GeoSELECT.ru



История / Реферат: Київська Русь (История)

Космонавтика
Уфология
Авиация
Административное право
Арбитражный процесс
Архитектура
Астрология
Астрономия
Аудит
Банковское дело
Безопасность жизнедеятельности
Биология
Биржевое дело
Ботаника
Бухгалтерский учет
Валютные отношения
Ветеринария
Военная кафедра
География
Геодезия
Геология
Геополитика
Государство и право
Гражданское право и процесс
Делопроизводство
Деньги и кредит
Естествознание
Журналистика
Зоология
Инвестиции
Иностранные языки
Информатика
Искусство и культура
Исторические личности
История
Кибернетика
Коммуникации и связь
Компьютеры
Косметология
Криминалистика
Криминология
Криптология
Кулинария
Культурология
Литература
Литература : зарубежная
Литература : русская
Логика
Логистика
Маркетинг
Масс-медиа и реклама
Математика
Международное публичное право
Международное частное право
Международные отношения
Менеджмент
Металлургия
Мифология
Москвоведение
Музыка
Муниципальное право
Налоги
Начертательная геометрия
Оккультизм
Педагогика
Полиграфия
Политология
Право
Предпринимательство
Программирование
Психология
Радиоэлектроника
Религия
Риторика
Сельское хозяйство
Социология
Спорт
Статистика
Страхование
Строительство
Схемотехника
Таможенная система
Теория государства и права
Теория организации
Теплотехника
Технология
Товароведение
Транспорт
Трудовое право
Туризм
Уголовное право и процесс
Управление
Физика
Физкультура
Философия
Финансы
Фотография
Химия
Хозяйственное право
Цифровые устройства
Экологическое право
   

Реферат: Київська Русь (История)



Міністерство Освіти України



РЕФЕРАТ



Київська Русь



Виконав: учень 10-А класу
СШ №1
Ублінських Олександр



м. Запоріжжя
2002 р.



План


1. Пожива.
2. Будування.
3. Вбрання.
4. Які ж були слов'яни, наші далекі предки?
5. Обряди
А) Подружжя
Б) У будень і свято
В) Ігри, танки, музика
Г) Поховання



1. Пожива

Пили молоко коров'яче й овече; кобиляче чорне молоко, або кумуз, яку дуже
смакувало кочовикам, у нас не прийнялося. З молока робили сир, але про олію
звісток не маємо. Споживали також яйця.
Зате далеко менше був поширений рослинний харч. Як уже знаємо, городини
було тоді небагато: ріпа, часник, цибуля , може огірки, зі стручкових
рослин.
Землеробство. З хлібних рослин оброблялись просо і гречка. Вирощувалися
льон, коноплі. Південні землі (родючі ґрунти, древні скіфські
землеробські традиції, зв'язки з державами Північного Причорномор'я) -
обганяють північні землі в розвитку.



2. Будування.

Селитися слов'яни любили по берегах рік і озер, на високих місцях, щоб
водою не залило під час весняних розливів.



Тисячу років тому не вміли слов'яни будувати гарних будинків. Вони
сплітали собі житла з галузей, покривали соломою — аби укритися від дощу
так непогоди, — жили й у землянках.

От що писав Ибн-Даста: "Холод у їхній країні буває до того сильний, що
кожний з них викопує собі в землі рід льоху, до якого прилаштовує
дерев'яний гострий дах, і на дах накладає землі. Узявши кілька дров і
каменів, запалюють вогонь і розжарюють камені на вогні до червоного
кольору. Коли ж розжаряться камені до вищого ступеня, наливають їхньою
водою, отчого поширюється пар, що нагріває житло до того, що знімають вже
одяг. У такім житлі залишаються до весни".


Негода і холоднеча змусили вже в стародавності предків наших задуматися
про те, як би краще улаштувати собі дах.
Стали вони свої плетені курені обмазувати глиною. Там, де
було вдосталь лісу, навчилися робити стіни з щільно
складених колод і будувати хати.


Печей і димарів зовсім не вміли робити в стародавності, а влаштовували
серед жител вогнища, де і розводили вогонь, а дим ішло в отвір у чи даху
в стіні. Лави, столи і все домашнє начиння робилися з дерева.

3.Вбрання.

Негода та мороз змусили наших предків, що прийшли з півдня, подумати і
про теплий одяг. Де нестаток, отут і допомога: ліси повні були хутровим
звіром. Треба тільки приловчитися, а добути хутро можна було. Не
погнатися людині за швидким звірком - за чи лисицею зайцем, не здолати
йому силача ведмедя.
Так хитра людина, розумніша від звіра, — придумав тугу цибулю так гострі
стріли. Швидка стріла наздожене і зайця в поле, і птаха в небі. Сильний
лісовий богатир ведмідь, а і з ним може попоратися людина, коли в руках у
нього чи рогатина спис так важка сокира, чи сокира, про запас.
Які ж були слов'яни, наші далекі предки?


По описах древніх істориків, вони були бадьорими, сильними, невтомними.
Нехтуючи непогоду, властиву північному клімату, вони зносили голод і
всякий нестаток. Слов'яни дивували греків своєю невтомністю і швидкістю.
Вони мало пеклися про свою зовнішність, вважаючи, що головною красою
чоловіків є міцність тіла, сила і легкість у рухах. Греки хвалили слов'ян
за стрункість, високий ріст і мужнє приємне обличчя. Це опис слов'ян і
антів залишили нам візантійські письменники-історики Прокопій,
Кесарійський і Маврикій, що знали їхній ще в VI столітті.
Візантійські автори не згадують ні про одному зі слов'янських
полководців, хоча наші предки громили легіони і трощили Римську імперію
зі сходу. Слов'яни боролися не стіною, не зімкнутими рядами, а розсіяними
юрбами і завжди пішими. Надзвичайна хоробрість слов'ян була відома усім.
І не випадково, що в боях за інші країни і народи слов'ян ставили завжди
перед основного війська. Древня слов'янська зброя складалася з мечів,
дротиків, стріл, просочених отрутою, і великих, важких щитів.
Візантійські твори VI в. залишили свідчення про жорстокість слов'ян, але
ця жорстокість була в дусі того часу, тому що до полонених слов'ян більш
цивілізовані тоді народи (римляни, греки й ін.) теж відносилися по-
варварськи. Але слов'яни, войовничі духом, завжди залишалися
добродушними. Вони не знали ні лукавства, ні злості, зберігали древню
простоту вдач, невідому грекам того часу. З полоненими слов'яни
обходилися дружелюбно, завжди призначали їм термін покарання, відпускали
їх на волю за визначений чи викуп жили з ними "у волі і братерстві".
Настільки ж одноголосно древні автори свідчать про гостинність слов'ян.
| |Слов'янські жінки | |
| |здавна любили | |
| |виряджатися | |
| |(наряджатися), | |
| |прикрашали себе | |
| |кільцями, сергами, | |
| |намистами. | |


Цнотливість не тільки слов'янських дружин, але і чоловіків вважалося
нормою життя. Слов'янки ходили іноді на війну з батьками і чоловіками, не
боячись смерті. Так, при облозі Константинополя в 626 р. греки між
убитими знайшли багато слов'янських жінок.
Мати, виховуючи дітей, готувала їх бути воїнами і непримиренними ворогами
кривдників, тому що слов'яни, подібно іншим язичеським народам,
викладалися забувати образу. У випадку убивства не тільки сам злочинець,
але і весь його рід безупинно очікував своєї загибелі від дітей убитого,
котрі вимагали крові за кров.
Говорячи про галявини, Нестор пише про їхню лагідність, соромливість
дружин, освіченості. Про древлян же він говорить уже не так лестно, це і
зрозуміло: Нестор сам був вихідцем із племен галявин. Він пише, що
древляни мали дикі звичаї, що вони не знали шлюбів, заснованих на
взаємній згоді батьків і чоловіків.
Венеды (слов'яни), як оповідає давньоримський історик Тацит, ледь
закривали свою наготу. Ще в VI в. слов'яни боролися без каптанів, деякі
навіть без сорочок, в одних портах. Шкіри лісових і домашніх звірів
зігрівали їх у холодний час. Жінки носили довге плаття, прикраси з бісеру
і металу, добутих чи на війні, чи виміняних в іноземних купців.
Слов'яни мали деяке поняття про мистецтво. Вони вирізували на дереві
зображення людини, птахів, звірів, розфарбовували їх. Відома любов
слов'ян до музики (музичні інструменти - гусли, волинки, гудки, дудки).
Народними іграми і веселощами слов'ян були боротьба, кулачний бій, біг
наввипередки.
Ще не знаючи грамоти, слов'яни мали деякі зведення про арифметику,
хронологію. Домоведення, війна, торгівля привчили їх до багатоскладового
числення. Спостерігаючи часи року, вони, подібно римлянам, поділяли його
на 12 місяців: просинец (січень) - від синяв неба; сечень (лютий); сухий
(березень); березол (квітень) - від березової золи; трав'яний (травень);
изок (червень) - від якоїсь древньої назви пташки; червен (липень) - не
від чи червоних плодів і ягід?; заграв (серпень) - від чи зорі від
блискавиці; рюен, чи ревун (вересень) - від ревіння звірів; листопад
(жовтень); груден (листопад) - від куп чи снігу мерзлого бруду; студений
(грудень).

Але древні бояри, воєводи, князі, пани, жупани і навіть слов'янські
королі залежали від волі одноплемінників. Ці почесні звання - древні
слов'янські. Ще в договорі з греками в 911 р. Олег згадує про великих
російських бояр, та й саме слово "князь", дане нашими предками Рюрику,
здається, не могло бути новим і означало знаменитий, військовий чи
цивільний сан.
Мова слов'ян греки в VI в. знаходили дуже грубим. Найдавнішим пам'ятником
писемності є Біблія, переведена на слов'янську мову Кирилом і Мефодієм у
IX в. Але вже в Біблії мається багато запозичених у греків слів і
виражень.
Мова східних слов'ян - предків росіян, українців і білорусів - довгий час
( до XIII в.) був єдиним. Але під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів
він видозмінився. Вже в давньоруській мові малися десятки тисяч слів, але
до древньої, спільнослов'янської мови восходит не більш двох тисяч. Нові
слова або утворилися зі спільнослов'янських, або були переосмисленням
старих, або були запозичені.
Предки наші до кінця Х століття були язичниками: щирої віри християнської
не знали, а поклонялися обожненим силам природи і душам покійних.
Вони шанували як головне божество бога-громовержця Перуна. Слов'яни
представляли його високою, плечистою, чорноволосою і чорноокою людиною з
золотою бородою. У правій руці в нього цибуля, у лівої — сагайдак зі
стрілами. Він мчиться по небу в колісниці і пускає вогненні стріли.
Почитали також бога вітру ім'ям Стрибог. Божество сонця називали
Дажбогом, заступника черід, «скотьего бога», — Велесем. Усі ці боги
вважалися дітьми одного божества — бога неба Сварога, і тому їх усіх
називали іноді сварожичами. Вірили в інших богів: у лісі, по древньому
віруванню наших предків, жив лісовий бог — лісовик, у воді — водяний бог,
у руслах рік — русалки. Особливо ж шанували домашнього бога.
Люди в далекій давнині, як діти, зовсім ще не розуміли, що діється в
природі: усюди чудилися їм могутні істоти, благі і злі. Благодійною
істотою вважали вони сонце, що своїм світлом проганяло нічну пітьму,
теплом зігрівало землю, вело, як живу істоту, постійну боротьбу з холодом
і тьмою.
Чорні хмари представлялися їм страшними чудовиськами, драконами,
величезними птахами — ворогами сонця. Страшно ставало людям, коли темна
грозова хмара насувалася на небо. Повзе ця невідома темна істота по небу,
усі ближче і ближче підбирається до сонця і раптом вистачає його. Замість
ясного сонячного світла імла над землею. Смутно на душі в людей. Раптом —
удар грому, гуркіт розкочується по всьому небу, вогненні стріли
пронизують хмару. Те йде страшна боротьба: бог-громовержець разить
чудовисько-хмару своїми блискавками-стрілами. З хмари ллється дощ: це
живаючи вода, що таїло чудовисько; але змусив його Перуне пролити її на
землю. Жадібно п'є земля живу воду і входить у ще велику силу. Хмара
розбита стрілами бога-громовержця. Сильний вітер жене своїм могутнім
подихом залишки її з неба. Снову блакитне небо привітне обіймає землю,
знову над нею сіяє червоне сонечко. Радуються люди, приносять вони подяку
і небесному воїнові Перунові, і могутньому вітру.
Але не завжди ці боги благодійні для людини. Іноді сонце так палить
землю, що вона тріскається від спеки, трави вигорають на полях, хліба —
на нивах. Вітер часом задме з такою люттю, що вивертає з землі вікові
дерева, руйнує житла людей. Але страшніше усіх — громовержець: лунають
над землею його страшні удари, разить він землю жахливими вогненними
стрілами. Віковий дуб розлітається дрібною тріскою від цих ударів. Не
щадять часом ці стріли і людину. Велика милість богів, але жахливі боги в
гніві своєму. У страху падає на землю нещаслива людина, благає грізних
богів про пощаду, готовий принести їм жертву, показати повну свою
покірність.
Язичеських храмів у предків наших не було, а молилися вони своїм богам у
лісовій глухомані, в озер і рік, на піднесених місцях. Робили ідолів,
тобто зображення своїх богів у виді людей, звичайно з дерева. Приносили
їм у жертву різних тварин, молилися.
Особливих жрецов у східних слов'ян не було, обряди робили старці,
старшини пологів.
Було в слов'ян вірування в майбутнє загробне життя. Небіжчиків своїх вони
закапували в землю, а іноді спалювали. З покійним заривали в чи могилу
клали з ним на багаття пожитки його, начиння, а також зброю і бойового
коня, якщо небіжчик був воїн. Предки наші вірили, що померлі знову
воскреснуть і тоді їм знадобиться всі те, що оточувало їх у житті. Після
поховання на могилах робили бенкети — тризни.
5. Обряди

Серед простої невибагливої обставини плинуло життя давньої
людини – від дитячих років до старості й смерті.

Діти. При народинах дитини єднали разом давні слов’янські звичаї з
християнськими обрядами. У восьмий день по народженні несли дитину
до священика, “да ім’я дітищу нарекуть”. Самі ж хрестини
відбувалися, як дитині минуло сорок днів. Дитині давали часто імення
когось значнішого з рідні, найчастіше брали дідове ім’я Князі
діставали два імені – одне церковне, друге княже, або мирське. Найбільш
поширені зі слов’янських і зіслов’янських імен для чоловіків були
такі: Борис, Брячислав, Вишеслав, Володар, Мирослав, Олег, Рюрик,
Святослав, Ярослав та інші. Жіночі слов’янські імена бували:
Верхуслава, Горислава, Гремислава, Святослава та інші. Щоб відрізнити
особи з тим самим іменням, зазначали ім’я батька: Іван Жирославович,
Іван Вишатич.

Діти багатих батьків відрізнялися від своїх однолітків
одягом.
Подружжя. У найдавніші часи подружжя у слов’ян мало форму умикання,
тобто викрадання дівчини: юнак нападав на дім милої й брав її
силою або викрадав потайно, підступом. Сліди цього давнього умикання
збереглися до тепер у деяких місцях у весільному обряді. У
культурних племен вже в давні часи настала інша форма шлюбу –
через купно.
Велику роль у весіллі відігравали свати – навіть весілля звалося
тоді сватьба. Свати, - певно, так само, як і тепер, - розпочинали
сватання, доводили до кінця зговорини, тобто умовлялися про розмір
віна. Заручини мають назву від того, що жених брав дівчину за
руки. Обрядове значення мали при тому рушники. Вінчання – це
церковний обряд, при якому молодих прикрашали вінцем, немов княжою
короною; з того звичаю збереглися ще тепер назви князь і княгиня,
якими називають молодих. Так само дружки звуться боярами.
Весілля відправляли з музиками, співами й танцями.
У будень і в свято. Докладної міри часу тоді ще не вживали. Пору
дня й доби означували такими висловами, як утро (ранок), утрення, до
полудня, полудне, вечір, вельми вечір, влягомо (час, коли лягати спати),
кури (як піють повні), зорі. Рідше стрічаємо означення годин, часів, і
то не знаємо докладно, як їх рахували: “перший час”, здається, був по
сході сонця, “третій” близько полудня.


У полудні чи, може, дещо перед полуднем був обід. В саме полудне
лягали переспатися: “Спати вполудне присудив Бог, у той час відпочиває і
звір, і птиці, і люди”, - каже Мономах. Полуднева перекуска звалася
ужина, ввечері приходила вечеря. Перед вечором деколи слухали
вечірні. Пора, в якій лягали спати, звалася влягомо, це було по
заході сонця. Ніччю побожний Мономах деколи вставав помолитися або
хоч ударити поклон.
Добрий господар сам доглядав своє господарство. “В домі своїм
не лінуйся, - каже Мономах синам, - а всього доглядайте, не
здавайтеся на тивуна, ні на отрока, щоб не сміялися до Вас
приходять, з дому вашого й обіду вашого”. Про себе князь оповідає:
“ Що мав зробити отрок мій, це я сам робив, трудився на війні й
на ловах, вночі й удень, на спеці й на зимні, не давав собі
спочинку. Не здавався я на посадників, ні на Боричів, сам робив,
що було потрібне, весь лад в домі сам утримав. І над ловчими
ловчий порядок я утримав, і над конюхами, і над соколами та
яструбами”.
Але так само радо веселилися й проживали життя. Обіди й бенкети
відбувалися з рідних нагод: на княжі з’їзди, церковні свята, весілля,
іменини. “Слово про багача й Лазаря” так описує бенкет багача: “При обіді
стояло багато посуду золотого і срібного, великі срібні позолочені
чаші, кубки і чарки. Було багато різних страв: тетереви, гуси, лебеді,
журавлі, рябці, голуби, кури, зайці, оленина, вепровина, телятина,
воловина, всякі напої: вино, мед чистий і варений з перцем, квас. Пили
до пізньої ночі, з гуслями й дудками, була велика забава з приятелями
і сміхунами, танки, співи, всяка огида. Багато кухарів трудилося,
обливаючися потом, слуги бігали, носячи тарілки, інші обережно махали
віялами для прохолоди, інші тримали срібні умивальниці, інші – посуд
з гарячою водою, інші – пляшки з вином...”. На одній картині у
“Житії Бориса й Гліба” бачимо, як виглядав стіл, заставлений до
банкету: застелений скатертю до самої землі, зі дзбанками, мисками,
чарками та іншим посудом.
Володимир Великий дуже любив такі пири і влаштовував їх кожне
більше свято.
На прийомах і гостинах розважали себе всякими оповіданнями, казками,
анекдотами, приповідками. Різні перекази, записав автор найдавнішого
літопису, - про смерть Олега, боротьбу хлопця з печеніжином,
білгородський кисіль, - взяті просто з уст оповідачів. Деякі з них
мають гумористичну закраску, як, приміром, анекдот про піщанців, що
втікали перед “вовчим хвостом” – воєводою Вуєстафом. У товариських
зв’язках виробився свого роду етикет, досить нескладний, але його всі
дуже пильнували. Київський князь Святополк запрошує Василька
Ростиславича словами: “Якщо не хочеш чекати до моїх іменин, то
прийди сьогодні, поздоровиш мене, і посидимо всі”. На бенкетах пили
багато й радо.
Ігри, танки, музика. З нагоди всяких свят та з інших нагод
відбувалися також різні ігри й танки. Це був давній слов’янський
звичай: “Сходилися на ігрища, на танки й на всякі бісовські пісні”, -
оповідає літописець про давні народні забави. На такі веселі
сходини були призначені окремі витоптані майдани, що також звалися
ігрищами : “Ігрища втолочені, й людей велика сила, що починають пхати
один одного”, - нарікає один проповідник. А втім ігри відбувалися й
на вулицях, і вже в ті часи вулиця означає народну забаву, так само,
як повечерниця – теперішні вечорниці. Як виглядали ці ігри, про це
знаємо небагато.
Стара забава – це боротьба за силу двох чоловіків.
Танок, плясання, був відомий усюди. Танцювали при різних
погодах: “на бенкетах і на весіллях, на вечорницях, і на ігрищах, і
на вулицях”, - перелічує Кирило Турівський. З давніх часів походив
також звичай танцювати під час народних свят, приміром, під Івана
Купала. “Гріх танцювати на русаліях”, - застерігає проповідник.
Танки йшли під музику. “Візьмуть сопілки, бубни і гуслі й
ударяйте, Ісакій буде там танцювати”, - кличуть біси, що спокушують
ченця.
Музичні інструменти були досить різнорідні. Передусім
згадуються бубни й труби; далі якісь роди сопілок чи флейт – сопіль
і пищаль; свиріль – інструмент, що складається з кількох сопілок; гуслі –
інструмент, подібний до арфи; невідомий з вигляду орган.
При дворі київського князя Святослава (1073 – 1076) був
різнорідний оркестр; ігумен Феодосій, як Увійшов у кімнату, де сидів
князь, “побачив багатьох, що грали перед ним; одні гуслями голоси
подавали, інші музикійськими звуками голосили, інші органними, - і так
усі грали і веселилися, як є обичай перед князем”.
Відколи поширилося християнство, розвинувся в Україні церковний
спів, що стояв під візантійським та болгарським впливам.
Похорони. Здавна у слов’ян були два роди похоронів: або палили
небіжчика на вогнищі, або ховали в землі. Давній обряд палення
затримався довше тільки у малокультурних околицях. Частіше ховали
померлих у землі. У християнських часах давні звичаї перемішалися з
новими. Почувши смерть, той, хто вмирав, робив заповіт і роздавав
майно родині, а не раз – церквам, монастирям і бідним. Так,
галіцький князь Ярослав Осмомисл перед смертю запросив на свій двір
бояр і духовенство та “всіх убогих, і сильних, і слабих, гостив три
дні й наказав роздати всякі дорогоцінності – і упродовж трьох днів
не змогли всього роздати”.
Був такий звичай, що перед смертю постригалися в ченці. Не раз
навіть визначні князі приймали чернецтво. Тіло мерця обмивали й
прятали, тобто прибирали; княже тіло загортали у килим або іншу
дорогу тканину – “оксамит із круживом”. При мерці світили свічки.
При тілі князя ставили спис, а може, й іншу зброю; слуги
ходили в чорних одягах. До могили везли тіло старовинним звичаєм –
на санях, навіть серед літа; тому слова “на санях сидіти”
означали бути близько до смерті. При великих похоронах ішло
духовенство, ченці в ризах із свічками, з піснями.



Список використаної літератури:


1. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/Hronograf/rus9.html
2. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/rus/gos.html
3. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/rus/gos.html
4. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/rus/index.html
5. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/rus/rus.html
6. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/rus/slav.html
7. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/rus/var.html
8. http://www.rambler.ru (інформаційно-пошукова система)
9. http://ya.ru (інформаційно-пошукова система)



-----------------------
Північ: підсічно-вогньове землеробство

1 рік: дерева вирубуються

2 рік: дерева спалюються, а зола використовується як добриво

3 рік: засівши і збір врожаю,

Потім - нова ділянка, тому що земля виснажується.

Основні знаряддя праці: сокира, мотика, соха, борона-суковатка, заступ,
ціпи, кам'яні зернотерки, ручні жернова.

Південь: вид землеробства - переліг. Багато родючих земель. Засівали
ділянка протягом 2-3 років, потім вибирали нову ділянку.

Основні знаряддя праці: соха, рало, дерев'яний плуг із залізним лемешем
і інші знаряддя для горизонтальної оранки.

Скотарство.

Свині, корови, дрібна рогата худоба. Робоча худоба воли і коні.
Розвите рибальство, полювання, бортництво (збір меду диких бджіл), особливо
на півночі.



Поганим була зброя наших предків дванадцять століть тому назад, але були
все-таки в них і стріли, і списа з залізними наконечниками. А в далекій
давнині, коли не знали ще нічого про залізо, вістря копій і стріл робили з
кременів і риб'ячих кіст. Уміли предки наші капканами так пастками ловити
звірів.
Зі звіриних шкір робили одяг для студених зим. На ноги звичайно надягали
постоли, пізніше навчилися робити і шкіряне взуття. А влітку, коли було
тепло, чоловіка, носили тільки сорочки так штани. Якщо приходилося їм у
жарку пору боротися, то знімали і сорочку, билися напівголі. Замість
сорочки часто накидали на плечі шматок грубої тканини начебто плаща.
Жіночий одяг — більш довгі сорочки і такі ж плащі, як у чоловіків.


Спочатку в слов'ян, як повідомляє Н.М. Карамзин, правління було народним,
потім перетворилося в "аристократичне". Першими правителями були
військові вожді. Потім влада перейшла до бояр, князям, панам, жупанам,
королям (кралям). Візантійські літописи в 74 р. згадують про бояр,
вельмож - головних болгарських чиновниках. Слово "князь", мабуть,
народилося від слова "кінь", а можливо, і від "каган" (східне слово) чи
від німецького "кениг".







Реферат на тему: Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу

ПЛАН


РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ
СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ
ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА
БОРОТЬБА ЗА КИЇВ
СВЯТОПОЛК
ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ
АННА ЯРОСЛАВІВНА
ІЛАРІОН
КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ РУСІ.
НАРОД – ТВОРЕЦЬ КУЛЬТУРИ.
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ.
ПИСЕМНІСТЬ І ОСВІТА.
ЛІТЕРАТУРА
АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО.
ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСЇ.
МІСЦЕ Й РОЛЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
В ІСТОРІЇ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ.
МІЖНАРОДНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ.

РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980—1015)

Із загибиллю Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної
держави. До складу ЇЇ входило коло 20-ти різних земель, племен, серед яких
були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конґломерат не був ще
об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної
боротьби його синів. Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати
повстання, суті яких літопис не вияснює.
Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них “дань
від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге.
Року 984 ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий-Хвіст, Можна
гадати, що радимичі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає:
“зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг”. Володимир наклав
на них данину, “яку везуть й до сего дне” — себто XII ст. Можливо, були й
інші повстання, про які не згадує літопис.
Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще
йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя
Рогволода. 981-го року пішов на захід “к ляхам”, як каже “Повість временних
літ”, і “зая градьі їх” Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова
літопису, що то були “лядські” міста, викликають сумнів. Територія, яку
захопив Володимир, була заселена українською людністю — дулібами, білими
хорватами — і не належала до Польщі; можливо, вона входила до
Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою — Краківщина —
до 990-их років належали до Чеської держави. Масуді писав, що в 943 році
Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою
Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічається
серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их рр.
Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під
влади Руси. її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма
Празький писав, що до 980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагім
ібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо
Волинь входила до складу України-Руси, а Краківщина — Чехії, тяжко
припустити існування між ними польського клину, — писав М. Грушевський, — і
приходив до висновку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а від
чехів.
На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширення
моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона І, половини X ст.,
визначала межі празької дієцезії по ріках Бугу "та Стрию. Літопис занотовує
похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється
назва “Русь”.
Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше — в
зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припинився
довіз соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були соляниці в
Дрогобичі та інших місцях, По-друге — на цій території перехрещувалися
торговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж Сяну до Карпат і на
Угорщину; інші шляхи вели з Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію,
Паннонію, долину Дунаю.
Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом,
і переміг їх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям —
Володимир (Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині
XIII ст. літописець згадував, Що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі
його держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.
Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985
літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на
них не пощастило, І Володимир міг тільки укласти з ними мировий договір.
Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з
південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир
часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною,
Десною, Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до
них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі
десятків кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними
брамами. Ця оборонна система нагадувала римські “лімес”. Вали називали в
народі “змієвими” почасти через їх форму, .що нагадувала змія, почасти
через те, що печенігів народ порівнював із багатоголовим змієм. Таке
порівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих валів існують і донині.
Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги
проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фольклорну
пам'ятку про облогу печенігами Білгороду — під Києвом.
Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка свого часу
допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. Навіть коли після
заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм
і спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою
князь радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою “думав о строе
земленем, й о ратях, й о уставе земленем”. Зі старших дружинників обирає
він відповідальних намісників, воєвід. Перші місця біля нього займають уже
місцеві люди: дядько його, Добриня, згадуються воєводи — Вовчий-Хвіст,
Блуд. Характеристично — в билинах багато місця приділяється Володимировим
учтам, на яких збиралися його “багатирі“-витязі, що походили з різних
верств людности: Добриня — аристократ, Олеша Попович — з священичого роду,
Ілля Муромець — селянин, Дюк Степанович — з багатого купецтва і т. д.
Зникають місцеві “ясні князі”: Володимир роздає землі в управління
синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх
руках. Тоді, наприкінці X ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни,
радимичі і т. д.; їх заміняють — кияни, чернігівці, смолявни і т. д.
Так творив Володимир колосальну державу — найбільшу своїми розмірами в
цілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну
своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з
усім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з
різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир
розумів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким
началом хотів зробити релігію.

ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літопис
оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї
Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокопіа.
Цей різноманітний пантеон богів викликає багато спроб пояснити його.
Найпростіша з них — вважати ці імена за пізнішу вставку в літопис, за
випадкове явище. Але навряд чи такий погляд правильний. Треба гадати, що
Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена, поставив у пантеоні
кумирів різних племен: Перун - бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог —
боги слов'ян, Симаргл та Хорс — жидівські боги, Мокоша — фінський. У цьому
є деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили богів
підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено
тільки статую Перуна.
Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть
людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами,
Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака
заступився батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля
київська прийняла кров мучеників за віру.
Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська
релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі,
яку відігравала християнізація для всіх держав Европи.
Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християнство в
Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких
колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Велико
моравської держави. Протягом IX ст. маємо низку фактів, які доводять про
існування християнської Церкви та християнської громади в Києві. Цікаво, що
у другій половині XI ст, Ібн Хордадберґ згадував “руських купців, що звали
себе християнами”. Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення
християнства, незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з
ока й діяльності Кирила та Методія і їхніх учнів.
Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Володимира,
починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були
християнки: грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві
болгарині.
Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. 3
другої половини IX ст. проповідь християнства наближалася до кордонів
Володимирової держави. Року 864 охрестилась Болгарія: року 928-35 — Чехія,
962-992 — Польща, Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши
християнство його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських
держав. Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг
прийти Володимир до переконання в конечності охрищення.
З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство
Володимир. “Повість временних літ оповідає”, що охристився він у Корсуні,
але додає: “Се же не свідуще право, глаголють, яко крестился єсть в Києві,
инни же реша: в Василеві, другий же инако скажут”. Можливо, що зробив він
це десь тихо й потаємно.
Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію?
Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, чекав для цього
слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої опозиції.
Коли саме охристився Володимир? На це дає відповідь чернець Яків
пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти його
незаперечна — 1015 рік, отже охрещення припадає на 987 рік. Нестор у “Житті
Бориса та Гліба” подає також 987 рік.
Обставини склалися для Володимира сприятливо. Року 987 візантійський
полководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем.
Василь П та Константин звернулися до Володимира по допомогу. В передумовах
цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони як
передумову шлюбу — охрищення його. Як припускає П. Ковалевський, тоді,
наприкінці 987 року, Володимир і охристився.
Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило
Варду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і страчено.
Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали
обіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого діда, Константина
Порфірородного, який писав: “коли хозари, турки або Русь чи який інший
північний або скитський народ... почне просити чи домагатися ... щоб
посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою
дочку віддати за імператора чи його сина — треба відповісти на таке ганебне
домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й
великого Константина”.
Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських
колоній в Криму — Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня — з одного боку, а
погроза Володимира, що він піде на Візантію — з другого — примусили
цісарів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня,
де її й обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії,
як віно за дружину.
Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих,
трофеями — в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як
переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей
його слави. Тріюмфатор, єдиновладний володар величезної держави, в ареолі
непереможного “воїтеля”, під моральним прапором цісарів Другого Риму, він
міг наважитися привести свій народ до хреста.
За “Повістю временних літ”, охрищення Руси відбулося надзвичайно
просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день
вийти всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали
молитви. І була “радість на небеси й на земли, толико душ спасаемьіх”.
Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон,
прославляючи в “Слові” Володимира за охрищення Руси, писав: “аще хто й не
любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже 6е благоверіе его с
властию спряжено”. В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло
легше, ніж на периферіях держави, де ще довгий час поклонялися поганським
богам. Багато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так
зване “двоєвір'я”. Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах
фактів спротиву новій релігії, як то було на півночі — в Новгороді,
Ростові.
Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке
духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку
ієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор,
усе —ієрархів, священиків — дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир
священика Анастаса, разом з “попами”, і передав йому новозбудовану
“Десятинну” церкву.
Ця візантійська традиція трималася в російській та українській
історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є.
Голубинський, М. Грушевський , В. Пархоменко , останнім часом митрополит
Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію
з Візантії, Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед — у
візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищення
величезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується
охрищення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганни
збереглися відомості. Чомусь фактом охрищення не могла пишатися Візантія.
По-друге — тяжко уявити успіхи християнізації— а вони були безперечно — при
наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для
людности мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками
між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлювано
людність з новою релігією, її основами — могли провадитися тільки
зрозумілою мовою. Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах
— все це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.
Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-
доцента Петербурзького університету, М. Присєлкова, який доводив, що перша
ієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з
Болгарії, з Охріди, де існував незалежний від Візантії патріархат.
Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, серед
них: С. Томашівськийт, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорєлов, М.
Чубатий, Т. Коструба, І. Холмський, П. Ковалевський, о. І. Назарко та
чимало інших. Ця гіпотеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала
Інтенсивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом протягом
чотирьох років (967-971) перебував у Болгарії. Володимирова жінка була
болгаринею і можливо — матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які мали
християнські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарської
родини. В політичному відношенні Болгарія була для Руси менше небезпечного,
ніж Візантія, де юрисдикція патріярха тягла за собою політичну залежність
від держави. Великим аргументом була близькість мов болгарської та
літературної мови Київської Руси, і священики-болгари легко могли
порозуміватися з новою паствою.
Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними провідниками
Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав проф. П. Курінний:
досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він
знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.
Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походження
християнства на Україні. Одним із перших основоположників її був М.
Коробко, на початку XX ст., а головними представниками були дослідники 30-
их років XX ст. Н. Бавмґартен , Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій
гіпотезі значне місце приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито
відіграв велику ролю в наверненні Володимира на християнство. Згадана саґа
не є певним джерелом, у ній багато плутанини, і тому цієї гіпотези не
підтримали такі католицькі дослідники, як С. Томашівський, о. І. Назарко, д-
р Г. Лужницький та ін.
Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло — безпосередньо
з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії — включало Україну в
лоно православної Східньої Церкви й відкривало двері для величної, пишної
візантійської культури, що переживала в Х-ХІ ст. новий ренесанс. У X ст.
Східня Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену
Церкву. “Константинополь ... справді був другаяий Рим... І вся держава,
ввесь народ це визнавали. .” Св. Григорій Богослов назвав Константинополь
“оком вселенної” і “взаємним вузлом Сходу і Заходу”. Таким “вузлом” з не
меншим правом можна назвати й Київ.
Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків
із Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки
на обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облоги
Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі — голову св. Климента.
991 року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує
повернення посольства Володимира з Риму, Року 1000-го являлись посли від
папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим,
учителем цісаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була
сестрою Володимирової дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів
угорського та чеського. Року 1001-го ходили посли від Володимира до папи.
Останній відомий акт взаємовідносин Володимира з папою — це проїзд через
Київ до печенігів І назад у 1006-1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту,
родича цісаря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до
кордону своєї землі.
Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом. До цього
треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи
Римського.
Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично
автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріархів,
яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її
вказує хоч би такий деталь: Номоканон прийнято не в редакції патріярха
Фотія з його передмовою, а до-“фоті-ївський”, у болгарському перекладі.
Так, за висловом Б. Трекова, “християнство, взяте від греків, у той же час
не відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і не
римським, а руським”, — українським, скажемо ми.
Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за
Володимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів та
митрополита у зв'язку з Володимировими радами та учтами. Не вдається
скласти списка перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні
дослідники називали першим митрополитом Михаїла, інші _ Леона, треті —
Івана.
З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд,
визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зважаючи на те, що
найдавніший список його датується ХІП ст., такі видатні дослідники, як М.
Владімірський-Буданов, О. Лотоцький, М. Чубатий, о. І. Назарко, вважають
його, бодай частково, за автентичний.
Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді
найвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав “любов” з
“околними князі... с Болеславом Лядським, й с Сте-фаном Угрським, й с
Андріхом Чеським”. Така ж “любов” була між ним і скандинавськими
володарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, був другом
Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саґи.
Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських
володарів. Старший син — Святополк — був одружений з дочкою польського
князя Болеслава Хороброго, Ярослав — з дочкою короля Швеції Олафа —
Інгігердою-Іриною, дочка — Премислава — була одружена з угорським королем
Лядиславом Лисим, друга — з чеським королем Болеславом Рудим, третя — Марія-
Доброніга — з Казіміром-Обновителем, королем Польщі.
Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а
також і з німецькими цісарями: сестра Ганни — Теофано — як уже згадувалося,
була дружиною цісаря Оттона П і матір'ю Оттона III, за малолітства якого
вона була реґенткою.
Перший з українських князів, Володимир почав карбувати монету. До того
монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані з
старою лічильною системою на куни, ногати, векші і т. д. Типи монет
запозичено у Візантії, і було їх два — срібний і золотий. На одній стороні
монети був образ Христа, на другій — постать князя на престолі, у всіх
регаліях, в княжому одягу; на деяких замість Христа був знак “тризуба”."
Значення знаку “тризуба” остаточно не з'ясоване. Він зустрічається не
лише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, на
дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб за
родинний знак Володимира та його нащадків.
Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі
українські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також частину
фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками,
торговельними зв'язками, матримоніальними союзами — Українська держава за
Володимира стала на одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави
відповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги,
Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, в
осередку якого стояв “двір теремний”, з палацом часів Ольги або Святослава.
Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою брамою, з пілонами,
рештки яких знайдено на розі Велико-Володимирської та Велико-Житомирської
вулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати та
церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії та
катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на
утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над
спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари,
українці, і була вона резкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.
Київ був “суперником” Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що
прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього
міста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на
майданах: данів, скандинавів, франків. треків, вірмен— різномовною,
різноплемінною масою людности.
Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, культуру,
осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було
мобілізувати багато фахівців — від мулярів до архітектів; оздоблення церкви
потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім
кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При
церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих
дітей, Крім Києва будовано церкви й по інших містах — в Овручі, Василеві ..
.
Можна сказати — жадна з історичних постатей нашої давньої історії не
була так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних
поколінь, як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень — так
званих билин — зберегли пам'ять про Володимира-“красне сонечко”, про його
людяність, приступність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит,
Київський митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в
надхненному “Слові” так характеризував його та Русь: “не в худій бо і
невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в
усіх кінцях землі”, і був там “єдинодержцем”.
З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя:
політики, релігії, культури. “Часи Володимира Святого, чи Великого, — писав
М. Грушевський, — були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням,
так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської,
Київської держави”.

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ.

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його життя
були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося, і
вже за життя Володимира почали виявлятись ознаки того розкладу, який привів
її до загибелі: брак злютованости і тенденції до відокремлення складових
частин держави.
Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті
років перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була
всю центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти
його сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив
існування трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі
жили своїм окремим життям.
Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення
їй правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,
можливости самим будувати своє життя. На
цьому грунті розпочалися конфлікти між Володимиром та його синами.
Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він призначив до окремих частин
держави, треба гадати, давши їм за помічників, а іноді керівників, надійних
бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося князівство Полоцьке, як
спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у
980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія1" — осередок майбутньої
Білоруської держави.
Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою
одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську
землю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою
приїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні,
але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава,
який разом з німецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир,
своєчасно довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райнберна.
Єпископ помер у в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною,
але тримав їх біля себе, можливо — дав Свято-полкові Вишгород.
За два роки “вийшов із послушности батькові” другий син, Ярослав
Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав
стягувати війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному
синові, несподівано помер.
Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь Володимир-
Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси.
Скандинавські саги про Олафа Тріґвісона оповідають, Що 995 року він утік до
Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, шо втік він унаслідок
розриву з Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015—1019).

Святополк, що перебував у Києві, скористався з наглої смерти батька й
оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усією державою,
він підіслав убивників до улюбленого Воло-димирового сина Бориса
Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та Святослава,
князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася більша частина
держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та Любечем, до
неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромська.
Стероризовані вбивством братів, Інші брати не виявляли активності.
Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом
проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в
1017 році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя
Болеслава. В літі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки,
німці, угри, спільно з Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава
з новгородцями та варягами і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши
велику здобич; серед полонених була Володимирова родина: дружина й 9 дочок.
Переможців урочисто зустрічали кияни з митрополитом Іваном.
Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши
посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав
більшу частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з
двома імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста,
Забужжя і, мабуть, пізнішу Галичину.

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019—1054).

Тріумф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із
новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову заволодів Києвом. Святополк
утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив Святополка над р.
Альтою, він втік кудись на захід і там “між чехи та ляхи” загинув. Невдасі
Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я “Окаянного”, —
писав С. Томашівський.
Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладности. Року
1023, коли він усі зусилля звертав на повернення західних земель, що їх
“забрав” Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений
боротьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У
1026 році, після війни, яка тривала три роки, брати “створи мир” і поділили
Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав —
правобережні.
Після того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і
спільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата
Судислава, князя Псковського, і продержав його у “порубі” 24 роки,
залишаючись єдиновладним володарем величезної держави (лише в Полоцькому
князівстві правила династія Ізясла-вячів). Єдиновладдю правив він 18 років,
до 1054 року.
Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у
зовнішній І внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.
Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався
повернути землі Західної України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він
ходив до Берестя; скориставшися зі смерті Болеслава року 1030, узяв Белз; в
1031 р. ходив на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато
полонених поляків І оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які
будував проти печенігів.
М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-
українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю
після смерти Володимира, угорський король Стефан І Святий (1000-1038)
прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул “князя
русинів”. Після того до XX ст, перебувало воно в складі Угорської держави.
Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році —
на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. — на Литву; 1041 р. — на
мазовшан і в 1047 р. — знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів
він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським
справам. Під час міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти
Болеслава, він підтримував спочатку братів князя Мєшка, а потім — його сина
Казіміра, в майбутньому — Відновителя. На захист його інтересів Ярослав
уклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові престол, він
видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра
полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий — 800 душ. Згодом одружив
свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра.
В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш
виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало
відновлення могутности Польщі.
Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських
земель, У 1030 році ходив він на чудь і над Західньою Двіною збудував
місто, яке назвав своїм хрещеним іменем Юр'ев (згодом — Дорпат, тепер
Тарту), закріпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році
ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але
похід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі —
“ходив на Ямь” син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але
наслідки походу невідомі.
Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою
гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини
ослаблення — з одного боку боротьбою з Україною, а з другого — постійним
натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній
масовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ.
Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників — варягів, завдав печенігам
жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.
На побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії.
Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути
кордон на південь, Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто
Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому
Казімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала
багато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моря
перетятий кочовими ордами.
Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043
році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були
мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною
походу було вбивство у Візантії якогось купця, — писав візантійський
письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву,
припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові
привілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною було
бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол,
тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цим
поглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М.
Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.
Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата,
закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її
знищено, а полонених — осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього
укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною
Анною Мономах.
Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні
стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про
клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердості лінії в
обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-
Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра —
Ґертрудою.
Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з
Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти
Болеслава польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з
Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з
Генріхом III. В німецькій хроніці оповідається про його посольство до
цісаря в 1040 і 1043 роках — з пропозицією одружитися з одною із дочок, але
Генріх уже знайшов собі наречену, Син Ярослава, Святослав, був одружений з
сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не названо,
був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орлягмунду;
втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином
баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я,
одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніальні
стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали Київську
державу з Західньою Европою.
Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали
його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо
в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в
саґах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький
король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Маґнус,
у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з
дочкою шведського короля Скотхонунґа Олафа. Інгігердою-Іриною. Одна з дочок
Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля
Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря,
як справжній вікінг, і на честь її склав пісню, в якій оспівував “руську
дівчину з золотою гривнею

Новинки рефератов ::

Реферат: Основное производство НЛМК (Металлургия)


Реферат: Философия экзастециализма: САРТР (Философия)


Реферат: Развитие предпринимательства в сфере управления земельными отношениями в городском секторе экономики (Менеджмент)


Реферат: Германия - инициатор двух мировых войн. Причины и последствия (Политология)


Реферат: Конспект по монографии Российская эмиграция в современной историографии (История)


Реферат: Экзаменационные билеты по трем предметам из раздела программирования и компьютеров за декабрь 2000 г (Компьютеры)


Реферат: Исследование психолого-педагогических причин неуспеваемости младшего школьника в учебной деятельности и путей их преодоления (Психология)


Реферат: Землетрясения (Геология)


Реферат: Памятники саргатской культуры как источник для реконструкции социально-экономических отношений и мировоззрения населения (Культурология)


Реферат: Вычисление определённого интеграла с помощью метода трапеций на компьютере (Программирование)


Реферат: Габдулла Тукай (Литература)


Реферат: Автомобилестроение в России до 1917 г. (Транспорт)


Реферат: Царь-Пушка (История)


Реферат: Анализ рисков проекта глобальной интернетизации школ России (Программирование)


Реферат: Латинские афоризмы (Литература)


Реферат: Социодинамика культуры (Литература : зарубежная)


Реферат: РПС и ЭР (Предпринимательство)


Реферат: Макс Вебер как создатель концепции рациональной бюрократии (Социология)


Реферат: Ртуть (Химия)


Реферат: Операционный усилитель (Технология)



Copyright © GeoRUS, Геологические сайты альтруист