|
Реферат: Військо запорізьке (История)
Міністерство науки та освіти України
Міжнародний науково-технічний університет
Науковий реферат з історії України
на тему:
"Військо запорізьке:
склад, устрій, тактика"
студента 1 курсу
групи М-31
Шаяна Євгена
Київ 2004
ПЛАН:
1. Вступ …………………………………………………….1
2. Характеристика козака ……………………………..…..2
3. Засади Запорізького війська …………………………...3
4. Одяг та озброєння козаків………………………………4
1. Одяг……………………………………………………4
2. Зброя ………………………………………………….5
5. Військо ……………………………………………………9
1. Чисельність армії ………………………………….…9
2. Поділ війська ………………………………………..11
6. Дисципліна ……………………………………………...13
7. Бій………………………………………………………..14
1. Табір…………………………………………………14
2. Кіннота у бою ………………………………………15
3. Тактика піхоти ……………………………………...15
8. Висновок .………………………………………………17
9. Список використаної літератури ……………………..19
Додатки.
Вступ:
З появою козаків починається нова доба в історії українського війська.
Всі наші давніші військові формації організувалися з початку держави, а
мали характер державного війська. Козаччина повстала таким способом, вона
вийшла з суспільних низів, була від початку народним військом. Перші
козацькі ватаги складалися з людей різного походження, різних станів, і
навіть різних народів: їх лучила разом тільки охота до воячки, потреба
поживитись, охота погуляти у степах, здобути собі здобиччю і як скоро
добути, так і скоро потратити. “Доки жита, доки бита” – була приповідка
цих добитчиків.
Але боротьбу з татарами вони вели з завзяттям і ненавистю, готові
були на найсміливіші і найрискованіші походи, не жалувавши свого труду й
крови та цим добували собі славу і любов усього громадянства.
Та це, буйне, нестримне козацтво легко могло піти на бездоріжжя та
пропасти в нетрях анархії. Але найшлися талановиті, ідейні поводирі, такі
як Дмитро Вишневецький, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли
опанувати небезпечну течію й перетворити козацькі ватаги у правильне ,
дисципліноване військо. Вони очистили козацькі ряди від усякого шумовиння
й анархічних елементів, до війська людей втягнули осілих, зв‘язаних із
землею та хліборобством, кинули між Козацьке військо нові гасла й дали
стану нові завдання. Козаччина почала прислуховуватися до змагань усієї
України, пройнялася ідеєю оборони віри й народу, зрозуміла необхідність
політичної організації, зацікавилася культурою – почула себе частиною
громадянства та його представником. Запорозьке військо стало українським
національним військом.
2. Характеристика козака.
Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми етносистемами запорозькі
козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За
описанням сучасників, вони були переважно середнього зросту, плечисті,
ставні, міцні і сильні, на обличчя повні, округлі, а від літньої спеки й
степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним
оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в
зубах, справжній запорожець дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх
спочатку зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на
питання, але згодом помаленьку лагіднішав обличчя його під час розмови
поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся
його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й
неповторним гумором. Запорожець був здоровим, вільним від хвороб, умирав
більше на війні, ніж дома.
На війні козак відзначався розумом, хитрістю і умінням. Для того щоб
налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали на свою силу і
непереможність неймовірну чутку, змушуючи й інших вірити в це. У вільний
від походів час запорізькі козаки любили лежати на животах потеревенити,
послухати розповіді інших.
3. Засади Запорізького війська
Запорізькі козаки, живучи в січі без жінок і без нащадків і водночас
щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і
старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє
військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожного,
хто приходив до них і брав на себе певні зобов‘язання, необхідні для
вступу в січ. Люди, близькі до Запорозьких козаків, у своїх спогадах
одночасно свідчать, що в Січі можна було зустріти всякі народності,
вихідців чи не з цілого світу – українців, литовців, поляків, білорусів,
великоросів, євреїв, німців, донців, болгар, волохів, чорногорців,
французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток прибулих
на Січ давала, звичайно Україна.
Та кожному, ким би він не був, звідки й коли не прийшов на Запоріжжя,
доступ у Січ був вільним за чотирьох умов:
- бути вільною і незалежною людиною,
- розмовляти українською мовою,
- сповідати православну віру,
- пройти певне навчання.
Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув
свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською, цю вимоги ніколи
і ніхто не порушував. За третьою умовою він мусив неодмінно сповідати
православну віру, визнавати її догмати, дотримуватися постів, знати
символ віри й молитви; якщо він був католиком, чи мусульманином, повинен
був прийняти православ’я. За четвертою умовою той, хто вступав до січі
повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми
січового лицарства, а вже потім записуватися в число випробуваних
товаришів, що могло бути не раніше, як за сім років.
Вступивши у Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчав
козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й цьому
товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу
4. Одяг та озброєння козаків.
4.1 Одяг.
Одяг запорізьких козаків початкове був надто простим: на початку
свого історичного існування запорізькі козаки не могли поважно навіть
думати про те, щоб займатися своєю зовнішністю й виряджатися в дорогі
«шати»; козак і злидні тоді були синонімами. До того часу цілком можна
відносити слова української пісні — «сидить козак на могилі та й штани
латає», або слова козацької вірші: «козак — душа правдива — сорочки не
має». Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками,
непролазними лісовими хащами, проводячи ночі переважно під відкритим
небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й густому очереті,
запорожці були більше схожими на злиденних голодранців, ніж на «славних
лицарів», ім'я яких, уже в ранні часи їх існування гриміло в Європі. Та і
в пізній період запорізької історії, коли у козаків уже ввійшли в силу
певні звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу різних випадків на
війні чи у себе вдома, через бідність і злиденність, а часом навіть через
особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто.
Але з плином часу з одного боку вдалі війни, з другого й сам розвиток
життя багато змінили в поняттях і побуті запорізьких козаків: розбивши
татар чи турків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на
Січ, привозили з собою безліч грошей, одягу й дорогих тканин. Дані, що
дійшли до нашого часу, свідчать, що саме з одягу здобували собі
запорізькі козаки на війні — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки,
чоботи, чекмені, смушкові шкури тощо .
У XVIII ст. польські письменники вже докладніше описують запорізький
одяг. За їх словами, запорізькі козаки носили шаровари з широким золотим
галуном замість блямів, сукняні напівкунтуші з відкидними рукавами, білі
жупани з шовкової тканини, шовкові пояси з золотими китицями й високі
шапки зі смушковими околицями сірого кольору й червоним шовковим верхом,
що закінчувався золотою китицею. Наприкінці того ж століття сучасник
запорізьких козаків, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожців
називає жупан, черкеску, саєтові яскравих барв шаровари, завширшки чотири
аршини, сап'янові кольорові чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з
річкового звіра кабарги чи виднихи або видри, оздоблену навхрест
позументом, і, врешті, кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками
вільчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожці носили вдома в Січі і
в походах під час війни.
4.2 Зброя.
Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці,
пістолети, списи, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали,
ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями,
запорізьких козаків першим озброїв 1511 р. Яків Собеський на початку XVII
ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці
були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан. За його
словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі й
шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пищалі, шість
фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав
при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю козаків, з
якої вони дуже влучно стріляли. 1648 р. запорізькі козаки вітали Богдана
Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVII ст. у актах, які
дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й
пищалі для охорони фортець. В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких
козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у
вжитку самопали, шаблі, списи, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові
молотки. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише
Митецький, вказуючи, що у запорізькому війську, як у старого, так і у
малого була вогниста зброя, рушниці або флінти пістолети, холодна зброя
— списи й шаблі, а порох і свинець купували в Польщі й Україні — свій хоч
і робили, але він не відзначався доброю якістю. Більшість цієї зброї
козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і турків . Головна
маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу
запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського з
Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з
ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху.
Переважна частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського,
турецького й російського виробництва, деякі генуезького: «Гармат
запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на
турецьких кораблях і галерах». В самій Польщі гармати (мідні) почали
відливати не раніше XV ст.; через те в першій половині XVI ст. вони були
досить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях.
На рахунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із
запорізьких.
Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у
запорізьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими
стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла
завдяки покладеному на полицю порохові й припасованому до полиці й курка
кременю. Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторнмми»
стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак
мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у
шкіряних кобурах (від татарського «ку-бур» — шкіряний чохол), причеплених
ззовні до шароварів. Рушницями, пістолетами й шаблями запорожці особливо
любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою
оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті
(через що й побутував вислів «ясна зброя»)
Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували
запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що
дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й
легкого дерева завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого
червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на
нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що
одягалася на ногу. На деяких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб
пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і
не зчепився знову битися з ним, адже бувало, що комусь розпанахають
живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає,
далі лізучи в бійку. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними
можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям
замість мостів при переході через болота: дійшовши до грузького місця,
вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис
і вздовж та впоперек,— і переходять по них; коли перейдуть через один
ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій,
та так і перебираються.
Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою
довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так
надвоє й розсіче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель
вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова
«пхати»), часто прикрашені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із
дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки.
Шаблі носили при лівому боці й прив'язували за два кільця, одне вгорі, а
друге нижче середини, вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки
необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася
«шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».
Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове
військо було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-
піхотинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет,
шаблю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в
кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі
навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати
кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті
й інші.
5. Військо
5.1 Чисельність армії.
Чисельність козацького війська дуже змінилася протягом століть. З
кінцем XVI ст., коли козаччина вперше виступила як окреме, організоване
військо, рахували його від 2000 до 10.000. Так, наприклад, Косинський у
1593. р. мав біля 4000; на австрійську службу 1594 р. запорожці обіцяли
виставити до 6000 добірного війська. Сили Наливайка нараховували 12.000;
у боях під Лубнами було 6.000 учасників, але між ними тільки 2.000
доброго війська.
Число війська зросло сильно в московських війнах, у двох перших
десятиліттях XVII ст. З Дмитром Самозванцем ходило 12-13.000 козаків, під
Смоленськом 1609 - 1611 р. могло бути 30.000, чи навіть 40.000, під
Хотином 1621. р. — понад 40.000. Але серед війська було багато челяді,
джур і всякої помічної служби. Один із тодішніх знавців воєнної справи,
Старовольський, засвідчує 1628. р.: »Самих козаків буває 15.000, але з
новиками виходить сороктисячне військо«.
В 1620-1630 рр. число козаків уже не збільшувалося, а власне —
меншало. В повстанні 1625 р. налічувалось козаків 30.000, а з них у боях
мало загинути 8.000; у переяславській кампанії 1630 р. налічували 37000
повстанців; у московському поході 1633. р. було 30.000 козаків; у
повстанні 1637 р. Павлюк мав 23000.
Для тих часів помітно, як поступово збільшувалося число реєстрових
козаків на королівській службі. В 1575-1576 роках було реєстрових тільки
300, в 1580. рр. — 600, в 1590-1591 р. - 1000 козаків;
у 1622-1623 р. було запропоновано 2000 до 4000; у 1625 р. установлено
реєстр— 6000; 1630 р. збільшено число реєстровців до 8000;
у 1635 р. зменшено до 7000; у новій ординації 1638 р. залишено тільки
6000. Коли почалося повстання 1648. р., сам Хмельницький вимагав тільки
12.000 реєстрового війська.
За Хмельниччини число козацького війська зросло до нечуваної досі
кількості. У Пилявецькому поході військо Хмельницького налічували на
100.000, під Львовом 1648. р. на 200.000, у Зборівській кампанії на
300.000; а й сам Хмельницький говорив московським послам, що під Зборовом
його військо доходило до 360.000 людей. Але в цій великій масі
справжнього війська була тільки невелика частина. Це видко з того, що у
Зборівському мирі Хмельницький погодився на 40.000 реєстрового війська, а
в переяславських переговорах із царем, де він міг вільно ставити свої
умови — не поставив вищого числа, ніж 60.000. Але й це військо, в
порівнянні з арміями, якими розпоряджались на заході різні сильні
держави, було вже дуже велике.
Після смерті Хмельницького починається занепад козацького війська, в
основному через те, що від Гетьманщини відпала правобережна Україна.
Виговський намагався спочатку втримати реєстр 60.000, але в Гадяцькій
умові погодився на 30.000 реєстрового і 10.000 найманого війська. Юрій
Хмельницький і Брюховецький, у переговорах з Московщиною, наполягали на
цифрі 60.000 реєстрового війська. Але Многогрішний у Глухівській умові
1668 р. Погодився на 30.000 війська, і це число збереглося в пізніших
умовах Самойловича 1672. р. й Мазепи 1687 р. Але ж насправді козаків, що
повнили військову службу було куди більше; у ХVІІІ ст. українська армія
знову чисельно зростає. В 1723 р. нараховували 55.241 козаків і до 1000
охотного війська. В описі 1777 р. нараховували аж 179.128 козаків, та не
знати, чи все це були справді озброєні люди, чи тільки ті, що належали до
козацького стану. В 1783. р., тобто останнього року перед скасуванням
козацького війська, числили 176.886 виборних козаків і 198.295 козаків-
підпомішників.
5.2 Поділ війська.
Козацьке військо ділилося на полки, сотні й курені. Полк означав і
відділ війська і округу, де цей відділ дислокувався. В 1620-1630 рр. було
6 реєстрових полків: білоцерківський, канівський, корсунський,
переяславський, черкаський, чигиринський і короткий час ще —
миргородський й лубенський. За Богдана Хмельницького було 17 полків:
білоцерківський, брацлавський, кальницький або винницький, канівський,
київський, корсунський, кропивенський, миргородський, ніжинський,
паволоцький, переяславський, полтавський, прилуцький, уманський,
черкаський, чернігівський, чигиринський, а деякий час ще й бихівський або
білоруський, подільський й інші. В XVIII ст. залишилося козацьке військо
тільки на Лівобережжі (й у Києві); тоді полків було 10: гадяцький,
київський, лубенський, миргородський, ніжинський, переяславський,
полтавський. прилуцький, стародубський, чернігівський.
Величина козацького полку за ці два століття безнастанно зростала.
На переломі ХVІ-ХVІІ ст. козацький полк складався пересічно з 500
людей. Так, відділ козаків, набраних за Баторія, мав 530 чоловік; в 1601.
р. козацьке військо числом 2000, мало 4 полковників; австрійський посол
до козаків 1594. р. Еріх Лясота каже, що на Запорожжі полковник це
старший над 500 людьми. В 1620-1630 рр. козацький полк був уже удвоє
більший, мав 1000 людей. Таку величину полку прийнято в організації
реєстрових козаків того часу. Деколи полк був іще більший; у війську
Сагайдачного під Хотином 1621 р. були полки по 3000, а то й 4000
кіннотників.
За Хмельниччини ця висока чисельність козацького полку збереглася.
Так, під Збаражем 1649 р. »було 23 полковники, а в кожному полку від
5.000 до 20.000; менше 5.000 в полку не було”. В 1651 р. козацькі
полковники говорили московським послам, що у війську то прибуває, то
відбуває людей: »в таких полках, де раніше було по 1000 і 2000, тепер
буває й по 5000«. Але при організації реєстрового війська, після
Зборівської умови 1649 р., прийнято величину полків від 2000 до 3000 і
тільки єдиний ніжинський полк доходив до 1000 чоловік.
У XVIII ст. полк став іще чисельніший. В 1723. р. полки мали,
переважно, 5000 козаків, але ніжинський полк мав майже 10.000 людей. В
1782. р. полки містили по 10.000 до 20.000, а ніжинський доходив до
40.000 виборних козаків.
Полк ділився на сотні. Первісний, невеликий полк мав справжні сотні по
100 людей.
Сотню ділили спершу на десятки, пізніше на курені. В 1581 р. у
реєстровому війську десяток складався з отамана й 9 козаків. В 1601 р.
сотня мала 8 десятників і на одного десятника припадало 12 »чорних«
вояків. Поділ війська на десятки стрічаємо ще й за Хмельниччини. Так на
поміч ханові 1650. р. Хмельницький вислав козаків »одвуконь, з оружжям
добрим, огнистим, один віз на десяток чоловіка«; у поході на Польщу 1651
р. козаки мали по 2-3 бочки сухарів на десяток.
6. Дисципліна
В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм
козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей
звичай, мабуть, не втримався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб
неохочі не втікали з війська і втікачів ловили. В таборі, відбувався не
раз суд і винуватих карали військовими карами: приковували до пушки,
карали киями, а за більші злочини присуджували й смертну кару.
Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім
війську бували лікарі і цирульники, але тільки принагідне, не на
постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими
опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах.
Славний козацький шпиталь у Трехтемирові був не справжнім шпиталем, а
захистом для калік та інвалідів. Коли з’являлася де-небудь яка пошесть,
військо ставило застави і не пропускало людей з загороджених околиць.
Військо у поході мало своїх священиків-капеланів, а деколи й похідну
церкву.
7. Бій
7.1 Табір.
Козацьке командування намагалося провести бій на місці, що заздалегідь
було приготовлене до зустрічі, щоб ворога відразу поставити у невигідну
ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під
Зборовом, де гетьман заскочив поляків, непідготовлених до битви.
Базою для війська, що виходило у бій, був табір. Боротьба й оборона з
табору була характерною особливістю козацької тактики.
Табором, називали укладані разом обозові вози, за якими ставало
військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за
княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти
захисту в терені, заставлялося від половців возами. Табори уславилися у
XV ст. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й
литовські й польські війська. Але спопуляризували цей спосіб оборони
козаки; довівши його до незвичайної вмілості.
Табір починали порядкувати тоді, коли військо готувалося до зустрічі з
ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська,
простою лінією, один за другим, у кілька рядів. В 1596. р. Лобода під
Білою Церквою мав табір з п’ятьох рядів возів, Гаврилюк 1637. р. ішов
табором у шість рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота.
Перед і зад був теж забезпечений возами, там приміщували також артилерію.
Коли ворог надійшов близько, піхота з-поза возів починала стрільбу з
рушниць, як і артилерія. Чи треба було йти вперед, чи відступати, військо
під охороною табору, за кількома рядами возів, було добре забезпечене,
від наступу.
Табір бував деколи дуже просторий. Під Берестечком 1651. р. табір
Хмельницького мав мати по сім верстов уздовж і вшир. В оборонному таборі
вози ставили близько один біля одного і зв’язували одне до одного їх
колеса. Деколи звертали вози оглоблями до ворога.
7.2 Кіннота у бою.
До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, що викликали
ворога на герць.
З якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно не відомо. У
давніших часах козаки трималися татарської тактики, здалека обстрілювали
ворога з луків, зблизька вдаряли списами. За Хмельниччини деякі козацькі
відділи мали вже пистолі. Компанійці в XVIII ст. мали короткі рушниці або
пістолети. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю
вершника була шабля і бій на шаблі акцію закінчував.
Козацька кіннота не була високоякісною. Боплан зазначає: »На коні вони не
найліпші; мені траплялося бачити, як 200 польських кавалеристів
примушувало втікати 2000 найкращого козацького війська«. Подібно
висловлюється один поляк перед боєм під Берестечком: »Піше військо буде
битися добре, але на комонник слаба надія: один добрий юнак може
відігнати 10 кінних козаків«. Саме тому Хмельницький був змушений
користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками.
7.3 Тактика піхоти.
Вирішальну роль в козацькому війську мала піхота. З початком битви
піхотинне військо пробувало в таборі, під охороною таборових возів. Коли
кіннота почала вже герці й увага ворога звернулася на неї, виходила
піхота, стараючись непомітно підійти до ворожих позицій.
На догідному місці піхота насипала шанці. В тому козаків уважали за
незвичайних майстрів. »Про них кажуть, що нема на світі війська
зручнішого закладати шанці, як козаки«, свідчить семигородець Кравс.
Козаки вміли чудово використовувати характер терену, особливо горбки,
яри, річки, болота, багна. »Для козака, що живе над Дніпром, вся надія, й
відвага в воді, ріці, болоті«, пише учасник козацької війни 1637-38. р.
»Коли козак не має води, болота або яру, то пропав. З цим багато може,
багато вміє, багато доказує, — без цього »глухий німець«, нічого не вміє
й як та муха, гине. Тим-то зима, коли вже копати не можна, коли ніяк
водою не втечеш — для нього суворий неприятель; але весна, літо, а
почасти й осінь, це його хліб, скарб, достатки і всяка фортуна«...
До шанців козаки вживали лопат і мотик. »Козак має ці обидва прилади
на одному держаку, завсіди привязані до пояса, ними він сипле землю й
робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин своєї країни«,
оповідає папський нунцій. У німецькому описі битви під Лоєвом 1651. р. є
згадка про те, що й кожний кінний козак мав лопатку при сідлі. Козацькі
шанці складалися з окопів, ровів і ям, де ховалися козаки від обстрілу.
»Кожний має свій захист, яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють із
рушниць, а коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жадна куля їх не
влучить«, описує Павло Алепський.
Копаючи шанці, піхота підступала все ближче до ворога. До ворожих
позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; не раз і близько свого
табору встановлювали засідки і старалися приманити туди ворога. Не раз і
кіннота під напором ворога наслідувала піхоту: зсідала з коней або
»спішувалася«, обкопувалася шанцями й так боронилася.
З-поза шанців козаки обстрілювали безперервно ворога. Козацька
стрільба бувала незвичайно густа та сильна. Очевидець поляк запевняє,
що в бою під Кумейками козаки вистріляли 50.000 куль. Сильний вогонь
піхоти звичайно вирішував битву, — так було в боях під Корсунем,
Пилявцями, Зборовом, Конотопом. Під обстрілом із мушкетів ворожа кіннота
не могла довго витримати й утікала з утратами, — тоді й козацька кіннота
могла здійснити нову атаку.
8. Висновок
Розвиток козацького війська тривав три століття – з кінця XV до кінця
XVIII ст. і припав на період бездержавності українського народу. В
найкритичніший момент історії, коли вирішувалося питання самого існування
нашої нації, народ спромігся витворити військову силу, яка в боротьбі з
нерівними супротивниками не лише зуміла вистояти, а й здобути політичну
свободу. Проте слід одразу ж наголосити, що поняття “народ” не є тотожним
поняттю “чернь”, саме національна еліта сформувала з розрізнених напів-
терористичних загонів потужну мілітарну республіку.
Із поглибленням польського національного та релігійного гніту та
збільшенням татарського нахабства козаки все більше усвідомлювали себе як
єдина дієва українська сила. Остаточно перехід від “козацького вільного
лицарства” до “народу руського” відбувся в період Хмельниччини під час
боротьби на всіх можливих напрямках.
Козацький устрій, вироблений у причорноморських степах, почав
використовуватись тепер для управління всією територією Української
держави; козацьке військо перетворилось на регулярну армію і окрему
соціальну верству, утворився устрій, який якнайкраще відповідав
світогляду та традиціям нації. Інша річ, що цей позитивний етап тривав
недовго з огляду на ряд причин, які ще довго впливатимуть на нашу
історію.
9. Список використаної літератури:
1. Микола Аркас - "Історія України"
2. Наталія Полонська-Василенко - "Історія України"
3. Орест Субтельний - "Історія України."
Додатки:
Держак козацької шаблі XVII ст.
Реферат на тему: ВИЩІ ОРГНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ Украiни
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
НІКОПОЛЬСЬКИЙ ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ, БІЗНЕСУ ТА ПРАВА
ПОЛТАВСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КУРСОВА РОБОТА
З ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
НА ТЕМУ:
ВИЩІ ОРГНИ ДЕРЖАВНОЇ
ВЛАДИ УКРАЇНИ
студента І курсу
групи ЮП-11
Заборовця Костянтина Георгійовича
Науковий керівник: Білим М.І.
Полтава 1999
ПЛАН:
1 Вступ……………………………………………………………………2
2 Прінцип поділу влади…………………………………………………6
3 Органи законодавчої влади……………………………………………9
4 Президент України……………………………………………………18
5 Органи виконавчої влади……………………………………………..22
6 Судові органи………………………………………………………….24
6.1 Конституційний Суд України………………………………………..24
6.2 Верховний Суд України………………………………………………26
6.3 Вищий Арбітражний Суд України…………………………………..30
Висновки………………………………………………………………35
Література……………………………………………………………..36
ВСТУП
Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації
функцій повинна створювати різноманітні державні організації, які у
юридичній науці називають механизмом держави.
Механізм держави – це система всіх державних організацій, які здійсьнюють
ії завдання і реалізують функції. З цієї точки зору соціальне призначення
держави здійснюється ії механізмом, який складається з органів держави,
державних підприємств і державних установ, які є різновидом державних
організацій. Частина державних організацій (саме органи держави)
наділяються владними повноваженнями, за допомогою яких здійснюється
управління в суспільсьтві з метою реалізації завдань і функцій держави. Ця
частина відображається окремим спеціальним поняттям, яким є поняття апарату
держави.
Апарат держави – це система всіх державних органів, що організують
здійснення завдань, виконання відповідних ії функцій у межах своєі
компетенції. Апарат демократичної правової держави повинен відповідати
деяким загальним рисам і принципам, зокрема:
-організація практичного здійснення принципу народовладдя;
-сувереність державної влади;
-неухильне додерження принципу законності;
-орієнтація всієї діяльності на інтереси людини, особистості,
-охорона прав людини і громадянина, реалізація принципу гуманізму;
-забезпечення балансу інтересів різних соціальних прошарків, націй
етнічних груп, захист злагоди і консенсусу у суспільстві (принцип
соціальної справедливості);
-організація здійснення державної влади згідно з принципом поділу
влад, тобто ії діференціювання на законодавчу, виконавчу, судову гілки
влади;
-систематичне залучення до виконання державних функцій різноманітних
громадських об’єднань, співпрацювання з ними
-забезпечення пріоритету у механізмі реалізації влади методів
переконання та виховання.
Державний апарат є системою державних органів, а державний орган є первиною
клитинкою державного апарату. Орган держави – це структурований і
організований державою чи безпосередньо народом колектив державних
службовців (або депутатів Рад), який (орган) наділений державними владними
повноваженнями, здійснює державно-організаторські, розпорядчі, судові та
інші функції відповідно до свого призначення.1
Наявність владних повноважень означає, що орган держави здатний
встановлювати обов’язкові правила поведінки, тобто юридичні норми і
індівідуальні акти і домогатись за допомогою встановлених законом засобів
їх здійснення. Від кожного державного органу, взято окремо чи спільно з
іншими, значною мірою залежить рівень розвитку і ефективність діяльності
державного апарату в цілому. Тому держава повинна піклуватись про те, щоб
по відношенню до державних органів чітка визначалась сфера іх діяльності і
компетенція, були упорядковані їхні взаємовідносини з недержавними органами
і організаціями, насамперед, органами місцевого самоврядування, щоб
державні органи являли собою відносно самостійні, професійні та
відповідальні ланки державного апарату.
Орани держави мають загальні і специфічні ознаки. До загальних ознак можна
віднести: всі органи держави, що створюються відповідно до закону шляхом
безпосередньої чи представницької демократії, покликані виконувати
передбачені законом функції; мають державно владні повноваження; діють у
встановленому порядку; взаємопов’язані відношеннями субордінації; всі разом
створюють одну цілісну систему, що називається апаратом держави.
Спеціфичними рисами, тобто такими, що відокремлюють державни органи від
недержавних і організацій, слід вважати:
-формування їх безпосердньо державою чи населенням (виборцями) і здійснення
державними органами свїх функцій від імені держави;
-виконання кожним державним органом чітко визначенних, встановленому у
законодавчому порядку повноважень, видів і форм діяльності;
-наявність у кожного державного органу юридично закріпленої організаційної
структури, територіального масштабу діяльності, спеціального положення, що
визначає його місце і роль у державному апараті, а також порядок його
взаємовідносин з іншими державними органами і організаціями;
-надання державним органам повноважень державновладного характеру.
Наявність державно-владного характеру є найбільш важливою ознакою
державного органу, за якою існує можливість досить чіткого розмежування
державних органів і державних організацій (підприємств, установ) від
недержавних органів і організацій.
В юридичній літературі описані різні принципи класифікації державних
органів. Розрізняють, наприклад, такі види органів держави:
а) за місцем усистемі державного апарату: первинні (створюються через
вибори усім населенням або його частиною); вторинні (створюються
первинними, походять від них і підзвітні їм);
б) за змістом та напрямами державної діяльності: законодавчі органи, главу
держави, органи державного управління чи виконавчо-розпорядчі органи,
судові органи, контрольно-наглядові органи;
в) за способом утворення: виборні, призначуванні, ті, що можуть
успадковуватися;
г) за часом функціонування: постійні, тимчасові;
д) за складом: одноособові, колегіальні,
е) за територією на яку поширюються їх повноваження: загальні або
центральні, місцеві або локальні.
Що стосується вищих органів державної влади України то до них
відносяться: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів
України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, Вищий
Арбітражний Суд України.1
ПРИНЦИП ПОДІЛУ ВЛАДИ
В раціонально влаштованій державі, якою є правова держава, влада
здійснюється за допомогою спеціальних органів. Звідси різні галузі
влади: законодавча, виконавчо-розпорядча і судова. Для того, що запобігти
зловживанню владою і виникненню авторитарної, абсолютної влади, не
зв'язаної правом, ці вітки не повинні з'єднюватися в руках одного органу,
тобто повинні бути роздільні. Розподіл влад таким чином є
структуроутворюючим і функціональним принципом раціональної організації
і контролю. Розмежування направлено на то, щоб утримати державну владу від
можливих зловживань. Всі органи і вітки державної влади покликані бути
хоронителями Конституції. Конституція повинна стояти над цими владами, а
не влади над Конституцією. Розподіл влад виражається в розподілі
компетенцій, в заємному контролі, в системі здержок і противаг,
збалансованості, тобто рівновага досягається через процеси налагодження і
взаємопогодження .
Принцип розподілу влад має два аспекти. По-перше, це розподіл влади
між самими органами держави. Hі одному з органів не належить вся державна
влада в її повному об'ємі. Забороняється реалізовувати функції, що
належать іншому органу. Таким чином в правовій державі відсутня яка-
небудь необмежена влада, не зв'язана правом і принципами Конституції.
Розподіл влади слугує засобом стримування влади держави в рамках принципів
розвинутого суспільства, слугує механізмом захисту прав особи, закріплених
в Конституції. Розподіл влад полягає і в тому, щоб ні один з органів не
заняв авторитарно-абсолютного положення і не перевернув право і
конституцію. Відомо сказане положення про те, що розподіл влад являє собою
розподіл роботи в державному механізмі з ціллю раціоналізації і
контролю. Розподіл влад - це не застигнутий стан відокремлених
структур, а працюючий, діючий механізм, досягаючий єдності на основі
складнолго процесу узгодження і спеціальних правових процедур,
передбачених в тому числі і на випадок конфлікту і екстремальної
ситуації. Загальний принцип єдності і розподілу влад конкретизується в
залежності від примінення в різних історичних ситуаціях і положеннях.
Єдність досягається через динамічну рівновагу, через певну напругу,
співдопомогу і процес улагодження. Але при цьму обов'язкова умова: не
повинно бути зосередження влади в руках однієї особи чи органу, інакше
стануть не можливі взаємоконтроль, здержки і противаги, і отже, розподіл
влад і правова держава. Законодавець пов'язаний принципами права і
конституції, правами людини. Крім того він є під контролем народу. Важливе
значення має орган конституційного нагляду. З його допомогою
забезпечується конституційність усіх законів і підзаконних нормативних
актів. В системі здержок і противаг, на випадок необдуманних, поспішних
рішень законодавця, виправляючу роль грає глава держави (відкладне вето,
в певних випадках назначення дострокових виборів і інші його
повноваження). Без цього механізм розподілу влади буде недосконалим.
Зтримування виконавчої влади, надалі, досягається за допомогою її
підзвітності і відповідальності перед народним представництвом.1 Мова
йде про політичну відповідальність, забезпечувану за допомогою вотуму
недовіри. Важливу роль у боротьбі із зловживаннями виконавчої влади
грає також інститут імпічменту. Виконавець не повинен підміняти не тільки
законодавця, але і суддю. Hіхто не може бути суддею у власній
справі. Тому громадянин в правовій державі повинен мати право подати в
суд на будь-які дії виконавчої влади (як на окремих посадових осіб, так і
на виконавчо-розпорядчий орган в ціло-му). В іншому випадку зловживання
виконавця стануть безпокаранами, видкриється шлях до встановлення тиранії.
Суд, система правосуддя - третя необхідна гілка влади в механізмі
розподілу влади. Це арбітр, що вирішує спори про право. В правовій
деражві праввосуддя чиниться тільки судом. В цьому найважливіша гарантія
прав і свобод громадян, правової державності в цілому. Суд не повинен
підміняти собою законодавця чи виконавця, інакше він перетвориться в
деспота. Але в свою чергу ні законодавець, ні виконавець не повинні
собі присвоювати функції суду. Тому найважливішим є забезпечення
реальної незалежності суду від різноманітних органів і осіб, котрі б
диктували йому свою волю і фактично узурпували судову владу. Оптимальним
варіантом є назначення судей пожиттєво або, по крайній мірі, на довгий
термін. Судді повинні назначатися вищестоячими органами влади. Суд
присяжних є найбільш діяльною формою забезпечення незалежності і
об'єктивності правосуддя. Виразом рівності громадян перед законом є
підсудність загальному суду, недопустимість розширення юрисдикції
спеціальних судів.
Панування права прокламує, щоб суд виступив арбітром в спорі про
опрушення права не тільки в правозастосовчому, але й в правотворчому
процесі. Суд повинен бути здержуючим фактором проти порушень права і
конституції не тільки зі сторони виконавця, але й зі сторони законодавця.
Для цього необхідний конституційний суд. Hе підміняючи законодавця і
залишаючись в межах судових юрисдикційних задач, конституційний суд
забезпечує конституційність закону, інакше кажучи верховенство
Конституції в правотворчій діяльності законодавця. Без такої судової
перевірки конституційності законів (і тим більше підзаконних
нормативних актів) не може утвердитись панування права, правова держава.
Існування конституційного суду дозволить не приміняти такий нормативний акт
(в тому числі і закон), що суперечить конституції. Є ще один аспект
діяльності суду в механізмі здержок і противаг. Виступаючи в ролі
арбітру, рішаючи спори, суд звертається до тлумачення права і Конституції.
В певних випадках він може використовувати аналогію закону і аналогію
права. Тобто, в своїх рішеннях суд може вийти за межі букви закону і
звернутися до його духу. В такому випадку він приймає рішення, керуючись
духом законів, змістом права, іншими словами, на основі дійсно-
історичних аксіом і принципів права. Це дозволяє суду більш оперативно в
порівнянні з законодавцем приводити правопорядок у відповідність з
потребами життя. В відомих рамках така свобода суду не протиречить правовій
державі. Тому що мова в цих випадках йде не про повсякденну діяльність
суду, а про екстремальні, виключні ситуації в системі здержок і противаг,
розпреділенні і балансуванні влад. Важливо, щоб суд при цьому залишався
хоронителем Конституції, захищав право і пргрес, а не пертворювався в
зброю зловживань і реакції. Тут необхідний цілий ряд факторів і умов
(організаційних, юридичних, культурних і ін.), завдяки яким суд може
фактично стояти на сторожі панування права і справедливості, мати високу
повагу і авторитет в суспільстві.
Розподіл влад - це не тільки юридичний і організаційний, але й соціально-
політичний принцип, що дозволяє з'єднати такі протиречиві аспекти
соціального життя, як влада і свобода, закон і право, держава і
суспільство. Розподіл влади є необхідною умовою, мірою і маштабом
демократизації політичного життя. З цим пов'язаний другий аспект
розподілу влади: розпреділення влади між класами і групами, проблема
участі різноманітних груп в реалізації влади, степінь представленості з
урахуванням різноманітних інтересів і т. д. В правовій державі влада
походить від народу, тому тільки народ в своїй конкретно-історичній
реальності і повинен мати можливість приймати участь в реалізації
політичної влади.1 Державна влада в цілому і різноманітні її гілки не
повинні бути монополізовані якою-небудь однією групою, прошарком,
класом, оскільки мова йде про правову державу, про панування права. В
правовій державі важливо забезпечити представництво інтересів різних
прошарків і груп, плюралізм думок і інтересів. Такий плюралізм повинен з
допомогою розподілу влади органічно з'єднати демок-ратизацію влади з її
компетенцією і професіоналізмом .
Обов'язковою умовою для цього є розподіл влади, тобто розподіл влади через
соціально-політичний плюралізм. Монополія влади безнадійно веде до
політичної патології в різних її різновидах, таких, як авторитарна
тиранія, бюрократична олігархія, охлократія, антигуманна технократія,
мафія, що доривається до політики. Запобігти монополізації влади зі
сторони кого б там не було можна лише тоді, коли вона стане розділеною,
розпреділеною серед різних учасників політичного процесу, політичної
системи. А для цього в свою чергу необхідна повноцінно пульсуюча
правова держава, що може свій плюралізм адекватно представити в
інститутах політичної влади, в системі розподілу влади.
ОРГАНИ ЗАКОНДАВЧОЇ ВЛАДИ
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна
Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста
п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі
загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування строком на чотири роки.
України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень
Верховної Ради України. Позачергові вибори до Верховної Ради України
призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з
дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень
Верховної Ради України.
Народні депутати України обираються громадянами України на основі
загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Усього
обирається 450 депутатів. З них 225 обирається в одномандатних виборчих
округах на основі відносної більшості, а 225 - за списками кандидатів у
депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у
багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі
пропорційного представництва.1 Виборчий процес здійснюється на засадах
вільного і рівноправного висування кандидатів у депутати,
гласності та відкритості, свободи агітації, рівних можливостей для
всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії, неупередженості до
кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Участь
громадян України у виборах є добровільною. Вважається, що виборці,
які не брали участі у голосуванні на виборах, підтримують результати
волевиявлення тих виборців, які взяли участь у голосуванні на виборах.
Вибори депутатів можуть бути черговими, позачерговими,
повторними, а також замість депутатів, які вибули.
Здійснення громадянами України права обирати і бути обраними
не залежить від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та
інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Обмеження виборчих прав,
що не передбачені Конституцією України , забороняються. Право голосу на
виборах мають громадяни України, яким на день проведення виборів
виповнилося вісімнадцять років. Кожний виборець має в одномандатному та
багатомандатному загальнодержавному виборчих округах по одному голосу. Не
мають права голосу і права бути обраними громадяни, визнані судом
недієздатними. Здійснення виборчого права зупиняється для осіб, які
за вироком суду перебувають в місцях позбавлення волі, - на час
перебування в цих місцях. Депутатом може бути обраний громадянин України,
який має право голосу, на день виборів досяг двадцяти одного року
і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Не може бути
обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного
злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому
законом порядку. Військовослужбовці Збройних Сил, Національної гвардії,
Прикордонних військ, Управління державної охорони, військ
Цивільної оборони, Служби безпеки України, інших утворених
відповідно до законів України військових формувань, крім тих осіб, які
проходять строкову військову або альтернативну (невійськову) службу, особи
рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України, судді і
прокурори, а також державні службовці можуть бути зареєстровані
кандидатами в депутати, якщо на момент реєстрації вони подадуть до
окружної виборчої комісії особисте зобов'язання про припинення
виконання службових повноважень на період виборчої кампанії. Усі особи,
які обрані депутатами, звільняються з роботи чи служби та із займаних
посад.
Проведення виборів депутатів організовують виборчі комісії,
які утворюються і діють у порядку, визначеному законами України. Вибори
депутатів є рівними. Громадяни України беруть участь у виборах на
рівних засадах. Вибори депутатів є прямими. Депутати обираються
безпосередньо виборцями. Голосування на виборах є таємним: контроль
за волевиявленням виборців у будь-якій формі не допускається.
Право висування кандидатів у депутати належить громадянам України,
які мають право голосу. Це право реалізується ними як шляхом
самовисування, так і через політичні партії, виборчі блоки партій, а
також збори громадян і трудові колективи у порядку, визначеному цим
Законом.
Народні депутати України здійснюють свої повноваження на
постійній основі. Народні депутати України не можуть мати
іншого представницького мандата чи бути на державній службі. Вимоги щодо
несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності
встановлюються законом.
Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед
Верховною Радою України таку присягу: "Присягаю на вірність Україні.
Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність
України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу.
Присягаю додержуватися Конституції України та законів України,
виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників".
Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед
відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого
депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом. Відмова
скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата. Повноваження
народних депутатів України починаються з моменту складення присяги.
Народним депутатам України гарантується депутатська
недоторканність. Народні депутати України не несуть юридичної
відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті
та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Народні
депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України
притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.
Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з
припиненням повноважень Верховної Ради України.
Повноваження народного депутата України припиняються
достроково у разі:
1) складення повноважень за його особистою заявою;
2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
4) припинення його громадянства або виїзду на постійне
проживання за межі України;
5) смерті.
Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата
України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради
України. У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського
мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України
припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду. Верховна
Рада України працює сесійно. Верховна Рада України є повноважною за умови
обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Верховна
Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на тридцятий день
після офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання
Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат
України. Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється
Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради України.
Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка
лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії
Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються
Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини
народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України або на вимогу Президента України. У разі введення воєнного чи
надзвичайного стану в Україні Верховна Рада України збирається у
дводенний строк без скликання. У разі закінчення строку повноважень
Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану
її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії
Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного
стану.
Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите
засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу
Верховної Ради України. Рішення Верховної Ради України приймаються
виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Голосування на
засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України
особисто.
До повноважень Верховної Ради України належить:
1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку,
передбачених розділом ХІІІ цієї Конституції;
2) призначення всеукраїнського референдуму з питань,
визначених статтею 73 Конституції України;
3) прийняття законів;
4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до
нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття
рішення щодо звіту про його виконання;
5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;
6)затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-
технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони
довкілля;
7) призначення виборів Президента України у строки,
передбачені цією Конституцією;
8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України
про внутрішнє і зовнішнє становище України;
9) оголошення за поданням Президента України стану війни і
укладення миру, схвалення рішення Президента України про
використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі
збройної агресії проти України;
10) усунення Президента України з поста в порядку особливої
процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 Конституції
України;
11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми
діяльності Кабінету Міністрів України;
12) надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-
міністра України;
13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України
відповідно до цієї Конституції;
14) затвердження рішень про надання Україною позик і
економічної допомоги іноземним державам та міжнародним
організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і
міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним
бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;
15) призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання
згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених
цією Конституцією;
16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших
членів Рахункової палати;
17) призначення на посаду та звільнення з посади
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту
прав і свобод людини в Україні;
18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови
Національного банку України за поданням Президента України;
19) призначення та звільнення половини складу Ради
Національного банку України;
20) призначення половини складу Національної ради України з питань
телебачення і радіомовлення;
21) призначення на посаду та припинення повноважень членів
Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;
22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій
Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених
відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства
внутрішніх справ України;
23) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим
державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої
держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію
України;
24) надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад
Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови
Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і
радіомовлення України;
25) надання згоди на призначення Президентом України на посаду
Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному
прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;
26) призначення третини складу Конституційного Суду України;
27) обрання суддів безстроково;
28) дострокове припинення повноважень Верховної Ради
Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду
України про порушення нею Конституції України або законів України;
призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономно
Республіки Крим;
29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів
і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і
перейменування населених пунктів і районів;
30) призначення чергових та позачергових виборів до органів
місцевого самоврядування;
31) затвердження протягом двох днів з моменту звернення
Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в
Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову
мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами на звичайної
екологічної ситуації;
32) надання у встановлений законом строк згоди на
обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація
міжнародних договорів України;
33) здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією
Конституцією;
34) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України
на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи
комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як
однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;
35) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату
Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та
структури її апарату;
36) затвердження переліку об'єктів права державної власності,
що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів
права приватної власності.
Верховна Рада України здійснює інші повноваження, які
відповідно до Конституції України віднесені до її відання.
Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради
України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до
Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади
та органів місцевого самоврядування, а також до керівників
підприємств, установ і організацій, розташованих на території
України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності.
Керівники органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов'язані
повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту.
Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних
депутатів України від її конституційного складу може розглянути
питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти
резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від
конституційного складу Верховної Ради України.
Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може
розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом
однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення
Програми діяльності Кабінету Міністрів України.
Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної
Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради
України та відкликає їх.
Голова Верховної Ради України:
1) веде засідання Верховної Ради України;
2) організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях
Верховної Ради України;
3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;
4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами
державної влади України та органами влади інших держав;
5) організовує роботу апарату Верховної Ради України. Голова
Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією
Конституцією, у порядку, встановленому законом про регламент
Верховної Ради України.
Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради
України, обирає голів цих комітетів. Комітети Верховної Ради України
здійснюють за | |
