|
Реферат: Суспільна організація життя словян (История)
Зародження державності у східних слов'ян. Новітні наукові знахідки і
відкриття дослідників української минувшини в основному підтверджують
висновки видатного вченого. Про існування державних союзів слов'янських
племен на території України, зокрема, свідчать численні пам'ятки,
знайдеш під час археологічних розкопок стародавніх городищ Подніпров'я,
Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н. е. об'єдналася
в державний союз група слов'янських племен — антів.
Хто ж такі анти? Що нам про них відомо? Свідчення візантійських,
готських, латинських та арабських авторів VI—VII ст. про антів — перші
незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на
східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики,
(візантійський — Прокопій Кесарійський, готський — Йордан та ін.), анти
являли собою частину слов'ян-венедів[1]. Перша згадка про них у
писемних джерелах датована 375, остання — 602 р. н. е. Мовою антів, на
думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит
та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього
суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення.
Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як згодом і поганська
віра східних слов'ян.
Виходячи з цих засад, значна частина істориків справедливо вважала
антів протослов'янами, або просто слов'янами (О. Шахматов, М. Погодін,
С. Соловйов та ін.). На відміну від росіян, вітчизняні дослідники
дотримувалися думки, що анти — прямі предки українського народу або
навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський). Цікаві думки
щодо «антської проблеми» висловлює відомий сучасний український історик
М. Брайчевський. Поділяючи в цілому погляди своїх попередників, він
довів принципову ідентичність вітчизняних літописних полян та антів з
іноземних джерел. За твердженням М. Брайчевсь-кого, самі себе ці люди
називали полянами, степові сусіди — сармати (а від них уже й інші
народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто «крайніх»,
тих, що живуть «на краю», «окраїнних людей». Цілком можливо, що саме
звідси, від цих «окраїнних людей» — антів і бере свій початок назва
нашої держави і народу.
Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими
поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством та
хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а
спільні — для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну
родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій
поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною
власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною.
До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх
королями, старійшинами, «вельможами». Вони виділялися з основної маси
населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок
привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За
свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло
рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою
експлуатації в процесі становлення класового суспільства.
Суспільний і політичний лад антів привертав до себе пильну увагу
дослідників. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править
хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи,
добрі чи лихі, вони вирішують спільно (демократія). Проте в моменти
загальної небезпеки вони обирали царя («Rех»), авторитет якого визнавав
увесь народ Такими вождями антів були Бож, Мезамир, Ардагаст, Мусокій,
Доброгаст та ін. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопи-
ченню багатств антських вождів, що, в свою чергу, посилювало їх
військову і політичну владу. Все це прискорювало майнову та соціальну
диференціацію слов'янського суспільства, сприяло формуванню в ньому
класових відносин.
На думку вчених, у цеп період виникає перехідна (між докласовою і
класовою формаціями) форма управління суспільством, коли продовжували
використовуватися деякі родові форми регулювання соціальних процесів,
але вже в інтересах пануючого класу, що поступово зароджувався. Таку
форму управління суспільством деякі дослідники називають військовою
демократією, на стадії якої знаходилися й анти. Військова демократія
містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас
елементи державного ладу. В результаті посилення соціальної
диференціації в союзах слов'янських племен усе більше зміцнювалася
державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класовою поділу
суспільства й утворення держави.
Варто зазначити, що оцінки істориками політичного об'єднання антів
досить суперечливі. Дехто вважав його племінним союзом (В. Ключевський
— «дулібський союз»), дехто — короткочасним військовим об'єднанням, що
створювалося для боротьби з ворогом (готами, аварами й ін.). Але цьому
висновку суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову
царську владу (виходячи з цього, очевидно, й державу — Антське царство
— Авт.). М. Брайчевський вважає, що політична організація антів
нагадувала структуру державних об'єднань Західної Європи (Карла
Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою.
Як бачимо, дослідники дотримуються різних поглядів на сутність
«Антського царства». Але сам факт об'єднання антів у союз фактично був
першою відомою спробою прямих предків українського народу створиш
власне державне утворення з організованим військом та участю населення
в політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (кінець IV — початок
VII ст.). В 602 р. держава антів упала під тиском кочових племен аварів
Після цього анти в писемних джерелах уже не згадуються, а в літературі
починає вживатися назва слов'яни.
Поступово ця загальнослов'янська спільність ділиться на три великі
відгалуження — східну, західну та південну. Подальший розвиток цих
слов'янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить
стабільних етно-політичних утворень — союзів племен, перелік і
розселення яких дається у славнозвісній «Повісті временних літ» Як
зазначає літописець Нестор, слов'яни, що «прийшли й сіли по Дніпру й
назвались полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще
інші сіли поміж Прип'яттю й Двиною й назвались дреговичами (від слова
«дрегва» — болото. — Авт.), інші сіли по Двині й назвались полочанами
за річкою, що впадає до Двини й має назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі
сіли поблизу оз Ільмень, назвалися власним ім'ям — словенами...»
Поступово в оповіді літописця виступають й інші слов'янські племена:
кривичі з їхнім градом Смоленськом, від яких Нестор виводить сіверян,
дуліби — жителі Побужжя, мешканці західної частини пізнішої України —
волиняни бужани й хорвати. Не забуває він згадати й жителів По^ сожжя
(від р. Сож) — радимичів, і мешканців волго-окських лісів — в'ятичів, і
уличів з тиверцями, що населяли простори від Дніпра й Буга до Дністра.
Історики тривалий час вели дискусії з приводу того що являли собою в
дійсності «племена» Нестора, і посту^ пово дійшли висновку, що ці
«племена» були насправді великими союзами, початок формування яких
можна датувати не пізніше VI—VII ст. н. е. Ці союзи племен відомий
археолог П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи в них не лише
територіальні, а й етнополітичні об'єднання Його думку варто визнати
слушною.
Найбільш ранніми племінними об'єднаннями вважаються полянське, з
осередком у Києві, дулібське і волинянське, на території пізнішої
Волинської землі Академік Б. Греков припускав, що в VI—VII ст. існував
величезний і потужний дулібсько-волинянський союз племен, який був
одним із найдавніших союзів східнослов'янських племен. У «Повісті
временних літ» літописець розповідає про зіткнення дулібів з аварами
(він називає їх обрами): «В ті часи існували й обри, що воювали проти
царя Іраклія й мало його не захопили». Обри-авари знущалися над
дулібами, але «Бог винищив Їх, і померли всі, й не залишилося жодного
обрина». Цс, схоже па легенду, коротке повідомлення літопису викликало
безліч палких суперечок серед учених. Чимало істориків убачало в ньому
фольклорний вимисел, однак подальші дослідження підтвердили правдивість
слів Нестора.
Візантійський «цар», тобто імператор, Іраклій правив з 610-го по 641 р.
Отож виходить, що племінний союз дулібів існував уже в першій половині
VII ст., виникнувши, очевидно, в попередньому, VI ст. Як зазначає
сучасний дослідник стародавньої історії України М. Котляр, дулібськс
об'єднання племен було зародком державності східних слов'ян, що в
майбутньому, поряд із полянським союзом, стало основою формування
Давньоруської держави — Київської Русі.
В процесі подальшої консолідації у VIII—XI ст. виникли ще ширші
політичні об'єднання східних слов'ян, своєрідні «союзи союзів» та
«надсоюзи». В арабських джерелах, зокрема, згадується про існування в
цей період трьох таких великих політичних центрів: Куяби (Куявії),
Славії та Артанії. Майже всі дослідники сходяться на тому, що Куявія чи
Куяба — цс Київська земля з Києвом. Славію, як правило, бачать в землі
ільменських словен, головним містом яких у Х ст став Новгород. В
Артанії різні історики вбачали то Рязань, то Тмутаракань, то Чернігів,
то Білоозеро, то Ростов Ярославський Найбільш прийнятною, па нашу
думку, є версія, згідно з якою Артанія — цс Ростово-Суздальська земля
разом із землею, що простягалася до Білоозера.
У вітчизняних літописах політичні об'єднання навколо Києва відомі під
назвою Русь (VIII ст.) га Руська земля (IX ст.).
В історичних джерелах, як відомо, по-різному тлумачиться термін «Русь».
Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші
шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про
значне поширення назви «Русь» в інших народів. На думку М. Котляра,
згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями слово
«русь» — фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку для
позначення скандинавів, що складали пізніше дружини давньоруських
князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика па
східнослов'янських землях розбавлялися слов'янами й ставали
поліетнічними (різноплемінними). Термін «русь» поширюється па всіх
дружинників узагалі, в тому числі й слов'янською походження. Назва
«русь» поширюється насамперед на полян, що панували у прото-державному
утворенні па Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов'ян. У
літописах та інших давніх джерелах Руссю називалась уся територіях, яку
посідали руські люди, тобто східні слов'яни. Цим же словом (варіант —
Руська земля) іменували п Давньоруську державу з центром у Києві. Як
вважає сучасна дослідниця Р. Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві
правила Києвичів (Кий, Дир, Аскольд). У 882 р. Олег, який володів
Словенським князівством, здійснив у Києві династичний переворот,
усунувши від влади династію Києвичів. Повідомлення про захоплення
Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східно-
слов’янської держави Київська Русь.
-----------------------
[1] Слов'ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські
письменники від VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан,
Корнелій Непот, Пліній, Таціт, Птоломей. Дехто зв'язував їх з
Балтійським узбережжям, але Таціт відносив їх до степів Придніпров'я,
де кочували сармати.. Ґотський історик Йордан писав, що «анти
найхоробріші між ними (венедами), живуть над луком Чорного моря, від
Дністра до Дніпра», але за іншими відомостями, в тому числі Павла
Диякона, можна зробити висновок, що в V ст. держава антів охоплювала
значно ширшу територію — від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх
Варти та Одри і частини Богемії.
Реферат на тему: Суспільно-політичне та національні рухи на західноукраїнських землях у ХІХ-на початку ХХст.
Міністерство освіти і науки Україні
Український Державний Хіміко-Технологічний Університет
Кафедра Історії та Українознавства
Реферат
„Суспільно-політичне та національні рухи на західноукраїнських землях у
ХІХ-на початку ХХст.”
Виконав:
Студент групи 1-ХВ-7
_____________________
Рецензент:
Викладач Дремов В.І.
Дніпропетровськ
2004
ПЛАН:
1. Криза феодально-кріпосницької системи і особливості соціально-
економічного процесу в Україні.
2. Виникнення і діяльність Кирило-мефодіївського товариства.
3. Піднесення руху за національне відродження на західно-українських
землях.
I. Криза феодально-крепосницької системи і особливості соціально-
економічного
процесу в Україні.
Історія України XIX ст. характеризується важливими подіями у всіх
сферах соціально-економічного життя і суспільно-політичного руху. На
протязі цього часу зчинилося перетворення Росії, т тому числі України, із
феодально-крепосницької в капіталістичну, сформувався промисловий
пролетаріат, помітно розгорнувся визволювальний рух, почав поширюватись
марксизм.
Особливістю історичного розвитку першої половини XIX ст. являється те,
що поряд з феодальним ладом, виникають товарно-грошові відносини, ринок,
розвивається промисловість, тобто паралельно починають існувати феодальні і
буржуазні відносини. Ці процеси ще більше погіршують положення трудового
народу. В зв‘язку з цим поширюється антикріпосницький рух.
Перша половина XIX ст. в історії України була періодом розладу і кризи
феодально-кріпосницької системи та розвитку нових капіталістичних відносин.
У першій половині XIX ст. в суспільно-політичному житті продовжували
панувати кріпосницькі відносини. ЇЇ основними рисами були: а) колонізація
натурального господарства; б) наділення виробника засобами виробництва,
землею ; в) особиста залежність селянина від поміщика. Переважну більшість
земель утримувало в руках дворянство, а селянство перебувало у феодальній
залежності від поміщиків і держави. Так, на передодні реформи 1861 р. у
поміщиків було понад 70% всієї землі та близько 60% загальної чисельності
селян.
Капіталізму, як формації, передували гостра боротьба між старими,
кріпосницькими і новими, капіталістичними формами господарського питання.
Ця боротьба проявлялась у повільному, але неухильному розвитку
капіталістичного виробництва, в зростанні товарно-грошових відносин, котрі
проникали у селянське господарство, в розшаруванні селянства і формуванні
нових двох класів - наймитів і промислової буржуазії, в поширенні ринку та
збільшення вивозу за кордон, в укріпленні економічних зв‘язків як між
українськими, так і між великоруськими губерніями. В першій половині XIX
ст., не зважаючи на колоніальну політику царизма, економіка України під
впливом більш передової Росії переживала повільний, але неухильний
розвиток. Всі три райони України - Лівоберіжна, Правоберіжна і Південна
Україна були пов‘язані з центральною Росією. Окрім того, в укріпленні
економічного зв‘язку велику роль відіграла спільність економічної політики,
єдиний грошовий обіг, таможня служба.
Капіталістичні відносини проникали також у селянське господарство,
руйнували його замкнутий натуральний характер і посилювали процес
соціального розшарування селянства. З одного боку збільшувалась кількість
бідних, безземельних селян, а з другого зростала кількість сільських
багачів (кулаків), частина яких ставала сільською буржуазією. Так в
економічній структурі феодального суспільства поступово формувалися
капіталістичні відносини. Це було обумовлено розширенням товарно-грошових
відносин та іншими факторами буржуазної модернізації. Земля все частіше
ставала не тільки об‘єктом куплі-продажу, а і орендних відносин.
Володарями ставали купці, заможні селяни.
Розвиток виробництва в першій половині XIX ст. супроводжувався не
тільки зростанням кількості промислових виробників та робочими, але і
якісними змінами; збільшувалось використання капіталістичних форм праці,
змінювалась структура промисловості.
Нові явища в промисловому розвитку України як і у Росії в цілому, були
неухильний зріст наймитів-виходців, головним чином з розорених державних
селян, та інші. Так, якщо в 1828 р. кріпосні працівники складали 74,4% від
спільного числа працівників, то вже в 1861 р. 73,7% від всіх працівників
були вже вільними.
Важливими змінами, які діялися в галузі промисловості у 30-50 роках,
було часткове чи повне подолання технічної відсталості, заснованої на
кріпосній праці. Так до 1861 р. капіталістичні виробництва одержали повну
перевагу над поміщиками. Господарська спеціалізація районів, розвиток
переробної промисловості, зріст міст, їх населення , розкладання
натурального господарства, поглиблення процесу розшарування селян - все це
створювало сприятливі умови для розвитку товарного виробництва, для
розширення внутрішнього ринку. Внутрішній ринок України був складовою
частиною спільноросійського ринку.
Купля-продаж товарів здійснювалась через густу мережу торгів і ринків.
На ярмарках України були в оберненні різноманітні товари, привезені з міст
Росії, України, із-за кордону. Наявність великої чисельності ярмарок,
торгів, ринків, збільшення їх товарооборотів і зріст товарно-грошових
відносин, постійної торгівлі в містах - все це свідчить про збільшення
процесу суспільного розділу праці. Розвиток товарного виробництва все
більше і більше втягувало Україну, як складову частину Росії в світовий
ринок. Неухильний зріст внутрішньої і зовнішньої торгівлі був важливим
фактором, посилюючий розклад феодально-кріпосницького спосіба виробництва.
Таким чином, коренні зміни, які діялися в першій половині XIX ст. в
економіці України, як і в економіці Росії в цілому, були наслідком гострої
боротьби між старим, віджившим свій вік, феодально-кріпосницькими
відносинами і новим капіталістичним укладом.
II. Виникнення і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.
З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс
царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція
зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург.
У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-
Мефодіївського товариства — першої на Україні організації політичного
спрямування.
Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності
широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього
з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи
входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою
Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем
Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але
високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії
та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко —
підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували.
Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності.
Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька
разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них
якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї
програми.
Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у
творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний
в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням
християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав
сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на
засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у
ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних
відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання,
що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося на
широкий контекст панславінізму: «Всі слов'янські народи мають право вільно
розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську
федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених
Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.
Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров
та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш
егалітарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній
знаті.
Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у
псевдобіблійному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо
голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-
слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна
самостійною республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи
вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: «Дивіться,
відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем». Таке мессіанське
бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно
ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної
незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й
ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних»
співвітчизників існувати незалежно.
Погоджуючись щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в
питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова
це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й
національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості
розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні
методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад»,
який вони подаватимуть властям, — це найдійовіші засоби досягнення
поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку
меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни.
Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно
об'єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання
покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.
Відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили
покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була
неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі
вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм
дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років
ув'язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його
чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у
солдати на 10 років. Сам Микола і дописав до вироку таке: «...под
строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать». Фізичні й моральні
муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.
Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань.
Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від
культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно
привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту
українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до
потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців;
ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і
ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з
російським царатом.
III. Піднесення руху за національне відродження на західно-українських
землях.
У 30-х — 40-х роках центром національного руху став Львів, а його
авангардом - громадсько-культурне об'єднання "Руська Трійця". Засновники
об'єднання М. Шашкевич (1811—1843 рр.), І.Вагилевич (1811—1866 рр.) та Я.
Головацький (1814—1888 рр.), у той час студенти Львівського університету і
одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за
визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у
розвитку національного руху на західноукраїнських землях в дусі романтизму.
Учасники "Руської Трійці" підтримували тісні стосунки з М.
Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським — відомими діячами української
та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів
гуртка мала творчість представників нової української літератури - І.
Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-
Артемовського та ін. У 1834 р. "Руська Трійця" підготувала до друку
історико-літературний збірник "Зоря", в якому було вміщено біографію Б.
Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливайка та інші твори. Однак
віденська цензура заборонила видавати "Зорю". У 1836 р. члени гуртка
підготували і видали в Будапешті літературно-науковий альманах "Русалка
Дністрова", що містив ряд творів з проблем історичного минулого України.
Я. Головацький у гострій публіцистичній статті "Становище русинів у
Галичині" (1846 р.) по суті сформулював соціально-економічні і політичні
програмні вимоги національного руху.
Отже, діяльність "Руської Трійці була кроком уперед у розвитку
національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-
мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.
На початку 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазні та
буржуазно-демократичні революції. Не залишилась осторонь і Австрійська
імперія. 13 березня спалахнуло народне повстання у Відні, потім у
Будапешті. 18 березня Угорський сейм прийняв ряд законів про буржуазні
перетворення.
Події революції надали широкого розмаху національно-визвольному руху у
Східній Галичині. 17 квітня 1848 р. уряд був змушений оголосити у краї про
скасування феодальної залежності селян і панщини.
Звільнення селян стало важливою передумовою розгортання масового
демократичного руху. В березні 1848 р. у Львові відбулися демонстрації, що
привели до звільнення владою політичних в'язнів. Відповідно до проголошених
конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. свободи друку, зборів,
організацій у краї виникли різні політичні організації, керівництво якими
захопили буржуазно-ліберальні кола. Польська ліберальна буржуазія і
поміщики 13 квітня 1848 р. утворили у Львові Центральну раду народову, яка
ставила своєю метою перетворення Галичини в Польську автономну провінцію,
заперечуючи право на окремий національний розвиток українців.
Галицька інтелігенція виступала рішуче проти намагань поляків втягнути
Галичину до Польщі і створила свою політичну організацію - Головну руську
раду у Львові, яка, підтримуючи проведення буржуазних реформ, прагнула
забезпечити вільний розвиток українського населення. В містах, містечках і
селах Східної Галичини організувалося близько 50 місцевих руських рад, до
складу яких входили селяни. міщани, світська інтелігенція, представники
духовенства. Ці ради стали організаторами боротьби українського населення
за територіальну автономію Східної України, тобто за її відокремлення від
Західної (польської) Галичини, за навчання в усіх учбових закладах рідною
мовою, за створення української національної гвардії тощо.
Галичани шукали зв'язків з іншими народами австрійської держави і взяли
участь у слов'янському з'їзді в Празі.
Правлячі кола Австрії ігнорували більшість цих вимог і погодилися лише
на запровадження у 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та
викладання її як обов'язкового предмету в гімназіях.
У виборах до першого австрійського парламенту українці мали 39
депутатів на 96 послів з Галичини. Серед них було 27 селян, 8 священиків і
3 світські особи. Ці депутати австрійського парламенту (рейхстагу)
одностайно виступили проти виплати викупу поміщикам за скасовану панщину.
Проте більшістю голосів рейхстаг висловився за скасування панщини за викуп
взагалі.
Подальші події були пов'язані з масовими виступами населення проти
грабіжницької політики уряду. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи
охопили понад 100 сіл Галичини. При цьому часто захоплювалися поміщицькі
землі.
Не мовчало й сільське населення. 1 листопада 1848 р. львівські
робітники і ремісники різних національностей підняли збройне повстання, яке
згодом було придушене.
Революційні події охопили й Північну Буковину, де селяни силою
повертали захоплене у них поміщиками. У селянському русі значну роль
відігравали і депутати рейхстагу. Так, депутат Л. Кобилиця 16 листопада у
Вижниці на зборах 2600 селян закликав до боротьби з панами. Це було
закликом до повстання, яке охопило гірські села Вижницького і
Сторожинецького округів. Розгорнувся рух проти роз'єднання Північної
Буковини й Галичини. Проте уряд, йдучи назустріч панівній верхівці, на
початку 1849 р. все ж здійснив таке відокремлення.
Влітку і восени 1848 р. активним був революційний рух і в Закарпатті.
Але після придушення революції австрійський уряд розправився з учасниками
народних виступів. Лише 2 березня 1853 р. було видано імператорський указ,
який санкціонував скасування кріпацтва в Угорщині за викуп на таких же
кабальних умовах, як і в Галичині та на Буковині. Не допустив уряд і
об'єднання Закарпаття із Східною Галичиною, за що виступала частина
закарпатської інтелігенції. А у березні 1849 р. уряд розігнав парламент і
згодом відібрав у народу більшість завойованих ним свобод.
Проте революція мала важливі наслідки для населення 'Західної України.
Найголовнішим з них було скасування кріпацтва. Аграрна реформа, незважаючи
на її грабіжницький характер, все ж сприяла розвиткові капіталістичних
відносин. Характерним наслідком революції було і піднесення національно-
визвольної боротьби народу, зближення українців Східної Галичини, Північної
Буковини й Закарпаття.
Список використаної літератури:
1. История Киева. В 3-ч т. Т.2. - К.: Наукова думка, 1983. -
с.144.
2. Субтельний О. Україна: історія. -К.: Либідь, 1992. - с.184-
230.
3. Король В. Історія України - К.: "Феміна", 1995. - с.88-100.
4. Хрестоматія з історії України. - К.: ІСДО, 1993. - с.136-138.
| |
