|
Реферат: Право: понятие, сущность (Административное право)
МВД РФ
Краснодарский Юридический Институт
КАФЕДРА ГОСУДАРСТВЕННО-ПРАВОВЫХ ДИСЦИПЛИН
Курсовая работа по
ТЕОРИИ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА
на тему « ПРАВО: понятие, сущность, признаки».
ВЫПОЛНИЛ КУРСАНТ
6 ПСБП
105 ВЗВОДА
Пономарев
А. Н.
ПРЕПОДОВАТЕЛЬ
МАЙОР
МИЛИЦИИ
Ершов С.
Н.
КРАСНОДАР
1999г.
Содержание
Введение.
1 стр.
1. Понятие и сущность права. 2 стр.
а) Понятие права в объективном и
субъективном смысле.
б) Право как регулятор обществен-
ных отношений.
2. Признаки права: понятие и виды. 14 стр.
3. Принципы и функции права. 20 стр.
Заключение.
26 стр.
- 1 -
Введение.
У древних мыслителей познание окружающего мира осуществлялось в
рамках единой универсальной науки- философии, которая с логикой ,
медицины исследовала проблемы государственной и правовой жизни
общества в контексте присущего ему научного мироощущения.
В системе философских знаний со временем обосабливается философия
права, предметом которой становится исследование государственно-
правовой стороны жизни общества. Развивая идею философии права и
концепцию естественного права, Н. М. Коркунов писал:
«Выяснение идеи права, определение его источников и тому подобные
общие вопросы рассматривались в так называемой в практической или
этической философии. Но отдельной философии права не было ни в
древности, вообще не знавшей дробного разветвления человеческого
знания, ни средние века, когда и этика всецело поглощалась
богословием».* Не ранее 17 века образуется особая философская наука
о праве.
Но философию права, как отмечает русский правовед Г.Ф.
Шершеневич, оказало влияние одно важное обстоятельство- это
историческое разобщение между философией права и юридическими
науками.*
Общая философия, математика, информатика, кибернетика, естествознание
и другие науки, без которых
немыслима современная практическая юриспруденция, живут собственной
жизнью, а юриспруденции осмыслить собственные аспекты этих наук
самостоятельно чрезвычайно сложно. Для общей пользы необходима
интеграция взаимосвязанных с юриспруденцией знаний их активное
привлечение к теории и практике государственно - правового
строительства жизни общества. Это положение в равной мере относится
и к другим основополагающим общественным наукам: экономической
теории, теории нравственности, логике, эстетики. Это предмет особого
научного разговора, требующий объективного анализа всех аспектов
юриспруденции в различных отраслях научных знаний. Сближение общих
и специальных знаний позволяет обеспечить в практическом смысле
гармонию общественной жизни, построить справедливый порядок
отношений между людьми, который будет освещен и надежно охраняем
государством и правом. Философия права является методологической
базой юриспруденции. Общая философия и философия права относятся
как целое и часть. Как составная часть философии, философия права
не отличается от целого ни по своим функциям, ни по своим методам.
По отношению к юридическим наукам философия права решает те же
общенаучные проблемы, что и философия в отношении всех отраслей
человеческого знания.
1.Коркунов Н.М. Лекция по общей теории права. СПб., 1894.С.19.
2.Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. М., 1911. С. 15-16.
- 2 -
Общетеоретическая задача философии права, как считают многие
ученые и практики, состоит в исследовании глобальных государственно-
правовых категорий, которые лежат в основе всех юридических наук
при этом считается, что основной и высшей категорией юриспруденции
является «право», которое составляет явление «общественной», а затем
«государственной» жизни общества. Поэтому его научное понятие может
выяснится только на фоне «государства», которое в свою очередь
предполагает понятие об «обществе»1.
В Российской юридической мысли преобладает тезис о том, что
философия права занимается выработкой общего мировоззрения на
основании выводов отдельных наук. Но при современном развитии
человеческого знания философии не в состоянии исследовать
закономерности каждой специальной науки, в том числе многочисленных
юридических наук, охватывающих практически все человеческие общежития
в его государственно-правовой сфере. Функции философии права,
поэтому возлагаются на теорию права, которая концентрирует свое
внимание на исследовании основных общих закономерностях данной сферы
общественной жизни, не порывая своих естественных связей с
«прародительницей». Современная отечественная наука философии права
консолидируется в целом с научными воззрениями наших
предшественников. Д.А. Керимов считает, что «философия права призвана
детально разрабатывать методологию исследования всех правовых явлений и
процессов;… она обладает в несравненно большой мере , чем любая
отрасль юридического знания, методологической значимостью, выполняет
методологические функции в системе юридических наук. Философия права -
есть не что иное, как интеграция всей совокупности принципов
познания, выработанною его самою, общей философией и комплексом
юридических наук… Она исторически возникла не сама по себе и не из
самой себя, но в результате изучения конкретных проявлений права…
Философия права - продукт общей философии и всего комплекса юридических
наук. Ее назначение состоит в том, что бы вооружать все отраслевые
юридические науки методологическим инструментарием»2. Общая теория
права Г.Ф. Шершеневича в своей концептуальности, завершенности
является фундаментальным исследованием. Его научные положения
составляют основу нынешней юриспруденции.
Общую теорию права Шершеневич рассматривает в единстве с философией
права. Он утверждает, что научная философия должна строить свои
понятия только на положительном праве. Она не может подставлять под
реальные понятия свои идеальные представления, выдавать за право то,
что, по ее мнению, должно быть правом.
1. Шершеневич Г.Ф. Указ. Соч. С. 20
2. Керимов Д.А. Предмет философии права.// Государство и право. 1994.
№7. С.6.
-3-
Философия права решает не только теоретические, но и практические
задачи. Устранение практической задачи нарушило бы соответствие между
философией права и юридическими науками, высшим синтезом которых
она должна служить, потому что каждая юридическая наука не только
изучает установленные нормы права, но и указывает на их желательные
изменения.
1. Понятие и сущность права.
Право, как и государство, принадлежит к числу наиболее сложных
общественных явлений. В повседневной жизни люди понимают под правом
общеобязательные правила поведения, установленные и санкционированные
государством в виде законов, указов и т.д.
Право не исчерпывается формальными характеристиками, хотя в
специально юридическом смысле право определяется этими
характеристиками; это юридические тексты, сформулированные властью и
содержащие правовые нормы.
Право имеет глубокие корни в культуре, как мировой, так и
национальной духовной истории народа.
Право имеет закономерные связи с такими институтами, как
гуманизм, права человека, социальная справедливость, которые
выступают объектами научных и социально-политических дискуссий.
Поэтому представление о праве его сущности, ценности, способах
реализации могут быть как общими, так и конкретно – историческими;
данные правовые отношения задаются направленностью и смыслом каждого
этапа жизни общества.
Право является государственным регулятором. Оно регулирует
отношения между людьми с соответственно воплощенной волей общества.
Поэтому в отличие от других социальных регуляторов, право данного
общества может быть только одно, оно едино и однотипно с
государством. Право - единственный нормативный, регулирующее
воздействие которого, на отношения между людьми, влечет для их
участников определенные юридические последствия.
Право есть система общеобязательных, формально-определенных норм,
которые выражают обусловленную экономическими, духовными и другими
условиями жизни государственную волю общества, ее общечеловеческий и
классовый характер; издаются и санкционируются государством в
определенных формах и охраняются от нарушений, наряду с мерами
воспитания и принуждения; являются регулятором общественных
отношений.
Право – это обусловленная природой человека и общества и
выражающая свободу личности система регулирования общественных
отношений, которой присущи нормативность, формальная определенность в
официальных источниках и обеспеченность возможностью государственного
принуждения.
- 4 -
а) Понятие права в объективном и субъективном смысле.
В современной юридической науке термин «право» используется в
нескольких значениях. Во-первых, правом называют правовые притязания
людей, например, «право человека на жизнь», «право народов на
самоопределение». Эти притязания обусловлены природой человека и
общества и считаются естественными правами.
Во-вторых, под правом понимается система юридических норм. Это
право в объективном смысле, ибо нормы права создаются и действуют
не зависимо от воли отдельных лиц.
В-третьих, названным термином обозначают официально признанные
возможности, которыми располагает физическое или юридическое лицо,
организация. «Граждане имеют право на труд, отдых, охрану здоровья,
имущество»1 и т.д., организации располагают правами на имущество,
на деятельность в определенной сфере государственной и общественной
жизни. Во всех этих случаях речь идет о субъективном смысле
права, т.е. о праве принадлежащем отдельному лицу – субъекту права.
В-четвертых, термин «право» используется для обозначения системы
всех правовых явлений, включая естественное право, право в
объективном и субъективном смысле. Здесь его синонимом выступает «
система права». Например, англосаксонское право, романо-германское
право, национально-правовые системы.
Термин «право» употребляется и в не юридическом смысле. Существуют
моральные права, право членов общественных объединений, партий,
союзов, права возникающие на основании обычаев. Поэтому особенно
важно дать точное определение понятия права, установить признаки и
свойства отличающих его от других социальных регуляторов. В
юридической науке выработано множество определений права, которые
различаются в зависимости оттого, что именно в правовых явлениях
принимается за главное, самое существенное. В таких случаях речь
идет об определении сущности права. Право имеет закономерные связи
с экономикой, политикой, нравственностью и особенно глубокие связи с
государством. Все эти связи, так или иначе выражаются в его
признаках. Следует различать признаки и свойства. Признаки
характеризуют право как понятие, свойства - как реальное явление.
Признаки и свойства находятся в соответствии, т.е. свойства
отражаются и выражаются в понятии права в качестве его признаков.
Философы не без оснований утверждают, что «любое явление
действительности обладает бесчисленным множеством свойств»2. Поэтому
в понятие включаются признаки, отражающие наиболее существенные его
свойства. Принципиально иным является подход, когда признаются обще
социальные сущность и назначение права, когда оно рассматривается
как выражение компромисса между классами, различными социальными
слоями общества. В наиболее развитых правовых системах
(англосаксонское, романо-германское право) приоритет отдан человеку,
его свободе, интересам, потребностям.
1. Конституция РФ. М., Проспект. 1996.
2. Теория государства и права. Учебник для юридических Вузов и
факультетов. М., НОРМА-ИНФРА М, 1996.
- 5 -
б) Право как регулятор общественных отношений.
Право – особый, официальный, государственный регулятор общественных
отношений. В этом его главное назначение. Регулируя те или иные
отношения, оно тем самым предает им правовую форму, в результате
чего эти отношения приобретают новое качество и особый вид –
становятся правовыми. По сравнению с другими общественными
регуляторами, право – наиболее эффективный, властно-принудительный и в
месте с тем цивилизованный регулятор. Это неотъемлемый атрибут
всякой государственности. Правовые отношения можно определить в
самом общем смысле как общественные отношения, урегулированные
правом.
Право не творец, а лишь регулятор и стабилизатор общественных
отношений. «Право само по себе ничего не создает, а только
санкционирует общественные отношения… Законодательство всего лишь
протоколирует, выражает экономические потребности»1. Есть
правоотношения, которые существуют только, как правовые и в другом
качестве существовать не могут.
Например, конституционные, административные, процессуальные, уголовные
и др. Именно подобные правоотношения по форме и содержанию, т.е.
в «чистом виде», представляют собой действительно самостоятельный вид
и тип общественных отношений. Лишь в этом смысле можно сказать, что право
создает, «творит» общественные отношения, порождая новые связи.
Право регулирует далеко не все, и лишь наиболее принципиальные
отношения, имеющие существенное значение для интересов государства,
общества, нормальной жизнедеятельности людей, это прежде всего
отношения собственности, власти, социально-экономического устройства,
прав и обязанностей граждан, обеспечение порядка, трудовые,
имущественные, семейно-брачные отношения и т.п. Остальные либо не
регулируются правом вовсе (сферы морали, дружбы, товарищества,
обычаев, традиций), либо регулируются от части (например, помимо
материальных прав, в семье есть и сугубо личные).
Все общественные отношения можно подразделить на три группы: 1)
регулируемые правом, выступающие в качестве правовых; 2) не
регулируемые правом, не имеющие юридической формы; 3) частично
регулируемые. В последнем случае надо иметь в виду, что не любое
отношение может быть подвергнуто правовому регулированию, да и
необходимость во многих случаях не возникает.
в) Сущность права.
Сущность- это главное, основное в рассматриваемом объекте, а потому
ее уяснение представляет особую ценность в процессе познания.
Право построено на трех китах. Это нравственность, государство,
экономика. Право возникает на базе нравственности как отличный от
нее метод регулирования; государство предает ему официальность,
гарантированность, силу; экономика-это основной предмет регулирования,
первопричина возникновения права, ибо это та сфера, где
нравственность обнаружила как регулятор
1. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинение. Т.2. С.208; Т.4. С.112.
- 6 -
свою не состоятельность. Нравственность, государство, экономика – это
внешние условия, вызвавшие право к жизни как новое социальное
явление. В праве и через право свобода закрепляется и доводится до
каждого человека, до каждой организации.
Право имеет обще-социальную сущность, служит интересам всех без
исключения людей, обеспечивает организованность, упорядоченность,
стабильность и развитие социальных связей. Когда люди вступают в
отношения между собой как субъекты права, это значит, что за ними
стоит авторитет общества и государства, и они могут действовать
свободно, не опасаясь неблагоприятных последствий в социальном
плане.
Обще социальная сущность права конкретизируется в его понимании
как мера свободы. В пределах своих прав человек свободен в своих
действиях, общество в лице государства стоит на страже этой
свободы. Таким образом, право не просто свобода, а свобода,
гарантированная от посягательств, защищенная свобода. Благодаря праву
добро становится нормой жизни, зло – нарушением этой нормы.
3. Признаки права.
Признаки права, характеризуют его как специфическую систему
общественных отношений.
1 признак – нормативность. Право имеет нормативный характер, что
роднит его с другими формами социального регулирования -
нормативностью, обычаями. Право, которым располагает каждый человек
или юридическое лицо, не произвольно они отмерены и определенны в
соответствии с действующими нормами. В некоторых учениях о праве
признак нормативности признается доминирующим и право определяется
как система юридических норм. При таком подходе право физического
или юридического лица оказываются всего лишь результатом действия
норм и как бы навязываются им из вне. В действительности имеет
место противоположная зависимость: в результате многократного
повторения каких-либо вариантов поведения формируются соответствующие
правила. Знание сложившихся правил облегчает человеку выбор верного
решения относительно того, как ему следует поступать в той или
иной жизненной ситуации. Ценность рассматриваемого свойства состоит
в том, что «в нормативности выражается потребность утверждения в
общественных отношениях нормативных начал, связанных с обеспечением
упорядоченности общественной жизни, защищенного статуса автономной
личности, ее прав и свободы поведения»1. Нормы права следует
рассматривать как «рабочий инструмент», с помощью которого
обеспечивается свобода человека и преодолевается социальный антипод
права -–произвол и беззаконие.
2 признак – формальная определенность. Предполагает закрепление
правовых норм в каких-либо источниках. Нормы права официально
закрепляются в законах, иных нормативных актах, которые подлежат
единообразному толкованию. В прецендентом праве формальная
определенность достигается официальной публикацией судебных решений,
признаваемых в качестве образцов, обязательных при рассмотрении
аналогичных юридических дел. В обычном праве она обеспечивается
формулой закона, который санкционирует применение обычая, либо
текстом судебного решения принятого на основании обычая.
1. Алексеев С.С. Теория права. М., 1995.С.87.
- 7 -
На основе норм права и индивидуальных юридических решений четко
и однозначно определяются субъективные права, обязанности,
ответственность граждан и организаций.
3 признак – системность. Право представляет особо сложное системное
образование. В настоящее время в свете новых подходов к пониманию
права особую значимость приобретает деление его на три элемента,
на естественное, позитивное, субъективное право.
Естественное право, состоящее из социально-правовых притязаний,
содержание которых обусловлено природой человека и общества.
Важнейшая часть естественного права – право человека или возможности,
которые общество и государство способны обеспечить каждому
гражданину. Второй элемент – позитивное право. Это законодательство и
другие источники юридических норм, в которых получают официальное
государственное признание социально-правовые притязания граждан,
организаций, социальных групп. Третий элемент – субъективное право,
т.е. индивидуальные возможности, возникающие на основе норм
позитивного права и удовлетворяющие интересы и потребности его
обладателя. Отсутствие хотя бы одного элемента деформирует право,
оно утрачивает свойство эффективного регулятора общественных
отношений и поведение людей.
Смысл социально-правовых притязаний состоит в том, чтобы они
получали официальное признание, т.е. трансформировались в
субъективные права. Инструментом, с помощью которого естественно-
правовые притязания превращаются в субъективные права, являются нормы
позитивного права.
Основной смысл правового регулирования заключается в трансформации
естественного права в субъективное право, что осуществляется
признанием социально-правовых притязаний в источниках права, т.е.
возведение естественного права в закон. Системные связи права
рассматриваются и в других аспектах: право делится на частное и
публичное, на нормы, институты и отрасли, включает в себя систему
законодательства.
4 признак – интеллектуально - волевой характер права. Право проявление
воли и сознания людей. Интеллектуальная сторона права состоит в
том, что оно есть форма отражения социальных закономерностей и
общественных отношений – предмета правового регулирования. В праве
отражаются и выражаются потребности, цели и интересы общества,
отдельных лиц и организаций. Формирование и функционирования права
как выражение свободы, справедливости и разума возможны только в
обществе, в котором все индивиды имеют экономическую, политическую
и духовную свободу.
Волевое начало права нужно рассматривать в нескольких аспектах.
Во-первых, в основе содержания права лежат социально-правовые
притязания отдельных лиц, их организаций и социальных групп, и в
этих притязаниях выражается их воля. Во-вторых, государственное
признание данных притязаний осуществляется через волю компетентных
государственных органов. В-третьих, регулирующее действие права,
возможно, лишь при «участии» сознания и воли лиц, которые
реализуют юридические нормы.
- 8 -
5 признак – обеспеченность возможностью государственного принуждения.
Государственное принуждение – фактор, позволивший четко разграничить
право и обязанность, т.е. сферу личной свободы и ее границы.
Государственное принуждение - специфический признак права, отличающий
его от иных форм социального регулирования: нравственности, обычаев,
корпоративных норм. Государство, имеющее монополию на осуществление
принуждения представляет собой необходимый внешний фактор
существования и функционирования права. Исторически право возникло и
развивалось во взаимодействии с государством, первоначально выполняя
охранительную функцию. Именно государство придает праву в высшей
степени ценные свойства: стабильность, строгую определенность и
обеспеченность «будущего», которые по своим характеристикам как бы
становятся частью существующего.
4. Принципы и функции права.
Принципы права – это основополагающие начала, ключевые идеи права,
определяющие и выражающие его сущность. В переводе с латинского принцип
означает первооснову, какого – либо явления, исходное отправное положение.
Принципы объективные свойства права. Они отражают закономерности
общественного развития, потребности данного общества. В этом их социальная
обусловленность, зависимость от реальных жизненных условий.
Принципы права – не результат субъективного усмотрения законодателей или
ученных, а органически присущие праву качества. Наука лишь выявляет,
обосновывает, изучает и систематизирует их. Она не «придумывает», а
«открывает» заложенные в праве принципы, показывает их роль, значение,
содержание и функционирование.
Общепринятым является деление принципов права на общеправовые,
межотраслевые и отраслевые. Для теории государства и права наибольшее
значение имеют основные (общие) принципы права: справедливости,
равноправия, гуманизма, демократии, единства прав и обязанностей, сочетание
убеждения и принуждения.
1.Принцип социальной справедливости.
Понятие права и справедливости имеют один этимологический корень: «правое»
и «праведное». С этих позиций правовое регулирование – это регулирование
общественных отношений на основе справедливости. Справедливость как
многогранная, многокомпонентная категория находит свое проявление во всех
сферах общественной жизни. Особенность юридической справедливости
заключаются в том, что она в правовой сфере носит наиболее четкий,
формально - определенный характер, зачастую связанный с государственным
принуждением. Вся правовая система стоит на страже справедливости, служит
средством ее выражения и закрепления, охраны и защиты. Принцип
справедливости имеет нормативно – оценочный характер, который заложен в
самом содержании права и находит свое воплощение в правах и обязанностях,
мерах поощрения и наказания. Все отрасли законодательства: гражданское,
трудовое, жилищное, предпринимательское, природоохранительное, уголовное -
призваны проводить справедливость в регулируемые или общественные
отношения. Справедливость содержит в себе диалектическое сочетание
элементов равенства и неравенства. Применительно к правовому статусу
личности она может проявляться как «справедливое равенство» и «справедливое
неравенство».
2.Равноправие граждан является развитием принципа справедливости и одной из
характерных черт демократии. Равноправие как политико-правовой принцип и
юридическую категорию необходимо отличать от понятия равенства. Последнее
является материальной основой равноправия. Равенство - более широкое
понятие, чем равноправие, поскольку не все элементы социального равенства
получают закрепление в праве.
3. Единство прав и обязанностей, выражающихся в том, что предоставляемые
гражданину права и свободы сочетаются с его обязанностями перед обществом.
Любое право может быть реализовано только через чью-то обязанность.
4. Гуманизм в широком смысле означает исторически меняющуюся систему
воззрений на общество и человека, проникнутых уважением к личности, ее
достоинству и правам. Идея гуманизма пронизывает всю правовую систему
демократического общества, законодательство, правоприменительную и
правоохранительную деятельность. Рассматриваемый принцип отражает
взаимоотношение общества и личности, это неотъемлемое качество
законности, правосудия, уголовной и исправительно-трудовой политике
государства. Правильно понимаемый гуманизм предполагает применение
строгих мер наказания и тем кто грубо нарушает закон. Реальным и
действенным оказывается лишь тот гуманизм, кто умеет себя защитить.
Право, охраняя общественные отношения, как раз к этому стремиться.
Неслучайно символом правосудия выступают щит и меч: щит защищает добро, а
меч карает зло.
5. Сочетание убеждения и принуждения в праве – важнейшая форма проявления
демократизма, гуманизма и справедливости. Убеждение и принуждение –
методы государственного руководства обществом. Главная задача
демократического правового государства состоит в установлении разумного
их сочетания. Основным, главным методом руководства общества является
убеждение осуществляемое в различных формах. Его непосредственным
выражением выступают сами нормы. Знакомясь с содержанием нормы, граждане
убеждаются в их целесообразности. К важным формам убеждения относятся
также право воспитательная работа, обсуждение законопроектов. В этом
смысле большое значение имеет
Реферат на тему: Правова охорона навколишнього природного середовища
План
Вступ
1. Правова охорона навколишнього природного середовища.
2. Земельний кодекс України про вади земельного фонду
3. Складові частини природно-заповідного фонду
4. Правові заходи охорони атмосферного повітря тваринного світу.
5. Водний кодекс України
Висновок
Вступ.
Екологія — це знання людини про те що її оточує У наш час даний термін
міцно закріпився у суспільній свідомості. Екологія стала одним з основних
показників ставлення полини до життя, навколишнього природного середовища
Екологічна свідомість відображає духовність суспільства, його «порозуміння»
з природою невід ємною частиною якої є людина.
В екологічних роздумах людини відбивається рівень її інтелекту, загальної
і професійної культури. Більшість людей які свідомо зараховують себе до
прибічників сучасної культури вважають що захист довкілля е одним з
найбільш важливих завдань сучасних і майбутніх генерацій. Стан природи
викликає все більше занепокоєння у представників різних верств населення.
Нині майже немає свідомої людини яка не знана б дещо про екологію Для
більшості населення з нею поєднана стурбованість тими негативними
наслідками, що спостерігаються у різних сферах антропогенної активності. Як
правило, ці наслідки теоретичною основою яких треба вважати так званий
антропоцентризм пов'язані з доведенням до крайньої межі тих навантажень які
людина покладає на природу. Уявляється що вже настав час для епохи
ексцентризму коли не людина повинна диктувати свої умови природі, а природа
— людині. Адже антропоцентризм становить небезпеку для існування людей у
глобальному масштабі.
Екологічне законодавство — це структура, що об'єднує екологічні юридичні
норми різного рівня і різної спрямованості. Ними можуть бути норми
конституційні, звичайні, норми, орієнтовані на соціальні відносини різного
змісту, з приводу охорони різних природних об'єктів. Вказане законодавство
є системою, що має більш-менш сталий характер. Його реалізація породжує
відносно сталі правові відносини.
Системою екологічного законодавства необхідно вважати цілісність, яка
складається з окремих законодавчих актів, що перебувають між собою у
взаємодії. Як правило, екологічний закон діє не сам по собі, а у
взаємовідносинах і на підставі інших законів, причому не лише екологічного
змісту.
Первісним елементом екологічного законодавства треба вважати його норму.
Вона відіграє базову роль в системі цього законодавства, оскільки перебуває
у найбільш нижчому, фундаментальному рівні системи.
Екологічні акти юридичного значення мають різну юридичну силу залежно
від того, яким державним органом вони прийняті чи затверджені. Юридична
сила екологічних актів обумовлюється тим, який природний об'єкт береться
державою під охорону, тобто сила юридичного захисту цього об'єкта залежить
від його екологічної цінності, поширеності чи, навпаки, помітного
зникнення, наслідком чого є занесення того або іншого об'єкта до Червоної
книги. Проте системний аналіз сучасного екологічного законодавства дає
підстави для висновку, що юридична сила захисту природних об'єктів залежить
від місця цих об'єктів в системі навколишнього природного середовища та їх
стану.
Система екологічного законодавства України в основному повинна
відповідати системі екологічного права. Право того чи іншого об'єкта
природи визначається його місцем в ній. Від системи природи залежать
система екологічного права а отже, і система екологічного законодавства.
1. Правова охорона навколишнього природного середовища.
Охорона навколишнього середовища здійснюється різними, у тому числі й
правовими, засобами. При цьому в правових формах захищаються переважно всі
компоненти, які утворюють природне середовище.
Сучасними головними нормативно-правовими актами що регулюють основи
організації охорони навколишнього природного середовища, є Закони України
«Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.,
«Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про природно-
заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., «Про тваринний світ» від 3
березня 1993 р., «Про карантин рослин» від 30 червня 1993 р та інші. До
того ж деякі відносини у сфері використання і охорони навколишнього
природного середовища врегульовані кодексами (земельним, водним, лісовим,
про надра), а також Законами України «Про плату за землю» від 3 липня 1992
р., «Про ветеринарну медицину» від 25 червня 1992 р. Важливе значення у
вирішенні цього питання має затверджений Постановою Верховної Ради «Порядок
обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності
підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними
законодавства про охорону навколишнього природного середовища».
Різновидами права природокористування є:
Право землекористування, право водокористування, право лісокористування,
право користуватися надрами, право користуватися тваринним світом, право
користування природно-заповідним фондом.
Право природокористування — це процес раціонального використання людиною
природних ресурсів для задоволення різних потреб та інтересів.
Найважливішими принципами природокористування є його цільовий характер,
плановість і тривалість, ліцензування, врахування надзвичайного значення у
житті суспільства тощо. При цьому виділяють такі групи природокористування,
як право загального і спеціального використання землі, вод, лісів, надр,
тваринного світу та інших природних ресурсів. Суб'єктами права загального
користування природними ресурсами можуть бути, згідно з Законом України
«Про охорону навколишнього природного середовища», усі громадяни для
задоволення найрізноманітніших потреб і інтересів. Воно здійснюється
громадянами безкоштовно і безліцензійно, тобто для цього не потрібен
відповідний дозвіл уповноважених органів і осіб. Загальним є, наприклад,
використання парків, скверів, водойм, лісів, збір дикорослих ягід, грибів,
горіхів і т. ін. Право загального природокористування закріплене у ст. 13
Конституції України:
«Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права
власності народу відповідно до закону». Похідним від загального
природокористування є спеціальне використання природних ресурсів.
На відміну від першого, це використання конкретних природних ресурсів, що
здійснюється громадянами, підприємствами, установами і організаціями у
випадках, коли відповідна, визначена у законодавстві частина природних
ресурсів передається їм для використання. Як правило, така передача має
вартість і визначена в часі. Надання природних ресурсів відбувається на
основі спеціальних дозволів — державних актів на право постійного
користування.
Крім прав суб'єктів, як природокористувачів, сучасною юридичною наукою
сформовані й інтенсивно розвиваються екологічні права і обов'язки. Так, у
Конституції України записано, що «кожен має право на безпечне для життя і
здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права
шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан
довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право
на її поширення». Аналогічні формулювання є й у Законі України «Про охорону
навколишнього природного середовища», бо це право — одне з основних прав
людини. Цьому праву відповідає обов'язок держави забезпечувати здійснення
санітарно-гігієнічних заходів, спрямованих на поліпшення та оздоровлення
навколишнього природного середовища.
Усі екологічні права громадян захищаються і відновлюються у судовому
порядку.
Поряд з правами Закон України «Про охорону навколишнього природного
середовища» передбачає і певні обов'язки громадян. Так, незалежно від того,
є громадяни природокористувачами, чи ні,— вони зобов'язані берегти природу,
раціонально використовувати її запаси, не завдавати шкоди. Крім того, Закон
України «Про охорону навколишнього природного середовища» покладає на
громадян і підприємства, установи й організації, як суб'єктів спеціального
використання природних ресурсів, спеціальні обов'язки. Так, плата за
спеціальне природокористування встановлюється на основі нормативів плати і
лімітів використання природних ресурсів. Ці нормативи визначаються з
урахуванням розповсюдження природних ресурсів, їх якості, можливості
використання, місцезнаходження, можливості переробки і зберігання відходів.
До того ж суб'єкти спеціального природокористування зобов'язані сплачувати
певні кошти за забруднення навколишнього природного середовища, що
встановлюються за викиди у атмосферу забруднюючих речовин; скидання
забруднюючих речовин на поверхню води, у територіальні і морські води, а
також під землю.
Контроль у сфері природовикористання і охорони навколишнього природного
середовища здійснюється шляхом перевірки, нагляду, обстеження,
інвентаризації та експертиз. Він може здійснюватись як уповноваженими
державними органами, так і громадськими формуваннями. Державний контроль
покладається на Ради народних депутатів, державні адміністрації та
Міністерство охорони навколишнього природного середовища і його органи на
місцях.
2. Земельний кодекс України про вади земельного фонду
Земельний Кодекс прийнятий Верховною Радою України 13 березня 1992 р.;
він регулює відносини у сфері використання і охорони землі.
Усі землі України поділяються на:
1) землі сільськогосподарського призначення;
2) землі населених пунктів;
3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого
призначення;
4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-
культурного призначення;
5) землі лісового фонду;
6) землі водного фонду;
7) землі запасу.
Віднесення земель до певної категорії провадиться відповідно до їх
цільового призначення.
У державній власності перебувають усі землі України за винятком земель,
переданих у колективну чи приватну власність.
-
Суб'єктами права державної власності на землю виступають:
1) Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України;
2) Верховна Рада Автономної Республіки Крим—на землі в межах території
Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;
3) обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів —
на землі в межах їх територій, за винятком земель загальнодержавної
власності.
Землі, що перебувають у загальнодержавній власності можуть передаватися в
колективну або приватну власність і надаватись у користування, у тому числі
в оренду. Не можуть передаватися у колективну і приватну власність: землі
загального користування населених пунктів, землі гірничо-добувної
промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту,
зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного
фонду; землі сільськогосподарських науково-дослідних і навчальних закладів.
Однією з форм власності на землю є колективна власність. Суб'єктами права
колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські
підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства,
сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі
радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.
Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності,
здійснюється за рішенням загальних зборів колективу. Землі у колективну
власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на
землю у разі виходу З колективу має право одержати свою частку землі в
натурі, яка визначається в порядку, передбаченому Земельним кодексом.
Право приватної власності громадян України на землю означає, що тільки
вони мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення
сільськогосподарського господарства; ведення особистого підсобного
господарства; будівнщтва і обслуговування житлового будинку і господарських
будівель: садівництва; дачного і гаражного будівництва.
Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання
їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-
продажу; дарування та обміну. Передача земельних ділянок у власність
громадян проводиться місцевими Радами народних депутатів за плату або
безкоштовно. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні
ділянки у власність не передаються.
У тимчасове користування на умовах оренди земля надається: громадянам
України; підприємствам, установам і організаціям; громадським об'єднанням і
оеяігійним організаціям; спільним підприємствам; міжнародним об'єднанням і
організаціям з участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян;
підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам; іноземним
державам; міжнародним організаціям; іноземним юридичним особам та особам
без громадянства. Орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні
Ради народних депутатів і власники землі. Земля може надаватися в оренду у
короткострокове користування — до трьох років і довгострокове — до 50
років. Умови використання землі, строки її використання, плата за оренду
землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі. Після
закінчення строку оренди землі орендар має переважне право на відновлення
договору. Крім того, орендарі земельних ділянок сільськогосподарського
призначення мають переважне право на одержання орендованих земельних
ділянок у приватну власність.
3. Складові частини природно-заповідного фонду
Природно-заповідний фонд — це ділянки суші і водної о простору, природні
комплекси та об'єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову,
естетичну та іншу цінність, а тому виділені з метою збереження природного
середовища, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального
екологічного балансу та екологічної безпеки України.
До природно-заповідного фонду належать:
1) природні об'єкти—заповідники, біосферні заповідники, національні
природні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;
2) штучні об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні
парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.
Природні заповідники, заповідні зони біосферних заповідників, національні
парки є власністю народу України. Усі інші об'єкти природно-заповідного
фонду можуть перебувати і в інших формах власності. Охорона об'єктів
природно-заповідного фонду забезпечується шляхом встановлення заповідного
режиму; організації систематичних спостережень і досліджень; здійснення
державного і громадського контролю; встановлення підвищеної
відповідальності та ін. Крім того, ці об'єкти можуть використовуватися лише
для: природоохоронних, науково-дослідних, оздоровчих та освітньо-виховних
цілей. Управління у сфері охорони природно-заповідного фонду здійснює
Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його
органи на місцях. Безпосереднє управління більшістю об'єктів природно-
заповідного фонду здійснюється спеціальними адміністраціями, до складу яких
входять відповідні наукові підрозділи, служби охорони, господарського та
іншого обслуговування. За Законом, право участі в управлінні названими
об'єктами належить і відповідним об'єднанням громадян.
4. Правові заходи охорони атмосферного повітря тваринного світу.
Управління у галузі охорони атмосферного повітря здійснюють Кабінет
Міністрів України, уряд Автономної Республіки Крим, Міністерство охорони
навколишнього природного середовища України, Міністерство охорони здоров я
України, місцеві органи державної виконавчої влади, інші державні органи.
Вони проводять стандартизацію і нормування у галузі охорони атмосферного
повітря. Державні стандарти у цій галузі є обов'язковими і визначають
поняття й терміни, режим використання й охорони атмосферного повітря,
методи контролю за його станом, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу
на атмосферне повітря та ін. Крім того, встановлюються такі нормативи:
екологічної безпеки атмосферного повітря; обмежено допустимих викидів
забруднюючих речовин і шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів
стаціонарними джерелами; обмежені нормативи утворення забруднюючих речовин,
які відводяться в атмосферне повітря; використання атмосферного повітря як
сировини; концентрації забруднюючих речовин у відпрацьованих газах. У
зв'язку з існуванням державних стандартів і нормативів держава покладає на
підприємства, установи і організації відповідні обов'язки. Так, вони
зобов'язані вживати заходів щодо зменшення обсягів шкідливих викидів,
підтримувати у справному стані споруди, устаткування й апаратуру для
очищення викидів тощо.
Економічний механізм забезпечення охорони атмосферного повітря полягає у
лімітуванні, економічному заохоченні і стимулюванні охорони атмосферного
повітря.
Законодавство передбачає, що правопорушеннями у галузі охорони
атмосферного повітря є: порушення нормативів гранично допустимих викидів
забруднюючих речовин; перевищення нормативів гранично допустимих рівнів
шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів; використання
атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення без
дозволу спеціально уповноважених державних органів та ін.
Закон регулює відносини у галузі охорони, використання і відтворення
тваринного світу, об'єкти якого перебувають у стані природної волі, у
неволі чи в напіввільних умовах, на суші, у воді, грунті, повітрі, постійно
чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств
її континентального шельфу та морської економічної зони. До об'єктів
тваринного світу належать: хордові, в тому числі хребетні і безхребетні
тварини в усьому їх видовому розмаїтті та на всіх стадіях розвитку, що
перебувають у стані природної волі: частини диких тварин; продукти
життєдіяльності диких тварин; залишки викопних тварин.
Суб'єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ є держава в
особі Верховної Ради України. Окремі об'єкти тваринного світу можуть бути
колективною чи приватною власністю.
Основними видами використання об'єктів тваринного свїту законодавство
вважає: мисливство; рибальство; використання об'єктів тваринного світу у
наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях; використання
корисних властивостей життєдіяльності тварин; використання тварин з метою
отримання продуктів їх життєдіяльності; добування диких тварин з метою
утримання і розведення в неволі чи в напіввільних умовах для комерційних та
інших цілей.
5. Водний кодекс України
Цей кодекс регулює правові відносини з метою забезпечення збереження,
наукового обгрунтування, раціонального використання вод для потреб
населення і галузей еконої" ки, відтворення водних ресурсів, охорони вод
від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод
та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об'єктів, а також
охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на
водовикористання. Водний фонд України включає усі води (водні об'єкти) на
території України. До водного фонду належать:
1. Поверхневі води: природні водойми (озера), водото-ки (річки, струмки),
штучні водойми (водосховища, ставки) і канали.
2. Підземні води та джерела.
3. Внутрішні морські води та територіальне море. Усі спори з питань
використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розглядаються
державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного
господарства, геології, місцевими Радами народних депутатів, судом,
арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому
законодавством.
Висновок
Неможливо уявити собі людство поза природою, земними умовами його
існування. Життя людини тісно вплітається в систему взаємозв'язків явищ
природи, що створюють основу людського буття. Навіть незначні зміни
природних умов: температури, вологості, атмосферного тиску, хімічного
складу повітря, води тощо) впливають на людину.
Сьогодні людство не може відмовитися від використання природних ресурсів,
які є основою матеріального виробництва, але не може й миритися з
деградацією навколишнього природного середовища внаслідок інтенсивної
експлуатації землі, її надр, водних об'єктів, лісів, тваринного і
рослинного світу. Тому важливим напрямом сучасного соціального регулювання
відносин в сфері взаємодії природи І суспільства є забезпечення
раціонального природокористування. Його метою є задоволення матеріальних
потреб суспільства за рахунок наявних і відновлювальних природних ресурсів,
визначення найбільш ефективного, економічно вигідного їх використання без
заподіяння шкоди для життєво важливих екологічних інтересів людей.
Екологічна функція держави не повинна обмежуватися тільки охороною
навколишнього природного середовища. Вона полягає, або принаймні повинна
полягати не тільки в охороні, а й у відновленні природи, що постраждала від
людського безглуздя. Ця функція має неперевершено значення, оскільки від
неї залежать здоров'я планети і саме існування людства. З цієї причини вона
має здійснюватись в умовах екстремальності, які передбачають надзвичайну
напруженість активності держави екологічного змісту. Настав час значно
посилити владний характер екологічної функції держави.
Використана література:
. Конституційне право – опорні конспекти.
. Словник - довідник В.В.Молдовом В.Ф.Мелащенко
Київ “Юмана” 1996 р.
. “Основи конституційного права України”
Державний український педагогічний університет ім. Драгоманова
Київ 1997 р., за редакцією АПрН, професора В.В.Копейчикова
. “Екологічне право” В.І.Андрейцев
Київ “Вентурі” 1996 р.
. “Основи держави і права” навчальний посібник
А.М.Колорій і А.Ю.Олійник
Київ “Либідь” 1997 р. ст.112 – 123.
| |
