|
Реферат: Дюркгейм (Социология)
РЕФЕРАТ
по соціології
"Соціологізм" як теоретико-методологічна
концепція Еміля Дюркгейма"
Київ, 1999 р.
План
Вступ………………………………………………………………………...3
1. Місце та роль Е.Дюркгейма у світовій соціології…………………….4
2. Вчення Е.Дюркгейма про соціальні факти……………………………7
3. Принципи "соціологізму" як методологічне підгрунтя у
дослідженні самогубств………………………………………………..15
Висновок……………………………………………………………………21
Список використанної літератури………………………………………...22
Французьке суспільство останньої чверті минулого сторіччя переживає
добу криз і потрясінь. Досить згадати хоча б такі події, як падіння
прогнилого режиму Другої імперії, виникнення і придушення Паризької Комуни,
поразка у Франко-пруській війні, формування Третьої республіки. Водночас
цей період досить плідний в інтелектуально-культурному відношенні, доба
розвитку блискучих літературних та мистецьких талантів, бурхливих
політичних та наукових дискусій. Започатковану Кантом позитивістську
традицію продовжують "психологісти" Р.Тард і Р.Лебон, історики культури
І.Теп і Е.Ранан, історик права Фюстель де Куланж та ін. Широкої
популярності набувають ідеї раціоналістичного "неокритицизму" Ренув'є і
персоналістичного Е.Бутру. На зламі століть стає очевидною обмеженість
методології традиційного натуралістичного позитивізму, наростає
суперечність між новими фактами про суспільне життя і старими теоретичними
схемами. Соціологія, як і ряд інших наук, вступає у переломну фазу свого
розвитку. Тим мислителем, який виявився спроможним опрацювати грандіозний
масив нових факторів і певних ідей, переплавивши їх у нову чітку і
переконливу парадигмусоціології, був Еміль Дюркгейм.
Вперше я познайомився з цим науковцем на лекціях та семінарах з
соціології. У процесі вивчення його праць найбільше мою увагу привернуло
пояснення вченим такого явища в житті суспільства, як суїцидальна поведінка
людей. Цьому досить актуальному питанню Еміль Дюркгейм присвятив цілу
наукову роботу — "Самогубство". Але французький соціолог відомий не тільки
як автор вищеназваної праці, в його творчій спадщині нараховується багато
цікавих праць, які мають важливе значення і місце у світовій соціології. Ця
людина є фундатором соціології як науки, як предмету викладання і як
професії. Тому у своєму рефераті буду намагатись дослідити соціологію
Е.Дюркгейма в цілому, а також дещо детальніше хочу зупинитися на його праці
"Самогубство".
Місце і роль Е.Дюркгейма у світовій соціології
Еміль Дюркгейм — видатний французький соціолог і філософ XIX-XX
століть, який народився 15 квітня 1858 році в містечку Епіналь у родині
спадкоємного рабина. Батько готував його до релігійної кар'єри, однак все
сталося по-іншому. Після закінчення місцевого ліцею він їде до Парижа для
підготовки до конкурсного екзамену до Вищої Нормальної школи. У 1879 році
Дюркгейм був прийнятий до цього престижного навчального закладу, де
навчалась і виховувалась інтелектуальна еліта Франції.
Навчання у Вищій Нормальній школі справило великий вплив на погляди
французького вченого. Серед професури йому особливо подобалися історик Ф.
де Куланже та філософ Е. де Бутру. Першому Дюркгейм симпатизував за його
захоплення наукою, прагнення ввести в історію строгі наукові методи.
Другому — за ідеї про творчий синтез явищ та про особливу природу кожного з
рівнів реальності. Поза увагою молодого Дюркгейма на залишилась також
критика Бутру спрощеного редукціонізму, вимога пояснювати феномени, що
вивчаються окремими науками, на основі їхніх власних специфічних принципів.
Схвально прийняв майбутній соціолог і установку "спіритуалістичного
позитивізму", в межах якого Бутру відстоював рівність науки та релігії,
ствержував, що досвід повинен однаково спиратися як на наукові, так і на
релігійні джерела.
У студентські роки Дюркгейма приваблюють також ідеї Ш.Ренув'є та
І.Капта. Під впливом першого у нього складаються переконання, що мораль
посідає центральне місце в філософському мисленні, що існує потреба в науці
про мораль і що філософія повинна слугувати керівництвом до соціальної дії
й може допомогти моральній єдності. Кант привертав увагу Дюркгейма
передовсім своєю теорією морального обов'язку. Однак апріоризм, ігнорування
соціального аспекту моралі, формальний характер кантівського категоричного
імперативу спонукали вченого звернутися до соціологічного обгрунтування
моралі.
Підтримку такому обгрунтуванню моральних правил він знаходить в
соціології О.Конта. На той час, отримавши філософську освіту у Вищій
Нормальній школі, Дюркгейм викладає в деяких провінційних містах (1882-
1887) і виявляє значний інтерес до соціально-політичних аспектів
суспільного життя.
Дебют ученого в науковій літературі відбувся 1885 році, коли він як
співробітник журналу "Філософський огляд" почав систематично готувати огляд
соціологічних публікацій. У цей час Дюркгейм під впливом ідей біологізму
прагне використати поняття й постулати біології для ілюстрації та
обгрунтування деяких принципів.
У 1885-1886 рр. Дюркгейм бере академічну відпустку для продовження
навчання спочатку в Парижі, потім — у Німеччині. У Німеччині він вивчає
зміст програм з філософії у німецьких університетах, а також стан
соціальних наук та етики. В Лейпцизькому університеті Дюркгейм знайомиться
з роботою першої в світі експериментальної психологічної лабораторії,
організованої В.Вукдом. Теорія, методи та експерименти останнього докладно
висвітлені в науковому звіті Дюркгейма. Він захоплюється постановкою
наукових досліджень, що проводяться Вукдом, вважає, що чіткість
дослідницької роботи сприяє розвиткові наукової точності. У звіті про
поїздку до Німеччини він формулює низку принципів свого розуміння
соціології. Вчений вважає соціологію позитивною наукою про моральні факти,
яка бере свій початок у працях економістів та юристів-представників так
званої історичної школи права. В цілому до такої тенденції Дюркгейм
ставиться позитивно. Він схвалює трактування моральних фактів як особливих
емпіричних даних, погоджується з соціальною природою морального обов'язку,
вітає намагання створити етику як окрему позитивну науку.
Після публікації звітів про наукове життя в Німеччині у журналі
"Філософський огляд" Дюркгейм здобуває репутацію серйозного вченого. У віці
29 років він був визнаний багатообіцяючою фігурою в галузі соціальних наук
і
соціальної філософії Франції. У 1887 році вченого призначають професором
педагогіки і соціології на філологічному факультеті в університеті Бордо.
Тут він читає — спеціально для нього організований — перший у французьких
університетах курс соціології.
Роки життя в Бордо були для французького соціолога періодом найбільш
інтенсивної наукової діяльності. У 1893 році він захищає докторську
дисертацію на тему "Про розподіл суспільної праці" разом з дисертацією
латиною "Вклад Монтеск'є в становлення суспільної науки". Через два роки
виходять його "Правила соціологічного методу" (1895). Ще через два він
публікує свою третю велику роботу "Самогубство" (1897).
У 1896 році Дюркгейм стає професором соціальних наук і протягом шести
років займає цю посаду. В 1898 році він заснував і почав видавати журнал
"Соціологічний щорічник", котрий об'єднав групу молодих талановитих учених.
Завоювавши свого часу широке визнання серед європейської громадськості,
журнал великою мірою сприяв тому, щоб найрізноманітніші соціогуманітарні
науки — від історії та економіки до лінгвістики — стали вивчати багато
проблем у дусі концепції соціологізму.
У 1902 році Дюркгейм був запрошений позаштатним співпрацівником до
Сорбонни, на кафедру педагогіки. У 1906 році він уже стає професором і
керівником цієї кафедри.
Викладацьку діяльність Дюркгейм поєднує з науковим опрацюванням
соціологічних проблем моралі, виховання та освіти. За життя вченого вийшла
друком праця "Елементарні форми релігійного життя" (1902) — обширна робота,
над якою вчений працював протягом багатьох років і яка була присвячена
осмисленню релігії як соціального феномена.
Перша світова війна завдала Емілю Дюркгейму жорстокого удару.
Наприкінці 1915 році Дюркгейм отримує звістку про смерть свого єдиного сина
Андре, який помер від ран у військовому шпиталі на Салонінському фронті.
Смерть сина тяжко вразила вченого, його працездатність різко падає, він
захворює. У листопаді 1917 році Еміль Дюркгейм помер.
Вчення Еміля Дюркгейма про соціальні факти
В історії соціологічної думки Е.Дюркгейм відомий як видатний
представник так званого соціологізму — специфічної соціологічної концепції.
Відмітною особливістю даної концепції є її орієнтація на визнання
соціальної реальності як дійсності особливого роду та відкидання
психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціальних явищ на засадах
психологізму.
Зародки соціологізму можна простежити вже у працях О.Конта, Г.Спенсера,
Л.Гумпловича та інших мислителів. Проте тільки у Дюркгейма вона стає чітко
вираженою. В цілому вона була продуктом поширеного наприкінці XIX століття
прагнення до позначення своєрідності предмету соціології та звільнення її
як науки від крайнощів позитивістського натуралізму. Останній намагався
пояснити соціальні явища виключно на основі законів, відкритих природничими
науками. На противагу цьому серед суспільствознавців того часу стала
визрівати інша точка зору. Вона полягала в тому, що соціологія як
самостійна наука не повинна шукати пояснення соціальним явищам поза власним
предметом, їхні причини мають відшукуватися у самій соціальній реальності,
серед інших соціальних явищ, а тому дана наука може обходитися без
підтримки інших дисциплін і навіть у певних випадках сама сприяти їхньому
розвиткові.
Соціологізм Дюркгейма є комплексом досить строгих положень. Одне з них
стосується прагнення чітко розмежувати явища індивідуального і колективного
життя. Останнє репрезентує дійсність і як таке становить власний предмет
соціології. Саме це робить соціологію самостійною наукою.
Водночас соціологія претендує на роль основної соціальної науки.
Принайні у межах соціологізму проглядається тендеція, відповідно до якої
усі інші наукові дисципліни , які займаються тими чи іншими аспектами
соціальної дійсності, підпорядковуються соціології. Це обгрунтовується тим,
що соціальні явища міцно пов'язані між собою, їх не можна зрозуміти
ізольовано одне від одного, це є лише різні виявлення однієї і тієї ж
дійсності — соціальної, що, хоча й вивчається всілякими науками, однак як
ціле становить предмет тільки соціології. Тим самим соціологія
проголошувалась наукою, що має ключ до усіх соціальних явищ.
Серед інших рис соціологізму треба вказати на його акти
антиеволюціоністську спрямованість. Соціологізм концентрує увагу на сталих
і повторюваних зв'язках поміж соціальними явищами, досліджує різноманітні
соціальні типи. Що ж взагалі становить предмет соціології?
Висвітлення природи предмета, за Дюркгеймом, — фундаментальна проблема,
від вирішення якої залежить її статус як самостійної науки. Основні ідеї з
цієї проблеми французький соціолог виклав 1895 року в роботі "Правила
соціологічного методу". Вихідним моментом стало прагнення вичленити як
предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших наук.
При цьому припускалось, що ця реальність має особливі, тільки їй притаманні
властивості. Згідно з Дюркгеймом, такими є соціальні факти, які у
суспільності складають соціальну реальність в цілому.
У роботі Е.Дюркгейм встановлює основні вимоги до соціальних фактів,
котрі дозволили існувати соціології як науці. Перше правило в тому, що
соціальні факти треба розглядати, як речі. Це значить, що:
а) соціальні факти є зовнішніми для підвидів;
б) соціальні факти можуть бути об'єктами з тієї точки зору, що вони
матеріальні;
в) відносини причинності, які встановлюються між двома або багатьма
соціальними фактами, допомагають формулювати постійні закони функціонування
суспільства.
Друге правило полягає в тому, щоб "систематично відмежовуватися від
усіх вроджених ідей". Це значить:
а) соціологія передусім повинна відсторонитися від всякої ідеології;
б) вона також повинна звільнитися від всіх забобонів, котрими володіють
індивіди по відношенню до соціальних фактів.
Третє правило у визнанні переваги цілісності над складовими її
частинами. Це значить, що:
а) джерело соціальних фактів знаходиться в суспільстві, а не в мисленні
та поведінці індивидів;
б) суспільство є автономною системою, яка керується своїми особистими
законами.
Відмітна ознака соціальних фактів — їхнє незалежне від індивидів буття
і здатність справляти на останніх примусовий вплив. Кожний індивід,
зазначав французький філософ, при народженні застає соціальну реальність
готовою, яка функціонує незалежно від нього. Індивід не створює мови, якою
розмовляє, а навчається їй у ході своєї соціалізації; не винаходить методів
праці, а набуває їх від соціального оточення; не вигадує власної релігії, а
визнає одну з уже існуючих. Отже, свої способи мислення, почування та дії
індивід повинен пристосувати до способів, які вже існують і визнані
суспільством. Істотна риса останніх у тому, що вони існують поза
індивідуальною свідомістю.
Проте визнані у суспільстві способи мислення, почування та дії
володіють щодо індивідів силою примусу, завдяки чому їхня поведінка
контролюється і коригується. У тих випадках, коли індивіди не адаптуються
до існуючих способів мислення і дії, вони наштовхуються на різні негативні
реакції з боку суспільства.
У цілому соціальна реальність, за Дюркгеймом, включає до свого складу
два типи явищ. По-перше, способи мислення, почування та дії, котрі, які,
уже зазначалося, є зовнішніми і примусовими щодо індивідів. Їх носієм
виступають або суспільство в цілому, або його окремі групи (релігійні,
політичні, професійні та ін.). По-друге, інші сталі явища, які для
індивідів так само об'єктивні й примусові. До них французький соціолог
зараховує різноманітні "соціальні течії", що породжуються не індивідуальною
свідомістю, грунтуються на колективному ентузіазмі, обуренні та співчутті.
Природу соціального Дюркгейм вбачає у різноманітних формах
колективності, які можуть мати вираження в "колективних уявленнях",
"колективних віруваннях", "колективних почуттях", "колективній свідомості".
Поза зазначеними утворюваннями, вважає вчений, соціологія не має свого
предмета.
У цьому зв'язку він над усе прагне провести лінію між соціальним і
психічним. Психічна реальність, за Дюркгеймом, є своєрідною надбудовою над
біологічною структурою середовища.
У свою чергу, соціальна реальність, як виявлення колективних утворень,
є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення суть
цілісності, які не зводяться до індивідуальних психічних станів. Отже,
соціальне як ціле особливої природи не можна пояснити відштовхуючись від
окремих його складових частин. Ніякі стани індивідуальної свідомості не
можуть стати причиною соціальних фактів. Причини соціальних фактів треба
шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості.
На основі зовнішніх ознак соціальних фактів Дюркгейм певним чином
упорядковує предметну царину соціології. Він відокремлює у структурі
соціологічного знання соціальну морфологію і соціальну фізіологію.
Соціальна морфологія, на думку вченого, вивчає "матеріальні форми
суспільства", до яких належать демографічні, геологічні, економічні,
соціокультурні фактори. В цьому зв'язку Дюркгейм звертає увагу на
географічні координати суспільства, форму його кордонів, розміри території,
чисельність і густоту населення, розміри й заселення міст, сіл, провінцій,
характер комунікацій тощо.
Соціальна морфологія репрезентує у соціології Дюркгейма його теорію
щодо побудови й форми частин суспільства. Проте це не означає, що
сорфологічні соціальні факти французький соціолог бере за першооснову
цілісності суспільного життя. Вже у ранніх своїх працях він підкреслює їхню
обмежену роль у даному відношенні. Морфологічні факти, зрозуміло, можуть
породжувати колективні уявлення. Але останні, виникнувши, самі, у свою
чергу, стають безпосередньою причиною — незалежно від морфологічної основи
—
нових колективних уявлень. Здебільшого колективні уявлення здатні
породжувати і морфологічні феномени. Вирізнення соціальної фізіології
французький соціолог обгрунтовує існуванням — поряд з морфологічними —
функціональних, або фізіологічних фактів. До них Дюркгейм зараховує факти
колективної свідомості та способи колективних дій. Сам він передусім
цікавиться колективною свідомістю, впливом колективних уявлень на
свідомість та поведінку індивідів. За словами вченого, у центрі його
наукових інтересів перебуває не "тіло", а "душа" суспільного життя. Серед
фактів колективної свідомості французький соціолог розрізняє релігійні
традиції, народні легенди, політичні ідеї, правові та моральні норми,
мотивацію економічної діяльності.
Разом з морфологічними фактами факти колективної свідомості утворюють
так зване внутрішнє соціальне середовище. Причому морфологічні факти
становлять матеріальний, кількісний бік даного середовища, а факти
колективної свідомості — нематеріальний, якісний, духовний аспект. У такому
широкому тлумаченні саме соціальне середовище визнавалось універсальним
фактором, за допомогою якого можна пояснювати будь-які соціальні факти. Та
згодом Дюркгейм став трактувати соціальне середовище вужче, виключно як
царину колективної свідомості, що складається з ідей, вірувань, звичок
тощо. Цим він намагався не тільки затвердити знайдену ним специфіку
соціального, а й дати суспільним явищам специфічно соціальне пояснення.
Суспільство, за Дюркгеймом, — не просто впорядкована емпірична система,
яка безперервно веде боротьбу за самозбереження з різноманітними
деструктивними силами, а й осереддя "внутрішнього морального життя",
"джерело і вмістилище усіх цінностей". У цьому плані суспільство постає
своєрідним божеством, яке "ззовні" впливає на індивідів, робить з них
розумних і моральних істот. Зрештою, суспільство може існувати "тільки в
нас і завдяки нам". З одного боку, індивід зобов'язаний суспільству тим, що
в ньому є, що забезпечує йому виняткове місце серед інших індивідів, тобто
своєю інтелектуальною й моральною культурою. Якщо людину позбавити мови,
мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини.
Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з
іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як тільки в традиціях і
завдяки їм. Якщо колективні вірування, традиції та домагання перестануть
відчуватися і сповідатися окремими індивідами, то суспільство загине,
підкреслює французький соціолог.
Стверджуючи, що суспільство є "композицією будь-якого роду ідей,
вірувань і почуттів, які реалізуються посередництвом індивидів", Дюркгейм
певним чином суперечить концепції соціологізму, яка постулює специфіку і
автономію соціальної реальності, а головне — її примат над індивідом. Його
висновок про те, що суспільство існує і реалізується "тільки в нас і
завдяки нам", скоріше вказує на взаємозумовленість суспільства та
індивідів, що його складають, аніж на примат першого над другим. І тоді
цілком правомірно, що не тільки колективні уявлення можуть бути продуктом
суспільства, а й навпаки, саме суспільство може бути результатом
колективних уявлень. Тавтологічний характер даного моменту аж ніяк не
засмучує французького соціолога. Навпаки, саме таке трактування природи
суспільства він вважав науковим. Якраз у ньому власне, і міститься
"центральний пункт" дюркгеймівської соціології.
Складні й суперечливі відносини між індивідом і колективом — головна
тема дюркгеймівської соціології. Оскільки реально існують насамперед окремі
індивіди, а суспільство — це певні системи відносин між ними, то, здавалося
б, логічно було б вважати окремого індивіда за вихідну точку координат, у
системі яких розглядатимуться ті чи інші соціальні відносини. Але такий
підхід Дюркгейм піддає критиці. Індивід, доводить він, не є чимось
історично первинним у такому розумінні, що уявлення про людину як щось
окреме й неповторне — це результат тривалого історичного розвитку.
Ставлення до людей як до індивідів і відповідне розуміння ними себе як
індивідів можливе лише там, де існує досить складна структурна організація
суспільства, або, за термінологією Дюркгейма, де має місце поділ суспільної
праці. Навпаки, там, де
поділ суспільної праці не нависокому рівні і соціальна структура
примітивна, — там "кожен являє собою те ж саме, що й інші", а тому там
панують спільні для всіх колективні думки й почуття.
Питанню про тип соціальної структури Дюркгейм надає винятково великої
ваги. Тому таку важливу роль у його концепції відіграє розмежування між
суспільствами механічної та органічної солідарності. У першому випадку, як
уже зазначалося вище, суспільні відносини примітивні, недиференційовані,
колективне тут безроздільно панує над індивідуальним. Структура таких
суспільств має сегментарний характер. Це означає, що вони складаються з
однакових у принципі груп, кожна з яких мало пов'язана з іншою, однак міцно
згуртована зсередини. Група тут нав'язує індивідові свою волю. Суспільство
механічної солідарності може бути численним кількісно і займати як завгодно
велику територію, але при цьому воно буде сумою однакових, замкнених у собі
структурних одиниць, котрі практично не взаємодіють між собою. А тому тут,
природно, зростає питома вага колективних уявлень і різноманітних засобів
механічного примусу й насилля.
У суспільствах органічної солідарності — а до них соціолог відносить
сучасні йому західні суспільства — теж почасти зберігається сегментарна
організація. Та визначальним тут є те, що внаслідок поділу праці структура
цих суспільств характеризується різноманітністю форм і ослабленням
групового тиску на індивіда. Тут, як пише Дюркгейм, має місце солідарність
не за подібністю, а за відмінністю.
Історично суспільства механічної солідарності передають суспільствам
солідарності органічної. Однак перехід від одного типу до іншого — це не
свідомо керований процес. Поділ суспільної праці постає незалежно від
свідомості й волі окремих людей, а тому сам індивід, "окрема людина" — це
вже його наслідок. Тому, як неодноразово зауважував учений, індивід постає
із суспільства, а не суспільство з індивідів. Органічна солідарність не
означає послаблення пріоритету суспільства і його цінностей над індивідом,
однак вона
означає, що цей пріоритет здійснюється тепер таким чином, що кожен
індивідуально усвідомлює свою відповідальність перед суспільством і може
вибирати, яким саме чином він буде виконувати свої суспільні обов'язки.
Принципи "соціологізму" як методологічне підгрунтя у дослідженні самогубств
Проблема самогубства захоплювала увагу Дюркгейма з багатьох причин. Це
була "ясно окреслена група фактів" [4, с.3], котрі можна легко визначити.
Дюркгейм вважав, що соціолог може і повинен відкривати закони, які б
доводили можливість існування соціології як науки. Крім того, він розглядав
свою роботу "Самогубство" як застосування до емпіричного матеріалу
головного принципу соціологічного методу вивчення соціального факту як
"речі", визнання особ існування, зовнішньої по відношенню до індивіда
суспільної реальності, котра вивчає його поведінку, не залежно від волі
цього індивіда.
Спираючись на ці теоретико-методологічні передумови, Дюркгейм
заперечував пояснення самогубства індивідуальними психологічними мотивами і
стверджував, що це явище відбувається під впливом зовнішніх причин, які
управляють людьми, тобто під впливом соціальних причин.
Визначення причин суїциду, рекомендації щодо засобів його подолання
здавались йому найкращим способом зміцнення престижу соціології як науки.
Соціологічне пояснення "найбільш індивідуальної дії" могло пролити світло
на ті сили, котрі об'єднують людей, оскільки самогубства — явний приклад
руйнування соціальних зв'язків.
Суттю дюркгеймівського пояснення був "соціологізм", крізь призму якого
розглядались усі інші фактори, в тому числі й індивідуальні мотиви
самогубств, які часто здаються їх причинами, представляють лише
індивідуальне, причому змінене відображення загальних умов. Дюркгейм
звернувся до вивчення соціального середовища як головної причини, під
впливом якої змінюється відсоток самогубств. Дюркгейм повністю не
заперечував ролі індивідуальних факторів, психічного стану окремих
самогубців, їхніх специфічних життєвих обставин, але підкреслював вторинне
значення цих фактів, залежність від загальних соціальних причин, стану
суспільства.
Згідно з концепцією, яку висунув Дюркгейм, відсоток самогубств є
функцією декількох соціальних змінних: взаємовідносин у релігійних,
сімейних, політичних, національних та інших групах. Виходячи з цього,
Дюркгейм використовував прийом доведення шляхом виключення, систематично
розглядав і заперечував такі соціальні факти, як "психоорганічну
схильність" індивідів (психопатичний стан, расовий і спадковий фактори) і
риси фізичного середовища (клімат, пору році, час доби). Услід за цим він
розглядав дію соціальних причин і спосіб, яким вони діють, а також
відношення, в яких знаходяться соціальні і несоціальні фактори.
Звернувшись до даних офіційної статистики, Дюркгейм виявив ряд
закономірностей: відсоток самогубств влітку вищий, ніж зимою; чоловіки
частіше закінчують життя самогубством, ніж жінки; старі люди частіше, ніж
молоді; солдати — частіше, ніж громадське населення; протестанти частіше,
ніж католики; одинокі або розведені — частіше, ніж заміжні, і відсоток
самогубств вищий у міських, ніж сільських областях тощо. "Залишивши
осторонь індивіда як індивіда, його мотиви й ідеї, потрібно вивчати, —
стверджував Дюркгейм, — ті різні стани соціального середовища (релігійні
вірування, сім'ю, політичне життя, професійні групи і ін.), під впливом
яких змінюється відсоток самогубств" [4, с.178]. Досліджуючи соціальні
факти, Дюркгейм намагався визначити, який елемент або який аспект їх,
відповідно до різних логічних правил, а особливо до правил відповідних
змін, найбільш тісно пов'язаний з відсотком самогубств. Яка, наприклад,
риса релігії має найбільше відношення до самогубства? Що саме в католицизмі
робить католиків менш схильними до самогубства, ніж протестантів?
Почавши з дослідження того, як те чи інше віросповідання впливає на
самогубство, Дюркгейм показав різницю між католицизмом і протестантизмом як
з точки зору віровчення, так і з точки зору обрядів. Католицизм як старіша
традиційна система і обрядів має порівняно з протистантизмом більшу
цілісність, силу поглядів, непримиренність до нововведень, які руйнують
загальний дух. Це обумовлює більшу згуртованість релігійної групи
католиків, а звідси — менший серед них відсоток самогубств. Протестантизм
пов'язаний з падінням традицій вірувань, проникнутий "духом свободи
мислення" і критицизму. Його можливість об'єднати віруючих менша, і
відсоток самогубств тому вищий.
Ця гіпотеза дозволила пояснити багато інших соціальних змінних, які
пов'язані зі збільшенням числа самогубств. Об'єднує ці змінні ступінь
соціальної інтеграції або соціального зв'язку індивіда. Сім'я, діти,
сільське життя — ті соціально інтегруючі фактори, котрі запобігають почуттю
соціальної ізоляції. "Число самогубств обернено пропорційне ступеню
інтеграції тих соціальних груп, до яких належить індивід" [4, с.266].
Фактори несоціального порядку, писав Дюркгейм, можуть впливати на
процент самогубств тільки побічно. Він застосував процедуру, коли у
відносини включається не соціальний фактор, але відшукується той його
аспект, котрий найбільш тісно пов'язаний з фактором соціальним.
Влив біологічних, наприклад статевих, відмінностей стає зрозумілим,
якщо проаналізувати відповідні соціальні позиції чоловіків і жінок, способи
їх участі в соціальному і економічному житті, цикли їх соціальної
активності і т.д. Стверджуючи, що різні типи самогубств можуть витікати з
різних причин, які їх визначають, вказуючи на труднощі створення
морфологічної класифікації самогубств і враховуючи всі характерні типові
особливості їх, Дюркгейм прийняв рішення скласти етнологічну класифікацію,
яка відповідала б причинам самогубств.
Він виділив чотири види самогубств: егоїстичний, альтруїстичний,
аномічний і фаталістичний. Перший створюється причинами, котрі обомовлюють
відокремлення індивіда від суспільства, яке перестає впливати на нього
регулюючим чином. Розрив соціальних зв'язків, відсутність колективної
підтримки, стан відокремленості породжують почуття самотності, пустоти,
відчуття трагізму існування. Однією з причин самогубств подібного роду може
бути крайній індивідуалізм, але грунтом, який його породжує, є "велике
суспільство, соціальна туга" [4, с.274]. Суспільна дезорганізація, втрата
суспільних цілей послаблюють соціальні зв'язки, які прикликають індивіда до
суспільства, а значить і до життя. Цей загальний стан, у свою чергу,
відображається в дезінтеграції суспільних груп — релігійних, сімейних,
політичних, які безпосередньо впливають на індивіда.
Другий вид самогубства — альтруїстичний — зустрічається тоді, коли
особисті інтереси поглинуті соціальними, коли інтеграція групи настільки
велика, що індивід перестає існувати як самостійна одиниця. До цього виду
Дюркгейм відносить давні звичаї: самогубство стариків і хворих,
самоспалення жінок після смерті чоловіків, самогубство рабів після смерті
хазяїна і ін. Такого роду самогубства існували головним чином в архаїчних
суспільствах.
Третій вид самогубства — аномічний. Він зустрічається в часи великих
суспільних потрясінь, економічних криз, коли індивід втрачає можливість
пристосуватися до соціальних перетворень, нових соціальних вимог і втрачає
зв'язок з суспільством. Стан суспільної аномії, під котрою Дюркгейм розуміє
відсутність чітких правил і норм поведінки, коли стара їєрархія цінностей
руйнується, а нова ще не склалась, породжує моральну нестійкість окремих
індивідів. Коли коливається і дезорганізується суспільна структура, одні
індивіди швидко піднімаються, інші втрачають своє місце в суспільстві, коли
порушується суспільна рівновага — число самогубств зростає. Аномічне
самогубство, яке зустрічається найчастіше в торгових і ділових колах,
характеризується Дюркгеймом також з боку індивідуальних якостей
представників торгового і промислового світу; їх нестримний потяг до
збагачення, котрий не зустрічає жорсткої регламентації, невгамовно зростає,
порушуючи моральну і психічну рівновагу. Таким чином, послаблення або
відсутність суспільної регламентації, безладна, неврегульована суспільна
діяльність лежить в основі аномічного самогубства. Якщо суспільство не
здатне належним чином впливати на людину, то буде сумний кінець.
Протилежністю аномічного самогубства є фаталістичне, яке виникає в
результаті посиленого контролю над індивідом, "надмірна регламентація",
котра для останнього стає нестерпного.
Таким чином, самогубство, на думку Дюркгейма, є умисним і усвідомленим
актом, який здійснюється індивідом залежно від соціальної дисципліни.
Мірило нормальної соціальної поведінки — "нормальний соціальний суб'єкт",
дисциплінований і такий що визначає колективний моральний авторитет.
Поняття "егоізм-альтруізм" і "аномія-фаталізм" означали в концепції
Дюркгейма колективні сили або нахили, які штовхають людину на самогубство.
Дюркгейм називав ці сили течіями. Вимір їх інтенсивності можливий за
відсотком самогубств. Колективні сили або нахили можуть пояснити, на думку
теоретика "соціологізму", індивідуальні нахили і схильність до самогубства,
а не навпаки. Психологічні мотиви самогубства є індивідуальним, причому
часто зміненим, відображенням загальних умов соціального середовища.
Найбільш цінною рисою дюркгеймівського аналізу самогубств є розкриття
соціальної сутності цього явища як такого, що породжене кризовим станом
суспільства. Описуючи стан морального розкладу, морально-психологічної
дезорганізації і падіння буржуазного суспільства, Дюркгейм не викрив
істинних причин цієї кризи, вбачаючи їх не в сутності капіталістичних
відносин, а в досить швидких темпах соціальних змін, за якими не встигає
моральне усвідомлення.
Потрібно вказати на абстрактний, формалістичний характер типології
самогубств. Зміст цього соціального явища змінювався, тому що в одну групу
потрапляли різнородні вчинки, які відображали соціальні норми різних
суспільно-економічних формацій. Приділяючи переважну увагу соціальному
фактору, Дюркгейм обмежувався лише вказівкою на його зв'язок з фактором
психологічним. Думка про те, що рішення індивіда опосередковується
культурними потребами і нормами тієї чи іншої встановленої у відношенні до
людського життя її цінності, також не була розроблена, а лише висловлена
Дюркгеймом.
Усвідомлення послідовниками Дюркгейма цих недоліків привело до
перегляду ними деяких його положень, до намагання більш послідовно і повно
включити в соціологічну теорію психологічні фактори, що і було зроблено
Морисом Хальбваксом в його роботі "Причини самогубств" (1930). Ряд ще більш
пізніх досліджень реабілітував роль психологічних факторів, показуючи вплив
соціальних змінних на ті психологічні детермінанти, котрі безпосередньо
обумовлюють індивідуальне рішення.
Незважаючи на те, що концепція Дюркгейма потребувала більш детального
аналізу співвідношення об'єктивних і суб'єктивних фактів, головний напрям
його досліджень давав поштовх до розробки загального питання — соціальної
обумовленості індивідуальної психології.
Дюркгейм проклав дорогу кількісному аналізу в соціології і визначив
шляхи розвитку його приватних методик і технік (таких, наприклад, як метод
послідовного включення факторів, які беруть участь у взаємодії), суть
котрого — в дослідженні і інтерпретації комплексу взаємовідносин між
багатьма характеристиками, що систематично включаються у раніше
досліджуваня відношення, і ін. Дюркгейм не міг скористатися елементарними з
сьогоднішньої точки зору інструментами наукового аналізу. Незважаючи на це,
його робота відіграла значну роль в утвердженні соціального підходу до
самогубства на противагу психопатичному, який був популярним за його часів
і який до наших днів змагається з соціологічним підходом.
Причину збільшення кількості самогубств у буржуазному суспільстві
дійсно необхідно шукати в кризових соціальних ситуаціях. При цьому
неодхідно мати на увазі не тільки стан суспільної дезорганізації і
ослаблення соціальних зв'язків, але в першу чергу і такі породжені
капіталізмом об'єктивні процеси, як ріст безробіття та ін.
Висновок
Вплив Дюркгейма на західну соціологію в наш час загальновизнаний.
Учений звернув увагу на фундаментальні проблеми соціологічної науки — і цим
пояснюється його популярність у Франції кінця XIX — першої третини XX ст.,
розповсюдженість впливу його ідей в інших країнах Європи та Америки, а
також цікавість до його вчення в наш час.
Природа суспільства, його інтегративний початок, його "здоровий" і
патологічний стан, методи соціологічного дослідження і статус соціології як
науки — всі ці проблеми, які вирішуються з позицій цілісної філософсько-
соціологічної концепції, безперечно належать до числа найважливіших проблем
теоретичної соціології. При наполегливих пошуках відповіді на питання про
шляхи розвитку сучасного світу все частіше співставляються теорії Маркса,
Дюркгейма, Вебера, Парето.
Завершуючи огляд соціологічної концепції Дюркгейма, слід ще раз
сказати, що його теоретична спадщина і сьогодні знаходиться в центрі
гострих дискусій. Мабуть, одна з причин цього полягає у тому, що мислитель,
окрім безпосередньої теоретичної роботи за різноманітніми напрямками,
суб'єктивно дуже чуйно ставився до статуту соціології й активно остоював її
методологічний та фаховий суверенітет. Як справедливо зауважив Р.Нісбет:
"Дюркгейм більш аніж хтось інший в історії соціології зумів втілити в собі
те, що було найтиповіше у цій дисципліні і найпродуктивніше для
гуманітарних наук, а тому його можна назвати соціологом у найповнішому
розумінні цього слова" [5, с. 323].
Список використаної літератури
1. Радугін А.А., Радугін К.А. Курс лекцій. — М.: Владос, 1995.
2. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття. — К.: Либідь, 1996.
3. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. — К.:
Наукова думка, 1995.
4. Дюркгейм Е. Самогубство. Соціологічний етюд. 1912
5. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології. Від античності
до початку XX ст. К.: Либідь, 1995.
6. Історія соціології в Західній Європі та США: Підручник для вузів.
Відповідальний редактор — академік РАН Г.В.Осіпов. — М.: Видавнича група
Норма-Інфра, 1999.
Реферат на тему: Естественнонаучный базис концепции "Золотого миллиарда" в свете информационного обеспечения социума
Информация как фактор развития и гибели биологических систем и их
производных
Часть 1
Введение
Как известно, основой жизни являются информационные программы,
записанные в геноме посредством определенных «букв» - химических
соединений, именуемых основаниями.
Молекулы оснований, имеющие индивидуальную пространственную
конфигурацию и свои особые потенциальные энергетические свойства,
именно в силу этих характеристик способны или не способны вступать во
взаимодействие друг с другом и с другими органическими и неорганическими
молекулами и соединениями.
Программы синтеза белковых молекул записаны в них определенной (как
буквы в словах), последовательностью оснований, нанизанных на молекулу
рибозы или дезоксирибозы.
Важной особенностью функционирования этих информационных центров
является их способность к самоблокированию, суть которого состоит в
механизме комплементарности. Дело в том, что входящие в структуру
нуклеиновых кислот основания также характеризует особая
энерговзаимозависимость, благодаря которой они, находясь в двух
антипараллельных цепях, не просто способны к замыканию в пары, а неизбежно
создают такие парные соединения.
Такая организация структуры придает ДНК уникальные свойства. Во-
первых, каждая одиночная цепь ДНК оказывается продублированной в своем
антиподе – комплементарной цепи, что увеличивает надежность сохранения
наследственной программы. Во-вторых, та или другая из спаренных цепей
работают только тогда, когда это действительно необходимо с позиции
рассматриваемого биологического объекта, или вынужденно неизбежно, если
складывается ситуация вторжения новых информационных программ в геном
извне (например, при оплодотворении или вирусной инфекции).
Таким образом, строгое взаимное соответствие последовательности
комплементарных оснований в антипараллельных цепях ДНК создает
равновесную систему, фактически «молчащую» информационную базу. Внедрение
в одну из таких цепей каких-либо фрагментов ДНК – вирусной или даже
собственной (то есть, происходящей из среды собственного организма)
природы, нарушает состояние равновесности, что и является ключом,
открывающим к ним доступ, который осуществляют информационные РНК, а это
и есть начало белкового синтеза.
Так наглядно иллюстрируется биофизический принцип: – «неравновесность
– мера жизни».
Главная Догма Биологии в свете информатики
Как известно, все биологические системы существуют под непрерывным
воздействием информационного потока. Главная Догма Биологии (ГДБ)
утверждает, что все живое функционирует по принципу предетерминированности.
Иначе говоря, даже процесс индивидуальной адаптации базируется
исключительно на реализации программ, уже записанных в геноме.
Схема взаимодействия живого объекта и окружающей среды в этом случае
выглядит так:
|Генотропные факторы среды: |Активация генов, продукты |
|сигналы и элементы |которых возвращают систему в |
|информационного потока, |состояние равновесности |
|действующие на ядерную ДНК | |
При этом предполагается, что реестр ответов настолько полон, что
способен обеспечить организму неограниченный набор заранее заготовленных
средств защиты адекватный информационной сущности любых факторов среды,
включая и такие как, например, вновь синтезированные химические
соединения, не имеющие аналогов в природе. Так ли это в действительности?
Прежде всего, с позиций информатики как науки, рассматриваемой на
модели ДНК, представляется необходимым внести ясность в сами понятия:
- «информационный поток»;
- «сигнал»;
- «элемент информационного потока».
«Расширенное понятие информации выдвинуто кибернетикой - наукой
об управлении и связи в живых организмах, обществе и машинах.
Кибернетика формулирует принцип единства информации и управления, который
особенно важен для анализа сути процессов, протекающих в самоуправляющихся,
самоорганизующихся биологических и социальных системах.
Развитая в работах Н. Винера концепция предполагает, что процесс
управления в упомянутых системах является процессом переработки
(преобразования) некоторым центральным устройством информации, получаемой
от источников первичной информации (сенсорных рецепторов) и передачи ее в
те участки системы, где она воспринимается ее элементами как приказ для
выполнения того или иного действия. По совершении самого действия сенсорные
рецепторы готовы к передаче информации об изменившейся ситуации для
выполнения нового цикла управления.
Так организуется циклический алгоритм (последовательность действий)
управления и циркуляции информации в системе. При этом важно, что главную
роль играет здесь содержание информации, передаваемой рецепторами и
центральным устройством» /Пархомчук А.А., контрольная работа «Новое
информационное общество» (по курсу «Современный уровень системного подхода
к Природе и обществу»), Гос. унив. Управления Института Национальной и
мировой экономики, М.1998/.
Как видим, кибернетический подход к оценке принципов самоорганизации
живых систем не вполне близок к представлениям, защищаемым ГДБ.
Во-первых, согласно ГДБ сигналы и элементы информационного потока
представляются фактически идентичными понятиями, а во-вторых, концепция
предетерминированности даже не обсуждает кибернетический смысл и саму
возможность активной ретрансляционной переработки (преобразования)
информации, представленной белковой молекулой, в «некотором центральном
устройстве». Роль белковой молекулы, таким образом, рассматривается, в
лучшем случае, наряду с любым сигналом, получаемой от источников первичной
информации (сенсорных рецепторов) только лишь как приказ для выполнения
того или иного действия.
Формальным аргументом в пользу такого представления является
действительно существующий механизм взаимодействия с ДНК белков -
регуляторов активности ядерных генов.
В значительной степени и другое, не вполне корректное представление
современной биологии о значении и роли белков в жизнедеятельности
организмов, как бы оправдывает эту точку зрения. Речь идет об
утверждении, что поступающие с пищей белковые молекулы распадаются до
аминокислот в процессе пищеварения.
В действительности, сложные организмы имеют не только средства
снижения плотности информационного потока, но и средства защиты поступающих
в организм, в том числе и с пищей, информационных программ.
В желудочно-кишечном тракте ферменты, главным образом,
поджелудочной железы, а в кровотоке – лизосомальные ферменты лейкоцитов,
разрушают целостность белковых молекул до фрагментов, состоящих из
небольшого количества аминокислот – пяти, шести и меньше, которые уже не
способны выступать в качестве матриц программ.
В качестве «защитников» программ, заключенных в структуре чужеродных
белков, выступают особые клетки, как свободно циркулирующие в крови, так и
фиксированные в тканях у «входных ворот» организма, всегда открытых для
информации - в стенках кишечника и дыхательного тракта. Им, кстати,
огромную роль в иммунитете отводил отечественный ученый Илья Мечников.
Называют эти клетки «макрофагами».
«Ранее, создатель статистической теории информации К. Шеннон обобщил
результат Хартли и его предшественников. Его труды явились ответом на
бурное развитие в середине века средств связи: радио, телефона, телеграфа,
телевидения. Теория информации Шеннона позволяла ставить и решать задачи об
оптимальном кодировании передаваемых сигналов с целью повышения пропускной
способности каналов связи, подсказывала пути борьбы с помехами на линиях и
т.д.
В работах Хартли и Шеннона информация возникает перед нами лишь в
своей внешней оболочке, которая представлена отношениями сигналов, знаков,
сообщений друг к другу - синтаксическими отношениями. Количественная мера
Хартли-Шеннона не претендует на оценку содержательной (семантической) или
ценностной, полезной (прагматической) стороны передаваемого сообщения».
/Пархомчук А.А., контрольная работа «Новое информационное общество» (по
курсу «Современный уровень системного подхода к Природе и обществу»),
М.1998, Гос. унив. Управления Института Национальной и мировой экономики/.
Применительно к выбранной нами конкретной модели - «ДНК – носитель
информации», согласно Главной Догме Биологии, элементами, представляющими
собой готовые программы, являются фрагменты ДНК и РНК, имеющие
чужеродное (гетерогенное) для рассматриваемой системы происхождение. Они-
то и должны рассматриваться в качестве собственно элементов информационного
потока.
В то же время, существует огромная группа так называемых генотропных
факторов. К таковым следует относить как соединения, имеющие способность
химически взаимодействовать с ДНК, так и физические факторы, способные
нарушать комплементарность либо целостность спаренных цепей ДНК. Они,
конечно, являются также знаками, отражающими состояние среды, в которой
находится рассматриваемая система, но, поскольку все-таки не представляют
собой последовательность оснований, им следует отводить лишь сигнальную
функцию.
Таким образом, информационный поток, рассматриваемый ГДБ на уровне
отдельной клетки, имеет две составляющие – собственно элементы
информационного потока (ДНК, РНК) и генотропные факторы среды, выполняющие
сигнальную функцию.
Программы, закодированные в структуре ДНК, в конечном итоге
превращаются в белковые молекулы, первичная структура которых также
состоит из последовательности «букв», но букв уже другого рода, а именно
– аминокислот.
С этого момента – появления на арене жизни вновь синтезированной
белковой молекулы, и начинается проблема корректности Главной Биологической
Догмы. Согласно последней, этот белок следует определять как генотропный
(т.е. имеющий сродство к геному, точнее, к ДНК как определенной физико-
химической структуре) фактор, каковым он, конечно, и является по своей
первичной структуре. Но его конечная биологически активная форма
определяется четвертичной структурой – продуктом, пространственная
конфигурация которого весьма далека от исходной формы. Соответственно, и
активными группами на поверхности белка оказываются совсем не те
последовательности аминокислот, которые выстраивались на начальных стадиях
синтеза белковой молекулы, но именно сочетание аминокислот,
представленных в таких активных группах на поверхности молекулы определяет
функциональную значимость того или другого белка.
Казалось бы, все ясно: белковые молекулы несут сугубо сигнальные
функции, не являясь сами программами, обучающего типа. Однако вся
феноменология иммунитета свидетельствует, что белки, имеющие чужеродное
для рассматриваемой системы происхождение, сами могут программировать ДНК,
навязывая им трансформацию в соответствии с собственной структурой, а
именно структурой их активных поверхностных групп. Гипотетически
допускаемый, этот механизм получил название обратной трансляции.
Вопрос, однако, состоит в том, где и как осуществляется эта
трансформация, какими энергетическими ресурсами она обеспечивается?
По-видимому, современная наука уже достаточно близка к разрешению
этой проблемы, если учесть успехи одной из отраслей современной биологии –
генетики неядерных форм ДНК. Сегодня уже доказана роль таких ДНК в
индивидуальной адаптации бактерий к антибиотикам, растений - к гербицидам,
а также роль митохондриальных ДНК в иммунологических реакциях адаптации
организма животных.
Для нас же, при анализе роли информативных молекул в развитии живых
систем, важно само признание возможности белков выступать в качестве не
только сигнала, но и фактора, вносящего в систему программы белкового
синтеза, качественно новые для рассматриваемого объекта.
Следовательно, конкретизируя понятие «информационный поток»
применительно к белоксинтезирующим и способным к самовоспроизводству
(размножению) объектам, можно отнести к собственно элементам
информационного потока два типа химических соединений:
- нуклеиновые кислоты;
- белковые молекулы, начиная с фрагментов, содержащих цепи
более чем из 7 аминокислот (минимальная величина антигена).
Тогда выше приведенная схема должна быть преобразована следующим
образом:
|Генотропные факторы среды: | Активация: |
|- сигналы – дестабилизаторы |1. Генов ядерной ДНК |
|спаренных цепей НК; |2. Новых программ, |
|- элементы информационного потока,|созданных посредством |
|представленные либо фрагментами |обратной трансляции |
|ДНК, например, |–«направленной» мутации |
|внедренными извне вирусами, либо |неядерных ДНК (например, |
|цепочками ДНК, вновь |митохондриальной природы) |
|синтезированными посредством | |
|механизмов: | |
| |Реализация программ ДНК |
|обратной транскрипции – считывания |возвращает систему, в том |
|программы с РНК на ДНК; |числе и посредством механизмов|
| |иммунной защиты, в состояние |
|- обратной трансляции – считывания |равновесности, именуемой |
|программы с белковой молекулы на|Гомеостаз |
|ДНК | |
Важно подчеркнуть, что процесс переработки информации является
неотъемлемым атрибутом жизни вообще, на фоне которого зарождаются все
другие её феномены, а именно обменные процессы, рост и размножение.
Последнее, впрочем, является само краеугольным камнем, лежащим у истоков
любой жизни.
Иначе говоря, ? и ? – началом и концом жизни, является
именно информация, то есть то, что ново и потому способно качественно
изменить уже существующие программы.
Часть 2
Материя, информация, знания - связь понятий
Посмотрим, далее, каковы современные представления о движении и
обращаемости информационных потоков на уровне личности и социума, что,
собственно, должно соответствовать в нем выше представленной сугубо
биологической модели, если принять эту модель в качестве универсального
механизма и атрибута жизни.
«Попытки построить модели понятия информации, охватывающие
семантический аспект знания, содержащегося в некотором высказывании,
относительно обозначаемого объекта, привели к созданию ряда так называемых
логико-семантических теорий (Р. Карнап, И. Бар-Хиллел, Дж. Г. Кемени, Е.К.
Войшвилло и др.). В них информация рассматривается как уменьшение или
устранение неопределенности. Естественно предположить, что средствами
какого-либо языка с помощью создаваемых в нем высказываний можно описать
некоторую совокупность возможных ситуаций, состояний, альтернатив.
Семантическая информация, содержащаяся в каком-либо высказывании, исключает
некоторые альтернативы. Чем больше альтернатив исключает высказывание, тем
большую семантическую информацию оно несет.
Исходной посылкой является утверждение, что информация является
семантической сущностью материи. Понятие “материя” отождествляется с
понятием “система”, в которую входят составными элементами - вещество,
энергия, знания и информация. Эти элементы в соответствии с законом
сохранения материи поддерживают систему в равновесном состоянии путем
взаимных переходов из одной в другую субстанцию системы. При
взаимодействии этих элементов системы вещество выступает носителем знания,
а энергия - носителем информации» /Пархомчук А.А., контрольная работа
«Новое информационное общество» по курсу «Современный уровень системного
подхода к Природе и обществу», М.1998, Гос. унив. Управления Института
Национальной и мировой экономики/.
Можно предположить, что если семантическая сущность материи – слово,
однозначно идентифицирует объект или действие, то оно является в такой
же степени элементом информационного потока, как и белковая молекула,
хранящая внутри себя признаки породившей его программы, записанной языком
генетического кода.
Но, по аналогии с нашей биологической моделью, отдельное слово, как и
более объемный набор слов – фраза, а также мысль, идея, в зависимости от
качественного состояния воспринимающего объекта могут тогда выступать в
двух ипостасях:
- сигнальной, если воспринимающая их система уже содержит
представления об описываемом предмете или действии;
- информационной, если описываемое явление несет в себе образ,
структуру, понятие - качественно новые для воспринимающей системы.
Иначе говоря, и образ, и слово, и мысль, и идея в равной степени
могут быть признаны атрибутами информационного мира, способными
существенно влиять на движение материи. Так что, классики марксизма не зря
признавали тезис:
- Идея, овладевшая массами, становится материальной силой.
Проблема «левшей» и «правшей», ее место в информационном мире
Определенные биологические особенности строения мозга человека,
связанные с его диссимметрией, то есть наличием в области левой височной
извилины речевого центра, не дублированного в правой половине мозга,
определяет уникальные свойства человеческого сознания. Более того, принципы
функционирования мозга, в котором всегда преобладает активность либо
правого, либо левого полушария, создают в социуме базу для психотипического
разнообразия, причем носители каждого психотипа по-разному
взаимодействуют с информационным потоком.
Так, для людей левополушарного типа характерна выраженность
абстрактно-логического мышления, способность мыслить посредством
движущихся образов, создавать технические конструкции, а также музыкальные
композиции преимущественно не образного, а также конструктивного типа,
равно как и в художественном творчестве быть не пейзажистами, а скорее
авангардистами абстрактного толка.
Для правополушарного психотипа, напротив, характерны:
- образно-чувственное мышление;
- склонность к гуманитарным дисциплинам;
- в музыке – создание произведений, порождающих в воображении
зрительные образы;
- в художественном творчестве - практически исключен абстракционизм
как природная склонность.
В том, что перечисленные психологические характеристики действительно
отражают различную биологическую базу психики, а не являются плодом
воспитания или условий жизни, убеждают научные исследования психики будущих
космонавтов. Как выяснилось, поведение людей каждого психотипа в условиях
сурдокамеры разительно отличается. Условия полного обеззвучивания
наиболее тяжелы для людей левополушарного типа, тогда как для
«правополушарников» тишина – лишь стимул к работе воображения.
Это свидетельствует, что для каждого психотипа в природе заготовлен
свой «ключ» и своя «замочная скважина».
Мозг «левополушарника» «открывает», то есть переводит в физиологически
активное состояние, например, после сна, звуковая волна, а «скважиной» для
«ключа» является периферический отдел слухового анализатора, проще говоря,
- ухо.
Мозг «правополушарника» открывает световая волна, а «скважиной» служит
сетчатка глазного дна.
Именно поэтому для успешного включения индивидуума в процесс общения с
информационным потоком, то есть воспитания и обучения, необходимо учитывать
данные природные предпосылки. При этом важны и форма подачи воспитывающей
информации, и преимущественный выбор образовательных предметов.
Унифицированная система воспитания и образования в равной степени
неблагоприятна для личностей того и другого психотипа. Это
обстоятельство, как это и было, по-видимому, в древнейшие времена,
учитывается в малых этнических группах, но отброшено в современном
цивилизованном обществе.
Несмотря на то, что «и образ, и слово, и мысль, и идея в равной
степени могут быть признаны атрибутами информационного мира, способными
существенно влиять на движение материи», необходимо также согласиться с
тем, что уже вследствие названного выше психотипического разнообразия
каждая личность по-своему взаимодействует с информационным потоком и по-
своему его перерабатывает.
Выводы, например, которые могут сделать личности право - и
леворолушарного типа, находящиеся в одном и том же информационном поле,
могут быть неидентичными, но в то же время каждый со своей стороны они
будут абсолютно достоверными и адекватными данной ситуации.
Серьезные проблемы могут ожидать социум по мере утверждения идеи
принципиальной заменимости человеческого интеллекта - искусственным.
Человечество стоит перед реальной возможностью устранения из сферы разума
его чувственно-эмоциональной составляющей, – кстати, уникального природного
дара вида Homo sapiens. А ведь именно эта сторона личности наделяет её и
прозорливостью, и интуицией, и способностью к выбору неординарных решений в
критических ситуациях, которые являются важнейшим условием сохранения и
личности, и вида.
Важно отметить, что правополушарному психотипу последние качества
свойственны в гораздо большей степени, чем личностям левополушарного типа.
Человек (общество), претендующий (ее) на роль «Управляющего»
природными явлениями или взаимоотношениями в социуме, в принципе не может
справиться с проблемой собственного адекватного реагирования на изменения,
возникающие в этих многофакторных системах, в особенности, если в основу
таких оценок не введен паритет мнений, как право -, так и
левополушарных психотипов.
Часть 3
Прикладные (экологические) аспекты внедрения информационных технологий
Кроме того, только человек способен накапливать и передавать
информацию внеклеточным путем, а это - чрезвычайно обстоятельство.
Принципиальная возможность «управления» природой рассмотрена в книге
«Экологические проблемы: что происходит, кто виноват и что делать?»(1,5,6).
Как известно, «генетическая информация закодирована в молекуле ДНК с | |
