|
Реферат: Диплом по гражданскому праву (Гражданское право и процесс)
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ
Факультет «Цивільного права і підприємництва»
Кафедра цивільного права
Правове положення громадських організацій і політичних партій по
законодавству України.
Допущена до захисту (____(_________________2001 р.
Завідуючий кафедрою цивільного права
Одеса–2001
План
Вступ…………………………………………………………………………………3–4
Розділ 1. Історія виникнення і розвитку громадських організацій і
політичних партій………………………………………………………………………………..5–34
1. . Основні етапи розвитку громадських організацій і політичних
партій…...5–12
2. . Поняття та види громадських організацій і політичних
партій…..….……13–34
Розділ 2. Правове становище громадських організацій і політичних
партій по законодавству Україні……………………………………………………….……35–92
1. . Громадські організації і політичні партії – як суб’єкти цивільних
правовідносин…………………………………………………………….……35–53
2. . Способи та особливості виникнення громадських організацій і політичних
партій, як юридичних осіб……………………………………………………..…54–69
3. .Цивільна правосуб'єктність громадських організацій і політичних
партій…………………………………………………………………………….…70-80
4. . Підстави, порядок і наслідки припинення громадських організацій і
політичних партій………………………………………………………...……….81–92
Розділ 3. Тенденції розвитку політичних партій України ………………...….93–100
Висновок…………………………...……………………………………………101–103
Вступ.
Одним із важливіших конституційних прав громадян в демократичній
державі є право на об’єднання (свобода спілок та асоціацій) тобто право
вільно створювати різного роду об'єднання, приєднатись до них і виходити з
них. Майже у всіх країнах (включаючи країни тоталітарного соціалізму)
говориться про волю об'єднання в політичні партії, культурні, спортивні та
інші громадські організації.
Конституція України гарантує (ст. 36) громадянам нашої держави право
на свободу об’єднання у політичні партії, громадські організації для
здійснення і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Права людини – це
не дарунок держави, уряду, політичної партії чи її лідера, а суверенний,
не відчужуваний атрибут кожної людини, кожної особистості, незалежно від
раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, віросповідання, політичних
поглядів і переконань, соціального чи походження майнового положення; не
народ існує для держави чи уряду, а держава й уряд – для народу, не народ
для Конституції, – а Конституція для народу.
Саме через громадські об’єднання, громадсько-політичні рухи, політичні
партії до активної державотворчої діяльності залучаються широкі верстви
населення, реалізуються й захищаються політичні та економічні інтереси тієї
чи тієї частини суспільства (народу, нації, соціальної групи). Вони є
формою здійснення зв’язків між громадянським суспільством і державою. Тим
самим через партії населення заявляє про свої групові вимоги. Правящі
структури теж використовують партії для звернення до народу за підтримкою
рішення тих чи інших питань. Громадські об’єднання не залежать від держави,
вони здатні впливати на державні інститути і водночас захищати суспільство
від необґрунтованого втручання держави в громадське життя.
Конституційне право на свободу об’єднання є юридичною основою
створення і діяльності громадських організацій, політичних партій та
професійних спілок.
Усвідомлення змісту діяльності громадських організацій та політичних
партій, їхнього місця та ролі в суспільстві має не лише науково-
пізнавальне, а й практичне значення. Без цього неможливо об’єктивно
проаналізувати реалії сьогоденного життя, виявити протиріччя, які виникають
в суспільстві.
Саме вищевикладені проблеми підводять нас до мети дипломної роботи –
розглянути правове положення громадських організацій і політичних партій.
Ця мета диктує і задачі:
. Дати визначення поняттям громадських організацій і політична партія, а
так само їх видам;
. Охарактеризувати ознаки громадських організацій і політичних партій як
юридичних осіб;
. Визначити порядок виникнення громадських організацій і політичних
партій як юридичних осіб;
. Розглянути поняття цивільної правосуб'єктності юридичних осіб;
. Визначити порядок реорганізації і ліквідації громадських організацій і
політичних партій як юридичних осіб;
При підготовці до написання представленої роботи я досліджувала дуже
багато нормативних документів, таких як закони, кодекси.
Розділ I.
1. Основні етапи і розвиток громадських організацій і політичних партій.
Свідчення про об'єднання людей зі спільними поглядами на природу,
суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх
суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські
об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До
таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції,
середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єднання епохи
Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або
товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно
відбувалося осмислення сутності громадських об'єднань, їх місця й ролі у
суспільстві. Починаючи із середньовіччя мислителі, намагалися розрізняти
державу і суспільство. І вже у XVIII ст. Ш. Монтеск'є розглядає їх як
окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у 1. Канта втілюється в
концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом
і свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини
у державі виступають як суспільні, оскільки держава є похідною від
суспільства. Відповідно й виникнення громадських об'єднань — процес
об'єктивний, закономірний. зумовлений потребою людей у колективній
творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднання індивід
досягає особистої свободи.
Ряд західних соціологів висувають на перший план біологічні та
психологічні причини об'єднання людей у різноманітні спілки, асоціації,
групи. Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження:
індивід у громадському об'єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш
популярні інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні. прагнення до
самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог
П. Плау висунув припущення про взаємозв'язок між виникненням громадських
об'єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких
можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.
Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських
об'єднань сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність
людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному,
забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей
безпосередньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спільна
діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і
вартостями[1].
Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів
стародавнього світу. Так, грецький філософ Аристотель писав про боротьбу в
VI сторіччі до н.е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великі землевласники,
мешканці рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення побережжя) і
діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).
У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники
патриціанської знаті) і партією популярів (представники переважно сільських
плебеїв).
У середні віки існуючі політичні угруповання – “партії” – виступали
тимчасовими об’єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними
верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і
папством у ХІІ –ХV сторіччях вилилася у боротьбу між партією гвельфів
(представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники
світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси
феодалів, виступали за підтримку сильної імператорської влади).
Прототипи сучасних політичних партій виникли у період ранніх
буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої
Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США,
після проголошення незалежності наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ сторіччя
виникли партії федералістів і антифедералістів. 1916 року в Росії діяли 244
політичні партії. За підрахунками історика Д.В. Яневського, в Україні
влітку 1917 року активно діяли понад 30 політичних угрупувань різних
напрямків, кожне з яких висувало власну програму з блоком демократичних
гасінь. Проте українські партії не зуміли прийти до взаєморозуміння і з
цієї, а також й інших причин, зазнали краху.
1996 року на планеті налічувалося 186 самостійних держав, у 19 з них
були заборонені будь-які партії, а у 29 діяла лише одна – правляча
(урядова) партія. У 143 країнах існувала кілька політичних партій
(приблизно у половині з цих держав утворені коаліційні уряди з
представників різних партій).
Процес переходу від однопартійності до багатопартійності відбувається
непросто, має свої особливості, етапи, труднощі.
Перші політичні партії на Україні виникли наприкінці ХІХ – на початку
ХХ сторіччя. Це були як буржуазні партії, так і партії соціал-демократичної
спрямованості. Серед буржуазно-демократичних партій слід назвати Українську
демократичну партію (УДП) і Українську радикальну партію (УРП), які виникли
1904 року. Ці партії невдовзі об’єдналися в Українську радикально-
демократичну партію (УРДП). За своєю суттю це була партія кадетського
спрямування. Вона виступала за демократизацію України, проти монархії у
Росії та за автономію для України у складі демократичної Росії.
Відчутну політичну діяльність в Україні вели також партії
соціалістичного спрямування, зокрема, Революційна українська партія (РУП)
(з 1900 року), яка 1905 року була перейменована на Українську соціал-
демократичну робітничу партію (УСДРП). Вона виступала разом з Російською
соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП) за соціалістичну революцію
та соціалізм, за автономію Україну.
З 1906 року в Україні функціонує Українська партія соціалістів-
революціонерів (УПСР), яка після певної перерви у квітні 1917 року знову
відновила свою діяльність і набула великої популярності, особливо серед
українського селянства.
Певний вплив на політичне життя українства справляла й Українська
партія соціал-федералістів (УПСФ), створена 1905 року. На виборах до
Установчих зборів Росії отримала близько 100 тисяч голосів.
Серед інших політичних партій, які виникли та діяли в дореволюційний
період, слід назвати також Українську соціалістичну партію (УСП),
Революційну українську партію (РУП), Українську народну партію (УНП),
Товариство українських поступовців (ТУП) та ін. Політична палітра цих
партій була досить різноманітною, але їх об’єднувало одне головне питання –
відродити націю та державність.
У революційний 1917 рік в Україні виникло чимало нових політичних
партій та активнішою стала діяльність існуючих. До складу Центральної Ради
входили представники майже всіх 17 політичних партій, які діяли на той час.
Проте здійснити свою мету – утвердити Українську Народну Республіку – цим
партіям не судилося. Після захоплення влади в Росії та в Україні
комуністичною партією всі інші партії було розігнано, а їхня діяльність
заборонена. Остання українська партія – Українська комуністична партія
(УКП), яка стояла на засадах нової самостійної УРСР, проіснувала до 1925
року.
Отже, процес формування багатопартійності у 20-ті роки був перерваний
більшовицькою владою. Велетенська машина тоталітаризму розчавила партії та
їх ідеали. Щоб остаточно знищити прогресивно мислячих діячів, які
продовжували мріяти про українське відродження, більшовицький режим
вигадував, а відтак “знищував” різноманітні міфічні політичні організації
та партії, які нібито займалися терористичною діяльністю, вели
антирадянську пропаганду. Так 1929 року за сфабрикованими органами ДПУ
матеріалами була “викрита” Спілка визволення України (СВУ), яка нібито мала
на меті об’єднати навколо себе “українські антирадянські елементи”. Понад
400 осіб було репресовано у цій справі, більшість з них – розстріляно або
загинуло у сталінських таборах Сибіру. Впродовж наступних 1930-1937 років
ДПУ було сфабриковане ще шерег так званих справ: Українського національного
центру (УНЦ), Української військової організації (УВО), Об’єднання
українських націоналістів (ОУН) та ін.
Проте в той час почали виникати нові політичні партії та об’єднання в
українській діаспорі та у закордонній Україні. Досить зазначити, що у 20-30
роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько 30 українських
національних партій. Такі партії, як Українська соціалістично-радикальна
партія (УСРП), Українське селянське об’єднання, Комуністична партія
Західної України, Партія народної волі, СЕЛЬРОБ; ці партії створювали
соціальну і політичну лівицю. Українська партія національної роботи (УПНР),
Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Українська
республіканська партія (УРП), Українська партія революціонерів на Волині,
Українське соціалістичне об’єднання “Соціалістичний Союз”, Українська
національна партія (УНП), незважаючи на деякі теоретичні відмінності в
соціальних поглядах, належали до центристських партій; Християнсько-
суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом – Українська
католицька народна партія), Фронт національної єдності та інші відносилися
до правих політичних партій.
Хвиля появи нових політичних партій в українській діаспорі, насамперед
у Західній Європі, припадає на 1945-1955 роки. Як правило, їхніми активними
членами ставали інтерновані колишні військовики та робітники. З часом свою
штаб-квартиру і головну діяльність вони перенесли на терени США та Канади,
що значно активізувало діяльність уже діючих там політичних партій та
організацій, угрупувань, товариств.
Політична активність української діаспори, безперечно, не могла не
вплинути на визрівання дисидентського руху, соціально-політичного
потенціалу багатопартійності в Україні за часів існування СРСР, особливо в
період так званої горбачовської “перебудови”.
З 1989 по 1996 рік зареєстровано понад 40 політичних партій у
незалежній Україні. Багатопартійність стає реальним фактом нашого
політичного буття. Йдеться насамперед про такі політичні партії, як
Українська республіканська партія (УРП), Демократична партія
України(ДемПУ), Партія демократичного відродження України(ПДВУ), Соціал-
демократична партія України(СДПУ), Українська селянсько-демократична партія
(УСДП), Партія Зелених України (ПЗУ), Українська національна консервативна
партія (УНКП), Народна партія України (НПУ) та ін.
Зазначимо, що процес становлення багатопартійності в Україні набув
нині двох найхарактерніших рис:
1) інтенсивно виникають партії східно-регіонального та південно-
регіонального походження (Партія праці України (ПП), Громадський
Конгрес України (ГКУ), Ліберальна партія України (ЛПУ), Партія
економічного відродження Криму та ін.;
2) стали оформлятися у політичні партії досить впливові лобістські
угрупування підприємців, керівників державних та орендних підприємств,
колективних селянських господарств та інші (Селянська партія України
(СелПУ), Українська партія справедливості (УПС), Українська партія
солідарності та соціальної справедливості та ін.).
На додаток до головних політичних партій, діючих в Україні, у містах
існують розрізнені й малочислені групи, групки або відділення Марксистської
робітничої партії диктатури пролетаріату, ДС, КАС та інших політичних
формувань. Цілий шерег партій заявили про себе у засобах масової інформації
та на мітингах, але не провели установчих зборів.
Становлення багатопартійності в Україні відбувається за екстремальних
умов. Продовжується поглиблення соціально-економічної кризи, зростає
соціальна напруга, девальвуються в очах значної частини населення
демократичні цінності. Монополію на владу від КПРС-КПУ перехопила “партія
влади”. Замість єдиної ідеології, яка виконувала державницько-охоронні
функції, виникло безліч нових концепцій, теорій, програм, які претендують
на істину в першій інстанції. Чимало партій намагаються нав’язати свою
модель соціального розвитку посткомуністичного суспільства. За винятком
однієї-двох партій інші не мають достатнього впливу у загальнонаціональному
вимірі. Розколи, що відбулися у деяких партіях, свідчать про їхню внутрішню
нестійкість, залежність від волі різних партійних фракцій. Діяльність
більшості партій є соціально безадресною, не спирається на конкретну
соціальну базу. Чимало партій є “загадковими”, невідомими для широкого
загалу. Згідно з дослідженням Національного інституту стратегічних
досліджень, проведеного влітку 1993 року, лише 5.5 відсотка опитаних
погодилися з тим, що саме політичні партії визначають політико-економічний
розвиток України, і тільки 5.4 відсотка згодні довірити проведення реформ у
нашій державі лідерам нинішньої політичної опозиції.
А яка ситуація в процесі формування багатопартійності склалася з
Комуністичною партією України? Хоча юридично однопартійність і керівна роль
її були усунені ще в середині 80-х років, усе ж партія комуністів
залишалася наймасовішою політичною силою, яка фактично домінувала у
політичному житті. Її авторитарна сутність не змінилась. Тому вже до
серпневого путчу Комуністична партія України, як і КПРС загалом, перебувала
в стані глибокої політичної, організаційної та ідеологічної кризи,
свідченням чого був масовий вихід з партії. Комуністична партія України не
змогла і не могла трансформуватися у принципово іншу, адекватну
демократичному режимові партію, а після серпневого путчу 1991 року взагалі
перестала існувати згідно з Указом Президії Верховної Ради України.
Неминучий крах КПРС, її республіканських організацій став крахом моделі
соціалізму під проводом цієї партії.
Проте нині на тлі економічної дестабілізації в Україні активізують
свою діяльність політичні угрупування соціал-комуністичної орієнтації
(Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Комуністична
партія Криму, Союз комуністів України, Фронт трудящих). Вони, здобувши
більшість у парламенті України, виступають принциповими опонентами націонал-
радикалів і націонал-демократів у становленні до:
1) ідеї державної незалежності;
2) історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР;
3) нинішньої Росії та СНД;
4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму;
5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ;
6) державної атрибутики України;
7) української мови як державної (офіційної) мови в Україні.
Викликає занепокоєння спроба комунно-партійних депутатів Верховної
Ради України на парламентському засіданні 18 жовтня 1994 року очиститися
від гкчепістів 19-21 серпня 1991 року, скасувавши Указ Президії Верховної
Ради України про тимчасове призупинення і заборону діяльності
Комуністичної партії України. Ортодоксальні комуністи наполягають на
поверненні старих форм державності і централізованого управління,
виступають за примусове будівництво ладу, модель якого заздалегідь
будується в свідомості теоретиків, на їхню думку, “згідно с теорією Маркса-
Леніна” і під яку треба підтягувати дійсність, хоч би цього хтось і не
хотів.
Виникнення партій не є випадковим явищем. Їх поява зумовлена
об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації
політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку
демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.
Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного
руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на
організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної
діяльності, шляхом створення таємної групи змовників з метою змінити
існуючий політичний режим або об’єднати навколо парламентської групи
депутатів одного політичного напрямку, представників у місцевих органах
влади, що їх підтримують.
Різні засади виникнення політичних партій, неоднакова їхня роль у
політичному житті народів, різноманітність функцій, які вони виконують
залежно від суспільно-політичного устрою країни, – все це зумовлює
відсутність загального, універсального визначення політичних партій як
специфічних організацій, як специфічних інституцій політичної системи.
1.2 Поняття та види громадських організацій і політичних партій.
Як юридичні особи в Україні діють різні об’єднання громадян: політичні
партії та громадські організації (згідно з законом “Про об’єднання
громадян” від 16 червня 1992 року у статті 1 визначається, що об’єднання
громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка
тощо), визначається політичною партією або громадською організацією.
Невід'ємним елементом будь-якого демократичного суспільства є
різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення
полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем
повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-
політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.
З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури
посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об'єднань у соціально-
політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях,
зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські
рухи. Причому особлива активність названих об'єднань, а також динаміка
їхнього розростання та впливу спостерігаються у суспільствах перехідного
тину, де одночасно виникає безліч складних суспільно-політичних проблем.
Загальноприйняте у сучасній політології поняття "громадські організації
і рухи" виникло на основі ширшого поняття "суспільні об'єднання" як більш
наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки
діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх
диференційовано Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що
виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій
статут і характеризуються чіткою структурою[2].
Громадські організації створюються і діють у формі спілок (адвокатів,
музикантів та ін.), товариств (наприклад, наукове товариство ім. Т.
Шевченка), комітетів (наприклад, національний олімпійський комітет
України), асоціації (наприклад, українська уфологічна асоціація) тощо.
Спілка-обєднання людей, пов’язаних спільними умовами життя, спільною
метою.
Товариство-організація, об’єднання людей, які ставлять перед собою
спільні завдання, мету, програму дій і відповідно діють для їх виконання,
здійснення.
Комітет-колегіальний орган, що керує будь-якою галуззю державної, або
громадської організації.
Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасному
світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні,
дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі,
фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки;
різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною
їх ознакою є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-
структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.
Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною
метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно
неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-
політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий
характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань,
після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні
партії чи громадські організації.[3]
Основними різновидами громадських рухів нині є:
політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові
демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав
і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та
національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані
"нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття
(антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів
висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують
питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі
рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з
державою.
У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою
добровільні формування, що виникають у результаті цільного волевиявлення
громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненність
від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не
втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного
законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від
державних інститутів не наділені владними повноваженнями. Відрізняються
вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння
державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань
пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу,
фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників
незалежно від мети та характеру об'єднання, нетрадиційність) та принципами
діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів,
самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю
природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є
політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного
характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують
людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національне
орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства та ін.), по-друге,
є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.
Щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єднань і рухів, які
виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не
вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології.
Щодо цього існують різні критерії:
1) за родом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні,
опозиційні, аматорські, національні та ін.;
2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоціальні,
політизовані й не політизовані;
3) за інтересами — економічними, професійними, суспільно-політичними та
ін.;
4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;
5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робітничий, фермерський
рухи;
6) за рівнем масовості й ступенем пилину — профспілки, антивоєнний і
феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у СІІІЛ чи рух
англійських докерів — з іншого;
7) за спонукальними мотивами виникнення — соціальне усвідомлені (спілки
ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісне-орієнтовані
(рух "зелених", спілка "Чорнобиль"); традиціоналістськи зумовлені
(релігійні, національні об'єднання);
8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;
9) за ставленням до існуючого ладу — консервативні, реформістські,
революційні, контрреволюційні;
10) за ступенем і формою організації — стихійні й організовані, слабко- й
високоорганізовані.[4]
При розбудові демократичного суспільства в нашій державі виникла
безліч суспільних об'єднань. Цей процес відбувається спонтанно і
безсистемне, що характерно для перехідного періоду. За підрахунками
фахівців, зараз в Україні створено приблизно 5 тис. асоціацій, спілок,
фондів і т. ін. Майже 700 суспільних об'єднань заявляють, що вони є
загальноукраїнськими. 126 з них зареєстрували свої статути в Мінюсті
України.
В Україні з усієї сукупності суспільних об'єднань 21% становлять
доброчинні фонди, 7,2% — культурологічні. 2% — молодіжні.
Близько 100 об'єднань і товариств утворені на етнічній основі.
Наприклад, у Харкові в січні 1996 р. зареєстровано дагестанське і циганське
об'єднання, а всього їх у місті — 20.[5]
Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспільно-
політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між
політичним і громадянським суспільством, між "низами" й "верхами". І саме в
цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.
Політична структура сучасного цивільного суспільства надзвичайно
складна, вона містить у собі безліч взаємодіючих з державою суспільних
об'єднань. Політичні партії -лише один з їхніх видів. Отже, основне
значення для їхнього правового регулювання має формулювання такого
юридичного визначення самого поняття "політична партія", що дозволило б
відмежувати партії як специфічний суб'єкт права від всіх інших видів
суспільних об'єднанні. Тільки в залежності від чи наявності відсутності в
якого-небудь об'єднання визнаного законом якості політичної партії можуть
бути визначені нею правовий статус, права й обов'язки, місце і роль у
політичній системі.
Вітчизняні й зарубіжні політологи по-різному тлумачать суть, зміст
діяльності, призначення та функції партії. Тому з’ясуємо насамперед зміст
вихідних понять вчення про партію.
Слово “партія” – латинського походження (partio – ділю, розділяю, тобто
це група людей, об’єднаних спільністю ідей, інтересів для виконання певної
роботи).[6]
Уявлення про ту чи ту партію дають такі ознаки:
1) мета партії – завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;
2) характер організації партії;
3) зміст ідеології партії;
4) діяльність партії щодо забезпечення соціальної опори, підтримки з боку
населення.
До ХІХ сторіччя партіями називали групи, які суперничали між собою у
складі уряду або відповідним чином впливали на політику уряду.
За визначенням німецького соціолога М.Вебера, партії у своєму розвитку
пройшли три стадії:
- аристократичне угрупування;
- політичний клуб;
- масова партія.
Проте ці стадії розвитку пройшли лише дві англійські партії –
лібералів і консерваторів. Більшість же політичних партій формувалися як
масові.
Відомий серед політологів спеціаліст у галузі партій та партійних
систем Д. Сартрі визначає політичну партію як “політичну групу, яка бере
активну участь у проведенні виборів і яка має завдяки цьому можливість
проводити своїх кандидатів у державні заклади”.
Р. Хакцюрн, який присвятив спеціальне дослідження з’ясуванню місця і
ролі політичних партій у США, визначає політичну партію як “автономну групу
людей, які ставлять за мету висунення своїх кандидатів і боротьбу на
виборах у надії добитися контролю над урядовою владою шляхом завоювання
посад у державних структурах та організації уряду”.
У філософському енциклопедичному словнику (1989 року видання) дається
таке визначення партії: “Політична партія – це політична організація, яка
виражає інтереси суспільного класу або прошарку, що об’єднує їх
найактивнішу частину представників і керує ними для досягнення певної мети
та ідеалів”[7].
Аналіз сучасного законодавства дозволяє виділити три основних
кваліфікаційних ознаки, що притаманні політичній партії як правовому
інституту. Про відсутності хоча б одного з них суспільне об'єднання втрачає
якість партії.
Політична партія — це суспільне об'єднання, головною метою участі якого
в політичному процесі є завоювання і здійснення (чи участь у здійсненні)
державної влади в рамках і на основі конституції і діючого
законодавства.[8]
Це головна кваліфікаційна ознака політичної партії, що виражає саму її
сутність і відрізняє її від всіх інших видів суспільних об'єднань
неполітичного характеру (різного роду союзів, асоціацій, клубів, фондів і
т.д.). Останні являють собою створювані соціальними і професійними групами
організації, головна мета яких - задоволення і захист інтересів своїх
членів. Звичайно, для досягнення цих цілей такі організації нерідко
прагнуть впливати і на політику, але політична діяльність для них не є
вирішальна, а носить допоміжний характер і здійснюється головним чином
через партії. У цьому їхня принципова відмінність від політичних партій,
яка усе більш послідовно проводиться сучасним законодавством.
У ряді новітніх законодавчих актів політична партія визначається,
насамперед, як організація, створювана для завоювання і здійснення
державної влади (Буркина-Фасо, Конго, Ефіопія, Польща й ін.). Польський
закон визначає політичну партію як громадську організацію, що ставить своєю
метою "участь у політичному житті, особливо шляхом надання впливу на
формування державної політики і здійснення влади".
Наприклад, закон про політичні партії Буркина-Фасо визнає метою партії
"завоювання" здійснення "державної влади", та закон про асоціації 1991 р.
визначає асоціацію як групу фізичних і юридичних осіб "які мають своєю
метою здійснення загальних задач у культурній, соціальній, духовній,
релігійній, економічній і професійній областях...". Більш того, у ряді
країн всім іншим видам суспільних об'єднань прямо заборонено здійснювати
політичну діяльність, що принципово відрізняє їхній правовий статус від
статусу політичних партій.
В умовах нерозвиненості партійної системи однієї з важливих форм
політичної організації стають політичні рухи, що, багато в чому
відрізняються від партій, мають з ними одну загальну ознаку – вони
створюються для участі в політичному житті з метою боротьби за оволодіння
державною владою. Це свого роду протопартії, що, як свідчить досвід ряду
країн, у майбутньому трансформуються в політичні партії, або розпадаються.
У ряді держав законодавство не проводить розходження між політичними
партіями й іншими суспільно-політичними організаціями, але в той же час
відмежовує їх від інших суспільних об'єднань.
Ще більш складна в розглянутих країнах проблема розмежування
політичних партій і громадських організацій неполітичного характеру.
У постсоціалістичних державах намітилося два підходи до даної
проблеми. Прихильники першого з них вважають, що в умовах незавершеності
процесу формування стабільних політичних партій не можна позбавляти
громадські організації права брати участь у виборах. Так, на думку В.
Соколевича, при існуючій сьогодні в Польщі політичної організації
суспільства "занадто рано обмежувати коло суб'єктів, що володіють правом
висування кандидатів тільки політичними партіями". Прихильники другого
підходу, навпроти, вважають неприпустимим здійснення громадськими
організаціями політичної діяльності, властивим тільки політичним партіям.
"Громадські організації, пише болгарський політолог Г. Карасимеонов, -
можуть впливати на політичне життя через партії, але самі не мають правових
основ брати участь у політичному процесі (у виборах, парламентській
діяльності, державному керуванні)".[9] Такий підхід, як ми бачили на
прикладі Болгарії, знаходить своє відображення і законодавстві, що
забороняє громадським організаціям ставити політичні цілі і відповідно
займатися політичною діяльністю.
Російське законодавство дотримує першого підходу. З одного боку,
політичні партії і політичні рухи виділяються як самостійні види суспільних
об'єднань (ст. 4 і 9 Закони "Про суспільні об'єднання"). Більш того,
політичні партії розглядаються як суспільні об'єднання, метою яких є
"участь у політичному житті суспільства, в організації і здійсненні
державної влади за допомогою впливу на формування волі громадян, участь у
виборах і діяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування" (проект закону про політичні партії 1996р.). З іншого боку
- закон про суспільні об'єднання (ст. 27) надає всім їх видам (громадським
організаціям, суспільним рухам, суспільним фондам, суспільним об’єднанням,
органам суспільної самодіяльності) прямо брати участь у виборчих кампаніях
"при наявності в статуті даного суспільного об'єднання положення про участь
його у виборах" (але це застереження не має практичного значення, тому що,
як ми бачили, будь-яке об'єднання може включити таке положення у свій
статут).
Таким чином, що міститься в проекті закону про політичні партії
формулювання головної кваліфікаційної ознаки партії утрачає своє практичне
значення, тому що не служить відокремленню її від інших видів суспільних
об'єднань.[10]
Політична партія — це організація, що о6’єднює індивідів на основі
спільності політичних поглядів, визнання визначеної системи цінностей, що
знаходять своє втілення в програмі, яка намічає основні напрямки політики
держави.[11]
Ще Г. Еллинек розглядав програму як кваліфікаційну ознаку політичних
партій. При відсутності в угруповань "визначеної широкої програми державної
політики", відзначав він, вони являють собою "несправжні" партії, тому що
їхні члени не об'єднані загальними поглядами на всю державну політику.[12]
На це ж вказує і відомий російський філософ М. Рац: "Без програми немає і
не може бути політичної партії".[13]
У цьому зв'язку інтерес представляють розуміння М. Раца про програми
багатьох російських політичних партій: «Якби наші "партії" всерйоз і чесно
зайнялися розробкою своїх програм, а Президент як гарант Конституції
утримував би при цьому за допомогою Мін'юсту рамку права, та не тільки
число партій могло б скоротитися, але і вся політична карта Росії
переконструювалася.»[14] Маються на увазі, зрозуміло, не беззмістовні
декларації і гасла, а дійсно програма, в якої докладно визначені цілі і
задачі партії, засоби і методи їхнього досягнення і рішення. І навряд чи
прав С. А. Авак’ян, що хоча і визнає "доцільним'' (що, до речі, не означає
"обов'язковим") для партій і суспільно-політичних рухів мати свої
програмні документи, але вважає що до їх числа "можна віднести не тільки
об'ємні програми, але і відносно короткі політичні декларації, заяви й інші
документи, що суспільні об'єднання рахують для себе більш придатними".[15]
Власне кажучи, така позиція означає відмовлення від визнання програми
обов'язковою ознакою політичної партії.
Політична партія — це об'єднання, що діє на постійній основі, що має
формалізовану організаційну структуру.
Ця ознака включається законодавством ряду країн у визначення
політичної партії.
Ця ознака відрізняє політичні партії від тимчасових і вузьких по
своєму складі об'єднань, що також можуть брати участь у політичному житті.
До них відносяться, насамперед, об'єднання виборців (союзи, комітети,
групи), що створюються на період виборів і звичайно припиняють своє
існування з їх закінченням.
Поняття "постійна організація", використовуване законодавством, не
зводиться тільки до тимчасового фактора (тривалість, тривалість існування
організації). Воно припускає також наявність визначеного числа членів
організації, без чого остання не може діяти на постійній основі і
виконувати функції, властивим партіям. Чисельність партії розглядається
законодавством деяких країн як один з її кваліфікаційних ознак.
Розглянуті ознаки політичної партії, що знаходять своє закріплення в
законодавстві різних країн, дозволяють сформулювати її загальне юридичне
визначення: політична партія - це суспільне об'єднання, що створене для
участі в політичному процесі з метою завоювання і здійснення державної
влади конституційними засобами, діє на постійній основі і має політичну
програму.[16]
Проблеми типології виникають у всіх випадках, коли аналізуються
різнорідного складу об'єкти. Типологія пояснює принципи дискретності,
уможливлює системний опис групи об'єктів, дає підстави вияснити тенденції
подальшого їхнього розвитку. У політології запропоновано немало підходів до
типологізації політичних партій (М. Дюверже, М. Вебер, С. Коен, В. Ленін,
3. Ньюмен та ін.). Усі підходи виступають не альтернативними варіантами. а
як взаємодоповнювальні. Маємо можливість узагальнити попередній досвід і,
використавши метод конструювання типів, де тип (партія) — це об'єкт, який
виділяється за рядом ознак із безлічі даного роду явищ, запропонувати таке
групування сучасних партій[17]:
|Критерії |Види партій |
|Класифікації | |
|1 |2 |
|Організаційна |централізовані – з суворою внутріпартійною |
|Структура |субординацією, єдиним керівним центром; |
| |децентралізовані – з широкою автономією структурних |
| |підрозділів; |
| |кадрові (нечисленні), у яких відсутній механізм |
| |організованого прийняття у партію і статутною |
| |регулювання внутріпартійних відносин; |
| |масові – з фіксованим членством, із широкою мережею |
| |місцевих партійних організацій; |
|Характер |колективне, але з явно вираженою роллю лідера; |
|партійного |вождистського типу; |
|керівництва |харизматичне, за якого владу зосереджено в руках |
| |лідера в силу його авторитету в партії чи в |
| |суспільстві взагалі; |
| |консенсусне; |
|Спосіб |демократичні, |
|функціонування |авторитарні; |
|Соціальні |загальнонаціональні, |
|інтереси |класові: пролетарські, буржуазні, дрібнобуржуазні, |
| |селянські; |
| |міжкласові, |
| |партії соціальних груп; |
|Ідеологічний |ліберальні, |
|генотип |консервативні, |
| |соціал-демократичні, |
| |лівосоціалістичні, |
| |комуністичні, |
| |фашистські; |
|Характер |ідеологічні, |
|доктрин |прагматичні, |
| |партії ділових інтересів; |
|Ставлення до |реформістські, |
|характеру |революційні, |
|перетворення |консервативні; |
|суспільства | |
|Статус |правлячі, |
|У політичній |опозиційні, |
|сфері |системні, |
| |несистемні; |
|Місце у спектрі|ліві, |
|політичних сил |центристські, |
| |праві; |
|Нормативність |традиційні, що спираються на сталий соціальний |
| |престиж керівника і партії в цілому; |
| |раціонально-нормативні, що базуються на статутних |
| |нормах; |
| |харизматичні, засновані на цілковитій вірі в лідера; |
|Правове |легальні, |
|становище |нелегальні; |
|Зв'язок із |відкриті, |
|соціальним |закриті. |
|середовищем | |
Розглядаючи запропоновану типологію, слід мати на увазі тенденції в
розвитку партій, які спричиняють зміну їхнього місця у типологічній шкалі.
Одні партії перетворились, приміром, на переважно електоральні, другі — на
ідеократичні, треті претендують на статус «народних».[18]
Право громадян на свободу об'єднання є невід'ємним правом людини,
закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією.
Згідно з Конституцією України (ст.36) громадяни України мають право на
свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для
здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком
обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та
громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод
інших людей.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної
волі громадян, беруть участь у виборах.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту
своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки
є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними
інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки
утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів.
Усі професійні спілки мають рівні права.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян
чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій
або громадських організацій.
Усі об'єднання громадян рівні перед законом.
Дана стаття розвиває та конкретизує положення статті 20 Загальної
декларації прав людини та статті 22 Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права щодо свободи асоціацій і передбачає, що право на свободу
об'єднання є невід'ємним правом громадян України, яке гарантується
Конституцією України. Громадяни об'єднуються в політичні партії і
громадські організації на основі єдності інтересів для спільної реалізації
своїх прав і свобод та виконання обов'язків.
Відповідно до Закону України "Про об єднання громадян" від 16 червня
1992 р. політичною партією є об'єднання громадян - прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною
метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади,
місцевого та, регіонального самоврядування. Громадська організація - це
об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних,
економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших
спільних інтересів.
Характерною особливістю діяльності політичних партій та громадських
організацій є те, що вони безпосередньо не можуть займатися комерційною
діяльністю. Виняток становить лише право продавати суспільно-політичну
літературу, вироби із власною символікою, проводити фестивалі, виставки та
інші суспільно-політичні заходи.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і виявленню політичної
волі громадян, висуваючи своїх кандидатів на виборах до органів державної
влади і місцевого самоврядування, які повинні проводити політику цих партій
при одержанні ними відповідного мандата. Членами політичних партій можуть
бути лише громадяни України.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту
своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.
Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують
громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної
діяльності та утверджуються без попереднього дозволу на основі вільного
вибору їхніх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Професійні
спілки - це найбільш масові громадські організації. Вони діють у
відповідності з статутами, які вони приймають, і не підлягають реєстрації в
державних органах.
Професійні спілки представляють інтереси громадян в сферах
виробництва, праці, побуту, культури і т. ін. Їм надано право здійснювати
нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю і правил по
охороні праці, вони контролюють житлово-побутове обслуговування
працівників, утримують санаторії, профілакторії, будинки відпочинку,
культурно-освітні, туристичні та спортивні установи тощо.
Обмеження, які стосуються членства у політичних партіях встановлюються
виключно Конституцією і законами України. Зокрема, встановлено, що членами
політичних партій не можуть бути іноземці, судді, прокурори та деякі інші
категорії громадян (ст.37 Конституції України). Крім того, забороняється
відмовляти у прийнятті до політичної партії або громадської організації або
виключати з них осіб у зв'язку з їх статтю, національною належністю і т.ін.
Конституція передбачає, що ніхто не може бути примушений до вступу в
будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах і свободах за
приналежність чи неналежність до політичних партій або громадських
організацій. Належність чи неналежність до будь-якої політичної партії або
громадської організації не може бути підставою для надання державою окремих
пільг і переваг.
Вимога про зазначення в офіційних документах щодо членства у тому чи іншому
об'єднанні громадян не допускається, крім випадків, передбачених законами
України.
Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Держава створює рівні
можливості для діяльності об'єднань громадян. Будь-яке втручання державних
органів та службових осіб у їх діяльність не допускається, крім випадків,
передбачених законом.
В статті 37 Конституції України говориться про те, що утворення і
діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або
дії яках спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну
конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і
територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення
державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної,
расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини,
здоров'я населення, забороняються.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих
формувань.
Не допускається створення і діяльність організаційних структур
політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих
органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на
державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах
і організаціях.
Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому
порядку.
Україна є суверенною незалежною державою, розвивається на основі
здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення і
захищає свою державність. Тому будь-які насильницькі дії проти національної
державності України з боку політичних партій, громадських організацій,
інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються законом. Політичну владу
необхідно здобувати лише через вільні демократичні вибори.
Якщо в статутних документах громадських об'єднань, поданих до
реєстрації, будуть передбачені програмні цілі, які суперечать вимогам цієї
Конституції та законодавству України, Міністерство юстиції зобов'язано
відмовити їм у реєстрації.
Не допускається утворення і діяльність організаційних структур будь-
яких політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих
органах місцевого самоврядування, військових формуваннях Збройних Сил,
Національної гвардії, органах СБУ, прокуратури та МВС, Прикордонних військ
тощо, а також на державних підприємствах, в установах, навчальних закладах
та інших державних організаціях.
Забороняється створення політичних партій, керівні органи чи
структурні осередки яких знаходяться за межами України.
Підставами для заборони об'єднань громадян є їх програмні цілі або
дії, що спрямовані на зміну шляхом насильства конституційного ладу,
порушення суверенітету і територіальної цілісності держави;
підрив безпеки держави, зокрема у формі ведення діяльності на користь
іноземних держав, захоплення державної влади, нехтуючи Конституцією і
законами, що визначають порядок її утворення; пропаганду війни, насильства,
розпалювання міжетнічної, расової або релігійної ворожнечі; створення
незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав і свобод
людини, посягання на здоров'я населення.
Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється в судовому
порядку. За своїм рішенням на подання органу, який здійснив реєстрацію, або
прокурора суд може примусово розпустити об'єднання громадян або тимчасово
(на строк до трьох місяців) заборонити окремі види чи всю діяльність
певного об'єднання громадян.
При усуненні причин, що стали підставою для тимчасової заборони, на
клопотання об'єднання громадян його діяльність може бути відновлена судом в
повному обсязі (Закон України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992
р.)
Об’єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати
або вступати між собою у спілки (союзи, асоціації тощо), яким відповідно до
їх статутів теж можуть надаватися права юридичної особи.
Відповідно до статті 6, 7 Закону «Про об’єднання громадян» об'єднання
громадян створюються і діють на основі добровільності,
рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності
та гласності. Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності.
Всі основні питання діяльності об'єднань громадян повинні
вирішуватись на зборах всіх членів або представників членів
об'єднання.
Об'єднання громадян повинно регулярно обнародувати свої основні
документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та
витрати.
На працівників апарату об'єднань громадян поширюється
законодавство про працю, соціальне забезпечення і соціальне
страхування.
Відповідно до статей 8, 9, 10 Закону “Про об’єднання громадян” держава
забезпечує додержання прав і законних інтересів об'єднань громадян,
легалізованих у порядку, передбаченому цим Законом.
Втручання державних органів та службових осіб у діяльність
об'єднань громадян, так само як і втручання об'єднань громадян у
діяльність державних органів, службових осіб та у діяльність інших
об'єднань громадян, не допускається, крім випадків, передбачених Законом.
Верховна Рада України встановлює пільги щодо оподаткування доходів
по окремих видах господарської або іншої комерційної діяльності
об'єднань громадян, створених ними установ та організацій,
заснованих підприємств, максимальні розміри окремих та загальних річних
пожертвувань на користь політичних партій, затверджує перелік
всеукраїнських громадських організацій, яким держава надає матеріальну
допомогу.
Об'єднання громадян України утворюються і діють з
всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.
До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання,
діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві
осередки у більшості її областей.
До місцевих об'єднань належать об'єднання, діяльність яких
поширюється на території відповідної
адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія
діяльності самостійно визначається об'єднанням громадян.
Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність
поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.
Політичні партії в Україні створюються і діють тільки з
всеукраїнським статусом.
Об'єднання громадян мають право на добровільних засадах
засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо),
утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво
і взаємодопомогу.
Створення і легалізація спілок об'єднань громадян, порядок їх
діяльності та ліквідації здійснюються відповідно до Закону “Про об’єднання
громадян”.
Відповідно до статті 28 Цивільного Кодексу України юридичні особи
утворюються в порядку, встановленому законодавством. Громадські
організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений,
утворюються в порядку, встановленому статутом.
Політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які
досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в
місцях позбавлення волі.
Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України,
громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років,
а молодіжних та дитячих організацій - 15-річного віку.
Рішення про заснування об'єднань громадян приймаються
установчим з'їздом (конференцією) або загальними зборами.
Засновниками спілок об'єднань громадян є об'єднання громадян.
Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України,
які досягли 18-річного віку.
Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть
бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих
громадських організацій визначається їх статутами в межах, встановлених
законами України.
Громадські організації можуть не мати фіксованого
індивідуального членства.
У діяльності громадських організацій у випадках, передбачених їх
статутами, можуть брати участь колективні члени.
Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних
документах, зареєстровані об'єднання громадян користуються правом:
- виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і
немайнові права;
- представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси
своїх членів (учасників) у державних та громадських органах;
- брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи
(збори, мітинги, демонстрації тощо);
- ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об'єднання
громадян, надавати допомогу в їх створенні;
- створювати установи та організації;
- одержувати від органів державної влади і управління та органів
місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації
своїх цілей і завдань;
- вносити пропозиції до органів влади і управління;
- розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;
- засновувати засоби масової інформації.
Громадські організації мають право засновувати підприємства,
необхідні для виконання статутних цілей.
У порядку, передбаченому законодавством, політичні партії також
мають право:
- брати участь у виробленні державної політики;
- брати участь у формуванні органів влади, представництва в їх складі;
- доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової
інформації.
Якщо підсумовувати відповідні положення законодавства окремих країн,
то можна виділити наступні права політичних партій:
1. політичні права і свободи: право брати участь у формуванні і
діяльності державних органів; свобода пропаганди своєї ідеології
і програми; свобода поширення інформації про свою діяльність;
свобода організації масових заходів (мітингів, збору,
демонстрацій, ходів і т.д.); право вільного доступу до державних
засобів масової інформації і право засновувати свої засоби
(видавництва, радіо і телестанції, друковані орга | |
