|
Реферат: Щодо визначення поняття "стратегія життя" (Философия)
І.О. Кудінов
Щодо визначення поняття “стратегія життя”
Генеза визначення дефініції “стратегія життя” пов’язана з визначенням
двох складових цього поняття: “стратегія” та “життя”.
Стратегія. Етимологія слова “стратегія” походить від грецького
strategos – “мистецтво генерала” [9, 257]. У Великій Радянській
Енциклопедії поняття “стратегія” визначається, як “можливий відповідно до
правил стратегічної гри спосіб дії гравця чи коаліції” [3, 547]. Першу
теоретичну розробку поняття “стратегія” і його практичне застосування
одержало у виді військової стратегії, як складової частини військового
мистецтва, що представляє його вищу частину й охоплює питання теорії і
практики підготовки збройних сил до війни, її планування та ведення
[3, 547].
Галузь управління, точніше, стратегічний менеджмент (управління)
визначає стратегію як “довгостроковий якісно визначений напрямок розвитку
організації, що стосується сфери, коштів і форм її діяльності, системи
взаємин усередині організації, а також позиції організації в навколишньому
середовищі” [4, 220]. З погляду американських дослідників М. Мескона,
М. Альберта і Ф. Хедоури стратегія – це “детальний всебічний комплексний
план, призначений для того, щоб забезпечити здійснення місії організації і
досягнення її цілей” [9, 257]. На думку автора Р. Фатхутдинова, стратегія
являє собою програму, план, генеральний курс суб'єкта керування по
досягненню їм стратегічних цілей у будь-якій області діяльності [11, 7]. У
самому загальному виді стратегія визначається, як “генеральний напрямок дій
організації, проходження якого в довгостроковій перспективі повинно
привести її до мети” [4, 222].
Термін “стратегія” в філософському значенні починає розглядатися в
наукових працях вітчизняних дослідників С.Л. Рубінштейна, Л.Н. Когана,
Б.Г. Анан’єва, Г.М. Андрєєвої, А.Н. Леонт’єва, Н.М. Амосова,
А.Т. Москаленко і В.Ф. Сержантова. Однією з перших робіт, що була
присвячена проблемі філософського осмислення поняття “стратегія”, стала
монографія К.А. Абульханової-Славскої “Стратегія життя”. Вона визначала
стратегію в широкому змісті, як здатність особистості з'єднувати “свої
індивідуальні особливості, свої статусні і вікові можливості, власні
домагання з вимогами суспільства”, чи у вузькому змісті, як “спосіб рішення
життєвих протиріч” [1, 66-67].
Життя. Велика Радянська Енциклопедія дає нам наступне визначення
поняттю “життя”: “Життя – вища, в порівнянні з фізичною і хімічною, форма
існування матерії” [2, 205-206]. А. Нечипорович визначає життя, як систему
добре збалансованих взаємозалежних перетворень органічних речовин, основою
яких є атоми вуглецю чи перетворення, що характеризують діяльність живих
організмів і є основою таких біологічних функцій, наприклад, як харчування,
ріст, зв'язаний з нагромадженням великої енергії біомаси і формуванням
функціональних структур, розвиток, що визначає проходження життєвих циклів
живих форм на всіх рівнях її організації, розмноження різних генотипів з
наступною їх еволюцією і просторовою експансією [8, 12].
Нажаль, у всіх цих визначень є недолік – вони не враховують
соціального аспекту життя. Найбільш повно до вивчення феномена життя
підійшла Г.В. Воловик. Дане автором визначення поєднує біологічний і
соціальний рівні життя. Згідно Г.В. Воловик, життя – це “соціально-
філософська категорія для позначення об'єктивних специфічних способів
існування відкритих білкових систем на Землі, здатних до самовідтворення,
асиміляції і дисиміляції, росту і розвитку, саморегуляції, що мають
спадковість і мінливість, дискретність і цілісність, подразливість і
ритмічність при обов'язковому, в умовах нашої планети, єдності складу
біогенних речовин живих організмів, що відрізняються наявністю необмежених
можливостей до саморозвитку, аж до виникнення мислячих форм, здатних
усвідомлювати самих себе і необхідність збереження визначених цією
категорією феномена як вищої цінності” [6, 14]. Додаткову привабливість
даного визначення додає свіжість дослідження (2001 рік).
У роботі Г.В. Воловик життя представлене як єдність двох рівнів –
біологічного і суспільного. Біологічний рівень містить у собі: а) життя
вірусів; б) життя рослин; в) життя тварин і г) життя людини. Громадське
життя складається з: а) життя особистості; б) життя соціального
співтовариства; в) життя суспільства в цілому [6, 15].
Після розгляду складових частин поняття “стратегія життя”, перейдемо
до аналізу сутності даного поняття. Як вихідне визначення, від якого ми
відштовхуємося в дійсному дослідженні, є визначення стратегії життя
К.А. Абульханової-Славскої. Поняття “стратегія життя” представлено в її
роботі з двох точок зору: у широкому змісті, як здатність особистості
з'єднувати індивідуальні особливості, можливості і домагання з вимогами
соціального середовища, і, у вузькому змісті, як спосіб рішення життєвих
протиріч.
Таким чином, життєва стратегія є спосіб вирішення протиріч. Виникає
питання – між ким виникає протиріччя? Згідно К.А. Абульхановій-Славскій
такі виникають між особистістю і суспільством, особистістю і соціальною
групою. Якщо абстрагуватися від даних сторін стратегії життя, можна прийти
до двох сторін: соціальний суб’єкт й об'єкту життя.
Соціальний суб’єкт. Спираючись на визначення стратегії, видно, що дане
поняття припускає наявність носія стратегії. Носієм стратегії у військовому
мистецтві виступає вище командування, у менеджменті – організація. Що
стосується філософського аспекту, то в цьому випадку носієм стратегії є
“суб'єкт життя” [1; 7].
Поняття “суб'єкт” (від лат. subjectus – лежачий унизу, що знаходиться
в основі, від sub – під і jaco – кидаю, скарбу підстава) позначає носія
предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямований
на об'єкт [12, 633]. “Суб'єкт завжди носить конкретний характер. Це
виявляється, по-перше, у тім, що він виступає або як конкретна особистість,
що діє свідомо і відповідально за свої дії, або як конкретне надособистісне
соціальне утворення, за умови, що в утворюючих його людей є загальні
інтереси, мети, дії, що вони являють собою деяку цілісність. Конкретність
суб'єкта виявляється, по-друге, у тім, що його предметно-практична чи
діяльність пізнання націлені на конкретний об'єкт” [5, 79-80].
Ідею суб'єкта життя запропонував С.Л. Рубінштейн у середині 30-х років
як своєрідний ідеал, оптимальний спосіб здійснення життя [10, 10]. Для
вивчення життєвого шляху, з'ясування причинного зв'язку активності і
розвитку особистості зі змінами її життя, було запропоноване поняття
“життєві відносини” особистості, серед них названі три: відношення до
предметного світу, до інших людей і до самого себе. Рубінштейн вивчив того,
хто зв'язує в самім житті її лінії своїм власним “вузлом” і назвав його
суб'єктом, тому що людина зв'язує їх сама, а потім по-своєму і тим самим
інакше, ніж інші – особистість, як суб'єкт життя. У нашій роботі ми будемо
дотримувати визначення поняття “суб'єкт життя”, запропоноване
М.А. Лепським, який визначає його, як “своєрідний ідеал, оптимальний спосіб
здійснення життя, що виявляється в тім, як будуються вчинки, лінії
поводження на основі бажань і реальних можливостей” [7, 112].
Суб’єктом життя можуть виступати особистість, соціальна група,
суспільство в цілому. Виходячи з того, що особистість, соціальна група,
суспільство в цілому являють собою соціальний рівень життя, тому
правомірним буде вважати носієм стратегії суб'єктів життя – особистість,
соціальну групу, суспільство в цілому, що ми поєднуємо загальним поняттям
“соціальний суб'єкт”.
Об’єкт життя. Поняттю “соціальний суб'єкт” протистоїть “об'єкт життя”.
Об'єкт – “(лат. objectum – предмет, від objicio – кидаю вперед,
протиставляю), те, що протистоїть суб'єкту в його предметно-практичній і
пізнавальній діяльності” [12, 437]. Відповідно визначенню об'єкта, об'єкт
життя визначається як те, що протистоїть соціальному суб'єкту в ході
життєдіяльності на основі його потреб і реальних можливостей. На нашу
думку, як об'єкт життя виступає навколишнє середовище, у якій приходиться
існувати соціальному суб'єкту. Завдяки навколишньому середовищу він одержує
можливість обмінюватися енергією, речовиною й інформацією як із усім
середовищем, так і з окремими її частинами, що забезпечує збереження і
розвиток соціального суб'єкта як такого. Складовою частиною навколишнього
середовища соціального суб'єкта є середовище соціальне, обумовлене, як
“навколишнє суспільне людини, матеріальні і духовні умови його існування,
формування і діяльності” [12, 624]. Як об'єкт життя можуть виступати
особистість, соціальні групи, суспільство в цілому і біосфера Землі. Для
об'єднання даних понять ми будемо використовувати поняття “життєве
середовище”.
Друге питання, що виникає при аналізі визначення “стратегії життя”,
це – при яких умовах виникають протиріччя? Таких випадків три: по-перше,
коли інтереси, цілі, ідеали, наміри соціального суб'єкта не збігаються з
інтересами, цілями, ідеалами і/чи намірами життєвого середовища (стосовно
відношення наступних об'єктів життя: особистість, соціальна група і
суспільство в цілому) [1]; по-друге, коли потреби, наміри і дії обмежуються
тими рамками, у які ставить життєве середовище соціальний суб'єкт [1]; по-
третє, коли виникають особливі умови, у яких існування соціального суб'єкта
характеризується наявністю безлічі труднощів, аж до екстремальних ситуацій
[7].
Отже, говорити про стратегію життя, як про спосіб дозволу протиріч
можна в наступних випадках: по-перше, коли спосіб дозволу життєвих протиріч
змінює напрямок життєвого шляху соціального суб'єкта (коли знайдена
відповідь на питання – куди); по-друге, коли дозволяються найбільш
життєвоважливі протиріччя соціального суб'єкта.
Також додамо наступне: крім життєвих протиріч у визначенні стратегії
життя К.А. Абульханова-Славська використовує поняття “спосіб”, точніше
“спосіб рішення”. Спосіб рішення означає варіативність поняття “стратегія
життя”, коли вибір визначеної альтернативи залежить від суб'єктивних
переваг, індивідуальних властивостей суб'єкта життя, а також умов і вимог
об'єкта життя.
Таким чином, стратегія життя – це поняття, що відображає варіант
вирішення життєвоважливих протиріч, що виникли в процесі життєдіяльності
соціального суб'єкта.
Література
1. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1991. –
299 с.
2. Большая советская энциклопедия / Под ред. А.М. Прохорова. – 3-е
изд. – Т. 9. – М.: Советская энциклопедия, 1972. – 623 с.
3. Большая советская энциклопедия / Под ред. А.М. Прохорова. – 3-е
изд. – Т. 24, Ч. 1. – М.: Советская энциклопедия, 1976. – 608 с.
4. Виханский О.С., Наумов А.И. Менеджмент. Учебник. – 3-е изд. – М.:
Гардарика, 1998. – 528 с.
5. Воловик В.И. Философия истории. Курс лекций. – Запорожье, 1995. –
152 с.
6. Воловик Г.В. Життя як цілісність: соціально-філософський аналіз.
Автореферат на здобуття … канд. філософ. наук. – Запоріжжя, 2001. –
18 с.
7. Лепский М.А. “Свет” и “тень” социальной перспективы. – К.: Молодь,
2000. – 410 с.
8. Лепський М.А. Соціально-філософський аналіз взаємозв’язку життя та
смерті: проблема виживання. Автореферат на здобуття … канд. філос.
наук. – Запоріжжя, 1997. – 24 с.
9. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с
англ. – М.: Дело, 1992. – 702 с.
10. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – СПб.: Питер, 1999. –
720 с.
11. Фатхутдинов Р.А. Стратегический менеджмент: Учебник для вузов. – 3-е
изд. – М.: ЗАО “Бизнес-школа “Интел-Синтез”, 1999. – 416 с.
12. Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев,
Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичев и др. – М.: Советская Энциклопедия,
1989. – 815 с.
Реферат на тему: Э.Ю.Соловьев, И.Кант. ЗНАНИЕ, ВЕРА, И НРАВСТВЕННОСТЬ // Прошлое толкует нас. Очерки по истории философии в культуре
НОВОСИБИРСКАЯ ГОСУДАРСТВЕННАЯ АКАДЕМИЯ
ЭКОНОМИКИ И УПРАВЛЕНИЯ
Контрольная работа по философии
Э.Ю.Соловьев, И.Кант. ЗНАНИЕ, ВЕРА, И НРАВСТВЕННОСТЬ // Прошлое толкует
нас. Очерки по истории философии в культуре
Выполнил студент1 курса заочного отделения
Группы ЭУП22
Специальности экономика и управление на предприятиях
Попов Ю.Е.
г.Новосибирск 2002 г.
СОДЕРЖАНИЕ
Краткая биографическая справка. Стр.1
1. В чем заключается двойственность
воздействия науки на человека? Стр.2
2. Каковы корни, истоки "мнимого всезнания? Стр.3
3. Назовите обязательный компонент любого
религиозного мировосприятия? Стр.3
4. Какой тип знаний дает наука? Стр.4
5. Наука и обыденное сознание
в чем их принципиальное различие? Стр.4
6. Корни, истоки обыденного сознания? Стр.5
7. В чем должно заключаться изменение
познавательной установки обыденного сознания? Стр.5
8. Каково основание изменения познавательной
установки обыденного сознания? Стр.5
9. В чем суть кантовского учения
о границах теоретического разума? Стр.6
10. Объясните, как Вы понимаете:
«внутренний ориентир» есть моральный закон в нас». Стр.6
11. Каково содержание понятия «практический»,
«практическое действие» у Канта? Стр.6
12. Существует ли зависимость между подлинно человеческим поступком и
состоянием человеческой познавательной способности?
Стр.6
13. Каково место веры в системе человеческой
ориентации, по мнению Канта? Стр.6
14. Что такое вера? Философское (кантовское) понимание веры. Стр.6
15. Какова предпосылка сознательной
ориентации человека в мире? Стр.7
16. Что первичнее: моральное или религиозное сознание? Стр.7
Список используемой литературы. Стр.8
Иммануил Кант
Родился 22 апреля 1724, умер 12 февраля 1804. Немецкий философ,
родоначальник немецкого классического идеализма, основатель так называемом
критического, или "трансцендентального", идеализма. В "докритический"
период (до 1770) выполнил ряд исследований, объединенных материалистической
идеей естественного развития вселенной и Земли.
Переход к "критическому" периоду знаменуется попыткой указать
принципиальные границы познавательных способностей человека. Исследуя
вопрос об условиях возможности достоверного знания в математике и
естествознании, И. Кант пришел к допущению особых "априорных" (доопытных)
форм созерцания и рассудка. Установленные Кантом "антиномии" (противоречия)
разума послужили для него основанием для различения "вещей самих по себе" и
"явлений" или способов обнаружения этих вещей в опыте, а также для
утверждения, что теоретическому познанию доступны только "явления". Учение
Канта оказало огромное влияние на развитие научной и философской мысли, в
частности, оно стало исходным пунктом и стимулом для разработки диалектики
у Фихте, Шеллинга, Гегеля. Вместе с тем философия Канта имеет отчетливо
выраженный агностический и дуалистический характер, в силу чего в нем нашли
опору некоторые реакционные направления последующей буржуазной философии.
В соответствии с мыслью Канта, человек - существо, принадлежащее двум
различным мирам: миру природы, где он подчиняется естественной
необходимости, и миру свободы, где он выступает как нравственно
самоопределяющееся существо
1. В чем заключается двойственность воздействия науки на человека?
Двойственность воздействия науки на человека заключается в
парадоксальном сочетании двух взаимоисключающих принципов внутри самой
науки, а именно, конструктивного и диструктивного. Рассмотрим более
подробно воздействие на человека этих принципов и начнем с диструктивного.
Наука разрушает собой прошлые человеческие знания, и представления
которые на поверку оказываются фиктивными. Но человек не понимает этой
фиктивности, так как на момент предшествующему появлению «новой науки»,
знания и представления, приобретенные со «старой наукой» кажутся человеку
верными, объясняющим его человека состояние, и состояние окружающего мира.
«Новая наука», неся в себе открытия и знания порой противоположные
известным (например, древнее представление человека о том, что земля
плоская и покоится на спинах трех слонов, было разрушено новым знанием, что
земля круглая и покоится в определенном положении благодаря законам
природы, а не спинам каких то гипотетических животных) несет в себе
огромный стресс для человечества, так как подрывает в человеке уверено ость
в том, что он уже познал мир, и может прогнозировать развитие каких либо
событий, как в своей жизни, так и в жизни окружающего мира. Этим новым
знанием наука уничтожает все «инструменты» которыми владел и научился
пользоваться человек для управления реальностью и надежность которых ни у
кого не вызывала сомнений. Но с другой стороны наука, разрушая старый опыт,
позволяет выстроить на прахе и обломках этого старого опыта новый базис,
который может послужить человеку стартовой площадкой для приобретения
нового опыта и знания, которые позволят человеку еще более правильно и
грамотно управлять как своим развитием, так и развитием мира который его
окружает от которой он может оттолкнуться. В этом и заключается
конструктивизм науки, как элемента, с помощью которого выстраивается новый
человек, новый мир.
Да, разрушая старые постулаты, наука не сразу выдает человеку новые
знания или набор правил. Но, ставя человека в такие условия, (временной
разрыв межу осознанием фиктивности прошлых знаний и получением нового),
наука заставляет его само развиваться, искать какие то пути выход из
сложившейся ситуации, ускоряет разные мыслительные и исследовательские
процессы. Проводя, таким образом, некую тренировку человеческого духа и его
закалку, в преддверии новых и может быть пугающих открытий и знаний.
2. Каковы корни, истоки «мнимого всезнания»?
Корни истоки мнимого всезнания можно обнаружить с древних времен (до
научных). В те, глубоки старые времена человек, накопив какие то
минимальные знания, находящиеся в преданиях, ритуалах, а порой и просто в
банальном обмане, чувствовал себя существом знающим. Например, пред боем
римские жрецы по внутренностям петуха брали на себя смелость и
ответственность с важным видом предсказать исход боя, принося ритуальную
жертву человек, считал, что он задобрил богов и ему больше нечего бояться,
а если человек все равно терпел какие, то страдания и лишения оно относил
это на свои грехи которые прогневили богов. И очень долго человек
существовал в этом симбиозе. Человеку не надо было другой жизни, открытия и
понимания каких то процессов, так как он чувствовал себя комфортно
психологически в это субстанции. Как все было просто, прогневил бога,
послал бог засуху, принесли обильную жертву, появилась удача. Это служило
внутренним ступором человека для его прогресса.
И только достигнув некоторой критической умственной массы человек,
стал понимать, что, наверное, не все явления можно описать милостью или
немилостью богов, что подтолкнуло его к постановке каких то опытов попыток
открыть что-то новое (взять, например древнейших алхимиков которые,
несмотря на запреты и гонения инквизиции, частенько оканчивающиеся костром
или топором палача) начали ставить опыту пускай и в меркантильных целях
получения для себя бесконечного золота, но имевших смелость сотворить и
решить что-то, самим не уповая, на чью то милость).
3. Назовите обязательный компонент любого религиозного мировосприятия
Этим компонентом, но не только компонентом, а бетонным основанием, на
котором покоится религия, является вера. Если рассмотреть веру как цель то
вера есть дорога, ведущая в какую, то абстрактную субстанцию, в которой
обязательно будет хорошо для верующего. Вера шахида в райскую жизнь и
прощения грехов для 70 его родственников толкает его на смерть, причем на
смерть не единоличную, а смерть обязательно с чьей то смертью, это мы можем
увидеть у мусульман. У христиан вера во всепрощении после смерти со стороны
Бога и обещание воскрешения после смерти заставляет соблюдать все
христианские заповеди и правила которые «приближают его к царству божьему
которое и есть рай. В иудаизме вера в Единого бога заставляла считать
идеалом жизни познание истины, справедливость и вечный мир между людьми.
Таким образом, вера является признаком развитой религии (не примитивному
поклонению божеству в страхе перед карой) а религии с верой, где вера есть
тропинка, ведущая к получению тех или иных благ в зависимости от религии.
4. Какой тип знаний дает наука?
Наука дает личности не просто знание в широком понимании этого слова,
а логически и эмпирически подтвержденное знание, которое охватывает узкий
круг явлений в конкретный временной промежуток. Объем этих знаний,
несравним с количеством отбрасываемых лжезнаний. И такая конструкция
применима к каждому новому крупному открытию. И каждое новое научное
достижение можно сравнить с крепким надежным зданием.
5. Наука и обыденное сознание. В чем их принципиальное различие?
Для начала попытаемся определить, а что есть обыденное сознание-это
есть совокупность представлений, знаний, установок и стереотипов,
основывающихся на непосредственном повседневном опыте людей и доминирующих
в социальной общности, которой они принадлежат. О. с. отличается от
сознания, основу которого составляют научные знания, полученные при
применении объективных методов исследования и обеспечивающие проникновение
в сущностные связи, характеризующие природу и общество.
Рассмотрим такой пример. Человечество изначально было озабочено
получением большого количества дармовой пищи это легко увидеть в старинных
легендах о «манне небесной», «о тысячах накормленных пятью хлебами» и.т.д.
и в контексте обыденного сознания человечество питало себя этими сказками
каждый день ожидал, что свершиться одно из вышеописанных чуде. Так как эта
идея была популярна во всем обществе и не было людей которые были способны
дать толчок не к банальному рассуждению о чуде и ожидании его а к
измышлениям на тему как можно сделать такой механизм который смог бы в
кратчайшее время с минимальными затратами выпечь столько хлеба которого
хватило бы на многие тысячи человек. То есть на тот момент существовало
общество «обыденного сознания» их непытливый мозг не хотел и не мог решить
задачу пропитания, каким то научным исследованием, которое могло
воплотиться в изобретение. Если бы общество было бы «научным», не боящимся
думать и экспериментировать оно бы решило эту задачу, а не ждало бы чуда. В
этом мы видим различие в жизни с обыденным сознанием и жизни вместе с
наукой.
Но больше всего различие между наукой и обыденным сознанием
проявляется в сфере индивидуальных решений, когда человек решает
индивидуальный вопрос о смерти от определенной болезни, умрет он от нее или
нет. Наука не сможет ответить на этот вопрос, так как он задан во всеобщей
форме, которую можно отнести к религиозному мировоззрению, эта форма не
подразумевает какого то конкретного исследования поставленной задачи. Так
как в таком вопросе выражается надежда на то, что результат можно знать как
что-то свершившееся. А наука не только не имеет права отвечать на вопрос
включающие в себя надежду и предположения, сам смысл науки другой, наука
это опыт, изыскание исследование.
6. Корни и истоки обыденного сознания.
При детальном рассмотрении обыденное сознание уходит корнями опять
таки в до научный опыт, в то время когда человек «неразумный» ощущал себя
существом, находящимся под управлением и влиянием сверхъестественных сил
которые были в состоянии решить любую проблему и ситуацию.
И вот из-за этого подуправленческого мироощущения появилась привычка
по разным поводам запрашивать ответ, который являлся бы и наставлением к
действию или предупреждения, то есть человек сам для себя получал готовое
знание, полученное через откровение. В современном мире общество в виде
сверхъестественной силы дающей ответы на все вопросы уже видит саму науку.
Ответа о невозможности вероятного, какого то решения задачь теперь ищут в
научных знаниях, а не в черной магии например. Такая идеология носит
название сциентизм[1], идеология, в которой наука ведет и управляет
человеком.
7. В чем должно заключаться изменение познавательной установки
обыденного сознания?
Это изменение заключается в переносе на научное исследование каких
либо гносеологических ожиданий, которые развивались внутри оккультного и
религиозного мировоззрения. Этот перенос образует основу идеологии
сциентизма.
8. Каково основание изменения познавательной установки обыденного
сознания?
Этим основанием является принятие обыденным сознанием познавательной
ситуации с которой сталкивает его научное исследование. Это предполагает,
что человек будет действовать на свой страх и риск, совершать определенные
поступки когда недостает целевых ориентиров.
9. В чем суть кантовского учения о границах теоретического разума?
Теоретический разум по Канту это разум, каким он реализуется в науке.
Учение канта о границах теоретического разума направлено в поддержку
исследовательской дерзости и пытливости ученого. В то же время это учение
выступало против необоснованных претензий ученого быть пророком, на его
попытки руководить личными решениями людей. Вопрос об этих границах был для
Канта и этической проблемой, проблемой дисциплины разума, которая
удерживает науку и ученых от сциентического самомнения. Кант в «Критике
чистого разума» писал: «Что темперамент, а так же талант, нуждаются в
некоторых отношениях в дисциплине, с этим всякий согласиться….»
10. Объясните, как Вы понимаете: «внутренний ориентир» есть моральный
закон в нас».
Внутренний ориентир-«моральный закон в нас» есть вывод Каната в его
работе «критика практического разума». Этот вывод описывает состояние
личности, в этой работе, Кант показал, что развитая личность требует
знания как такового, а не опеки этого знания. Так как относительно цели и
смысла личность обладает внутренним ориентиром, которым и является
«моральный закон в нас».
11. Каково содержание понятия «практический», «практическое действие» у
Канта?
У Канта понятие «практический» тесно переплетено с понятием
«практическое действие» и отличается от обычного смысла применяемого к
словам «практика» и «практицизм». Под «практическим действием» Кант
представляет «поступок», то есть любое событие, получающееся в результате
человеческого решения. В то же время, поступок может носить не только
«положительный» предметный характер, но и быть отрицанием практического
действия в обычном смысле (отказ в действии определенного назначения). В то
же время в обычной трактовке понятие «практическое действие» понимается
производительная деятельность человека, несущая в себе обязательно какой то
обязательный результат.
12. Существует ли зависимость между подлинно человеческим поступком и
состоянием человеческой поступательной способности.
Эти два понятия независимы между собой. Это следует из того, что
человек всегда верен своему долгу (сознанию, возможности совершать или не
совершать поступки), даже если он вообще ничего не знает о перспективах
развития его жизни и ситуации внутри ее.
13. Каково место веры в системе человеческой ориентации, по мнению Канта?
У Канта нет места вере, которая замещала бы знание, в это смысле Кант
становится противником фидеизма. Кант критикует все виды веры. И этим он
вступает в конфликт с теологией, а так же с нерелигиозными формами слепой
веры.
14. Что такое вера? Философское (кантовское) понимание веры.
Кант в своих работах пытается установить новое, «философское» понятие
веры, отличное от ее теологического понимания и понимания в исторической
психологии. По Канту вместо того что бы, иметь веру как надежду, личность
превращает ее в некий инструмент обоснованности своих решений. У Канта,
вера вторична по отношению к моральному решению. Вообщем вера по Канту
отличается от вульгарной общепринятой богооткровенной веры, которая
выглядела как надежда, упование, слепая уверенность. Решающий пункт веры у
Каната это понимание ошибки превращения ответа на вопрос «на что я смею
надеяться?» в условие решения «что я должен делать?»
15. Какова предпосылка сознательной ориентации человека в мире?
В основе трех важнейших сочинений Канта лежат три самых важных вопроса
это: Что я могу знать? Что я должен делать? На что я смею надеяться? И
предпосылкой сознательной ориентации является честная постановка каждого
из этих вопросов, и порядок, в котором эти вопросы ставятся.
16. Что первичнее: моральное или религиозное сознание?
В работах Канта видно, что, мораль могла возникнуть внутри религии, то
есть религия первична и выступает в роли матери для морали. Но как
противоречие у Канта звучит мысль, что мораль не могла созреть внутри
религии, потому что, религия выступает камуфляжем от отчаянности
критических ситуаций и закрывает собой верующих от встречи с «ничто». А
защищая от отчаяния, религия защищает и от кризиса расчетливости.
СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ
1. Э.Ю Соловьев Прошлое толкует нас. Очерки по истории философии и
культуры. Москва 1991 г.
2. Философский словарь. Под ред. Фролова И.Т.. Москва 1991 г.
3. Философия. Учебник. В.В. Миронов. Москва 1998 г.
4. Философия. Канке В.А. Москва 200 г.
-----------------------
[1] Сциентизм (сайентизм, от латинского scienta и англ. Science –
знание, наука-концепция заключающаяся в абсолютизации роли науки в системе
культуры, идейной жизни об-ва. То есть С. есть вера в науку как
человеческого пастыря
| |
