|
Реферат: Армянская Культура в XIX веке (Культурология)
АРМЯНСКАЯ КУЛЬТУРА В XIX ВЕКЕ
План:
1. Литература, искусство
2. Печать, публицистика
3. Школа, наука
В XIX столетии армянская культура пережила значительный подъем. Особенно
больших успехов достигла она во второй половине века. Присоединение
Восточной Армении к России усилило и укрепило русско-армянские культурные
связи. Главными, определяющими в армянской культуре стали прогрессивные,
демократические течения. Следует отметить, что и в этот период в развитии
литературы, искусства, образования, печати и науки большую роль играли
армянские общины Москвы, Тбилиси, Константинополя и Измира.
1. Литература, искусство
В начале XIX века в армянской художественной литературе еще ощущалось
влияние средневековой схоластики. Хотя господствовавшее литературное
течение—так называемый армянский классицизм—на примерах исторического
прошлого и, в частности, в панегириках, посвященных разным выдающимся
деятелям, царям и полководцам, проповедовало патриотизм, смелость и
самоотверженность, тем не менее значительная часть произведений литературы
была пронизана религиозно-догматическими идеями, была далека от народа, от
волновавших его насущных вопросов. Литературным языком был грабар,
непонятный широким народным слоям.
С 1820—1840 гг. происходят заметные сдвиги. Классицизм уступает место новым
литературным течениям—романтизму, а впоследствии реализму. Одной из ведущих
тем в литературе становится народ, волнующие его проблемы, современный
человек с его внутренним миром и чувствами. В литературу все чаще проникают
социальные мотивы, демократические идеи. На смену грабару приходит новый
литературный язык—ашхарабар, формируется новая армянская литература.
Определенная заслуга в создании новой литературы принадлежит поэту Арутюну
Аламдаряну (1796—1834) и писателю, публицисту Месропу Тагиадяну
(1803—1858). Но решающую роль в этом деле сыграл великий просветитель-
демократ, писатель и педагог Хачатур Абовян.
|[pic] |Хачатур Абовян (1809—1848) родился в селе Канакер близ |
| |города Еревана. Начальное образование получил в |
|Хачатур |Эчмиадзинском монастыре, продолжил обучение в тифлисской |
|Абовян |школе Нерсисян. Затем около пяти лет он учился в Дерптском |
|(1809—1848)|университете, где и сформировалось его |
| |просветительско-демократичеекое мщровоззре-ние. |
| |Возвратившись на родину, Абовян занялся педагогической и |
| |литературной работой. Абовян — автор стихотворных и |
| |прозаических произведений, учебных пособий, научных и |
| |публицистических статей. |
Вершиной его творчества является исторический роман «Раны Армении», в
котором обрисованы положение армянского народа в начале XIX века, его
освободительная борьба против иноземных угнетателей. В основе Хачатур
Абовян фомана и других произведений
писателя-демократа лежат идеи патриотизма, гуманизма и дружбы
народов.
Абовян вел упорную борьбу против реакционных сил своего времени. Он добился
прогрессивных преобразований в школьном деле, пропагандировал передовые
мысли своего времени, разоблачал представителей царской бюрократии и
реакционных клерикалов. Великий просветитель стал основоположником новой
армянской литературы, сыграл громадную роль в развитии новой культуры, в
распространении просветительских и демократических идей среди армянской
общественности.
Период 1850—1860-х гг. был переломным как в общественно-политической, так и
в культурной жизни армянского народа. Литература, искусство, печать и
другие области культуры пережили значительный расцвет. Появился ряд
выдающихся писателей, поэтов, публицистов демократического направления;
среди них особенно прославился писатель, революционер-демократ Микаэл
Налбандян.
|[pic] |Микаэл Налбандян (1829—1866) родился в Новом На-хичеване |
| |(близ Ростова-на-Дону). Здесь же он получил начальное |
|Микаэл |образование, затем обучался в Московском и Петербургском |
|Налбандян |университетах. Его мировоззрение сложилось под |
|(1829—1866)|непосредственным влиянием великих русских |
| |революционеров-демократов Белинского, Чернышевского, Герцена|
| |и других. Налбандян писал стихотворения, поэмы, прозу, |
| |научно-критические, публицистические статьи и книги, |
| |переводил из Пушкина, Лермонтова, Беранже и Гейне. |
Лучшие его стихотворения—«Свобода», «Дни детства», «Песнь итальянской
девушки»—написаны с большим мастерством и проникнуты горячим патриотизмом и
революционным пафосом. Поэт-революционер смело заявлял:
«Свобода!»—восклицаю я.
Пусть гром над головою грянет,
Огня, железа не страшусь,
Пусть враг меня смертельно ранит,
Пусть казнью, виселицей пусть,
Столбом позорным кончу годы,
Не перестану петь, взывать
И повторять: «Свобода!».
(Перевод В. Звягинцевой),
Цель и смысл своей жизни Налбандян видел в служении простому,
угнетенному народу, В 1861 г. он писал: Мы добровольно посвятили
себя отстаиванию прав простого народа. Пера своего и себя мы не
посвятили-богачам, чувствующим себя неуязвимыми за грудами
золота,, особенно когда власть находится в руках тиранов. Но тот
злосчастный армянин, тот забитый, жалкий, нищий, голый и голодный
aрмянин, угнетаемый не только чужеземцами и варварами, но и
своими собственными богачами, своим духовенством в полуграмотными
людьми... вот этот армянин по всей справедливости привлекает
наше внимание, и ему именно, не колеблясь ни минуты, посвятили мы все наши
силы. Защищать безжалостнопопранные права этого армянина—вот подлинный
смысл и цель нашей жизни. И чтобы достигнуть этой цели, мы не остановимся
ни перед тюрьмой, ни перед ссылкой, и будем служить ей не только словом и
пером, но и оружием, если когда-нибудь удостоимся взять в руки оружие, и
освятить своею кровью прославляемую нами свободу.
Налбаидян стремился объединить социальную и национально-освободительную
борьбу армянского нардоа с русским революционным движением и с этой целью
установил' политические связи с известными русскими революционерами
Герценом, Огаревым, Бакуниным, которые высока оценили его. Так, Герцен в
письме революционеру Н. А. Серно-Соловьевичу от 24 июня 1862 г. писал о
Налбандяне: «Это преблагороднейший человек, скажите ему, что мы помним и
любим его». Налбандян,—писал Огарев,—«золотая
душа, преданная бескорыстно, преданная наивно, до святости».
За свою революционную деятельность Налбандян в 1862 г. был арестован
царской полицией. Скончался он в ссылке, в городе Камышине Саратовской
губернии.
В 1840—1850-х гг. зазвучала лира Гевонда Алишана (1820—1901)—одного из
основоположников новой, патриотической армянской поэзии.
В армянской литературе 1860-х гг. достойное место занимают видный поэт
Смбат Шахазиз (1840—1907) и известный за-дадноармянский поэт Мкртич
Пешикташлян (1828—1868). В конце 60-х и в начале 70-х годов творил
замечательный лирик Петрос Дурян (1852—1872), один из ярких представителей
армянской литературы XIX столетия.
Во второй половине XIX века наряду с поэзией и прозой развивались
драматургия и сатира. Романтизм стал мощным идейным оружием
боевого патриотизма и национально-освободительного движения, в
литературе усилилось реалистическое Рафаел Патканян направление.
|[pic] |Крупнейшими представителями армянской художественной |
| |литературы этого периода стали поэт Рафаэл |
|Раффи |Патканян, романист Раффи, драматург Габриэл Сундукян и|
|Акоп |сатирик Акоп Паронян. |
|Мелик-Акопя|Основным мотивом произведений Рафаэла Патканяна (Гамар |
|н, |Катипа, 1830—1892) является идея освобождения Западной |
|1835—1888) |Армении от турецкого ига. Поэт призывал любить родину и |
| |бороться за ее свободу с оружием в руках. Устами героя одной|
| |из своих поэм Патканян задавал вопрос: |
| |«И теперь нам молчать, когда яростный враг Отнял |
| |меч—оборону, унизив наш стяг, У работников плуг вырвал |
| |дерзко из рук, Переделал на цепи тот меч и тот плуг? О, горе|
| |в плену мы должны изнывать! И ныне молчать?». |
И следовал ответ:
«Пусть молчит тот, кто нем, чей недвижим язык, Или тот, кто в ярме видеть
сладость привык! Но в ком сердце мужчин, кому честь дорога, Пусть
бесстрашно идет против злого врага! Кто славой сумел свою смерть увенчать,
Тот вправе молчать!».
(Перевод Валерия Брюсова)
|[pic] |Особенно большой популярностью среди патриотических |
| |произведений Патканяна пользовались стихотворения «Слезы |
|Габриэл |Аракса», «Песнь матери Агаси», поэма «Смерть храброго |
|Сундукян |Вардана Мамиконяна» и другие. В свое время были широко |
|(1825—.1912|известны и сатирические стихотворения автора, в которых едко|
|) |высмеиваются космополитизм и паразитический образ жизни |
| |юношей и девушек из семей армянских богачей. В своем |
| |творчестве Патканян обращался к животрепещущим вопросам дня.|
| |Патриотическая лира Рафаэла Патканяна оказала большое |
| |влияние на молодое поколение. |
О поэзии Патканяна Валерий Брюсов писал: «Ее основная сила в чувстве
высокого патриотизма, в той огненной и бескорыстной любви к родному народу,
которая выражается не в одних дифирамбах, но и в горьких сатирах. Истинная
любовь не чуждается гнева и даже ненависти, и именно потому веришь в
глубину любви Патканяна...»
Раффи (Акоп Мелик-Акопян, 1835—1888) —один из крупнейших мастеров армянской
художественной литературы, известный романист. Его перу принадлежат также
повести, рассказы, стихотворения и статьи.
Творчество писателя отличается высоким мастерством. Его исторический роман
«Самвел»— одно из лучших произведений армянской литературы. Произведения
Раффи проникнуты идеями патриотизма, свобобы, национально-освободительной
борьбы. Его романы, в особенности «Искры» и «Хент», нашли широкий отклик в
народе и в значительной степени содействовали развертыванию армянского
национально-освободительного движения против турецкого деспотизма.
В ряде произведений автора обличаются представители ростовщического
капитала, подвергаются резкой критике отсталые, феодальные порядки и
свойственные им общественные и бытовые явления.
Во второй половине XIX века расцвела реалистическая драматургия,
основоположником и крупнейшим представителем которой был Габриэл Сундукян
(1825—.1912).
Перу Сундукяна принадлежат пьесы «Хатабала», «Еще одна жертва»,
«Разрушенный очаг» и другие. Венцом его творчества является пьеса «Пэпо»,
написанная в 1870 г. и впервые поставленная год спустя в Тифлисе. В этом
глубоко реалистическом произведении изображается действительность того
времени—жизнь различных общественных слоев, их быт, нравы, социальные
противоречия; разоблачается бюрократизм и взяточничество царских
чиновников. Пьеса «Пэпо» открыла новый этап в истории армянского театра.
Сундукян выступал как защитник обездоленных и бесправных тружеников,
бичевал корыстолюбие и низменные поступки купцов и ростовщиков. Главная
идея его творчества—стремление к социальной справедливости.
|[pic] |В этот период получила развитие также сатира, блестящим |
| |представителем которой является Акоп Паронян (1843— 1891). |
|Акоп |Им созданы многочисленные произведения: «Национальные |
|Паронян |столпы», «Высокочтимые попрошайки», «Багдасар-ахпар». |
|(1843— |«Восточный дантист», «Жертвы деликатности» и многие другие |
|1891). |произведения, в том числе статьи, очерки, фельетоны и |
| |пародии. |
| |В армянской литературе второй половины XIX века своим |
| |реалистическим искусством и демократическими идеями |
| |выделялись также романист Перч Прошян (1832—1907), поэт, |
| |прозаик, детский писатель Газарос Агаян (1840—1911) и |
| |другие. |
Значительные сдвиги произошли и в области армянского искусства—театра,
музыки и живописи. Так, если до 1850-х годов театральные представления
носили Случайный характер, не имелось постоянных артистических трупп, то во
второй половине XIX века положение изменилось: представления стали более
или менее Габриел Сундукян
регулярными, возникли новые, относительно постоянные театральные
коллективы, появились профессиональные артисты, на сцену вышла женщина-
актриса и т. д. В 1850—1860-х гг. ряд исторических драм и бытовых
комедий был поставлен в армянских общинах Москвы, Тифлиса,
Константинополя, а также в Армении—в Ереване, Александрополе и других
городах. В последующие десятилетия профессиональный уровень
театрального искусства значительно возрос. Наряду с произведениями
национальной драматургии были показаны пьесы мировой классики.
Сформировалось целое поколение талантливых артистов (М.Амештеян,
Г. Чмшкян, А. Рачия и другие).
|[pic] |Особенно большую известность приобрел Петрос Адамян |
| |(1849—1891) — прославленный армянский актер-трагик. Он |
|Петрос |выступал в Турции, на Кавказе, затем в театрах Москвы, |
|Адамян |Петербурга, Харькова и Киева, повсюду вызывая восхищение |
|(1849—1891)|зрителей. Адамян, игравший преимущественно шекспировских |
| |героев, в частности Гамлета, занимает почетное место среди |
| |актеров с мировой известностью. |
| |В 1860—1880-х годах произошли заметные сдвиги и в области |
| |музыкальной культуры. |
Демократически и патриотически настроенные музыковеды составили песенники,
организовали хоры, стали записывать и обрабатывать народные песни. Было
положено начало новой армянской музыке.Большую роль в развитии новой
армянской музыки сыграл знаменитый западноармянский композитор Тигран
Чухаджян (1837—1898). Родился он в Константинополе, музыкальное образование
получил в Италии (в Милане). В 1868 г. талантливый композитор написал оперу
Аршак Второй и этим заложил основы армянской оперы. Чухаджяном созданы
также оперетты, из которых особенно известна «Леблебиджи» («Каринэ»),
романсы, произведения для фортепиано и оркестра, песни и др. Произведения
Чухаджяна, имевшие в свое время большой успех, пользуются широкой
популярностью и в наши дни.
Видными композиторами и музыковедами являлись Макар Екмалян
(1856—1905) и Христофор Кара-Мурза (1853— 1902).
Екмалян, наряду с созданием оригинальных музыкальных произведений, записал
и переложил для четырех-голосого хора многочисленные армянские народные
песни. КараМурза, составив певческие хоры, выступал с концертами во многих
городах Кавказа и России. Кроме того, он записал сотни народных песен и
создал самостоятельные произведения.
В области живописи выделялись портретист Акоп Овнатанян (1806—1881),
основоположник армянской жанровой живописи Степан Нерсисян (1820—1884),
пейзажист Геворг Башинджагян (1857—1925), Вардгес Суренян (1860—1921),,
писавший картины на исторические сюжеты, жанрист Арутюн Шамшкнян
(1856—1914), маринист Эманзел Махтесян (1857—1908) и другие.
Определенное влияние на армянскую живопись оказал. выдающийся маринист Иван
Айвазовский (1817—1900). Будучи армянином по происхождению, он поддерживал
тесные связи с некоторыми представителями армянской культуры. Айвазовский
написал полотна и на армянские темы—«Озеро Севан», «Резня армян в
Трапезунде в 1895 г.», «Хримян Айрик», «Арарат» и др.
2. Печать, публицистика
Первое армянское периодическое издание—еженедельный журнал «Аздарар»
(«Вестник»)—выходил в свет в 1794—1796 гг. в армянской общине индийского
города Мадраса.
Шго редактором был патриот и просветитель Арутюн Шмафонян. В «Аздараре»
помещались торговые, экономические К политические новости, материалы по
вопросам армянской истории, публицистические статьи и т. д. Главной
задачей еженедельника было распространение патриотических идей среди
народа.
В первой половине XIX века выходило до 30 периодических изданий; из них
шесть в Константинополе, пять в Венеции, три в Тифлисе. Однако эти
небольшие газеты и журналы не имели широкого распространения и
просуществовали недолго. Наиболее значительными из них были «Арша-луйс
Араратян», «Базмавеп» и «Азгасер».
Газета «Аршалуйс Араратян» («Заря Араратская») была основана в 1840 г. в
городе Смирне (Измире). На ее страницах печатались материалы о политической
и экономической жизни разных стран, об Армении, ее культуре и т. д. Газета
распространялась не только в Западной Армении, но и среди кавказских армян.
В 1843 г. в Венеции начал издаваться журнал «Базмавеп» («Полигистор»),
освещавший преимущественно армянскую историю и литературу. На страницах
журнала публиковались также переводы из французских, английских и русских
писателей, сведения об экономической, политической, научной жизни
европейских стран и др. «Базмавеп» выпускается и в настоящее время.
В 1845—1848 гг. в индийском городе Калькутте выходила под редакцией
известного писателя Месропа Тагиадяна еженедельная газета «Азгасер»
(«Патриот»). В ней печатались статьи патриотического и просветительского
характера, сообщения об армянской культуре, разные новости и т. д.
Первым периодическим изданием кавказских армян была еженедельная газета
«Кавказ», издававшаяся в 1846— 1847 гг. в Тбилиси. Там же в 1850—1851 гг.
выпускалась газета «Арарат», имевшая более богатое содержание.
Одним из крупнейших и наиболее известных периодических изданий XIX века
стал журнал «Юсисапайл» («Северное сияние»), выходивший в 1858—1864 гг. в
Москве. Журнал развернул смелую борьбу против реакционных сил и их
идеологии. Он призывал отказаться от грабара и писать на понятном народу
литературном языке—ашхарабаре, провести преобразования во всех областях
общественной жизни и культуры, распространять просвещение, следовать
примеру передовых европейских стран. Будучи главным органом
просветительского движения того .времени, «Юсисапайл» сыграл громадную
прогрессивную роль в развитии армянской общественной жизни, мысли и
культуры.
|[pic] |Редактор журнала Степанос Назарян (1812—1879) развернул |
| |широкую публицистическую деятельность, неоднократно выступал|
|Степанос |против армянских консерваторов, за просвещение и прогресс. |
|Назарян |С. Назарян был также видным филологом и востоковедом. Шесть |
|(1812—1879)|лет он руководил кафедрой армено-ведения Казанского |
| |университета, долгие годы был профессором восточных языков в|
| |московском Лазаревском институте. По своим политическим |
| |воззрениям С. Назарян был либералом, сторонником реформ и |
| |эволюционного развития общества. С блестящими статьями |
| |выступал на страницах |
| |«Юсисапайла» революционный демократ Микаэл Налбандян. |
Известным западноармянским периодическим изданием была газета «Мегу»
(«Пчела»), основанная в 1856 г. в Константинополе. В течение ряда лет ее
редактором был соратник Микаэла Налбандяна «Арутюн Свачян (1831—1874).
Будучи последовательным демократом и сторонникам национально-
освободительного движения, он на страницах газеты вел смелую и энергичную
борьбу против реакционных клерикалов и богачей-амираев. «Мегу» стала
органом западно армянской демократии, защитнице и выразительницей интересов
западноармянских трудящихся.
|[pic] |К числу крупных периодических изданий второй половины XIX |
| |века относятся газеты «Мшак», «Мегу Айастани», «Аревелян |
|Григора |мамул», «Масис» и др. Газета «Мшак» («Труженик») выходила в |
|Арцруни |свет с 1872 г. в Тифлисе под редакцией известного публициста|
|(1845—1892)|Григора Арцруни (1845—1892). Газета выступала против |
| |консерваторов, подвергала критике феодальные отношения и |
| |приветствовала возникновение на Кавказе капиталистической |
| |промышленности.Публикуя многочисленные статьи об Армянском |
| |вопросе, «Мшак» призывал западных армян по примеру |
| |балканских народов поднять вооруженное восстание против |
| |султанского деспотизма. |
Редактор газеты считал, что только Россия может оказать реальную помощь
западным армянам. «Мшак» оказал большое влияние «а патриотическую молодежь
своего времени
Газета «Мегу Айастани» («Пчела Армении», Тифлис, 1858—1886) стояла на
консервативных позициях и выступала против «Мшака», вследствие чего между
ними велась острая и длительная борьба.
С 1871 г. издавалась газета «Аревелян мамул» («Восточная печать»). Ее
редактором был видный западноармянский публицист, общественный деятель
Маттеос Мамурян (1830— 1901), имевший передовые, демократические воззрения
и защищавший интересы народных масс.
Газета «Масис», выходившая в Константинополе с 1852 г., придерживалась
либерально-буржуазного направления (редактор—Карапет Ютуджян).
В 1880—1890 гг. были известны также газеты «Аревелк» («Восток») и «Айреник»
(«Родина»). Последняя, редактором которой был западноармянский писатель-
реалист Арпиар Арлиарян (1851—1908), пропагандировала патриотические и
демократические идеи.
Первое периодическое издание в Восточной Армении— журнал «Арарат»—был
основан в 1868 г. в Зчмиадзине. Журнал имел религиозное и историко-
филологическое содержание.
С 1880 г. в Ереване издавалась еженедельная газета Титульный лист
газеты «Мшак»
«Псак» («Венок»), публиковавшая статьи на литературные, исторические,
педагогические и прочие темы. За пропаганду свободолюбивых и патриотических
идей газета была закрыта царскими властями в 1884 г.
3. Школа, наука
В XIX веке в Восточной Армении функционировали школы трех основных
типов—церковно-приходские, частные и государственные, а в Западной
Армении,—(церковные и частные.)
Число армянских школ было ограниченным, а количество учащихся
незначительным. Так, например, во всем Закавказье в 1875 г. действовали 213
армянских школ, в которых обучались около 9600 детей. Почти все школы
находились в тяжелом материальном положении, не имели элементарных удобств
для учебных занятий. Еще хуже обстояло дело в Западной Армении.
Следует отметить, что большинство армянских школ, будучи начальными,
церковно-сриходскими, имели всего несколько классов. Уровень обучения был
низок, педагогически методы—отсталыми. Преподавались в основном «закон
божий», история и армянский язык.
Однако в XIX веке было создано несколько первоклассных для своего времени
учебных заведений. В 1815 г. в Москве был основан Лазаревский институт
восточных языков, который вначале был средней школой, но позднее имел также
классы высшего образования. В институте обучались многие юноши-армяне,
сыгравшие впоследствии крупную роль в развитии армянской культуры. Так, в
его стенах учились известные армянские поэты Рафаэл Патканян, Смбат
Шахазиз, Геворг Додохян, Иоаннес Иоаннисиан, Ваан Терян, арменоведы Мкртич
Эмин, Григор Халатян и другие. Лазаревский институт стал одним из
крупнейших востоковедческих центров в России и воспитал многих известных
ученых востоковедов.
В 1824 г. в Тифлисе была открыта школа Нерсисян, просуществовавшая около
ста лет. Из нее вышли учителя, публицисты, деятели печати, культуры и т. д.
Одними из первых выпускников школы были Хачатур Абовян и Степанос Назарян.
Школа Нерсисян сыграла большую роль в развитии просвещения и образования
восточных армян.
Спустя некоторое время были основаны первые школы в центре Восточной
Армении Ереване—уездное училище (в 1832 г.) и епархиальная школа (в 1837
г.). В тот же период открылись школа Мурадян в городе Падуе (в 1834 г.) и
школа Рафаэлян в Венеции в 1836 г. (впоследствии эти две школы
объединились), семинария в Константинополе в 1838 г. и т.' д.
Во второй половине XIX века были созданы новые армянские школы, среди
которых выделялась основанная в 1874 г. в Эчмиадзине семинария Геворгян,
давшая многочисленных учителей и деятелей культуры. Открылись также женские
щколы.
Школьная сеть, однако, не получила широкого развития а во второй половине
века. Царское правительство ограничивало число армянских школ и всячески
стремилось свести на нет их значение. Особенно усилились репрессии в 1880-х
гг., когда царские власти закрыли многие армянские школы.
Весьма тяжелым было положение в Западной Армении. В Османской империи, где
господствовал жестокий султанский режим и проводилась политика грубого
национального гнета, погромов и резни, школьное дело, конечно, не могло
развиваться.
Армянская научная мысль XIX века развивалась преимущественно в области
истории Армении, армянского языка и литературы. Среди ученых первой
половины века своими научными трудами и исследованиями особенно выделялись
члены Венецианской конгрегации мхитаристов—историк и географ Гукас Инчичян
(1758—1833) и лингвист Мкртич Авгерян (1762—1854). Последний вместе с двумя
другими авторами (Г. Аветикяном и X. Сюрмеляном) издал в 1836— 1837 гг. в
Венеции двухтомный словарь армянского языка, не утративший своего научного
значения до настоящего времени.
Во второй половине XIX века развернулась научная деятельность крупных
арменоведов Г. Алишана, М. Эмина, К. Патканяна.
Гевонд Алишан (1820—1901) известен не только как поэт, но и как крупный
ученый-филолог. Ему принадлежат многочисленные труды по географии и истории
Армении, по истории армянской культуры, из которых особенно известны работы
«Сисуан», «Айрарат», и «Сисакан».
Мкртич Эмин (1815—,1890) занимался вопросами армянской мифологии,
археологии, истории, литературы и эпоса, перевел и издал на русском языке
ряд трудов древнеармян-ских историков. Он был почетным членом
археологического и востоковедческого обществ России.
Керовбе Патканян (1833—1889) издал ценные труды по истории и литературе
армянского народа, а также по вопросам истории Востока. Он преподавал на
восточном факультете Петербургского университета, был избран членом
корреспондентом Российской Академии наук.
Значительный вклад внесли в арменоведение историки М. Гарагашян
(1818—1903), И. Гатрчян (1820—1882), археолог А. Ерицян (1841 —1902),
лингвист А. Айтинян (1825— 1902) и другие.
В области естественных наук следует отметить известного геолога и химика
Андреаса Арцруни (1847—11898). Обучался он в Петербургском, Дерптском и
Гейдельбергском университетах. В 1870-х гг. работал в Тифлисе, затем в
Германии (в Берлинском университете, Аахен-ском политехническом институте).
Занимался в основном вопросами геологии Кавказа и Урала, (руководил двумя
научными; геологическими экспедициями в-Армении (в 1872—1875 и 1892 гг.).
Написал ряд трудов по геологии. и минералогии, по вопросам химических
свойств кристаллов. В 1895 г. Арцруни был избран членом-корреспондентом
Российской Академии наук.
Многие армянские ученые XIX века получили образование-в университетах
Москвы, Петербурга, Дерпта. Парижа, Берлина, Женевы и других городов. Не
имея условий для деятельности в Армении, они работали в основном за
пределами родной страны.
Реферат на тему: Архітектор В.М. Риков
Україна
Національний аграрний університет
Реферат на тему:
Архітектор М. В. Риков
Виконав: студент групи Е-996
Микульський Олександр
Київ
1999
В. М. Риков був дуже цікавим і своєрідним архітектором-художником,
творчість якого позначена нескінченними шуканнями. Це людина з великим
творчим потенціалом, широкої ерудиції, відмінний фахівець будівельної
справи.
Народився Валеріан Микитович Риков у 1874 році в місті Тифлісі в сім'ї
педагога. Після закінчення Тамбовського реального училища він їде до
Петербурга, де успішно складає вступні екзамени на архітектурний відділ
Академії мистецтв.
Професійне вивчення архітектури він проходить у майстерні відомого
російського архітектора, професора, педагога Леонтія Миколайовича Молодому
Рикову було чому повчитися, адже Бенуа мав величезний досвід з будівництва,
багато будував у Петербурзі, Москві, Києві, Варшаві та інших містах. Тут
Риков вперше познайомився з роботами старих майстрів, навчився їх розуміти
і любити.
Професійне вивчення архітектури і перші роки своєї творчої діяльності
В. М. Риков почав в умовах складного суспільного життя.
Останні роки XIX і початку XX століть були роками інтенсивного
розвитку капіталізму, періодом загострення соціально-економічних протиріч в
Росії. В цей час швидко почали будуватися залізниці, великі промислові
підприємства, жилі прибуткові та різні торговельні будинки, спеціальні
навчальні заклади та ін. Разом з цим ріс і розвивався російський
пролетаріат.
Ще студентом архітектурного відділу Петербурзької Академії мистецтв
Валеріан Микитович починає свою професійну роботу архітектора.
В 1897—1899 роках він працює помічником архітектора в Петербурзі,
пізніше займає посаду помічника архітектора в місті Одеса виконуючи ряд
архітектурних проектів, в тому числі проект оформлення залу в приватному
будинку Фалц Фейна, проект і робочі креслення банку на колишній Херсонській
вулиці, проект огорожі і воріт для Одеського водогону та ін.
З 1900 по 1901 рік він працює технічним контролером на спорудженні
будинків Політехнічного інституту в Києві, бере участь в архітектурному
житті міста
У 1902 році Валеріан Микитович Риков закінчує з відзнакою
архітектурний відділ Академії мистецтв і одержує звання архітектора.
Пізніше за конкурсний проект «Синодальне подвір'я для Петербурга» йому
присвоюють звання архітектора-художника.
Після закінчення Петербурзької Академії мистецтв В. М. Риков з
1902—1904 рр. працює архітектором на станції Жмеринка Південно-Західної
залізниці, де в співдружності з архітекторами 3. І. Журавсь
запроваджувались нові, ефективні на той час будівельні матеріали — метал і
бетон. В будівельній практиці Києва почали застосовувати спеціальну цеглу
для облицювання стін, різнокольорові керамічні плитки та майоліку. З
використанням відкриттів і винаходів у будівельній техніці був зроблений
великий крок вперед у створенні побутових вигод для мешканців міст
(санітарне та побутове обладнання).
Не дивлячись на посилений вплив модерну і декадансу на початку XX
століття, частина архітекторів при створенні більш значних і відповідальних
споруд незмінні поверталась до вивчення кращих пам'ятників світової і
російської архітектури, як основи творчих шукань. Тому в цей період серед
антихудожніх архітектурних споруд можна зустріти будівлі з високими
художніми якостями.
Під впливом модерну були майже всі зодчі того часу. Не уникнув цього і
В. М. Риков. Однак він не втратив реалістичної основи своєї творчості, йому
все ж вдалося зберегти певну строгість в архітектурі, до якої він завжди
прагнув. В. М. Риков незмінно стояв за модернізацію класики.
Найбільш цінним в «модерністському» періоді творчості В. М. Рикова є
те, що негативні властивості цього стилю зовсім не торкнулися його цілісної
художньої натури. Він сприйняв від модерну і розвинув лише те, що було
найбільш важливим і позитивним — гострий подих сучасності, почуття нових
архітектурних форм.
Споруди архітектора відзначаються високою культурою архітектурних
деталей, що завжди відповідали характерові, пропорціям та образові будинку
в цілому.
Першою будовою, що виявила творче обличчя В. М. Рикова як дозрілого
майстра архітектора-художника, є будинок «Народної аудиторії» по вулиці
Бульварно-Кудрявській (нині вулиця В. В. Воровського, № 26, де розміщується
Діпроцивільпромбуд).
Проект цього будинку розглядався на закритому конкурсі, організованому
«Киевским обществом содействия начальному образованию» у 1909 році і був
схвалений журі як один із кращих. Проект виконаний у стилі італійського
ренесансу з частковим застосуванням елементів стилю французького ренесансу.
В процесі самого будівництва (1909 рік) автор дещо переробив свій
початковий проект. Змінилися деякі пропорції будівлі, майже заново були
перерисовані та грунтовно перероблені окремі деталі.
Шукання архітектурного образу в процесі самого будівництва — одна із
характерних рис у творчій роботі Валеріана Микитовича. Цей напрям
виявляється і в наступній його архітектурно-будівельній практиці.
Цей перший архітектурний твір В. М. Рикова був свого роду заявкою на
право творити у вибраному напрямку, тут автор продемонстрував основні
прийоми своєї творчості, від яких майже не відступав протягом наступної
архітектурно-творчої діяльності. В передреволюційній забудові Києва будинок
«Народної аудиторії» можна вважати однією із кращих споруд того часу. Тут в
буденні дні організовувались лекції для дорослих, а в неділю відбувались
концерти. При будинку діяли майстерні, В яких виготовлялись світлові
картини для проекційних ліхтарів.
Маючи на увазі громадсько-освітнє значення «Народної аудиторії», В. М.
Риков відмовився на користь цієї аудиторії від будь-якої платні, яка була
йому нарахована за архітектурний нагляд на будівництві та визначена журі як
конкурсна премія.
В ці ж роки Валеріан Микитович бере участь у конкурсі на складання
проекту будинку публічної бібліотеки в місті Києві. Представлений на
конкурс проект був виконаний у стилі ренесансу і одержав премію, але, на
жаль, не здійснений в натурі. Міська дума прийняла для будівництва проект
архітектора Е. Л. Клаве. Будинок публічної бібліотеки збудований в 1911
році по вулиці Олександрійській (нині вулиця Кірова).
У 1911 році Київське товариство «Аполло» відбудувало театр-сад по
вулиці Меринговській, № 8 (нині вулиця Заньковецької). Ця споруда своїм
оздобленням зобов'язана мистецькому таланту архітектора-художника В. М.
Рикова.
Винахід кінематографа в кінці XIX століття вимагав створення нового
типу будинку—кінотеатру. Перші такі будівлі почали з'являтися у великих
містах і використовувалися приватними особами у вузько комерційних цілях.
У 1912 році в Києві на вулиці Хрещатику відбулося відкриття міського
кінотеатру А. А. Шанцера, проектуванням і будівництвом якого керував
архітектор-художник В. М. Риков.
В 30-х роках кінотеатр А. А. Шанцера за проектом автора був
переобладнаний під звуковий кінотеатр, якому було присвоєно ім'я Карла
Маркса. Це був перший звуковий кінотеатр у місті Києві. Під час Великої
Вітчизняної війни його зруйнували фашистські загарбники.
У 1912 році за дорученням Виставочного комітету (комітет по
влаштуванню в 1913 році в місті Києві Всеросійської виставки) В. М. Риков
проводив консультації проекту головного будинку виставки, який
передбачалось спорудити на Троїцькій площі, по сусідству з Троїцьким
народним будинком, в тій її частині, яка знаходилась між вулицями Мало-
Васильківською і Прозорівською.
Під час функціонування виставки цей будинок призначався для проведення
з'їздів, різних нарад, лекцій, концертів тощо. Його центральний зал
вміщував біля 3 тисяч глядачів. Вартість будівництва визначалася в 100
тисяч карбованців. Головний будинок передбачалося побудувати за типом
постійних будов з таким розрахунком, щоб після закінчення роботи виставки
його можна було використовувати для культурно-просвітніх цілей.
У Всеросійській виставці виявила бажання брати участь Швеція і
надіслала проект свого павільйону. Проект розглянуло правління виставки і
визнало необхідним переробити його, бо за рішенням він не відповідав стилю
інших павільйонів виставки (павільйон був запроектований у стилі шведських
сільських будівель). Переробку проекту було доручено В. М. Рикову, який за
порівняно короткий строк виконав його в строго класичному стилі. Потім
проект був надісланий в Стокгольм, де його розглянув і затвердив
спеціальний комітет, очолюваний головою шведського риксдагу.
Однією з кращих дореволюційних будов (1913 р.) В. М. Рикова є будинок
колишньої лікарні «Громади сестер-жалібниць червоного хреста» по вулиці
Марино-Благовіщенській (нині вулиця Саксаганського, 75, де знаходиться
Український науково-дослідний інститут клінічної медицини імені академіка
М. Д. Стражеска).
Будинок запроектовано в 3, 5 поверхи. На першому поверсі розміщені
амбулаторії, зали для відвідувачів, кабінети, кімнати для лікарів, аптека
та ін. На другому і третьому поверхах—приймальний зал, гуртожиток на 200
місць, дві великі аудиторії для курсів з допоміжними приміщеннями. В
півповерсі розміщені різні підсобні приміщення.
У цьому будинку, як і в попередніх своїх будовах, автор застосував
форми італійського ренесансу. На головному фасаді чітко виділяється
середній ризаліт, оздоблений тричетвертними коринфськими колонами. На
колонах тримається розкрепований антаблемент, на якому розміщені чотири
алегоричні фігури роботи відомого скульптора Ф. П. Балевенського. Ці
скульптури символізують ідеї милосердя, любові, медицини і життя. Бокові
фасади відзначаються ритмом вікон і деталей, що гармонійно пов'язує їх з
головним фасадом.
У передреволюційні роки (1909—1914) Валеріану Микитовичу доводилося
проектувати та будувати і в інших стилях, які іноді нав'язували замовники.
Зокрема, він будує цілий ряд жилих будинків (або як їх тоді називали
«прибуткових» будинків) в формах своєрідного еклектизму, де декоративні
елементи модерну пов'язувалися з елементами архітектурної класики.
На замовлення Південно-Західного товариства заохочення кіннозаводства
В. М. Риковим було складено проект і під його наглядом побудовано в одному
з мальовничих куточків Печерська, по сусідству з Печерською лаврою, бесідку
іподрому. Ця оригінальна за своїми формами будівля, як і будівлі минулих
років, виконана в традиційному стилі ренесансу. Проектування бесідки велось
в співдружності з видатним скульптором Ф. П. Балевенським.
Слід відзначити, що основні будівельні роботи по спорудженню бесідки
здійснювалися взимку, кладка цегли і бетонування виконувались на морозі.
Як відомо, в 30-х роках цей метод будівництва був підтверджений
спеціальними дослідними роботами, проведеними науково-дослідними
інститутами України, після чого він почав застосовуватися в будівельній
практиці.
3 травня 1925 року громадськість міста Києва відзначила 25-річний
ювілей творчої діяльності Валеріана Микитовича Рикова у Київському
художньому інституті. Ювіляр пройшов багатий досвідом шлях виробничої і
педагогічної діяльності, на якому він безперервно поєднував копітку роботу
архітектора і громадського діяча. За всю свою діяльність Валеріан Микитович
досяг небувалої для архітектора цифри будов. Біля 300 будов різного
характеру побудовані за безпосередньою участю В. М. Рикова.
У 1925 році В. М. Риков бере участь у конкурсі на створення проекту
кінофабрики в місті Києві. На конкурс було подано 20 проектів. Як відомо,
журі конкурсу ухвалило до будівництва проект В. М. Рикова
Будівництво Київської кінофабрики мало велике культурне і господарське
значення.
У 1925—1930 роках В. М. Риков працює консультантом по будівництву і
ремонту кінотеатрів Українфільму. Маючи тісний зв'язок з цією організацією,
він у 1928—1929 роках проектує ряд кінотеатрів для України, зокрема для
міста Києва (нині діючий кінотеатр «Октябрь» на Подолі), для Харкова,
Вінниці, Кривого Рогу, Тульчина та ін.
Нестача жилої площі, яка особливо відчувалась в перші післяреволюційні
роки, спонукала інженерно-технічних працівників міста Києва в 1926 році
організувати свій житлово-будівельний кооператив, який намітив будівництво
жилого будинку по вулиці Пушкінській, 7. Автор проекту будинку В. М. Риков
за участю проф. В. Л. Обремського, архітекторів Зекцера і Карпова .
В 1929—1930 роках В. М. Риков складає проекти київської фотофабрики та
зоотехнічного корпусу для сільськогосподарського інституту в місті Києві. В
ці ж роки він консультує проекти Укржитлобуду по квартальній забудові в
районах Подолу, Куренівки, Печерська та Шулявки.
В цей час виникає необхідність у надбудові Держбанку (по вулиці
Жовтневої Революції).
Як відомо, стара частина будівлі була споруджена в 1902—1905 роках.
Тоді для будинків Державного банку найбільш охоче використовувались готові
елементи палацової архітектури італійського раннього Відродження. Таким був
і будинок Держбанку в Києві архітекторів О. М. Вербицького і О. В.
Кобелєва, фасад якого прикрасили поліровані колони та багата орнаментика. В
інтер'єрі найвишуканіше оздоблено операційний зал. Особливе місце в його
планіровці займають касові комори та сейфи, збудовані з залізобетону.
Фасади і внутрішня обробка будинку виконувались італійськими майстрами.
Зробити надбудову в цілком уже закінченому архітектурному творі — ідея
досить смілива. Навіть у самого автора — О. В. Кобелєва виникали сумніви в
кінцевому результаті цієї роботи. Проте він погодився на складання проекту
такої надбудови.
Паралельно з О. В. Кобелєвим над цим проектом працював і В. М. Риков,
який розробив декілька цікавих варіантів. Загалом обидва архітектори
провели досить велику творчу роботу і досягли бажаних наслідків.
До здійснення був прийнятий варіант, розроблений в співробітництві
архітекторами О. В. Кобелєвим і В. М. Риковим. В представленому проекті
надбудова головного фасаду прикрашалася 40 колонами висотою 6—8 м,
виготовленими з лабрадору. Найбільш трудомістким в надбудові було цегляне
мурування стін з одночасним підніманням даху.
Коли надбудову було закінчено і знято риштування (вересень 1934 року),
то всі побоювання відпали. Вона була виконана так вдало, з такою
майстерністю, що не лише не порушила суцільності та гармонії всієї будівлі,
а, навпаки, надала їй більшої архітектурної виразності і монументальності,
а архітектурно-художні якості споруди тільки виграли від реконструкції.
В. М. Риков спроектував і збудував будинок іподрому. Перший варіант
проекту передбачав 1700 місць для сидіння і 2500 місць для стояння (під
покрівлею). У 1936 році будинок іподрому передбачалось збільшити і з боку
бігових доріжок спорудити залізобетонні трибуни, довівши кількість місць
для сидіння до 3000 і для стояння до 5000. В залах будинку розміщався
великий ресторан, буфети, каси та оркестрові балкони
Проектом передбачалося сполучення головного будинку з центральним
полем через залізобетонні тунелі під доріжками.
Архітектура будинку іподрому витримана в стилі старої незруйнованої
частини будівлі. Головний фасад має два арочні входи—один загальний, а
другий парадний, що веде до урядових лож. Арки прикрашені барельєфами та
скульптурою на спортивні теми.
До правої і лівої сторін головного будинку примикає монументальна
огорожа, що закінчується скульптурою «Жокей на колісниці».
Новий проект передбачає одночасне випробування 300 коней, для чого
запроектовано ціле містечко з спеціальними будовами. Тут передбачені також
жилі будинки для обслуговуючого персоналу в кількості 450 чоловік.
Запроектовано три бігові грунтові доріжки. Спеціальне оброблення
грунту дозволить зробити їх без пороху, еластичними, з водонепроникною
поверхнею.
У 1936—1937 роках під керівництвом В. М. Рикова розроблено проект
двозального кінотеатру на 1200 місць, який розпочали будувати на
Червоноармійській вулиці, 19.
Досить вдало був вирішений план кінотеатру. Глядач з першого поверху
широкими сходами вільно піднімався на другий, де розміщуються просторі
фойє. Із фойє запроектовані входи до двох залів (кожен на 600 глядачів).
Автори проекту велику увагу звернули на внутрішнє і зовнішнє
оформлення будинку, загальна кубатура якого складала біля 35 тис. куб. м.
Це був перший у Радянському Союзі двозальний кінотеатр. Однак Вітчизняна
війна перешкодила закінченню цього будівництва. У 1952 році недобудовану
споруду було перероблено на тризальний кінотеатр «Київ» — тепер один з
найбільших у Києві.
У 1936 році В. М. Риков бере участь у конкурсі на складання проекту
будинку Верховної Ради Української РСР.
У стильовому відношенні проект добре пов'язаний з навколишніми
будовами. Досить вдало запроектований зал; в ньому компактно розміщені
місця у вигляді амфітеатру, що дає великі переваги в одержанні найкоротшої
відстані між місцями делегатів і президією. Добре вирішені ложі для членів
уряду (біля президії). Зручно розташовані ложі для преси і дипломатичного
корпусу. Зал і приміщення, що до нього примикають, достатньо забезпечені
денним світлом.
Крім безпосередньої роботи над створенням різних архітектурних
проектів, В. М. Риков брав участь у журі різних конкурсів, спеціальних
комісіях, експертизах, технічних консультаціях.
Так, з 1926 по 1939 роки В. М. Риков—член журі конкурсу на проект
будинку Держпрому в місті Харкові; голова журі конкурсу на проект
кінотеатрів у містах Києві та Харкові; член журі конкурсу на проект
Київського кооперативного інституту Укооппромспілки та театру для міста
Тирасполя; член журі конкурсу на проект кінотеатрів для сіл України, на
проектування шкіл; голова журі по присудженню премій за кращий проект і
кращу будову на Україні; член журі конкурсу на продувати густу мережу
робітничих клубів, театрів, бібліотек, створити інші типи громадських
будівель.
Про широкий кругозір В. М. Рикова в галузі архітектури і будівництва
можна скласти уявлення, познайомившись з тематикою його лекцій, доповідей,
з якими він виступав у Києві, Харкові та інших містах України.
В. М. Риков був не тільки відомим архітектором, але й талановитим
художником. Він вважався першокласним рисувальщиком, добре володів олівцем,
малював багато і з захопленням. Роботи Валеріана Микитовича з живопису,
особливо його акварелі, відзначаються художньою майстерністю,
спостережливістю, влучністю, здатністю бачити красу і легко, невимушене
розповідати про неї вільними, упевненими рухами пензля.
На традиційних виставках, які періодично влаштовувались у місті Києві,
часто можна було бачити художні твори В. М. Рикова. Так, у 1914 і 1915
роках він виставляє свої акварелі і декоративні панно-гобелени, які потім
були продані.
Велика виставка власних архітектурних праць: рисунків олівцем і
акварелей була влаштована в честь 25-річного ювілею творчої діяльності В.
М. Рикова в Київському художньому інституті в 1925 році. Крім того, його
роботи можна було зустріти і на інших періодичних виставках, зокрема на
виставці творчих робіт архітекторів України, що відбулася в 30 роках та ін.
Значне місце в житті В. М. Рикова займала педагогічна діяльність, яку
він розпочав у перші роки після закінчення Петербурзької Академії мистецтв.
У 1904 році його запрошують у Київський політехнічний інститут на
посаду викладача проектування, архітектурного креслення і малювання на
механічному та інженерному факультетах, де він без перерви працює до 1910
року.
З 1910 по 1912 роки В. М. Риков займає посаду штатного викладача
архітектури на вищих технічних курсах професора Пермінова.
З 1906 по 1919 рік він безперервно працює викладачем архітектури,
креслення, малювання і проектування в Київському художньому училищі, яке в
той час було підпорядковано Петербурзькій Академії мистецтв; тут же він
значився членом Ради училища.
У 1917 році його обирають головою комісії по розробці статуту
архітектурного інституту. Згодом він стає ректором цього інституту, а
пізніше професором, викладає курс проектування і будівельні конструкції.
У 1924—1934 роках у Київському художньому інституті В. М. Риков
виконує цілий ряд обов'язків на архітектурному факультеті: професора
промислової і житлової та проектної майстерень, декана архітектурного
факультету, професора по курсу енциклопедії будівельного мистецтва і
технології будівельних матеріалів, керує проектуванням на механічному і
електричному факультетах Київського політехнічного інституту. В 1934—1941
роках він працює на посаді керівника кафедри архітектурного проектування і
деякий час виконує обов'язки директора Київського художнього інституту,
керує архітектурно-художньою навчальною майстернею цього ж інституту.
В спеціальних учбових закладах Києва під керівництвом В. М. Рикова
виховувались молоді кадри зодчих, які захоплювались творчими ідеями свого
учителя.
В своїй педагогічній практиці В. М. Риков вимагав від студентських
робіт яскравої, образної виразності. Він не поривав з архітектурою
минулого, приділяючи особливо велику увагу вивченню класичної архітектурної
спадщини. Він прагнув пробудити у своїх учнів інтерес і любов до творчості
визначних майстрів минулого; вимагав від студентів не механічного
копіювання архітектурних форм класики, а розуміння внутрішньої логіки їх
побудови.
Відносився Валеріан Микитович до своїх учнів завжди по-дружньому і
тепло. Він вважав їх продовжувачами своєї творчої лінії, своїх творчих
ідей. Не шкодуючи ні часу, ні сил. Валеріан Микитович просиджував над їх
кресленнями цілими годинами.
В. М. Риков виховав цілу плеяду архітекторів, які в свій час навчалися
в Київському художньому інституті і Київському політехнічному інституті .
Багато з них своїми архітектурними творами прикрасили міста і села нашої
неосяжної країни. Деякі з них одержали звання професора або доцента, інші
працюють провідними архітекторами або керівниками великих проектних
організацій тощо.
Всі вони тепло згадують свого учителя — людину незгасаючого оптимізму,
який передавався тим, хто з ним зустрічався. Великою повагою користувався
він серед своїх колег як хороший спеціаліст і товариш.
| |
