Нереальними чи просто наївними варто визнати і спроби
Леніна змусити партійний «...авангард...попрацювати над самим собою,
переробити самого себе, визнати відкрито свою недостатню підготовленість,
недостатнє уміння». (Ленін В.Т. 45, с. 137.)
Як відомо, ленінська пропозиція про розширення ЦК було прийнято, хоча
і не за рахунок робітників. Однак у цілому ця теза використовувалася
партією постійно і дав відомий результат: верхівка партії стала складатися
з людей, яких не можна віднести ні до робітників, ні до інтелігенції, ні
взагалі до яких-небудь людей, здатним ефективно займатися корисної для
суспільства діяльністю.
Багато моментів у роботах, що відносяться до політичного заповіту, у
тім чи іншому ступені актуальні для нас сьогодні. Але це не має відносини
до політичних аспектів існуючого суспільного ладу. Ленін часто критикував
чиновників («Краще менше, так краще»). Але чиновник є чиновник при будь-
якому ладі, у будь-якій країні. Не треба плутати державного чиновника і
клерка приватної чи комерційної фірми. Досвід функціонування фінансово-
промислових монстрів на Заході свідчить про те, що чим більше фірма, чим
більше її чиновницький апарат, тим більше клерки схожі на державних
чиновників. Однак різниця все-таки є. Навіть при найбільшій кількості
клерків усі співробітники фірми зацікавлені в одержанні прибутку, у той час
як і при капіталізмі і при соціалізмі держчиновник зацікавлений тільки у
своєму особистому благополуччі і кар'єрі.
У роботі «Як організувати змагання?» Ленін наполягає на масовому
контролі робітників і селян «...за багатими, за шахраями, за дармоїди, за
хуліганами...», називаючи їх пережитками проклятого капіталістичного
суспільства. Шахраї і т.п. - зрозуміло. А чому треба стежити за багатими,
так ще в першу чергу, якщо вони і не шахраї, і не хулігани, і не дармоїди,
і взагалі - не злочинці? До речі про злочинний світ Ленін узагалі мовчить.
Можна подумати, що в той час і злочинності то в країні не було, чи всі
злочинці - це багаті? У таких фразах Леніна виявляється його істотний
примітивізм і ідеалізований світогляд. Разом з тим, його вплив на розвиток
ситуації в країні і реальна побудову нової сильної держави потрібно якось
пояснити. Як пояснити - не знає, напевно, ніхто. Чи то це його політична
воля, особисті якості, чи те від нього тоді взагалі мало що залежало.
Мрії Леніна про світову революцію через залучення в цей процес країн з
великим населенням і слаборозвиненою економікою - Китаю і Індії - так і
залишилися мріями. Очевидно крім ефекту юрби і масовості є ще якісь
фактори, не менш важливі, котрі Ленін не врахував.
Отже, мій не занадто докладний аналіз останніх робіт Леніна,
знайомство з думками радянських політологів (а в 1999 р. ніхто обговорювати
це питання не стане) приводять до висновку, що:
1. Ленін і його соратники, чи комуністи того часу, розуміючи прагнення
більшості людей до соціальної справедливості, не змогли (а швидше за все
і не могли) привести народ величезної країни до тих взаємин, що
відповідали би уявленням людей про справедливість;
2. Революційна зміна існуючого ладу, принаймні, Жовтнева революція, не були
викликані об'єктивними причинами, як і наступна побудова соціалістичної
держави;
3. Ідея соціальної справедливості займала, і завжди буде займати розуми
людей поза залежністю від того, у якій країні вони живуть;
4. Спроби колишніх політологів колишнього Радянського Союзу вкласти у вуста
Леніна, а також між рядків його останніх робіт, деякий, не усім
зрозумілий «найглибший» зміст, є не що інше, як бажання виправдати своє
право у своїх інтересах, трактувати мутні думки хворої людини, наживаючи
при цьому аж ніяк не міфічний політичний капітал, а використовуючи цю
можливість для кар'єрного росту і, говорячи мовою більшовиків, гноблення
простих трудівників (пролетарів).
Маркс у своєму листі до Кугельмана говорить: "Історія носила б
дуже містичний характер, якби "випадковості" не грали ніякої ролі. Ці
випадки входять, самі складовою частиною в загальний хід розвитку,
врівноважуючи іншими випадками. Але прискорення в сильному ступені залежить
від цих "випадків", серед яких фігурує також і такий "випадок", як характер
людей.
У наших умовах така випадковість, як характер людини, що стоїть на
чолі руху , на чолі партії і робітничого класу , характер Сталіна , грає
воістину фатальну роль. В умовах пролетарської диктатури, що зібрала у
своїх руках усі важелі економіки, що володіє апаратом, у десятки разів
більш могутнім і розгалуженішим , чим апарат будь-якої буржуазної держави,
в умовах безроздільного панування в країні однієї партії і гігантської
централізації всього партійного керівництва - роль генсека величезна.
Його особисті якості здобувають виняткове політичне значення.
Саме тому Ленін у своєму "Заповіті" давав таке виключне значення
особистим якостям Генсека, саме тому Ленін, знаючи особисті якості
Сталіна, наполегливо у своєму "Заповіті" підкреслював необхідність зняття
Сталіна з посади Генсека і заміни його більш перспективним для цієї ролі
обличчям.
"Тов. Сталін, ставши Генсеком, зосередив у своїх руках величезну
владу, і я не упевнений, чи зуміє він завжди досить обережно користуватися
цією владою", - говорить далі Ленін.
Сталін ,коментуючи "Заповіт", як звичайно за допомогою софізму,
зводить усю справу до брутальності, відволікаючи увагу від інших
якостей, про які Ленін говорив. Тим часом саме ці якості і мають
вирішальне значення.
Сталін недостатньо вірний інтересам партії, недостатньо чесно
виконує свої обов'язки. Саме в цьому суть характеристики, даної Леніном
Сталіну. І якщо ці свої якості Сталін при Леніні ховав, маскував,
придушував, то після Леніна він дав їм волю.
Далі Ленін відзначає нетерпимість Сталіна до думок інших. Це якість
у з'єднанні нелояльністю, нечесністю привело до того, що він, не терплячи
біля себе людей самостійної, незалежної партійної думки, людей що
духовно, ідейно, теоретично стоять вище нього, спираючись на партапарат
і ГПУ, вибив їх з керівних посад, роздув їхні минулі помилки і "винайшов"
десятки нових, обдурив партію, тероризував партійні маси і на місце
зганьблених їм керівників партії поставив людей обмежених у теоретичному
відношенні, але ручних, покірних холуїв і підлесників, готових "визнати"
будь-яку його "теорію" за ленінську, будь-яку його антиленінську статтю за
"історичну".
Що стосується ввічливості Сталіна стосовно товаришів, чого жадав від
Генсека Ленін, то зразком може служити його "історичний лист у
"Пролетарську революцію" , де сила доказу пропорційна силі крику вождя,
що почуває себе в партії і країні, як у своїй вотчині, де він вільний
страчувати і милувати всякого.
Спочатку обережно, а потім усе сміливіше скидаючи із себе маску
"скромного" старого більшовика, якого партія "змусила" нести важкий тягар
Генсека, він усе більш явно виявляв прагнення пробратися у пантеон великих
людей, не гидуючи ніякими засобами. Уже свій п'ятидесятилітній ювілей він
перетворив у "коронування на царство". Тисячі самих підлих, мерзенних
резолюцій, привітань від "мас", вимуштруваних партійним, профспілковім і
радянським апаратом, адресованих "дорогому вождю , " кращому учню Леніна
", геніальному теоретику , десятки статей у "Правді", у яких автори
називали себе учнями Сталіна - таке основне тло ювілею.
Нарешті, "історична" стаття Сталіна в "Пролетарській революції"
остаточно і з усім цинізмом виявляє його щирі наміри. Переробити
історію так, щоб Сталін зайняв у ній "належне" йому місце великої людини
- от таємний зміст статті Сталіна.
Якщо під час державного перевороту Луї Бонапарта, населення Парижу
в плині декількох днів чуло гуркіт гармат, то під час державного
перевороту Йосипа Сталіна партія в плині декількох років чує "пальбу"
наклепу й обману. Результатів Сталін, як і Луї Бонапарт, домігся :
переворот звершено, особиста диктатура, сама не прикрита , облудна
здійснена.
Основна когорта соратників Леніна з керівних посад знята , і одна
частина сидить по в'язницях ,інша, що капітулювала, деморалізована й
обпльована, тягне жалюгідне існування в рядах партії, треті, що
остаточно розклалися, - перетворилися у вірних слуг "вождя" -
диктатора.
У чому сутність безпринципного політиканства ? У тім, що по одному
питанню сьогодні дотримуються одних переконань, а назавтра-прямо
протилежних. Сьогодні доводиться одне, а назавтра по тому ж питанню, при
тих же умовах - інше. При цьому безпринципний політикан і в тім і в іншому
випадку вважає себе правим і послідовним. Він спекулює на тім, що маси
сьогодні часто забувають про те ,що їм говорилося й обіцялося вчора ,а
назавтра забудуть те, що їм говорилося сьогодні. Якщо ж маси зауважують
трюк, то безпринципний політикан свій перехід на іншу точку зору
намагається обгрунтувати тим, що тепер нібито політична й економічна
обстановка з відношенням класових сил , радикально змінилася і тому
потрібні інша політика, тактика, стратегія та інше.
Марксист-ленінець зміну політики , тактики і стратегії виводить з
дійсної зміни соціально-економічної обстановки і відносин класових сил.
Безпринципний політикан, якщо навіть він і прикриває безпринципне
політиканство марксистсько-ленінської фразеологією, навпаки, зміні своєї
особистої поведінки підкоряє аналіз і висвітлення соціально-класової
обстановки.
Партійний апарат і сталінські кар'єристи завзято на всіх перехрестях
викрикують про те, що Сталін - великий теоретик і вождь, геніальний учень
Леніна. Його ім'я в даний час ці "учені" кар'єристи ставлять поруч з
іменами Маркса, Енгельса і Леніна. Усякого, хто цього не робить, беруть під
сумнів і "обстріл".
Сталін, учепившись за Маркса, Енгельса і Леніна, за їхньою спиною має
намір пробратися в ряди вчителів робітничого класу. Якщо історія не визнає
його великою людиною, то він не має наміру признавати історію і за
допомогою своїх "учених" кар'єристів хоче переробити її заново, якщо він
ніколи не здатний піднятися на вершини теоретичної і
духовної величі Маркса, Енгельса і Леніна, то він має намір, навпаки, їх
опустити до рівня своєї власної незначності; якщо пануючі класи за
допомогою обробки свідомості мас перетворювали іноді геніальних людей в
авантюристів, то чому ж пануюча кліка авантюристів не може його
перетворити в геніальну людину!
Ленін був вождем, але не був диктатором; Сталін, навпаки, є
диктатором, але не є вождем.
Яка різниця між вождем і диктатором ?
Справжній вождь висувається насамперед рухом мас, він опирається в
першу чергу на маси і на їхню довіру, він зв'язаний з масами, постійно
обертається серед них, він йде на чолі їх, говорить їм правду , не
обманює їх, і маси переконуються на власному досвіді в правильності його
керівництва і його підтримують. Такий був саме Ленін. Диктатор,
навпаки, здебільшого приходить до влади чи через революцію, чи після
спаду хвилі революції, чи через внутрішні правлячої кліки, чи через
переворот, спираючись на державний чи партійний апарат, армію, поліцію.
Диктатор опирається в основному не на маси, а на свою вірну кліку, на
армію, на партійний апарат; він не зв'язаний з масами, він може з ними
загравати і лестити їм, але він обманює маси, він править не тому, що
маси йому довіряють, а найчастіше всупереч цьому. Політика диктатора це
політика внутрішніх закулісних комбінацій, політика підбору особисто
йому вірних людей, політика виправдання , захисту і звеличування його
панування.
Сталін не був справжнім вождем, але йому тим легше було в ході подій
перетворитися в дійсного диктатора. Свою роль він зайняв не завдяки
підтримці мас. Він прийшов до свого безроздільного панування шляхом хитрих
комбінацій, спираючись на купку вірних йому людей і апарат і за допомогою
обдурювання мас. Він відірваний від мас, він тримається не на довірі мас, а
на тероризуванні їх.
Сталін увів поняття "ворог народу". Цей термін відразу звільняв від
необхідності всяких доказів ідейної неправоти людей, з якими ти ведеш
полеміку: він давав можливість усякого, хто в чимось не згодний зі
Сталіним, хто був тільки запідозрений у ворожих намірах, усякого піддати
самим жорстоким репресіям, з порушенням усяких норм революційної
законності. Це поняття "ворог народу" власне кажучи вже знімало,
виключало можливість ідейної боротьби вираженням своєї думки з тих чи
інших питань навіть практичного значення. Основним і, по суті справи,
єдиним доказом провини робилося, усупереч усім нормам сучасної юридичної
науки, "визнання" самого обвинувачуваного, причому це "визнання", як
показала потім перевірка, виходило шляхом фізичних мір.
Це привело до кричущих порушень революційної законності. Тобто для
обґрунтування фізичного знищення людей і була уведена формула "ворог
народу".
Навряд чи можуть привести до істини спроби зрозуміти сутність
сталінського культу особистості шляхом прив'язки усього, що відбулося в
часи правління Сталіна, до одного лише цього імені. Точно так само
неможливо пояснити культ особистості "російською любов'ю до монархізму".
В історичних аналогіях пропадає саме головне й істотне, а саме
уявлення про історичну унікальність того, що відбулося в нас у часи
Сталіна, в Італії - у часи Муссоліні, у Німеччині - у часи Гітлера, а в
Камбоджі - у часи Піл Поту: жорстока ізоляція і знищення мільйонів людей,
геноцид, що здійснюється або по класовій або по національній ознаці.
Уже саме по собі така кількість жертв, ліквідація цілих націй,
свідчить про виникнення зовсім нової ситуації. Для того, щоб знищувати
мільйони людей, потрібний величезний апарат, починаючи від наркомату
міністерства і кінчаючи нижчими чиновниками - чиновниками охорони, що
спиралися, у свою чергу, на негласних чиновників із середовища самих
ув'язнених.
Причому мова йшла не про одиничний акт скасування мільйонів людей,
але про його перманентний характер, про розтягування цього акту в часі,
перетворення в елемент способу життя. Мова йде про визначення в постійно
діючій системі знищення, на котру, як на свою "ідеальну модель",
орієнтується вся інша бюрократія. Саме з головної задачі - постійного
скасування величезних людських мас - починається якісна відмінність
адміністративної системи тоталітарних режимів - тоталітарної бюрократії
від авторитарної бюрократії традиційних суспільств і раціональної
бюрократії індустріальних капіталістичних суспільств.
Принципово важливо і те, що знищення здійснювалося по проявах людини
не тільки в політиці, економіці, ідеології, але і в науці, у загальній
культурі, у повсякденному житті. Це і робило нову бюрократію універсальним
інструментом управління, інструментом прямого насильства, що спирається
на силу зброї ("Ваше слово, товариш маузер...").
Але і це ще не усе. Не було такої області, включаючи побут
(головний об'єкт нападок з боку "лівих" письменників і публіцистів, що
перетворювали побут у предмет офіційного маніпулювання з сторони
"пролетарської диктатури"), сімейні відносини (згадаємо Павлика Морозова),
нарешті, навіть відносини людини до самого себе, на право розпоряджатися
якою не претендувала б ця бюрократія. Їй належало остаточне рішення щодо
того, яким повинний, а яким не повинний бути задум чергового літературного
задуму. Сталін користався цим правом у відношенні самих великих
художників, щоб дати приклад своїм підлеглим, як їм керувати художниками
краще. Під дулом пістолета людей змушували робити те, що в корені
суперечило їхній природі.
Не знаючи ніяких обмежень у своєму прагненні до влади, бюрократія
тоталітарного типу не має і ніяких гарантій свого існування, незалежних від
волі Вождя. Тим часом, для нього єдиним способом утвердження абсолютної
влади над бюрократією було постійне її перетряхування, чищення
бюрократичного апарату. Це, якщо хочете, міра самозахисту. Верхівка
бюрократичного апарату тоталітарного типу точно так само схильна до
пожирання Вождя, як він сам - до винищування своїх можливих конкурентів і
спадкоємців.
А це створює усередині апарата ситуацію граничної напруженості -
перманентного НП, - яка за допомогою цього самого апарату створювалася
усередині суспільства в цілому, коли в ньому "зрізали" один шар за іншим.
Було б спрощенням вважати, що такого роду механізм розширеного
відтворення бюрократії (через її перманентне перетряхування) спершу існував
у голові її творця у виді "проекту" і тільки потім був реалізований вже в
дійсності. Цей механізм відпрацьовувався в міру росту бюрократії, що
супроводжувалась - уже після смерті В.И.Леніна - усе більш виразним
бажанням бачити на чолі "свою людину".
Фракційна боротьба, що стала очевидною відразу ж після смерті
В.И.Леніна, вже незабаром розкрилася як боротьба за владу над апаратом,
боротьба, у якій переможця визначив сам апарат. Це специфічне соціальне
утворення. Воно здатне забезпечити людям, його складовим, визначені
привілеї, гарантувати їм саме головне - особисту безпеку і більш чи менш
тривале функціонування. Чим більшими були привілеї апаратників вищого
ешелону бюрократичної влади, тим більше реальним ставав ризик у будь-яку
хвилину заплатити за них життям. З однієї сторони, затверджуючи себе як
знаряддя політичної влади , цей парадоксальний соціальний апарат
збільшував владу свого Вождя. Однак чим абсолютніше ставала ця влада, тим
менш гарантованим було існування кожного нового покоління тоталітарної
бюрократії.
Деякі функції тоталітарного апарату іноді розглядають як його
функціональне виправдання. Насамперед мається на увазі "наведення
порядку", а також зосередження людських і матеріальних ресурсів на тій чи
іншій вузькій ділянці. При цьому чомусь щораз забувають про головний
критерій оцінки соціальних функцій - про ціну, котру приходиться платити
країні і народу за її виконання.
Коли сьогодні чуєш: "При Сталіні був порядок!", то так хочеться
запитати - якою ціною був досягнутий цей "порядок".
І чи був це дійсно "порядок"?
За десятиліття свого функціонування сталінська бюрократія довела, що
вона здатна "наводити порядок" лише одним єдиним способом: спочатку
суспільство чи окрема його "ділянка" приводять у соціально-аморфний стан,
руйнують усі його зв'язки, усю складну структуру, а потім вносять у нього
"елемент організації ", найчастіше взявши за зразок військову організацію.
Причому військову організацію знов-таки зовсім особливого типу, де,
наприклад, "червоноармієць повинний боятися каральних органів нової влади
більше, ніж куль ворога".
Звертання В.И.Леніна до непу говорить про те, що він бачив
можливість іншої, не тоталітарної модернізації економіки дореволюційної
Росії. Однак ця можливість являла собою цілком реальну погрозу для
бюрократичного апарату. Тому що там, де між господарськими ланками
складалися нормальні економічні відносини, нестача у спеціальній фігурі
бюрократичного посередника і контролера відпадала. У ході співіснування
бюрократичних і економічних способів господарського розвитку країни
останні явно демонстрували свої переваги - як з точки зору гнучкості, так
і з погляду раціональності і дешевизни.
Проходять роки, тоталітарна бюрократія тріумфує, зазиваючи визнати її
великі перемоги завдяки соціалізму. Однак, аплодуючи своєму Вождю, що
оголосив перемогу соціалізму, бюрократія погано представляла, що означає
ця перемога для неї самої. У першу чергу, для її вищого ешелону. Усе в
країні виявилося тепер у владі бюрократичного апарата, і тому
"внутрішнього ворога", без якого функціонування цього самого апарата
немислимо, уже ніде було шукати, крім як усередині, у своєму середовищі. Ця
тенденція пробивала собі дорогу - боротьба з ворогом ставала для Вождя
основним засобом керування непомірно великим апаратом. Йому нічого не
залишалось робити, крім як затверджувати владу засобами терору, при
зростаючих подачках тим, хто приходив на місце репресованих.
Вождь тоталітарної бюрократії - це не тільки її рушійна і направляюча
сила, але і самий уразливий її пункт. У руках Вождя зосереджується
стільки ниток, за допомогою яких він приводить у рух неосяжний
бюрократичний апарат, що його смерті не буде відразу найдена відповідна
заміна, відповідна в тім розумінні, що новий Вождь повинний бути готовий
здійснити нову міру - чергове кровопускання.
Література.
1. Себайн Д.Г., Торсон. "Історія політичної думки". К.: Основи, 1997.
2. Волкогонов. "Тріумф і трагедія". Політичний портрет Сталіна. К.:
Політвидав України, 1989-1990.
Реферат на тему: Політична культура як рівнева характеристика розвитку політичної системи суспільства
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА
ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ
Кафедра політології
з дисципліни «Політологія»
студента групи, курсу
спеціальності “Економіка підприємства”
заочної форми навчання
shura19@yandex.ru
Викладач:
РІВНЕ - 2003
Тема №17: Політична культура як рівнева характеристика розвитку політичної
системи суспільства
ЗМІСТ
сторінка
1. Сутність і функції політичної
культури........................................................... 3
2. Політична свідомість і поведінка в структурі політичної культури
соціального суб’єкта. Політична
ідеологія...................................................... 6
3. Типи політичної
культури................................................................
.................... 10
4. Сучасний стан та проблема підвищення політичної культури в
Україні... 11
Література..............................................................
...................................................... 13
Номер залікової книжки –
1. Сутність і функції політичної культури.
Процеси перетворень в суспільстві потребують адекватних змін у сфері
політичної свідомості та політичної культури. Становлення демократичного
суспільства потребує якісно нових засад суспільної взаємодії, відносин між
особистістю та державою. Політичні знання та культура політичної поведінки
необхідні кожному, то вони є запорукою захисту власної гідності, свободи і
прав.
Байдужість людини до політичного життя, відсутність політичної освіти
сприяють можливості маніпулювання нею. Суспільство, що бажає зберегти
свободу, повинно усвідомити свою відповідальність за власну долю, долю
країни. Отже, необхідно формування ціннісних орієнтацій, настанов та
моделей поведінки, які б відповідали вимогам становлення та збереження
демократичної держави.
Що ж є політична свідомість та політична культура? В чому полягає їх
специфіка відносно різних типів суспільної взаємодії? Для того, щоб це
з’ясувати, розглянемо в лекції такі питання.
Поняття політичної культури зараз стійко увійшло в склад ключових
категорій політичної науки. Це зумовлене тим, що політичний процес при всіх
притаманних йому випадковостях, непередбачених подіях, альтернативності
ситуацій ,що виникають, підкоряється внутрішнім закономірностям, що не
можуть бути виведені безпосередньо ані з економіки, ані з психології.
Дослідження в області політичної культури допомагають глибше побачити
закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомості і
поведінки людей в сучасному суспільстві. Аналіз проблеми політичної
культури дає можливість зрозуміти, чому групи людей або цілі народи, діючи
в межах ідентичних політичних систем, але ж виховані на різних цінностях та
маючи різноманітний історичний досвід, по-різному сприймають одні і ті ж
політичні події, по-різному поводять себе в одних і тих же політичних
ситуаціях.
Термін культура (“cultura”) з’явився у Стародавньому Римі і означав
для римлян не що інше як обробку землі, вирощування. Увійшовши в буденну
людську мову, в ході частого вживання, це слово втратило свій первісний
зміст і стало означати найрізноманітніші аспекти людської поведінки, а
також види діяльності. У тому числі стало досить вживане словосполучення
“політична культура”, “рівень політичної культури” і т.п.
Поглиблене вивчення політичної культури дає, крім того, можливість
передбачати реакцію населення на конкретні політико-управлінські рішення,
передбачити певні міри, що забезпечать ефективність їх реалізації.
Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх
мислителів, які зверталися до питань нравів, соціальної етики, критеріїв
ідеального громадянина і правителя. Виникнення перших знань про політику і
їхнє використання на практиці в античній Греції можна розглядати як
зародження політичної культури. Чисто термінологічно поняття «політична
культура» було вперше вжите німецьким філософом Іоганом Гердером ще в XVIII
ст. Згодом, особливо в кінці XIX – початку XX ст. дана категорія
використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними
школами, в тому числі, і вченими Росії: В.І.Гер’є, В.В.Івановським,
М.Я.Острогорським.
В 50-і роки нашого сторіччя в західній політології виникає теоретичне
спрямування, що досліджує соціокультурний зміст , процесів, в основі якого
було розуміння зумовленості політики культурою. Теорія політичної культури
відбила прагнення дослідників подолати формальні, інституалізовані методи
вивчення політики. Основна увага була спрямована на вивчення ціннiсно
зумовлених зв'язків між владою і суспільством, виявлення залежності між
процесом прийняття політичних рішень і політичною поведінкою. Внесок у
розробку теорії політичної культури внесли Г.Алмонд і С.Верба, С.Липсет,
М.Дюверже, У.Розенбаум, М.Кроз’є.
Найбільш відоме визначення політичної культури дане Г.Алмондом і С.
Вербою в книзі «Громадянська культура» (1963 р.). Під політичною культурою
вони розуміють: «...iнтернаціоналізацію політичної системи через пізнання,
почуття і судження її членів». Вона виступає як сукупність психологічних
орієнтацій людей по відношенню до політичних об'єктів.
Даний підхід тяжіє до ототожнення політичної культури і політичної
свідомості. Прибічники, так званої всеосяжної інтерпретації, включають в
політичну культуру поряд з психологічними настановами і відповідні їм форми
поведінки суб'єктів. Третю групу склали так звані об’єктивістські підходи,
що розкривають зміст політичної культури через санкціоновані норми
поведінки громадян і груп.
Для четвертої групи уявлень характерно визначення політичної культури
як нормативної моделі бажаної поведінки і мислення.
Дослідження в області політичної культури в вітчизняній науці були
ускладнені.
Політична культура являє собою систему історично сформованих відносно
тривких настанов переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей
поведінки в діяльності суб'єктів політичного процесу. Вона містить у собі
культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру
функціонування політичних інститутів.
Політична культура містить знання про політику, знайомство з фактами,
інтерес до них, оцінку політичних явищ, оціночні думки про те, як повинна
здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як наприклад,
любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремiстських
настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають
як можна і як слід діяти в політичному житті.
Слід розрізняти політичну культуру особистості і політичну культуру
суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо
прищепити усвідомлення його суті і мети політичного процесу, знання своїх
прав і обов'язків, міру включеності в реалізацію політичної влади.
Політична культура суспільства – інституалізований і неінституалізований
історичний і соціальний досвід національної і наднаціональної спільнот.
Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну
діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи,
політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях,
традиціях, політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний
процес.
Вивчення політичної культури дає можливість зрозуміти одну з
найважливіших її функцій – прогностичну, що виявляється у впливі її на
динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування
політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних
інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона –
найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню
нового в суспільстві. Нормативно-регулююча функція спрямована на
забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи.
Політична нормативність включає людину в сферу прийнятої для даного режиму
влади політичної поведінки.
Комунікативна функція в тому, що через політичні традиції особистості
передаються зразки поведінки, забезпечується спадкоємність в суспільному
розвитку.
Необхідно відзначити, що політична культура є найбільш консервативний
елемент політичної системи. Однак стабiлiзацiя політичного процесу в
Україні, багато в чому залежатиме від перетворень в полiтико-культурній
сфері.
Прийнято виділяти такі функції політичної культури:
. гуманістична (людино творча), тобто розвиток суспільного (політичного)
потенціалу людини;
. пізнавальна (гносеологічна), бо політична культура є засобом пізнання
і самопізнання політичного життя суспільства;
. інформаційна – функція трансляції соціального досвіду, яка забезпечує
зв’язок політичних досягнень поколінь всіх часів;
. комунікативна – функція політичного спілкування, яка забезпечує
адекватність взаєморозуміння;
. ціннісно-орієнтаційна, тобто політична культура задає певну систему
координат, своєрідну “картку політичних, життєвих цінностей”, в яких
існує і на які орієнтується людина;
. нормативно-регулююча (управлінська), яка проявляється в тому, що
політична культура виступає засобом соціального контролю за поведінкою
людини.
Політичні традиції відіграють важливу роль у формуванні зразків
політичної поведінки. Для радянської політичної культури базовою моделлю є
тоталітарно-етатистська політична культура з атавізмами патерналізму.
Перевага держави над людиною, тотальне підпорядкування людини так званим
вищим державним інтересам, розцінювання iї як гвинтика у величезному
соціальному механізмові, виступали її характерними ознаками. В цьому
характері політичної культури відбилася і своєрідність геополітичного
положення нашої країни, немов би, на стику двох цивілізацій – Європи і
Азії. На відміну від західноєвропейської культури, яка проникнена духом
iндивiдуалiзму, для країн Сходу характерна зневага метою і цінностями
окремої особистості, неприпустимість політичного плюралізму. Можна виділити
такі риси як: персонiфiкацiя влади, тяжіння політичних лідерів до прямих,
позаопосередкованих політичними інститутами, контактів з масами.
В Росії неодноразово вживалися спроби політичної модернізації, однак
вони мали незавершений характер, за смугою реформ йшли контрреформи. Як
слідство цього, зміцнювалася дихотомія двох субкультур: тоталітарно-
етатистської і громадянської, остання знаходилась в стадії становлення, її
розвиток був перерваний у жовтні 1917 р. Історичні традиції були
підкріплені жорстким тотальним контролем держави, що виключав будь-яку
ідеологічно несанкціоновану активність громадянина. Майже три генерації
радянських людей зросло в умовах ідеології тоталітарного режиму, для якого
характерні: ставка на насильницьке «ощасливлення» людей, відсутність
плюралізму думок, політичний фанатизм, конфронтацiйнiсть мислення,
прихильність силовим засобам розв’язування конфліктів.
В більшості люди важко сприймають ідеї ліберальної демократії, які
полягають на поняттях ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції,
моральної автономії. Сучасній політичній культурі в Україні притаманна
відмова від тоталітарного минулого, прихильність до демократичного вибору,
однак полiтико-культурні орієнтації свідомості тоталітарного типу ще до
кінця не викоренені, що створює загрозу виникнення і розростання
екстремістських настроїв. Це можливо при неспiвпаданнi очікувань та
реальної ситуації, коли перехід значної частини населення від традиційного
образу життя до сучасного не підкріплюється зростанням добробуту. Атмосфера
дезорієнтації, невпевненості в завтрашньому дні пов'язана з крахом звичних
атрибутів соціального добробуту, відсутністю у населення ринкових настанов,
втратою «історичної пам'яті» в відношенні володіння і розпорядження
власністю. Реформи асоціюються з погіршенням власного матеріального
положення. Все це робить хворобливим становлення нової моделі поведінки.
Для політичної культури України характерно неприйняття шляхів і механізмів
реалізації реформ, що ведуть до збіднення більшої частини населення.
Бідність – категорія не тільки економічна, але і полiтико-культурна.
Соціокультурна поляризація зосереджує конфлікт на двох протилежних
позиціях, виникають умови для розв’язування конфронтації засобами силового
тиску. Харизматичне мислення, відсутність настанов на особисту
відповідальність, правовий нігілізм, послаблюють систему стримань та
противаг по відношенню до можливості встановлення диктаторського режиму.
Україна – особливий взірець. Оскільки наша держава постійно
перебувала під кабалою того чи іншого народу, тої чи іншої імперії, то і
підходи українців до політичного життя, відповідно, в історичному розрізі
були переважно двох типів:
- повна байдужість (так звана “забитість”);
- затяте протистояння (боротьба за суверенність української нації).
На сьогоднішній день, правда, ситуація дещо змінилася, однак коріння
байдужості, яка частково проглядається в політичній свідомості сучасних
українців, пояснюється саме “забитістю” попередніх поколінь.
2. Політична свідомість і поведінка в структурі політичної культури
соціального суб’єкта. Політична ідеологія.
В самому загальному вигляді свідомість значить вищий рівень духовної
активності людини як соціального суб'єкта. Різноманітні філософські
напрямки розглядають природу свідомості по-різному. Наприклад, ідеалізм
виходить з того, що свідомість розвивається стихійно і може бути зрозуміла
тільки з самій себе. Диалектико-матеріалістичне вчення виходить з того, що
неможливо аналізувати свідомість ізольовано від явищ суспільного життя.
Оскільки свідомість – властивість високоорганізованої матерії – мозку, і
виступає як усвідомлене буття, суб'єктивний образ об'єктивного миру.
Соціологія вважає, що свідомість виступає, передусім, як відображення в
духовному житті людей їхнього суспільного буття, інтересів і уявлень
різноманітних соціальних шарів, класів, націй і суспільства в цілому.
Політика і політичні відношення є частиною суспільного буття. Отже, і
політична свідомість виступає як відбиття в духовному житті людей їхнього
політичного буття. При цьому політична свідомість обов'язково є атрибутом
політичної дії, її неодмінним елементом.
Політика – цілеспрямована діяльність і вона передбачає наявність у
діючого суб'єкта певних уявлень про політичну дійсність, усвідомлення своїх
інтересів, формулювання мети, вибір засобів і способів її досягнення.
Оскільки головним питанням відношень людей в політичній сфері є
питання про державну владу, те воно ж займає головне місце і в структурі
політичної свідомості. Без його виявлення не може бути і промови про
свідому участь в політиці.
Не менш важливе місце в політичній свідомості займає проблема
політичних інтересів людей, які виступають мотивами, що спонукають
політичні дії.
Політична свідомість містить у собі все відбите соціальне буття,
оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя.
По своєму змісту політична свідомість охоплює всі уявлення людей, що
опосередкують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між
собою з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства.
Визначення політичної свідомості як віддзеркалення політичної
дійсності зовсім не означає, що воно є пасивним елементом політичного
процесу. Навпаки, воно виступає як активний початок в політиці і навіть
може випереджати суспільну практику і прогнозувати розвиток подій і завдяки
цьому стимулювати політичну діяльність.
Політична свідомість може належати тільки певним суб'єктам політичних
відношень (індивідам, соціальним групам, класам, націям, суспільству).
Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи,
класу, нації, суспільства. Однак політична свідомість групи і суспільства
не є простою сумою політичних уявлень індивідів ,що їх складають. І кожна
соціальна група і суспільство в цілому, що є суб'єктами політики,
виробляють свої власні політичні уявлення.
Оскільки політика – область відносин між соціальними групами з
приводу використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільно
значущих потреб, то політична свідомість виступає як специфічна форма
вираження політичних інтересів класів і соціальних груп. Оцінка соціально-
політичної дійсності залежит | |
