|
Реферат: Господарство України періоду утвердження капіталізму (История)
КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА
по дисциплине "Экономическая история"
Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ ПЕРІОДУ УТВЕРДЖЕННЯ І РОЗВИТКУ КАПІТАЛІЗМУ.
Раздел 2. ИСТОРИЯ ЭКОНОМИЧЕСКИХ РЕФОРМ В КИТАЙСКОЙ НАРОДНОЙ РЕСПУБЛИКЕ
по специальности : Менеджмент в производственной сфере
по розделу учебного плана : Экономическая стория
преподаватель, консультант : Калинничева Г.И.
Розділ 1
ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ ПЕРІОДУ УТВЕРДЖЕННЯ І РОЗВИТКУ КАПІТАЛІЗМУ.
План
1. Вступ
2. Посткріпосницьке село
Перенаселення і нестача землі
Переселення на Схід
Розшарування селянства
Економічний занепад дворянства
Комерційне сільське господарство
3. Індустріалізація
Нові галузі промисловості
Колоніальне життя
Розвиток міст
Виникнення пролетаріату
Індустріалізація українців
4. Висновки
Протягом ледь не всього XIX ст. нові ідеї, політичні перевороти та
суспільні реформи привертали до себе увагу європейців, отже й українців.
Однак паралельно з цим розвивався менш помітний, проте набагато глибший
процес змін, а саме - промислова революція. Ще ніколи від кам'яного віку,
коли людина навчилася обробляти землю, не відбувалися такі докорінні зміни
в усіх царинах людського життя, як ті, що були викликані появою машини.
Втім на Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, й величезна
більшість її населення лишалася такою, якою вона були протягом тисячоліть,
- хліборобами. Але, нарешті розвинувшись наприкінці XIX ст. в деяких
регіонах України, індустріалізація стала швидко набирати широкого розвою.
Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між двома цілком різними
системами виробництва, суспільної організації, та людських цінностей -
однією, пов'язаною з модернізованим містом, пролетаріатом і машинами, та
іншою - традиціоналістським селом, селянином і ручною працею. Тертя,
суперечності та дилеми, що виникали з цього протистояння, формували плин
української історії протягом не одного десятиліття XX ст.
Посткріпосницьке село
Хоч скасування кріпаччини у 1861 р. звільнило селян Російської
імперії від цоміщиків, воно не покращило їхнього економічного становища.
Описи життя селян після розкріпачення нагадують нескінченний плач над
їхніми бідами. Безпосередньою причиною деяких із них були хибні розрахунки
архітекторів реформ. Непоправною їхньою помилкою стало обкладення селян
занадто великим фінансовим тягарем за умов кричущої обмалі землі. Крім
обтяжливих виплат за свої наділи, селяни були вимушені платити подушний
податок, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з
металу і, що особливо важливе, на горілку. Під кінець XIX ст. урядова
комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни сплачували
у 10 разів більше податків, ніж дворяни. Навіть після скасування подушного
у 1886 р. та компенсаційних виплат у 1905 р. більшу частину жалюгідних
селянських грошей з'їдали непрямі податки.
Щоб виконати свої фінансові зобов'язання, деякі селяни або позичали
гроші у заможніших сусідів, або, що особливо спостерігалося на
Правобережжі, - у євреїв-лихварів. Але оскільки проценти часто перевищували
150, селяни, як правило, тільки глибше в'язли у боргах. Інші намагалися
продати отриманий ними незначний надлишковий продукт, але дрібне
підприємництво не могло давати прибутку в ситуації, коли попит невеликий,
ринки збуту віддалені, а ціни надто низькі. Врешті-решт, найбідніші селяни
за надзвичайно низьку платню часто наймалися на роботу до своїх колишніх
поміщиків чи багатих селян.
Зрозуміло, що хронічний брак грошей, характерний для 90% населення
України, мав значні наслідки для економіки. Більшість селян не могли
дозволити собі купити ні додаткової землі для прирощення наділів, ні
сучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищення
продуктивності. На Ліво- та Правобережжі близько половини селян не мали ні
коней, ні якісного залізного реманенту. Селянин-орач, упряжений в
дерев'яний плуг, був на Україні звичайним явищем. Відсутність достатньої
кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкоджала
розвиткові торгівлі, промисловості та міст, перетворюючи країну на застійну
калюжу в економіці імперії.
Проте з точки зору селянина основною причиною його недолі був брак не
грошей, а орної землі. Врешті-решт без грошей можна ще прожити, роздумував
він, а як прожити без землі? Крихітні наділи 1861 р., які на Україні були
меншими, ніж будь-де в імперії, ледве могли задовольнити скромні потреби
своїх власників. А природна стихія ускладнювала ці проблеми до
катастрофічних розмірів. У другій половині ХІХ ст. Російська імперія, як і
більшість країн Європи, переживала демографічний вибух. Між 1861 та 1897
рр. її населення зросло з 73 млн. до 125 млн. У 1917 р. воно сягнуло 170
млн. На Україні чисельність населення за менш ніж 40 років зросла на 72%.
Оскільки більшість українців проживала на селі, демографічне
зростання найяскравіше відчувалося саме тут. У 1890 р. на кожен акр орної
землі Право- і Лівобережжя припадало майже вдвоє більше населення, ніж у
1860 р., що перетворило ці регіони на найгустіше заселені в Європі, з
кількістю жителів на одному акрі орної землі вдвічі більшою, ніж в Англії.
Чому ж стався цей раптовий стрибок? Передусім, завдяки поліпшенню медичного
обслуговування, якому сприяли земства, різко зменшився коефіцієнт дитячої
смертності, а це значною мірою сприяло зростанню населення. І все ж слід
зауважити, що попри всі покращення у медичному обслуговуванні смертність на
кожну тисячу жителів Російської імперії була вдвічі вищою, ніж її середній
показник у Західній Європі.
Наслідки цих взаємопов'язаних проблем - перенаселення й нестачі землі
- незабаром дали себе відчути в українському селі підвищенням цін на землю.
У деяких регіонах, і насамперед у південних степах, у 1900 р. вони у три-
чотири рази перевищували ціни 1861 р., ще більше унеможлививши купівлю
селянами додаткової землі, якої вони так потребували. Іншим наслідком
перенаселеності стало безробіття. Підраховано, що у 1890-х роках наявна на
Україні робоча сила сягала майже 10,7 млн. чоловік. Із них сільське
господарство потребувало 2,3 млн, в інших галузях економіки працювало 1,1
млн. Решта - 7,3 млн, або 68% робочої сили, становили надлишок і в
величезній масі своїй були безробітними або не повністю зайнятими,
практично ведучи напівголодне існування. Не дивно, що за рівнем життя
українці залишалися далеко позаду Заходу. Наприклад, у 1900 р.
середньостатистичний датчанин щороку споживав 2166 фунтів хліба, німець -
1119, а мадяр - 1264 фунти. Проте на Україні, де хліб являв собою
вагоміший, ніж на Заході, компонент раціону, середньорічний рівень
споживання становив лише 867 фунтів - і це в країні, яку називали житницею
Європи.
У відчайдушних пошуках землі селяни ладні були зробити все, щоб мати
її більше. Один із способів полягав в обробці великої ділянки поміщицької
землі без усякої плати взамін за право господарювати на меншому наділі. І
хоч такий стан речей надто вже нагадував кріпацтво, багато селян не мали
іншого вибору, як погоджуватися з ним. Радикальнішим виходом із ситуації
була еміграція. Але на відміну від західних українців, яким у пошуках землі
та роботи доводилося пливти за океан, східним українцям не треба було
виїжджати за межі Російської імперії. Вони могли суходолом дістатися (часто
долаючи такі ж відстані, як між Східною Європою та Америкою) незайманих
земель російського Далекого Сходу, особливо в басейні Амуру, у Приморському
краї.
Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської. залізниці, на
Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили багатьох
повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сході
постійно проживало близько 2 млн українців. До того ж на Схід у пошуках
земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян. Таким чином, саме
коли прерії Західної Канади освоювали західні українці з Габсбурзькоі
імперії, східні українці орали землі Тихоокеанського узбережжя Росії. Це
було виразним свідченням того, на що готові були українські селяни, аби
отримати землю.
[pic]
Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них, як водиться,
хазяйнували краще за інших. Унаслідок цього майнове розшарування між
селянами стало помітнішим після реформи. Соціально-економічна.структура
українського (як і російського) села в сутності відповідала знаменитому
вислову Олдоса Хакслі про те, що люди звичайно діляться на вищих, середніх
та нижчих. Українське селянство згодом стало складатися з відносно
багатших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку, тобто
середняків; та бідних селян, або бідняків.
Укріїнські селянки за працею. Кінець ХІХ ст.
Завдяки поєднанню натужної праці, ініціатив-ності, землеробського
талан-ту з (що досить часто траплялося) експлуатацією односельців близько
15-20% селян удалося збільшити наділи й накопичити деякі багатства, в той
час як інші дедалі глибше погрузали у злиднях. Шлюби в межах своєї верстви
допомагали куркулям збільшувати й протягом наступних поко-лінь утримувати
свої володіння. Середній представник цієї верстви мав від 65 до 75 акрів
землі, кілька коней та сільськогосподарську техніку. Вони часто наймали
батраків і вели комерційне сільське господарство. Услід за Леніним
радянські вчені особливо гостро засуджували цих селян, розглядаючи їх як
сільську буржуазію та експлуататорський клас. Проте багато західних учених
застерігають від перебільшення соціально-економічних розбіжностей між
куркулями та іншими селянами. І хоч куркулі й справді експлуатували
бідніших земляків, а ті часто їх ненавиділи і заздрили їм, куркулі вважали
себе й продовжували лишатися в очах інших селянами, які не мали жодного
відношення до міщан чи дворян. А біднота мріяла не про ліквідацію куркулів,
а про те, щоб самим стати такими.
Середня верства селян була відносно великою і складала близько 30%
сільського населення. Середнякові звичайно належало 8-25 акрів землі, чого
вистачало на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто мали
кілька коней та кілька голів худоби. Дуже рідко вони могли купити собі
якусь сільськогосподарську техніку. Такі міцні й працьовиті середняки, з
їхніми чепурними біленькими хатами, що самим своїм виглядом наче говорили
про гордість господаря своєю власністю й незалежністю, були особливо
поширеними на Лівобережжі.
Але куди численнішими були бідняки. Складаючи близько половини усього
селянства, вони або взагалі не мали землі, або ж займали всього кілька
акрів, недостатніх для того, аби прогодуватися. Щоб не вмерти, бідняки
наймалися до багатших селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонної
праці. Сім'я могла збідніти з різних причин. Часто такі нещастя, як
хвороба, смерть чи природні лиха, змушували селян продавати частину, а то й
усю свою землю, позбавляючи себе таким чином надійної економічної бази.
Часом вони вичерпували свої ресурси внаслідок недбалого господарювання.
Нерідко лінощі та пияцтво доводили сім'ю до краю катастрофи. В усякому
разі, зі зростанням і так великої кількості бідняків у зовні мирному селі
стали зростати напруженість та невдоволення. Тому багато спостерігачів
вважали, що коли в Російській імперії і вибухне революція, то почнеться
вона на селі.
Попри щедрі земельні наділи, фінансову підтримку уряду й цілий ряд
переваг та привілеїв дворянство також стрімко занепадало в період після
1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики не вміли
перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість
вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя;
призвичаївшись до дармової кріпацької праці, вони не здатні були наймати
собі допоміжну силу; а необхідних для успішного господарювання дисципліни,
ініціативності та працьовитості багато дворян просто не знали.
Щоб вирішити свої фінансові проблеми, дворяни брали позички. У 1877
р. близько 77% дворян мали великі борги, а тому багато з них продавали
землі підприємливим куркулям. Відтак між 1862 та 1914 рр. дворянські
землеволодіння на Україні зменшилися на 53%. Однак це не стосувалося
Правобережжя, де надзвичайно багаті польські магнати могли легше долати
труднощі і утримувати свої величезні маєтки.
Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і
в усій імперії, поступово відходила у небуття. Продавши свої землі, дворяни
переїздили до міст, де ставали чиновниками, офіцерами чи представниками
інтелігенції. Втім, вони й надалі користувалися великими суспільними
перевагами, і в їхніх руках аж до 1917 р. перебувала більшість орних
земель. Але дні дворянства як класу, що вже не мав влади над селянством і
поступово втрачав контроль над землею, були полічені.
Як не парадоксально, хоч українське село терпіло від застою і
занепаду, його роль як “європейської житниці” продовжувала зростати. Це
відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом із
підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям,
перетворити свої маєтки на великі агропідприємства, що постачали продукти
на імперський та закордонний ринки. Ненормальність цього становища вловив
імперський міністр фінансів Вишнеградський, котрий зауважив: “Недоїмо, але
вивеземо!”
Однак експорт продуктів харчування мав обмежений і місцевий характер.
У ньому брали участь лише деякі регіони України і відносно невеликий
відсоток населення. Центром комерційного землеробства на початку XIX ст.
стали степові її частини з відкритими землями й легким доступом до
чорноморських портів. Ще навіть до звільнення селян землевласники регіону
активно збільшували посівні площі, вкладаючи капітал у техніку й
використовуючи найману працю. Після 1861 р., коли наявна робоча сила зросла
й стала рухливішою, а комунікації - досконалішими, Україна взагалі й
степові регіони зокрема збільшували виробництво продуктів харчування
швидше, ніж решта імперії. На початку XX ст. 90% основного експортного
продукту імперії - пшениці - припадало на Україну. Тут збирали 43%
світового врожаю ячменю, 20% пшениці та 10% кукурудзи.
Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цю
функцію виконували буряки - основна сировина для виробництва цукру для
імперії та великої частини Європи. В усій Європі важко було знайти землі,
які краще, ніж Правобережжя, задовольняли б потреби широкомасштабного
вирощування цукрових буряків, що глибоко вкорінилося тут до 1840-х років.
Як і належало чекати, найбільшими цукроварнями володіли такі польські роди,
як Браницькі та Потоцькі. До “цукрових баронів” Правобережжя належали також
росіяни, - наприклад, сім'я Бобринських; українці - Терещенки, Симиренки та
Ханенки, а також євреї - Бродські та Гальперіни. Водночас цінною товарною
культурою на Лівобережжі був тютюн, який покривав 50% усього виробництва в
імперії. По обидва боки Дніпра поширеною й прибутковою галуззю господарства
стало виробництво горілки. З огляду на такий вирішальний вклад в економіку
імперії не дивно, що Україну вважали її невіддільною частиною.
Індустріалізація
Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та
індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та
Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава
взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні
індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок
Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило,
виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного
капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові
великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію,
спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були
надзвичайно швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька
років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація
імперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною
на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та ме
галургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися в плуг, ледве
животіючи на своїй землі, як і століття тому.
[pic]
Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації
стала залізниця. Керуючись як воєнними (головною причиною поразки росіян у
Кримській війні був брак належних комунікацій), так і економічними
міркуваннями, царський уряд узявся створювати мережу залізниць. У
Російській Україні перші залізничні колії було прокладено у 1866-1871 рр.
між Одесою й Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 1870-ті
роки, що стали піком у прокладенні залізниць на Україні, вони сполучили між
собою всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з
Москвою - центром імперського ринку. В міру того як з України на північ
ішли продукти й сировина, а у зворотному напрямку, на південь, у небачених
кількостях пливли російські готові вироби, економіка України, яка досі була
відносно самостійною й “відрубною”, почала інтегруватися у систему імперії.
До того ж швидке будівництво залізниць збільшувало потребу у вугіллі та
металі. Несподівано поклади вугілля і залізних руд, що, як було відомо,
залягали у великих кількостях на південному сході України, особливо в
басейні Донця, стали не лише цінними, а й доступними.
Промислові регіони Російської Імперії наприкінці ХІХ ст.
У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х
років найшвидше зроста-ючими промисловими районами імперії, а цілком
можливо і світу, стали Донецький басейн і Кривий Ріг, що на південному
сході України. Цей розвиток зумовило поєднання та-ких чинників, як щедра
урядова підтримка роз-будови промисловості (нові підприємства були
практично безризиковими), невпинне зростання внутрішнього попиту на вугілля
і залізо, наявність у достатку західного капіталу, що наштовхнувся на
зменшення прибутків у високорозвиненій Європі й кинувся використовувати
вигідні можливості, що відкривалися на Україні.
Ознаки наступаючого буму передусім з'явилися у вугільній
промисловості Донбасу. Між 1870 і 1900 рр., коли видобуток вугілля
підстрибнув більш як на 1000%, цей район давав майже 70% усього вугілля
імперії. Із зростанням кількості шахт у Донбасі зростало й число
робітників: у 1885 р. налічувалось 32 тис. працівників, у 1900 - 82 тис., а
у 1913 - 168 тис. Цю галузь контролювали близько 20 спільних акціонерних
товариств, і на 1900 р. близько 94% їхніх акцій належало французьким і
бельгійським інвеститорам, які вклали мільйони карбованців у розвиток шахт.
Ці товариства утворили синдикати, що фактично заволоділи монополією на
видобуток і продаж вугілля. Відтак капіталізм з'явився на Україні у цілком
розвиненій формі.
У 1880-х роках, майже через десятиліття після вугільного буму
розпочався широкомасштабний видобуток залізної руди. Розвиток металургії,
зосередженої в районі Кривого Рога, був ще більш вражаючим, ніж вугільної
промисловості. Грунт для нього підготувало прокладення у 1885 р. залізниці
між Кривим Рогом та вугільними копальнями Донбасу. В металургії, що пускала
перші паростки, уряд запропонував підприємцям такі стимули, якими ледве хто
міг знехтувати, а саме гарантію купувати в них продукцію за дуже завищеними
цінами. Західні вкладники, першими серед яких знову йшли французи,
зреагували на це з ентузіазмом. До 1914 р. в спорудження ливарень, що з
технічної точки зору належали до найкрупніших і найсучасніших у світі, вони
вклали 180 млн. карбованців. Деякі з цих підприємств росли такими темпами,
що перетворювалися на багатолюдні міста. Наприклад, Юзівка, названа іменем
валлійця Джона Хьюза, який заклав на цьому місці металургійний завод, стала
важливим промисловим містом - сучасним Донецьком. Ще у 1870-х роках у
Криворізькому басейні налічувалося лише 1З тис. робітників, а на 1917 р.
їхня кількість виросла в 10 разів - до 137 тис. Ще більше вражає порівняння
темпів зростання металургійної промисловості України зі старими російськими
металургійними центрами на Уралі: якщо між 1870 та 1900 рр. архаїчним
уральським заводам удалося збільшити виробництво залізної руди лише
вчетверо, то на Україні воно зросло у 158 разів.
Але якщо базові, вибудовні (що поставляли сировину) галузі на Україні
розвивалися, то інші стояли на місці. Це, зокрема, стосувалося виробництва
готових продуктів. На зламі століть єдиними на Україні галузями, що зробили
в цьому відчутний крок, були, цілком природно, заводи сільськогосподарських
машин і меншою мірою - локомотивів. За величезною більшістю готових
продуктів Україна залежала від Росії. Так, у 1913 р. на Україну припадало
70% усього видобутку сировини імперії га лише 15% її потужностей у
виробництві готових товарів. Відтак, хоч несподіваний і потужний вибух
промислової активності на Україні справляв приголомшуюче враження, він
приховував однобічний, незрівноважений характер цього розвитку.
В оцінці гідних подиву результатів індустріалізації Південної України
часто порушують питання про те, якою мірою вона була корисна для України.
Радянські вчені 60-х років доводили, що в основному вона мала позитивний
вплив. Унаслідок зростання перевезень і кількісного стрибка в обміні
продуктів і сировини між Півднем і Північчю господарства Росії та України
інтегрувалися остаточно й безповоротно. Це привело до виникнення
всеросійського ринку - масштабного, продуктивного й ефективного
економічного цілого, що приносило користь обом країнам. Такі радянські
дослідники історії економіки, як Іван Гуржій, по суті вважали, що в новому
економічному контексті Україна почувала себе навіть краще, ніж Росія: вона
не лише дістала вихід на величезний ринок, а й завдяки вищим темпам
індустріалізації послідовно збільшувала свою частку в цьому ринку.
Всякий натяк на те, що центр Росії отримував більші економічні вигоди від
зв'язків з українською периферією, радянські вчені сердито відкидали. На
підтвердження своїх доказів вони доводили, що не хто інший, як російський
імперський уряд, стимулював темпи економічного зростання на Україні.
Але радянські вчені не завжди саме так розглядали це питання. У 1920-
ті роки, ще до введення ортодоксального сталінізму, такі провідні науковці,
як Михайло Покровський в Росії та Матвій Яворський на Україні, недвозначно
повторювали, що, незважаючи на індустріалізацію, Росія експлуатувала
Україну. В 1914 р. у своїй промові у Швейцарії (яка не ввійшла до
радянських видань його творів) Ленін сам заявив, що Україна “стала для
Росії тим, чим для Англії була Ірландія, яка нещадно експлуатувалася, не
отримуючи нічого натомість”.
[pic]
Як же примирити факт експлуатації України з її промисловим розвитком?
У 1928 р. Михайло Волобуєв, російський комуністичний економіст на Україні,
пояснював це так. Україна, казав він, не являє собою “азіатський” тип
колонії - бідної, без власної промисловості, ресурси якої імперія, що її
експлуатує, просто викачує; вона скоріше належить до “європейського” типу
колонії, тобто є промислово розвинутою країною, яку позбавляють не стільки
ресурсів, скільки її ж капіталу і потенційних прибутків. Головним
винуватцем цього, на його думку, була Росія, а не західні капіталісти. Цей
капітал перекачувався з України у досить простий спосіб: імперська політика
ціноутворення створювала ситуацію, коли вартість російських готових товарів
була надзвичайно високою, в той час як ціни на українську сировину лишалися
низькими. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали більші
прибутки, ніж компанії з видобутку вугілля та залізної руди на Україні,
капітал же накопичувався на російській Півночі, а не на українському
Півдні. Так економіку України (що, як наголошував Волобуєв, була виразним
автономним цілим) позбавляли потенційних прибутків і змушували слугувати
інтересам російського центру імперії.
Луганські сталевари.
Кінець ХІХ ст.
У XIX ст. також відбувалися великі зміни в містах України, темпах
їхнього розвитку й територіальному розміщенні. До 1861 р., за винятком
таких швидко зростаючих чорноморських портів, як Одеса, міста розвивалися
мляво. У невеликих і середніх містах Ліво-бережжя, як Полтава, Ромни, Суми
та Харків, численні торгові ярмарки, якими цей край славився, сприяли,
деякому збільшенню населення. На Правобережжі розвиток міст відбувався
трохи швидше, завдяки припливу євреїв у такі осередки торгівлі й ремесел,
як Біла Церква, Бердичів та Житомир. Більшість міського населення України
(яке становило 10% усього населення) проживала у містах, що за кількістю
мешканців не перевищували 20 тис. Лише Одеса мала понад 100 тис. жителів.
Докорінні зрушення стали відбуватися у другій половині століття,
зокрема між 1870 та 1900 рр., коли різко зросли темпи розбудови міст,
особливо великих. У 1900 р. на Україні виділялися чотири великих центри:
Одеса - квітуче торгове й промислове місто, населення якого сягнуло 400
тис.; Київ - центр внутрішньої торгівлі, машинобудування, адміністративного
управління та культурного життя, що налічував 250 тис. мешканців; Харків -
175-тисячне місто, в якому зосереджувалися торгівля й промисловість
Лівобережжя, і Катеринослав - промисловий центр Півдня, населення якого за
кілька десятиліть виросло з 19 до 115 тис.
Цьому зростанню великою мірою сприяли більша рухливість селянства
після 1861 р., розвиток промисловості й торгівлі та особливо - будівництво
залізниць. Із розвитком великих міст стали занепадати менші, й на зламі
століть міське населення зосереджувалося переважно у великих центрах. Однак
усе це ще не означало, що Україна швидко урбанізувалася. Зовсім ні. Разом
із населенням міст множилося число сільських мешканців. У 1900 р. лише 13%
усього населення України було міським (у Росії ця цифра сягала 15%), що
навіть не наближалося до показників таких західноєвропейських країн, як
Англія, де в містах проживало 72% населення.
З прискоренням економічного розвитку відбувалися й значні соціальні
зміни. Найважливішою з них була поява нового й ще відносно нечисленного
класу - пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (або ж промислові
робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, а
власну робочу силу. Працюючи на великих і складних підприємствах,
промислові робітники були більш обізнаними й досвідченими, ніж селяни.
Перебуваючи на величезних заводах із тисячами своїх товаришів, вони швидше
розвивали в собі почуття колективної свідомості та солідарності. Й, що дуже
вагомо, високоорганізована, взаємозалежна за своєю природою праця сприяла
їхньому легшому, ніж у селян, згуртуванню.
На відміну від Росії, де з XVIII ст. кріпаків зобов'язували працювати
на фабриках, на Україні промислові робітники з'явилися у помітних
кількостях лише в середині XIX ст. Спочатку чимало з них були зайняті на
виробництві харчових продуктів, особливо на величезних цукроварнях
Правобережжя. Але величезна більшість робітників цукроварень не була
пролетарями у справжньому значенні слова, оскільки працювали вони сезонно,
а в позасезонний час поверталися до своїх сіл обробляти власні наділи.
Напівселянська, напівпролетарська природа цих трударів була явищем типовим
для переважної частини імперії, але особливо - для робітників українських
цукроварень.
Справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості,
тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. Найбільший відсоток тут
складали ті, чиї батьки й діди теж працювали у промисловості. І все ж
багато хто навіть із них і надалі зберігав зв'язок зі своїми селами. У 1897
р. загальне число промислових робітників України сягало близько 425 тис.,
причому майже половина з них зосереджувалася у важкій промисловості
Катеринославської губернії. З 1863 р. їхня чисельність зросла на 400%.
Однак промислові робітники все ще складали лише 7% робочої сили, а
пролетаріат лишався у селянському морі невеликою меншістю.
Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії,
були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Навіть після введених
урядовими законами 1890-х років поліпшень робочі зміни нерідко тривали по
10, 12 чи 15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично
не існувало. А платня (що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне
житло) середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що
отримував його європейський колега. Не дивно, що дедалі частішими ставали
страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями.
Великі зрушення відбулися і в середовищі інтелігенції - ще однієї
новосформованої групи. Промисловий розвиток, зміни в суспільному устрої,
модернізація юридичних уставов, поява земств викликали гостру потребу в
освічених кадрах. Уряд реагував на це, засновуючи більше професійних і
технічних шкіл. На Україні число студентів зросло з 1200 у 1865 р. до 4
тис. в середині 1890-х років. На 1897 р. налічувалося близько 24 тис. осіб,
що мали ту чи іншу форму вищої освіти. Змінилося також соціальне походження
інтелігенції. На початку століття величезну ЇЇ більшість становили дворяни.
Але у 1900 р. лише 20-25% походило з дворян чи найбагатших верств; решту
переважно складали сини міщан, священиків і різночинців. Проте вихідці з
селян і робітників усе ще рідко траплялися в університетах, в основному
через брак належної підготовки. З відкриттям вищих навчальних закладів для
жінок вони також почали вливатися в середовище інтелігенції. Швидко
зростало число таких фахівців, як інженери, лікарі, юристи, вчителі. Отож,
спираючись на дедалі ширшу соціальну базу, інтелігенція виходила в авангард
модернізації.
Порівняно з суспільствами Західної Європи Російську. імперію взагалі
й Україну зокрема характеризувала така соціологічна аномалія: буржуазія тут
була настільки нечисленною й нерозвинутою, що не мала помітного значення.
На Україні для того щоб виникла буржуазія, просто бракувало капіталу.
Урядова політика призводила до викачування капіталу на Північ; внутрішня
торгівля (особливо ярмарки) переважно зосереджувалася в руках купців, а
промисловість, як ми пересвідчилися, майже цілком належала чужоземцям. На
Україні, звісно, були (за деякими оцінками, понад 100 тис.) надзвичайно
багаті люди. Але більшість з них отримувала свої прибутки не з фабрик і
комерційних підприємств, а з власних мастків. Українців було мало навіть
серед дрібної буржуазії, тобто ремісників і крамарів. Як великий, так і
малий бізнес зосереджувався в руках росіян та євреїв.
Модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Із
зростанням ролі України як європейської житниці поглиблювалося зубожіння її
села. І хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхливіше в Європі,
Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Найбільш вражаючим,
напевно, було те, що хоч величезну більшість її населення складали
українці, вони ледве брали якусь участь в усіх цих перетвореннях.
Найпереконливіше про це свідчить статистика. Серед найдосвідченіших
робітників важкої промисловості Півдня тільки 25% шахтарів і 30% металургів
складали українці. Переважали в цих професійних групах росіяни. Навіть на
цукроварнях Правобережжя російських робітників налічувалося майже стільки
ж, як і українських.
Подібне явище бачимо й серед інтелігенції. У 1897 р. лише 16%
юристів, 25% учителів і майже 10% письменників і художників на Україні були
українцями. З 127 тис. осіб, зайнятих “розумовою працею”, українці
становили третину. А у 1917 р. лише 11% студентів Київського університету
були українцями за походженням. Вражала відсутність українців у містах. На
зламі століть вони складали менше третини всього міського населення; решта
припадала на росіян та євреїв. Як правило: чим більшим було місто, тим
менше жило в ньому українців. У 1897 р. лише 5,6% мешканців Одеси були
українцями, а у 1920 р. їхня частка впала до 2,9%. У Києві в 1874 р.
українську мову вважали рідною 60% населення, у 1897 р. цей показник
зменшився до 22%, а в 1917 р. - до 16%. Модернізація явно залишала
українців осторонь.
Чому ж у районах, котрі зазнавали модернізації, проживало так багато
неукраїнського населення? Важливим чинником, який пояснював велику перевагу
росіян у середовищі пролетаріату, було те, що в Росії, на відміну від
України, промисловість існувала ще з XVIII ст. Коли у Донбасі та Кривому
Розі виник несподіваний бум, що створював нагальну потребу в досвідчених
робітниках, росіян тут приймали з відкритими обіймами. Іншою причиною
масового напливу робітників із Півночі було те, що російська промислозість
перебувала у застої, в той час як платня на шахтах і ливарних заводах, що
бурхливо розвивалися на Україні, в середньому на 50% перевищувала заробітки
в Росії.
Російська присутність у містах почала наростати з моменту включення
українських земель до Російської імперії. Оскільки багато міст виконували
роль адміністративних і військових центрів, вони притягували до себе
російських чиновників і солдатів. Із зростанням торгівлі та промисловості
збільшувалась чисельність неукраїнського населення у міських центрах. Так,
ще у 1832 р. близько 50% купців і 45% фабрикантів (власників заводів) на
Україні були росіянами. З причин, які вже наводилися, воци мали більше
грошей для капіталовкладень, ніж українці. До того ж багато російських
селян через неродючість грунтів були вимушені шукати інших засобів прожиття
й знаходити їх у містах.
Приїжджі селяни з Півночі часто ставали на Україні заможними купцями,
особливо на Лівобережжі та Півдні, де вони знаходили великі можливості й
зустрічали слабку конкуренцію з боку місцевого населення.
Інійим неукраїнським елементом у містах і містечках України були
євреї. В міру того як центри господарської активності переміщувалися з
сільських маєтків у міста, а скасування кріпосного права послабило заборони
на пересування євреїв, велика їх кількість переселилася у міста. Внаслідок
цього невеликі містечка Правобережжя, де мешкала більшість євреїв
Російської імперії, стали переважно єврейськими. На кінець XIX ст. швидко
зростала присутність євреїв і у великих містах. Євреї складали більше
половини населення Одеси, а саме місто було одним з найкрупніших єврейських
осередків у світі. У 1910 р. їхня чисельність у Києві зросла до 50 тис.
Освічені євреї, котрі, як правило, розмовляли російською мовою, посилювали
російський характер міст України.
Міста були також осередками й культури, а відтак і домівкою для
більшості інтелігенції. Оскільки неукраїнські жителі міст, крім євреїв,
мали найкращий доступ до освіти й фахової підготовки, то вони переважали
серед інтелігенції на Україні. Представники власне української інтелігенції
переважно мешкали на селі чи в невеликих містах, де працювали в земствах
лікарями, агрономами, статистиками, сільськими вчителями. Серед
інтелектуальної еліти, що зосереджувалася в університетах та видавництвах
великих міст, українці траплялися нечасто.
Чому ж українці так неохоче вливалися в міське середовище й брали
участь у модернізації? Більшість дослідників цього питання зосереджувалися
на його психологічному аспекті. Ті, хто схилявся до українофільства,
твердили, що відмовлятися від землеробства українським селянам не давала
їхня глибоко вкорінена любов до землі; а ті, хто не симпатизував українцям,
посилалися на нібито властиві їм млявість і консерватизм. Але історичне
минуле не підтверджує цих доказів. За часів Київської держави надзвичайно
велика частина населення України мешкала в містах й займалася торгівлею.
Навіть у XVII ст. аж 20% українського населення проживало в міському
середовищі. А на початку XVIII ст. не хто інший, як українці (а не
росіяни), переважали серед інтелектуальної еліти імперії.
Малу активність українців у процесах урбанізації та модернізації на
Україні допомагають пояснити політичні й соціально-економічні умови, що
існували тут у XVIII - XIX ст. Оскільки міста й містечка були центрами
імперської адміністрації, в них, як правило, переважали росіяни, їхня мова
й культура. Водночас корінне українське населення або асимілювалося, або в
деяких випадках витіснялося. Як зауважив Богдан Кравченко, причиною того,
що українські селяни не переселялися у міста, було переважання панщини у
добу кріпацтва. На відміну від російських селян, яких поміщики заохочували
до пошуків додаткової роботи й прибутків у місті, українських селян і далі
змушували працювати на землі, щоб максимально використовувати її родючість.
Це не лише обмежувало можливості їхнього пересування, а й позбавляло нагоди
опановувати ремесла, що давали змогу росіянам та євреям легко
пристосовуватися до міського оточення. Тому коли розпочалися промисловий
бум та урбанізація, українці виявилися неготовими взяти в них участь.
Відтак, якщо росіяни переїжджали на сотні миль до заводів Півдня,
українські селяни - навіть ті, що жили у безпосередньому сусідстві з
заводами, - воліли в пошуках землі долати тисячі миль на Схід. Мине
небагато часу, як тяжкі соціальні, культурні й політичні наслідки цього
явища відіб'ються на перебігу подій на Україні.
Висновки
Соціально-економічний розвиток Східної України наприкінці XIX ст.
характеризують три основні риси: економічний застій у більшості сільських
районів; швидка індустріалізація в Кривому Розі та Донбасі; зростаюча
присутність в країні неукраїнців. Як ми пересвідчилися, саме неукраїнці,
головним чином росіяни та євреї, були найбільш причетними до промислового
розвитку та зростання міст. У свою чергу українці лишалися на селі.
Внаслідок цього розвинулася соціально-економічна двополюсність: українців у
ще більшій мірі, ніж доти, ототожнювали із застійним і відсталим селом,
тоді як неукраїнці панували в царинах суспільства, що розвивалися й
модернізувалися. Якоюсь мірою цей поділ існує й сьогодні.
Література
1. Г. Хоткевич “Історія України” - Київ, 1992
2. “Екзамен з Історії України. 9 клас” - Тернопіль, 1997
3. Український Історичний Журнал, 1994-1996 рр.
4. Всесвітня історія в 3 кн. - Київ, 1995.
Раздел 2
ИСТОРИЯ ЭКОНОМИЧЕСКИХ РЕФОРМ В КИТАЙСКОЙ НАРОДНОЙ РЕСПУБЛИКЕ
План
1. Вступительная часть
2. Начало китайских реформ. Некоторые направления, тезисы и результаты
3. Реформа хозяйственной системы в китайской деревне
4. Реформа системы управления промышленностью
5. Реформа финансовой системы
6. Заключение
Несмотря на нередкие высказывания западных макроэкономистов о том,
что самым характерным в проводимых и проведенных китайских реформах
является их полная непонятность и нелогичность c точки зрения западной
экономической науки, эти реформы с самого начала были и остаются сейчас
одними из наиболее проработанных в теоретическом, идеологическом и, в
целом, в научном плане. Исключением может считаться только
непродолжительный период конца 70х-начала 80х годов, (время начала
китайских реформ), который вообще-то можно назвать "заявлением о
намерениях". Но уже в 1982 году для решения задач обеспечения реализации
целей и задач реформы на всех уровнях управления китайской экономикой был
создан Государственный комитет по реформе экономической системы при
Госсовете КНР. Параллельно с ним в сжатые сроки были созданы
соответствующие комитеты по реформе экономической системы на уровне
провинций, городов и ниже. К теоретическим исследованиям к началу 90х годов
было подключено уже свыше 60 центральных научных учреждений, и еще весьма
значительное число научно-исследовательских учреждений регионального и
местного масштабов. С чем это, по-моему, может быть связано. Даже самый
краткий экскурс в историю Китайской Народной Республики, который я просто
обязан буду привести ниже, дает богатую пищу для выводов о настроении
китайского народа и перспективах развития, к которым неизбежно должно было
прийти китайское руководство в конце 70х годов. Однозначно это можно было
назвать усталостью от ошибок, глухим, но всеобщим нежеланием отвечать за
ошибки своего руководства, для которого все это, вместе взятое, являлось
серьезным звонком об иссякании народного энтузиазма, а с ним и кредита
доверия партии-лидеру. Больше ошибаться было нельзя, а отступать некуда.
Чтобы не быть голословным, сейчас, очевидно, нужно рассказать о
предшествовавшей началу нынешних реформ короткой, но насыщенной,
трагической, но неоднозначной истории Китайской Народной Республики.
В первые 8 лет после образования КНР, молодое социалистическое
государство, пережившее также и кровопролитную гражданскую войну, прошло
через коренные качественные изменения в социально-экономической структуре.
Трудно переоценимую помощь в закладке материально-технической базы
социализма оказал Китаю Советский Союз и другие соцстраны. Во многом
благодаря этой помощи и действительно огромному революционному энтузиазму
китайского народа, в эти годы были достигнуты высокие и стабильные темпы
экономического роста.
С 1958 года начался "большой скачок", призванный построить в Китае
коммунизм, минуя социалистический этап. Из-за завышения по этой причине
степени обобществления производства, средств производства, системы оплаты
труда, систем распределения продовольствия и товаров народного потребления
до совершенного абсурда, общественные и экономические отношения приняли
невиданно уродливые формы. Последствия недопустимого опережения уровня
развития производительных сил формами производственных отношений не
замедлили сказаться. Со стороны, наиболее парадоксально выглядел тот факт,
что фантастические темпы экономического роста, достигнутые в первые годы
"большого скачка", не только не увеличили промышленного и
сельскохозяйственного производственно-экономических потенциалов страны, но
и очень серьезно подорвали их - настолько, что все последующие годы вплоть
до конца 70х Китай оправлялся от этого удара, нанесенного самому себе.
Так, в 1961-65 годах, проводя политику "урегулирования" народного
хозяйства, направленного на разукрупнение "народных коммун" и выработку
более реальных планов экономического развития, китайское руководство так и
не смогло оторваться от самой главной ошибки предыдущих лет, о которой уже
говорилось выше, -от нарастающей тенденции отставания производительных сил
от производственных отношений. Этот отрыв снова остро дал себя знать в
период так называемой "культурной революции". Как гипотезу о причине такого
упорства в повторении ошибок я могу предположить идеологический аспект. По-
моему, само признание возможности таких ошибок на пути строительства
социалистического и коммунистического общества через 10-15 лет после
революции мог необратимо подорвать доверие народа к самой идее социализма-
коммунизма. Кстати, здесь я во многом оправдываю "недоговоренность"
политики "урегулирования". Скорее всего поступаться и дальше
идеологическими канонами даже ради здравого смысла в тот момент, как мне
кажется, было, действительно, нельзя. Разумеется, это не относится к
периоду "культурной революции", которую не может оправдать ничто.
Попытки ускорить прохождение переходного периода и создания
материально-технической базы социализма предпринимались вплоть до конца 70х
годов и не дали результата все по той же, уже много раз повторенной,
причине - отрыве производственных отношений от производительных сил.
Этого, я думаю, должно быть достаточно для общего впечатления от
начального экономического плацдарма современных китайских реформ, который
само китайское руководство определило как "грань катастрофы".
Далее я планирую после краткого рассказа об "официальном" начале
китайских реформ в следующей главе основную часть своей работы посвятить
отдельным "подреформам" общественно-экономической структуры КНР (реформы
хозяйственной системы в деревне, ценообразования, финансовой системы,
торговли, управления трудом и заработной платой, управления промышленностью
и другое).
Начало китайских реформ. Некоторые направления, тезисы и результаты.
Отправным этапом китайских реформ стал 1978 год, а конкретно - III
Пленум ЦК КПК 11-го созыва, прошедший в декабре этого года. Кроме серьезных
идеологических сдвигов, как то мощная критика левацкой идеологии, в
буквальном смысле взаимное переименование многих принципов социализма и
"отступлений от принципов социализма", реабилитация некоторых опальных и
репрессированных политических, научных деятелей, его результатом стало
принятие постановления о развитии системы производственной ответственности
в деревне, которая, как оказалось потом, стала отправной точкой китайской
экономической реформы. Еще более важным результатом этого пленума стали
потенциальные возможности, открывшиеся для Китая в сфере управления
экономикой.
Сразу после этого действительно исторического пленума был выдвинут
тезис о необходимости совершенствовании производственных отношений в
соответствии с существующим уровнем сравнительно отстающих производительных
сил. Другие выводы касались недопустимо однообразной сложившейся в стране
структуры собственности, связанных с ней закостенелых хозяйственного и
политического механизмов, чрезмерной централизации власти и, в целом,
скованности производительных сил и товарного производства. Эти и другие
выводы, сделанные в октябре 1987 года на XIII съезде КПК, предшествовали
принятию длительного трехэтапного плана на период до середины XXI века,
включающего в себя:
1) Удвоение на первом этапе (до 1990 года) валовой продукции
промышленности и сельского хозяйства плюс решение проблемы обеспечения
населения страны продовольствием и одеждой.
2) Утроение на втором этапе (1991-2000) валового национального
продукта, что, согласно расчетам, должно создать в КНР общество "среднего
достатка".
3) Достижение на третьем этапе (до 2050 года) национальным валовым
продуктом мирового уровня среднеразвитых стран и, в основном, завершение
комплексной модернизации народного хозяйства.
В свете общеобъявленной линии на перенос центра внимания с
идеологической на экономическую сферу управления республикой, основным
инструментом по реализации этого плана является экономическая реформа. Две
ее основные задачи - придание гибкости системе производственных отношений
на период ускоренного развития менее развитых производительных сил.
Результатом ее, кроме уже названных абсолютных показателей, должно стать
создание бессбойного, долговечного механизма поддержания этого баланса
между уровнями производительных сил и производственных отношений, что
является основной гарантией стабильного и высокого темпа экономического
роста.
Теоретической основой экономической реформы в КНР служит переход
китайского общества на рельсы социалистической плановой товарной экономики.
Смысл этой концепции состоит в товарной сути социалистического способа
производства, а также в признании необходимости сохранения товарно-денежных
отношений на переходный период, как средства взаиморассчетов между
отдельными товаропроизводителями при сохраняющихся главенствующем
положением общественной формы собственности на основные средства
производства и приоритетном значении централизованного макропланирования.
Разумеется, такие крутой поворот в официальной экономической науке не
мог не сопровождаться и значительным прогрессом в идеологической сфере. С
чисто психологической точки зрения мне это представляется необходимым с
точки зрения элементарной динамики параллельного развития общественного и
официального сознания с одной стороны и экономических отношений - с другой.
Остановить свободное развитие экономической науки после III Пленума ЦК КПК
11-го созыва и XIII съезда партии не представлялось мне возможным без
подрыва общественного доверия. Поэтому появилось много теоретических
разработок опирающихся на предшествующую историю КНР, опыт венгерских,
германских реформ, но находящихся в серьезном противоречии или даже
конфронтации как друг с другом, так и с официальной линией китайского
руководства. Так, один из крупнейших китайских макроэкономистов У Цзинлянь
считает ошибочной линию руководства страны на сохранение централизованной
административной власти, предлагая заменить ее децентрализованной. Причем
он считает это главным инструментом, условием и "основным курсом"
экономической реформы. Другое отношение у этого ученого и к вопросу о роли
товарно-денежных отношений. По его мнению, только закон стоимости может
стать гарантом соблюдения взаимных интересов потребителей и производителей
и стабильности межхозяйственных отношений между отдельными
товаропроизводителями. Это - только один пример действительного плюрализма
в экономической науке, который, к тому же, благодаря задействованию
участвующих в нем сторон в государственных научно-исследовательских
учреждений по разработке направлений реализации экономической реформы,
упоминавшихся во вступительной части, можно назвать, например, "активным
плюрализмом", так как официальная политика проведения экономической реформы
формируется китайским руководством на базе научно-теоретических разработок
этого исследовательского комплекса.
С самого начала остро встали вопросы и сомнения, обсуждением которых
мы имели удовольствие насладиться только в конце 80х годов, а именно,
небезосновательные подозрения в нереальности государственного регулирования
рыночного народного хозяйства. В отличие, опять же, от наших лидеров,
сведших эту дискуссию к гаданию на ромашке "бывает-не бывает" с переходом
позже к принципу "кто громче, тот и прав", в Китае подошли к этой проблеме
несколько с другой стороны: есть конкретная задача; как ее решить. . .
Большое практическое значение получили работы по этому вопросу Сунь
Ефана, У Цзинляня и других китайских ученых-экономистов, ставивших одними
из основных условий реализации идеи создания регулируемого рыночного
хозяйства
1) Хозяйственную самостоятельность предприятий (за исключением
оборонных и стратегических) на микроуровне, то есть в отношениях со
смежниками и потребителями. Здесь решающую и самоконтролирующую роль должны
играть почти исключительно товарно-денежные отношения;
2) Постепенное возведение отношений "государство-предприятие" в ранг
отношений между, хотя и не полностью равноправными, но, по крайней мере,
экономически самостоятельными единицами. То есть, другими словами, я могу
это назвать созданием системы государственного управления товарного
производства с помощью государственных контрактов с товаропроизводителями
на производство конкретных объемов конкретной продукции.
3) Избегание характерной для свободных, рыночных экономических систем
анархии производства в масштабах общества за счет создания трехуровневого
механизма принятия хозяйственных решений, обеспечивающего неущемление
интересов государства, всех товаропроизводителей от мелких до крупных, и
задействованных в них трудящихся: (а) государственный уровень - вопросы
темпов экономического роста, соотношения фондов накопления и потребления,
распределения капитальных вложений, регулирования максимального и
минимального уровня банковских процентов за кредиты, платы за фонды,
изменения части системы налогообложения потребителей, соблюдения социальных
гарантий и т. д. ; (б) уровень предприятий - вопросы объема и структуры
производимой продукции, затрат на производство продукции, нахождение
источников снабжения, рынка сбыта и т. д. (в) уровень индивидуальной
хозяйственной деятельности, то есть вопросы трудоустройства,
индивидуального потребления, определения желаемого количества детей и т. д.
Заметим, что при этой структуре, уже в значительной степени
внедренной в Китае, государство оставляет у себя в руках только первый
уровень принятия хозяйственных решений (стратегические вопросы,
общегосударственные проблемы и ряд инструментов ориентирования
производителей на их решение).
Несмотря на такой более чем смелый подход к определению роли
государства в отношениях с товаропроизводителями, китайские экономисты
уделили огромное внимание разработке методов государственного контроля за
деятельностью предприятий. Здесь ситуация снова неоднозначна.
Первоначальная государственная линия предусматривала в этом вопросе
приоритет планового регулирования деятельности предприятий, а рыночное
планирование только вытекало из первого. Но многие китайские ученые во
главе с У Цзинлянем пришли к середине 80х годов к целесообразности полного
отказа от директивного планирования, которое, по их мнению, эффективно
только в экстремальных условиях, например, крупномасштабных стихийных
бедствий, военном времени и т. п. Хотя и они признали что при сложившейся к
началу реформ хозяйственной структуре этот отказ невозможно совершить сразу
и что это возможно только поэтапно в течение значительного времени.
Наиболее динамично и без раскачки пошла сразу после III Пленума ЦК
КПК 11-го созыва сельскохозяйственная реформа. Уже к концу 1984 года 99
процентов производственных бригад и 99, 6 процентов крестьянских дворов
использовали систему полной ответственности за производство (семейный или
подворный подряд), предусматривающую полную свободу использования
продукции, остающейся после рассчетов по государственному договору, по
статьям налогового законодательства и после отчислений в местные фонды
органов власти. Эта система быстро повысила производительность
крестьянского сельского хозяйства, за счет частной заинтересованности
производителей.
Но, с другой стороны, хотя пока что, в целом, эта система себя
экономически оправдывает, но будущее сельского хозяйства китайские ученые
связывают с еще одним этапом аграрной реформой, необходимость которой
обусловлена прежде всего постепенно возрастающей разницей между ростом
потребностей стремительно растущего китайского общества и темпами развития
сельско-хозяйственного производства, сдерживаемого сложностью применения
аграрных научно-технических достижений, которые просто не по карману
отдельным, частным мелким и средним производителям. Этот вопрос пока что не
стоит чрезвычайно остро, но китайские экономисты уже сейчас ведут активные
поиски новых форм сельско-хозяйственной кооперации. Весьма вероятно, что в
новых формах сельхозобъединений будут присутствовать и такие моменты, как
концентрация земли в руках наиболее производительных крестьянских дворов
или бригад, найм рабочей силы. Примеры этого в Китае есть уже и сейчас. В
любом случае можно с уверенностью сказать, что у прежних коммун шансов на
возрождение в китайской деревне почти не осталось.
В отличие от аграрной реформы, реформа городского хозяйства началась
в Китае значительно позднее - фактически по завершению реформ в деревне. В
другом разделе о ней будет рассказано подробнее, сейчас же несколько слов о
причинах такой ее "запоздалости" и направлениях.
Сразу надо сказать, что реформа в городах непосредственно связана с
реформой китайской промышленности, которая почти полностью сконцентрирована
в крупных городах. Кроме необходимости начала процесса изменений в
промышленной структуре КНР, важным толчком для городской реформы послужило
неудовлетворение насущных потребностей аграрной реформы. Для ее успешного
продолжения город должен был обеспечить создание, во-первых, условий для
свободной реализации сельскими производителями излишков производимой
продукции, во-вторых, промышленного сектора по производству продукции для
товарного обмена с сельским населением на базе конверсии определенной доли
городского промышленного комплекса. Центром всячески поощрялось
разнообразие создаваемых новых связей между городом и деревней. Но при этом
варианте при влиянии региональных, социальных и других факторов создалось
такое многообразие связей деревни с центральными местами, что проведение
центром какой-то общей конкретной политики на местах в этом вопросе стало
попросту нереальным. Поэтому и последовало резкое расширение полномочий
местных органов власти и самоуправления.
Теперь коротко о том, что из наиболее существенного еще не было
затронуто в этой главе и не будет затронуто в последующих.
Для реализации задачи строительства социалистического планового
товарного хозяйства были сформулированы несколько принципов. Вероятно, их
необходимо назвать. Самым главным было признано оживление предприятий
госсектора на основе отделения права собственности от права хозяйствования.
При этом допущены такие формы хозяйствования, как сдача предприятий в
подряд отдельным коллективам и лицам, выпуск акций предприятий в свободную
продажу ведомствам, районам, предприятиям и гражданам. Было предложено
развивать хозяйственные связи между предприятиями в форме объединений,
компаний, аналогичные связи между компаниями. Большое внимание должно было
уделяться созданию системы рынков, причем не только рынков средств
производства, продовольствия и потребительских товаров, но и фондовых
рынков, рынков услуг, информации, техники и технологий и т. д.
Рекомендовалось создавать новые типы организаций в сфере товарного
обращения, внешней торговли, финансово-банковского дела, технических,
информационнных и прочих видов услуг.
Одним из ключевых моментов вступления на путь реформ стал возврат к
многоукладной экономике 50х годов. При этом поощрение индивидуальных,
кооперативных и даже частных хозяйств лежит в рамках незыблемо
приоритетного положения общественной формы собственности, как основного
признака социалистического общества. В целом официальная линия
предусматривает для этих негосударственных секторов, а также иностранного и
смешанного капитала вспомогательную роль в экономике Китайской Народной
Республики.
Проблема поляризации доходов, неизбежная при многообразии форм
собственности, предполагает демонополизацию в этой сфере "принципа
распределения по труду". К нему должны прибавиться такие формы
распределения доходов, как по вложенному паю, по уровню производительности,
по науко- и трудоемкости производственного процесса (ясно, что 3 последних
параметра относятся, в основном, к уровню предприятий) и т. д.
Реформа хозяйственной системы в китайской деревне
Как уже говорилось выше, реформа хозяйственной системы в китайской
деревне была объявлена самой первой, началась и закончилась, в целом,
раньше других, создала предпосылки для начала и определения направлений
реформ в других сферах социально-экономической структуры КНР. Она же,
возможно, определила и хозяйственно-производственную радикальность, дух
китайских реформ. Я имею в виду заложенный в эту реформу в качестве основы
экономической рентабельности сельско-хозяйственного производства принцип
личной заинтересованности отдельного производителя в конечном результате
своего труда. Это была реформа, в частности, сельско-хозяйственного
производства не на технологическом уровне, а на уровне принципов товарного
социалистического производства. Это мероприятие, по-моему, только условно
можно определить в рамках социалистического способа производства, что и
было сделано китайским руководством в этом и в других случаях, скорее
всего, с целью сохранения, по крайней мере, официально идеологической
стабильности в обществе.
Но, | |
