|
Реферат: Ветви христианства. Суть различий (Религия)
мИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ Рф
ЮЖНО-РОССИЙСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ТЕХНИЧЕСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ
(Новочеркасский политехнический институт)
ВОЛГОДОНСКИЙ ИНСТИТУТ
Факультет гуманитарный
Кафедра информационные и управляющие системы
Специальность информационные системы в технике и технологиях
1 реферат
по дисциплине культурология
на тему Ветви христианства. Суть различий.
Выполнил студент 3 курс ИС-00-Д1 Шкуропатова Е. Н.
курс, группа
фамилия, и. о.
Руководитель
Локонова Е.Л.
должность, звание
фамилия, и. о.
К защите Защита принята с оценкой
“ ” 2002 г.
“ ” 2002 г.
подпись
подпись
ВОЛГОДОНСК 2002
Содержание:
Христианство как наиболее распространенная мировая религия… 3
Суть и различия христианских ветвей……………………………… 4
Разделение христианства на православное и католическое.……. 4
Православие………………………………………………………… 4
a) Священное предание…………………………………………………. 5
b) Спасение……………………………………………………………… 5
c) Полицентризм православной церкви……………………………….. 6
d) Символ веры………………………………………………………….. 6
e) Догматическое вероучение………………………………………….. 6
f) Таинства………………………………………………………………. 7
Католицизм…………………………………………………………. 8
a) Догматика и символ веры……………………………………………. 8
b) Основные положения вероучения католицизма…………………… 9
Вселенские соборы………………………………………………… 10
Протестантизм……………………………………………………… 12
a) Отличительные особенности протестантизма……………………... 12
b) Протестантское духовенство………………………………………... 14
c) Религиозный культ протестантов…………………………………… 14
d) Общее католицизма и протестантизма……………………………... 16
Христианство в наше время…………………………………………. 17
Христианство как наиболее распространенная мировая религия.
Христианство – наиболее распространенная мировая религия и одна из
самых развитых религиозных систем мира. На начало третьего тысячелетия это
самая многочисленная религия мира. И хотя христианство в лице своих
последователей встречается на всех континентах, а на некоторых абсолютно
господствует (Европа, Америка, Австралия), это как раз та единственная
религия (если не считать ее разделения на многочисленные церкви,
вероисповедания), которая характерна для западного мира в противовес
восточному с его множеством различных религиозных систем.
Общее число ее последователей составляет около 2 миллиардов человек.
Христианство – это собирательный термин для характеристики трех основных
направлений: православия (Россия, Болгария, Румыния), католицизма (Италия,
Испания, Франция, Португалия, Ирландия, Хорватия, Словения, Австрия,
Польша, страны Латинской Америки, Венгрия, США) и протестантизма (Германия,
Англия, США, Швейцария, скандинавские страны, Финляндия). В реальности
христианство никогда не представляло собой единой организации. В
многочисленных провинциях Римской империи оно приобретало свою специфику,
приспосабливаясь к условиям каждого региона, к местной культуре, обычаям,
традициям.
Суть и различия христианских ветвей.
Разделение христианства на православное и католическое.
Политическое и культурное разделение Римской империи уже в III – IV
веках привело к обособлению восточных и западных церквей. Фактически раскол
христианства на два основных направления – православие и католицизм –
произошел после распада Римской империи в начале V в. на Восточную и
Западную. Уже к началу V в. между образовавшимися двумя религиозными
центрами – в Риме и Константинополе – практически исчезает административная
связь, выявляются и углубляются различия в догматике, обрядах,
организационной структуре. Православие сформировалось в Восточной части
Римской империи. Католицизм – в Западной части Римской империи.
Причины раскола церкви коренились в разных социально-экономических
условиях Византии и Западной Европы, а также во влиянии специфических
культурных традиций античной Греции на восточную церковь и Рима – на
западную.
Одним из формальных предлогов разделения церкви стал спор о филиокве –
исхождении святого духа как от бога-отца, так и от сына, на чем настаивала
западная, католическая церковь. Восточная же, православная, церковь
считает, что святой дух исходит лишь от бога-отца. Данное разногласие
долгое время рассматривалось приверженцами католической и православной
церквей как одно из главных и непримиримых.
Православие.
Православие в прямом смысле слова есть в отличие от ложного правильное
(правое) вероучение. Именно в этом значении это слово употребляется с эпохи
Вселенских Соборов (IV-VIII вв.), когда представители всех церквей,
ограждая христианское учение от искажающих его идей (религиозных и
философских), доктрин, формулировали положение изначальной веры.
a) Священное предание.
Хотя все христианские исповедания основываются на Библии, понимание ее
и христианского учения в целом различно у христиан разных ветвей. Критерием
верного понимания Священного Писания для католиков является слово папы, для
протестантов – убеждение основателя данной конфессии, того или иного
богословия и даже личное мнение самого верующего, для православных
единственно достоверным критерием является так называемое Священное
предание. Священное Предание – это традиция духовной жизни, передаваемая из
поколения в поколение и из века в век, и соответствующее ей понимание
Библии, всех основных истин веры и принципов христианской жизни. Именно
Священное Предание позволило православию сохранить верность изначальному
христианству.
b) Спасение.
Основная идея христианской религии – спасение человека от того, что
порождает несчастья, страдания, болезни, войны, смерть, все зло в мире.
Христианство утверждает, что спасение открыто Иисусом Христом, который,
будучи Сыном Божиим, воплотился и стал Человеком, через добровольные
страдания на Кресте умертвив греховность природы человека и воскресив ее
для вечной жизни. Спасение – в вере в него. Это общее христианское
положение различно интерпретируется в разных христианских исповеданиях:
православии, католичестве, протестантизме. Различия относятся к следующим
трем главным положениям в учении о спасении:
искуплению или значению крестной жертвы Иисуса Христа;
Царству Божию как цели спасения человека;
духовной жизни как условию спасения человека.
c) Полицентризм православной церкви.
Православные церкви сохраняют ранние христианские традиции
полицентризма, т.е. принадлежат к нескольким церквям. В настоящее время
насчитывается 15 автокефальных (самостоятельных) православных церквей:
Константинопольская, Александрийская, Антиохийская, Иерусалимская, Русская,
Грузинская, Сербская, Болгарская, Кипрская, Элладская (греческая),
Румынская, Албанская, Польская, Чехословацкая, Американская. Для всех
православных церквей является общим вероучение, культ и каноническая
деятельность.
d) Символ веры.
Основу православного вероучения составляет Никео-Царьградский символ
веры, принятый на первых двух Вселенских соборах. Последующие пять соборов
вносили определенные уточнения и разъяснения в формулировку Никео-
Царьградского символа веры. Этот символ веры был утвержден в виде 12 членов
(параграфов), содержащих догматические формулировки основных положений
вероучения о Боге как творце, о его отношении к миру и человеку, о
триединстве Бога, боговоплощении, искуплении, воскресении из мертвых,
спасающей роли церкви.
e) Догматическое вероучение.
Православные верят в единого Бога, сотворившего весь мир, в том числе
и человека. Этот Бог, по православным понятиям, представляет собой
тождество трех равноправных лиц: Бога Отца, Бога Сына и Бога Духа Святого;
в первородный грех, который совершили первые люди Адам и Ева; во второе
пришествие Иисуса Христа – Бога Сына, который вочеловечился (т.е. принял
человеческий облик, родившись путем непорочного зачатия от Девы Марии) и
добровольно принес себя в жертву за грехи человечества и придет снова во
второй раз в силе и славе, чтобы судить живых и мертвых и установить свое
вечное царство на земле, как и на небе. Православные верят в бессмертие
души. Они считают, что в загробной жизни души людей в зависимости от того,
как прожил человек земную жизнь, попадают в рай или ад, где пребывают души
умерших до страшного суда. По православному вероисповеданию добиться
спасения можно только в рамках церкви, которая является "мистическим телом
Иисуса Христа", посредником между Богом и человеком.
f) Таинства.
В православии с догматическим вероучением тесно связана система
культовых действий. Основы этих культовых действий составляют семь главных
обрядов – таинств: крещение, причащение, покаяния, миропомазание, брак,
елеосвящение, священство.
1. Таинство крещения совершается над всеми, кто становится
христианином. Крестящегося три раза погружают в освященную воду. (В
исключительных случаях допускается крещение не при помощи погружения, а в
виде обливания водой.) В православной церкви таинство крещения традиционно
проводится над младенцами, но не запрещается крещение и взрослых людей.
2. Таинство миропомазания совершается после крещения. Ароматическим
маслом (мирром) крестившемуся смазывают лоб, глаза, уши и другие части
тела.
3. Таинство покаяния совершается в форме исповеди – подробного
рассказа о совершенных грехах.
4. Таинство причащения является центральным событием в ходе литургии,
во время которого верующие вкушают тело и кровь Иисуса Христа (под видом
хлеба и вина).
5. Таинство брака было установлено для освящения семейной жизни и
благословения супружеского союза Церковью. Оно совершается во время обряда
венчания.
6. Таинство елеосвящения производится над больными для того, чтобы на
них снизошла исцеляющая благодать. При елеосвящении (соборовании) читаются
молитвы и освященным маслом (елеем) смазывают лоб, щеки, губы, руки и грудь
больного.
7. Таинство священства связано с возведением верующего в сан
священнослужителя.
Помимо совершения таинств православная культовая система включает в
себя молитвы, поклонение кресту, иконам, реликвиям, мощам и святым.
Католицизм.
Наиболее крупной, самой массовой разновидностью христианства является
католицизм. Согласно данным ООН приверженцами католицизма являются более
900 миллионов человек, что составляет более 18% всех жителей планеты. Это
намного превышает число последователей других направлений христианства.
Католическая (с греч. – универсальная) церковь – это латинская
традиция западного христианства. Во главе этой церкви стоит римский папа –
так с III – IV вв. стали называть себя епископы Рима. Римские епископы,
называющие себя "наместниками Бога на земле", поставили себя в
привилегированное положение, претендуя на первенство среди всех
христианских церквей.
a) Догматика и символ веры.
Существенными отличительными чертами латинской вероучительной традиции
христианства являются следующие. Католицизм развивает свою догматику на 21
Вселенском соборе (в отличие от православия, которое принимает решения
только первых семи соборов). Поэтому основу вероучения католицизма
составляет не только Священное Писание, но и Священное Предание, которое
образуют постановления соборов, а также официальные документы главы
католической церкви – Римского папы. Также католическая церковь принимает
за канонические библейские книги, считающиеся в Восточной церкви
неканоническими: Варуха, Товита, Юдифь, Премудростей Соломона и другие.Уже
в 589 г. на Толедском собрании католическая церковь вносит дополнение к
символу веры в виде догмата о филиокве (буквально, и от сына). В этом
догмате дается своя оригинальная трактовка взаимоотношения лиц Божественной
троицы. Согласно Никео-Царьградскому символу веры, Святой Дух исходит от
Бога-Отца. Католический догмат о филиокве утверждает, что Святой Дух
исходит и от Бога-сына.
b) Основные положения вероучения католицизма.
Католицизм разделяет с православием основные положения вероучения и
культа. В основе вероучения католицизма лежит общехристианский символ веры,
"Кредо", включающий в себя 12 догматов и семь таинств (как и в
православии). Однако этот символ веры в католицизме имеет свои отличия.
Православное учение считает, что в загробной жизни души людей в
зависимости от того, как прожил человек земную жизнь, попадают в рай или
ад. Католическая церковь сформулировала догмат о чистилище – промежуточном
между адом и раем месте. Согласно католическому вероучению, в чистилище
пребывают души грешников, не получившие прощения в земной жизни, но не
отягощенные смертными грехами. Католики считают чистилище местом, где
судьба умершего грешника может быть изменена. Они горят там в очищающем
огне.
Римско-католическая церковь отдает приоритет преданию, т.е. наряду с
Библией, трудами отцов Церкви и решениями первых Вселенских соборов она
поднимает до уровня непререкаемого авторитета для верующих официальные
документы, подготовленные папой и высшими органами центрального церковного
управления. Римско-католическая церковь не рекомендовала (до II
Ватиканского собора) верующим самостоятельное изучение Библии, настаивая на
чтении в присутствии священнослужителя, который дает официальное
толкование. Только в иерархии латинского христианства есть кардиналы.
Важные нововведения были внесены католиками в таинства. Крещение
совершается только путем обливания. Таинство конфирмации (с лат. –
миропомазание) проводится в возрасте 7 – 13 лет. Евхаристия совершается не
на квасном хлебе (как у православных), а на пресном (облатка), миряне
причащаются только хлебом, младенцев не причащают вообще. Исповедь
(покаяние) превращается в своеобразное расследование священником
перступлений грешника. Крестное знамение совершается не справа налево, как
у православных, а слева направо.
Священникам римско-католической церкви предписано строгое безбрачие
(целибат), и этим фактически стерто различие между белым и черным
духовенством. Кроме того, в церковную иерархию была введена должность
кардинала, ближайшего советника папы. Кардиналы в католической иерархии
считаются выше епископов, хотя формально могут иметь различные священные
чины (епископов, пресвитеров, диаконов).
Вселенские соборы.
Особенностью православия является его учение о соборности Церкви. В
православном понимании соборность означает некое органическое единство
Церкви, при котором любая поместная церковь (или отдельно верующий), внося
что-то принципиально новое для христианского учения, тем самым исключает
себя из церковного единства, становится на путь раскола. Так, Римско-
католическая церковь провозгласила свои догматы вопреки протесту Восточных
церквей; так же поступил впоследствии и протестантизм, отклонившись в свою
очередь от Рима.
Начиная с IV века христианская церковь периодически собирает высшее
духовенство на так называемые Вселенские соборы. На этих соборах
разрабатывалась и утверждалась система вероучения, формировались
канонические нормы и богослужебные правила, определялись способы борьбы с
ересями. Православие принимает решения только первых семи Вселенских
соборов.
1) Первый Вселенский собор – Никейский (325г.) – принял в первой редакции
символ веры (краткий свод догматов, составляющих основу вероучения),
осудил арианство как "безбожную ересь", определил время празднования
Пасхи, выработал 20 канонов, в том числе о преимуществах
Александрийского, Римского, Антиохийского и Иерусалимского митрополитов.
2) Константинопольский (381г.) – был собран для уточнения Никейского
символа веры и борьбы с ересями ариан, выработал формулу троичности Бога.
3) Эфесский (431г.) – осудил несторианство и признал Деву Марию
Богородицей.
4) Халкидонский (451г.) – осудил монофизитство, признал первенствующую роль
Константинопольского патриарха, утвердил формулу об Иисусе Христе как о
истинном Боге и истинном человеке (Богочеловеке).
5) II Константинопольский (553г.) – осудил трех богословов (Феодора
Мопсуэстского, Феодорита Киррского и Ива Эдесского), не считавших Христа
Богочеловеком, а Марию – Богоматерью.
6) III Константинопольский (680-681гг.) – осудил как ересь монофизитство.
7) II Никейский (787г.) – осудил иконоборчество (движение, направленное
против культа икон) и утвердил определение о почитании икон и креста.
В 869-870 гг. состоялся IV Константинопольский собор, выявивший острые
противоречия между западной и восточной христианскими церквами. Православие
и католицизм, оформившиеся в XI веке, оценивают IV Константинопольский
собор по-разному: католицизм признает его VIII Вселенским собором, а
православие не считает таковым. После разделения церквей общехристианские
соборы не проводились, хотя католическая церковь называет Вселенскими
созываемые ею соборы.
Протестантизм.
Протестантизм – наиболее сложная по своей структуре разновидность
христианства. Католицизм представлен всего лишь одной церковью. Православие
состоит из нескольких автокефальных церквей, довольно однородных по своему
вероучению и устройству. Протестантизм же – это множество церквей и сект,
которые серьезно расходятся между собой как по организации, так и по
особенностям своего вероучения.
Протестантизм – это одна из трех главных христианских религий.
Разделяя основные особенности развитой религии, т.е. веруя в бога,
бессмертие души, сверхъестественный и загробный мир, сверхъестественное
откровение и т.п., протестанты так же, как и католики, и православные,
представляют себе бога в качестве триединого бога-отца, бога-сына и бога-
святого духа. Иисуса Христа они отождествляют со вторым лицом этой Троицы.
Все протестанты верят в богодуховность Библии.
a) Отличительные особенности протестантизма.
Вместе с тем протестантизм имеет свои особенности, отличающие его от
православия и католицизма. Важнейшие из этих особенностей: спасение личной
верой, священство всех верующих, исключительный авторитет Священного
писания. Священное Писание является единственным и исключительным
источником вероучения. Библия должна переводиться на местные языки.
Самостоятельное чтение и толкование Библии – обязанность каждого верующего.
Авторитет Предания в вопросах веры отрицается.
В отличие от католицизма и православия протестантизм считает, что
сверхъестественная способность общения с богом присуща не только
духовенству, но и всем христианам, независимо от того, миряне они или
священники. Отсюда и вытекает протестантский принцип священства всех
верующих. И этой своей сверхъестественной способностью люди обязаны
исключительно личной, внутренней вере в Христа и в его искупительную
миссию. Отсюда вытекает другой протестантский принцип, тесно связанный с
первым, - принцип спасения личной верой. Протестанты порвали с католическим
священным преданием – совокупностью постановлений церковных соборов и
римских первосвященников (пап) – и вернулись к Священному писанию.
Из этих главных черт протестантизма следуют все другие его
особенности. Отрицается единая для всех иерархическая структура церкви и
верховной власти римского папы, т.е. в протестантизме отсутствует церковная
иерархия. Демократическая структура церкви выстраивается снизу вверх на
фундаменте общего собрания всех членов церкви, где каждый может принять
участие в обсуждении как материальных, так и богословских вопросов. Общины,
или конгрегации, верующих автономны в принятии решений и в деятельности,
они управляются избираемыми общим собранием на определенный срок
консисториями (пастор, диакон и старейшины (пресвитеры) из числа мирян).
Провинциальные консистории посылают делегатов на регулярно созываемый
провинциальный синод. Протестантизм уравнивает всех людей перед богом: все
в одинаковой степени перед ним греховны. Разница между ними только та, что
одни обладают большей, а другие меньшей способностью к слепой вере. Эта
способность непосредственно не зависит от их положения на церковной
лестнице. Поэтому протестанты не признают за римским папой никаких
преимуществ в делах веры перед рядовым католиком и считают, что хороший
католик-мирянин лучше плохого папы.
b) Протестантское духовенство.
Протестантское духовенство и по внешнему виду, и по образу жизни, и по
своим правам и обязанностям отличается от католического и православного. У
протестантского пастора нет или почти нет специальных одеяний. У него нет и
особых прав. Он лишь первый среди равных. Он подотчетен своей общине,
которая устроена таким образом, что все члены общины имеют право голоса в
ее делах, а иногда и в вопросах вероучения и культа. Причастие под двумя
видами (хлебом и вином) распространяется не только на духовенство, как в
католической церкви, но и на всех членов протестантской общины. У
протестантского духовенства нет права исповедовать и отпускать грехи –
права, которое самонадеянно присвоили себе католические и православные
попы. Протестанты считают, что свои грехи каждый христианин должен сам
замаливать перед богом. Спасение достигается не добрыми делами, а только и
исключительно личной верой в Бога. Протестантский священник ведет такой же
образ жизни, как и мирянин. Протестантизм не знает католического целибата –
обязательного безбрачия духовного сословия. Божественной благодатью
обладает не только духовенство (через епископское рукоположение), но и все
верующие, каждый человек, уверовавший в искупительную жертву Христа. Этим
устранялась граница между мирянами и духовенством, отпадала сама
потребность в иерархии.
Протестанты поклоняются только триединому богу (у них нет культа
святых и богоматери). Признавая рай и ад, протестанты не верят в
католическое "чистилище".
c) Религиозный культ протестантов.
Протестантизм не знает пышного и дорогого культа католиков или
православных, их чрезвычайно сложного магического действия, доступного
только посвященным, в котором миряне могут принимать участие в основном
лишь как зрители. Католики вынуждены слушать богослужение и молиться на
непонятном им латинском языке. Протестантское богослужение состоит из
проповеди и совместной молитвы на родном для верующих данной общины языке.
Библия в протестантизме тоже не на латинском языке, а в переводах.
Чтение и самостоятельное изучение ее – не грех, как для католиков, которым
разрешено изучать Священное писание только под руководством священника, а
первейшая обязанность. Протестанты имеют право самостоятельно толковать
Библию. Ее авторитет для них выше всех церковных постановлений. В этом
состоит третий принцип протестантизма.
Культ, обряды и облик церкви удешевляются и упрощаются. Отвергаются
элементы помпезности и роскоши в богослужении, убранстве храма (удаление
икон, статуй, мощей, алтаря, с церквей были сняты колокола), в одежде
священнослужителей (у попов были отняты дорогие, богатые и разнообразные
одеяния). Но тем не менее церкви в протестантизме были сохранены.
Богослужение сводится к проповеди пастора, совместной молитве и совместному
пению псалмов: оно ведется на местных языках.
Были упразднены множество религиозных праздников и специальных служб,
связанных с почитанием святых и богородицы. От семи таинств в католицизме и
православии – крещения, миропомазания, причащения, покаяния, елеосвящения,
священства и брака – протестантизм оставил лишь два: таинства крещения и
причащения. Но действие и этих обрядов было лишено особой магической силы и
поставлено в прямую зависимость от личной веры. Из церковных символов
сохранилось лишь изображение креста в храмах, отвергнуто почитание
Богородицы и святых.
У лютеран брак, рукоположение, соборование, конфирмация считаются
простыми обрядами. Большинство протестантских церквей не признает
поклонения святым, почитания мощей, икон, скульптурных изображений святых и
даже креста.
Целибат (с лат. – безбрачие) духовенства отвергается. В протестантизме
нет монастырей и монашества – людей, намеренно удалившихся от мирской жизни
и затворившихся в искусственном мире, добровольно отрекшихся от житейских
радостей и связанной с ними "суеты". Но богослужение упорядочено и сохранен
епископат. Протестантизм учит, что свое спасение человек должен искать в
обыденной жизни и своем профессиональном успехе, но при условии подчинения
мирского священному.
d) Общее католицизма и протестантизма.
Вместе с тем с католицизмом протестантизм роднит многое: и филиокве
(учение о том, что "святой дух" исходит не только от бога-отца, как считают
православные, но и от бога-сына), и употребление при причащении опресноков,
и крещение через обливание, и обычай сидеть во время богослужения. Но в
отличие от католицизма, который учит, что отношение человека к богу
опосредовано церковью, протестантизм считает это отношение
непосредственным, а роль церкви в этом деле вспомогательной.
Христианство в наше время.
В настоящее время руководители как западной, так и восточной Церквей
стремятся к тому, чтобы преодолеть пагубные последствия многовековой
вражды. Так, 7 декабря 1965 г. в Риме и Стамбуле (бывший Константинополь) в
торжественной обстановке были разорваны грамоты 1054 г., содержащие тексты
анафемы, которой предали друг друга главы Константинопольской и Римско-
католической церквей. Руководители церквей высказали сожаление по поводу
"оскорбляющих слов, безосновательных обвинений и уязвляющих шагов", имевших
место с обеих сторон в прошлом, однако они вынуждены были признать, что
взаимное снятие анафемы не ведет к устранению во взглядах между этими
церквами, т.к. глубокие традиции обоих исповеданий противоположны и
несовместимы.
Но, несмотря на все различия православие, католицизм и протестантизм
объединяются под общим названием христианство, т.к. в целом они заключают
в себе определенные области согласия в понимании основных догматических
истин: исповедание единосущной Троицы (Бога-Отца, Бога-Сына, Бога-Духа
Святого), христология (Боговоплощение, искупительная смерть Христа,
воскресение и вознесение), богодухновенность Библии, вера в искупительную
жертву Христа, вера в прощение грехов, вера в бессмертие души и загробную
жизнь в царстве Божьем.
Список использованной литературы:
1. Костюкович П.И. Религиоведение. – Мн: Новое знание, 2001.
2. Радугин А.А. Введение в религиоведение: теория, история и современные
религии: курс лекций. – М.: Центр, 2000.
3. Елисеев Г.А. История религий. – М.: Дрофа, 1997.
4. Чанышев А.Н. Протестантизм. – М.: Наука, 1969.
5. Религии мира под редакцией Щапова Я.Н., М.: Просвещение 1994.
6. Бессонов М.Н. Православие в наши дни. – М.: 1990.
7. Христианство. М.: Гранд, 1998.
Реферат на тему: Взгляд на личность в чань-буддизме
|Національний технічний університет України |
|"Київський політехнічний інститут" |
|Факультет інформатики та обчислювальної техніки |
|Кафедра: АСОІУ |
| |
| |
| |
| |
| |
|Контрольна робота з курсу: "Релігієзнавство" |
|Тема: |
|Погляд на особистість в |
|Чань-буддізмі |
| |
| |
| |
| |
| |
|Виконав: Прийняв: |
|Студентка групи ЗІС-01 Викладач |
|Соколова Наталія Сергіївна м.Київ |
|2002р. |
План:
1. Вступ.
2. Чань-буддізм і чанська філософія особистості.
2.1.Виникнення і історія заснування Чань-буддізму.
2.2. Основні доктрини Чань-буддізму.
2.3. Людина, особистість в Чань-буддізмі.
3. Висновок.
Минають роки, десятиріччя... Одне покоління змінює інше. В кожну епоху
людське життя фіксується в матеріальних і письмових пам'ятках культури,
залишаючи для наступних поколінь свій слід: хороший чи поганий, глибинний
або поверхневий, помітний, або захований. Нове покоління будує своє життя
не у вакуумі: воно так чи інакше сприймає матеріальні і духовні цінності,
що були створені попередниками. Це відноситься як до людства в цілому, так
і до окремого народу.
В останнє десятиріччя Україна і весь колишній Радянській Союз
перетерпіли великі історико-культурні зміни, які відобразилися на стані
людини в суспільстві. Людина опинилася в складній ситуації. Змінився рівень
благосостоянія, змінилося все, до чого ми звикли. Для багатьох постало
питання виживання. І як завжди вихід з такої складної ситуації людина шукає
в духовному житті. Ось чому особливу цікавість викликає питання культури
розвитку особистості, питання філософії психічної діяльності. Відповіді на
ці питання деякі знайшли у спадщині народів Сходу.
Вивчення культури психічної діяльності народів Сходу, їх культурно-
психологічні традиції, цікавий погляд на особистість представляють собою
новий напрямок у сходознавстві, який виниклий на перехресті різноманітних
наукових дисциплін: культурології, історії, психології, філософії,
етнографії.
Традиційна китайська культура, котра, як відомо, є одною з найдавніших
і розвинутих, досягла в процесі багаторічного розвитку високого ступеню
культуризації явищ дійсності. по глибокому і точному визначенню відомого
дослідника китайської культури академіка Алєксєєва, традиційний Китай - це
"країна інтенсивної культури, котра не залишила жодного явища життя в
первинній формі".
Традиційна китайська культура намагалася максимально упорядкувати
первинний хаос, зменшити міру ентропії в навколишньому світі, не тільки на
макрокомічному рівні, а й на мікрокосмічному, на якому протікає внутрішнє
духовне життя людини. Тому, на самих ранніх етапах розвитку китайської
культури, під процес культуризації підпадала і психічна діяльність людини,
в результаті чого, в рамках загального складного і багатоаспектного
культурного організму сформувалася самостійна культурно-психологічна
традиція, яку ми визначаємо, як культуру психічної діяльності або психічну
культуру.
В широкому і найбільш загальному визначенні культура психічної
діяльності - це ступінь психічного розвитку особистості в напрямку, який
визначається загальними тенденціями розвитку всієї культури, той рівень
психічного вдосконалення людини як особистості, який був досягнутий в
процесі засвоєння цінностей даної культури, набуття характеристик
"культурної людини". Психічна культура є основною і визначною рисою
культури особистості.
Культура особистості в китайській культурі набувала значної
специфікації в залежності від того, в рамках якої підкультури
(буддійської, конфуціанської, даоської) вона сформувалася. Але головним
завданням її були розвиток і вдосконалення, виховання і тренування
природних психічних здібностей людини з метою максимальної реалізації всіх
потенційних можливостей його психіки для того, щоб оптимізувати свій
фізіологічний і біоенергетичний статус у відповідність з відповідними
релігійно-філософськими і соціально-психологічними нормами, які були
сформовані в тій чи іншій школі традиційної китайської думки.
Культуру психічної діяльності не можна розглядати як чисто психічний
або соціальний феномен, а як інтегральний фактор, який формується і
функціонує в процесі інтенсивної взаємодії, взаємопроникнення культурних,
соціальних і психологічних аспектів.
В силу практичної направленості і традиційно китайських навчань велике
значення в них надавалося винищенню дуалізму знань і дійсності, теорії та
практики. Це в свою чергу визначило найбільш пристальну увагу до проблеми
людини взагалі. Китайські мислителі підкреслювали, що з двох елементів
корелятивної пари "знання - суб'єкт знання" останній є визначальним. Знак
типу особистості таким чином можна вважати центральним, найглибшим і
універсальним знаком в будь-якому китайському вченні, і це в повній мірі
відноситься до чань-буддізмі, в якому особистісному фактору також
надавалося вирішальне значення.
Буддизм - одна з найдавніших на землі релігій. Буддизм виник в Індії в
16 в. до н.е. і широко розповсюдився, особливо в Китаї, Монголії, Таїланді,
Бірмі, Японії, Кореї.
Про буддійську релігію та її засновника написано багато книг. Приведемо
одну з легенд життя та діянь Будди.
В 16 віці до н.е. в князівському роді Шакьев народився хлопчик. Назвали
його Сіддтхардха. Він жив у розкоші, отримав блискучу світську освіту. Він
відрізнявся виключними здібностями і розумом, силою. Коли він став
повнолітнім його нарекли Гаутамою.
Хлопця тримали у невідєнні стосовно важкого життя простого народу.
Одного разу він помітив старого жебрака. іншим разом - важкохворого, що
лежав біля краю дороги. В третій раз - померлого, якого оплакували жінки. В
четвертий раз - жебракуючого монаха, який просив милостиню. Ці чотири
зустрічі вирішили його долю.
Глибоко вражений біллю та горем людей, Гаутама був здивований щасливим
і спокійним обличчям монаха-жебрака. Він став розмовляти з ним і
неочикувано для себе, молодий принц знайшов вирішення усіх проблем. Він
вирішив: "Я зроблю те, що зробив цей молодий монах. Я відмовлюся від усіх
багацтв, піду своїм шляхом. Я покину світ з його задоволеннями, знайду
спокій, пізнаю істину, за допомогою якої навчу людей поборювати жебрацтво
земного життя".
У 29 років Гаутама таємно покинув рідний дім, залишив молоду дружину і
сина. Він скочив на улюбленого скакуна, якого підвів до нього його вірний
служник, принц тихо проїхав сплячими вулицями. Щоб не було чутно стукоту
копит, служник розкидав на його шляху квіти…
Довго їхав Гаутама і лише коли зник місяць і з'явилися промені сонця,
він зупинився біля річки Анома. Він зняв дорогоцінну корону, сережки,
віддав їх служнику, щоб він відніс їх до батьківського дому. Потім Гаутама
відрізав своє довге волосся, скинув багату одежу, одягнувся як жебрак і
став жити життям аскета. Тільки так, за звичаями давніх часів, можна було
очиститися.
Щоб стати святим, треба було безропітно переносити життєві негаразди і
фізичні страждання, відмовитися від особистого. Цього намагався досягти
Гаутама: шість років він провів у скитаннях, зате прозрів духовно.
Одного разу вночі настав той довгоочікуваний час, коли на нього зійшло
просвітлення.
Люди придаються пристрастям, бажанням, роздумував Гаутама. Люди
прагнуть володіти чимось. Вони радіють, страждають, не замислюючись, що
причина радощів та страждань ховається в земному, тілесному, руйнівному.
Якщо вони бачать зміст життя в цому, то вони неодмінно повинні страждати і
помирати. Той, хто вільний від насолоди, той вільний і від страждань.
Люди, які вважають, що володіють землею, будинком, худобою, думають, що
їм також належать і дружина, сини, дочки, отже такі люди неодмінно будуть
страждати. Все це недовговічне, і тому немає сенсу намагатися володіти
чимось. Єдине, чим може володіти людина - це мудрість і до пізнання її
повинна прямувати людина.
Так Гаутама зрозумів шлях, яким потрібно йти, щоб звільнитися від
страждань.
Життя, як вважають буддійські канони - це те, що сходить від наших
думок, народжується у нашому серці. Люди створюють собі невірне життя, яке
знищується смертю. Але можна створити життя, над яким не володарює смерть -
істинне життя. Єдиний шлях до безсмертя - пізнати, в чому ж істинне життя.
Отже, вихідний пункт буддійської доктрини - відречення від світу
почуття.
Крім того, в багатьох школах і направленнях буддизму, в тому числі
китайського, будь-яка активна діяльність розглядалася як перешкода
досягненню ідеального стану нірвани, що буквально означає згасання,
закінчення будь-якої активності. Навіть ті діяння, які вважалися благими з
точки зору буддійської етики і корисними для досягнення вищого стану, ті
форми релігійної практики, її атрибути (тексти, ритуали, практика медитації
ін.), котрі повинні були допомагати моральному у психічному вдосконаленню
буддійських адептів, вважалися всього-на-всього "засобами спасіння"
(упайя), котрі треба спалити, знищити після того, як вони виконали своє
призначення.
Так, в буддизмі ханаяни благою справою вважалася участь монахів у
будівництві і ремонті храмових споруд. Однак, оговорювалося, що такого роду
діяльність потрібна тім, чиї злі намагання не знищені остаточно. Той же,
хто досяг цього, не повинен брати участь у такого роду діяльності. В
обов'язки монахів входило виконувати також дрібні господарські роботи:
шити, ремонтувати, прати свій одяг, слідкувати за чистотою, виготовляти і
ремонтувати інвентар та ін. однак, вони не повинні були приділяти багато
уваги цим господарським справам, інакше їх звинувачували у "схильності до
діяльності".
Особливо сувора заборона була накладена на сільськогосподарські роботи,
оскільки при обробці землі могли загинути "живі істоти" і значить, адепт
порушував закон ахісми (не-насильства), створюючи "адську карму". Оскільки
самим монахам було заборонено це робити, цим займалися монастирські раби,
послушники, орендарі. Більшість заборон взяти майже дослівно з індійського
оригіналу. Так, в одному перекладі Винаю (монастирського статуту) було
вказано, що "не дозволено приймати участь у торгівля, обробці полів,
будівництві споруд, утримувати рабів і вирощувати тварин. Забороняється
займатися сільським господарством, городництвом, … забороняється різати
траву і рубати дерева".
Школа чань була єдиною школою середньовічного китайського буддізму,
котра свідомо ігнорувала ці заборони. Нові правила вперше були введені в
монастирі Да-чжи фен-шен чаньси і саме з цього часу починається історія
"монастирського" чань-буддізму, тому що до цього чань-буддійські монахи
вели мандрівний спосіб життя.
Згідно нового статуту чанські монахи мали у вільний від медитації і
лекцій час займатися різноманітною сільськогосподарською роботою (пу-цин).
Участь у цієї роботі була обов'язковою для усіх. За нею спостерігали
"чергові монахи" (вейна). Більш того, приймаючи участь у пу-цин, монах не
просто виконував своє завдання, але мав повністю поглинути у роботу,
віддати їй усі свої фізичні і духовні сили. Це стосувалося не тільки
простих монахів, а й патріархів. Наприклад, відомий Байчжан щоденно
трудився. Він був вже дуже старий і його учні одного разу сховали його
робочий інвентар. Тоді він відмовився від їжі і тоді з'явився дуже
максималістський лозунг" День без праці - день без їжі!".
Таким чином, чань-буддіст допускав для своїх послідовників участь у
будь-якій людській діяльності, не розрізнюючи "мирські" і "немирські",
"повсякденне" і "сакральне". при цьому чань-буддіст повинен був зберігати
спокійний, стан, котрий він набував в процесі медитації, а це означало , що
будь-який вид практичної діяльності може бути продовженням практики
психічного самовдосконалення. Одним з різновидів чанської "медитації в
труді" і є пу-цин, який в такому разі виступає як необхідна умова життя
чанської спільноти, а також важливий елемент чанської психокультури.
Виховуючи любов і повагу до фізичного труду і виконуючи інші
психопропедевтичні функції, пу-цин, в той самий час, використовувався як
засіб психофізичної підготовки і адаптації людини в соціокультурному і
природничому середовищі, засобом, за допомогою якого моделювалася важливіша
умова виживання людини на біологічному і соціальному рівнях - важкий і
упорний труд.
Необхідно відмітити, що розподіл на "активні" і "пасивні" форми
психотренінгу на прикладі чань-буддізму дуже умовне і відносно відображає
зовнішню динаміку процесу психічної саморегуляції. З одного боку, навіть
при бурній зовнішній активності чань-буддіст повинен зберігати спокійний
стан, а з іншій - досягнення спокійного стану не означає згасання всілякого
психічного життя, а лише звільнення психіки від негативних факторів, які
вносять в неї хаос і дезорганізацію. Тому навіть "сидячу медитацію", яка
практикувалася в нерухомій позі, можна назвати лише відносно пасивною
формою чанського психотренінгу.
Хоча всі форми і методи психічного тренування потрібні були для
досягнення однієї мети - досягнення просвітлення, пробудженню в людині
інтуїтивної мудрості, багато чань-буддістів віддають перевагу саме активним
формам медитації.
Як відмічав Судзукі, ідеал чанського життя повинен бути "не у простому
баченні істини, а в тому, щоб жити нею, не допускаючи ніякого дуалізму в
житті людини : бачення повинно бути життям, а життя - баченням, без будь-
якої різниці між ними, крім як на словах".
Тому чань-буддізм не просто знімав заборони на мирську діяльність, а й
рішуче і енергійно пробуджував своїх послідовників до самої активної участі
в неї і більш того, вважав гріховною не практичну діяльність, а пасивне
спостереження, містичне заглиблення і уход від життя.
Таким чином, чань-буддіст не тільки міг, а й був зобов'язаний
виконувати світські обов'язки. Тому, хоча озаріння займало важливе місце в
теорії і практиці чань-буддізма і вважалося центральним психологічним
досвідом, воно не було самоціллю. В кінці кінців, зміст його в тому, щоб
підготувати людину до виконання його соціальних і культурних функцій і
кульмінаційний момент актуалізації істини заключений в акту творення, або,
точніше, будь-якого діяння, котре перетворюється в пориві творчого
натхнення. "Істина не є відкриття, істина є творення", - писав по цьому
поводу Р.Блайс.
Звільняючи свідомість людини від емоційно-психічної омраченності, яка
заважає розвитку творчих здібностей, інтуїтивне озаріння відкривало в
людині деколи втрачені здібності, присутні в поетів, художників і дітей
"читати кожний лепесток як найглибшу таємницю буття" і "перетворювати наше
повсякденне життя в щось подібне мистецтву".
Чань-буддісти стверджували, що в будь-якій людині живе художник. Не
обов'язково художник слова або пензлику, але "художник життя".
Судзукі писав: "Від нас не можна очікувати, щоб усі ми були вченими,
але природа створила нас такими, що ми всі можемо бути художниками, не
буквально як живописець, скульптор, музика, поет, а художниками життя. …
Руки , ноги, тулово людини є пензликами, а весь всесвіт - холстом, на якому
вона пише своє життя на протязі семидесяти, восьмидесяти або навіть
дев'яноста років".
Протиставлення людини природі, суб'єкта пізнання і діяльності об'єкту,
як і протиставлення "природного" і "культурного" було глибоко противно
чанській культурі.
Дихотомія природного і культурного розглядалася в чанській
психокультурі, як окремий випадок бінарного поділення світу, штучного
розколу і протиставлення окремих частин природному в цілому. Основною
проблемою для чань-буддістів було представлення про власне "Я" як про
незалежну реальність. Коли людина в процесі психічного саморегулювання
виходить за рамки своєї відокремленості і в стані просвітлення звільняється
від ілюзії свого "Я", коли її свідомість стає подібна дзеркальній поверхні
спокійної води, природнім способом зникають різниці між суб'єктом і
об'єктом сприймання і реагування, пізнання і дії, між внутрішньою психічною
реальністю і навколишнім середовищем. Вони зливаються в єдине ціле і
перестають сприйматися і переживатися як два окремих протиставлених
феномена.
Намагаючись примирити і збалансувати два протилежних початку як на
рівні окремої особистості, так і на метакультурному рівні, чанська
психокультура знімала психологічні бар'єри між людиною і природою.
Роль чань-буддизму в історії і культурі середньовічного Китаю була не
однозначною. Хоча це релігійно-філософське вчення і психокультурні традиції
протистояли офіціальній ідеології і культурі, в них проявилася тенденція до
знищення протиріч між класами, соціального протесту саме в силу того, що
він приймав релігійний характер.
Психологічна спадщина чань-буддізму в сучасному світі теж має важливе
значення. В процесі інтенсивного діалогу між культурами Сходу та Заходу
чань-буддізм відіграє безумовно прогресивну роль.
Крім того, тепер, коли набуває все більш важливе значення охорона
навколишнього середовища, ідея єдності людини і природи стає позитивним
фактором.
В цілому безумовно, що в чань-буддізмі був накопичений великий
психологічний досвід, який потребує вивчення і здатний допомогти людині
адаптуватися в сучасному світі, який постійно змінюється.
Список літератури:
1. Сидихменов В.Я. "Китай: страницы прошлого" М.: Главная редакция
восточной литературы издательства "Наука", 1987.
2. Абаев Н.В. "Чань-буддизм и культурно-психологические традиции в
средневековом Китае", Новосибирск: Наука, Сибю отд-ние, 1989.
3. "Индийская культура и буддизм", М.: Наука, 1976.
4. Васильев Л.С. "Культы, религии, традиции в Китае", М.: Наука, 1970.
| |
