|
Реферат: Дмитрий Вишневецкий (Дмитро Вишневецький) (История)
ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ДМИТРО (р. н. невід. -п. 1563) - український князь, перший
з достовірно відомих козацьких гетьманів (приблизно 1552-1563). Походив з
старовинного волинського роду Гедиміновичів. Власник земельних маєтків у
Кременецькому повіті. В 1550-1553 - староста Черкаського і Канівського
повітів. Близько 1552 (за ін.даними 1554-1555,1556) збудував на острові
Мала Хортиця замок, який став прототипом Запорізької Січі і згуртував на
боротьбу проти татар кілька сот козаків. 1554 знову призначений Сигізмундом
II Августом старостою канівським і черкаським. В 1557-1558 відбивав напади
кримських татар на чолі з ханом Девлет-Гіреєм І на Хортицю. В жовтні 1657
Вишневецький на чолі козаків здобув турецьку фортецю Іслам-Кермен і вивіз
звідти всі гармати на Хортицю. Вишневецький пробував організувати союз
держав (Польща, Московія), в якому би брали участь і запорожці для боротьби
проти Туреччини і Кримського ханства. На початку 1559 здійснив вдалий похід
у Крим, визволивши з неволі кілька тисяч українських невільників. У червні
запорожці під проводом Вишневецького напали на турецьку фортецю Азов. У
1563 втрутився в боротьбу за молдавський престол. Під час походу у Молдавії
4-тисячний козацький загін на чолі з Вишневецьким зазнав поразки у бою під
Сучавою від військ претендента на молдавський престол Стефана IX Томші.
Вишневецький був взятий в полон і виданий турецькому уряду. За
повідомленням “Хроніки Мартина Бєльського” Вишневецький після жорстоких
катувань за наказом султана Сулеймана II був скинений з вежі на залізні
гаки, вмуровані у прибережну стіну в Константинополі, він провисів на ньому
три дні, доки турки, обурені прокльонами, спрямованими проти мусульманської
віри, застрелили його із луків. Вишневецький-герой української народної
думи про Байду.
Ім'я Дмитра Вишневецького, князя із литовської родини, нащадка
Гедиміна, васала литовсько-польського короля, хоча й православного за своїм
віросповіданням, володаря величезних маєтків на Кременеччині,— вперше
згадується в документах 1550 року, коли Сигизмунд II Август, король
польський і великий князь литовський, віддав йому Канівське й Черкаське
староства. Таким чином, він став основним захисником південих кордонів
Великого князівства литовського від кримських татар.
1553 року з невідомої причини Вишневецький вирушив на оттоманські
землі; на думку одних —у Стамбул, до турецького султана; за твердженням
інших—в Аккерман, до коменданта турецького гарнізону. Архівні документи
нічого не повідомляють про його перебування у турків, яке тривало півроку й
відоме лише тим, що гостя там добре зустріли. Володимир Голобуцький, що
ставиться до Вишневецького з насторогою, вважає цю подорож за маневр,
спрямований проти запорожців: «Вишневецький, чудово знаючи, яку загрозу для
себе вбачають турецькі й татарські феодали в існуванні запорозького
козацтва, міг запропонувати султанові приборкати запорожців, покласти край
їхнім сухопутним та морським походам на Туреччину й Крим». Дмитро
Яворницький вважав, що Вишневецький як незалежний феодал мав цілковите
право добиватися підтримки султана, який уже був сюзереном правителів-
християн — молдавського, трансільванського і волоського господарів. На
початку 1554 року Вишневецький повернувся до Литви, прихильно був
зустрінутий королем і знову отримав для управління Канівське й Черкаське
староства. Через два роки (1556 p.) Дмитро Вишневецький здійснив свою першу
військову операцію проти татар. Він міг виступати лише від власного імені й
під свою відповідальність, позаяк сюзерен король Сигизмунд II Август був
союзником Оттоманської імперії. Вишневецький скористався сутичкою між
Московською державою і Кримом, і його поява на арені збіглася з тим, що цар
Іван IV вирядив два військові загони проти Кримського ханства: один під
командуванням воєводи Чулкова опустився річкою Доном, а другий під
начальством дяка Ржевського попрямував у долину Дніпра. В березні 1556 року
до дяка приєдналося 300 душ із козаків Вишневецького на чолі або з ним, чи
з одним із його помічників отаманом Млинським (він же — Мина). Влітку
союзники, припливши вниз за течією Дніпра, пограбували Іслам-Кермень і
навіть напали на оттоманську фортецю Озю (Очаків). На зворотному шляху
наздогнали їх татари й оточили на одному з дніпровських островів, одначе
після шестиденної облоги Ржевському вдалося вирватися з оточення.
Не дивлячись на майже цілковиту невдачу цієї експедиції, вона мала
надзвичайне значення—це стало насправді зламним моментом у зносинах між
Московією, Кримським ханством та Оттоманською імперією. «Нечувана річ,—
пише Сергій Соловйов,— московські люди прийшли на Дніпро й ходили вниз,
шукали татар і турків у їхніх же володіннях».
За якийсь час, у серпні—вересні 1556 року, Вишневецький з невеличким
особистим військом захопив острів Малу Хортицю за 15 км південніше від
останнього дніпровського порога та за 60 км північніше від острова
Томаківки, де згодом була заснована Запорозька Січ. Тут він спорудив
фортецю. Це викликає досі великі незгоди серед істориків. Один із них,
Дмитро Яворницький, гадає, що фортеця на Хортиці мала стати базою для
військових операцій, спрямованих проти татар, й була справжнім прототипом
Запорозької Січі; до складу ж армії Вишневецького, крім його особистої
гвардії, належали городові козаки, з якими поєдналося й козацтво з Низу.
Інші дослідники (зокрема, Володимир Голобуцький) стверджують, що військо
Вишневецького складалося лише з найманих солдатів, які самовільно
привласнили собі ім'я «козаків», а фортецю було збудовано для того, щоб
підкорити своєму впливові вільне козацтво й заступити російській армії шлях
на Крим. На жаль, історики не мають жодних архівних посвідчень, які б
пролили світло на це питання.
У вересні 1556 року Дмитро Вишневенький послав отамана Михайла
Єськовича в Москву до Івана Лютого передати йому про свій намір залишити
короля Сигизмунда II Августа й перейти під заступництво царя. Тоді ж він і
напав на татарський Іслам-Кермень, пошарпав це місто й захопив декілька
гармат. Володимир Голобуцький, описуючи цей похід, зазначає, що «напад на
Іслам-Кермень був по суті першим і водночас останнім виступом Вишневецького
проти татар». Але це твердження суперечить усім турецьким джерелам. Дмитро
Вишневецький наполегливо просить короля Сигизмунда II Августа надіслати
йому гармати й солдатів, щоб він міг зміцнити фортецю на Хортиці. В травні
1557 року надійшла відмова, й козацький ватажок подумав остаточно розірвати
пута васалітету, які його пов'язували з королем. Незабаром хан Девлет-Гірей
здійснив наскок на Хортицю, яку він тримав в облозі впродовж 24 днів. Але
взяти її ханові не вдалося. Вишневенький одразу ж оповістив про це царя.
Наприкінці літа цього ж року Девлет-Гірей знову підступив до Хортиці з
татарською армією, а також із військом, надісланим йому молдавським
воєводою, та загоном яничі.р. Після тривалого опору звідти він офіційно
звернувся до царя з проханням про заступництво. Іван IV відповів на це
згодою і викликав Вишневецького до Москви. Литовські володіння (Канів і
Черкаси), звісно, відійшли до польського короля, а натомість Вишневецький
отримав російське місто Бельов.
Настав новий період в історії зносин між Московською державою, Польщею,
Оттоманською імперією та Кримським ханством. У січні 1558 року виникає
Лівонська війна, яка викликала затяжний конфлікт між Польщею та її
союзником Кримським ханством, з одного боку, й Росією Івана Лютого, з
другого.
Коли російська армія в січні переступила кордон Лівонії, син хана калга
Магмед-Гірей із величезним військом, у супроводі ногайських мурз Великої
орди, рушив на Московію, але довідавшись, що російське військо зосереджене
на Оці, він, досягнувши річки Мечі, повернув назад. Тоді ж король Сигизмунд
II Август підписав із Девлет-Гіреєм договір про дружбу, заплатив ханові
данину й пообіцяв, що не дозволить своїм підлеглим (козакам) турбувати
наскоками татарські землі.
На жаль, із січня 1558-го до червня 1559 року хронологія перебігу подій
зовсім не з'ясована. В оттоманських архівах поки що не знайдено матеріалів
із цього питання, а російські й польські свідчення неточні й суперечливі.
Можливо, проте, що доки російські війська воювали в Прибалтиці з
рицарями Лівонського ордену, цар хотів доручити оборону південних кордонів
Московської держави литовському кондотьєру. Весною 1559 року, якраз тоді,
коли царські війська брали Нарву й Дерпт у Лівонії, Вишневецький напав на
Крим. Очевидно, він проплив униз за течією Волги й через Астрахань прибув
до черкеських володінь, де навербував собі допоміжних сил. Восени козаки
спустошили землі Перекопу, потім піднялися Дніпром угору, знову захопили,
щоправда, на короткий час, острів Хортицю.
У лютому 1559 року цар Іван IV надіслав до Криму два нові загони на
чолі з Данилом Адашевим та Дмитром Вишневеньким. Тоді як Адашев плив
Дніпром, Вишневецький захопив долину Дону й попрямував до Азова.
Турецькі архіви дають змогу точно задокументувати діяльність Дмитра
Вишневенького, починаючи з весни 1559 року. З цього часу ми маємо чудовий
матеріал для дослідження — реєстри «Mьhimme Defterleri» (Реєстри важливих
справ), які містять копії всіх указів, виданих Великою султанською радою
(Divan-i Humayun) та особисто султаном. Лише в одному, третьому, томі цієї
колекції, який охоплює період між місяцями Рамаданом 966 та Рамазаном 968
Хіджри (червень 1559—травень 1561) зберігається багато документів, що
стосуються діяльності «Дмитрашки»—глузливе прізвисько у турків князя
Вишневецького. Тут налічується 30 таких свідчень, до яких слід ще додати й
матеріали, включені до п'ятого тому, що торкаються часу між місяцями
Мухаррем та Зілхіджа 972 Хіджри (серпень 1564—липень 1565 років). Це
підкреслює особливе значення, якого надавала Осяйна Порта литовському
авантюристові — єдиному супротивникові імперії, що наважився зазіхати
безпосередньо на оттоманські володіння тоді, коли непереможні армії
великого володаря не мали собі рівних на полях битв.
Перші турецькі документи, що сповіщають про російські військові загони,
стосуються весни 1559 року.
Новина про зосередження ворожих військ і спорудження кораблів на Дніпрі
(або, вірніше, на його східних допливах — Пслі та Ворсклі) була передана
Осяйній Порті самим кримським ханом, який отримав ці відомості від
вивідачів, посланих до Московської держави. Розуміючи небезпеку становища,
хан попросив допомоги в оттоманського флоту. В своїй відповіді, датованій
місяцем Рамазаном 966 (червень 1559), султан сповістив Девлет-Гірея про
вирядження найближчим часом ескадри «для захисту мусульманської держави від
російської загрози». В той же час султанський диван отримав інформацію про
військову підготовку росіян на кордоні Кримського ханства та з іншого
джерела—від Сулеймана, бея Вульчитрина, який повідомляв, що кавалерійського
війська під його командуванням замало, щоб з успіхом відбити напад
«невірних».
Ці повідомлення з усією очевидністю стосуються загону Данила Адашева:
місцем зосередження війська означено річку Озю на півночі від Іслам-Керменя
і щоразу ворога називають — «росіяни» («Rus») або навіть «московіти»
(«Moskof»). Тим часом коменданти фортець Ка-фи (Кефе) та Азов (Азак)
попередили султанський диван про пересування другого загону на чолі з
Вишневецьким.
В оттоманських документах містяться відомості про те, що військо
Вишневецького складалося з «росіян», але нам здається, цим словом тут
позначено вірогідніше донських козаків, аніж регулярні російські війська із
черкеських племен, які в ту добу були або християнами, або язичниками, що
їх у турецьких архівах називали «невірними» (kufar). Чотири документи, від
26 Рамазана 966 (2 липня 1559 року), згадують про атаку, здійснену
«Дмитрашкою» й «невірними» на фортецю Азов, яку було відбито. Російські
джерела мовчать про цей намір, та з турецьких документів видно, яку
небезпеку витримала ця могутня оттоманська фортеця в гирлі Дону. Гарнізону,
до якого належав і загін із 200 яничар, було замало для оборони, й атаку
відбили тільки завдяки допомозі, наданій ногайськими племенами, що
перебували тоді в околицях Азова, та завдяки підтримці оттоманської
ескадри, що складалася з шести великих галер (kadyrga) та із незвачної
кількості малих суден (kalita).
Мабуть, Осяйна Порта не думала, що росіяни безпосередньо відповідають
за напад на Азов, вважаючи «Дмитришку» ще в ролі самостійного ворога. Це
видно з листа, надісланого султанському дивану беєм Кафи, який прохав
передати укази росіянам.
Згідно з оттоманськими джерелами, цей перший напад стався весною 1559
року, певне, у квітні або на початку травня. Незважаючи на те, що атаку
було відбито, тривога не розвіялась. Уперше Азов, військовий форпост
Оттоманської імперії у причорноморських степах, важливий передовий пункт на
старому торговому шляху (давня Шовкова дорога), який через Астрахань
зв'язувався з Туркестаном, перебував під загрозою.
Треба додати, що будь-яка загроза, спрямована проти Азова, негайно
впливала на продовольче забезпечення Стамбула, особливо в період гострої
нестачі харчів, од чого часто потерпала султанська столиця, оскільки Азов
був портом доволі значного сільськогосподарського району, який постачав
Туреччині їстівні припаси. Звідси надходило хлібне зерно, ячмінь, сухі
овочі, олія та будівельна деревина.
Облога й спустошення, завдане нападом у низинах Дону, викликали голод
навіть у фортеці, а також і у Великій Ногайській орді, яка кочувала між
Доном і Волгою.
Із російських джерел відомо, що коли Вишневецький зазнав поразки під
Азовом, кримський хан став переслідувати Адашева, якого він наздогнав на
Дніпрі та з яким там зчепився.
Реєстри «Mьhimme Defterleri» нічого не повідомляють про це. Ми маємо
єдиний документ турецькою мовою, який лише опосередковано згадує військовий
похід Адашева—це наказ од 16 Зільхіджа 966 (15 вересня 1559 року),
адресований Мустафі, бею Аккермана, де мовиться про участь «поляків із
прикордонних володінь»
(мабуть, так називали козаків, що мешкали на узграниччі) в поході
«московітів» проти Кримського ханства.
Поряд із тим численні оттоманські джерела, які стосуються осінніх
місяців 1559 року, сповіщають про повторний наступ «Дмитрашки» на Азов.
Перший документ, позначений 27 Зілкада 966 (2 вересня 1559 року),
містить наказ бея Кафи, який передає текст листа Алі Реіса, адмірала
чорноморського флоту. Він повідомляє султанському дивану, що після його
прибуття до Азова «Дмитрашка», який тримав в облозі фортецю, відступив на
північ, і присутність оттоманськйх галер у гирлі Дону перешкодила
«російському воєначальникові» прискорити допомогу Вишневецькому армією в 4
тисячі солдатів.
Водночас із тим у листі Синана, бея Кафи, надісланому до Великої
султанської ради (дивана), сповіщається про те, що російські війська,
повантажившись у великі човни, здійснили напад на Керч (Кегс) у східному
Криму; атаку відбила оттоманська ескадра. Незабаром «Дмитрашка» підійнявся
вгору Доном, де й поставив малі форти, «готуючись таким чином до нового
наступу майбутньої весни».
Нарешті ми маємо й третій документ, що торкається нападу Вишневецького
на володіння Туреччини в Криму й на берегах Азовського моря. Це султанське
послання (Name-ihьmayum) до кримського хана від 22 Сафара 967 (23 листопада
1559 року), яке містить лист хана до Великої султанської ради. Тут мовиться
також про наступ черкесів, союзників росіян, очолюваний племенем Жане (по-
турецькому Zanoglu), на турецькі землі, розташовані на Таманському
півострові, та на місто Кафу. Цей напад супроводжувало повстання черкесів у
районі Тамані. Хан заявляв у листі, що атака була відбита і він заарештував
головних черкеських воєначальників до того, як їм вдалося втекти на Кавказ
або до Московії.
Мабуть, після цих двох невдалих спроб Дмитро Вишневецький за підтримкою
черкесів здійснив узимку 1559—1560 років і третій напад на Азов. Це
засвідчено листом бея Кафи, надісланим до султанського дивана, в якому
губернатор повідомляє про три наступи «Дмитрашки»: перший—весною 1559 року,
другий—влітку того ж року з армією в 10 тисяч, і третій, дату якого не
з'ясовано, але відомо, що в ньому взяли участь черкеси разом із Кансуком
(Kansuk), сином володаря племені Жане. Ця атака також була відбита. Кансук
й один із його братів загинули, а їхні голови, як і голови багатьох
російських офіцерів, одвезли до Стамбула.
За якийсь час Дмитра Вишневецького відкликали де Москви. Звідтоді
російські джерела зовсім замовчують дії московського авантюриста. Вони
тільки зазначають, що 1560 року кондотьєр посварився із царем і залишив
його, щоб повернутися в Литву, де король Сигизмунд II Август пообіцяв
оддати йому назад усі права й маєтки.
Оттоманські архіви, навпаки, набагато велемовніші щодо висвітлення
діяльності Вишневецького в 1560 році й опосередковано з'ясовують причини
його розриву з Москвою.
За турецькими відомостями, весною 1560 року Дмитро Вишневецький прибув
із поннзов'я Дону, щоб підготуватися до нового виступу проти кримського
хана й володінь Оттоманської імперії, що мав стати одним із найвизначніших
у його житті. Можливо, в цей час Вишневецький діяв не стільки на руку
цареві, скільки в своїх особистих інтересах, та і його війська складалися
нині не з московських стрільців, а переважно з донських і українських
козаків та з черкесів, до яких прилучилися численні авантюристи — поляки,
литовці, навіть ногайці й татари.
У березні й квітні 1560 року Осяйна Порта із трьох різних джерел мала
попередження про цей задуманий великий наступ.
Перші відомості, передані воєводою Молдавії, стосувалися скупчення
«злодіїв» на кордонах Московії (вислів «злодії» з цілковитою очевидністю
тут стосується запорожців). За якийсь час каді Азова повідомляв
султанському дивану, що ногайці, прийшовши із волзьких степів, стояли в
районі Нижнього Дону, коли туди прибув авангард у кількості 3 тисяч
«руських козаків», котрі склали основні сили армії', що налічувала 80 тисяч
чоловік (цифра, напевне, занадто перебільшена), які містилися десь між
долиною Аксу (Південний Буг) та річкою Озю. Каді вважав, що вороже військо
мало намір захопити Крим і перебувало під командуванням «Дмит-рашки».
Водночас те ж саме повідомляв Осяйній Порті й Синан (Sinan), бей Кафи,
який на підставі свідчень, надісланих ногайцями, писав, що північніше Азова
зосереджена російська армія та військо «Дмитрашки», яке нараховує майже 70
тисяч. Нарешті, хан Девлет-Прей (Devlet-Giray) сповіщав султанові про
підготовку ворогів, серед яких він згадував росіян, черкесів і ногайців.
їм, зазначає автор, допомагали й татарські «зрадники».
Без сумніву, ці відомості про Вишневецького не відповідали дійсності, а
оцінка сил ворога була вкрай перебільшена. Ймовірно, оттоманські власті в
Кафі та Азові так, як і кримський хан, не мали ще доволі ефективної
інформаційної служби. Але завдяки добре налагодженому справозданню
Оттоманської імперії можна простежити майже день за днем мобілізацію
потужної військової машини для відсічі загрози з північного боку. Розмах
цієї мобілізації промовисто засвідчує серйозність небезпеки.
Передовсім було приведено до стану бойової готовності турецькі збройні
сили на місцях. Із Стамбула до Азова вирушила ескадра з 7 військових
кораблів: у фортецю, чию фортифікацію було хутко відновлено, прибув загін
яничарів для підсилення гарнізонів, а також підвезені їстівні припаси.
Нарешті, в травні 1560 року султанський диван призначив Синана-пашу, бея
Силістріі", воєначальником над оттоманськими арміями, які мали захищати
Азов і Крим од «Дмитрашки». До складу цього війська, крім солдатів,
завербованих на місці, в бейлику (beylik) Силістрії, належали призвані в
армію сипахи (sipahis) й добровольці з інших восьми бейликів, до яких
повинні влитися загони на чолі з воєводами Молдавії та Валахії, а також
армія кримського хана. Султанський диван просив Девлет-Гірея мати
напоготові свої збройні сили, щоб підтримувати бея Силістрії, а задля
забезпечення пониззя Дністра йому передали підрозділ артилерії.
Військові приготування імперії, ймовірно, не відповідали справді
існуючій небезпеці з боку Дмитра Вишневецького, по суті доволі незначній;
проте мобілізація оттоманських військ сама собою могла безумовно змінити
політичну ситуацію в районі. Польський король поква-пився принести данину
кримському ханові і знову повторив свою обіцянку: не дозволяти своїм
підлеглим (тут— городовим козакам) робити наскоки на оттоманські й
татарські володіння. Між тим, зосередження оттоманських збройних сил було
спрямоване не стільки проти союзної Польщі, як проти Москви, що стояла за
спиною Вишневецького. На початку травня 1560 року Девлет-Гірей писав
султанському дивану, що внаслідок дуже лютої зими, а слідом за нею
посушливої весни в Росії виник голод, який послабив її спромогу чинити опір
і напад. Час вдався йому якраз слушним для того, щоб здійснити великий
похід на Московію; він наполегливо добивається дозволу на це й просить
диван надіслати йому підкріплення у вигляді артилерії та загону яничар. Хан
також повідомляє Оттоманській Порті про наскоки козаків «Дмитрашки», які
спускаються за течією Дону, але кількість ворожих військ, зазначених тут,
більше відповідала величині здорового глузду — за авангардом у 400 воїнів
називалися головні сили армії, що налічували 5 тисяч чоловік.
Прохання кримського хана про участь Туреччини у військовій кампанії
було відкинуте. Покликаючись на протяжність відстаней, які мало подолати
оттоманське військо та продовольчі валки, а також на труднощі, пов'язані із
озброєнням потрібної кількості кораблів, диван вважав несвоєчасним
розпочинати військові дії такого розмаху проти Росії й надав ханові право
вирушати в похід із власними силами. Але справжня причина відмови Порти від
участі в такому виступі проти Росії полягала, напевне, в іншому — в тому,
що до Кафи прибули московські гінці, які, за свідченням тексту листа бея до
султанської ради, хотіли попередити оттоманську владу про заміри
«Дмитрашки» здійснити напад на Азов. Тим же московський уряд прагнув
виказати перед могутнім південним сусідом свою добру волю. Цар, отже,
відмовлявся від «Дмитрашки», за якого «не бажав відповідати».
То чи не міститься тут справжня причина розриву між Вишневецьким та
Іваном Лютим, а саме—відмова царя підтримати литовського князя перед лицем
небезпеки серйозного конфлікту із грізною оттоманською державою.
Починаючи з літа 1560 року під командуванням Вишневецького перебувала
лише його особиста армія, навербована з українських козаків, до яких,
мабуть, приєдналися донці й черкеси з племені Жане. Саме з таким військом
він здійснив свою серйозну операцію проти Криму, з приводу якої російські
джерела скупо подають деталі, й ми знаємо про неї лише з оттоманських
архівів. У червні 1560 року Вишневецький напав на Азов, але у зв'язку з
прибуттям турецької ескадри на чолі з беєм Кафи зазнав невдачі; тоді він із
черкесами спробував перепливти Таманську протоку, щоб проникнути до Криму й
атакувати Кафу, проте турки були попереджені про цей намір чи московськими
гінцями, чи шпигунами, яких послав кримський хан у черкеські землі. Друга
оттоманська ескадра пильнувала за переправою й відбила напад.
Це була одна з останніх спроб Вишневецького захопити турецькі
володіння. Після 1560 року в оттоманських архівах не відклалося жодних
свідчень про нього. Відомо лише, що наступного року він остаточно порвав із
царем і вернувся до Польщі, де 5 вересня 1561 року король Сигизмунд II
Август віддав йому всі його звання й землі. Впродовж більше двох років про
Вишневецького нема ніяких відомостей. У IV томі «Mьhimme Defterleri», який
охоплює 867—968 роки (1558—1560 роки), подибується єдиний і досить короткий
документ, що стосується його особи: це — послання кримському ханові, не
позначене певним числом, яке повідомляє про те, що Синану, бею Кафи, була
видана сума в ЗО тисяч акче за «доставлені заслуги під час оборони Азова
від росіян під командуванням Дмитрашки й черкесів племені Жаногли».
1564 року Дмитро Вишневецький востаннє виступив проти Оттоманської
імперії. З армією в 4 тисячі чоловік він зайшов до Молдавії, де якраз
точилися міжусобні чвари, але його тут захопили в полон і відправили до
Стамбула на страту. За «Хронікою Мартина Бєльського», козацького ватажка
скинули з фортечного муру в Галаті на крюк; він провисів на ньому три дні,
доки турки, обурені прокльонами, спрямованими проти мусульманської віри,
застрелили його із луків. Багато істориків, зокрема Микола Костомаров та
Дмитро Яворницький, погоджуються з версією Мартина Бєльського і вважають,
що розповідь про загибель Вишневецького лягла в основу славетної народної
української пісні про «Байду-козака»; інші ж, як, скажімо, Володимир
Голобуцький на підставі донесення — не зовсім зрозумілого — французького
посла в Стамбулі, стверджують, що Вишневецького задушили і що пісня про
Байду не пов'язана з його трагічною смертю.
На жаль, турецькі архіви не сповіщають про його загибель. Останній
оттоманський документ, у йкому згадується ім'я «Дмитрашки», стосується уже
періоду після його смерті. Це лист бея Кафи, де повідомляється, що
«росіяни» (донські козаки?) й черкеси не перестають грабувати околиці Азова
й, наслідуючи приклад «Дмитрашки», зібрали армію в 4 тисячі з гарматами,
захопленими на турецьких кораблях, й спробували приступом узяти місто, але
були примушені беєм Кафи тікати.
Що ж нового дають документи з оттоманських архівів для розв'язання
таких спірних питань як походження Запорожжя та роль Дмитра Вишневенького в
заснуванні Січі?
Насамперед дозволяють нам вписати авантюру Вишневецького — литовського
кондотьєра XVI століття, в широкі межі міжнародних зносин тієї доби.
Порівнюючи військові приготування Оттоманської імперії проти «Дмитрашки» з
приготуваннями, які проводила Осяйна Порта тоді ж проти інших її
європейських супротивників — Венеції або Священної Римської імперії, можна
краще зрозуміти всю глибину небезпеки, яку становили походи литовського
князя (чи виступав він од імені царя, чи від себе особисто), що загрожували
не лише володінням Кримського ханства, як це стверджує Сергій Соловйов, а й
власне оттоманським землям на північному узбережжі Чорного моря. Масова
мобілізація у восьми турецьких бейликах, звернення до збройних сил Молдавії
та армії кримського хана, вирядження ескадри — то були виняткові заходи та
єдиний випадок в історії Порти того часу: усі ці дії спрямовувалися не
проти держави, а супроти окремої особи, названої найбільшим ворогом
Оттоманської імперії. Тому не можна погодитися з Володимиром Голобуцьким,
який намагався принизити діяльність Дмитра Вишневенького.
В 70—80 роки XVI століття Осяйна Порта зазнала численних наскоків
українських козаків. Деякі з них, а саме походи запорожців 1574 року та
1577—1578-х проти турецьких ставлеників у Молдавії, цілком імовірно, були
куди небезпечніші та значніші за кількістю учасників, аніж виступи
Вишневецького,— та все ж жоден із них, коли вірити документам оттоманських
архівів, не викликав такої широкої мобілізації турецьких збройних сил.
Разом із тим імена ватажків цих походів — Свірговський (1574 рік) чи Іван
Підкова (1577—1578 роки) — практично залишилися поза увагою оттоманських
властей, які боролися з ними.
Чому ж князь Вишневецький мав такий дивовижний привілей бути особисто
знаним для ворогів? Можливо, це означає визнання його справжньої
незалежності як стосовно свого сюзерена, короля Польщі, так і стосовно
царя, якому він служив лише доти, поки Росія підтримувала його дії. Може, й
тому, що він завдавав удари в найуразливіше місце на півночі імперії — у
фортецю Азов?
Документи оттоманських архівів дещо висвітлюють і саму проблему
походження козаків. Відомо, що в турецьких текстах середини XVI століття
згадується кілька категорій козаків: «польські козаки» (Leh Kazagiari)
—термін для позначення українських городових козаків, а часом і запорожців;
«московські козаки» (Moskuf Kazaglari) — як завжди називали донських
козаків, що їх Осяйна Порта вважала залежними від влади московського царя;
нарешті, «руські козаки» (Rus Kazaglari) — це поняття доволі не визначене,
оскільки так називали то запорожців, то донців. Між іншим, в турецьких
архівних матеріалах, які стосуються «Дмитрашки», його воїни затитуловані
«росіянами» (можливо, так називали московських солдатів), або
ж—«невірними», коли мали на меті черкесів. Слово «козак» зустрічалося дуже
рідко за винятком документів, що торкаються часу військових операцій
Вишневецького поблизу Азова й, цілком вірогідно, застосовувалося на
позначення саме донських козаків.
Як нам здається, Володимир Голобуцький був правий, коли стверджував, що
в армії Вишневецького зовсім не було, а чи було дуже мало запорожців,
принаймні під час його походів проти оттоманських військових фортець у
1559—1560 роках.
-----------------------
[pic]
Реферат на тему: Доколумбовы цивилизации Америки
УДМУРТСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ
Исторический факультет
Высший колледж социально-политических наук
КУРСОВАЯ РАБОТА
«Доколумбовы цивилизации Америки»
Выполнила: студентка Iкурса
Шуклина А.Н.
Научный руководитель:
Старкова Н.Ю.
Ижевск – 2002
Оглавление
«Доколумбовы цивилизации Америки»
Введение 3
1. Древние майя 4
2. Религиозные представления древних майя 7
3. Ацтеки. Религия ацтеков 9
4. Календарь древних майя 11
5. Письменность древних майя 16
Заключение 17
Список литературы 18
Введение
Изучение становления, расцвета и гибели мезоамериканских цивилизаций,
таких как инки, ацтеки и майя не является традиционной проблемой для курса
истории древнего мира, учитывая то, что территория Американского континента
не входит в географический ареал древнего Востока. В последнее время, в
связи распространением взглядов о цивилизационном подходе к истории,
внимание многих специалистов было сконцентрировано на этом регионе, хотя
ранее доколумбовы цивилизации представляли интерес, прежде всего, для
этнологов. Особенно важна и интересна дешифровка письменности древних майя,
а так же полемика вокруг её характера. Данное обстоятельство обусловлено
тем, что основная масса письменных источников (майя) была утрачена или
уничтожена в течением времени.
В центре внимания этой работы будет индийское общество в момент его
расцвета: религия, политическое устройство, культура и календарь.
Актуальность темы исследования определяется, с одной стороны тем, что
многие явления истории, будучи подвергнуты анализу со стороны самых разных
наук, не всегда остаются неизменными. С другой, в современной публицистике
часто говорится о принадлежности тех или иных явлений к историческим
реалиям, тогда как не существует пока метода, с помощью которого можно было
бы с достаточной надежностью проверить подобные утверждения.
Однако прежде чем решиться на построение целостной системы знания,
следует обратиться к истории вопроса с тем, чтобы выяснить, во-первых,
существовали ли подобные попытки в прошлом, а во-вторых, сформированы ли
достаточные условия для существования искомой дисциплины.
1. Древние майя
Индейцы майя не являются коренным населением земли Гватемалы и
Гондураса, они пришли с севера; трудно сказать, когда они заселили
полуостров Юкатан. Скорее всего в первом тысячелетии до нашей эры, и с тех
пор религия, культура, вся жизнь майя связаны с этой землей.
Здесь обнаружено более ста остатков больших и маленьких городов и
городищ, развалин величественных столиц, сооруженных древними майя.
Многие из названий городов и отдельных сооружений майя были присвоены
им после испанского завоевания и, следовательно, не являются подлинными
названиями на языке майя, ни их переводами на европейские языки: например,
название «Тикаль» придумали археологи, а «Паленке» – испанское слово
«крепость».
Многое еще остается неразгаданным в истории этой удивительной и
неповторимой цивилизации. Возьмет хотя бы само слово «майя». Ведь мы даже
не знаем, что оно обозначает и как попало в наш лексикон. Впервые в
литературе оно встречается у Бартоломе Колумба, когда он описывает встречу
своего легендарного брата Христофора – первооткрывателя Америки – с
индейской лодкой – каноэ, приплывшей «из провинции, называемой майя».
По одним источникам периода испанской конкисты, название «майя»
применялось ко всему полуострову Юкатан, что противоречит приведенному в
сообщении у Ланды названию страны – «у луумил куц йетел кех» («страна
индюков и оленей»). По другим – оно относилось лишь к сравнительно
небольшой территории, центром которой была древняя столица Майяпан.
Высказывались также предположения, что термин «майя» был именем
нарицательным и возник из презрительной клички «ахмайя», то есть
«бессильные люди». Впрочем, есть и такие переводы этого слова, как «земля
без воды», что, несомненно, следует признать простой ошибкой.
Однако в истории древних майя остаются до сих пор нерешенными и
куда более важные вопросы. И первый из них – вопрос о времени и характере
заселения народами майя территории, на которой оказались сконцентрированы
основные очаги их цивилизации в период ее наивысшего расцвета, обычно
называемого Классической эпохой (II – X века). Многочисленные факты
говорят, что их возникновение и стремительное развитие происходили
повсеместно и почти одновременно. Это неизбежно приводит к мысли, что к
моменту прихода на земли Гватемалы, Гондураса, Чиапаса и Юкатана майя, по-
видимому, уже обладали достаточно высокой культурой. Она была единой по
своему характеру, и это служит подтверждением, что ее формирование должно
было происходить на сравнительно ограниченной территории. Оттуда майя
тронулись в далекий путь не как дикие племена кочевников, а как носители
высокой культуры (или ее зачатков), которой предстояло в дальнейшем, уже
на новом месте, расцвести в выдающуюся цивилизацию.
Откуда могли прийти майя? Не вызывает сомнений, что они должны были
покинуть центр весьма высокой и обязательно более древней культуры, чем
сама цивилизация майя. И действительно, такой центр был обнаружен на
территории нынешней Мексики. В нем сосредоточены остатки так называемой
ольмекской культуры, найденные в Трес Сапотесе, Ля Венте, Веракрусе и
других районах побережья Мексиканского залива. Но дело не только в том, что
культура ольмеков самая древняя на территории Америки и, следовательно, она
«старше» цивилизации майя. Многочисленные памятники ольмекской культуры –
застройки культовых центров и особенности их планировки, типы самих
сооружений, характер оставленных ольмеками письменных и цифровых знаков и
иные остатки материальной культуры – убедительно свидетельствуют о родстве
этих цивилизаций. Возможность такого родства подтверждается и тем, что
поселения древних майя с вполне сложившимся обликом культуры появляются
повсеместно в интересующем нас районе именно тогда когда внезапно
обрывается активная деятельность религиозных центров ольмеков, то есть где-
то между III – I веками до нашей эры.
Почему было предпринято это великое переселение, можно лишь
догадываться. Прибегая к историческим аналогиям, следует предположить, что
оно не носило добровольного характера, ибо, как правило, переселения
народов являлись результатом ожесточенной борьбы с нашествиями кочевников-
варваров.
Казалось бы, всё предельно ясно, но и сегодня мы не можем с абсолютной
уверенностью назвать древних майя прямыми наследниками культуры ольмеков.
Современная наука о майя не располагает необходимыми данными для такого
утверждения, хотя всё, что известно об ольмеках и древних майя также не
дает достаточно веских оснований сомневаться в родстве (во всяком случае,
косвенном) этих наиболее интересных культур Америки.
То, что наши знания о начальном периоде истории древние майя не
отличаются желательной точностью, не представляется чем-то исключительным.
Огромные пирамиды, храмы, дворцы Тикаля, Вашактуна, Копана, Паленке и
других городов классической эпохи по сей день хранят следы разрушений,
нанесенных человеческой рукой. Причины их нам не известны. Высказываются
самые разные теории на этот счет, но ни одну из них нельзя назвать
достоверной. Например, восстания крестьян, доведенных до крайности
бесконечными поборами, благодаря которым правители и жрецы утоляли своё
тщеславие, возводя гигантские пирамиды и храмы своим богам.
Религия майя не менее интересна, нежели их история.
2. Религиозные представления древних майя
Вселенная – йок каб (буквально: над землей) – представлялась древним
майя в виде расположенных друг над другом миров. Прямо над землей
находилось тринадцать небес, или тринадцать «небесных слоев», а под землей
скрывались девять «подземных миров», составлявших преисподнюю.
В центре земли возвышалось «Первоначальное дерево». По четырем углам,
строго соответствовавшим странам света, росли четыре «мировых дерева». На
Востоке – красное, символизирующее цвет утренней зари. На Севере – белое.
Черное дерево – цвет ночи – стояло на Западе, а на Юге росло желтое – оно
символизировало цвет солнца.
В прохладной тени «Первоначального дерева» – оно было зеленым –
разместился рай. Сюда попадали души праведников, чтобы отдохнуть от
непосильного труда на земле, от удушливого тропического зноя и насладиться
обильной пищей, покоем и весельем.
Древние майя не сомневались, что земля была квадратной, в крайнем
случае, прямоугольной. Небо, словно крыша, покоилось на пяти подпорках –
«небесных столбах», то есть на центральном «Первоначальном дереве» и на
четырех «цветных деревьях», росших по краям земли. Майя как бы перенесли-
планировку древних общинных домов на окружавшую их вселенную.
Удивительнее всего, что представление о тринадцати небесах возникло у
древних майи также на материалистической основе. Оно явилось
непосредственным результатом длительных и весьма тщательных наблюдений за
небом и изучения в мельчайших, доступных невооруженному человеческому глазу
подробностях движения небесных светил. Это позволило древнейшим астрономам
майя, а скорее всего еще ольмекам, в совершенстве усвоить характер
перемещений Солнца, Луны и Венеры по обозримому небосклону. Майя,
внимательно наблюдая за движением светил, не могли не заметить, что они
перемещаются не вместе с остальными звездами, а каждое своим собственным
путем. Как только это было установлено, естественнее всего было
предположить, что у каждого светила имелось свое «небо» или «слой неба».
Более того, непрерывные наблюдения позволили уточнить и даже
конкретизировать маршруты этих передвижений в течение одного годового пути,
поскольку они действительно проходят через вполне определенные группы
звезд.
Звездные маршруты Солнца майя разделили на равные по времени их
прохождения отрезки. Оказалось, что таких отрезков времени тринадцать, и в
каждом из них Солнце находилось примерно двадцать дней. (На Древнем Востоке
астрономы выделили 12 созвездий – знаков Зодиака.) Тринадцать
двадцатидневных месяцев составили солнечный год. У майя он начинался с
весеннего равноденствия, когда Солнце находилось в созвездии Овна.
При некоторой доле фантазии группы звезд, сквозь которые проходили
маршруты, легко ассоциировались с реальными или мифическими животными. Так
родились боги – покровители месяцев в астрономическом календаре: «гремучая
змея», «скорпион», «птица с головой зверя», «длинноносое чудовище» и
другие. Любопытно, что, например, знакомое нам созвездие Близнецов
соответствовало созвездию Черепахи у древних майя.
Если представления майя о строении вселенной в целом нам сегодня ясны
и не вызывают каких-либо особых сомнений, а календарь, поражающий свой
почти абсолютной точностью, досконально изучен учеными, совсем иначе
обстоит дело с их «подземными мирами». Мы не можем даже сказать, почему их
было именно девять ( а не восемь или десять). Известно лишь имя «владыки
преисподней» – Хун Ахав, но и оно пока еще имеет только предположительное
толкование.
3. Ацтеки. Религия ацтеков
Ацтеки находились в той начальной фазе общественного развития, когда
чужеродный пленник-раб еще не был полностью включен в экономический
механизм зарождавшегося классового общества, когда еще не были до конца
осознаны те выгоды и преимущества, которые мог дать труд рабов. Однако уже
возник институт долгового рабства, распространявшийся на местную бедноту;
раб-ацтек находил свое место в новых, развивавшихся производственных
отношениях, но он сохранял за собою право выкупа, которого, как известно,
лишен «классический» раб. Конечно, иноплеменных рабов тоже подключали к
экономической деятельности, однако труд раба пока не стал основой основ
этого общества.
Подобную недооценку рабского труда в высокоразвитом в государственном
отношении классовом обществе, по-видимому, можно объяснить всё еще
значительным избыточным продуктом, возникавшим благодаря использованию
обильно плодоносящего сельскохозяйственного растения, как кукуруза,
чрезвычайно благоприятным условиям мексиканского высокогорного плато для её
разведения и высочайшей культуре земледелия, унаследованной ацтеками от
прежних обитателей Мексики.
Бессмысленное уничтожение тысяч пленников-рабов на жертвенных алтарях
ацтекских храмов было возведено в основу культа. Человеческое
жертвоприношение стало центральным событием любого праздника.
Жертвоприношения совершались чуть ли не ежедневно. В жертву приносили
одного человека с торжественными почестями. Так, ежегодно из числа пленных
выбирался самый красивый юноша, которому суждено было в течение года
пользоваться всеми благами и привилегиями бога войны Тескатлипока, чтобы по
истечении этого срока оказаться на жертвенном камне-алтаре. Но были и
такие «праздники», когда жрецы отправляли в мир иной сотни , а по некоторым
источникам, и тысячи пленных. Правда, в достоверность подобных утверждений,
принадлежащих очевидцам конкисты, трудно поверить, но мрачная и жестокая,
не признающая компромиссов религия ацтоков с массовыми человеческими
жертвоприношениями не знала пределов в своем ревностном служении правящей
кастовой аристократии.
Нет ничего удивительного, что все неацтекское население Мексики было
потенциальным союзником любого противника ацтеков. Испанцы великолепно учли
эту обстановку. Свои жестокости они приберегли до окончательного разгрома
ацтеков и взятия Теночтитлана.
Наконец, религия ацтеков преподнесла испанским завоевателям еще один
«подарок». Ацтеки не только поклонялись Пернатому змею как одному из
главных обитателей пантеона своих богов, но и хорошо помнили, историю его
изгнания.
Жрецы, стремясь держать в страхе и покорном повиновении народ,
постоянно напоминали о возвращении Кетсалькоатля. Они убеждали народ, что
оскорбленное божество, ушедшее на восток, с востока и вернется, чтобы
покарать всех и вся. Более того, легенда гласила, что Кетсалькоатль был
белолиц и бородат, в то время как индейцы безусы, безбороды и смуглы!
Испанцы, пришедшие в Америку, завоевали континент.
Пожалуй, в истории вряд ли найдется другой подобный пример, когда
именно религия оказалась решающим фактором разгрома и полного уничтожения
тех, кому она должна была служить верой и правдой.
Белолицые испанцы, носившие бороду, пришли с Востока.
Как ни странно, первым, и при этом безоговорочно, уверовал в то, что
испанцы – потомки легендарного божества Кетсалькоатля, не кто иной, как
пользовавшийся неограниченной властью всесильный правитель Теночтитлана
Моктесума. Страх перед божественным происхождением чужеземцев парализовал
его способность к сопротивлению, и вся дотоле могучая страна вместе с
великолепной военной машиной оказалась у ног завоевателей. Ацтекам
следовало немедленно убрать своего обезумевшего от страха правителя, однако
та же религия, внушавшая незыблемость существующих порядков, препятствовала
этому. Когда же разум наконец победил религиозные предрассудки, было
поздно.
В результате гигантская империя была стерта с лица земли, цивилизация
ацтеков прекратила свое существование.
4. Календарь древних майя
Календарь был неразрывно связан с религией. Жрецы, изучившие движения
планет и смену сезонов, точно знали даты посевов и сбора урожая.
Календарь древних майя привлекал и сейчас продолжает привлекать самое
пристальное и серьезное внимание исследователей, изучающих эту выдающуюся
цивилизацию. Многие из них надеялись именно в календаре найти ответы на
бесчисленное множество неясных вопросов из таинственного прошлого майя. И
хотя сам по себе календарь не мог, вполне естественно, удовлетворить
большинство интересов ученых, он все же многое поведал о тех, кто создал
его два тысячелетия назад. Достаточно сказать, что именно благодаря
изучению календаря мы знаем двадцатеричную систему счета майя, форму
написания цифр, их невероятные достижения в области математики и
астрономии.
В основе календаря древних майя лежала тринадцатидневная неделя. Дни
недели записывались цифровыми знаками от • до •••. Вторым и третьим
слагаемыми были названия дня двадцатидневного месяца-виналя, а также его
порядковый номер внутри самого месяца. Счёт дням месяца велся от нуля
до девятнадцати ••••, причем первый день считался нулевым, а второй
обозначался единицей •. Наконец, в дату обязательно входило название
месяца, их было восемнадцать, каждый из которых имел собственное имя.
Таким образом, дата состояла из четырех компонентов – слагаемых:
- число тринадцатидневной недели,
- название и порядковый номер дня двадцатидневного месяца,
- название (имя) месяца.
Основная особенность датировки у древних майя заключается в том, что
любая дата майяского календаря повторится лишь через 52 года, более того,
именно эта особенность стала основой из календаря и летоисчисления, обретя
форму вначале математического, а позднее и мистического
пятидесятидвухлетнего цикла, который принято также называть календарным
кругом. Основой календаря стал четырехлетний цикл.
К сожалению, не сохранилось достаточно достоверных данных о
происхождении как компонентов – слагаемых календарной даты, так и
перечисленных циклов. Некоторые из них первоначально зародились из чисто
абстрактных математических понятий, например «виналь» – двадцатидневный
месяц – по числу единиц первого порядка двадцатеричной системы счета майя
Возможно, что и число тринадцать – количество дней в неделе – тоже
появилось в чисто математических расчетах, скорее всего, связанных с
астрономическими наблюдениями, и лишь потом обрело мистический характер –
тринадцать небес мироздания. Жрецы, заинтересованные в монопольном владении
тайнами календаря, постепенно обряжали его во все более сложные мистические
одеяния, недоступные разуму простых смертных, и в конечном итоге именно эти
«одеяния» стали играть главенствующую роль. И если из-под религиозных
одеяний – названий двадцатидневных месяцев можно отчетливо увидеть
рациональное начало деления года на одинаковые по времени отрезки – месяцы,
названия дней скорее свидетельствуют о своем чисто культовом происхождении.
Таким образом, календарь майя уже в процессе зарождения не был лишен и
элементов общественно-политического характера. Между тем институт смены
власти по родам, свойственный самой ранней стадии формирования у майя
классового общества, постепенно отмирал. Однако четырехлетний цикл как
основа календаря сохранялся в неприкосновенности, ибо он продолжал играть
важную роль в их экономической жизни. Жрецы сумели выхолостить из него
демократические начала и целиком поставить на службу своей религии, теперь
уже охранявшей «божественную» власть всемогущих правителей ставшую в конце
концов наследственной.
Год майя начинался с 23 декабря, то есть в день зимнего солнцестояния,
хорошо известный их астрономам. Названия же месяцев, особенно у древнего
календаря, со всей очевидностью показывают их смысловой и рациональный
заряд.
Вот как назывались месяцы календаря майя:
|ЙАШ-К'ИН |«Новое солнце» – после зимнего солнцестояния |23.XII-11.I |
| |солнце как бы заново рождается |(по |
| | |григорианскому|
| | |календарю) |
|МОЛЬ |«Сбор» – по-видимому, уборка кукурузы |12.I-31. I |
|ЧЕН |«Колодец» – наступает период засухи, |1.II-20.I |
| |возникает проблема воды и колодца (?) | |
|ЯШ |«Новый» – время подготовки к новым посевам |21.II-12.III |
|САК |«Белый» – на поле сухие, побелевшие стебли от|13.III-1.IV |
| |старого урожая кукурузы (?) | |
|КЕХ |«Олень» – начинается сезон охоты |2.IV-2I.IV |
|МАК |«Накрывание» – пора «накрывать», или тушить |22.1V-1I.V |
| |огонь на новых участках, отвоевываемых у леса| |
| |(?) | |
|К'АНК'ИН |«Желтое солнце» – таким оно казалось сквозь |I2.V-3I.V |
| |дым лесных пожарищ (?) | |
|МУАН |«Облачный» – небо покрыто облаками; наступал |1.VI-20.VI |
| |сезон дождей | |
|ПАШ |«Барабан» – нужно отгонять птиц от |21.VI – 10.VII|
| |созревающих початков кукурузы | |
|К'АЙЯБ |«Большой дождь» (?) – название не совсем |11.VII-30.VII |
| |понятное: начинается уборка зерен кукурузы и,| |
| |по-видимому, могут ожидаться дожди | |
|КУМХУ |«Шум грозы» – разгар сезона дождей |31.VII-19.VIII|
|ПОП |«Циновка» – являлась символом власти, поэтому|20.VIII-8.IX |
| |значение не вполне ясное; древнее название – | |
| |иероглиф Кнорозов переводит как «месяц рубки | |
| |деревьев» – «Ч'акаан», что совпадает с | |
| |сельскохозяйственными работами. Возможно, что| |
| |«циновка» как символ власти с началом работ | |
| |на новом участке когда-то переходила к новому| |
| |роду (?)- | |
|ВО |«Лягушка» – идут по-прежнему дожди (?); |9.IX-28.IX |
| |иероглиф из древнего календаря Кнорозов | |
| |расшифровывает как «месяц сгибания початков | |
| |кукурузы» – «Эк-ча» – «Черный удваиdается» | |
| |(буквально). В этот период початки темнели и | |
| |действительно их сгибали – «удваивали» | |
|СИП |Имя бога охоты – праздник и начало охоты, |29.IX-18.X |
| |однако древний календарь дает другое | |
| |толкование этому месяцу: сгибание початков | |
| |поздней кукурузы | |
|СОЦ |«Летучая мышь» – здесь также смысловое |19.X-7.XI |
| |расхождение с древним календарем, по | |
| |которому «социл» – «зима», «короткие дни» | |
|ЦЕК |Точного толкования иероглифа нет, |8.XI-27.XI |
| |однако «сеек» на майя означает «собирать по | |
| |зернышку» | |
|ШУЛЬ |«Конец» – то есть до 23.XII – зимнего |17.XII – 28.XI|
| |солнцестояния осталось пять дополнительных | |
| |дней по календарю майя | |
Они помогали четкому своевременному проведению необходимых
сельскохозяйственных работ во время каждого из месяцев.
Название дней месяца не содержали подобной рациональной нагрузки, они
лишь плод жреческих фантазий.
Также майя создали абсолютную датировку, в основу которой была
положена мифическая начальная дата.
От нее-то путем простого отсчета количества прошедших дней и велось
летосчисление. Чтобы найти соответствие между летосчислением древних майя и
тем, которым пользуются сейчас, нужно точно установить хотя бы одну общую
для обоих летосчислении дату, достоверность совпадения которой не вызывала
бы сомнений. Например, какого «числа» по календарю майя было солнечное или
лунное затмение, дата которого известна по григорианскому календарю. Можно
найти и более простые примеры: когда по календарю майя на Юкатане появились
первые испанцы? Таких совпадающих дат оказалось вполне достаточно, и
современные ученые смогли с абсолютной точностью высчитать и установить
мифический начальный год, с которого майя вели свое летосчисление: им
оказался 3113 год до нашей эры.
Если бы жрецы майя, следившие за календарем, вели счет прошедшему
времени только по одним дням, им бы пришлось уже в X – XII веках нашей эры
тратить чуть ли не целую человеческую жизнь на запись всего нескольких
десятков своих дат. Ведь к этому времени от начальной даты прошло более
полутора миллионов дней (365 4200). Поэтому им ничего не оставалось, как на
основе своей двадцатеричной системы разработать сравнительно простую
«таблицу умножения» календарных дней, значительно упростившую вычисления
(названия некоторых единиц счета были придуманы учеными уже в наши дни, так
как не вся цифровая терминология майя дошла до нас):
К'ин = 1.
Виналь = 20 к'ин = 20 дней.
Тун = 18 виналь = 360 дней = около 1 года.
К'атун = 20 тун = 7 200 дней = около 20 лет.
Бак'тун = 20 к'атун = 144000 дней = около 400 лет.
Пиктун = 20 бак'тун = 2 880 000 дней = около 8 000 лет.
Калабтун = 20 пиктун = 57600000 дней = около 160 000 лет.
К'инчильтун = 20 калабтун = 1152000000 дней = около 3 200 000 лет.
Алавтун = 20 к'инчильтун = 23040000000 дней = около 64 000 000 лет.
Последнее число – название, по-видимому, было создано на будущее,
поскольку даже мифическая дата начала всех начал отнесена к 5 041 738 году
до новой эры.
Одна из наиболее ранних и, очевидно, исторических дат, обнаруженных на
территории древних городов и поселений майя, была выгравирована за
знаменитой Лейденской пластинке.
В более поздние времена майя почти повсеместно отказались от «длинного
счета» – так принято называть датировку, примененную на Лейденской
пластинке, – и перешли к упрощенному счету по к'атунам – «короткий счет».
Это нововведение, к сожалению, лишило датировку майя абсолютной точности.
Календарь и летоисчисление майя были заимствованы ацтеками и другими
народами, населявшими Мексику.
В древнем городе майя, Паленке, была развита астрономия. Для майя
астрономия была не абстрактной наукой.
То, что древние майя познали в астрономии, просто потрясает. Лунный
месяц, высчитанный жрецами-астрономами Паленке, равен 29,53086 дня, то есть
длиннее фактического (29,53059 дня), высчитанного при помощи современной
точнейшей счетно-вычислительной техники и астрономического оборудования,
всего лишь на 0,00027 дня. Столь поразительная точность отнюдь не случайная
удача жрецов Паленке. Жрецы-астрономы из Копана – другой столицы древних
майя Классической эпохи, отделенной от Паленке сотнями километров
непроходимой сельвы, – достигли не меньшего: их лунный месяц короче
фактического на 0,0039 дня!
Майя создали самые точные календари древности.
5. Письменность древних майя
Нам доступна немногая часть информации о древний майя, но то, что
известно, получено благодаря описаниям испанских завоевателей и
дешифрованным письменам майя. Огромную роль в этом сыграла работа
отечественных лингвистов под руководством Ю.В. Кнорозова, который за свои
исследования был удостоен докторской степени. Ю.В. Кнорозов доказал
иероглифический характер письменности древних майя и состоятельность, так
называемого, «алфавита Ланды», человека, который «украл» историю целого
народа, найдя в его рукописях содержание, противоречащее постулатам
христианской религии. Используя три созранившиеся рукописи, Ю.В. Кнозоров
насчитал около трехсот различных знаков письма и определил их прочтение.
Диего де Ланда, первый провинциал, сжег книги майя, как еретические.
До нас дошли три рукописи, хранящие записи жрецов с описанием календаря,
списком богов, жертвоприношений и т.д. В ходе археологических раскопок
бывают найдены и другие рукописи, но их состояние так плачевно, что
прочтению они не подлежат. Очень мала возможность для получения большей
информации путем расшифровки надписей, высеченных на камнях, стенах храмов,
так как они не были пощажены природой тропиков и некоторые иероглифы не
подлежат прочтению.
Многие частные коллекции пополняются за счет нелегального вывоза
частей или полного комплекса сооружений из страны. Изъятие происходит так
небрежно, с несоблюдением правил археологических раскопок, поэтому многое
утрачивается безвозвратно.
Заключение
Изучение истории мезоамериканских цивилизаций, кроме всего прочего,
особенно ценно тем, что отражает специфику социокультурного феномена.
Поделанная работа позволяет сделать вывод о том, что современная наука
не может получить всю необходимую информацию по данному вопросу. Кроме
того, необходимо отметить, что степень изученности этой темы в нашей стране
и в мире вообще оставляет надеяться на её дальнейшую научную разработку.
Тем более, что в этом есть необходимость.
Завершая анализ проблемы, подчеркнем несколько ключевых моментов.
Невозможно дальше развивать изучение вопроса, не закрепляя правовыми
нормами запрет на нелегальный вывоз исторических памятников в частные
коллекции. Нельзя дальше строить изучение материалов в атмосфере
закрытости, непредсказуемых решений государств, без должного
представительства профессионалов. Сделать изучение истории доколумбовых
цивилизаций наукой ради науки, а не противоборством стран, как это было с
дешифровкой письменности майя.
Список литературы
1. Березкин Ю.Е. Из истории древнего Перу: социальная структура мочика
сквозь призму мифологии. // ВДИ. 1978. №3.
2. Галич М. История доколумбовых цивилизаций. М., 1989.
3. Гуляев В.И. Древнейшие цивилизации Мезоамерики. М., 1972.
4. Гуляев В.И. По следам конкистадоров. М., 1976.
5. Гуляев В.И. Древние майя. М.,1983.
6. Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков. М., 1974.
7. Кнорозов Ю.В., Гуляев В.И.. Заговорившие письмена. //Наука и жизнь.
1979. №2.
8. Стингл М. Тайны индейских пирамид. М., 1982.
9. Хейердал Т. Приключения одной теории. Л., 1969
10. Хайт Р. Рецензия на книгу В.И. Гуляева. //ВДИ. 1986. №3.
| |
