GeoSELECT.ru



Гражданское право и процесс / Реферат: Дееспособность несовершеннолетних (Гражданское право и процесс)

Космонавтика
Уфология
Авиация
Административное право
Арбитражный процесс
Архитектура
Астрология
Астрономия
Аудит
Банковское дело
Безопасность жизнедеятельности
Биология
Биржевое дело
Ботаника
Бухгалтерский учет
Валютные отношения
Ветеринария
Военная кафедра
География
Геодезия
Геология
Геополитика
Государство и право
Гражданское право и процесс
Делопроизводство
Деньги и кредит
Естествознание
Журналистика
Зоология
Инвестиции
Иностранные языки
Информатика
Искусство и культура
Исторические личности
История
Кибернетика
Коммуникации и связь
Компьютеры
Косметология
Криминалистика
Криминология
Криптология
Кулинария
Культурология
Литература
Литература : зарубежная
Литература : русская
Логика
Логистика
Маркетинг
Масс-медиа и реклама
Математика
Международное публичное право
Международное частное право
Международные отношения
Менеджмент
Металлургия
Мифология
Москвоведение
Музыка
Муниципальное право
Налоги
Начертательная геометрия
Оккультизм
Педагогика
Полиграфия
Политология
Право
Предпринимательство
Программирование
Психология
Радиоэлектроника
Религия
Риторика
Сельское хозяйство
Социология
Спорт
Статистика
Страхование
Строительство
Схемотехника
Таможенная система
Теория государства и права
Теория организации
Теплотехника
Технология
Товароведение
Транспорт
Трудовое право
Туризм
Уголовное право и процесс
Управление
Физика
Физкультура
Философия
Финансы
Фотография
Химия
Хозяйственное право
Цифровые устройства
Экологическое право
   

Реферат: Дееспособность несовершеннолетних (Гражданское право и процесс)



Контрольная работа по гражданскому праву



Дееспособность несовершеннолетних



Дееспособность – это способность гражданина своими действиями
приобретать и осуществлять гражданские права, создавать для себя
гражданские обязанности и исполнять их. Она возникает в полном объёме с
наступлением совершеннолетия, то есть по достижении восемнадцатилетнего
возраста (ст. 21 ГК РФ).
В отличие от правоспособности, дееспособность связана с совершением
гражданином волевых действий, что предполагает достижение определенного
уровня психической зрелости. Закон в качестве критерия достижения
гражданином возможности собственными действиями приобретать для себя права
и нести обязанности предусматривает возраст. Полная дееспособность
признается за совершеннолетними гражданами, т.е. достигшими
восемнадцатилетнего возраста. Допускается два изъятия из этого правила:
полная дееспособность может возникнуть у гражданина и до достижения
восемнадцатилетнего возраста в случаях, во-первых, вступления в брак лицом,
не достигшим 18 лет, если ему в установленном законом порядке был снижен
брачный возраст, во-вторых, эмансипации (ст. 27 ГК).
Эмансипация — объявление несовершеннолетнего, достигшего 16 лет, если
он работает по трудовому договору либо с согласия родителей занимается
предпринимательской деятельностью, полностью дееспособным. Указанные
действия служат достаточным доказательством того, что несовершеннолетний в
состоянии самостоятельно приниматъ решения по имущественным и иным
гражданско-правовым вопросам, т.е. достиг уровня зрелости, обычно
наступаемого по достижении совершеннолетия. Эмансипация совершается по
решению органа опеки и попечительства при наличии согласия обоих родителей,
либо суда, если родители или один из них на то не согласны. Цель
эмансипации заключается в придании несовершеннолетнему полноценного
гражданско-правового статуса. Следует иметь в виду, что отдельные права и
обязанности возникают исключительно по достижении определенного возраста,
как например, право на приобретение огнестрельного оружия. В соответствии с
п. 16 постановления Пленума Верховного Суда Российской Федерации и Пленума
Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации № 6/8 от 1 июля 1996 г.
эмансипированный несовершеннолетний обладает в полном объеме гражданскими
правами и несет обязанности (в том числе самостоятельно отвечает по
обязательствам, возникшим вследствие причинения им вреда), за исключением
тех прав и обязанностей для приобретения которых федеральным законом
установлен возрастной ценз.
Конечно, невозможно сразу наделить совершеннолетнего всем объемом
гражданской дееспособности, не предоставляя ему возможности постепенно
приучаться к совершению самостоятельных волевых действий. Закон
предусматривает определенные возрастные этапы, с наступлением которых
несовершеннолетнему предоставляются более широкие элементы дееспособности.
Проявляется это в двух главных областях дееспособности: возможности
совершения сделок и самостоятельной имущественной ответственности,
Несовершеннолетние, не достигшие четырнадцатилетнего возраста
(малолетние), по общему правилу недееспособны, все сделки от их имени
совершают только их родители, усыновители или опекуны. Однако четырнадцать
лет — достаточно большой промежуток для становления психики
несовершеннолетнего, его интеллектуальной зрелости. Едва ли можно
сравнивать уровень осознании совершаемых действий годовалым ребенком и
тринадцатилетним подростком. Поэтому закон предусмотрел возможность
совершения малолетними определенных сделок. От 6 и до 14 лет — первый
возрастной промежуток, с которым закон связывает определенный этап
взросления. В этом возрасте малолетние вправе самостоятельно совершать
мелкие бытовые сделки; сделки, направленные на безвозмездное получение
выгоды, не требующие нотариального удостоверения либо государственной
регистрации; сделки по распоряжению средствами, предоставленными законным
представителем или с его согласия третьим лицом для определенной цели или
для свободного распоряжения (п. 2 ст. 28 ГК)
Мелкие бытовые сделки — это сделки, которые направлены на
удовлетворение обычных, каждодневных потребностей малолетнего или членов
его семьи и незначительные по сумме. Из названных двух критериев вероятно,
меньше вопросов вызывает потребительский характер мелкой бытовой сделки.
Так, покупка хлеба, молока, других продуктов питания, которые приобретаются
практически постоянно, тетрадей других предметов, необходимых малолетнему
каждый день, совершение некоторых других сделок имеют обычный для любого
ребенка потребительский характер. Более сложен второй критерий —
незначительность суммы сделки. Не говоря уже о таких явлениях, как
инфляция, и в условиях устойчивой экономики всегда возникает проблема
оценки. Является ли та или иная сделка значительной или незначительной по
сумме? Подчас высказываются предложения установить конкретную сумму в
законе, либо определять ее как процент от уровня дохода родителей и т.п.,
однако ни одно из этих предложений не имеет отношения к смыслу правила,
положенного в основу законодательного решения: незначительность означает,
что для данного малолетнего с учетом его уровня развития, степени осознания
значимости совершаемого им действия, суд в каждом конкретном случае должен
вынести свое решение о том, является ли для конкретного малолетнего
совершенная сделка мелкой, т.е. незначительной по сумме или нет. Оба
критерия мелкой бытовой сделки имеют оценочный характер. Сравните сделки,
которые может совершать 6-летний и сделки, которые в состоянии осознать и
совершить 13-летний. Характер и размер мелких бытовых сделок у того и
другого, думается, будет различен.
Сделки направленные на безвозмездное получение выгоды, не требующие
нотариального удостоверения или государственной регистрации малолетние
вправе совершать, поскольку такие сделки, как правило, не налагают на них
обязанностей. Так, договор дарения предполагает выражение воли одаряемого
на принятие дара, значит, малолетний должен иметь возможность выразить свою
волю, принимая какой-либо пусть даже незначительный подарок. Исключение
составляют сделки, для которых предусмотрена нотариальная форма или
государственная регистрация, поскольку эти действия предполагают сделки со
значительными объектами, например, жилым домом.
Еще большие возможности предоставляет закон малолетним, наделяя их
правом совершать сделки по распоряжению предоставленными им средствами.
Указанные сделки совершаются под косвенным контролем законных
представителей малолетнего, поскольку средства предоставляются либо ими,
либо с их согласия третьими лицами, следовательно, законные представители
вполне могут контролировать сумму, предоставляемую ребенку, целевое
использование средств и т. д. Реализуя предоставленные возможности, ребенок
демонстрирует законным представителям свою зрелость, взвешенность и
обоснованность заключаемых им гражданско-правовых сделок, что позволяет
корректировать его поведение еще задолго до достижения дееспособности в
полном объеме.
Малолетние, несмотря на обладание возможностью совершения определенных
сделок, не несут самостоятельной ответственности, являясь недееспособными.
Ответственность за их действия, включая сделки, которые они вправе
совершать самостоятельно, несут их родители, усыновители или опекуны в
полном объеме, они же отвечают и за вред, причиненный малолетними. В целом,
хотя статья 28 Гражданского кодекса и названа «дееспособность малолетних»,
граждане, не достигшие 14 лет, являются недееспособными. Предоставленные им
законом возможности совершения отдельных сделок носят строго исчерпывающий
характер и являются исключением из общего правила. Кроме того, нельзя
говорить о дееспособности лица, если оно не несет самостоятельной
ответственности за свои действия.
С достижением 14-летнего возраста несовершеннолетний наделяется правом
совершать самостоятельно любые сделки, при условии письменного согласия его
законных представителей. Согласие может быть получено как до совершения
сделки, так и быть письменным одобрением уже состоявшейся сделки.
Несовершеннолетние в возрасте от четырнадцати до восемнадцати лет вправе
самостоятельно и без согласия законных представителей, помимо сделок
совершаемых малолетними, распоряжаться собственным заработком, стипендией
или иными доходами; осуществлять права автора произведений науки,
литературы или искусства, изобретения или иного охраняемого законом
результата своей интеллектуальной деятельности; в соответствии с законом
вносить вклады в кредитные учреждения и распоряжаться ими, а также по
достижении 16 лет быть членами кооперативов (ст. 26 ГК). Право совершения
названных сделок означает наделение несовершеннолетних определённым объемом
дееспособности, что позволяет говорить об их частичной дееспособности.
Подтверждается это и возложением на несовершеннолетних самостоятельной
имущественной ответственности по заключенным ими сделкам, а также за
причинение вреда. Частичная дееспособность несовершеннолетних позволяет
более детально оценивать их уровень зрелости, готовности к самостоятельному
участию в гражданском обороте. Наиболее существенным элементом частичной
дееспособности несовершеннолетнего является право распоряжения собственным
заработком, стипендией и иными доходами. В данном случае несовершеннолетний
действует исключительно по своему усмотрению и расходует средства,
приобретённые им самостоятельно. А это максимально сближает положение
несовершеннолетнего и полностью дееспособного лица. Сложившаяся практика
исходит из буквального толкования нормы закона, предоставляющей
несовершеннолетнему такое право, и устанавливает, что речь идет только об
уже заработанных и полученных средствах. Закон в данном случае не
распространяется на распоряжение еще не полученным или будущим заработком,
поскольку исключение из общего правила не подлежит расширительному
толкованию. Вместе с тем, возможна ситуация, когда несовершеннолетний
неразумно расходует заработанные средства. В этом случае законные
представители либо орган опеки и попечительства вправе вмешаться и
ходатайствовать перед судом об ограничении или лишении несовершеннолетнего
права самостоятельно распоряжаться заработком или стипендией. Например, всю
зарплату несовершеннолетний тратит на приобретение компакт-дисков с
записями любимых им песен, ничего не оставляя на другие цели. Напротив,
разумное расходование средств, обоснованные их вложения позволяют родителям
ставить перед органами опеки и попечительства вопрос о досрочном наделении
несовершеннолетнего, при наличии предусмотренных а законе условий,
дееспособностью я полном объеме — эмансипации.
С достижением 18 лет, а так же в уже рассмотренных случаях,
дееспособность граждан возникает в полном объеме. На содержание
дееспособности более не оказывают влияния возрастные факторы.



Литература:



1. Гражданский Кодекс Российской Федерации. Гл. Ш
2. Гражданское право. Учебник. Часть I. Издание 2-е, переработанное и
дополненное /Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – М.: «ПРОСПЕКТ», 1997,
- 600 с.




Реферат на тему: Диплом по гражданскому праву

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

Факультет «Цивільного права і підприємництва»

Кафедра цивільного права



Правове положення громадських організацій і політичних партій по
законодавству України.



Допущена до захисту (____(_________________2001 р.
Завідуючий кафедрою цивільного права



Одеса–2001


План
Вступ…………………………………………………………………………………3–4
Розділ 1. Історія виникнення і розвитку громадських організацій і
політичних партій………………………………………………………………………………..5–34
1. . Основні етапи розвитку громадських організацій і політичних
партій…...5–12
2. . Поняття та види громадських організацій і політичних
партій…..….……13–34
Розділ 2. Правове становище громадських організацій і політичних
партій по законодавству Україні……………………………………………………….……35–92
1. . Громадські організації і політичні партії – як суб’єкти цивільних
правовідносин…………………………………………………………….……35–53
2. . Способи та особливості виникнення громадських організацій і політичних
партій, як юридичних осіб……………………………………………………..…54–69
3. .Цивільна правосуб'єктність громадських організацій і політичних
партій…………………………………………………………………………….…70-80
4. . Підстави, порядок і наслідки припинення громадських організацій і
політичних партій………………………………………………………...……….81–92
Розділ 3. Тенденції розвитку політичних партій України ………………...….93–100
Висновок…………………………...……………………………………………101–103



Вступ.
Одним із важливіших конституційних прав громадян в демократичній
державі є право на об’єднання (свобода спілок та асоціацій) тобто право
вільно створювати різного роду об'єднання, приєднатись до них і виходити з
них. Майже у всіх країнах (включаючи країни тоталітарного соціалізму)
говориться про волю об'єднання в політичні партії, культурні, спортивні та
інші громадські організації.
Конституція України гарантує (ст. 36) громадянам нашої держави право
на свободу об’єднання у політичні партії, громадські організації для
здійснення і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Права людини – це
не дарунок держави, уряду, політичної партії чи її лідера, а суверенний,
не відчужуваний атрибут кожної людини, кожної особистості, незалежно від
раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, віросповідання, політичних
поглядів і переконань, соціального чи походження майнового положення; не
народ існує для держави чи уряду, а держава й уряд – для народу, не народ
для Конституції, – а Конституція для народу.
Саме через громадські об’єднання, громадсько-політичні рухи, політичні
партії до активної державотворчої діяльності залучаються широкі верстви
населення, реалізуються й захищаються політичні та економічні інтереси тієї
чи тієї частини суспільства (народу, нації, соціальної групи). Вони є
формою здійснення зв’язків між громадянським суспільством і державою. Тим
самим через партії населення заявляє про свої групові вимоги. Правящі
структури теж використовують партії для звернення до народу за підтримкою
рішення тих чи інших питань. Громадські об’єднання не залежать від держави,
вони здатні впливати на державні інститути і водночас захищати суспільство
від необґрунтованого втручання держави в громадське життя.
Конституційне право на свободу об’єднання є юридичною основою
створення і діяльності громадських організацій, політичних партій та
професійних спілок.
Усвідомлення змісту діяльності громадських організацій та політичних
партій, їхнього місця та ролі в суспільстві має не лише науково-
пізнавальне, а й практичне значення. Без цього неможливо об’єктивно
проаналізувати реалії сьогоденного життя, виявити протиріччя, які виникають
в суспільстві.
Саме вищевикладені проблеми підводять нас до мети дипломної роботи –
розглянути правове положення громадських організацій і політичних партій.
Ця мета диктує і задачі:
. Дати визначення поняттям громадських організацій і політична партія, а
так само їх видам;
. Охарактеризувати ознаки громадських організацій і політичних партій як
юридичних осіб;
. Визначити порядок виникнення громадських організацій і політичних
партій як юридичних осіб;
. Розглянути поняття цивільної правосуб'єктності юридичних осіб;
. Визначити порядок реорганізації і ліквідації громадських організацій і
політичних партій як юридичних осіб;
При підготовці до написання представленої роботи я досліджувала дуже
багато нормативних документів, таких як закони, кодекси.



Розділ I.
1. Основні етапи і розвиток громадських організацій і політичних партій.

Свідчення про об'єднання людей зі спільними поглядами на природу,
суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх
суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські
об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До
таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції,
середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єднання епохи
Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або
товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно
відбувалося осмислення сутності громадських об'єднань, їх місця й ролі у
суспільстві. Починаючи із середньовіччя мислителі, намагалися розрізняти
державу і суспільство. І вже у XVIII ст. Ш. Монтеск'є розглядає їх як
окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у 1. Канта втілюється в
концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом
і свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини
у державі виступають як суспільні, оскільки держава є похідною від
суспільства. Відповідно й виникнення громадських об'єднань — процес
об'єктивний, закономірний. зумовлений потребою людей у колективній
творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднання індивід
досягає особистої свободи.
Ряд західних соціологів висувають на перший план біологічні та
психологічні причини об'єднання людей у різноманітні спілки, асоціації,
групи. Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження:
індивід у громадському об'єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш
популярні інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні. прагнення до
самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог
П. Плау висунув припущення про взаємозв'язок між виникненням громадських
об'єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких
можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.
Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських
об'єднань сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність
людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному,
забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей
безпосередньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спільна
діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і
вартостями[1].

Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів
стародавнього світу. Так, грецький філософ Аристотель писав про боротьбу в
VI сторіччі до н.е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великі землевласники,
мешканці рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення побережжя) і
діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).
У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники
патриціанської знаті) і партією популярів (представники переважно сільських
плебеїв).
У середні віки існуючі політичні угруповання – “партії” – виступали
тимчасовими об’єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними
верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і
папством у ХІІ –ХV сторіччях вилилася у боротьбу між партією гвельфів
(представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники
світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси
феодалів, виступали за підтримку сильної імператорської влади).
Прототипи сучасних політичних партій виникли у період ранніх
буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої
Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США,
після проголошення незалежності наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ сторіччя
виникли партії федералістів і антифедералістів. 1916 року в Росії діяли 244
політичні партії. За підрахунками історика Д.В. Яневського, в Україні
влітку 1917 року активно діяли понад 30 політичних угрупувань різних
напрямків, кожне з яких висувало власну програму з блоком демократичних
гасінь. Проте українські партії не зуміли прийти до взаєморозуміння і з
цієї, а також й інших причин, зазнали краху.
1996 року на планеті налічувалося 186 самостійних держав, у 19 з них
були заборонені будь-які партії, а у 29 діяла лише одна – правляча
(урядова) партія. У 143 країнах існувала кілька політичних партій
(приблизно у половині з цих держав утворені коаліційні уряди з
представників різних партій).

Процес переходу від однопартійності до багатопартійності відбувається
непросто, має свої особливості, етапи, труднощі.
Перші політичні партії на Україні виникли наприкінці ХІХ – на початку
ХХ сторіччя. Це були як буржуазні партії, так і партії соціал-демократичної
спрямованості. Серед буржуазно-демократичних партій слід назвати Українську
демократичну партію (УДП) і Українську радикальну партію (УРП), які виникли
1904 року. Ці партії невдовзі об’єдналися в Українську радикально-
демократичну партію (УРДП). За своєю суттю це була партія кадетського
спрямування. Вона виступала за демократизацію України, проти монархії у
Росії та за автономію для України у складі демократичної Росії.
Відчутну політичну діяльність в Україні вели також партії
соціалістичного спрямування, зокрема, Революційна українська партія (РУП)
(з 1900 року), яка 1905 року була перейменована на Українську соціал-
демократичну робітничу партію (УСДРП). Вона виступала разом з Російською
соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП) за соціалістичну революцію
та соціалізм, за автономію Україну.
З 1906 року в Україні функціонує Українська партія соціалістів-
революціонерів (УПСР), яка після певної перерви у квітні 1917 року знову
відновила свою діяльність і набула великої популярності, особливо серед
українського селянства.
Певний вплив на політичне життя українства справляла й Українська
партія соціал-федералістів (УПСФ), створена 1905 року. На виборах до
Установчих зборів Росії отримала близько 100 тисяч голосів.
Серед інших політичних партій, які виникли та діяли в дореволюційний
період, слід назвати також Українську соціалістичну партію (УСП),
Революційну українську партію (РУП), Українську народну партію (УНП),
Товариство українських поступовців (ТУП) та ін. Політична палітра цих
партій була досить різноманітною, але їх об’єднувало одне головне питання –
відродити націю та державність.
У революційний 1917 рік в Україні виникло чимало нових політичних
партій та активнішою стала діяльність існуючих. До складу Центральної Ради
входили представники майже всіх 17 політичних партій, які діяли на той час.
Проте здійснити свою мету – утвердити Українську Народну Республіку – цим
партіям не судилося. Після захоплення влади в Росії та в Україні
комуністичною партією всі інші партії було розігнано, а їхня діяльність
заборонена. Остання українська партія – Українська комуністична партія
(УКП), яка стояла на засадах нової самостійної УРСР, проіснувала до 1925
року.
Отже, процес формування багатопартійності у 20-ті роки був перерваний
більшовицькою владою. Велетенська машина тоталітаризму розчавила партії та
їх ідеали. Щоб остаточно знищити прогресивно мислячих діячів, які
продовжували мріяти про українське відродження, більшовицький режим
вигадував, а відтак “знищував” різноманітні міфічні політичні організації
та партії, які нібито займалися терористичною діяльністю, вели
антирадянську пропаганду. Так 1929 року за сфабрикованими органами ДПУ
матеріалами була “викрита” Спілка визволення України (СВУ), яка нібито мала
на меті об’єднати навколо себе “українські антирадянські елементи”. Понад
400 осіб було репресовано у цій справі, більшість з них – розстріляно або
загинуло у сталінських таборах Сибіру. Впродовж наступних 1930-1937 років
ДПУ було сфабриковане ще шерег так званих справ: Українського національного
центру (УНЦ), Української військової організації (УВО), Об’єднання
українських націоналістів (ОУН) та ін.
Проте в той час почали виникати нові політичні партії та об’єднання в
українській діаспорі та у закордонній Україні. Досить зазначити, що у 20-30
роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько 30 українських
національних партій. Такі партії, як Українська соціалістично-радикальна
партія (УСРП), Українське селянське об’єднання, Комуністична партія
Західної України, Партія народної волі, СЕЛЬРОБ; ці партії створювали
соціальну і політичну лівицю. Українська партія національної роботи (УПНР),
Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Українська
республіканська партія (УРП), Українська партія революціонерів на Волині,
Українське соціалістичне об’єднання “Соціалістичний Союз”, Українська
національна партія (УНП), незважаючи на деякі теоретичні відмінності в
соціальних поглядах, належали до центристських партій; Християнсько-
суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом – Українська
католицька народна партія), Фронт національної єдності та інші відносилися
до правих політичних партій.
Хвиля появи нових політичних партій в українській діаспорі, насамперед
у Західній Європі, припадає на 1945-1955 роки. Як правило, їхніми активними
членами ставали інтерновані колишні військовики та робітники. З часом свою
штаб-квартиру і головну діяльність вони перенесли на терени США та Канади,
що значно активізувало діяльність уже діючих там політичних партій та
організацій, угрупувань, товариств.
Політична активність української діаспори, безперечно, не могла не
вплинути на визрівання дисидентського руху, соціально-політичного
потенціалу багатопартійності в Україні за часів існування СРСР, особливо в
період так званої горбачовської “перебудови”.
З 1989 по 1996 рік зареєстровано понад 40 політичних партій у
незалежній Україні. Багатопартійність стає реальним фактом нашого
політичного буття. Йдеться насамперед про такі політичні партії, як
Українська республіканська партія (УРП), Демократична партія
України(ДемПУ), Партія демократичного відродження України(ПДВУ), Соціал-
демократична партія України(СДПУ), Українська селянсько-демократична партія
(УСДП), Партія Зелених України (ПЗУ), Українська національна консервативна
партія (УНКП), Народна партія України (НПУ) та ін.
Зазначимо, що процес становлення багатопартійності в Україні набув
нині двох найхарактерніших рис:
1) інтенсивно виникають партії східно-регіонального та південно-
регіонального походження (Партія праці України (ПП), Громадський
Конгрес України (ГКУ), Ліберальна партія України (ЛПУ), Партія
економічного відродження Криму та ін.;
2) стали оформлятися у політичні партії досить впливові лобістські
угрупування підприємців, керівників державних та орендних підприємств,
колективних селянських господарств та інші (Селянська партія України
(СелПУ), Українська партія справедливості (УПС), Українська партія
солідарності та соціальної справедливості та ін.).
На додаток до головних політичних партій, діючих в Україні, у містах
існують розрізнені й малочислені групи, групки або відділення Марксистської
робітничої партії диктатури пролетаріату, ДС, КАС та інших політичних
формувань. Цілий шерег партій заявили про себе у засобах масової інформації
та на мітингах, але не провели установчих зборів.
Становлення багатопартійності в Україні відбувається за екстремальних
умов. Продовжується поглиблення соціально-економічної кризи, зростає
соціальна напруга, девальвуються в очах значної частини населення
демократичні цінності. Монополію на владу від КПРС-КПУ перехопила “партія
влади”. Замість єдиної ідеології, яка виконувала державницько-охоронні
функції, виникло безліч нових концепцій, теорій, програм, які претендують
на істину в першій інстанції. Чимало партій намагаються нав’язати свою
модель соціального розвитку посткомуністичного суспільства. За винятком
однієї-двох партій інші не мають достатнього впливу у загальнонаціональному
вимірі. Розколи, що відбулися у деяких партіях, свідчать про їхню внутрішню
нестійкість, залежність від волі різних партійних фракцій. Діяльність
більшості партій є соціально безадресною, не спирається на конкретну
соціальну базу. Чимало партій є “загадковими”, невідомими для широкого
загалу. Згідно з дослідженням Національного інституту стратегічних
досліджень, проведеного влітку 1993 року, лише 5.5 відсотка опитаних
погодилися з тим, що саме політичні партії визначають політико-економічний
розвиток України, і тільки 5.4 відсотка згодні довірити проведення реформ у
нашій державі лідерам нинішньої політичної опозиції.
А яка ситуація в процесі формування багатопартійності склалася з
Комуністичною партією України? Хоча юридично однопартійність і керівна роль
її були усунені ще в середині 80-х років, усе ж партія комуністів
залишалася наймасовішою політичною силою, яка фактично домінувала у
політичному житті. Її авторитарна сутність не змінилась. Тому вже до
серпневого путчу Комуністична партія України, як і КПРС загалом, перебувала
в стані глибокої політичної, організаційної та ідеологічної кризи,
свідченням чого був масовий вихід з партії. Комуністична партія України не
змогла і не могла трансформуватися у принципово іншу, адекватну
демократичному режимові партію, а після серпневого путчу 1991 року взагалі
перестала існувати згідно з Указом Президії Верховної Ради України.
Неминучий крах КПРС, її республіканських організацій став крахом моделі
соціалізму під проводом цієї партії.
Проте нині на тлі економічної дестабілізації в Україні активізують
свою діяльність політичні угрупування соціал-комуністичної орієнтації
(Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Комуністична
партія Криму, Союз комуністів України, Фронт трудящих). Вони, здобувши
більшість у парламенті України, виступають принциповими опонентами націонал-
радикалів і націонал-демократів у становленні до:
1) ідеї державної незалежності;
2) історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР;
3) нинішньої Росії та СНД;
4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму;
5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ;
6) державної атрибутики України;
7) української мови як державної (офіційної) мови в Україні.
Викликає занепокоєння спроба комунно-партійних депутатів Верховної
Ради України на парламентському засіданні 18 жовтня 1994 року очиститися
від гкчепістів 19-21 серпня 1991 року, скасувавши Указ Президії Верховної
Ради України про тимчасове призупинення і заборону діяльності
Комуністичної партії України. Ортодоксальні комуністи наполягають на
поверненні старих форм державності і централізованого управління,
виступають за примусове будівництво ладу, модель якого заздалегідь
будується в свідомості теоретиків, на їхню думку, “згідно с теорією Маркса-
Леніна” і під яку треба підтягувати дійсність, хоч би цього хтось і не
хотів.
Виникнення партій не є випадковим явищем. Їх поява зумовлена
об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації
політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку
демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.
Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного
руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на
організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної
діяльності, шляхом створення таємної групи змовників з метою змінити
існуючий політичний режим або об’єднати навколо парламентської групи
депутатів одного політичного напрямку, представників у місцевих органах
влади, що їх підтримують.
Різні засади виникнення політичних партій, неоднакова їхня роль у
політичному житті народів, різноманітність функцій, які вони виконують
залежно від суспільно-політичного устрою країни, – все це зумовлює
відсутність загального, універсального визначення політичних партій як
специфічних організацій, як специфічних інституцій політичної системи.



1.2 Поняття та види громадських організацій і політичних партій.
Як юридичні особи в Україні діють різні об’єднання громадян: політичні
партії та громадські організації (згідно з законом “Про об’єднання
громадян” від 16 червня 1992 року у статті 1 визначається, що об’єднання
громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка
тощо), визначається політичною партією або громадською організацією.
Невід'ємним елементом будь-якого демократичного суспільства є
різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення
полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем
повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-
політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.
З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури
посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об'єднань у соціально-
політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях,
зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські
рухи. Причому особлива активність названих об'єднань, а також динаміка
їхнього розростання та впливу спостерігаються у суспільствах перехідного
тину, де одночасно виникає безліч складних суспільно-політичних проблем.
Загальноприйняте у сучасній політології поняття "громадські організації
і рухи" виникло на основі ширшого поняття "суспільні об'єднання" як більш
наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки
діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх
диференційовано Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що
виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій
статут і характеризуються чіткою структурою[2].
Громадські організації створюються і діють у формі спілок (адвокатів,
музикантів та ін.), товариств (наприклад, наукове товариство ім. Т.
Шевченка), комітетів (наприклад, національний олімпійський комітет
України), асоціації (наприклад, українська уфологічна асоціація) тощо.
Спілка-обєднання людей, пов’язаних спільними умовами життя, спільною
метою.
Товариство-організація, об’єднання людей, які ставлять перед собою
спільні завдання, мету, програму дій і відповідно діють для їх виконання,
здійснення.
Комітет-колегіальний орган, що керує будь-якою галуззю державної, або
громадської організації.
Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасному
світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні,
дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі,
фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки;
різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною
їх ознакою є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-
структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.
Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною
метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно
неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-
політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий
характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань,
після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні
партії чи громадські організації.[3]
Основними різновидами громадських рухів нині є:
політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові
демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав
і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та
національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані
"нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття
(антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів
висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують
питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі
рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з
державою.
У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою
добровільні формування, що виникають у результаті цільного волевиявлення
громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненність
від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не
втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного
законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від
державних інститутів не наділені владними повноваженнями. Відрізняються
вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння
державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань
пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу,
фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників
незалежно від мети та характеру об'єднання, нетрадиційність) та принципами
діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів,
самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю
природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є
політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного
характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують
людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національне
орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства та ін.), по-друге,
є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.
Щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єднань і рухів, які
виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не
вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології.
Щодо цього існують різні критерії:
1) за родом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні,
опозиційні, аматорські, національні та ін.;
2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоціальні,
політизовані й не політизовані;
3) за інтересами — економічними, професійними, суспільно-політичними та
ін.;
4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;
5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робітничий, фермерський
рухи;
6) за рівнем масовості й ступенем пилину — профспілки, антивоєнний і
феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у СІІІЛ чи рух
англійських докерів — з іншого;
7) за спонукальними мотивами виникнення — соціальне усвідомлені (спілки
ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісне-орієнтовані
(рух "зелених", спілка "Чорнобиль"); традиціоналістськи зумовлені
(релігійні, національні об'єднання);
8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;
9) за ставленням до існуючого ладу — консервативні, реформістські,
революційні, контрреволюційні;
10) за ступенем і формою організації — стихійні й організовані, слабко- й
високоорганізовані.[4]
При розбудові демократичного суспільства в нашій державі виникла
безліч суспільних об'єднань. Цей процес відбувається спонтанно і
безсистемне, що характерно для перехідного періоду. За підрахунками
фахівців, зараз в Україні створено приблизно 5 тис. асоціацій, спілок,
фондів і т. ін. Майже 700 суспільних об'єднань заявляють, що вони є
загальноукраїнськими. 126 з них зареєстрували свої статути в Мінюсті
України.
В Україні з усієї сукупності суспільних об'єднань 21% становлять
доброчинні фонди, 7,2% — культурологічні. 2% — молодіжні.
Близько 100 об'єднань і товариств утворені на етнічній основі.
Наприклад, у Харкові в січні 1996 р. зареєстровано дагестанське і циганське
об'єднання, а всього їх у місті — 20.[5]
Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспільно-
політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між
політичним і громадянським суспільством, між "низами" й "верхами". І саме в
цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.
Політична структура сучасного цивільного суспільства надзвичайно
складна, вона містить у собі безліч взаємодіючих з державою суспільних
об'єднань. Політичні партії -лише один з їхніх видів. Отже, основне
значення для їхнього правового регулювання має формулювання такого
юридичного визначення самого поняття "політична партія", що дозволило б
відмежувати партії як специфічний суб'єкт права від всіх інших видів
суспільних об'єднанні. Тільки в залежності від чи наявності відсутності в
якого-небудь об'єднання визнаного законом якості політичної партії можуть
бути визначені нею правовий статус, права й обов'язки, місце і роль у
політичній системі.
Вітчизняні й зарубіжні політологи по-різному тлумачать суть, зміст
діяльності, призначення та функції партії. Тому з’ясуємо насамперед зміст
вихідних понять вчення про партію.
Слово “партія” – латинського походження (partio – ділю, розділяю, тобто
це група людей, об’єднаних спільністю ідей, інтересів для виконання певної
роботи).[6]
Уявлення про ту чи ту партію дають такі ознаки:
1) мета партії – завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;
2) характер організації партії;
3) зміст ідеології партії;
4) діяльність партії щодо забезпечення соціальної опори, підтримки з боку
населення.
До ХІХ сторіччя партіями називали групи, які суперничали між собою у
складі уряду або відповідним чином впливали на політику уряду.
За визначенням німецького соціолога М.Вебера, партії у своєму розвитку
пройшли три стадії:
- аристократичне угрупування;
- політичний клуб;
- масова партія.
Проте ці стадії розвитку пройшли лише дві англійські партії –
лібералів і консерваторів. Більшість же політичних партій формувалися як
масові.
Відомий серед політологів спеціаліст у галузі партій та партійних
систем Д. Сартрі визначає політичну партію як “політичну групу, яка бере
активну участь у проведенні виборів і яка має завдяки цьому можливість
проводити своїх кандидатів у державні заклади”.
Р. Хакцюрн, який присвятив спеціальне дослідження з’ясуванню місця і
ролі політичних партій у США, визначає політичну партію як “автономну групу
людей, які ставлять за мету висунення своїх кандидатів і боротьбу на
виборах у надії добитися контролю над урядовою владою шляхом завоювання
посад у державних структурах та організації уряду”.
У філософському енциклопедичному словнику (1989 року видання) дається
таке визначення партії: “Політична партія – це політична організація, яка
виражає інтереси суспільного класу або прошарку, що об’єднує їх
найактивнішу частину представників і керує ними для досягнення певної мети
та ідеалів”[7].
Аналіз сучасного законодавства дозволяє виділити три основних
кваліфікаційних ознаки, що притаманні політичній партії як правовому
інституту. Про відсутності хоча б одного з них суспільне об'єднання втрачає
якість партії.
Політична партія — це суспільне об'єднання, головною метою участі якого
в політичному процесі є завоювання і здійснення (чи участь у здійсненні)
державної влади в рамках і на основі конституції і діючого
законодавства.[8]
Це головна кваліфікаційна ознака політичної партії, що виражає саму її
сутність і відрізняє її від всіх інших видів суспільних об'єднань
неполітичного характеру (різного роду союзів, асоціацій, клубів, фондів і
т.д.). Останні являють собою створювані соціальними і професійними групами
організації, головна мета яких - задоволення і захист інтересів своїх
членів. Звичайно, для досягнення цих цілей такі організації нерідко
прагнуть впливати і на політику, але політична діяльність для них не є
вирішальна, а носить допоміжний характер і здійснюється головним чином
через партії. У цьому їхня принципова відмінність від політичних партій,
яка усе більш послідовно проводиться сучасним законодавством.
У ряді новітніх законодавчих актів політична партія визначається,
насамперед, як організація, створювана для завоювання і здійснення
державної влади (Буркина-Фасо, Конго, Ефіопія, Польща й ін.). Польський
закон визначає політичну партію як громадську організацію, що ставить своєю
метою "участь у політичному житті, особливо шляхом надання впливу на
формування державної політики і здійснення влади".
Наприклад, закон про політичні партії Буркина-Фасо визнає метою партії
"завоювання" здійснення "державної влади", та закон про асоціації 1991 р.
визначає асоціацію як групу фізичних і юридичних осіб "які мають своєю
метою здійснення загальних задач у культурній, соціальній, духовній,
релігійній, економічній і професійній областях...". Більш того, у ряді
країн всім іншим видам суспільних об'єднань прямо заборонено здійснювати
політичну діяльність, що принципово відрізняє їхній правовий статус від
статусу політичних партій.
В умовах нерозвиненості партійної системи однієї з важливих форм
політичної організації стають політичні рухи, що, багато в чому
відрізняються від партій, мають з ними одну загальну ознаку – вони
створюються для участі в політичному житті з метою боротьби за оволодіння
державною владою. Це свого роду протопартії, що, як свідчить досвід ряду
країн, у майбутньому трансформуються в політичні партії, або розпадаються.
У ряді держав законодавство не проводить розходження між політичними
партіями й іншими суспільно-політичними організаціями, але в той же час
відмежовує їх від інших суспільних об'єднань.
Ще більш складна в розглянутих країнах проблема розмежування
політичних партій і громадських організацій неполітичного характеру.
У постсоціалістичних державах намітилося два підходи до даної
проблеми. Прихильники першого з них вважають, що в умовах незавершеності
процесу формування стабільних політичних партій не можна позбавляти
громадські організації права брати участь у виборах. Так, на думку В.
Соколевича, при існуючій сьогодні в Польщі політичної організації
суспільства "занадто рано обмежувати коло суб'єктів, що володіють правом
висування кандидатів тільки політичними партіями". Прихильники другого
підходу, навпроти, вважають неприпустимим здійснення громадськими
організаціями політичної діяльності, властивим тільки політичним партіям.
"Громадські організації, пише болгарський політолог Г. Карасимеонов, -
можуть впливати на політичне життя через партії, але самі не мають правових
основ брати участь у політичному процесі (у виборах, парламентській
діяльності, державному керуванні)".[9] Такий підхід, як ми бачили на
прикладі Болгарії, знаходить своє відображення і законодавстві, що
забороняє громадським організаціям ставити політичні цілі і відповідно
займатися політичною діяльністю.
Російське законодавство дотримує першого підходу. З одного боку,
політичні партії і політичні рухи виділяються як самостійні види суспільних
об'єднань (ст. 4 і 9 Закони "Про суспільні об'єднання"). Більш того,
політичні партії розглядаються як суспільні об'єднання, метою яких є
"участь у політичному житті суспільства, в організації і здійсненні
державної влади за допомогою впливу на формування волі громадян, участь у
виборах і діяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування" (проект закону про політичні партії 1996р.). З іншого боку
- закон про суспільні об'єднання (ст. 27) надає всім їх видам (громадським
організаціям, суспільним рухам, суспільним фондам, суспільним об’єднанням,
органам суспільної самодіяльності) прямо брати участь у виборчих кампаніях
"при наявності в статуті даного суспільного об'єднання положення про участь
його у виборах" (але це застереження не має практичного значення, тому що,
як ми бачили, будь-яке об'єднання може включити таке положення у свій
статут).
Таким чином, що міститься в проекті закону про політичні партії
формулювання головної кваліфікаційної ознаки партії утрачає своє практичне
значення, тому що не служить відокремленню її від інших видів суспільних
об'єднань.[10]
Політична партія — це організація, що о6’єднює індивідів на основі
спільності політичних поглядів, визнання визначеної системи цінностей, що
знаходять своє втілення в програмі, яка намічає основні напрямки політики
держави.[11]
Ще Г. Еллинек розглядав програму як кваліфікаційну ознаку політичних
партій. При відсутності в угруповань "визначеної широкої програми державної
політики", відзначав він, вони являють собою "несправжні" партії, тому що
їхні члени не об'єднані загальними поглядами на всю державну політику.[12]
На це ж вказує і відомий російський філософ М. Рац: "Без програми немає і
не може бути політичної партії".[13]
У цьому зв'язку інтерес представляють розуміння М. Раца про програми
багатьох російських політичних партій: «Якби наші "партії" всерйоз і чесно
зайнялися розробкою своїх програм, а Президент як гарант Конституції
утримував би при цьому за допомогою Мін'юсту рамку права, та не тільки
число партій могло б скоротитися, але і вся політична карта Росії
переконструювалася.»[14] Маються на увазі, зрозуміло, не беззмістовні
декларації і гасла, а дійсно програма, в якої докладно визначені цілі і
задачі партії, засоби і методи їхнього досягнення і рішення. І навряд чи
прав С. А. Авак’ян, що хоча і визнає "доцільним'' (що, до речі, не означає
"обов'язковим") для партій і суспільно-політичних рухів мати свої
програмні документи, але вважає що до їх числа "можна віднести не тільки
об'ємні програми, але і відносно короткі політичні декларації, заяви й інші
документи, що суспільні об'єднання рахують для себе більш придатними".[15]
Власне кажучи, така позиція означає відмовлення від визнання програми
обов'язковою ознакою політичної партії.
Політична партія — це об'єднання, що діє на постійній основі, що має
формалізовану організаційну структуру.
Ця ознака включається законодавством ряду країн у визначення
політичної партії.
Ця ознака відрізняє політичні партії від тимчасових і вузьких по
своєму складі об'єднань, що також можуть брати участь у політичному житті.
До них відносяться, насамперед, об'єднання виборців (союзи, комітети,
групи), що створюються на період виборів і звичайно припиняють своє
існування з їх закінченням.
Поняття "постійна організація", використовуване законодавством, не
зводиться тільки до тимчасового фактора (тривалість, тривалість існування
організації). Воно припускає також наявність визначеного числа членів
організації, без чого остання не може діяти на постійній основі і
виконувати функції, властивим партіям. Чисельність партії розглядається
законодавством деяких країн як один з її кваліфікаційних ознак.
Розглянуті ознаки політичної партії, що знаходять своє закріплення в
законодавстві різних країн, дозволяють сформулювати її загальне юридичне
визначення: політична партія - це суспільне об'єднання, що створене для
участі в політичному процесі з метою завоювання і здійснення державної
влади конституційними засобами, діє на постійній основі і має політичну
програму.[16]

Проблеми типології виникають у всіх випадках, коли аналізуються
різнорідного складу об'єкти. Типологія пояснює принципи дискретності,
уможливлює системний опис групи об'єктів, дає підстави вияснити тенденції
подальшого їхнього розвитку. У політології запропоновано немало підходів до
типологізації політичних партій (М. Дюверже, М. Вебер, С. Коен, В. Ленін,
3. Ньюмен та ін.). Усі підходи виступають не альтернативними варіантами. а
як взаємодоповнювальні. Маємо можливість узагальнити попередній досвід і,
використавши метод конструювання типів, де тип (партія) — це об'єкт, який
виділяється за рядом ознак із безлічі даного роду явищ, запропонувати таке
групування сучасних партій[17]:
|Критерії |Види партій |
|Класифікації | |
|1 |2 |
|Організаційна |централізовані – з суворою внутріпартійною |
|Структура |субординацією, єдиним керівним центром; |
| |децентралізовані – з широкою автономією структурних |
| |підрозділів; |
| |кадрові (нечисленні), у яких відсутній механізм |
| |організованого прийняття у партію і статутною |
| |регулювання внутріпартійних відносин; |
| |масові – з фіксованим членством, із широкою мережею |
| |місцевих партійних організацій; |
|Характер |колективне, але з явно вираженою роллю лідера; |
|партійного |вождистського типу; |
|керівництва |харизматичне, за якого владу зосереджено в руках |
| |лідера в силу його авторитету в партії чи в |
| |суспільстві взагалі; |
| |консенсусне; |
|Спосіб |демократичні, |
|функціонування |авторитарні; |
|Соціальні |загальнонаціональні, |
|інтереси |класові: пролетарські, буржуазні, дрібнобуржуазні, |
| |селянські; |
| |міжкласові, |
| |партії соціальних груп; |
|Ідеологічний |ліберальні, |
|генотип |консервативні, |
| |соціал-демократичні, |
| |лівосоціалістичні, |
| |комуністичні, |
| |фашистські; |
|Характер |ідеологічні, |
|доктрин |прагматичні, |
| |партії ділових інтересів; |
|Ставлення до |реформістські, |
|характеру |революційні, |
|перетворення |консервативні; |
|суспільства | |
|Статус |правлячі, |
|У політичній |опозиційні, |
|сфері |системні, |
| |несистемні; |
|Місце у спектрі|ліві, |
|політичних сил |центристські, |
| |праві; |
|Нормативність |традиційні, що спираються на сталий соціальний |
| |престиж керівника і партії в цілому; |
| |раціонально-нормативні, що базуються на статутних |
| |нормах; |
| |харизматичні, засновані на цілковитій вірі в лідера; |
|Правове |легальні, |
|становище |нелегальні; |
|Зв'язок із |відкриті, |
|соціальним |закриті. |
|середовищем | |


Розглядаючи запропоновану типологію, слід мати на увазі тенденції в
розвитку партій, які спричиняють зміну їхнього місця у типологічній шкалі.
Одні партії перетворились, приміром, на переважно електоральні, другі — на
ідеократичні, треті претендують на статус «народних».[18]



Право громадян на свободу об'єднання є невід'ємним правом людини,
закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією.
Згідно з Конституцією України (ст.36) громадяни України мають право на
свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для
здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком
обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та
громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод
інших людей.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної
волі громадян, беруть участь у виборах.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту
своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки
є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними
інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки
утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів.
Усі професійні спілки мають рівні права.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян
чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій
або громадських організацій.
Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

Дана стаття розвиває та конкретизує положення статті 20 Загальної
декларації прав людини та статті 22 Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права щодо свободи асоціацій і передбачає, що право на свободу
об'єднання є невід'ємним правом громадян України, яке гарантується
Конституцією України. Громадяни об'єднуються в політичні партії і
громадські організації на основі єдності інтересів для спільної реалізації
своїх прав і свобод та виконання обов'язків.

Відповідно до Закону України "Про об єднання громадян" від 16 червня
1992 р. політичною партією є об'єднання громадян - прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною
метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади,
місцевого та, регіонального самоврядування. Громадська організація - це
об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних,
економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших
спільних інтересів.
Характерною особливістю діяльності політичних партій та громадських
організацій є те, що вони безпосередньо не можуть займатися комерційною
діяльністю. Виняток становить лише право продавати суспільно-політичну
літературу, вироби із власною символікою, проводити фестивалі, виставки та
інші суспільно-політичні заходи.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і виявленню політичної
волі громадян, висуваючи своїх кандидатів на виборах до органів державної
влади і місцевого самоврядування, які повинні проводити політику цих партій
при одержанні ними відповідного мандата. Членами політичних партій можуть
бути лише громадяни України.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту
своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.
Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують
громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної
діяльності та утверджуються без попереднього дозволу на основі вільного
вибору їхніх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Професійні
спілки - це найбільш масові громадські організації. Вони діють у
відповідності з статутами, які вони приймають, і не підлягають реєстрації в
державних органах.
Професійні спілки представляють інтереси громадян в сферах
виробництва, праці, побуту, культури і т. ін. Їм надано право з

Новинки рефератов ::

Реферат: Государство, его основные признаки и формы правления (Теория государства и права)


Реферат: Планирование себестоимости (издержек) продукции производства трансформаторов. (Бухгалтерский учет)


Реферат: Клиническая психология (Психология)


Реферат: Классификация компьютерных вирусов. (Программирование)


Реферат: Страхование грузов (Страхование)


Реферат: Метрология, стандартизация, сертификация (Технология)


Реферат: Исследование ПРОБЛЕМ, СВЯЗАННЫХ С РАЗВИТИЕМ ДЕТЕЙ С НАРУШЕННЫМИ ЗРИТЕЛЬНЫМИ (Педагогика)


Реферат: В царстве сарматских амазонок (История)


Реферат: Нерегулярные четырехполюсники или длинные линии (Радиоэлектроника)


Реферат: Нахождение пути от одного населённого пункта к другому (Компьютеры)


Реферат: Петерим Сорокин. Взгляд на будущее (Социология)


Реферат: Институт гражданства Российской Федерации (Право)


Реферат: Разработка операционной стратегии (Менеджмент)


Реферат: Политология (Политология)


Реферат: "Тарас Бульба" Н.В. Гоголя как историческая повесть: особенности поэтики (Литература : русская)


Реферат: Взаимодействие основных частей ЭВМ при выполнении программы (Программирование)


Реферат: Оценка радиационной и химической обстановки (Безопасность жизнедеятельности)


Реферат: Договор оценки недвижимости. Отчет об оценке (Гражданское право и процесс)


Реферат: Иностранные инвестиции в России (Инвестиции)


Реферат: Роль банковского кредита в условиях рыночной экономики (Деньги и кредит)



Copyright © GeoRUS, Геологические сайты альтруист