|
Реферат: Нерон. "Жизнь и судьба" (История)
МНЭПУ
Факультет иностранных языков
РЕФЕРАТ
По Античной литературе
ТЕМА:
Нерон в изображении Тацита и Светония
Выполнил: Ряховский Николай
Группа №106
Москва 1999 г.
Содержание
Детство и становление характера 2
Убийство матери 4
Нерон и любовь 6
Нерон и искусство 7
Великий пожар в Риме 9
Дворец Нерона 10
Восстание против Нерона и его смерть 11
Заключение 15
Список использованной литературы: 17
Детство и становление характера
Луций Доминиций Агенобарб, будущий Нейрон, родился в Анции (город в
центральной Италии) 15 декабря 37 года во время правления Гая Калигулы.
Светоний заявляет, что «Нерон родился точно с восходом солнца и таким
образом был отмечен его лучами». Молодой Луций узнает детство несчастливое
и безутешное. Он потомок очень древней и известной фамилии, его отец Гней
Доминиций Агенобарб, ближайший родственник Юлиев–Клавдиев, имел большое
значение в сенате и при дворе. Мать Луция Агриппина-младшая была дочерью
Германика, племянника и приёмного сына императора Тиберия. Нерону еще не
исполнилось и двух лет, как его мать стала участницей заговора,
направленного против Гая Калигулы. 27 октября 39 года заговор был раскрыт и
заговорщики казнены. Агриппину сослали, а все владения конфисковали.
Разлученный с матерью, Луций, едва научившийся ходить, был принят в дом
тетки Доминиции Лепиды, сестры отца, где он жил до двух лет. В 40 году,
умирает его отец, Луцию нет и трех лет. После смерти Калигулы и восшествие
на престол Клавдия, брата Германика, мать возвращается из ссылки. Нежности,
в которой так нуждался, молодой Нерон не нашел и среди своих воспитателей.
Единственными, кто по-настоящему занимался им и выражал свою привязанность,
были его кормилицы. Ложь станет для него средством избежать наказания у
своих воспитателей и добиться от своих близких хоть немного нежности. Его
эмоциональная неудовлетворенность, подавленность, едва сдерживаемая
агрессивность воспитали двуличие, усиленное недоверие и хитрость. Чтобы
спрятать свои настоящие чувства он становится скрытным, неискренним и
фальшивым. Династические интриги, жадность и жестокость тех, кто вращается
вокруг маленького мальчика, способствуют укреплению ненависти. К семи годам
он уже сложившийся эгоист. Нерону–подростку будет льстить его окружение. Он
дает безудержную волю своим капризам. Только мать могла остановить его.
Этот контраст между ребёнком, лишенным нежности и подростком, которому
льстят и заискивающе улыбаются, лишь усугубит его психиатрическую
неуравновешенность. Характер у него был трусливый и любящий удовольствия,
постоянно испытывающий тревогу, одержимый манией величия. Античные авторы
представляют его несчастным, слабым, часто терпящим неудачи. Так
«варварство» его натуры, пользуясь выражением Светония, который посвящает
жестокости Нерона значительное место в его биографии, вовсе не мешает этому
человеку «со скрытыми пороками» испытывать моменты настоящей эйфории.
Список его пороков, составленный Светонием, представляет человека,
жаждущего удовольствий, чувственную натуру, экспансивную и рассеянную. Он
испытывал удовольствие от прогулок по улицам Рима, ему нравилось
вламываться в лавочки и магазинчики, разворотив там всё и опустошить их,
ввязаться в драку, а лучше спровоцировать её. Жизнь повелителя Рима была
пронизана страхом. Страх, унаследованный от отца, сомнительное окружение,
бесконечный, непредвиденный, деспотичный произвол сопровождали его. Страх,
который жил в нем с раннего детства, убил чувство жалости, свойственное ему
в начале правления, обострил хитрость ума и уничтожил последние угрызения
совести. Подводя итог этой главе, я должен суммировать выложенные мною
факты. В начале своей жизни будущий Нерон пал жертвой неправильного
воспитания, психологические напасти, которые обрушивались на голову
молодого мальчика – сделали свое дело – воспитали эгоиста. «Что посеешь,
то пожмешь». Конечно, нельзя полностью списывать ту звериную жестокость и
наглое лицемерие, с которыми, Нерон не расставался на протяжении всей своей
жизни но, безусловно фактор воспитания в этом играет главенствующую роль.
Убийство матери
Молодой человек получает трон благодаря заговору, организованному его
матерью. Нерон становиться старшим сыном Клавдия, после чего как утверждают
Тацит и Светоний – Агриппина отравила своего мужа.
Влияние Агриппины на общество было столь внушительным, что Нерон
любыми путями пытался его ослабить. Весной 59 года он принимает
окончательное решение избавится от той, что всегда досаждала ему, после
нескольких неудачных попыток убийства (неудачные отравления, потолок,
который должен был рухнуть на императрицу) Нерон приказывает моряку Аникету
убить его мать.
Нерон, сделал вид, что гибель матери повергла его в скорбь. От своего
имени он направил послание римскому сенату, в котором обвинял мать в
попытке захвата власти и в покушении на его жизнь, и заявлял при этом, что
она сама покончила с собой. Текст этого позорного документа сочинил для
Нерона его наставник Сенека.
Тацит пишет:
«Косвенно высказав порицание временам Клавдия, вину за всё творившееся
в его правление безобразия Нерон возложил на свою мать, утверждая, что её
смерть послужит к благу народа. Более того, он поведал и о злосчастном
происшествии на корабле. Но нашелся ли хоть кто-нибудь столь тупоумный,
чтобы поверить, что оно было случайным? Или что женщиной, пережившей
кораблекрушение, был послан к Нерону с оружием убийца-одиночка, чтобы
пробиться сквозь вооруженные отряды и императорский флот? Вот почему
неприязненные толки возбуждал уже не Нерон, – ведь для его бесчеловечности
не хватало слов осуждения, – а сочинивший это послание и вложивший в него
утверждения подобного рода Сенека». (Тацит, Анн., XIV, 11)
Очень скоро, и довольно долго, в течение нескольких месяцев, Нерон
будет терзаться мучительными угрызениями совести. Он сам признавался, что
его преследует призрак матери. В глазах народа Нерон с «заговором» выглядел
довольно смешно, и чтобы побыстрей покончить с дурными настроениями в
народе ему пришлось швырять деньги, облагодетельствуя толпу.
Вернувшись в Рим, Нерон «гордый одержанной победой и всеобщей рабской
угодливостью, безудержно предался всем заложенным в нем страстям, которые
до того времени если не подавляло, то до известной степени сдерживало хоть
какое-то уважение к матери». (Тацит, Анн.,XIV,13)
Так, с 59 года Нерон вступил на путь самого разнузданного произвола,
который закономерно привел его к гибели и к падению всего дома Юлиев-
Клавдиев, бывших властителями Рима почти в течение ста лет.
Если в начале своего правления Нерон еще как-то считался с
общественным мнением, то в последствии он его полностью игнорировал.
Нерон и любовь
В любовной жизни Нерон стремился к плотским, совершенно лишенным
изысканности наслаждениям. Трижды женатый, он имел много любовниц. А из
трех своих жен любил только Поппею, вторую жену. Среди легенд, есть одна,
касающаяся кровосмесительной связи с матерью Агриппиной. В 62 году Нерон
навлек на себя всеобщую ненависть расправой со своей первой женой
добродетельной Октавией, дочерью Клавдия и Мессалины. Октавия,
пользовавшаяся большой любовью народа, была обвинена в прелюбодеянии,
выслана из Рима и убита.
Женой Нерона стала соперница Октавии Поппея Сабина, у которой было
все, кроме честной души. Красивая, развратная, жестокая и лицемерная – она
была под стать Нерону, который безумно любил её, однако через три года в
припадке гнева он случайно убил её, ударив ногой. Нерон не ограничивал свои
любовные связи только с женщинами. Любовь к юношам довела его до того, что
однажды он изнасиловал юношу по имени Авл Плавтий, известен также и
свадебный обряд с мальчиком Спором, которого он сделал евнухом, и который
по слухам был похож на Поппею, уже умершую до заключения этого странного
брака. Нерон справил с ним свадьбу, как положено по обряду.
Нерон и искусство
Несмотря на всю экстравагантность, Нерон, хотя и обладал натурой
звероподобной проявлял большую склонность к искусству, познания он черпал у
других, но стремился также оставить свой след. Тацит подчеркивает, что «с
ранних лет он использовал живость своего ума в направлении: вырезать,
гравировать, рисовать, петь, приручать и объезжать лошадей. Иногда он
сочинял и читал свои стихи, что свидетельствует о его культуре». Нерон
проявлял определенный интерес к наукам о природе с целью её сохранения –
предпринимал поездки за пределы империи для изучения окружающей среды, и к
философии, в основном стоиков в числе которых был Сенека. Он любил
разговоры с мудрецами, чтобы тренировать свой ум и оттачивать остроту
реакции. Особенно увлекался Нерон пением и игрой на кифаре, хотя голос у
него был сиплый и слабый, его неудержимо влекло в театр, на публику. Это
был император, для которого лавка актера была желаннее, чем власть. Об
успехе на публике он заботился больше, чем о сохранении своей власти. Нерон
жаждал выступать перед публикой. Это было неслыханным делом, ибо к театру
римляне относились с презрением. Впервые Нерон осмелился выступить перед
публикой в Неаполе. Именно в это время случилось землетрясение, по одним
сообщениям, театр пошатнуло, но Нерона это не остановило, и он допел до
конца, по другим театр рухнул после представления, когда зрителей в нем уже
не осталось. (Свет., Нер.,20; Тацит, Анн.,XV, 34)
Желая больше всего на свете выступить в Риме, Нерон учредил особые
игры раз в пять лет, на которых актеры будут состязаться в пении, а жюри
определит победителя. Нерон хотел быть соискателем наравне с другими
актерами. Об этом неслыханном в римской истории факте Тацит повествует так:
«Еще до того как начались пятилетние состязания, сенат предотвратить
всенародный позор, предложил Нерону награду за пение и в добавление к ней
венок победителя в красноречии, что избавило бы его от бесчестия,
сопряженного с выступлением на театральных подмостках.
Но Нерон, ответив, что ему не нужны ни поблажки, ни поддержка сената и
что, состязаясь на равных правах со своими соперниками, он добьется
заслуженной славы по нелицеприятному приговору судей, сначала выступает
перед публикой с декламацией стихов, затем по требованию толпы,
настаивавшей, чтобы он показал все свои дарования, он снова выходит на
сцену, строго соблюдая все принятые у кифаредов правила: не присаживаться
для отдыха, не утирать пота ничем кроме одежды, в которую облачен, не
допускать выделения изо рта и носа. В заключение, преклонив колено, он
жестом руки выразил свое глубочайшее уважение к зрителям, после чего, делая
вид, что волнуется, застыл в ожидании решения судей.
Римская чернь, привыкшая реагировать на понравившиеся ей жесты
актеров, разразилась ритмичными возгласами восторга и рукоплесканиями.
Можно было подумать, что она была охвачена ликованием, впрочем, эти люди,
равнодушные к общественному бесчестию, пожалуй, и в самом деле искренне
ликовали.
Но людям, приехавшим из далеких городов Италии, которая все еще
оставалась суровой и хранила древние нравы, людям, непривычным к царившей в
Риме разнузданности, было трудно взирать спокойно на то, что творилось
вокруг. Не справлялись они и с постыдной обязанностью хлопать в ладоши, их
неумелые руки быстро уставали, они сбивали с ритма более ловких и опытных и
часто на них обрушивали удары преторианцы, расставленные между рядами для
того, чтобы не было ни одного мгновения заполненного нестройными криками
или праздным молчанием.
Известно, что многие всадники, пробираясь через тесные входы среди
напиравшей толпы, были задавлены, а других, которым пришлось просидеть в
театре весь день и ночь постигли губительные болезни.
Но еще опаснее было совсем не присутствовать на этом представлении,
так как множество соглядатаев явно, а еще большое их число – тайно
запоминали имена и лица входящих, их дружественное и недружественное
настроение. По их донесениям мелкий люд немедленно осуждали на казни, а
людей знатных впоследствии настигала затаенная на первых порах ненависть
императора». (Тацит, Анн., XVI, 4–5)
Великий пожар в Риме
В 64 году на Рим обрушилось страшное бедствие: вспыхнул грандиозный
пожар, который бушевал девять дней. Значительная часть города выгорела
полностью.
Самое странное, что нашлись люди, которые мешали тушить пожар, а были
и такие, которые, как пишет Тацит, «открыто кидали в еще нетронутые огнем
дома горящие факелы, крича, что они выполняют приказ, либо для того, чтобы
беспрепятственно грабить, либо в самом деле по чужой воле». (Тацит, Анн.,
XV, 38)
В народе поползли слухи, обвиняющие Нерона в поджоге Рима, якобы для
того, чтобы на месте старого города построить новый и назвать его своим
именем.
«И вот Нерон, чтобы побороть слухи, приискал виноватых и предал
изощренным казням тех, кто своими мерзостями навлек на себя всеобщую
ненависть и кого толпа называет христианами». (Тацит, Анн., XV, 44)
Нерон, который несся по жизни без руля и без ветрил, совсем не
заботился об управлении государством. Он вел себя так, будто весь мир
существует для его личного удовольствия. Жизнь его до краев была наполнена
разгулом, развратом, расточительством и разнузданной жестокостью. Казалось,
Нерон поставил перед собой цель полностью истощить великий Рим, который был
колоссально богатым государством.
Дворец Нерона
«Денежные поборы опустошили Италию, разорили провинции, союзные народы
и государства, именуемые свободными. Добыча была взята и с богов, ибо храмы
в Риме были ограблены, и у них отобрали золото». (Тацит, Анн., XV, 45)
Нерон однажды заявил: «Будем действовать так, чтобы ни у кого ничего не
осталось!» (Свет., Нер.,32)
«Более всего Нерон был расточителен в постройках. От Палатина до
самого Эксквилина он выстроил дворец, назвав его сначала Проходным, а потом
после пожара и восстановления – Золотым. Вестибюль в нем был такой высоты,
что в нем стояла колоссальная статуя Нерона высотой в 120 футов (около 36
метров), площадь его была такова, что тройной портик по сторонам был по
милю, внутри был пруд подобный морю, окруженный строениями, подобными
горам, а затем поля пестреющими пашнями, пастбищами, лесами, и
виноградниками, и на них множество домашнего скота и диких зверей. В покоях
же все было покрыто золотом, украшено драгоценными камнями и перламутровыми
раковинами, в обеденных залах потолки были штучные, с поворотными плитами,
чтобы рассыпать цветы, с отверстиями, чтобы рассеивать ароматы. Главный зал
был круглый и днем и ночью вращался вслед небосводу. В банях текли соленые
и серные воды. И когда такой дворец был закончен и освящен, Нерон только и
сказал ему в похвалу, что теперь, наконец, он будет жить по-человечески».
(Свет., Нер.,31) Таков дворец Нерона, сооруженный в центре Рима.
Повествуя об этом кошмарном времени, Тацит пишет: «Рабское
долготерпение и потоки пролитой внутри страны крови угнетают душу и
сковывают её скорбью». (Тацит, Анн., XVI, 16)
Восстание против Нерона и его смерть
Умопомрачительные безобразия Нерона в конце концов истощили терпение
римлян, и в 68 году против него поднялось восстание.
«Начало этому положила Галлия во главе с Юлием Виндексом, который был
пропретором этой провинции. Нерону уже давно было предсказано астрологами,
что рано или поздно он будет низвергнут, тогда он и сказал свои известные
слова: «Покормимся ремеслишком!» – чтобы этим оправдать свои занятия
кифареда.
О галльском восстании он узнал в Неаполе в тот день, в который когда-
то убил свою мать. Отнесся он к этому спокойно и беспечно: могло даже
показаться, что он обрадовался случаю разграбить богатейшие провинции по
праву войны. Он тут же отправился в гимнасий, с увлечением смотрел на
состязания борцов, за обедом пришли новые донесения, но он остался холоден
и лишь пригрозил, что худо придется мятежникам. И потом целых восемь дней
он не рассылал ни приказов, ни писем, ни распоряжений, предав все дело
забвению. Наконец, возмущенный все новыми оскорбительными эдиктами
Виндекса, он отправил сенату послание, призывая отомстить за него и за
отечество, но сам не явился, ссылаясь на болезнь горла. Больше всего он
обиделся, что Виндекс обозвал его дрянным кифаредом и назвал его не
Нероном, Агенобарбом (рыжебородым). Понуждаемый все новыми и новыми
вестями, он наконец, в трепете пустился в Рим. Когда же он узнал, что и
Гальба с Испанией отложился от него, он рухнул и в душевном изнеможении
долго лежал как мертвый, не говоря ни слова, а когда опомнился, то,
разорвав одежду, колотя себя по голове, громко воскликнул, что все уже
кончено.
В самом начале восстания, говорят, Нерон лелеял замыслы самые
чудовищные, но вполне отвечающие его нраву. Всех правителей провинции и
военачальников он хотел убить как соучастников и единомышленников заговора,
всех изгнанников и всех живших в Риме галлов перерезать, галльские
провинции отдать на растерзание войскам, весь сенат извести ядом на пирах,
столицу поджечь, а на улицы выпустить диких зверей, чтобы труднее было
спастись. Отказавшись от этих замыслов – не столько от стыда, сколько из-за
неуверенности в успехе – и убедившись, что война неизбежна, он сместил
обоих консулов раньше срока и один занял их место, ссылаясь на пророчество,
что Галлию может завоевать только консул.
Готовясь к походу, Нерон прежде всего позаботился собрать телеги для
перевозки театральной утвари, а наложниц, сопровождающих его, остричь по-
мужски и вооружить секирами и щитами, как амазонок. Потом он объявил
воинский набор по городским трибам, но никто годный к службе, не явился.
Тогда он потребовал от хозяев известное число рабов и отобрал из челяди
каждого хозяина только самых лучших.
Между тем пришли вести, что взбунтовались и остальные войска. Нерон,
узнав об этом во время пира, изорвал донесение, опрокинул стол, разбил об
пол два любимых своих кубка и, взяв у Лукусты яд в золотом ларчике,
отправился в Сервилиевы сады. Самых надежных вольноотпущенников он отправил
в Остию готовить корабли, а сам стал упрашивать преторианских трибунов и
центурионов сопровождать его в бегстве. Но те или уклонились, или прямо
отказались.
Дальнейшие размышления отложил он на следующий день. Но среди ночи
проснувшись, он увидел, что телохранители покинули его. Вскочив с постели,
он послал за друзьями, и ни от кого не получив ответа, сам пошел к их
покоям. Все двери были заперты, никто не отвечал, он вернулся в спальню –
оттуда уже разбежались и слуги, унесся даже простыни, похитив и ларчик с
ядом. Он бросился искать гладиатора Спикула или любого другого опытного
убийцу, чтобы от руки его смерть принять,– но никого не нашел. «Неужели нет
у меня ни друга, ни недруга?»– воскликнул он и выбежал прочь, словно желая
выбросится в Тибр.
Но первый порыв прошел, и он пожелал найти какое-нибудь укромное
местечко, чтобы собраться с мыслями. Вольноотпущенник Фаон предложил ему
свою усадьбу между Соляной и Номентанской дорогами, на четвертой миле от
Рима. Нерон, как был, босой, в одном тунике, накинув темный плащ, закутав
голову и прикрыв лицо платком, вскочил на коня, с ним было лишь четверо
спутников, среди них – Спор.
С первых же шагов удар землетрясения и вспышка молнии бросили его в
дрожь. Из ближнего лагеря до него долетали крики солдат, желавшей ему
гибели. Доскакав до поворота, Нерон и его спутники отпустили коней. Сквозь
кусты и терновник, по тропинке, проложенной через тростник, подстилая под
ноги одежду, император с трудом выбрался к задней стене виллы. Тот же Фаон
посоветовал ему до поры укрыться в яме, откуда брали песок, но он отказался
идти живым под землю. Ожидая, пока пророют тайный ход на виллу, он ладонью
зачерпнул напиться воды из какой-то лужи и произнес: «Вот напиток Нерона!»
Плащ его был изорван о терновник, он обобрал с него торчавшие колючки, а
потом на четвереньках через узкий выкопанный проход добрался до первой
каморки и там бросился на постель, на тощую подстилку, прикрытую старым
плащом. Все со всех сторон умоляли его скорее уйти от грозящего позора. Он
велел снять с себя мерку и по ней вырыть у него на глазах могилу, собрать
куски мрамора, какие найдутся, принести воды и дров, чтобы управиться с
трупом. При каждом приказании он всхлипывал и все время повторял: «Какой
великий артист погибает!»
Пока император медлил, Фаону скороход принес письмо, выхватив письмо,
Нерон прочитал, что сенат объявил его врагом и разыскивает, чтобы казнить.
В ужасе он схватил два кинжала, взятые с собой, попробовав острие каждого,
потом опять спрятал, оправдываясь, что роковой час еще не наступил. То он
уговаривал Спора начинать крик и плачь, то просил, чтобы кто-нибудь
примером помог ему встретить смерть, то бранил себя за нерешительность
такими словами: «Живу я гнусно, позорно – не к лицу Нерону, не к лицу –
нужно быть разумным в такое время –ну же, мужайся!»
Уже приближались всадники, которым было поручено захватить его живым.
Заслышав их Нерон в трепете выговорил:
« – Коней, стремительно скачущих, топот мне слух поражает.» – И с
помощью своего советника по прошениям, Эпафродита, вонзил себе в горло меч.
Он еще дышал, когда ворвался центурион, и зажав плащом рану сделал вид,
будто хочет ему помочь. Он только и мог ответить «Поздно!» –и: «Вот она,
верность!» – и с этими словами испустил дух.
Нерон скончался на тридцать втором году жизни в тот самый день (7
июня), в который когда-то погубил свою жену Октавию.» (Свет., Нер., 40-57)
В тот же самый день был провозглашен новый император – Гальба из рода
Сульпицев. Династия Юлиев-Клавдиев ушла в небытие.
заключение
Таков был Нерон. После детства, лишенного семейных привязанностей и
материнской любви, в 17 лет он получил Империю. Он был свергнут и убит,
едва достигнув тридцатилетнего возраста. Он был молод, любил молодость и
утонченность в искусстве. Он был экстравагантным и экспансивным,
посредственным актером, действительным или вымышленным, уничтоженным без
малейшего сожаления. Некоторые преступления Нерона были бесполезными и
отвратительными: убийство матери и Сенеки, его старого учителя. Забавная
комедия превратилась в трагедию.
Список использованной литературы:
Корнелий Тацит, Анналы.
Светоний, Жизнь 12 цезарей.
Эжен Сизек, Нерон, Ростов на Дону, 1998 год.
Е.В. Федорова, Императорский Рим в лицах, Смоленск, 1998 год.
-----------------------
[pic]
[pic]
[pic]
[pic]
[pic]
[pic]
Реферат на тему: Нестор Махно: історично-політичний портрет
Національний Державний
Одеський Університет
ім. І. І. Мечнікова
Реферат
з історії України на тему:
“Нестор Махно: історично – політичний портрет”
Виконала: студентка 110групи
Полєжаєва Н.В.
Перевірив: Міхеєв С.П.
Миколаїв
2001
План
Вступ
І Розділ. Народження та початок революційної діяльності Махна.
ІІ Розділ. Дії Махна під час окупації.
ІІІ Розділ. Перший союз Махна з радянською владою.
Заключна частин
Додатки
Список літератури
ВСТУП
Радянський режим хотів переробити його ім’я. Радянська історична
наука характеризувала махновщину, як “кулацкое контрреволюционное
анархистское движение, за которым стояли две – три тысячи ограниченных
людей: мародеров, убийц, боровшихся против пролетарского государства”[1].
О махновщині згадувати заборонялося, вивчати – тим більш. Маленьким
істеричним злим чоловіком зображували Нестера Махна[2] у книгах та кіно про
громадянську війну. Розмови про його жорстокість та патологічний садизм –
вигадка. Будеш жорстоко відноситися до людей, вони до тебе не підуть. Сила
махновщини базувалася на масовій підтримці. Хоча жорстокість була,
революції без крові не буває. Нестера Махно селяни слухали з
зацікавленістю, він говорив їх мовою, дуже емоційно. Є не освіченою
людиною, Махно мав талант, був хоробрим. Антисемітизм, який вони чинили
робивши єврейські погроми – неправда. Серед командирів було багато євреїв.
За проявлення антисемітизму Махно розстрілював. Сила Махна була в тому, що
він відстоював інтереси селян. Наділення землею, правом вільної торгівлі, в
політичному розумінні – за свободу думок.
Махновщина до тепер є, мабуть, наймасштабнішою “білою плямою” на
карті історії України періоду революції та громадянської війни. І
безперечно, залишається сповненою загадки протиріч фігура Н. І. Махно. В
багатьох статях, з’явившихся у пресі, з’являється бажання не стільки шукати
правду, скільки підняти наступний поштовх сенсаційного повторення однієї з
легенд, якими так багата тема. Більшість матеріалів раніше було недоступним
не тільки масовому читачу, але й історику. У нових джерелах з’явилася
можливість вивчати особистість Махна об’єктивно, без будь – якого
ідеологічного диктата. А вивчати є що. Тому автор даної роботи спробує
проаналізувати життєвий шлях цієї неординарної особистості в поданої
історії. Працюючи над темою автор стикнувся з такими проблемами: одна
подія, але в різних книгах датована по різному. Багато літератури, але
написано одне і теж саме, тому вибирати було важко.
Махно наділений в народній уяві фантастичними рисами і якостями,
а в офіційній історіографії радянського періоду – це постать ворога,
політичного авантюриста, бандита. Обидва підходи створюють спотворений
образ не лише однієї людини, а й такою соціального явища, як махновщина.
І Розділ
Різні джерела подають різні дати народження Н.Г.Махно. На
похоронній плиті Парижанського кладовища строк життя Махно обмежений
числами 1889-1934. В запису № 217 в метричній реєстраційній книзі Хресто-
Воздвиженської церкви міста Гуляйполе, зафіксовано, що Нестор Махно
народився 26 жовтня 1889 року. Походив з родини колишнього селянина, був
молодшим, п ятою за рахунком дитиною. Сім я рано втратила батька. Нестатки,
недоїдання були постійною супутниками його невеселого дитинства. Він
навчався у церковно-приходській школі. До другого класу ходив з пів-року -
вигнали. З семи років ходив у підпасках, наймитував. Потім працював на
Гуляй польському механічному заводі. Спочатку працював у фарбувальній
майстерні, а потім у літієвому цеху.Там він стає членом групи “Союз бедних
хлеборобов”. 26 серпня 1908 року пристав Караченцев заарештував Махна “за
причетність до зграї розбійників і здіснення кількох розбійницьких нападів
та вбивство селянина Гури”.
У в язниці він на відміну від багатьох своїх товаришів по
організації тримався стійко і з гідністю, відкидаючи всі пред явлені йому
звинувачення. Махно не падав духом і мріяв про втечу з в’язниці. Невдовзі
до рук тюремників потрапила записка, яку Махно спробував передати на волю.
Тюремне начальство розцінило її як спробу організувати втечу і посилило
охорону в’язнів. З 22 по 26 березня 1910 року обивателі Катеринослава
уважно слідкували за ходом судового процесу над “анархістами-комуністами”.
Вирок, винесений Одеським військово-окружним судом Махну, був суворий -
смертна кара. П’ятдесят два дні з жахом чекав він страти, але як
неповнолітній був помилуваний.
На все життя він запам’ятав ці страхітливі дні і нерідко сам,
коли став знаменитим ватажком, дарував життя приреченим на смерть.
2 серпня 1911 року у “столипінському” вагоні його разом з
іншими 11 каторжниками повезли до Москви, яку він уперше побачив через
грати знаменитої Бутирки. Махно просидів у цій відомій своїми жорстокими
порядками в’язниці з 4 серпня 1911 року по 2 березня 1917 року і завдав
великого клопоту тюремному начальству, тому з першого і до останнього дня
був закутий у кайдани. У камері № 5 доля звела його з відомим анархістом
П.Аршиновим, який став його духовним наставником. Махно з його допомогою
поновив свою освіту. Він цікавився російською і українською історією,
політичною ідеологією Маркса, Ласаля, Бакуніна, Кропоткіна. ”В умовах
каторги, - писав П.Аршинов про Махна, - він нічим особливим не відрізнявся
від інших, жив, як всі - носив кайдани, сидів по карцерах, вставав на
перевірку. Єдине, що привертало увагу - це його невгамовність. Він постійно
перебував у сварках, в репресіях і бомбардував тюрму своїми записками.
Писав на політичні і революційні теми було його пристрастю. Крім цього,
сидячи в тюрмі, він любив складати вірші і в цій галузі досяг більшого
успіху, ніж у прозі”[3]. Перебуваючи у тюрмі, Махно не втрачав надію втекти
на свободу. Спілкувався він з невеликим колом в’язнів, тому дістав кличку
“Скромний”. Ті, хто знав Махно, відзначали його природну кмітливість і
феноменальну пам’ять, завдяки якій він багато почерпнув з прочитаного і в
майбутньому міг легко жонглювати книжковою термінологією і справляти цим
самим сильне враження на неосвічене селянство, яке потягнулося до
революційної боротьби.
Водночас перебування у тюрмі негативно позначилося на здоров ї і
психіці Махна. Він захворів на туберкульоз і наслідок цього залишився без
однієї легені. З нетерпінням чекав він відзначенням 300-річчя династії
Романових, сподіваючись на амністію, але коли дізнався, що вона на нього не
поширюється, у відчаї ледь не покінчив життя самогубством. Першу світову
війну, на відміну від багатьох інших арештантів, він зустрів без
ентузіазму, розуміючи, що воювати доведеться мільйонам селян, у тому числі
його братам, яких він любив. Знав Махно і те, як негативно може вплинути на
становище селянських сімей воєнне лихоліття. Адже ще в період російсько-
японської війни 1904-1905 р.р. його брат Савка воював у Маньчжурії і
потрапив у полон. На все життя вкарбувались в його юнацьку пам’ять ті
нескінченні місяці, коли вся сім я з нетерпінням чекала повернення старшого
брата додому. Важко сказати, чим би закінчилося перебування Махна за
товстими мурами Бутирки, якби не Лютнева революція. Вийшовши після
повалення самодержавства з тюрми на вулиці Москви, Махно загубився в
людському вертепі і зрозумів правоту цезаревих слів, що краще бути першим у
провінції, ніж другим у столиці. Після кількох тижнів роботи в
анархістській організації, розпрощавшись з П.Аршиновим, він поїхав на
батьківщину.
Повернувшись 23 березня в Гуляйполе, Махно в очах односельців
постав справжнім героєм. Жадоба діяльності і влади переповнювали його.
Махно почав об’єднувати навколо себе близьких по духу людей, для того щоб
заволодіти землею та займатися вигоном з свого тіла паразитів, які б’ють
байдики та живучи у розкоші. Він щиро вважав, що своєю боротьбою з
експлуататорами сприяв поваленню самодержавства і заслужив значно більшого,
ніж інші. Тому, об єднавши колишніх “експропріаторів” і молодь, яка
прагнула покінчити з багатіями, він повів боротьбу з тими, хто після
Лютневої революції захопив владу в Гуляйполі. Це були в основному офіцери
кулеметної команди 8-го Сербського полку, який тут дислокувався . Вони
створили “Громадський комітет” і намагалися втілити в життя політику
Тимчасового уряду.
Махно зажадав створення “Селянського союзу”, який мав би право
контролювати дії комітету. Він користувався великою підтримкою не лише
селянства, яке бачило в ньому “страждальника за інтереси трудівників села”,
але й місцевих робітників. Не останню роль відіграв і той факт, що,
повернувшись до Гуляйполя, Махно одразу став працювати маляром на заводі
“Богатир”.
У квітні було створено “Селянський союз” на чолі з Махно. Крім того,
він увійшов до складу “Громадського комітету”. Добре вивчивши своїх
політичних суперників, Махно став справжнім диктатором у Гуляйполі та
окрузі. У серпні 1917 року він очолив Раду робітничих і селянських
депутатів, 4 жовтня був обраний головою профспілки деревообробників та
металістів, керував рядом інших організацій Гуляйполя, що виникли тоді.
Авторитет Махна зростав дуже швидко. Заперечуючи будь-яку владу, Махно
добився ухвалення такої резолюції: “Гуляй польський районний з’їзд Рад
трудящих рішуче засуджує претензії урядів Тимчасового уряду в Петрограді і
Центральної Ради у Києві на управління життям трудящих і закликає Ради на
місцях, усе трудове населення, яке згуртувалося навколо них, ігнорувати
будь-які розпорядження цих урядів. Народ – правитель для себе, у своєму
середовищі. Це його споконвічна мрія і настав час втілити її в життя.
Віднині вся земля, фабрики і заводи повинні належати трудящим. Трудове
селянство – господар землі, робітники – господарі фабрик і заводів”.
Перемогу Великого жовтня і проголошення Радянської влади на Україні
Махно зустрів схвально. Крім того, революцію підтримували селянські маси,
захищати інтереси яких він взявся. “Я стверджую з життєвого досвіду
районів, за якими я серйозно слідкував, - писав він згодом, - що у перші
два місяці, а саме у листопаді та грудні, торжество Жовтневого перевороту в
Росії українськими трудівниками на місці тільки віталося”[4].
ІІ РОЗДІЛ
Наприкінці січня 1918 року Центральна Рада, збройні сили якої були
розгромлені радянськими військами, підписала з Німеччиною та її союзниками
угоду, спрямовану проти першої в історії держави робітників і селян.
Колізеївська Німеччина намагалася, за словами В. І.Леніна,
“... задушити російських та українських робітників і селян, повернути
землі поміщикам, фабрики і заводи –банкірам, владу – монархії”[5],
виношуючи плани пограбування і колонізації східних районів, розпочала
наступ на величезній території від Балтики до Чорного моря. На боротьбу
проти німецько – австрійської навали піднялися революційні сили країни.
Однак молода Республіка Рад не могла протистояти інтервентам і змушена
була, щоб завоювати необхідний перепочинок, підписати грабіжницький
Брестський мир. Переважаючі сили окупантів і Центральної Ради, долаючи
опір радянських військ, просувалися в глиб України.
Махно різко виступив проти політики Центральної Ради,
звинувативши її у зраді інтересів революції, і одночасно підтримав
підписання Брестського миру, вважаючи його одним з найбільш розумних і
тактичних маневрів у тій ситуації селянства, яке отримало землю і
більше думало про весняну сівбу, ніж озброєний опір, не дуже поспішало
поповнювати махновські загони. До того ж українські буржуазні
націоналісти розпустили чутки, нібито німці везуть ешелони мануфактури,
інші необхідні в побуті товари, які будуть дешево розпродувати. Деякі
агенти Центральної Ради, навпаки, залякували селян тим, що австро –
німецькі війська спалюють села, мешканці яких чинять опір окупантам.
Махно розумів, що лише маючи численні добре озброєні загони, він
становитиме реальну силу, тому, крім своїх анархістів, він вербував
солдатів, що поверталися з фронту. Однак озброїти їх могли тільки
радянські війська, які вели бойові дії проти Центральної Ради та
іноземних інтервентів.
У березні 1918 року, дізнавшись, що в Пологах перебуває
начальник південних резервних радянських військ О.М. Беленкевич, Махно
запросив його до Гуляйполя, розповів про свою нелегку долю царського
в’язня, боротьбу проти поміщиків і колоністів, уміло показав, чого
досяг, а на завершення навіть влаштував парад свого війська. Беленкевич
був вражений побаченим і у запалі вигукнув: ”Гуляйполе –це маленький
червоний Петроград!” Він виділив Махнові 3000 гвинтівок, 2 вагони
патронів, 6 гармат і 9 вагонів снарядів.
Навесні 1918 року Махно боявся сам командувати військом, адже
жодного дня не був на військовій службі. Тому довірив цю справу
офіцерам. Проте, коли до Гуляйполя наблизилися німці, ті, вирішили
видати Махно окупантам. Його встиг попередити про наміри зрадників
В.Шаховський[6], завдяки чому йому вдалося втекти. Свого рятівника
Махно згодом призначив командиром артилерії. Приставши до одного з
червоногвардійських загонів, що відступали на схід, Махно рушив у
напрямку Таганрогу. Відтоді він ніколи недовіряв офіцерам і завжди
жорстоко з ними розправлявся. Так описали втечу Махна з Гуляйполя
О.Чуєнко та Н.Зуйченко. Саме він стверджував, що у той час, коли
готувалася оборона села, його викликав командуючий 1-ю революційною
армією, яка вела бої з німецькими військами в районі Нікополь-
Олександрівськ, П.В.Єгоров. З командармом у селі Федорівні
Мелітопольського повіту, де розміщувався його штаб, Махно не зустрівся,
оскільки той переїхав до Волновахи. Тут Махно і дізнався, що гуляй
польці без бою здали село німцям і гайдамакам. Махно залишив загін і
подався до Москви. Зазнали краху усі здійснені ним і його поплічниками
перетворення. В маєтки повернулися поміщики і колоністи, які за
допомогою окупантів відібрали у селян землю, вчинили криваву розправу
над ними. Кінець квітня і травня Махно подорожував по містах Південної
Росії і Поволжя. Скрізь намагався встановити зв’язок з місцевими
анархістами, видаючи себе за політкаторжанина, активного борця проти
тих, хто хотів задушити революцію і реставрувати монархію. В Саратові
Махно дізнався про те, що 28 квітня німці розігнали збанкрутілу
Центральну Раду і поставили на чолі української держави гетьмана
Скоропадського. З одного боку, Махна порадувала ця звістка, бо ніби
підтвердила правильність його боротьби проти Центральної Ради, а з
іншого, - він розумів, що відродження гетьманщини є кроком до
відновлення монархічних порядків.
Поїзд, в якому їхав Махно, через відсутність палива на кілька
днів зупинився у Тамбові. Махно уважно прислухався до розмов про життя
у столиці. Дізнавшись, що її населення голодує, він накупив для себе
повну валізу білого хлібу. З таким багажем і револьвером за пазухою він
з’явився у перших числах червня в Москві.
Першопрестольна за 1 рік різко змінило своє обличчя. Зсередини
березня 1918 року вона стала столицею Радянської Росії. Махно зустрівся
зі своїм старим товаришем П.Аршиновим і дізнався про розгром у квітні
органами ЧК анархістів у Москві та Петрограді. Протягом певного часу
Радянська влада не переслідувала так званих “ідейних анархістів”,
революції виступали проти Тимчасового Уряду, заявляючи, що борються за
інтереси трудящих. Однак у міру зміцнення робітничо–селянської влади
анархісти розпочали кампанію наклепів на більшовиків, повели шалену
пропаганду за руйнування основ державного устрою, заперечення будь–якої
влади, стали на шлях розбою і насильства. До своїх лав вони почали
залучати не лише карних злочинців, але й запеклих ворогів революції. За
таких обставин ЧК на чолі з Ф.Е. дзержинським провела ряд операцій по
знешкодженню анархістів, які, по суті перейшли у табір затятих ворогів
соціальної революції. Махно обурювався діями Радянської влади хоча в
глибині душі вважав міських анархістів зрадниками великої ідеї, бо був
твердо переконаний, що справжній анархіст мусить не відсиджуватися в
столиці, а йти на село і піднімати селянські маси на революційну
боротьбу.
П. Аршинов організував зустріч Махна з Кропоткіним, яка
відіграла важливу роль у долі гуляйпільського анархіста – можливо,
вперше він відчув себе особою, здатної вершити історичної ваги справи.
Побував він і в залі засідань Всеросійського з’їзду профспілки
текстильників, який проходив під головуванням М. Горького, слухав
виступи лідерів лівих есерів М.Спиридонової і Б. Камкова.
Махнові не можна відмовити у певній політичній прозорливості.
Коли 6 липня у Москві під час роботи V Всеросійському з’їзді Рад
спалахнув лівоесерівський заколот, свідком якого він став, Махно
заявив, що “більшовики розіб’ють їх одним авторитетом Леніна і
Троцького”[7].
Махно регулярно читав пресу, де все частіше з’являлися
повідомлення про кривавий терор калізерівських окупантів і гетьманців
на Україні та про опір, який чинили загарбникам їх посібникам
українські робітники та селяни. Особливо пильно слідкував він за
повідомленням про селянські повстання.
ІІІ Розділ
4 січня 1919 року Реввійськрада республіки видала наказ про
створення українського фронту командуючим його було призначено одного з
військових керівників Жовтневого повстання 1917 року у Петрограді В.
Антонова –Овсієнка. Починався новий етап визволення України від
петлюрівців, денікінців, Антанти. Фронту підпорядковано лише 12 тисяч
багнетів і шабель з 20 гарматами, - кількість вкрай недостатня для ведення
активних бойових дій. Отож, серйозний розрахунок робився на взаємодію з
повстансько-партизанськими загонами, кількість яких постійно зростала.
Зірка Махна швидко сходила на кривому небосхилі громадянської війни з осені
1918 року. Своїми діями партизанський загін Махна протягом вересня – грудня
1918 року завдав багато неприємностей як гетьманській варті, так
окупантам. На початку січня на станції Пологи зібралася нарада
представників окремих повстанських загонів, що діяли на суміжних з
махновською територіях. У нараді взяло участь близько 40 делегатів, якими
було запропоновано об’єднати дії повстанців під керівництвом оперативного
штабу. З’їзд ініціативу підтримав: на 8 січня було призначено наступ.
Розрізнені загони зливалися у 5 полків загальною кількістю в 200 чоловік.
Полки діставали порядкові номери і ім’я батька Махна. Оперативний штаб
визначив 4 ділянки, на яких розгорталися бойові дії. Територія, де діяли
повстанці – махновці, була досить великою. Фронт становив 150 верст. Наступ
розгортався успішно. Силоміць мобілізовані ворогом селяни масово переходили
на бік повсталих у ході перших сутичок. На 20 січня у махновців
налічувалося на озброєнні близько 15 тисяч багнетів, 1000 шабель і до 40
кулеметів, а лінія фронту зросла до 225 верст. Саме на об’єднані з цією
значною повстанською силою орієнтувався Антонов – Овсієнко в наказі від 17
січня 1919 року свого підлеглого В. Аусеема. Щодо Махна завдання було
сформульоване так: “В південному напрямі поки що обмежитися прочищенням
дороги до Махна”[8]. Безпосередньо завдання “прочищення дороги до Махна
було покладено на окремий загін під командуванням П. Дибенка[9].
Отже, 21 січня загін на чолі з Дибенко захопив станцію Синельникове.
По це дізналися махновці, які також шукали контактів з Червоною Армією. Ще
начальнішою стала потреба в такому союзі для махновців після 20 січня.
Несподівано становище на фронті для них ускладнилося. На підмогу
білогвардійським загонам і німцям – колоністам з Кавказу в Приазов’я почали
прибувати частини Добровільної армії. В напрямку Гуляйполя вирушило близько
20 тисяч білогвардійців. Гуляйполе в запеклих боях переходило з рук в руки.
Врешті-решт довелося здати його. Становище було настільки критичним, що
залишалося сподіватися лише на допомогу Червоної Армії.
26 січня виконуючи завдання Махна, Чубенко зустрівся у
Нижньодніпровську, під Катеринославом, з Дибенком. О.Чубенко не приховував
критичного становища повстанців. Їм украй потрібні були зброя і боєприпаси.
Дибенко виявив жвавий інтерес до Махновців і обіцяв після взяття
Катеринославу одразу ж приїхати до Гуляйполя.
Союз із Червоної Армії допоміг повстанцям знову визволити район
Гуляйполя, поповнити запаси зброї, боєкомплектів.
2 лютого штаб Дибенка уклав угоду про входження до складу його
групи частин отамана Н.Григор’єва. Тоді Укрфронт прийняв рішення про
перетворення бригади Дибенка у 9 –ту полкову задніпровську дивізію у складі
3 – х бригад. “З 19–го і 20–го полків, - говорилося в наказі, підписаному
19 лютого, - утворити 3 – ю бригаду під командою Махна, у складі якої
організувати 7 – й, 8 – й і 9 – й Задніпровські піхотні стрілецькі
полки”[10]. З цього приводу Дибенко приїжджав у Пологи, де й повідомив
Нестеру Махнові про його призначення командиром. Довіра, з якою поставилося
до повстанців і безпосередньо до самого Махна командування Червоної Армії,
справила на нього велике враження.
З 1–го лютого до початку березня бригада зросла кількісно – з 4 – х
до 7– ми тисяч бійців. Причому вона безперервно перебувала на фронті.
Наприкінці січня – на початку лютого в кровопролитних боях махновці, як уже
відзначалося, визволили Гуляйполе та розташовані поблизу містечка та села.
Відзначалося блискуче керівництво командирів частин на чолі з Махном.
Бригада Махна дедалі більше втягувалася у бойові дії.
19 лютого командуючий Харківською групою військ А. Скачко наказав
бригаді Махна оволодіти залізнично ділянкою Пологи – Волноваха, що й було
виконано. 15 березня махновці захопили Бердянськ, а 17 – Волноваху. Це був
політичний успіх. 16 березня головком Вацетіс поставив перед Укрфронтом
завдання розвивати операції для оволодіння узбережжям Азовського моря до
Таганрогу включно.
Махно енергійно взявся за виконання поставленого завдання. Уже
в 20 – х числах березня його частини підійшли до Маріуполя і блокували
місто з суші. Бій за Маріуполь тривав 3 дні. Взяття Маріуполя було славною
сторінкою в історії революційного повстанства.
Трудове селянство активно виступало до лав махновців, бригада
зростала, її чисельність стримувалася тільки відсутністю достатньої
кількості зброї обмундирування. Швидко зростав і авторитет Махна. Він
ставав політичною фігурою серед командного складу Червоної Армії. Посилився
його вплив на маси. На той час він мав уже кілька поранень, а загалом
протягом громадянської війни був поранений понад 10 разів.
Бригада Махна продовжувала наступ у напрямку Таганрога. До
Таганрога залишалося 45 верст. Діючі у вузькій смузі вздовж узбережжя
Азовського моря, 3 – я Задніпровська бригада дедалі більше відривалася від
інших частин дивізії. Практична 1–ша дивізія як єдине ціле перестала
існувати, 1-ша її бригада на чолі з Григор’євим створила ядро Одеської
групи військ, 2-а –Кримської .Насамперед така ситуація позначилася на
постачанні бригада. Ряд документів, підготовлених політ працівниками у
березні 1919 року, свідчать про складне і суперечливе становище бригади.
Вацетіс запропонував передати її Південному фронту. Командування Укрфронту
не хотіло втрачати цілком боєздатну одиницю, тому зволікало з виконанням
завдання наказу. Командуючий 15–го квітня включив 3-тю Задніпровську
бригаду до створення ним 2-ї Української армії. У штабі Денікіна досить
точно оцінили небезпеку виходу червоних до Таганрогу. Ворог швидко
перегрупував сили, завдав потужного удару в найслабше місце – на стик
Південного і Українських фронтів. Бригада Махна потрапила у скрутну
ситуацію. Був повністю оголений лівий фланг бригади Махна, яка дійшла до
Новомиколаївки. 3-я Задніпровська бригада вимагала негайної підтримки. 9-го
квітня Дибенко видав наказ, яким керівництво бойовими діями в районі
прориву повністю поклав на Махна. Бригада перебувала в епіцентрі бойових
дій. 12-го квітня білогвардійці знову почали поступати, а бригада серйозної
допомоги та і не дістала. Оперативні зведення за 13-29 квітня свідчать, які
випробування випали на долю бригади і як стійко вона їх долала. Квітневі
бої, відсутність рішучої і ефективної допомоги з боку командування Червоної
Армії позначилися не лише на боєздатності бригади, а й значно підірвали в
ній дисципліну та морально – політичний стан. Це неминуче вело до
загострення взаємовідносин з місцевими органами Радянської влади. Коли
махновські полки похитнулися, цим вирішив скористатися начдив розгромленої
білими 3-ї дивізії Молчанов. Не маючи змоги прямо звинуватити Махна у
зраді, він 18-го квітня телеграфував в інстанції, що нібито махновці погано
ставляться до червоноармійських частин. Командуючи Укрфронтом вирішив
особисто проінспектувати махновські частини. Приїзд командуючого фронтом у
Гуляйполі оздоровив морально – політичну атмосферу в бригаді. Бійці
пересвідчилися, що командування занепокоєне їхнім становищем. Конфлікт було
вичерпано , і обидві сторони заспокоїлися.
Влітку 1919 року Радянська влада переживала найкритичніший момент
свого існування. На Україні вона була ліквідована, виникла безпосередня
загроза захоплення білими Москви. У цій обстановці керівництво УССР не
змогло виявити справжніх, глибинних причин своїх невдач пішло найлегшим
шляхом, переклавши частину своїх невдач безпосередньо на Махна,
звинувативши його в дезорганізації фронту – виступи проти Радянської
влади. 8-го травня наказом по військах Укрфронту 2-а Українська Радянська
армія у повному складі передавалася у розпорядження Південного фронту. Вся
2-га Українська Армія складалася лише з бригади Махна. Військова інспекція
пропонувала замінити бригаду на фронті іншими частинами, провести її
переформування і надати вигляду регулярної, Махна від командування усунути
і розпочати над ним слідство. Цього не сталося. Практично з боїв махновці
не виходили. Як і в квітні, від них вимагалося продовжувати наступ на
Таганрог. 9 травня кавалер ордена Червоного прапора надчив Григор’єв
зчинив антирадянський заколот. З пропозицією об’єднати сили Григор’єв
звернувся і до Махна: Григор’єва оголосити поза законом, а від Махна
вимагали чітко заявити про свою позицію. Махно запевняв, що триматиме
фронт, але відмовлявся писати відозву проти Григор’єва доти, поки надіслана
ним особисто до того депутація не з’ясує причин заколоту і його характер.
19-го травня денікінці знов розпочали наступ. Махновські частини,
які у квітні зазнали значних втрат, а потім і почали переформування були
явно не готові до серйозних боїв. Штаб Махна доповів: “Згідно з наказом
наші частини перейшли в наступ. Наступ розвивався успішно. Ми свій
обов’язок виконали, але вищі органи затримують постачання армії патронами”.
Довелося відступати. На Україну прибув голова Реввійськради республіки П.
Троцький, яким навесні 1919 року розгорнув запеклу боротьбу з партизанщиною
у Червоній Армії. В поле його зору потрапили й махновські частини. У 20-х
числах травня Махно “бомбардував” Харків і Катеринослав телеграми з
вимогами негайно дати зброю і особливо патрони. По їхніх полках поповзли
чутки про зраду повстанців керівництвом Червоної Армії. Посилилися хитання
у селянському середовищі, викликані політикою “воєнного комунізму”. Махно
помагав нейтралізувати їх і зберегти боєздатність частин. Проте на той час
ідеологічні розходження Махна з більшовиками побудовані на протилежних
оцінках “воєнного комунізму” ,не стали очевидними.
Члени Ради Оборони, готуючись до розгрому своїх, навіть, не
вчорашніх, а нинішніх союзників, які виявляли готовність боротися зі
спільним ворогом, аби лише були патрони і гвинтівки. Одразу ж постало
питання, як рішення Ради Оборони втілити в життя.
2-8 травня Реввійськрада Південного фронту повідомила штаб
махновців про заборону реорганізації бригади в дивізію. Неважко було
передбачити, що це викличе у Махна бурхливу відповідну реакцію. Через
півтори години після одержання телеграми з штабу фронту полетіла
відповідь: ”Я ніколи не прагнув до вищого звання... і, залишаючись чесним
революціонером ..., заявляю, що з 2-х годин дня цього 28 травня не вважаю
себе начальником дивізії, а відповідно і командиром бригади. Я більше
зроблю у майбутньому в низах народу для революції – я йду. Батько
Махно”[11]. Реакція махновців була швидкою і рішучою. 29-го травня
командуванню Південного і Українського фронтів, штаб першої повстанської
дивізії надіслав телеграму, в якій висловив свою категоричну незгоду з
рішенням Південного фронту як несправедливим щодо “вождя повстанців
товариша Махна”.
Зав’язався телеграфний двобій, оскільки Реввійськрада Південного
фронту була неспроможною на будь – які реальні дії проти Махна. Телеграф
передав, що Реввійськрада Південного фронту визнала дії і заяву Махна
злочином, через що він підлягає арешту і суду Ревтрибуналу.
Тим часом денікінці продовжували наполегливо атакувати. Троцький
викликав на зв’язок Махна і запропонував йому зайняти своїми військами
фронт, замінений 13-ю армією. Махно почав доводити, що у ньому не має ні
людей, ні зброї. Троцький наполягав, Махно відмовився. Розмова
закінчилася лайкою. Радянське керівництво кваліфікувало це як
контрреволюційний крок. З наказу Троцького Махно фактично поставав як
ворог. Троцький опублікував статтю “Махновщина”. Стаття не залишила від
махновщини каменя на камені. Гуляйполе було здано. Агітаційно –
пропагандистська анти махновська кампанія набула широкого розмаху. 6 червня
в одному з наказів голови РВРР відверто говорилося про зраду Махна, а ще
через два дні з’явився новий наказ під назвою “Кінець махновщини”. 19
червня Махно перейшов на правий берег Дніпра. Частково махновські частини
було переформовано, а інші боролися з денікінцями на південній Україні
влітку 1919 року. 18 червня Троцький повідомив про розстріл арештованих
Надзвичайним трибуналом членів махновського штабу. Махну вдалося зберегти
життя.
Таким в окремих найголовніших подробицях постає перший період
співробітництва махновців із радянською владою. Він був найбільш тривалим і
для обох сторін мав чимало позитивного, однак скінчився безславно. Іноді
зустрічаються твердження: якби, Махно не пішов на конфлікт з Радянською
владою, він зайняв би в історії зовсім інше місце. Хочеться заперечити,
однак історія тим і прекрасна, що кожен займає в ній тільки своє місце.
Весь 20-й рік Радянська влада воювала з махновщиною. З Криму йшов
Врангель, і Червона Армія знову була змушена звернутися по допомогу до
Махна. Махно пішов на Союз, рахуючи, що в першу чергу він повинен боротися
з контрреволюцією, але прохав випустити з в’язниць усіх анархістів.
Радянське командування не прийняло його умов. Почалася боротьба Махна з
Червоною Армією. Загін на чолі з Махно перетнув Радянсько – румунський
кордон. З Румунії Махно переїхав в Польщу, жив в Німеччині, переїхав до
Франції. Вмер 6 червня 1934 року. Поховано на парижському кладовищі Пер –
Па – Шез.
ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА
Н. Махно цікава особистість. Він – людина-легенда. Людина –
суперечлива, людина про яку ведуться суперечки до нашого часу. Він зумів
поставити на свої чорно – малинові знамена селян України проти німів, проти
більшовиків, проти білогвардійців – за себе, за свою землю і волю.
Нагороджений найвищим більшовицьким орденом – Войового Червоного Прапора.
Махно – вождь народного повстання, яке жахало і білих , і червоних. Він
головнокомандувач Першої Української повстанської армії, з якими
рахувалися, і якого боялися. Широким українським степом минула слава про
Махно. Полонений ідеєю свободи, невисокий на зріст, якого змогли вбити ні
багаторічна каторга, ні велика кількість ран. Він притягував людей, наче
магніт. Нерідко військо Махна сягало чверті мільйона чоловік. Махно – це
унікальна і складна постать Української національної історії. Він приніс і
славу Українському селянству, і завдав колосальних жертв.
Хочеться вірити, що постать Махна нашими істориками буде
ґрунтовно переосмислена й він зображуватиметься не як авантюрист, а як
представник широких селян. Слід детально вивчити феномен махновщини як
соціального явища. Махно і махновщина не піддаються одномірним оцінкам, це
– суперечливе і трагічне явище в історії громадянської війни.
ДОДАТКИ
|[pic] |[pic] |[pic] |
| |Командир Задніпровської | |
| |Дивізії П.Є. Дибенко та | |
| |комбриг Н.І.Махно. | |
|Н.І. Махно 1919 | |Влас Шаховський 1919 |
ЛІТЕРАТУРА
1. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Махно: исторические повествования.-К.,
1993.,-592 с.
2. Волковинський В.М. Нестор Махно: проти усіх влад і режимів// У кн.:
сторінки історії України: ХХ
століття. –К., 1992. – 289 с.
3. Гаєв Ю. “Нестора Махно не может понять ни Ленин, ни Троцкий ни
Деникин”: олегендарном и непонятном и забытом “батьке” рассказывают
сегодня жители столицы бунтарской Махновии // факти и коментарии. – 1998.
–132 с.
4. Голос України. – 1996. – 3 грудня. - 16 с.
5. Кларов Ю.Побочный сын анархизма: Батька Махно и бесславный конец
“махновського государства”. – В кн.: Переписка на исторические темы/
Сост.В. А. Иванов.- М.: Политиздат, 1989. – 294 с.
6. Краткая биография. Н. Махно // Социс. – 1991. - №3. – 129 с.
7. Радянська освіта. – 1990. – 21 вересня
8. Турченко Ф. Г. //Новітня історія України. – 10-11 клас. – 1998. – 358
с.
9. УІЖ. - 7’89
-----------------------
[1] УІЖ 7’89 110c.
[2] див. ДОДАТКИ
[3] УІЖ 7’89 110с.
[4] УІЖ 7’89 110с.
[5] УІЖ 7’89 114с.
[6] див. ДОДАТКИ
[7] УІЖ 7’89 110с.
[8] УІЖ 7’89 112с.
[9] див. ДОДАТКИ
[10] УІЖ 7’89 114с.
[11] УІЖ 7’89 112с.
| |
