|
Реферат: Людвиг Фейербах (Философия)
Государственный Университет управления.
Институт Международного Бизнеса.
Реферат
По философии
на тему:
“Людвиг Фейербах”
Выполнил: студент 2 курса (2группа)
Удалов Д. Н.
Москва 1999 год.
Биография.
Людвиг Фейербах родился 28 июля 1804 г. в городе Ландсгуте, в Баварии,
в передовой и антифеодально настроенной семье известного и очень
образованного по тому времени криминалиста. Первоначальное образование
Фейербах получил в местной гимназии. В 1823 г. он поступил в
Гейдельбергский университет, где изучал теологию. В следующем году,
разочаровавшись в теологии, он переехал в Берлин, где два года слушал в
университете лекции Гегеля. Однако Фейербаха уже в этот период не
удовлетворял абстрактный характер гегелевской философии. Он начинает
заниматься изучением естественных наук. Об этом этапе своего духовного
развития он впоследствии писал: “Уже в Берлине я, собственно, простился со
спекулятивной философией. Мои слова, с которыми я расстался с Гегелем,
гласили приблизительно так: два года я вас слушал, два года посвятил себя
всецело изучению вашей философии: и вот теперь я испытываю потребность
обратиться к другим наукам, составляющим прямую противоположность
спекулятивной философии: к естествознанию”. Тем не менее при окончании
университета Фейербах был еще идеалистом. Это видно из его посвященной
Гегелю диссертации «Об едином, универсальном и бесконечном разуме» (1828
г.).
С 1828 г. Фейербах в качестве приват-доцента Эрлангенского
университета начинает читать курс лекций по истории философии, логике и
метафизике. Хотя и в этих лекциях Фейербах продолжает оставаться
последователем Гегеля, но в то же время он пытается изложить логику «не как
Гегель, не в смысле абсолютной, высочайшей, последней философии». Для
Гегеля логические категории имели самостоятельное бытие, стоящее над
природой и историей. Фейербах же рассматривал логику лишь как теорию
познания, основанную на истории познания.
В 1830 г. анонимно выходит сочинение Фейербаха “Мысли о смерти и
бессмертии”. Однако вскоре стало известно, кто является автором этого
смелого для того времени произведения. Оно сейчас же было конфисковано, и
началась травля его автора. Основное содержание этой работы Фейербаха шло
вразрез с догматикой ортодоксального христианства. Философ отрицал личное
бессмертие. Жизнь отдельного человека, доказывал он, временна, преходяща:
человек смертей. Вера в загробную жизнь таит в себе большой вред, так как
она снижает в глазах человека ценность его реальной жизни.
“Мысли о смерти и бессмертии” завершили карьеру их автора на поприще
официальной академической философии. Фейербах был уволен из университета.
Все его попытки получить кафедру в каком-либо из германских университетов
встретили отпор со стороны казенных жрецов науки. Однако Фейербах не
прекращал своих философских занятии. В 1833 г. он опубликовал книгу
«История новой философии от Бэкона до Спинозы», затем большие монографии «О
Лейбнице» (1837 г.), «О Пьере Бейле» (1838 г.). В этих сочинениях Фейербах
прослеживал путь постепенного освобождения философии от влияния теологии.
Примирение пауки и религии он считал позорным пятном истории новой
философии, лицемерием, которое необходимо решительно преодолеть.
Убедившись в полной невозможности проявить себя на официальном
академическом поприще (охранители казенной науки никак не допускали его к
студенческой среде), Фейербах в 1837 г. переселился в небольшую деревню
Брукберг, в Тюрингии. Здесь, вдали от культурных центров Германии, он жил
почти безвыездно 25 лет. Лишь обособившись в деревне, он мог сохранить
независимость не только в глубине своей души, но и внешне, освободиться от
духоты, мелких интриг и сплетен городской жизни. “Кто верит в то, во что
верят другие, кто учит и мыслит, чему учат и что мыслят другие... у того
нет потребности в уединении: но она есть у того, кто идет своей дорогой или
кто порвал со всем миром”. Так оправдывал философ свое столь длительное
уединение.
Началом нового, материалистического периода в творчестве Фейербаха
следует считать 1839 год. Именно в этом голу он окончательно порывает с
гегелевской философией и становится материалистом. «Темой всех моих
позднейших сочинении, - говорит Фейербах, - является человек как субъект
мышления, тогда как прежде мышление само было для меня субъектом и
рассматривалось мною как нечто самодовлеющее». В произведении “К критике
философии Гегеля” Фейербах впервые целиком и навсегда переходит на позиции
материализма. Знаменитая книга Фейербаха “Сущность христианства” (1841 г.)
была уже настоящим триумфом материалистической философии. Переведенная на
многие европейские языки, эта работа Фейербаха сыграла исключительно
большую роль в развитии передового общественного сознания. Фейербах здесь
решительно провозгласил материализм и атеизм, признал, что природа
существует независимо от сознания, что она есть основа, на которой вырос
человек, что вне природы и человека нет ничего и что созданное религией
божественное существо есть лишь фантастическое отражение человеческой
сущности. Имя Фейербаха стало символом борьбы с темнотой, суеверием и
деспотизмом.
После «Сущности христианства» Фейербах выпускает в свет целый ряд
других произведении: ”Основные положения философии будущего” (1843 г.),
«Сущность религии» (1845 г.) и др. В этих сочинениях он дает стройное
изложение и обоснование своих материалистических взглядов. Но труды
Фейербаха, вышедшие после революции 1848 г. уже не оказывали такого
глубокого воздействия на читателей, как его первые материалистические
сочинения. Так, например, вышедшая в 1857 г. «Теогония» не оставила почти
никакого следа.
Под старость Фейербах жил в большой нужде. Фарфоровую фабрику в
Брукберге, принадлежавшую его жене Берте Лев, пришлось закрыть. Потеряв
состояние, Фейербах с семьей переселился в Рахонберг, недалеко от
Нюрнберга. В это время он усиленно занимался социалистической литературой,
изучал «Капитал» К. Маркса и в 1870 г. вступил в ряды немецкой социал-
демократической партии. Умер Фейербах 13 сентября 1872 г. и похоронен в
Нюрнберге.
Антропологический материализм Фейербаха.
Основная историческая заслуга Л. Фейербаха заключается прежде всего в
том, что он возродил на немецкой почве, отстоял и развил дальше передовые
традиции материализма 17–18 веков. Говоря о необходимости реформы
философии, Фейербах доказывал, что новая философия, пришедшая на смену
старой философии, должна носить по существу антропологический характер.
Антропологическая философия, по мнению Фейербаха, характеризуется прежде
всего тем, что она вступает в прочный союз с естествознанием. Этот союз,
доказывает он, будет продолжительнее, счастливее и плодотворнее, чем тот
мезальянс, который существовал между философией и теологией.
Философия, требовал Фейербах, должна окончательно отрешиться от ложных
исходных положений идеализма.
Источник тела и духа один — природа, материя. Приводя точку зрения
дуалистов о том, что тело следует считать результатом материи, а дух —
творением бога, Фейербах восклицает: «Что за половинчатость, что за
раздвоение, что за «шиворот-навыворот!». Откуда происходит дух? Откуда
орган, то есть тело, оттуда и его функция, то есть дух. Дух и тело нельзя
отделять друг от друга. Только теоретически, указывал Фейербах, можно
представить себе дух отдельно от тела, в действительности же первый
неразрывно связан со вторым и зависит от него. Поскольку сущность человека
в реальной целостности, а не в призрачном и абстрактом духе, “все
философии, все религии, все учреждения, которые противоречат этому
принципу, не только в корне ошибочны, но и пагубны”.
Отправляясь от человека, Фейербах не отрывал и не противопоставлял его
природе; человека он считал продуктом и частью природы. Природа и человек —
вот единственный объект философии.
Приступая к характеристике природы, Фейербах указывает прежде всего на
её материальный характер. «Природа телесна, материальна, чувственна».
Материя не сотворена, а всегда была и всегда будет, то есть вечна, не имеет
начала и конца, то есть бесконечна. Причину природы, доказывает Фейербах,
следует искать в самой же природе. «Природа есть причина себя самой», -
повторяет он вслед за Спинозой.
Фейербах рассматривал время и пространство материалистически.
Пространство и время, согласно Фейербаху, не априорные формы чувственного
созерцания, как уверяет Кант, а «коренные условия», «формы», бытия.
Пространство и время являются также и формами мышления, поскольку последнее
правильно отражает объективные формы бытия. Материя не только существует,
но движется и развивается. А движение и развитие немыслимы баз реального
времени. Сказать, что возможно развитие без времени, то же, что сказать,
что возможно развитие без развития. Нет материи без времени и пространства.
Они «составляют формы бытия всего сущего».
Материалист Фейербах отрицает утверждение идеалистов о том, что
существует непроходимая грань между неорганической природой и органическим
миром, человеком в особенности. Он доказывал, что жизнь не может
происходить не из материи. Он высказывал твердое убеждение о естественном
зарождении жизни, о том, что человек своим первоначальным появлением обязан
не богу, а природе. Мышление могло возникнуть только из природы.
Фейербах, считая основой своего материализма человека, подчеркивал
однако, главным образом естественные, природные условия его бытия, но
абстрагировался, как правило от общественных условий.
Материалистическое учение о познании.
Фейербах неустанно разрабатывал и двинул вперед материалистическое
учение о познании. История познания, указывает немецкий материалист,
свидетельствует, что границы познания постоянно расширяются, что
человеческий разум способен в своем развитии открыть нам глубочайшие тайны
природы. Началом, исходным пунктом познания Фейербах считал ощущение. Свою
философию он рассматривал как реабилитацию чувственности. В противовес
немецким идеалистам, исходным пунктом для которых было абстрактное
умозрение, Фейербах, идя по стопам английских и французских материалистов,
настаивал на истинной и научной природе чувственности.
Материя, природа — не только базис духа, но и основание, начало
всякого знания и философии.
В чем видел Фейербах функцию разума? Разум, доказывал он, по существу
не дает ничего, что не находилось бы в ощущениях. Все наши идеи и понятия
происходят из опыта, из ощущений. Однако опытное, чувственное познание, с
точки зрения Фейербаха, ограничено в том смысле, что оно имеет дело с
отдельными, единичными явлениями. Роль разума заключается в том, согласно
Фейербаху, что он берет в связи то, что чувства представляют раздробленно,
раздельно.
Точку зрения человеческого коллектива, общественности он очень
настойчиво проводит через все отделы своей философии. Отдельная
изолированная личность, доказывал он, не могла бы создать язык,
государство, нравственность, развисать познание, усовершенствовать разум.
Все, что создано человечеством, - результат совокупной деятельности людей.
Материализм против идеализма и религии.
Фейербах отстаивал материализм в борьбе против идеализма и религии. Он
неопровержимо доказывал идейное родство последних. Логический источник как
идеализма, так и религии, по Фейербаху, лежит в отрыве мышления от
чувственного, конкретного бытия. Процесс абстрагирования и создания общих
понятий искусно использует идеализм. Он отделяет, отрывает общие понятия от
их материальных оснований и превращает их в самостоятельные сущности.
Религия и идеализм не довольствуются только тем, что приписывают общим
идеям самостоятельное существование. Как для идеализма, так и для религии,
по мнению Фейербаха, характерно то, что они стоят на точке зрения
первенства абстрактного, нечувственного, нетелесного начала по отношению к
конкретному, чувственному, телесному. Идеализм, подобно религии, превратив
человеческие идеи в независимые субстанции, выводит из них, как из
божественного, всемогущего источника, весь конкретный эмпирический мир. В
идеализме, как и в теологии, природа вывернута наизнанку.
Философию Гегеля Фейербах справедливо считал кульминационным пунктом и
завершением идеалистической философии. Его критика гегелевского идеализма
была, несомненно, одним из самых замечательных явлений домарксистской
материалистической философии. В процессе этой критики Фейербах во многом
обогатил материализм.
Фейербах вначале выясняет особенность объективного идеализма Гегеля.
Прежние философы-идеалисты и теологи, отмечает он, обычно исходили из раз и
навсегда совершенного и отрешенного от материальной действительности
духовного начала. По Гегелю, такое начало, бог или дух, само должно еще
освободиться от материи, само должно еще показать свою истинность и
завоевать себе божественность. Но как бог или абсолютная идея
«самоосвобождаются» от материи, «превращают» себя в «независимую» от
последней сущность? Возможно ли, мыслимо ли это вообще? Фейербах глубоко и
убедительно вскрывает всю несостоятельность аргументации Гегеля в защиту
позиции объективного идеализма.
Фейербах подвергает резкой критике утверждение Гегеля о том, будто в
его философии человечество достигло познания абсолютной истины. «Только
люди в совокупности познают природу», - цитирует Фейербах слова Гете.
Воплощение рода в одном индивидууме было бы концом мира. Гегель воображал,
что его философия есть абсолютная философия, в действительности же она
“появилась в определенное время... должна иметь определенный и,
следовательно, конечный характер”.
Фейербах в течение всей своей литературной деятельности в центре
внимания постоянно имел проблему религии. “Я во всех моих сочинениях, -
отмечал он, - никогда не упускаю из виду проблем религии и теологии; они
были всегда главным предметом моего мышления и моей жизни”.
Необходимым условием всякой критики религии, говорит Фейербах,
является отрицание в человеке какого-либо врожденного религиозного чувства.
Признанием такого чувства, якобы изначально присущего человеку, теологи
стремятся доказать, что основы религии вечны, незыблемы. Если принять точку
зрения врожденности религиозного чувства, замечает Фейербах, то придется
признать, что в человеке существует особый орган для суеверия, невежества и
лености. Но в человеке нет особого религиозного чувства. Религия возникла
исторически.
Значение природы в жизни человека, отмечал Фейербах, исключительно
велико. Природа есть причина, основа, источник существования человека.
Природе человек обязан своим происхождением и своим существованием. Человек
- часть природы и может существовать только в природе и благодаря природе.
Природа — мать-кормилица человека. Это значение природы для человека,
говорит Фейербах, и было причиной того, что она стала первым предметом
религии, первым богом человека. Старейшая религия людей — это религия,
обожествляющая природу, «естественная» религия, язычество. Для первобытного
человека только природа была предметом религиозного поклонения.
По Фейербаху, не только животные, но и природа в целом становится
объектом религиозного почитания лишь тогда, когда она приобретает для
человека культурное значение.
Религия, доказывает Фейербах, связана не только с умственным застоем и
духовной косностью; она неизбежно обрекает человека на пассивность и
бездеятельность. Как может человек насильственно изменить окружающий его
мир, приспособить его к своим намерениям, если, по утверждению религии, бог
сотворил этот мир хорошо и мудро?
Борьба Фейербаха против религии является крупным завоеванием
домарксистской материалистической философии. Заслуга Фейербаха по сравнению
со всеми его предшественниками заключается в том, что он не удовлетворился
общим, хотя и резким, осуждением религии, объявлением ее результатом
невежества и суеверия.
Далеко опередив в критике религии младогегельянцев, Фейербах все же
остановился на полпути. Он, как правило, ограничивается заменой
фантастических религиозных представлении мыслями и идеями, соответствующими
"природе человека”.
Фейербах но только но дал конкретно-исторического анализа религии, но,
разрушая старую, он стремился вместе с тем создать новую религию, в центре
которой должен был находиться человек. “Низводя теологию на степень
антропологии, я возвышаю антропологию до теологии”, - провозглашал он.
Учение о морали.
Особенно настойчиво Фейербах отстаивал и проводил свое
антропологическое понимание человека в учении о морали.
Фейербах считал, что в основе всех поступков человека лежит стремление
к счастью. Человек стремится к тому, что для него является добром, избегает
того, что является злом. Добро вызывает в нас чувство удовлетворения,
радости, восторга, зло — чувство боли, скорби, недостатка, утраты,
унижения. Ощущение есть, стало быть, по Фейербаху, первое условие морали.
Аскетической, лицемерной, религиозной морали Фейербах противопоставляет
мораль, опирающуюся на стремление человека к удовлетворению своих
потребностей в достижении счастья.
”Эгоизм” этики Фейербаха направлен против религиозно-идеалистической
морали, приписывающей человеку чуждые ему нормы поведения, отрицающей
правомерность его стремления к благополучию.
Этика Фейербаха совершенно абстрактна. Она начисто оторвана от всей
сложности противоречивой общественной жизни, от классовой борьбы, от
исторического процесса. Этика Фейербаха «выкроена для всех времен, для всех
народов, для всех состояний и именно потому она не приложима нигде и
никогда».
Вклад Фейербаха в развитие философии.
Фейербах был одним из крупнейших мыслителей прошлого. Его неутомимая
борьба против темных сил старого мира, против религиозного дурмана и
идеалистических заблуждений, против духовного и социального застоя, за
передовое материалистическое мировоззрение и общественный прогресс
составляет одну из блестящих страниц истории человеческой мысли.
Реферат на тему: Людиномiрнiсть предмета фiлософii
Контрольна робота з філософії.
Тема 2. Людиномірність предмета філософії.
План.
1. Формування предмету філософії в історії культурно-історичного
розвитку суспільства.
2. Філософія і наука.
3. Форми і методи філософії.
1. Формування предмету філософії в історії культурно-історичного розвитку
суспільства.
Філософія як певна система знань з’явилася бл. 2,5 тис. років тому.
Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 6
ст. - початок 5 ст. до н.е.). Слово “філософія” походить від двох грецьких
слів : “філео” – “люблю” та “софія” – “мудрість”, отже означає “любов до
мудрості”, “любомудріє”.
З точки зору пізнання всю реальність світу можна розглядати як
взаємопов’язану єдність двох великих елементів: суб’єкта і об’єкта.
Суб’єктом називають активну частину реальності, що виступає носієм
пізнавальної діяльності; об’єктом – дійсність, на яку спрямовано процес
пізнання. Суб’єктом пізнання є людина (або людська спільнота, або, навіть,
людство в цілому). Об’єктом виступає навколишній світ у цілому або його
окремі складові : природа, суспільство, нарешті, сама людина, адже людина
намагається пізнати ті чи інші свої властивості.
Предмет філософії можна визначити як “…світ у цілому (природа,
суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях,
розглядуваний під кутом зору суб’єкт-об’єктного відношення”[5,22]. Отже,
предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень
“людина – світ”.
Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж
тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній
Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто
людина, яка має грунтовні знання в різних областях.
Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася
знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними : “…що таке світ
і хто така людина ? Як вони співвідносяться між собою ? Чи створені вони
кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє
існування якусь мету або призначення ? Що є найбільш цінним у світі та в
людському житті ?…”[1,41].
Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці
проблеми. “Йдеться про те, що ідеї, сформульовані в ході історичного
розвитку філософії, зберігають свою актуальність і для сучасності, і для
майбутнього”[5,31].
Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим
актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного
філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів
світогляду – міфології та релігії.
Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як
об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. “До об’ективних причин слід
віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про
навколишній світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу
чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і
суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відносять своєрідність
насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом,
філософською школою або течією”[6,11].
У Стародавній Індії “…коріння перших філософських узагальнень сягає
найдавніших (111-11 тис. до н.е.) записів міфологічних текстів, до так
званих “Вед” (…) і стародавнього епосу “Махабхарата” і “Рамаяна”…У давній
Елладі філософське знання теж виростає на грунті міфологічних (“орфічних”)
гімнів 8 ст. до н.е. та героїчного епосу “Іліади” й “Одіссеї”[5,32].
Саме до давньогрецької філософської традиції слід віднести і початки
виокремлення людини з-поміж інших “речей” навколишнього світу. “Людина стає
спеціальним “предметом” філософствування…Протагор висловив це у своїй
знаменитій тезі “Людина є мірою всіх речей – існування існуючих і
неіснування неіснуючих”[5,45]. Це дозволяє говорити про людиномірність
предмета філософії.
Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів середньовіччя.
Перебуваючи під необмеженим впливом релігії, середньовічна культура
тлумачить речовий світ як зовнішню видимість духовного світу. При цьому
найдосконалішим втіленням духовності середньовічна думка одноголосно визнає
Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії як така, що створена за його
"образом і подобою".
Формування індустріального суспільства, що розпочалося в Західній
Європі наприкіні Х111 – на початку Х1У ст., виявилося тісно пов’язаним з
радикальними змінами в суспільній свідомості, переходом її на вищу сходинку
культурно-історичного розвитку – добу Відродження з її новою гуманістичною
культурою, орієнтованою на людини як вищу цінність.
Якщо гуманізм був притаманний всій добі Відродження як цілісному явищу
в духовній історії людства, то уявлення про предмет філософії впродовж
цього періоду дещо змінюються. “На етапі раннього, або італійського,
Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж
пізнього, або північного Відродження наголос явно зміщується в бік природи
взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя
і предмета прикладання технологічних зусиль” [5, 86-87].
Подальше затвердження індустріальної цивілізації дедалі надає предмету
філософії раціоналістичної спрямованості. Більш опукло це виявилося за
т.зв. Нового часу (17-18 ст.). Поступова зміна світоглядних орієнтирів
спонукає філософію ототожнювати буття з природним буттям, виводить на
перший план матеріалістичні тенденції у філософській думці. Заплямувавши
середньовічну філософію як прислужницю богослов’я, філософія Просвітництва
наближує свій предмет до предмету природничих наук. Водночас він стає ще
більш людиномірним, зосереджуючись на найістотніших рисах специфічно
людського буття – свободі, творчості і т.і.
Аж до Х1Х ст. межі між філософією та іншими науками були розмиті,
нечіткі. Крім власне філософського, світоглядного знання філософія містила
в собі безліч природознавчих, релігійних, етичних та інших елементів.
“…Гегель вважав, що “філософія є квінтесенція культури”, “епоха, схоплена в
думці”, а для Канта філософія виступала “завершенням культури “розуму”,
була символом “культури рефлексії” тощо…”[2,21].
Послідовники марксизму, особливо його радикального напряму –
ленінізму, також відводили філософії місце своєрідної “супернауки”, яка не
тільки розтлумачує світ, а вказує як його перетворити (звісно, на шляхах
революційної руйнації капіталізму і побудови комунізму).
Іншої точки зору стосовно філософії дотримувалися прихильники
позитивізму – напряму, започаткованого у другій половині Х1Х ст. О.Контом.
Вони оголошували єдиним джерелом дійсного знання певні, конкретні науки,
передовсім, природознавчі й заперечували цінність філософської рефлексії,
оголосивши всю допозитивістську філософію “метафізикою”.
Принципові вади марксистського та позитивістського сприйняття
філософії та її предмету були виявлені самим ходом культурно-історичного
розвитку. Зараз практично безперечним є той факт, що існує власне
філософський предмет пізнання : принципи співвідношення людини і світу.
2. Філософія і наука.
Чи є філософія однією з наук ? На перший погляд, відповідь здається
однозначно позитивною, адже займаються філософією високоосвічені люди,
вчені, вона має має свій предмет вивчення, свої закони й категорії. Проте
філософія відрізняється від інших наук – вона не вивчає якусь певну сферу
світу чи галузь людської діяльності, а шукає такі знання, які
знадобляються науковцям різного фаху в їх творчих пошуках.
Філософія виступає як знання, максимальною мірою позбавлене чуттєвої
конкретності, вона є знання загального. Власне, саме це зближує її з такою
формою суспільної свідомості, я наука, адже остання також відображає світ
у загальних поняттях. Ще однією спільною рисою філософії та науки є те, що
обидві прагнуть теоретично обгрунтувати свої положення, довести їх,
виразити в теоретичній формі.
Нарешті, і філософія, і наука принципово відрізняються від релігії.
Пізнати світ, людину, Бога, відношення між ними – цього прагне й релігія.
Проте релігія за своїм характером спирається передовсім на віру, інтуітивно-
ірраціональне пізнання, почуття людей. На противагу цьому філософія і наука
звертаються до суворої логіки раціонального сприйняття світу, намагаються
тлумачити буття за допомогою розуму, доводити й обгрунтовувати свої тези за
допомогою еміричних доказів.
Проте, попри всю близькість науки і філософії, вони є різними, ба
навіть альтернативними формами суспільної свідомості. Тому намагання
зацікавлених сил ототожнити їх загрожує трагічними наслідками не тільки для
долі науки чи філософії, а й для цілого суспільства. В якості прикладів
І.В.Бичко наводить спроби витлумачити філософське знання за образом і
подобою знання математичного чи механічного, сталінську спробу накинути
суспільству натуралістично-технократичну “модель” філософії – так званий
“діалектичний та історичний матеріалізм”.
“Аж ніяк не кращими за наслідками були і спроби некомпетентного
втручання філософії у справи науки (розправа з кібернетикою і генетикою в
СРСР на "“азі"”сталіністського діамату. Щось подібне відбувалося наприкінці
середньовіччя внаслідок такого ж некомпетентного втручання релігії у справи
науки…”[5,20].
Отже, певна схожість науки і філософії пов’язана передусім з
теоретичної формою їх змісту. Ця схожість виявляється також у націленості
обидвох гілок людського осягання світу на пізнання загального, що включає у
свій зміст не просто суму наявного одиничного, але й містить у собі все
багатство можливих проявів одиничного. Загальне містить у собі не тільки
те, що дійсно було, а й те, що могло б бути; не тільки те, що дійсно є, а й
усе те, що може бути; не тільки те, що буде, але й те, що може бути.
З цією схожостю філософії і науки пов’язана і їхня розбіжність –
принципово різна орієнтованість на це загальне. “Наука “схоплює” загальне
як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів і оцінок – і в
цьому плані наука репрезентує, так би мовити, “незацікавлене”, “байдуже”
знання. Що ж до філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість
людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як
єдність дійсного та можливого, але й як бажане (чи небажане), не тільки
суще, але й належне. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знання
“зацікавлене”, “небайдуже”, тобто – світоглядне”[5,21].
Показо, що вже мислителі давнини усвідомлювали відмінність між
філософією та наукою. В античності цій відмінності відповідала
розокремленність понять “софія” (мудрість) та “епістеме” (знання).
На початку своєїх історії філософія як сукупність знань про світ
містила елементи природознавчих наук, які згодом поступово відгалужувалися.
В міру свого кількісного зростання ці елементи “звільнялися” від
світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бути філософією і стаючи
водночас наукою.
Відмінність між наукою та філософією можна порівняти з відмінністю
між об’ектом і суб’єктом. Наукове пізнання абстрагується від самого
відношення суб’єкта до об’єктупрагне набути інформації про об’єкт сам собі
– про природу (фізика, хімія, геологія та ін.), суспільство (історія,
соціологія, політологія та ін.), людину (антропологія, психологія та їн.).
Щодо філософії, то її предметом (про це вже йшлося в першій частині
контрольної роботи) є реальність, розглядувана під кутом зору суб’єкт-
об’єктного відношення.
Аналізуючи співвідношення філософії та науки, не можна обійти увагою
явище сцієнтизму – уявленню про те, що єдиною істинною формою пізнання може
бути тільки раціональне, наукове пізнання, причому в тому розумінні слова
“наука”, яке застосовується щодо природознавства. За своє сутністю
сцієнтизм (від англ. science – наука) применшує роль і значення всього, що
не має суворо раціональної форми.
А.Г.Спіркін передає нарікання сцієнтистів на адресу філософії
наступним чином : “Передусім сцієнтист закине філософії, що її істини
недовідні й принципово не піддаються перевірці, що філософія не є точним
знанням і навіть, навпаки, вона настільки неточна, що наближається в цьому
розумінні скорше до мистецтва, ніж до науки…Чи можна сьогодні серйозно
ставитись до філософського способу міркування, якщо кожному аргументу тут
може з однаковою переконливістю бути протиставлений і контраргумент, якщо
філософи не спроможні застосовувати у своїй області суворі наукові доказові
і верифіковані методи, вироблені математикою та природознавством ?”[4,12-
13].
Відповідаючи на ці звинувачення на адресу філософії, А.Г.Спіркін
висловлює впевненість, що між наукою та філософією не можна ставити знак
рівності, але між ними немає і непрохідної перешкоди. “Наука будується на
експерименті і на створенні такого знання, яке зберігає свою істинність
незалежно від зміни умов людського існування…Але і філософія також шукає
передовсім свою об’єктивну сторонусвоб особливу форму узгодженості з
дійсністю…Філософія таксамо об’ективна, як і наука в тому розумінні, що
предметом філософіії є не суб’єктивне відчуття людини, а об’єктивна природа
її відношення до світу” [4,15].
Таким чином, виявляється, що визначальними особливостями філософії, що
відрізняють її від науки, є, по-перше, її власний предмет дослідження,
сутність та ретроспектива формування якого вже схарактеризовані вище, а по-
друге, спеціфічні форми і методи, за допомогою яких філософія здійснює
пізнання.
3. Форми і методи філософії.
Насамперед необхідно чітко визначитися зі змістом понять “форма” та
“метод”. “Философский энциклопедический словарь” пропонує їм таке
тлумачення : “Форма (лат. forma) – передусім зовнішній обрис, зовнішній
вигляд предмета, зовнішній вираз якогось змісту (…). А також і внутрішня
будова, структура, визначений і такий, що визначає, порядок предмета або
порядок перебігу процесу на відміну від його “аморфного” матеріалу
(матерії), змісту або вмісту. З цієї відмінністю пов’язано філософське
поняття форми, що відіграє важливу роль у логіці, теорії пізнання,
онтології, етиці, естетиці, філософії природи і історії…” [7,489];
“Метод (від грецьк. methodos – шлях, дослідження, простеження) –
спосіб досягнення певної мети, сукупність прийомів або операцій практичного
або теоретичного освоєння дійсності. В області науки метод є шлях пізнання,
який дослідник прокладає до свого предмету, керуючись своєю гіпотезою” [7,
266].
Одним з перших в історії філософії поняття “форма” запровадив Платон.
Він застосовував слово “форма” у значенні, близькому до поняття “ідея”,
тобто позначав ним загальне, незмінне і справді суще, що є прообразом
мінливих і індивідуальних явищ.
У філософії Арістотеля “форма” є одним з двох найважливіших понять
поряд з поняттям “матерія”. На його думку, всяка конкретна річ складається
з матерії та форми. Саме форма є як активним фактором, завдяки якому річ
стає дійсною (causa formalis), так і метою процесу становлення (causa
finalis).
Дане розуміння форми розвинув за часів середньовіччя Фома Аквінський.
Він вважав, що сутність і існування речей виникають із форми, душа є формою
тіла, чисті духовні субстанції – це відділені від матерії форми, а Бог –
чиста форма (actus purus).
І.Кант виділяв форми споглядання (простір і час) та форми мислення
(категорії). В нього ці поняття означали вже не об’єктивні умови буття, а
необхідні умови досвіду і пізнання, що лежать у людському розумі.
Проте,коли йдеться про форми філософії, маються на увазі, ймовірно,
такі умовно розокремлені історичні типи філософських зань, як матеріалізм
та ідеалізм. Як відомо, впродовж семи (в Західній Україні – близько п’яти)
десятиріч панування в нашому суспільстві комуністичної партії філософія
була жорстко підпорядкована тоталітарній ідеології ленінізму – найбільш
непримиренного відгалуження марксизму. За марксистською традициєю, основне
питання філософії формулювалося в такому вигляді : що первинно – матерія чи
свідомість ? За відповіддю на це питання всю світову філософію поділяли на
дві форми : матеріалізм та ідеалізм.
Прибічники матеріалізму виходили з визнання первинності матерії,
природи, об’єктивної реальності, вважаючи свідомість лише властивістю
матерії. За версією, прийнятою в радянській філософії, “у своєму розвитку
філософський матеріалізм пройшов ряд істотних етапів від наївного в
давнину, через механістичний і метафізичний до вищої форми – діалектичного
матеріалізму” [4, 29].
Ідеалістами прокомуністичні філософи називали тих, хто, на противагу
матеріалістам, вважає первинним дух, свідомість і розглядали матерію,
природу як дещо вторинне, похідне. Радянська філософія плямувала ідеалізм
усіх часів як теоретичне збочення, перекручення, зіпсуту гілку на
всесвітньо-історичному дереві філософської думки.
Ідеалістичну форму філософії поділяють на два розгалуження :
об’єктивний та суб’єктивний ідеалізм. “…об’єктивні ідеалісти, починаючи від
давніх і закінчуючи сучасними, визнають існування реального світу поза
людиною, але вважають, що в підмурку його лежить розум (Платон, Гегель и
др.)…З точки зору суб’єктивного ідеалізму об’єктивний світ, незалежний від
людини, не існує, він є не що інше, як породження суб’єктивних пізнавальних
властивостей людини, її відчуттів, сприйняття” [4,29-30].
За сучасних умов доводиться визнати, що таке жорстке протиставлення
двох форм філософії є, м’яко кажучи, перебільшенням. По-перше, в поглядах
багатьох філософів минулого були так чи інакше присутні і матеріалістичні,
і ідеалістичні тенденції. По-друге, в дійсності головною проблемою для
більшості філософів було і є питання про відносини людини і світу, а не
пошук «первинного» і «вторинного» у світі.
На окрему увагу заслуговує питання про методи філософії. Знову-таки, в
комуністичній філософській традиції виділялися два протилежні загальні
методи пізнання : діалектика і метафізика. В радянській літературі
“…діалектику звичайно характеризували як вчення про становлення, рух і
розвиток навколишнього світу, про взаємозв’язки предметів і процесів цього
світу і відповідно метод, який, спираючись на це вчення, підходить до
пізнання світу як плинної, мінливої, пластичної структури” [5,24].
І.В.Бичко заперечує таке розуміння діалектики, вважаючи його
“…некритичним запозиченням гегелівської ідеї об’єктивності
діалектики…”[5,24]. На його думку “діалектика (…) є суто духовним
утворенням, коріниться в людському дусі й тому є суб’ективний, а точніше
екзистенціальний (приналежний “екзистенції” – людському існуванню) феномен”
[5,24].
Варто зауважити, що саме так сприймали діалектику Сократ і Платон,
неоплатоніки, Псевдо-Діонісій Ареопагіт і німецькі містики 15-17 ст. Першим
почав тлумачити діалектику як об’єктивне, а не суб’ективне явище Гегель,
але й у нього вона залишилася духовним феноменом, бо об’єктивним він вважав
і самий дух. Тільки Енгельс відніс поняття “діалектика” до матеріального
буття.
Протилежним щодо діалектики методом філософії радянські філософи
вважали метафізику. Радянський “Краткий словарь по философии» визначає її
саме так, посилаючись на Гегеля, «…який вважав метафізичним мислення, що
оперує однобічними, застиглими поняттями, визначеннями.»[3,180].Цей же
словник стверджує, що метафізика “…або заперечує зміну, розвиток, або
зводить їх до простого кількісного зменшення (збільшення), ігноруючи якісні
перетворення речей»[3,180].
Якщо антагоністичне протиставлення двох методів (як і двох форм)
філософії залишити в минулому, то більш вдалою виглядає запропонована в
курсі лекцій за ред. І.В.Бичка альтернатива двох способів філософствування
: софійного та епістемного. “Перший підхід постає в прагненні до мудрості.
Така “націленість” на постійний пошук (а не на якийсь певний, “завершений”
у своїй принциповій “конечності” результат) ставить людину в ситуацію
постійного перебування віч-на-віч із кількома варіантами відповіді (а не з
однією, “єдино можливою”); в цьому – головна сутнісна риса зазначеного
підходу, що виражає специфічно людську “відкритість” множинному світу
можливостей…Другий (…) спосіб філософствування тлумачить філософію вже як
науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання в осягненні
істини. Отут і корениться догматичний, антидіалектичний спосіб
філософствування” [5,25-26].
Таким чином людиномірність, тобто принципова увага до сучасної
філософії. Це знаходить вияв і в предметі філософії, і в іі відмінності від
науки, і у фрмах та методах філософії.
Список використаної літератури.
1. Арцишевський Р.А. Світ і людина. – К.: Перун,1997.
2. Князєв В.М. Філософія. – К.: МАУП,1997.
3. Краткий словарь по ффилософии/Под общ. Ре.
И.В.Блауберга, И.К.Пантина. – 4-е изд. – М.: Политиздат,
1982.
4. Спиркин А.Г. Основы философии. Учебное пособие. –М.:
Политиздат, 1988.
5. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В.,
Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. – 2-е вид. – К.:
Либідь, 1994.
6. Філософія : Навч. посібник / І.Ф.Надольний,
В.П.Андрущенко, І.В.Бойченко, В.П.Розумний та ін.; За
ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1997.
7. Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М,
1998. – 576 с.
| |
