|
Реферат: Гетьман Іван Мазепа - державний та політичний діяч України (История)
Міністерство освіти України
Київський державний торговельно-економічний університет
Контрольна робота з предмету
"Історія України"
на тему:
Гетьман Іван Мазепа - державний та політичний діяч України
Виконала:
студентка факультету ФЕМП
Заочне відділення
Група №5
Козаченко Інна Петрівна
Дом. Адреса: 253232, м.Київ, вул.Данькевича, 7А, кв. 41
532-62-94
Перевірила:
Київ, 1998
План:
1. Державна діяльність гетьмана України І.Мазепи.
2. Участь у Північній війні. Союз Мазепи з Швеціею.
1. Державна діяльність гетьмана України Івана Мазепи.
Більше двох століть кожен рік, у першу неділю великоднього посту в
усіх державах Російської імперії з амвона проклинали Івана Мазепу,
проглошували йому анафему. У радянські часи його ім"я згадувалося тільки з
лайливими епітетами, образ його змальовувався виключно чорною фарбою.
Державний діяч і політик найвищого гатунку, найвправніший дипломат
тодішної Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими
були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна
обдарованість поєднувалася в ньому з високою освідченностью.
Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу,
підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за
десятирічча руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не
зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності
українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під
московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної
Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея
жевріла в серцях найкращіх синів і дочок українського народу.
Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї
Мазепи.
Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи
подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в
селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по
1640 рік. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії
Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його,
Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до
видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним
справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського
монастиря. До смерті, в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана.
Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянський колегії, потім в Єзуїтський
колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався
артелерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував
дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати
країнами Західної Європи, а також виконувати обов"язки королівського
посланця в Козацькій Україні. У 1669 році, повернувшись на Правобережжя,
Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра
Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон
до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові
Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно
катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістью в
міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича
зробити його довіреною особою. Він був обраний воєнним осавулом.
Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді під Колмаком. Він мав
тоді вже 50 років і був людиною з величезним життєвим та політичним
досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні країною під булавою
двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича.
Але який би не був цей досвід, становище, в якому опинився Мазепа, як
гетьман, було дуже складне, треба було мати також надзвичайний
дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по
розбурханому морю анархії та руїни.
Обрання Мазепи пов"язане було з підписанням нових, "Колмацьких
статтей". В основу яких покладено "Глухівські статті" Многогрішного 1669
року, але з де-якими додатками на користь Москви. Так, було зостережено, що
Україна не сміє порушувати вічний мир з Польшою і повинна підтримувати
добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати
дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в
Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати
в гетьманський резиденції - Батурині - для постійного контролю над
гетьманським урядом. Заборонялось "голосов испущать", що "Малороссийский
край гетманского регименту", а тільки казати, що він належить до единої
держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви
на Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв"язків між
двома народами.
Коломацькі статті вперше заперечували державний характер
гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не
був реалізований.
Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень
державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від
Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю
держави. Мазепа якнайрішуче захищався від будь-яких посягань з боку
запорожців, що боролися за свою атономність, і від старшини, яка посилала
донос за доносом цареві.
У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на
Польшу, Крим і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час
безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію
Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.
Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні
захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас
добрі стосунки з Московю. Коли в 1689 році на трон зійшов молодий і
енергійний Петро 1, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар
чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних
походах на турків і татар, кульмінацією яких стало у 1696 році здобуття
Азова. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченному молодому
монархові поради у польських справах; згодом між ними виникла тісна
особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що "цар
скоріше не повіреть ангелові, ніж Мазепі".
Щойно вступивши на гетьманство, Іван Мазепа мусив взяти участь у війні
Росії з Кримом. Вже 1688 року було збудовано "городки" на Самарі, які мали
бути базою подальшої війни, навесні 1689 року почався новий похід на Крим.
До 112-тисячного московського війська Голіцина долучився Мазепа з
українськими козаками, протягом травня війська підійшли до Перекопа, мали
бій з ханом, але у Крим не зважились йти. 1695 року Петро 1 почав нову
агресію проти Криму й Туреччини, скерував головні сили на Азов. Мазепа
разом з московитами рушив на пониззя Дніпра, здобув Кизикермен, Тавань,
збудував там нові укріплення й поставив козацьку залогу. Але під Азовом
Петро 1 початково зазнав невдачі. Тому похід було повторено 1696 року. На
цей раз у ньому взяв участь і 15-тисячний корпус полковника Лизогуба, якій
і відіграв вирішальну роль у здобутті Азова. Героїчною сторінкою в цій
кампанії (а вона тривала ще чотири роки) була оборона казаками Тавані від
переважаючих сил турків і татар. Наслідки російсько-турецького миру,
укладеного у Стамбулі влітку 1700 року для України були не найсприятливіші:
за Росією залишився здобутий козаками Азов і Приазов"я, натомість козацькі
укріплення на Низу Дніпра мали бути зруйновані, що позбавляло Україну
надійного доступу до Чорного моря.
Року 1699 Мазепа писав до царя, що за 12 років гетьманування відбув
він одинадцять походів. Однак наслідки не відповідали жертвам. Дійсно,
"Священна ліга" мало чого добилась, і 1699 року Австрія та Польша підписали
з Туречиною мирний договір в Карловицях, а 1700 року Москва з Туреччиною в
Константинополі: на тридцять років Москва дістала Азов та інші укріплення
на північному березі Азовського моря; військовий престиж Московщини
піднісся.
Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобов"язана
колмацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусила
давати людей не лише для військових справ, але й суднобудівництва, копанія
окпів, тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і
втягувалась у політику Москви, як її власна територія.
Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за
прихильника Москви, не здаючи справи з тяжкої ситуації, в якій він опинився
внаслідок Колмацької угоди і не розуміючи, де кінчався примус, а де
починалася добра воля гетьмана.
На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціальне та економічне
становище. Люди прирівнювали сучасне життя з тим, що було "під ляхом",
називали Мазепу "вітчимом" України. До того ж не припинялися повстання, що
почалися з розрухів у війську під Колмаком, якими зустріло козацтво
обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушували. Війни вимагали грошей і
тому треба було більшувати податки.
Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп
старшини. Вже була мова про сильну опозицію проти антитурецької політики
Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини
та купецтва південних полків; невдалі війни 1687та 1689 років розпалювали
почуття незадоволення політикою гетьмана.
У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів
відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо
зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових
товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в
галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в
Україні національну аристократію і з її допомгою вести боротьбу за повну
автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів
народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у
два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби,
намагався скасувати "оранди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього
народу, всієї країни.
Осередком опозиції до політики гетьмана залишалось Запоріжжя, куди
стікалися з Гетьманщини всі невдоволенні і знедолені. Посилення
експлуатації низів призводило до щораз більшого розриву між старшиною і
народом і зумовило кінцеву невдачу Мазепиного зриву 1708 р.
Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимогами Москви,
погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів
Самойловича. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх
родичів, людей, відданих йому.
1692 року почалося заворушення у південних полках, яке очолив Петро
Іванович, або Петрик Іваненко. Петрик був канцеляристом генеральної
канцелярії, досить освіченою людиною, добрим оратором і дипломатом, палким
українським патріотом, який намагався визволити батьківшину від
московського ярма й приєднати до Гетьманщини Правобережну Україну,
Слобожанщину (про це йшлося в його договорі з Кримом 1692 року.) Попри
досить значну допомогу татар, в Україні плани Петрика не зустріли широкого
схвалення, до того ж проти нього виступив гетьман, який у закликах Петрика
бити "чортів-панів" "дуків, що їм царі маєтності понадавали" побачив
загрозу існуючому ладові. Щоправда, деякі історики висловлювали припущення,
що вся справа Петрика була інспірована самим Мазепою, який за допомогою
договору з татарами хотів вирватися з-під зверхності Москви, поширити
впливи України на південь і утворити самостійну державу. Так чи інакше,
справа Петрика свідчила про жвучість самостійницької концепції серед
козацької старшини.
Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, з якого
вийшло лише кількасот "голоти". Проти Петрика, якого обрано на гетьмана,
виступило кілька полків, сам гетьман і московські війська. Петрикові
союзникі, татари, почали грабувати населення, виводити ясир, викликаючи
обурення людності. Петрик відступив до Перекопу. Старшинська опозиція була
розгромленна. Де-кого заслано, інших - позбавленно урядів.
Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Польський уряд
вживав заходи, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалась пусткою
після кровопролитних воєн та втечі населення.
Завдяки близьким стосункам з Петром 1 Мазепа зміг скористатися великим
козацьким повстанням, що вибухнуло на Правобережній Україні у 1702 році.
Після того, як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала
вигнати звідси козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним в народі
полковником Семеном Палієм підняло повстання; перелякані польські урядники
повідомляли, що Палій "хоче піти слідами Хмельницького". Сили повстанців
вже налічували 12 тисяч, коли до них приєдналися інші козацькі ватажки -
Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Назабаром перед повстанцями
впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Однак у
1703 році полякам вдалось відвоювати значну частину втрачених земель і
взяти Палія в облогу в його "столиці" Фастові. Саме в цей час у Польшу
вторгається найбільший ворог Петра 1 - король Швеції Карл XII.
Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати
Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об"єднанні,
і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе
від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра 1
наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.
Він учивя в Києво-Могілянській Академії і в Падуанському університеті,
відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися з бгатьма
співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція
Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з
якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в
Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними
рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.
Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок.
Майстер епістолярного жанру, він був незрівняним красномовцем. І над усім
панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради
великої патріотичної ідеї.
Такий европеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з
1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і
самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська
імперія душила й териризувала, остаточно знищивши в 1764 році.
З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як
великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки,
православної церкви. Всякими способами Мазепа допомогав, сприяв розвитку
освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть
селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські
монастирі, которі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам
і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могілянську Академію, дбав
про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново
побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії,
щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".
Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й
малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими
чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи
військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні
споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями
"Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній
смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру,
обніс її кам"яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.
Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив
Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.
В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибодував у 1690 році нову
величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння
в Переяславі.
Ім"я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме
через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнего в Єрусалимі переслав
срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад
Євангелія.
Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він целеспрямовано
створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й
української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні
маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й
навіть зовнішню культуру.
Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість
залишилася на сьогодні найзагодковішою постатю у вітчизняній історії.
Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як
визначниій державний і політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв
розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.
Гетьман Іван Мазепа був видатним воєнначальником непоганим військовим
інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи,
намагаючись посилити дисциплину в козацькому війську, а також ознайомити
українських козаків з новими видами зброї.
Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим,
оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та
Голандії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великою
увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись
придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї
В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час,
колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних
військово- історичних музеїв.
Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справи у козацькому
реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат.
Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських
знарядь на Україні.
Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році
побулував Богородицьку фортецю на річці Самарі, яка спочатку належала
царським військам. В її будівництві брало участь 20000 козаків з шести
полків.
Пізніше, у 1700 році гетьману вдалося цю фортецю взяти безпосередньо
під свою владу. Низові козаки були дуже незадоволені цим фортифікаційним
будівництвом. Справа в тому, що Іван Мазепа намагався підкорити низове
військо свої й владі.
Думки гетьмана сягали далеко. Він мріяв у майбутньому об"єднати у одне
ціле з Гетьманщиною низове і слобідське Військо, а також й Правобережжя.
Іван Мазепа бажав бачити Україну об"єднанною могутньою державою, яка завжди
мала б змогу протистояти будь-якому ворогові.
З ім"ям Мазепи пов"язана велика кількість кам"яних споруд, які були
побудовані на межі 17-18 ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний
мур навкруги верхньої території Києво-Печерської Лаври.
2. Участь у Північній війні. Союз Мазепи з Швецією.
1700 рік став переломним для України. Північна віна, до якої Петро І
втягнув і Україну, була чужою для українського народу, а участь у ній
українських військ суперечила умовам договорів України з Росією (в кожному
разі, договорові Хмельницького). До того ж Росія та її союзники - Саксонія,
Данія, Польша, виступили в ній агресорами щодо Швеції, Яку збиралися
розподілити між собою. Росія прагнула вібідрати у шведів узбережжя Балтики.
Уже на початковому, нарвському етапі війни, Петро І викликав у Прибалтику
12-тисячний український корпус Обидовського. Щоправда, поразка московитів
під Нарвою (листопад 1700 року) застала козаків щойно під Псковом, та все
одно похід у далкі й холодні краї коштував їм тисяч жертв. Новий
український корпус під проводом Апостола діяв у Ліфляндії проти
Шліппенбаха, а сам гетьман отримав наказ іти в Білорусь на допомогу
полякам. Загалом, участь у півнчних походах справедливо викликала велике
невдоволення на Гетьманщині: московські офіцери відбирали в козаків трофеї,
завдавали їм усіляких кривд і образ, козаки тисячами гинули не тільки в
боях, а й від незвично суворого клімату й через брак харчів і платні. Війна
руйнувала українську торгівлю й економіку взагалі.
Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан.
Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська,
які завдавали утисків місцевому населенню. Навіть гетьман став відчувати
загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним
генералом чи російським вельможею.
Петро не рахувався з військовим укладом України: українськи частини
мусили виступати під командою московських начальників, а не гетьмана. В
Москві виникали думки взагалі скасувати козацькі порядки і навіть віддати
Україну князеві Меньшикову, або англійському герцегові Марльборо. Все це
свідчить про те, яка величезна небезпека загрожувала Український державі.
У 1702 році Карл ХІІ розбив Августа і захопив Варшаву. Його
прихильником був позанський воєвода Станіслав Ліщинський, який згодом став
королем Польші. Війна охопила всю Польшу і підійшла до українських
кордонів. За наказом Петра І Мазепа вислав у Білорусь 12-тисячний корпус
Миклашевського, а сам з 40-тисячним військом перейшов на Правобережжя. У
1704 році шведи здобули Львів і українські війська змушені були відійти з
Польші, хоч Волинь і Київщина залишились за Мазепою. Але коли шведи
перенесли бойові дії до Саксонії, Мазепа знову, хоч і ненадовго, зайняв
Львів і всю Галичину. Бойові дії у Білорусії завдали великих втрат
українському військові. При обороні Несвіжа загинув стародубський полковник
Миклашевський, після довгої облоги здалися шведам Ляховичі, які боронив
переяславський полковник Мирович. Критична ситуація для супротивників Карла
ХІІ склалася восени 1707 року, коли Август капітолював і зрікся польської
корони на користь С.Ліщинського. Фактично Петро І залишився сам на сам з
Карлом ХІІ. В цих умовах старий гетьман опинився перед необхідністю вибору
- надалі залишатись у сфері московської політики чи спробувати звільнити
Україну за допомогою нових союзників. До того ж роки війни виразно
показали, що для Петра І Україна була тільки знаряддям для здійснення
імперських планів і він не зупиниться ні перед чим задля власних цілей,
навіть віддасть Україну взамін за вихід до Балтики. Інтенсивне використання
козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити
окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі
України - все це провіщало близьку ліквідацію автономії України.
За цих умов серед української старшини, незалежно від планів і
насторїв самого гетьмана, виникла опозиційна щодо царизму група, яка
обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польшею (в особі
С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Ще 1706 року полковники
Горленко й Апостол волали до гетьмана : "Твою душу й кості діти наші
проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі", та
зносини українських опозиціонерів з можливими союзниками почалися задовго
до вступу шведів в Україну.
Не втаємниючи нікого зі старшини, за винятком генерального писаря
П.Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра І, затримав Волинь та Київщину і з
ініціативи Лещинського розпочав 1704 року переговори з королем Станіславом
Лещінським. На початку 1708 року переговори Мазепи з Лещинським завершилися
формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила б в склад
Речі Посполитої за гарантією короля шведського.
Але договір з Польшою залишався тільки дипломатичним інструментом,
вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз з
Швецією. Справа ускладнювалась і тим, що Мазепа повинен був зберегти
таємницю не лише від старшини, але також і від Польші, яка б не погодилась
на незалежність України.
Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Очевидно, тоді й
була укладена угода між Швецією і Україною. П.Орлик у "Виводі прав
України", написаному у 1712 році, подав такий зміст цієї угоди: Україна має
бути вільною державою, Українським князівством, Мазепа - довічним князем,
або гетьмангом. Після його смерті стани мають обрати наступника; король
шведський має захищати Україну від ворогів.
Ці переговори велися у глибокій таємниці, тому ширші кола українського
суспільства аж до 1708 року вважали гетьмана московським посіпакою, і коли
той перейшов на бік Карла ХІІ, просто не повірили йому. Власне українська
старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 року, коли гетьман опинився
у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, в той
час як уся Україна була окупована царським військами. Гатьман волів
дочекатися наслідків вирішальної сутички між Петром І і Карлом ХІІ, але
обставини не дозволили цього. І Мазепа виступив проти Петра І, не встигши
ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну
більшість збройних сил.
До союзу з Карлом ХІІ змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени
1708 року. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував, що
союз із шведами - звичний для України договір, аналогічний договорам
Хмельницького, - допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії
і відновити її "самовладність", що у війні Україна дотримуватимется
збройного нейтралітету, а після війни залишиться "при своїх природних
князях і при всіх попередніх правах і привілеях, що вільну націю
означають". Договір передбачав, що "Україна обох сторін Дніпра з Військом
Запорізьким і народом українським має бути вічними часами вільною від
усякого чужого володіння… Цільсть границь її, непорушність вільностей,
законів, прав і привелеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними
часами вільно тішилася своїми правами і вільностями без жодної шкоди".
І хоч шведським солдатам заборонялось всілякі реквізії і насильства
щодо українського населення, хоч харчі й фураж вони здобували виключно за
гроші, народ переважно поставився до шведів як до ворогів, значною мірою
завдяки православному духовенству, яке наголошувало на тому, що шведи -
іновірці й мало не язичники. Позиція ж церкви визначалася настановами й
наказами Петра І. У всіх церквах, навіть у тих, які збудував Мазепа, його
ім"я піддавали анафемі, численні відозви до населення закликали не вірити
"зрадникові" Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди і з приватних
міркувань.
Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі
України, які призвели до втрати Стародуба. Полковник Скоропадський,
прихильник Мазепи, не маючи можливості з"єднатися з гетьманом, мусив
скоритися Петрові І. Батурин, перетворений Мазепою на потужню фортецю,
завдяки сильному гарнизонові й значній артилерії витримав перший штурм
Мечникова, але був здобутий через зраду старшини Івана Носа. Увірвавшись у
гетьманську столицю, московські війська чинили нечувану різанину, знищивши
не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами.
А поза тим у Батурині знаходилися гетьманська скарбниця, артилерія, припаси
продовольства, які б могли придатися шведам. Батуринська катастрофа була
великим ударом і для всієї Мазепиної справи. З неї почалося винищеня по
всій Україні прихильників гетьмана, зокрема серед старшини. У Лебедині діяв
спеціальний суд, на якому українців тортурами змушували признатися у
"зраді", а потім страчували. Тільки в Лебедині загинула майже тисяча
українців. Згодом репресіям було піддано й жителів міст і сел, які гостинно
зустрічали шведів і чинили опір російському військові.
Узимку 1708 року запеклі бої точилися на півночі України, але
вирішальна битва відбулася лише всередині 1709 року. Взимку Карлові ХІІ
вдалося розгромити московську кінноту, та через відлигу він мусив
повертатися зі Слобожанщини.
Другим успіхом Карла ХІІ і Мазепи був перехід на їхній бік запорожців
на чолі з кошовим атаманом Костем Гордієнком, адже протягом усього
гетьманування Мазепи запорожці постійно були в опозиції до нього як до
провідника кріпосницьких поглядів, не сумісних з демократичним ладом
Запоріжжя. Боротьба за волю батьківщини поєднала запорожців з патріотичною
старшиною. Запорожці завдали кількох поразок московським частинам і
з"єдналися з гетьманом та шведами. Натомість московське військо завдяки
перекинчикові Г.Галагану і його компанійцям зуміло після затятого бою
оволодіти Чортомлицькою Січчю (14 травня 1709 року) і містечком
Переволочною. Після Батурина це був великий удар спільній шведсько-
українській справі. Винищивши цівільне населення, зруйнувавши козацькі
укріплення і оволодівши статегічно важливими пунктами (внаслідок цого від
України були відрізані татари, що виявили готовність виступити проти царя),
царське військо, крім того, відтяло Карлові ХІІ й Мазепі можливий шлях
відступу. Знищення річкового флоту не дало змоги союзникам біля Полтави
переправити через Дніпро більшість війська й перетворило тактичну поразку
на стратегічну.
З початком травня шведи почали облогу Полтави. Метою Карла ХІІ було
викликати росіян на вирішальну битву. Адже сувора зима завдала великих
втрат шведській армії, відчувався брак харчів, фуражу, боєприпасів, отож
затягування війни просто знищило б шведську армію. Сама битва відбулася 27
червня (8 липня н.ст.) 1709 року й мала фатальні для шведів і України
наслідки. За шведським підрахунками, Карл ХІІ виставив лише 18 тисяч
боєздатного війська, натомість Петро І мав 40-тисячне військо. Козаки в бою
участі не брали. Щоправда, шведські солдати мали кращій вишкіл, але й
російська армія була вже не та, що десять років перед тим під Нарвою.
Росіяни мали удвічі більше артилерії, у війську було багато європейських
генералів і офіцерів, та й Петро І виявив себе добрим полководцем. А Карл
ХІІ не зміг особисто керувати битвою, бо напередодні був тяжко поранений і
його носили на ношах. Генерал Реншільд, якому Карл ХІІ доручив
командування, припустився кількох помилок, і шведи, попри мужність війська,
зазнали поразки. Щоправда, вони втратили всього 5 тисяч жовнірів, але,
провадячи організований відступ, потрапили у безвихідь під Переволочною і
значна частина армії капіталювала. Карл ХІІ з рештою шведів і Мазепа й
Гордієнко з козаками відірвалися від погоні і знайшли притулок на турецьких
землях.
6 липня 1709 року Мазепа і Карл ХІІ були в Очакові, а 1 серпня
перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З
Мазепою були тільки Орлик з родиною, Ломиковский, Войнаровський, Горленко,
Мирович, Герцик, Гордієнко і ще кілька старшин.
Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили
шведів не були вичерпані: Карл ХІІ чекав нових військ зі Швеції і хотів
продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію
серед держав для боротьбі з Московою.
21 вересня 1709 року в Бендерах упокоївся Іван Мазепа. Поховано
гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенесено його останки до
монастиря в Галиці. З ним зійшов з світу один з найвидатніших діячів
України, людина виняткових адміністративних та діпломатичних здібностей.
Він прагнув стоворити з України незалежну державу західноєвропейсько типу,
з абсолютною владою правителя - гетьмана чи князя. Україну хотів він
піднести на вискоий рівень культури.
Для України це була колосальна катастрофа. Визвольні плани її
зруйновані. Але ім"я Мазепи залишилося для дальшіх поколінь символом
бротьби за незалежність України.
Список використованної літератури:
|Гетьман Іван Мазепа та його доба: тези доповідей наукової |
|конференції. - К: Просвіта, 1995. - 46 с. |
|Історія України / Ю.Зайцев.- Львів: Світ, 1996. - 488 с. |
|Історичні постаті України: Історичні нариси / О.В.Болдирев. - Одеса: |
|Маяк, 1993. - 384 с. |
|Костомаров Н.И. Мазепа. - М: Республика, 1992. - 335 с. |
|Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т 2.- К: Либідь, |
|1993. - 608 с. |
|Субтельний О. Мазепинці. - К: Либідь, 1994. - 240 с. |
|Субтельний О. Україна: історія. - К: Либідь, 1993. - 720 с. |
Реферат на тему: Гетьман Павло Скоропадський
Дніпропетровська Державна медична академія
Кафедра соціальних та гуманітарних наук
РЕФЕРАТ
" Гетьман ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ”
Виконала: студентка 1-го курсу
102-а групи
Статіна Д.О.
Керівник:доцент
Степаненко В.М.
Дніпропетровськ
1999
План:
1. Біографія
2. Військова кар’єра
Прихід до влади
3. Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі"
4. Падіння гетьманату
5. Заключна частина
Гетьман ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ:
Після здобуття Україною справжньої незалежності і державного
суверенітету ми нарешті маємо змогу по-новому подивитися на постать Павла
Петровича Скоропадського — останнього українського гетьмана. Він належить
до тих дійових осіб історії, навколо яких завжди точилися нескінченні
дискусії, створювалися міфи І легенди, Зі своїх майже 72 років життя
Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною місяців 1 якщо перші 45 років
вважати передмовою до гетьманства, то останні 27 були тяжкою розплатою за
ту недовгу мить влади над вируючою в пошуках виходу з соціальних
експериментів Україною. А заплатив він сповна — смертю маленького сина ще
за часів гетьманування, поневіряннями на чужині, перебуванням під опікою
німців у період фашистської диктатури. Початок життя Павла Скоропадського
не віщував жодної з цих подій. То був типовий життєвий шлях російського
аристократа — адже половина петербурзького вищого світу мала українське
коріння або українську маєтність. Народився син Петра Івановича
Скоропадського та Марії Андріївни Миклашевської у травні 1873-го у
Вісбадені, на німецьких мінеральних водах. Дитячі роки провів у родинному
маєтку Тростянці, що на Полтавщині
Десятирічного майбутнього генерала батьки привозять до Москви, де він
проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає
до Пажеського корпусу. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для
дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу,
а й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із
придворною службою. Маленький Павло у мундирі з поперечними галунами, білих
брюках та касці з білим султаном часто був присутній при дворі царя
Олександра III.
Закінчення навчання у Пажеському корпусі не змінило найближчого оточення
Павла Скоропадського. Він входить корнетом до Кінної гвардії —
Кавалергардського полку, найбільш привілейованої частини російської армії,
у якому колись служив і його батько. Молодий блискучий гвардійський офіцер
має більше вільного часу, ніж учень Пажеського корпусу, — Скоропадський
подорожує Європою і Туреччиною, довго живе у Франції, відвідує Сорбонну,
історичні пам'ятки Італії та Греції. Шлюб він взяв у своєму колі, одружив
шися із стрункою красунею Олександрою, дочкою генерал-ад'ютанта Петра
Павловича Дурнова і Марії Василівни, уродженої Кочубей, племінницею сумно
відомого міністра внутрішніх справ Росії.
Військова кар'єра складалася вдало — молодий гвардієць отримує чергові
звання. Але настає 1904 рік, а з ним — і російсько-японська війна на
Далекому Сході. Велика відстань відділяє Петербург від Маньчжурії, тому
жодна з частин гарнізону столиці не брала участі у війні. Молодий
честолюбний офіцер Павло Скоропадський не може утриматися так далеко від
театру бойових дій і переводиться до Забайкальського козачого війська. Як
командир 5-ої сотні Читинського козачого полку він бере участь у боях з
японцями і отримує за хоробрість золоту зброю. Після повернення до столиці
Скоропадського призначають флігель-ад'ютантом царя, однак на цьому посту,
який вимагав не хоробрості, а зовсім інших якостей, протримався недовго.
Згодом він одержує чин полковника і стає командиром 20-го Фінляндського
драгунського полку. Офіцери потім згадували його як пряму і чесну людину,
що користувалася загальною любов'ю своїх товаришів. Під час російсько-
японської війни П: Скоропадський 1904 р. вирушає на фронт на чолі сотні
козачого Читинського полку, а повертається полковником і флігель-
ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість. Командує полком у
Фінляндії, потім лейб-гвардії кінним полком; з 1912 р.—генерал-майор почту
Його Величності. На початку 1-ї світової війни був удостоєний
Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі отримує чин генерал-лейтенанта і
призначається командиром гвардійської кінної бригади, заступником командира
гвардійського кінного, а згодом 8-го армійського корпусів. Усі, хто знав П.
Скоропадського на фронті, характеризують його як надзвичайно хороброго й
авторитетного воєначальника.
Коли відбулася Лютнева революція 1917 р., він командував 34-м армійським
корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових
частин, якої П. Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно
вплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування,
українізує свій корпус і домагається виведення його у тил на
переформування.
Так, 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і
боєздатною частиною, яка стримала наступ на Україну більшовицьких військ.
Після цього Секретаріат у військових справах Центральної Ради призначив П.
Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі.
Власне, уже тоді він міг «в'їхати до Києва на білому коні». До того ж
генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого
розпочалося влітку 1917 р. на Звенигородщині, а згодом це військо відіграло
помітну роль у відсічі більшовицькому наступові. Але після обрання 16
жовтня на Всеукраїнському з'їзді в Чигирині отаманом Вільного козацтва П.
Скоропадського діячі Центральної Ради, побоюючись 60-тисячного 34-го
армійського корпусу та Вільного козацтва, робили усе можливе, щоб позбавити
його впливу на маси, хоч він і не прагнув стати «українським Бонапартом».
Замість того щоб вчинити опір цим далеким від військової справи
соціалістам, П. Скоропадський 5 січня 1918 р. передає командування
генералові Гандзюку й вирушає до Києва.
Місто захопили більшовики, тому він мусив переховуватись у знайомих.
Через місяць до Києва вступили німецькі війська, а з ними повернулася й
Центральна Рада. Однак у безкінечних суперечках про націоналізацію землі та
при анархії місцевих «отаманів» потонули всі державотворчі наміри 1917 р.
Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної
Ради її союзників — німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд
забезпечуватиме їх продовольством, тому й підтримували його. Зростало
незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість
почала схилятися до встановлення сильної влади.
Навколо цієї ідеї гуртувались і деякі політичні організації, зокрема
«Українська народна громада» (в якій було багато офіцерів корпусу
Скоропадського), Українська демократично-хліборобська партія (до неї
входили такі видатні
політичні діячі самостійницького напряму, як брати В. та С. Шемети, М.
Міхновський, В. Липинський), а також впливовий поміщицький «Союз земельних
власників».
У 1911 році Павло Скоропадський бере під команду Лейб-гвардії кінний
полк, а наступного року стає генералом свити імператора. Він пробує себе і
на адміністративній ниві, готуючи проект виводу всіх кінних частин з Санкт-
Петербурга з метою створення їм належних умов для занять. Але, на жаль, з
незалежних від Скоропадського причин проект був провалений, і він знову
повертається до своєї безпосередньої роботи у полку.
Для справжнього батька-командира, яким він був для своїх товаришів по
службі, тут вистачало роботи» Поповнювалися лейб-гвардійці за рахунок
найаристократичніших представників золотої молоді, що зовсім не виявляла
тяжіння до щоденної військової підготовки. Але завдяки праці свого
командира Лейб-гвардії кінний полк став одним із найдисциплінованіших в
армії, що довели вже серпневі бої у Східній Прусії на початку Першої
світової війни. Будучи в авангарді армії» полк під командуванням
Скоропадського прославив себе блискучою атакою під Краупішкіним, коли
розпещені юнаки билися, як леви, й помирали, як герої. Він же прикривав і
скорботний відступ генерала Ренненкампфа з Східної Прусії.
За хоробрість, вмілі воєнні дії молодий генерал-лейтенант дістає високі
нагороди та підвищення по службі — послідовно командує 1-ою бригадою 1-ої
гвардійської кавалерійської дивізії, 5-ою кавалерійською бригадою, всією 1-
ою гвардійською кавалерійською дивізією. Остання під його проводом успішно
захищала підступи до Прибалтики і в 1915 році зупинила наступ фельдмаршала
Гінденбурга біля Двіни.
Слід зазначити, що жодних точок зіткнення з українським рухом у цей 44-
річний період життя Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозуміло,
що він не був і не міг бути "свідомим українцем" у тогочасному розумінні
цього слова, однак констатувати, що Скоропадський виділявся серед
інтернаціоналізованої петербурзької аристократії глибоким уявленням про
свої українські коріння, безсумнівно, можна. Це взагалі слід вважати
родинною рисою Скоропадських. Дід Павла, Ї.М.Скоропадський, який після
передчасної смерті свого сина мав на Павла надзвичайний вплив, був
передовою людиною свого часу, брав активну участь у громадській діяльності,
в розробці селянської реформи. Родинний будинок в Тростянці мав велику
колекцію української старовини, портретів гетьманів і видатних діячів
України, серед яких був і портрет останнього виборного лівобережного
гетьмана Івана Скоропадського. Рідна тітка Павла Єлисавета Іванівна, за
шлюбом графиня Милорадович, своїм значним грошовим внеском заснувала
Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові. З малих літ Павло Петрович
знаходився в оточенні відомих українських діячів — В.В.Тарновського,
П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, з багатьма близько
приятелював...
29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського
роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з
рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали
українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у
підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові. 29 квітня
1918 р. делегати з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською
державою на чолі з Павлом Скоропадським. Згодом багато писали й говорили
про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його
делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив
натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній.
Того самого дня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана,
а на Со-фіївському майдані відслужено молебен. Переворот відбувся майже
безкровне, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних
гетьманові офіцерів.
В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду
голови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича — близьку до
гетьмана, але мало відому в українських колах людину. Він не зумів
підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-
федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити
цього й наступному голові уряду — професорові історії та права М.
Василенку. Як Із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська,
соціалісти-федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту»,
їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й
об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів
погодився увійти до кабінету М. Ва-силенка лише Д. Дорошенко— представник
давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він
став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова
гетьманського уряду Ф. Лизогуб також походив із старовинного українського
роду.
Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши
дипломатичні зв'язки з Німеччиною яку гетьман навіть встиг відвідати з
офіційним візитом), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією,
Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватіканом, а
загалом де-факто із ЗО державами. На жаль, Антанта, орієнтуючись на
відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.
На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та
культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його
універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі; першим
її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські
університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 (!) українських
гімназій, Національний архів. Національна бібліотека та інші навчальні й
культурні заклади.
Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 р. гетьман
скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план
їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді
(його так і не вдалося виконати). Невизначеність становища селян та
поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків
поверталися російські поміщики, відбираюча у селян землю з допомогою
збройних загонів гетьмана. Не встиг П. Скоропадський здійснити цікавий план
відновлення козацтва як основи української армії, яку фактично також не
було сформовано. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини
та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна,
м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою
держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.
Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість
спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою.
Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька
армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну
російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою
гетьмана.
Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі,
сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки
на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується що
"найреакційніший" гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував
робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української
Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.
В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати
Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ на
міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не
тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських
країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був
приречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині
ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влада. Цим
скористалися російські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві
слідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичні партії, що
підняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку, представники
Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови
проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і
новий російський кабінет С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За
допомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що
сконсолідувалися, примусили його зректися гетьманства.
За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли
делегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тільки
й вимовив: "Це ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Член
делегації М.Славинський у запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вже
сказала про вас1 усе, і більше вона вже про вас нічого не скаже! .."
Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична місія гетьмана,
тепер вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, — наявність екс-
гетьмана та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життя
в 1920 році в еміграції український монархічний рух.
Г Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував у політичних сутінках,
працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'я
знову починає згадуватисяу пресі — прибічники Директорії УНР та Головного
отамана С.В.Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з російськими
монархістами. Це свідчить, що певні сили побоювались появи колишнього
гетьмана на політичній арені еміграції. 1 дійсно, незабаром Павло
Скоропадський з'являється, цього разу як прапор руху гетьманців-
державників. Його засновником стала Українська хліборобсько-демократична
партія на чолі з В.Липинськйм та С.Шеметом, яка згодом оформилась як
Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.
Г Хліборобська партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з
П.Скоропадським у 1918-му були досить складними Слід зазначити хоча б, що
з'їзд, який 29 квітня проголосив Скоропадського гетьманом, був не
хліборобським, а з'їздом Союзу земельних власників". "Хлібороби"
відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана,
поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної,
народної Української держави; скликання Української народної ради; щоб уряд
складався з людей, які довели вірність українській національно-державній
ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги
виконані не були, а подальші з'їзди "хліборобів" — заборонені. На початку
листопада 1918р., коли поразка стала цілком очевидною, гетьман доручив С.
Гербелю формування нового кабінету — вільного від германофілів і
зорієнтованого на Антанту. Однак Антанта допускала в крайньому разі лише
федерацію народів колишньої Російської імперії. Під загрозою більшовицької
навали та міжнародної ізоляції П. Скоропадський 14 листопада 1918 р.
оголосив про федерацію України з «майбутньою», небільшовицькою Росією. Але
того самого дня лідери українських соціалістичних партій створили у Білій
Церкві новий уряд — Директорію, яка розпочала повстання проти Гетьманщини.
Ідея федерації відштовхнула від П. Скоропадського українських патріотів,
однак не привернула до нього російських монархістів, з яких у Києві
формувалася «українська» армія. На Київ наступали війська Директорії під
командуванням С. Петлюри, розгортався махновський анархістський рух.
Гетьман втрачав контроль над країною.
14 грудня 1918 р. в Києві, до якого підступали війська Петлюри,
більшовики підняли збройне повстання. Того самого дня гетьман з допомогою
німців виїхав за кордон. У своєму відреченні від влади він писав: «Я,
гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіх
сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог
не дав мені сил справитись із цим завданням, І нині я, з огляду на умови,
які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від
влади».
Тільки на вигнанні зійшлися шляхи Скоропадського та Союзу хліборобів.
Для останніх Павло Петрович став прапором національно-державного
будівництва; він же знайшов у них сильну підпору під свої мрії про
монархічну Україну.
Ідеологом українського монархічного руху в еміграції був ВЛипинський,
відомий дипломат, історик та політик, який формулював цю теорію протягом
1920 — 1926 років у своїх листах до "братів-хліборобів" Це була зовсім нова
ідеологія, бо, власне кажучи, Українська держава 1918 року не була
монархією, а перебувала в процесі становлення і могла перетворитися на будь-
яку із політичних форм — диктатуру, монархію, навіть республіку. Про
останнє красномовно свідчить той факт, що вже після перевороту, 2 травня
1918 року, делегація лідерів українських соціалістичних партій —
В.К.Винниченко, А.Ф.Андрієвський, С.О.Єфремов, О.Салтан 1 К.Лоський —
подала німецькому представникові у Києві проект конституції, де
вказувалось: "Виконавча влада в республіці належить теперішньому
президентові республіки, який носить ім'я гетьмана, і Раді Міністрів". Були
також пропозиції і щодо складу уряду.
Однак 1920 року гетьманський рух — "беззастережно монархічний". Теорія
В.Липинського проповідувала Українську
трудову дідицьку монархію. За висловами сучасників, певні риси наближали її
до італійського корпоративного фашизму Б.Муссоліні, але на відміну від
останнього ідеї Липинського не випробувались втіленням в життя.
У редагованому лідером УСХД віденському журналі "Хліборобська Україна"
були вміщені і уривки із "Споминів" гетьмана Скоропадського. Перекладав з
російської та редагував їх сам Липинський, — адже вони мали стати частиною
ідеології українського монархізму. Зрозуміло, що тим самим спогади трохи
відійшли від свого первісного вигляду, але це не повинно застерігати
читача. Виклад подій, своєї точки зору в них залишився незмінним, тобто
таким, яким вийшов з-під пера колишнього гетьмана.
Слід зазначити, що гетьмансько-державницький рух користувався певним
авторитетом не тільки в Австрії, Німеччині, куди переїхав після Швейцарії
П.Ц.Скоропадський, але і в США, Канаді. Серед його прибічників цього
періоду крім В.Липинського можна назвати С.Шемета, О.Скоропис-
Йолтуховського, давнього українського діяча і засновника "Спілки визволення
України", історика Д.Дорошенка, Б.Левицького, О.Назарука. Останній гідний
окремих зауважень хоча б тому, що, будучи галіційським радикалом, у грудні
1918 року виступав проти гетьмана і був членом першого уряду Директорії —
міністром преси і пропаганди. Але життя в еміграції, роздуми над долею
української державності привели його до гетьманського руху, і в 20-х рейсах
він в Америці вже вдало агітує місцеві українські організації за приєднання
до нього
Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі" складалися не завжди рівно.
У 30-х роках він розійшовся із В.Липинським, який претендував на особливу
роль у гетьманському русі, і, навпаки, ще тісніше, ніж під час перебування
на посту міністра закордонних справ Української держави, з ним порозумівся
і заприятелював Д.Дорошенко Певна перебудова спіткала і гетьманський рух —
прибічники Скоропадського об'єдналися в "Союз гетьманців-державників",
найбільші відділення якого існували в Німеччині та Америці. Слід
підкреслити, що в еміграції колишній гетьман не йшов на компроміси із
російським білим рухом, до чого, наприклад, схилявся В.Липинський.
Гетьманці залишались окремим струмочком загального Українського руху на
вигнанні, і Скоропадський був їх прапором. Досить привести характеристику,
дану йому одним із визначних гетьманців, М.Тимофієвим: "Гетьман не є і не
був політичним ідеологом. Він був і є активним політичним діячем, що має
здібність
відчути час і що має здібність сконцентрувати його, зреалізувати стихійні,
часом неусвідомлені, але реальні, органічні вимоги мас".
Найбільш драматичний період в житті Павла Петровича в еміграції настав
після 1933 року, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер. Йому
неодноразово доводилось публічно висловлюватись на його користь хоча б
задля продовження існування "Союзу гетьманців-державників" та української
громади у Німеччині, але ця організація і особисто Скоропадський ніколи не
перебували на службі у гітлерівського фашизму. Навпаки, саме наприкінці 30-
х років він послав свого сина і спадкоємця — гетьманича Данила Павловича до
Канади, де той налагоджував контакти з українською еміграцією і офіційними
колами. І деякою мірою це можна розглядати як спробу перенести центр
гетьманського руху на Американський континент і вивільнити його з-під
німецького впливу, — спробу, яка з-за певних об'єктивних обставин не
вдалася
Історики-гетьманці (а слідом за ними і деякі наші сучасники) зазначають,
що саме «Скоропадський починав працювати над створенням організації, яка в
основу своєї діяльності доклала консенсус у соціальних питаннях». Насправді
він не відігравав у цьому провідної ролі; спочатку його навіть не було
серед кандидатів у диктатори (сам П. Скоропадський пізніше писав: «Мушу
відверто сказати, що ще на початку березня я про гетьманство не думав»).
Головним кандидатом українських кіл на роль монарха був Євген Чи-каленко,
видатний організатор національного життя, відомий меценат, до революції —
фактичний голова Товариства українських поступовців і видавець єдиної
щоденної україномовної газети «Рада». Висувалася також кандидатура Миколи
Міхновського, першого теоретика самостійництва на Наддніпрянщині. Однак
окупаційне командування вважало, що під час громадянської війни на чолі
держави не повинна стояти цивільна людина. А П. Скоропадський, авторитетний
воєначальник і нащадок старовинного гетьманського роду, мав перед усіма
іншими кандидатами очевидні переваги. Коли питання про майбутнього монарха
було вирішене, політичні організації на чолі з «Українською народною
громадою» почали готувати переворот.
Отже, організаторами повалення Центральної Ради були не німці та
австрійці, як твердили радянські історики. Лише за 5 днів до перевороту,
коли в казармах з'явилися листівки й агітатори, а до Києва почали
заїжджатися учасники з'їзду хліборобів, із П. Скоропадським виявив бажання
зустрітися начальник штабу німецьких військ в Україні генерал Гренер. Він
заявив, що німці не втручатимуться у внутрішні справи України, хоча й
натякнув на їхню зацікавленість у встановленні авторитетної влади. Союзники
висунули цілу низку ультимативних вимог до майбутнього уряду, частину яких
П. Скоропадський одразу ж відхилив (зокрема, про виключне право Німеччини
та Австро-Угорщини на «лишки харчового продукту» в Україні). Сторони
погодилися з необхідністю відновлення приватної власності та встановлення
міцного - ладу в країні. До 29 квітня залишилося кілька днів.
У «Споминах» П. Скоропадський зазначав: «28 квітня після обіду я замінив
свою звичайну військову черкеску на цивільне вбрання... вийшов з дому і
візником поїхав до скверу, де стоїть пам'ятник Святому Володимирові. Мені
хотілося на самоті обдумати те велике діло, що я звалював тепер
на свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах.
Я почував, що переживаю дуже важливі моменти свого життя; усвідомлював...
яка колосальна відповідальність ляже на мене і я вже змушений буду забути
про особисте життя і особисті інтереси. Я наблизився до пам'ятника і сів на
лавку... Переді мною чудово вимальовувався наш Дніпро, свідок не таких ще
переворотів! Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені
Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулого
мого краю один за другим виникали перед моїми очима; я намагався уявити
собі його майбутнє. Я відчував, що починаю якусь нову сторінку в історії
мого народу, і хотілося усвідомити собі всі обставини цього початку. Хай
буде, що буде, а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край — буду
щасливий, | |
