GeoSELECT.ru



Естествознание / Реферат: Крнтрольно-измерительные приборы (линейка,штангенциркуль) (Естествознание)

Космонавтика
Уфология
Авиация
Административное право
Арбитражный процесс
Архитектура
Астрология
Астрономия
Аудит
Банковское дело
Безопасность жизнедеятельности
Биология
Биржевое дело
Ботаника
Бухгалтерский учет
Валютные отношения
Ветеринария
Военная кафедра
География
Геодезия
Геология
Геополитика
Государство и право
Гражданское право и процесс
Делопроизводство
Деньги и кредит
Естествознание
Журналистика
Зоология
Инвестиции
Иностранные языки
Информатика
Искусство и культура
Исторические личности
История
Кибернетика
Коммуникации и связь
Компьютеры
Косметология
Криминалистика
Криминология
Криптология
Кулинария
Культурология
Литература
Литература : зарубежная
Литература : русская
Логика
Логистика
Маркетинг
Масс-медиа и реклама
Математика
Международное публичное право
Международное частное право
Международные отношения
Менеджмент
Металлургия
Мифология
Москвоведение
Музыка
Муниципальное право
Налоги
Начертательная геометрия
Оккультизм
Педагогика
Полиграфия
Политология
Право
Предпринимательство
Программирование
Психология
Радиоэлектроника
Религия
Риторика
Сельское хозяйство
Социология
Спорт
Статистика
Страхование
Строительство
Схемотехника
Таможенная система
Теория государства и права
Теория организации
Теплотехника
Технология
Товароведение
Транспорт
Трудовое право
Туризм
Уголовное право и процесс
Управление
Физика
Физкультура
Философия
Финансы
Фотография
Химия
Хозяйственное право
Цифровые устройства
Экологическое право
   

Реферат: Крнтрольно-измерительные приборы (линейка,штангенциркуль) (Естествознание)


«Наука начинается с тех пор, как начинают измерять»
Д. И. Менделеев


Измерительная техника является неотъемлемой частью материального
производства. Без системы измерений, позволяющей контролировать
технологические процессы, оценивать свойства и качество продукции, не может
существовать ни одна область техники
Совершенствование методов средств и измерений происходит непрерывно. Их
успешное освоение и использование на производстве требует глубоких знаний
основ технических измерений, знакомства с современными образцами
измерительных приборов и инструментов.
Средства измерений — технические средства, используемые при измерениях и
имеющие нормированные метрологические свойства. Средства измерений делят на
меры и измерительные приборы.
Мера— средство измерений, предназначенное для воспроизведения физической
величины заданного размера, например концевая мера длины, гиря — мера
массы. Однозначная мера воспроизводит физическую величину одного размера
(например, концевая мера длины), а многозначная мера—ряд одноименных
величин различного размера (например, штриховая мера длины и многогранная
призма). Специально подобранный комплект мер, применяемых не только в
отдельности, но и в различных сочетаниях с целью воспроизведения ряда
одноименных величин различного размера, называется набором мер (например,
наборы плоскопараллельных концевых мер длины и наборы угловых мер).
Измерительные приборы— средства измерений, предназначенные для выработки
сигнала измерительной информации в форме, доступной для непосредственного
восприятия наблюдателем. По характеру показаний измерительные приборы делят
на аналоговые, цифровые, показывающие, регистрирующие, самопишущие и
печатающие, а по принципу действия — на приборы прямого действия, приборы
сравнения, интегрирующие и суммирующие приборы. Для линейных и угловых
измерений широко используются показывающие приборы прямого действия,
допускающие только отсчет показаний.
По назначению измерительные приборы делят на универсальные -
предназначенные для измерения одноименных физических величин различных
изделий, и специализированные - служащие для измерения отдельных видов
изделий (например, размеров зубчатых колес) или отдельных параметров
изделий (например, шероховатости, отклонений формы поверхностей).
По конструкции универсальные приборы для линейных измерений делят на:
1) штриховые приборы, снабженные нониусом (штангенинструменты);
2) приборы, основанные на применении микрометрических /винтовых пар
(микрометрические инструменты);
3) рычажно-механические приборы, которые по типу механизма подразделяют на
рычажные (миниметры), зубчатые (индикаторы часового типа), рычажно-зубчатые
(индикаторы или микромеры), пружинные ; (микрокаторы и микаторы) и рычажно-
пружинные (миникаторы); 4) оптико-механические (оптиметры, оптикаторы,
контактные интерферометры, длиномеры, измерительные машины, измерительные
микроскопы, проекторы).
По установившейся терминологии простейшие измерительные приборы —
штангенциркули, микрометры называют измерительным инструментом.
Для специальных линейных и угловых измерений в машиностроении также широко
применяют измерительные приборы, основанные на других принципах работы,
пневматические, электрические, оптико-механические с использованием
лазерных источников света.
Для выполнения операций контроля в машиностроении широко используются
калибры, которые представляют собой тела или устройства, предназначенные
для проверки соответствия размеров изделий или их конфигурации
установленным допускам. К ним относятся гладкие предельные калибры (пробки
и скобы), резьбовые калибры, шаблоны и т.д.
Рассмотрим подробнее следующие измерительные приборы
1) Штангенциркули предназначены для измерения наружных и внутренних
размеров изделий. Они выпускаются четырех типов: ШЦ—I (рис. а);
ШЦТ—I (ШЦ—1 без верхних губок и с нижними губками, оснащенными твердым
сплавом); ШЦ—II (рис. б) и ШЦ—111 (ШЦ—П без верхних губок). Основные части
штангенциркулей: штанга 1, измерительные губки 2, рамка 3, зажим рамки 4,
нониус 5, глубомерная линейка 6 и микрометрическая подача 7 для установки
на точный размер. При измерениях наружной стороной губок штангенциркулей
ШЦ—II размер Ь = 10 мм прибавля-
ется к отчету.
2) Микрометры гладкие типа МК. предназначены для измерения наружных
размеров изделий. Основные узлы микрометра (рис.2а): скоба /, пятка 2 и
микрометрическая головка 4 — отсчетное устройство, 'основанное на
применении винтовой пары, которая преобразует вращательное движение
микровинта в поступательное движение подвижной измерительной пятки. Пределы
измерений микрометров зависят от размера скобы и составляют 0—25; 25—50;
...; 275— 300, 300—400; 400—500 и 500—600 мм.
Микрометры для размеров более 300 мм оснащены сменными (рис. 26) или
переставными (рис. 2в) пятками, обеспечивающими диапазон измерений 100
мм. Переставные пятки крепятся в требуемом положении фиксатором 5, а
сменные пятки — гайками 6.
На рис. 1а показана микрометрическая головка, которой оснащают микрометры с
верхним пределом измерений до 100 мм. Микрометрический винт / проходит
через гладкое направляющее отверстие стебля 2 и ввинчивается в разрезную
микрогайку 4, которая стягивается регулирующей гайкой 5 так, чтобы
устранить зазоры в винтовой паре. На микровинте установочным колпачком 6
закреплен барабан 3. Палец 9, помещенный в глухое отверстие колпачка,
прижимается пружиной 10 к зубчатой поверхности трещетки 7, которая крепится
на колпачке винтом 8. При вращении трещетка передает микровинту через палец
крутящий момент, обеспечивающий заданное измерительное усилие 5—9 Н. Если
измерительное усилие больше, то трещетка проворачивается с характерными
щелчками. Винт 12 ввинчивается во втулку 11 и фиксирует микровинт в
требуемом положении.Микрометрические головки микрометров с нижним пределом
измерений свыше 100 мм имеют несколько отличное устройство (рис. 2б).
Микровинт / стопорится гайкой 13, которая зажимает разрезную втулку 14.
Барабан 3 затягивается установочным колпачком 6 на конусную поверхность
микровинта. Палец 9 прижимается к торцовой зубчатой поверхности трещетки 7.
Микрометрические головки имеют шаг резьбы Р= 0,5 мм и длину резьбы 25 мм.
При перемещении микровинта на шаг Р барабан совершает один оборот. На
стебле микровинта нанесена шкала с делениями, равными шагу микровинта, и
продольный отсчетный штрих. Для удобства отсчета четные и не' четные штрихи
шкалы нанесены по разные стороны продольного штриха. На коническом срезе
барабана нанесена круговая шкала с числом делении n = 50. Цена деления
круговой шкалы микрометра с =Р/n = 0,5/50 = 0,01 мм, цена деления основной
шкалы а = Р = 0,5 мм Диапазон показаний микрометрической головки равен 25
мм
Перед измерением микрометры устанавливают в исходное (нулевое) положение,
при котором пятка и микровинт прижаты друг к другу или поверхностям
установочных мер 3 (см. рис 2а) под действием усилия, обеспечиваемого
трещеткой. При правильной установке нулевой штрих круговой шкалы барабана
должен совпадать с продольным штрихом на стебле.
Порядок установки микрометров на нуль. а) закрепляют микровинт стопором, б)
отворачивают установочный колпачок на пол-оборота; в) барабан поворачивают
относительно микровинта до совпадения нулевого штриха барабана с продольным
штрихом на стебле; г) барабан закрепляют колпачком; д) освобождают
микровинт и снова проверяют нулевую установку и т. д.
При измерении изделие помещают без переноса между пяткой и микровинтом и
вращают трещетку до тех пор, пока она не станет проворачиваться. Ближайший
штрих к краю барабана определяет число делений шкалы, заключающееся в
измеряемом размере. К отсчету по основной шкале прибавляют отсчет по
круговой шкале, равный произведению цены деления с = 0,01 мм на номер
деления, который находится напротив продольного штриха на стебле. На рис.
2а отсчет равен 14,18 мм.
3) измерительные головки - относятся к рычажно-механическим
приборам применяются для измерения размеров, а также отклонений от заданной
геометрической формы. Зубчатые измерительные головки - индикаторы часовые
с ценой деления 0,01 мм — изготовляются следующих основных типов:
а) ИЧ-2, ИЧ-5 и ИЧ-10—с перемещением измерительного стержня параллельно
шкале и пределами измерений 0—2, 0—5 и 0—10 мм соответственно;
б) ИТ-2 — с перемещением стержня перпендикулярно шкале и пределами
измерений 0—2 мм.
Индикаторы типа ИЧ-5 и ИЧ-10 выпускаются с корпусом диаметра 60 мм, а
индикаторы ИЧ-2 и ИТ-2 — с корпусом диаметра 42 мм (малогабаритные) .
Устройство и принципиальная схема нормального индикатора типа ИЧ показаны
на рис. 3. Основными узлами индикатора являются циферблат 1 со шкалой,
ободок 2, стрелка 3, указатель числа оборотов стрелки 4, гильза 5,
измерительный стержень 6 с наконечником 7, корпус 8, ушко 9 и головка
стержня 10 (рис. 3, а). Гильза и ушко служат для крепления индикатора на
стойках, штативах и приспособлениях. Поворотом ободка 2, на котором
закреплен циферблат, стрелку совмещают с любым делением шкалы. За головку
10 стержень отводят при установке изделия под измерительный наконечник.
Принцип действия идикатора состоит в следующем (рис. 3, б). Измерительный
стержень 6 перемещается в точных направляющих втулках 18, запрессованных в
гильзы корпуса. На стержне нарезана зубчатая рейка 11, которая поворачивает
триб 12 с числом зубьев z =16. Трибом в приборостроении называют зубчатое
колесо с числом зубьев меньше или равным 18. Зубчатое колесо 13 (z =100),
установленное на одной оси с трибом 12, передает вращение трибу 14 (z =
10). На оси триба 14 закреплена стрелка 3. В зацеплении с трибом 14
находится также зубчатое колесо 15 (z=100), на оси которого закреплены
указатель 4 и втулка 16 с пружинным волоском 17, другой конец которого
прикреплен к корпусу. Колесо 15, находясь под действием волоска,
обеспечивает работу всей передачи прибора на одной стороне профиля зуба и
тем самым устраняет мертвый ход передачи. Пружина 19 создает измерительное
усилие на стержне. Передаточное отношение зубчатого механизма подбирают
таким образом, чтобы при перемещении измерительного стержня на расстояние L
= 1 мм стрелка совершала полный оборот, а указатель поворачивался 'на одно
деление. Шкала индикатора имеет число делений n=100. Цена деления шкалы
циферблата c =l/n= /100=0,01 мм. В корпусе малогабаритных индикаторов
нельзя разместить полные зубчатые колеса с числом зубьев z = 100, поэтому
их заменили зубчатыми секторами. У торцевых индикаторов ИТ-2 (рис. 5)
перемещение измерительного стержня передается рейке зубчатого механизма
через двухплечий рычаг, имеющий передаточное отношение, равное единице. Это
обеспечивает цену деления 0,01 мм. Обозначения на рис. 3 и 4 одинаковые.
Индикаторы часового типа выпускаются двух классов точности: 0 и 1.
Измерительные головки устанавливают на стойках или штативах, которые
показаны на рис. 5. Тип выбираемой стойки и штатива определяется ценой
деления головки: C-I— до 0,5 мкм (рис. 5, а), C-II—от 1 до 5 мкм (рис. 5,
б), C-III и Ш-I—от I до 10 мкм (рис. 5, в, д), C-IV и Ш-II— 10 мкм и выше
(рис. 5, г, е). Штативы применяют при измерениях на поверочных плитах, в
центрах и на станках.
При измерениях индикаторами часового типа используют стойки типа C-IV и Ш-
II (см. рис. 5). Настройку индикаторов на размер при относительных
измерениях осуществляют в определенном порядке.
1. Закрепляют индикатор на стержне стойки или в державке штатива зажимным
винтом.
2. На стол стойки или плиту под измерительным наконечником индикатора
помещают блок концевых мер, размер которого равен номинальному размеру
изделия.
3. Опускают индикатор по колонке так, чтобы наконечник соприкоснулся с
поверхностью меры и стрелка отклонилась от нулевого положения.
Предварительное отклонение стрелки называют «натягом прибора». Значение
натяга должно быть больше, чем допускаемые отклонения размера изделия от
номинального значения. Обычно дают стрелке сделать один оборот. При работе
с универсальным штативом для создания натяга пользуются винтом микроподачи.
4. Зафиксировав положение индикатора, шкалу устанавливают на нулевое
положение, поворачивая ободок.
5. Поднимая и опуская измерительный стержень за головку, проверяют
постоянство показаний индикатора. Если наблюдается отклонение стрелки от
нуля, настройку повторяют.
6. Отведя стержень, снимают блок мер.
При измерении меру заменяют изделием, и наконечник опускают на его
поверхность. Отсчет по шкале индикатора показывает отклонение размера
изделия от размера меры в сотых долях миллиметра. При абсолютных
измерениях, порядок настройки тот же. Базой для настройки служит
поверхность предметного стола стойки или поверочной плиты. По указателю
определяют число миллиметров в размере.
Область применения индикаторов расширяется благодаря использованию
приспособлений. Струбцина для установки на валы (рис. 6,а) имеет скобу 3 с
губкой 2, которая перемещается винтом 1. К струбцине привинчивается
стержень 4 с хомутом 5 для крепления державки 6 с индикатором 7. Прямой
(рис. 6, б) и угловой (рис. 6, б) рычаги применяют при измерениях в
труднодоступных местах. Рычаги 9 под действием измерительного стержня 12
индикатора поворачиваются вокруг оси 10 кронштейнов 11, прикрепленных к
гильзе индикатора, и упираются сферическими наконечниками 8 в поверхность
изделия.
4)Оптико-механические приборы (оптиметры, оптикаторы, контактные
интерферометры, длиномеры, измерительные машины, микроскопы и проекторы)
предназначены для высокоточных измерений размеров и отклонений
геометрической формы изделий дифференциальным методом. Конструктивно они
представляют собой измерительные трубки (головки), устанавливаемые на
стойках. В измерительном механизме трубок оптиметров и оптикаторов
сочетаются механический и оптический рычаги, поэтому такие приборы иногда
называют рычажно-оптическими.
Принцип действия оптического рычага показан на рисунке
[pic]

зеркало 1 падает луч света 2 и отражается на шкалу прибора 3. Если зеркало
наклонить на угол а, то отраженный луч сместится по шкале на величину I,
пропорциональную расстоянию L шкалы от зеркала: I = 2aL. Механический рычаг
связывает измерительный стержень прибора с поворачивающимся зеркалом.
Оптическая система — совокупность оптических узлов и деталей (линзы,
призмы, зеркала, объективы, окуляр и т. д.), преобразует малые повороты
зеркала в удобные для отсчета перемещения светового потока с изображением
указателя по шкале прибора.
По положению линии измерения оптиметры делят на вертикальные (0В) и
горизонтальные (ОГ), а по способу отсчета показаний—на окулярные (ОВО, ОГО)
и экранные (ОВЭ, ОГЭ).
Основные характеристики оптиметров по ГОСТ 5405—75
| |Типы прибора |
|Показатели | |ОВО-1|ОГО-1|
| | |, |, |
| |ОВЭ-0|ОВЭ-1|ОГЭ-1|
| |2 | | |
|Диапазон измерения, мм|0—100|0—200|0—500|
| | | | |
|Цена деления, мкм |0,2 |1,0 |1,0 |
|Пределы измерения по |±0,02|±0,1 |±0,1 |
|шкале, мм |5 | | |
|Допускаемая основная | | | |
|погрешность | | | |
|ность, мкм, на участке| | | |
|шкалы, ми: | | | |
|от 0 до ±0,015 |±0,07|— |— |
| | | | |
|свыше ±0,015 |±0,1 |— |.— |
|от 0 до ±0,06 |— |±0,2 |• |
| | | |±0,2 |
|свыше ±0,06 |— |±0,3 |±0,3 |
|Вариация показаний, |Ј(,02|0,1 |0,1 |
|мкм | | | |


5) Линейки поверочные изготовляются следующих типов: ЛД — лекальные с
двухсторонним скосом (рис. 7, а); ЛТ—лекальные трехгранные (рис.
7,6); ЛЧ—лекальные четырехгранные (рис. 7, в); ШП — с широкой рабочей
поверхностью прямоугольного сечения (рис. 7, г); ШД—с широкой рабочей
поверхностью двухтаврового сечения (рис. 7,и); ШМ—с широкой рабочей
поверхностью, мостики (рис. 7, е); УТ—угловые трехгранные (рис. 7, ж).
Лекальные линейки выпускаются двух классов точности: 0 и 1. Лекальные
линейки предназначены для контроля прямолинейности. Лезвие линейки
накладывают на поверхность изделия .Сзади, на уровне глаз контролера,
помещают источник света и наблюдают просвет между линейкой и изделием.
Размер просвета определяют по «образцу просвета» При хорошей освещенности и
определенном навыке просвет размером 3—5 мкм можно оценить с погрешностью
±1 мкм. Непрямолинейность равна наибольшему просвету hmax.. (рис.8,а)
.Линейки с широкой рабочей поверхностью применяют для поверки
прямолинейности и для поверки плоскостности узких поверхностей Размеры l X
Ь линеек различных типов имеют следующие значения: для линеек типа ШП
205Х5—630Х10 мм;
линеек типа ШД 630Х4—4000 X 30 мм; линеек типа ШМ 400 X 50 — 3000 X 110 мм.
Линейки выпускаются трех классов точности: 0, 1 и 2. При контроле
прямолинейности методом «линейных отклонений» рис.8, б линейку 1
укладывают рабочей поверхностью на две одинаковые концевые меры 3 размером
b0, установленные на проверяемой поверхности 2. Для уменьшения погрешностей
измерений из-за прогибов линейки опоры располагают в точках наименьшего
прогиба (точки Эри), которые отмечены рисками на боковой поверхности
линеек, Точки Эри лежат на расстоянии 0,233l от концов линейки. На боковой
поверхности линейки наносят мелом отметки на расстояниях, равных 0,1l. В
отмеченных точках 0, 1, 2, ..., 10 измеряют расстояние Ьi, между
поверхностями линейки и изделия, вводя между ними блоки концевых мер или
щупы 4. По результатам измерений, определяют разность hi=(bо — bi).
Построив график, как показано на рис. 8, в через точки h0 и hi проводят
прямую линию ОА. Отклонение от плоскостности поверхности hmax находят как
расстояние от линии ОА до наиболее удаленной точки профиля.
Решения об отнесении технического устройства к средствам измерений и об
становлении интервалов между поверками принимает Госстандарт России.

Измерения должны осуществляться в соответствии с аттестованными в
установленном порядке методиками.

Порядок разработки и аттестации методик выполнения измерений определяется
Госстандартом России. Конкретные методы измерений определяются видом
измеряемых величин, их размерами, требуемой точностью результата, быстротой
процесса измерения, условиями, при которых проводятся измерения, и рядом
других признаков.
Каждую физическую величину можно измерить несколькими методами, которые
могут отличаться друг от друга особенностями как технического, так и
методического характера. В отношении технических особенностей можно
сказать, что существует множество методов измерения, и по мере развития
науки и техники, число их все увеличивается. С методической стороны все
методы измерений поддаются систематизации и обобщению по общим характерным
признакам. Рассмотрение и изучение этих признаков помогает не только
правильному выбору метода и его сопоставлению с другими, но и существенно
облегчает разработку новых методов измерения.
Для прямых измерений можно выделить несколько основных методов: метод
непосредственной оценки, дифференциальный метод, нулевой метод и метод
совпадений.
При косвенных измерениях широко применяется преобразование измеряемой
величины в процессе измерений.



[pic]



[pic]



[pic]



Рис. 3. Индикатор часовой типа ИЧ



[pic]



Рис. 4 Индикатор торцовый типа ИТ-2



[pic]



Рис. 5. Стойки и штативы
а—г-сгойки типа C-I; C-Ii; C-III; C-IV; д— е— штативы типа Ш-1, lll-tf;
1— основание, 2— предметный стол для установки изделия; 3— колонка;
4—кронштейн; 5—винт крепления измерительной головки; 6—маховик перемещения
кронштейна (кремальера), 7—винт зажима кронштейна;
5— гайка; 9— стержень; /О—хомут; //—зажимной винт; 12— державка;
1З—винт крепления державки; 14—пружинное кольцо; 15—винт микроподачи для
точной установки измерительной головки на размер



[pic]



Рис. 7. Линейки проверочные


,



Рис. 8. Методы контроля
прямолинейности /
[pic]



План

1.Средства измерений
2.Штанкгнциркуль
3.Микромктр
4.Индикаторы часовые
5.Оптико-механические приборы
6.Линейки поверочные
7.Приложения



Использованная литература


1.Васильев А.С. «Основы метрологии и технические измерения» 1980 г.
2.Закон «Об обеспечении единства измерений» от 28.04.2001 г.
3.Махоня И.Т. «Справочник инструментальщика по техническим измере
ниям» 1984 г.



Рис.1 Микрометрические головки


Рис.2 Микрометр

Рис.6 Приспособлнния к индикаторам




Реферат на тему: Культура та побут населення України

Реферат з української
та світової культури:

Культура та побут населення України.



Київ 1996 р.



План.

Вступ.
1. Поселення та житло.
2. Народний одяг.
3. Харчування.
4. Побут і звичаї.
5. Сім’я.
Висновок.

Вступ.

За часів відродження української культури необхідним є і знання тих
звичаїв і культурних досягнень, що мали місце мимнулих століть. Органічно
розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її
важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих
випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної
незалежності України.
Знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору
загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу, що живе
на перекресті шляхів в центрі Європи і впливає на політичні події на всьому
континенті.
В межах реферату неможливо розглянути всі аспекти розвитку української
культури протягом навіть останнього тисячоліття, але деякі елементи
культури можуть бути не тільки цікавими, а й корисними.

1. Поселення та житло.

Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому
основним типом поселення були села та хутори. Максимально враховуючи
природні умови, найдавніше населення території Украіни будувало свої оселі
біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках. Жителі території сучасної
України використовували печери та напівпечери (пізніше використовувалися
землянки), інколи будівлі ставилися на стовпах, на платформах. Ці типи
житла використовувалися поряд зі звичайними будинками майже до 19 століття.
Для будування використовувались майже всі матеріали, що могла дати природа
— дерево, солома, очерет, глина, каміння.
Форма та планування поселення також залежали найчастіше від природніх
умов та ландшафту. Так, в Карпатах будинки у селищах ставилися безсистемно,
на зручних земельних ділянках. В північній частині України переважало
вуличне планування. Інколи селища та міста будувались за радиальною
системою — колами, в центрі яких знаходилася центральна торгова площа. На
півдні України, де планування часто-густо відбувалося за наказом або під
керівництвом адміністрації, переважала квартальна форма планування.
Внаслідок сприятливих погодних умов на більшості території України
сформувався відкритий тип двору. В ньому земельна ділянка, прилегла до
хати, залишалася просто неба. Господарські споруди найчастіше були повністю
відокремлені від житлового будинку (хоча зустрічалися і часткове, і повне
приєднання господарських споруд до житла). Житловий будинок знаходився в
глибині двору, часто закритий від поглядів ззовні деревами та кущами.
Житло жителя України було двокамерним — складалося з опалюваної хати,
та неопалюваних сіней. Пізніше, в залежності від заможності хазяїна,
погодних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами,
почали опалюватися обидві частини житла, або інколи вони мали різні входи.
Трикамерний тип житла був відомий з XV століття. В такому житлі були сіні,
хата, та комора. Хата та комора розташовувалися з різних боків від сіней.
Інколи замість комори буда друга хата. Таке розташування набуло назви хати
на дві половини. Стіни житла зводились з місцевих будівельних матеріалів
залежно від ресурсів та можливостей забудовників. Існувало два типи
конструкції стін — зрубний і каркасний. Перший зустручався зрідка,
переважно в районах, багатих на лісоматеріали. Каркас заповнювався глиною,
перемішаною з соломою. У ряді районів поряд з глиною та соломою вживалося
каміння. Підлога в хаті була також глиняною, дощана зустрічалася дуже
рідко.

2. Народний одяг.

Український народний одяг — самобутнє явище, що розвивалося і
вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших
культур, водночас не втрачаючи оригінальних ознак.
Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін, що вдягалася
навипуск та перепоясувалась шкір’яним або в’язаним поясом, нешироких
штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні
інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх рубахи вдягався хутряний кожух,
восени та навесні — сукняна свита. На ноги одягалися постоли — стягнуті
шматки сиром’ятної шкіри, більш заможні чоловіки — черевики, чоботи.
Волосся різали під макитру. Цей вид стрижки поступово замінював
розповсюджене в XV—XVIII ст.ст. гоління голови із залишенням оселедця.
Бороди носили літні чоловіки.
Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха
(взимку). Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. У Карпатах заможні
жінки також заплітали волосся в коси. Голову влітку обв’язували стручкою
або хусткою. Заміжні жінки обов’язково носили очіпок. Святковим взуттям
були черевики. Здебільшого повсякденно ходили босоніж або у постолах.
У степовій частині України в XIX столітті побутувала фабрична одежа.
Вдягалися за міським зразком — верхні міські сорочки, пальта, прямоспинні
свити, кожухи у чоловіків; сарафани, спідниці, кофточки, блузки, пальта — у
жінок.
3. Харчування.

До середини XIX століття сформувався господарський комплекс, що
включав в себе землеробство зі скотарством (при перевазі землеробства).
Рибальство, бджільництво, мисливство та збиральництво являли собою
допоміжні засоби здобуття їжі.
Сіяли головним чином жито, хоча на Півдні все більше площ віддавалося
під пшеницю. Сіяли гречку, просо, ячмінь, овес, горох, квасолю, коноплі,
мак, льон. Поширюється соняшник. З кінця XIX століття розповсюджується
кукурудза, але помітної ролі в харчуванні вона не відіграє.
Овочеві культури — капуста, буряк, морква, огірки, цибуля, часник. З
XIX століття картопля починає поступово замінювати хліб в раціоні багатьох
регіонів. Вирощувалися гарбуз, в південних районах — кавун і диня. З
приправ росли пертрушка, пастерна, хрін, кріп. З садівних культур — яблука,
груші, сливи, вишні, смородина.
Тваринництво складалося з вирощування корів як тяглової сили, свиней,
овець на м’ясо, птиці.
Основним способом переробки зерна був млинарський. Мололи жито,
пшеницю, гречку, просо, ячмінь, кукурудзу. Робили крупи з проса, гречки,
ячменю, пшениці, кукурудзи. На зиму солоили та квасили овочі та фрукти.
Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби, на півдні — абрикоси.

М’ясо намагалися продавати через його дорожнечу. Інколи продавали не
тільки надлишки, але й те, що було необхідно для власного споживання.
Свинину звлишали собі, продавали яловичину та телятину. Худобу звичайно
забивали двічи на рік — на Різдво та на Паску. Сало солили, м’ясо готували
свіжим або мороженим, інколи теж солили. Кишки та шлунок після ретельної
обробки начиняли м’ясом, салом, кров’ю, і робили ковбаси, кров’янки.
З молочних продуктів готували сир, в Карпатах та там, де розводили
овець на молоко, готували овечу бринзу. Готували сметану, яку частково
переробляли в масло, здебільшого на продаж. Молоко квасили на кисляк і
ряжанку.
Рибальство було підмогою до бідного на білки селянського харчування.
Рибу солили або в’ялили.
Повсякденні страви. Найбільш поширеними стравами були виготовлені з
рослинних складників. Більшу роль відігравали страви з зернових. Каші
виготовлялися з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці.
Каші з жита не готували. Готували рідкі кашоподібні страви — куліш, ячний
крупник.
Хліб цінувався біл за всі інші печені страви. В Україні пекли хліб
переважно з житньої муки. Але у другій половині XIX століття із зубожінням
селянства в жито почали домішувати іншу муку. На Полтавщині і Слобожанщині
домішували гречку, на Поліссі — картопляну, У Західній Україні — ячмінну,
кукурудзяну, вівсяну. Хліб завдавали у дерев’яній діжці на залишкові
розчини з минулої випічки, вимішували спочатку дерев’яною кописткою, а з
додаванням борошна та загустінням тіста — рукою. Тісто підходило декілька
годин у теплому місці, потім його сажали у піч, на дубовому або капустяному
листі, без форми. Хліб пекли жінки, рідше дівчата, раз на тиждень,
найчастіше в суботу. З випіканням хліба було пов’язано багато заборон і
правил. Так: не можна було випікати хліб у п’ятницю, тримати двері
відчиненими при садженні хліба у піч, торкатися тіста “нечистій” жінці.
З супів були розповсюджені два. Це різні види борщу, капусняк. Борщ
готували найчастіше з буряком, капустою, морквою, картоплею (у XIX
столітті). На півдні додавали картоплю. На свята в борщ клали м’ясо, у
будні заправляли салом. У піст в юшку клали сушену рибу, заправляли олією.
Навесні готували зелений борщ з щавлю, копиви, лободи, кропу, петрушки.
Заправляли сметаною і вареними яйцями. Влітку готували холодний борщ на
сироватці, який не варили. До сироватки додавали варену картоплю або буряк,
петрушку, кріп, цибулю, по можливості круте яйце і сметану.
Молочні страви були досить розповсюджені. На столі бували сир, молоко
свіже і кисле, в Карпатах — бринза.
Пили узвари з сухих і свіжих фруктів та ягід, кваси, настої з трав.
Хмільний мед і пиво в XIX столітті вже майже не готували.
Хліб мав і велике ритуальне значення. На весілля пекли коровай.
Короваї виготовляли у обох молодих і ділили під час їх дарування.

4. Побут і звичаї.

Духовну культуру й побуд суспільства визначав принцип корпоративності
— належності індивіду до соціальної групи. Сільска територіальна община
називалася громадою. З часом значення общини зменшувалося. Але цей процес
був нерівномірним. Якщо на Правобережній та Західній Україні вона втратила
своє значення вже в XVII-XVIII століттях, то На Лівобережжі вона існувала
до XVIII століття. У житті дореволюційного села поряд з офіційним правом
зберігало силу і право звичаєве. Існувало два типи громадського
землеволодіння — громадсько-подушний і громадсько-подвірний. Періодичні
переділи землі були великою подією в селі. Громада мала право при
несправній сплаті податків відібрати частину землі в одного господаря і
передати іншому. У користуванні громади знаходилися спільні ліси,
водоймища, пасовища. Громада контролювала проведення ярмарків, корчем,
базарів. Вона слідкувала за станом доріг, мостів, громадських будівель.
Кругова порука мала місце при відбуванні казенних повинностей.
Члени громади спільно наймали пастухів для догляду за стадом. Платили
пастуху як в грошовій, так і в натуральній формі. Крім того, господарі по
черзі давали пастуху одноденний харч.
Для оранки важких грунтів інколи необхідно було впрягати три-чотири
пари коней. В таких випадках селяни об’єднувалися для спільної обробки
землі. Розповсюдженою була форма допомоги на відробіток, тобто люди
працювали по черзі один за одного.
Важливу роль у громадському житті відігравала церква, відвідання якої
вважалося обов’язком кожного християнина. За цим стежили представники
духовенства. Але вони самі відзначали, що люди ходять не “в церкву” а “під
церкву”, тобто поспілкуватись, почути останні новини. Своєрідним клубом
була корчма. Сюди збиралося в години дозвілля все село. Тут же у корчмі
укладалися різні усні угоди, які скріплювалися рукобиттям та могоричем.
Статевікова диференціяція в селі була чітко визначена. Вона регулювала
розподіл праці, права і обов’язки, регулювала норми поведінки. Панував
патріархат, наприклад жінки не могли входити до виборних оргнів громади.
У окремі громади збиралась молодь. З такої парубочої громади обирався
ватажок, який захищав інтереси громади, організовував дозвілля. Менш чіткою
була організація дівочих громад, які поступово зливалися з парубковими.
Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і
танці, а в холодний час — у спеціально найнятих хатах на вечорниці.
Календарні свята та обряди. Календар свят визначався аграрним устроєм
життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку
оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали день святого, ім’ям якого був
названий місцевий храм.
Святом, коли “вводиться літо в зиму”, вважали Введення (21 листопада).
На введення стежили, щоб до хати не зайшла першою особа жіночої статі — це
приносило негаразди.
Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) слугували немов
би репетицією до наступних різдвяно-новорічних свят. На Катерину ворожили
про майбутню пару в шлюбі. На Андрія проводилися великі вечорниці. В ніч на
Андрія дозволялися жарти та навіть хуліганські вчинки, такі як замикання
дверей хати ззовні, затикання комина, та інші.
На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) проводилося
багато магічних ритуалів, що за віруваннями повинні були забезпечити людям
вдачу наступного року. На Різдво колядували, на Новий рік щедрували. Ходили
по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що
отримували певну винагороду. По хатам ходили з вертепом, де ставилися такі
собі лялькові вистави, або ж влаштовували ритуальну гру-виставу «Коза», яка
символізувала кругообіг часу.
На початку весни (кінець лютого - початок березня) відзначали
Масляницю— прихід весни. На масляну готували млинці, вареники, куштували
горілку, ходили в гості один до одного. На Масляницю парубки та дівчата, що
не оженилися восени, тягнули колоду. До них прив’язували колоду або стрічку
та вимагали могорич.
Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси,
готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися
триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви. В ці дні
всім дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Першу неділю після Великодня
вшановували памть померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж
несли їжу. Обідали на могилах. У цей день годували старців та роздавали
милостиню «за упокій душі».
Завершення весни і початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими
святами (Трійця). В ці дні хату та господарські будівлі обов’язково
прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.
Купала відзначали 24 червня. Напередодні діди примітивними способами
розводили вогнища. Вважалося, що ці вогнища мають цілющу силу. Через них
стрибали для того, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб. На Купала
багато ворожили «на майбутнє», збирали трави, що повинні були захищати від
відьом.
Після закінчення жатви святкувався обжинок. З останнього колосся жниці
робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували.
З цього снопу розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар свят
аграрної культури українців.

5. Сім’я.

Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а
об’єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти.
Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Багато складових шлюбу
відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих
районів у складі різних держав. Але існівала усталена основа, притаманна
українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою
не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості. Вплив
здійснювався через громаду, молодіжні громади.
Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього правила
існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з
дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.
Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII-XIX
століттях письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій
батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг,
білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші).
Ролі в сватанні відрізнялися в залежності від того, наскільки
консервативною була система землеволодіння та землекористування. При
консервативній системі роль самих молодих була дуже незначною, адже в
договорі йшлося не про любов молодих, а про “поле”, яке належало батькам.
Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між
багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Загальним правилом було, що невістка йшла у сім’ю чоловіка. Але в
нерівних шлюбах зустрічався і випадок, коли бідний чоловік йшов у сім’ю
жінки, на приймацтво. Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три
його види — за бажанням, за волею батьків, за запрошенням. В першому
випадку положення зятя було подібним до найманого працівника, нерівне в
сім’ї. Зять не був головою в сім’ї, а тому ставлення до нього з боку
громадськості було здебільшого зневажливим. В третьому випадку зятя
запрошували найчастіше, коли не було голови сім’ї. Тоді ним ставав зять.
Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.
До XVI століття панував громадянський шлюб, коли шлюб був дійсним
після громадського весілля. Пізніше (з 1744 року) Синод затвердив указ,
згідно з яким шлюб набував чинності тільки через вінчання.
Українська сім’я після одруження ділилася — оженившись, син ішов з
дому і будував власний. Але для допомоги батькам один з синів ззалишався
допомагати батькам. На Правобережжі залишався старший, на Лівобережжі —
молодший. Інколи (коли у батька не було синів) залишалися і дочки. В разі
передачі спадщини за договором (зараз він називається “договір довічного
утримання”) батько сам визначав, хто з дітей залишається при ньому, обсяг
обов’язків та долю в спадщині.

Висновок.

Матеріал виявився набагато цікавішим, ніж я вважав на початку
написання роботи, і на превеликий жаль, значний його обсяг не вдалося
вмістити в рамки цього реферату. Але, на мій погляд, викладений матеріал
дає деяке поняття про життя та про громадський устрій українців-селян
останні 500 років. Також дається маленький календар свят з описами, що за
сучасної практики святкування народних свят допомагає розуміти витоки та
зміст того чи іншого свята.

Література:

1. О.Воропай. Звичаї нашого народу. 1991
2. Ф.Вовк. Этнографические особенности украинского народа.
3. В.Горленко. Нариси з історії української етнографії.
4. О.Кравець. Сімейний побут та звичаї українського народу.
5. Культура і побут населення України. Під ред. В.Наулко.




Новинки рефератов ::

Реферат: Будущее науки (Естествознание)


Реферат: Курсовая работа по истории России (История)


Реферат: Шпоры по менеджменту (Менеджмент)


Реферат: Кабардино-Балкарский государственный университет (История)


Реферат: Система валютного регулирования в республике Беларусь (Банковское дело)


Реферат: Экзаменационные билеты по информатике (Программирование)


Реферат: Существенность и риски в Аудите (Аудит)


Реферат: Расчёт баланса (Бухгалтерский учет)


Реферат: Абсолютная монархия во Франции (История)


Реферат: Романтизм XIX века (Культурология)


Реферат: Древнегреческая культура (История)


Реферат: Бухгалтерский учет (Контрольная) (Аудит)


Реферат: Микеланджело (Искусство и культура)


Реферат: Лукреций (История)


Реферат: Практика по менеджменту (оптовая торговля) (Менеджмент)


Реферат: Графический дизайн в современной России (Искусство и культура)


Реферат: Семья как социальный институт (Социология)


Реферат: Конфликты в Российском обществе (Социология)


Реферат: Энгельс о Фейербахе (Философия)


Реферат: Коллективный договор (Теория государства и права)



Copyright © GeoRUS, Геологические сайты альтруист