|
Реферат: Деньги России в 1920 – 1930-х гг. (Государство и право)
Муниципальное общеобразовательное учреждение № 70.
Реферат по истории на тему:
Деньги России в 1920 – 1930-х гг.
Выполнили:
Новосёлова Т.
Суслова Н.
Суплотова Т.
Абрамюк Л.
Проверила:
Учитель истории,
Васильева Л. В.
Тюмень, 2003 г.
Содержание:
Введение ……………………………………………………………………… 3
Государственные символы России и СССР на монетах XX столетия
………………………………………………………………………. 4
Советские червонцы ………………………………………………………. 6
Разновидности денег. Банкноты. Монеты…………………………… 9
Вывод ………………………………………………………………………… 11
Список литературы ………………………………………………………. 12
Введение:
Прежде чем появились деньги – монеты, банкноты и т. п., используемые для
купли – продажи товаров и услуг, самые древние сообщества людей
пользовались товарообменом. По мере развития ремёсел и торговли товары
начали обменивать на символические деньги, имевшие определённую стоимость,
например раковины каури или маленькие диски из драгоценных металлов.
С развитием банковской системы появились банкноты. Их начали выпускать
банки, обязавшиеся выплатить сумму, обозначенную на банкноте, из своих
золотых запасов.
В XX веке наличные деньги стали постепенно вытесняться банковскими
чеками, кредитными и электронными карточками. Многие экономисты считают,
что мир без монет или банкнот – так называемое «безналичное общество» -
может стать реальностью уже в XXI столетии.
Государственные символы России и СССР на монетах XX столетия.
Монета – не только форма денег, средство расчетов между покупателем и
продавцом. Это еще и важный инструмент политиков. На каждой монете, как на
маленькой афише, представлено государство или город, иногда – правитель, и
почти всегда – главные символы страны, где она отчеканена. В древности,
когда не было радио, телефона и телеграфа, отдаленные провинции знали о
восшествии на трон новых императоров только по имени и профилю их на
монетах. Высшая власть всегда уделяло большое внимание тому, что изображено
на денежных знаках.
До 1917 г. чеканились медные, серебряные и золотые монеты с портретом
очередного царя, его вензелем или государственным гербом Российской империи
в виде двуглавого орла. Временное правительство не имело средств, чтобы
производить звонкую монету из благородного металла. Не имело их и
правительство большевиков, не говоря уже о многочисленных правительствах
национальных окраин или о белогвардейских. В 1918-1921 гг. в России в
колоссальных количествах выпускались бумажные деньги: немецкими
оккупационными властями, большевиками, интервентами от Антанты,
белогвардейцами и т. д. В качестве новых символов России и отдельных ее
областей предлагались различные исторические деятели, животные, орудия
труда, звезды и двуглавые орлы без привычных корон. К 1921г. вопрос о
полноте власти был окончательно решен в пользу правительства большевиков, и
именно они получили возможность выбрать и утвердить новую государственную
символику – сначала Российской Федерации, а затем – СССР.
На первых монетах, выпущенных в 20-е гг., изображались люди труда: кузнец
за работой, крестьянин – сеятель или же рабочий, который, приобняв
крестьянина за плечо, указывает ему путь в светлое будущее. Сравнительно
недолго центральное место занимала пятиконечная звезда. Постепенно все
прочие изображения с советских монет вытеснил государственный герб – серп и
молот на фоне земного шара в обрамлении колосьев и флагов с надписью:
«Пролетарии всех стран, соединяйтесь!». На протяжении многих десятилетий,
до распада Советского Союза, он неизменно представлял Страну Советов на
монетах. Менялось лишь количество флагов (в соответствии с количеством
союзных республик).
После распада СССР российское правительство недолго чеканило монеты с
изображением Большого кремлёвского дворца – как бы колеблясь, ожидая более
стабильных времён.
В середине 90-ых гг. XX века на российских монетах вновь утвердились
старинные государственные символы: двуглавый орёл (без корон) и Святой
Георгий Победоносец, поражающий копьём дракона. Этим подчёркивается
культурная и политическая преемственность Российской Федерации по отношению
к Российской империи.
СОВЕТСКИЕ ЧЕРВОНЦЫ.
В январе 1922 г. народным комиссаром финансов был назначен Г. Я.
Сокольников. Он с энтузиазмом принялся за денежную реформу, но он поставил
перед сотрудниками государственного банка невыполнимое условие: непременно
обеспечить деньги золотом. После долгих споров был достигнут компромисс:
новые деньги будут на 50% обеспечиваться золотом и иностранной валютой, а
на 50 % — товарами. Пришлось Госбанку много месяцев копить золото и валюту.
Но и к концу 1922 г. золота и валюты не хватало для проведения
всеобъемлющей денежной реформы. В декабре 1922 г. удалось выпустить купюру
достоинством в 10 червонцев, равную по достоинству 100 дореволюционным
золотым рублям. Она обеспечивалась золотом лишь на 30 %. Понятно, что 100
золотых рублей слишком много для того, чтобы покупать товары на рынке.
Столько средний российский житель с трудом зарабатывал за год упорного
труда! Многие области РСФСР отказывались получать червонцы, так как их
трудно было разменивать. Поэтому первоначально червонцы использовались лишь
в крупных финансовых операциях: для получения кредитов и оптовой торговли,
а также для торговли с заграницей. Однако они сыграли большую положительную
роль — вызвали доверие к себе со стороны иностранных торговцев. Большевики
со страхом ожидали, что червонцы начнут обесцениваться из-за недостаточного
обеспечения золотом. Но этого не произошло: ведь деньги нужны для того,
чтобы совершать торговые сделки, а не для того, чтобы обращать их в золото.
Поэтому правительство выпустило немного червонцев более мелкого
достоинства: в 5, 3 и 1 червонец. В 1923 г. отчеканили даже золотую монету
достоинством в 1 червонец (10 рублей), но её поспешили изъять из
внутреннего обращения. Введение червонцев позволило укрепить и оздоровить
всё денежное хозяйство страны.
[pic]
Монета достоинством 1 рубль. Серебро. 1924 г.
[pic]
Монета достоинством 1 полтинник (50 копеек). Серебро. 1924 г.
Монета достоинством 20 копеек. Серебро. 1923 г.
[pic]
Монета достоинством 50 копеек. Серебро. 1922 г.
Разновидности денег
Те деньги, которыми мы пользуемся ежедневно, доставая при покупке из
кошельков, называются наличными. Они существуют в виде бумажных денежных
знаков (именуемых банкнотами, купюрами, ассигнациями, банковскими билетами)
и металлических монет.
Банкноты.
Самые первые из них назывались банкоседлерами.
Мы давно привыкли к бумажным деньгам и держим их в руках по - много раз на
дню. А обращали ли вы внимание на надпись на старых купюрах очень мелким
шрифтом: «Банковские билеты обеспечиваются золотом, драгоценными металлами
и прочими активами государственного банка»? Увы, смысл этой фразы далеко не
всегда соответствовал действительности. Это значит, что деньги теряют свою
стоимость, происходит инфляция. В связи с этим в обращение вводят банкноты
высокого достоинства.
Монеты
Монеты начали чеканить еще в Древней Греции в VII-VIII вв. до н.э. А само
название «монета» произошло от одного из эпитетов римской богини Юноны -
Монета, то есть советница, наставница. В Риме на Капитолийском холме был
храм этой богини и там же чеканили деньги, которые и стали называть в ее
честь.
Возникали монетные дворы, совершенствовалась техника изготовления денег.
Великий Леонардо да Винчи придумал станок для вырезания монетных кружков, а
знаменитый скульптор Бенвенуто Челлини - винтовой пресс для оттискивания
изображения.
На Руси собственной добычи металлов не было, поэтому в торговом обороте
наряду с мехами пользовались заграничными монетами. Ну а прародительницей
собственных русских денег можно считать гривну. Так называли длинные
полоски серебра, которые носили вокруг шеи. Надо что-то купить - снял с шеи
и расплатился. А если подешевле попался товар - не беда: тут же топором
гривну разрубил пополам и купил. Такая половинка и называлась
соответственно — рубль, а иногда - тин. Тин тоже можно пополам разрубить -
получится полтина. В XIV веке на Руси начали печатать собственную мелкую
монету - деньгу, которая вскоре крупные куски серебра из обращения
вытеснила, а понятия «рубль», «полтина», «гривна» в денежном лексиконе
остались для обозначения счетных единиц. При Иване III на новгородских
монетах появилось изображение всадника с копьем, и стали они называться
копейками. При Петре I, в 1704 году, монетный двор выпустил первые рублевые
монеты, полтинники и полуполтинники, оставшиеся до 1920 - 1930 гг.
Вывод:
Во всем мире монеты - это «путеводитель» по истории государств, поскольку
на них изображались великие личности, легендарные здания, героические
эпизоды. В России также они применялись, и применяются до нашего времени.
Существует специальная наука - нумизматика, изучающая монеты во всех их
взаимосвязях с историей, экономикой, политикой и техникой. Банкноты изучает
наука бонистика. Также в 20 – е годы уже существовали «водные знаки» на
банкнотах, подтверждавшие их подлинность. Т. о. Происходила модернизация
денег.
Список использованной литературы.
1.Энциклопедия для детей. Т. 5. История России и её ближайших соседей. Ч.
3. XX век. – 3 – е изд., перераб. и испр./ Глав. ред. М. Д. Аксёнова. – М.:
Аванта +, 1999.- с. 382 – 383.
2. Я познаю мир: детская энциклопедия: Экономика/ авт.- сост. Р. С.
Белоусов, Д. С. Докучаев, общ. ред. О. Г. Хинн.- М.: ООО «Фирма
“издательство АСТ”», Олимп, 1998. – с. 83 – 88.
3. Всемирная история, перевод с английского, Copyright © 2001 ЗАО
«Издательский дом Ридерз Дайджест». Русское изд. подготовили: гл. ред.
Натела Ярошенко.
4. Энциклопедия «Что такое? Кто такой?» Т. 1, - изд. 4-е, перер. и
доп./ред. коллегия: С. П. Алексеев, А.Г. Алексин, В. Г. Болтянский. –
Издательство «Педагогика Пресс», Москва 1997. – с. 349 – 350.
Реферат на тему: Держава скіфів
Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій
початок від середини І тис. до н. е., коли у народів і племен Північного
Причорномор'я з'являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі
держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й
встановлення класового суспільства.
ДЕРЖАВА СКІФІВ
1. Географічне розташування. Етнографічна історія.
У VII—III ст. до н. е. у степових районах Північного Причорномор'я, на
території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в
Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію від низин
Дунаю до гирла Дону і Приазов'я. Більшість сучасних дослідіниніїв вважає,
що формування скііфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих
(кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих
кочових племен у причорноморські степи датується звичайно кінцем VIII—VII
ст. до н.е.
У VII ст. до н. е. у скіфів утворюється могутній племінний союз.
Відомості про основні племена, які входили у цей союз, подає грецький
історик Геродот (V ст. до н. е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем,
розповідає він, були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами.
Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і
нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра
мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили
скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія
знаходились еліно-скіфи. Нарешті, на північ від царських скіфів (мабуть, у
межах степової смуги України) розташовувалися сніїфи-хлібор'оби (орачі).
І хоч у рамках скіфського племінного союзу проживали не тільки власне
скіфи, а й інші племена та різноплемінні групи, які відрізнялися від скіфів
за походженням і живою, цю спільність античні автори називали «Скіфією»,
або «Великою Скіф'ю».
2. Суспільний лад. Ведення господарства.
У VII - VI ст. до н. е. більшість скіфських племен вже знаходилася на
останній сходинці первіснообщинного ладу.
Родові зв'язки все ще були сильні. Основною суспільною одиницею була
родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова
община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім'ї ділянку землі
за жеребом. Приватної власності на землю в цей час не існувало.
У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, стадо корів, але земля,
як і у землеробів, належала общині, племені. Родова організація відігравала
велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочовках і-т. ін.
У скіфському суспільстві VII - VI ст. до н. е. вже можна виявити ознаки,
що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників —
кочових скотарів і осілих землеробів — виділялася родоплемінна .знать
(іродові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані,
ставала все більш помітною майнова диференціація. З'являються у скіфів і
раби, яких вони добували під час численних воєн і походів. Щоправда, роль
рабської праці у Скіфії була незначною.
Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у
формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних
зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш
за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям —
«царям», які очолювали скіфське військо під час походів. Влада «царів»
передавалась у спадщину, але кандидатури «царя» та його спадкоємця все ще
затверджувалися народними зборами.
Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна диференціація, процес
класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських військових
керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної царської влади.
Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспіїльстіаі, .війна
окіфів з військами перського цари Дарія І у 514—513 рр. до н. е.
Згідно з Геродотом скіфські племена, що вступали у боротьбу з персами,
складалися з трьох основних частин, угрупувань. Кожну з них очолював свій
військовий вождь — «цар». Один з них на ім'я Іданфірс був головним, і йому
підкорялися інші вожді.
Боротьба з Дарієм І, що закінчилася перемогою скіфів, сприяла зміцненню
скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії. Крім того, у
цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи, виступили на
захист всього союзу, чим забезпечили собі панівне становище у союзі племен.
Це надало їм можливості експлуатувати землеробські племена, вимагати від
них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарією І влада «царів» і
військово-дружинної знаті.
У підсумку на ірубежі VI—IV ст. до н. е. у Скіфії, як вважає ряд
скіфологів, відбуваються становлення класового суспільства та виникнення
рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших
«царів» і узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і в 40 р. IV ст. до
н. е. зумів об'єднати під своєю .владою майже всю країну - від Азовського
моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея
знаходився на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. е. виникло велике
укріплене поселення — Каменське городище. Однак сутичка скіфів у 339 р. до
'н. е. з македонським царем Фіїліппом II закінчилася поразкою і смертю
Атея.
Незважаючи на загибель Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри
його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще сильною в економічному і
воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство,
створене Атеєм, існувало з IV до III ст. до н. е.
Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько
III ст. до н. е. Столицею нової держави стало місто Неаполь скіфський
('неподалік від сучасного Сімферополя) — з міцними мурами, великими
зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у
Криму .досягає у II ст. до н. е. Воно проіснувало аж до другої половини III
ст. н. е. і було знищено готами.
Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить
високим. Панівне становище в економіці займали орне землеробство і
скотарство. Скіфи вирощували різні культури рослин. Скіфи-орачі сіяли хліб
не тільки для власних потреб, але й на продаж. Орання землі здійснювалося
за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами,
зерно змолочувалось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами
коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфському
суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво і т. ін. Інтенсивно
розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скіфи доставляли
сюди хліб, худобу, хутро, .рабів та інші товари, а натомість одержували
вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У результаті між скіфами і греками
встановилися міцні й широкі торгові зв'язки.
Успіхи в економічному розвитку стали основою для росту майнової
нерівності й соціальної диференціації.
Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві підривалися
зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У
руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада
худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів,
які вважалися «найблагоррднішими, що користувалися найбільшим майном», і
про скіфську бідноту, яка належала до «найнижчого походження».
Унаслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів
виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, військова
аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням
правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджувались основні багатства,
джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої
верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом усе
більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і
рабів. Істотний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецькими
містами Північного Причорномор'я.
У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою
відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе
становище.
Найбільш численну верству скіфського суспільства складали .вільні
общинники. Вони відбували військову службу, платили данину, виконували
різні повинності. У тяжкому становищі були скіфі-орачі, які опинились у
данницькій залежності від степових кочівників.
У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу міського населення
становили вільні ремісники і торговці.
Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби.
Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх
народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоч
кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони
використовувалися у домашньому господарстві, для охорони худоби і т. ін.
Дуже часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.
Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову структуру
суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо грандіозних курганів
скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою «царські». У таких
курганах археологи виявили силу-силенну золота й дорогоцінностей, дорогу
кераміку, багату зброю і т. ін. Різкий контраст з «царськими» курганами
складають поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами із
скромним набором речей або взагалі без інвентаря.
3. Державний апарат.
Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За
формою піравління це була одна з різновидів рабовласницької монархії.
Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину.
Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У
ряді випадків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював
судові функції.
Влада царя була дуже великою. Він нічим не був зв'язаний у проведенні
внутрішньої політики. Відомо, що Атей вирішував багато .різних .важливих
питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з
центром у Криму у III—II ст. до н. е. були Скілур і його син Палак, а в II
ст. до н. е. — Фарзой і Інесмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню
торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалась скіфськими правителями і
зов'нііішня політика. Так, дипламатичні переговори Атея з македонським
царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш
могутнім і сильним, ніж македонський правитель.
Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Досить
детальні й красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як
скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Як показують розкопки царських
курганів, скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних
спорудженнях. Поруч з царем поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг,
рабів та ін. У Неаполі скіфському поховання царя, поряд з яким знаходилися
домовини його наближених і поховання коней, розташовувалося у кам'яному
мавзолеї.
Навколо скіфського царя утворювався апарат державного управліійня. Я'к і у
багатьох інших народів, він включав до свого складу, з одного боку,
найближчих родичів правителя, а з іншого — йото особистих слуг, переважно
військових. За свідченням грецького історика і географа Страбона (63 р. до
н. е. — 23 р. н. е.), у II ст. до н. е. скіфи у Криму знаходилися «під
владою Скілура і його синіїв з Палакам на чолі». А синів у Скілура було, за
одними даними, шістьдесят, за іншими — вісімдесят, що забезпечувало міцну
підтримку владі царя. Цим теж пояснюється особлива роль військової дружини
правителя та воєначальників. Найбільш впливові поімічники правителя входили
до складу царської ради.
Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову
організацію, її пережитки ще довгий час давали взнаки, особливо у місцевому
управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді.
4. Джерела і норми Скіфського права.
Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно з
інтересами правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, згідно з Геродотом,
уникали запозичення чужоземних звичаїв не тільки від інших народів й
особливо від елеїнів. Скіфська культура протягом усієї історії залишалася,
безписемною, тому і фіксація норм звичаєвого права не могла бути здійснена.
Поряд із звичаєм досить рано з'являється й інше дже-ірело права — правила,
встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави
збереглися групи населеная, яні жили на основі своїх законів. Зберегли,
наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, що жили на
південь від Прип'яті.
Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, повозки з
пересувними житлами, домашні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що
особисту приватну власність у скіфів становили зброя, знаряддя виробництва,
прикраси. Верховна власність на. землю належала царю, який встановлював
порядок користування пасовищами і землями.
Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування,
купівлі-продажу і т. ін. Звичайно договори у скіфів скріплювали клятвою, як
це робилося, наприклад, при укладенні договору знаменитого скіфського
побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. На
практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку
воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, крадіжкою худоби,
захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.
Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Рахування
родоводу велося по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоловік, практикувалося
багатоженство. Старша жінка займала привілейоване становище. Після смерті
чоловіка вдова переходила як майно в спадщину до старшого брата померлого.
Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підкореним становищем жінки, але й
тим, що старші сини у випадку одруження одержували частку майна і право на
виділ ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадкоємцем
батьківського господарства.
Найбільш небезпечними злочинами у скіфів вважалися злочини проти царя
(замах на життя правителя шляхом чаклунства, непокора царському наказу).
Злочином була також неправдива клятва богам царського вогнища. Усі названі
злочини каралися смертю. Порушення звичаїв і відступ від віри в богів також
тягли за собою смертну кару винного.
Відомі злочини проти власності (крадіжка, грабіж і т. ін.), проти особи
(вбивство, перелюбство, ображання).
Найбільш поширеними видами покарання були смертна кара, відрубання
правої руки, вигнання. Довгий час у скіфів зберігалася кровна помста.Можна
гадати, що оправи про злочини, які не зачіпали основ царської влади і
взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку здійснення змагального
процесу. Проте з найбільш небезпечних злочинів здійснювався слідчий процес.
| |
