|
Реферат: Понятие и виды сроков исковой давности (Гражданское право и процесс)
С О Д Е Р Ж А Н И Е
Введение
3
1. Понятие срока исковой давности
4
2.Требования, на которые исковая давность не распространяется 8
3. Виды сроков исковой давности
9
4.Течение исковой давности
10
4.1Начало течения исковой давности
10
4.2 Изменение срока исковой давности
12
5. Последствия истечения срока исковой давности
19
Заключение
21
Литература
23
Введение.
Цель данной работы – это изучение понятия срока исковой давности, но для
правильного понимания недостаточно только одной формулировки, необходимо
рассматривая институт исковой давности, раскрыть понятие права на иск в
процессуальном и материальном смыслах, а также надо понимать то, что этот
срок носит императивный характер.
Подобный анализ при изучении срока исковой давности очень важен в
гражданском праве, так как исковая давность является одним из сроков защиты
субъективных гражданских прав. Так, Гражданский Кодекс РФ дает такую
формулировку: «Исковой давностью признается срок для защиты права по иску
лица, право которого нарушено». Даже если исходить только из трактовки
исковой давности, предложенной в ГК РФ, видно, что для полного раскрытия
данного понятия необходимо обратить особое внимание на течение срока
исковой давности, а именно, начало и изменение такого срока, а также
последствия истечения данного срока.
Все эти вопросы имеют огромное значение при защите нарушенного права, так
как в случае истечения исковой давности суд должен отказать в иске, даже не
смотря на то, что истец обладает соответствующим правом и это право
нарушено ответчиком.
1.Понятие срока исковой давности.
Понятие «исковой давность» сформулировано в Гражданском Кодексе РФ, где
указано , что таким признается срок для защиты права по иску лица, право
которого нарушено (ст. 195 ГК РФ). Исковая давность - это не срок, в
течение которого заинтересованное лицо может обратиться в суд за защитой
своего права, так как в суд можно обратится и по его истечении (п. 1 ст.
199 ГК РФ). Окончание этого срока не влечет за собой и погашение самого
права. Поэтому должник не может требовать обратно добровольно исполненное
после истечения давности (ст. 206 ГК РФ). Отсюда следует, что исковая
давность является сроком, при соблюдении которого суд общей юрисдикции,
арбитражный суд или третейский суд обязаны предоставить защиту лицу, право
которого нарушено. Пропуск же срока, если об этом заявила заинтересованная
сторона, является основанием к вынесению решения об отказе в иске. (п. 1
ст. 199 ГК РФ). Но нельзя забывать, что в соответствии со ст. 11 ГК РФ
защита гражданских прав осуществляется не только судом, арбитражным и
третейским судом, но и в предусмотренных законам случаях и иными, в
частности административными органами, а также путем применения мер
самозащиты. Конкретные сроки, в пределах которых эти органы или сам
управомоченный могут осуществлять защиту нарушенных прав, законом не
определены. В таких случаях следует руководствоваться общим сроком исковой
давности, который установлен в три года (ст. 196 ГК РФ) применительно к
исковой форме защиты гражданских прав.
Исковую давность следует отличать от, пресекательных и претензионных
сроков.
Приобретательная давность – это срок, по истечении котрого при определенных
в законе условиях приобретается право собственности (ст. 234 ГК РФ).
Пресекательный срок – это срок, по истечении которого погашается само право
требования. По его истечении нельзя путем обращения в суд получить защиту
нарушенного права.
Претензионные сроки – это сроки, предусмотренные законом или договором для
предъявления к обязанному лицу требования в досудебном порядке.
Несоблюдение данного срока само по себе не влечет отказа в принятии иска к
рассмотрению. Но от претензионных сроков следует отличать предусмотренные
законом или договором сроки для уведомления об обнаруженном несоответствии
товара, переданного по договору купли-продажи. Также иной юридический
характер имеет гарантийный срок.
Практическое значение четкого разделения этих сроков состоит в том, что на
сроки осуществления гражданских прав не распространяются правила о
приостановлении, перерыве и восстановлении исковой давности (ст. ст. 202 –
203 ГК РФ), что они в отличии исковой давности в ряде случаев могут быть
изменены соглашением сторон и т. д.
Срок исковой давности и претензионный срок роднит то, что оба они связаны с
нарушенным субъективным правом, начинают течь, как правило, одновременно и
взаимно поглощают друг друга. Но если претензионный срок устанавливается
законом для урегулирования спора непосредственно самими сторонами, то срок
исковой давности ограничивает временные рамки принудительного осуществления
субъективного права через суд, арбитражный или третейский суд, а также иные
компетентные органы.
Исковая давность тесным образом связана с процессуальным понятием права на
иск, так как является принудительной защитой нарушенного права.
Право на иск – есть обеспеченная законом возможность заинтересованного лица
обратится в суд с требованием о рассмотрении и разрешении материально-
правового спора с ответчиком в целях защиты нарушенного или оспариваемого
права или охраняемого законом интереса лица. Согласно общепринятой точки
зрения, права на иск состоит из двух правомочий – право на предъявление
иска и права на удовлетворение иска.
Право на предъявление иска, которое часто именуется правом на иск в
процессуальном смысле, - это право требовать от суда рассмотрения и
разрешения возникшего спора в определенном процессуальном порядке. Условия
и предпосылки осуществления данного права определяются гражданско-
процессуальным законодательством. В данном случае право на иск в
процессуальном смысле по общему правилу не зависит от истечения каких бы то
ни было сроков. Обратится в суд с иском можно в любое время независимо от
истечения срока исковой давности (ч. 1 ст. 199 ГК РФ).
Право на удовлетворение иска или, другими словами, право на иск в
материальном смысле – это возможность принудительного осуществления
требования истца через суд. Истечение исковой давности погашает именно эту
возможность и служит основанием для отказа в иске (ч. 2 ст. 199 ГК РФ).
Правила закона, определяющие сроки исковой давности и порядок их
исчисления, носят основной своей части императивный характер. Так, стороны
не могут своим соглашением изменить продолжительность срока исковой
давности, по-иному, чем в законе, определить начало его течения,
обстоятельства, приостанавливающие исковую давность и т. д..
Пропуск срока исковой давности не лишает сторону права на иск, ни в
процессуальном, ни в материальном смысле (п. 1 ст. 199 ГК РФ). Гражданский
Кодекс РФ обязывает суд принять к рассмотрению требования истца независимо
от истечения срока исковой давности.
Но ч. 2 ст. 199 ГК РФ содержит правило о том, что исковая давность
применяется судом, арбитражным и третейским судом только по заявлению
сторон в споре, т. е. Суд не вправе применять давность по своей инициативе.
Стороной, заявляющей о пропуске срока исковой давности, как правило,
является ответчик. Но им может быть и истец, возражающий на основании ст.
411 ГК РФ, против зачета. Такое заявление может быть сделано
заинтересованной стороной на любой стадии процесса до вынесения решения
судом первой инстанции. А это означает, что, если ответчик не желает
воспользоваться фактом истечения давности, о чем он прямо заявляет суду,
последний должен рассмотреть дело по существу и вынести решение по
материально-правовому спору между истцом и ответчиком независимо от
истечения какого-либо срока. Ссылка на пропуск срока, не сделанная в суде
первой инстанции, не допускается на более поздних стадиях процесса, т. е.
при апелляционном, кассационном или надзорном рассмотрении спора.
Данное правило не должно толковаться расширительно в том смысле, что
стороны в любой момент, например, при заключении сделки, могут договорить о
неприменении к их возможным спорам срока исковой давности. Такое соглашение
будет считаться недействительным как противоречащее закону. Заявить о
неприменении исковой давности можно лишь в отношении уже возникшего спора,
который передан истцом на разрешение судебного органа.
Однако заявление стороны об истечении срока исковой давности подлежит
проверке судом с учетом всех соответствующих предписаний Гражданского
Кодекса РФ, в частности, о начале (ст. 200 ГК РФ), приостановлении (ст.
202 ГК РФ) и о перерыве (ст. 203 ГК РФ) течения исковой давности. Лишь
убедившись, что срок исковой давности пропущен, суд выносит на основании ч.
2 п. 2 ст. 199 ГК РФ решение об отказе в иске. Восстановление срока
давности судом допускает в строго отграниченных случаях (ст. 205 ГК РФ).
В обязательствах, где на стороне должника участвует несколько лиц,
истечение срока исковой давности по требованию одного из них не затрагивает
требований кредитора к остальным (ст. 308 ГК РФ).
2. Требования, на которые исковая давность не распространяется.
По общему правилу исковая давность распространяется на все гражданские
правоотношения. В виде исключения срок исковой давности не применяется к
ряду требований, которые прямо указаны в законе, а именно, ст. 208 ГК РФ:
-требования о защите личных неимущественных прав и других нематериальных
благ, кроме случаев, предусмотренных законом,
- требования вкладчиков к банку о выдаче вкладов,
-требования о возмещении вреда, причиненного жизни или здоровью гражданина.
Однако требования, предъявленные по истечении трех лет с момента
возникновения права на возмещение такого вреда, удовлетворяются за прошлое
время не более чем за три года, предшествовавшие предъявлению иска,
-требования собственника или иного владельца об устранении всяких нарушений
его права, хотя бы эти нарушения не были соединены с лишением владения,
-другие требования в случаях, установленных законом.
Расширение данного перечня допускается в других законах. Характерным для
требований, предусмотренных этим перечнем, является то, что в силу
специфики отношений, из которых они вытекают, предметом защиты является
обычно право, не ограниченное во времени.
3. Виды сроков исковой давности.
Сроки исковой давности подразделяются на общий и специальные.
Общий срок исковой давности установлен ст. 196 ГК РФ три года и
распространяется на все правоотношения, кроме тех, в отношении которых
установленные специальные сроки.
Специальные сроки исковой давности оговорены в ст. 197 ГК РФ и применяются
к отдельным, особо указанным в законе требованиям.
Срок исковой давности продолжительностью в три года подлежит применению в
виде общего правила, если для соответствующего требования не установлен
специальный срок. Гражданский Кодекс РФ исходит из того, что такой
специальный срок может быть установлен только законом. Вместе с тем следует
учитывать, что в силу Вводных законов к части первой и второй Гражданского
Кодекса РФ на территории России впредь до принятия соответствующих законов
продолжают применяться иные нормативные акты Российской Федерации и СССР.
Специальные сроки исковой давности могут быть как короче, так и длиннее
общего. Ранее действовавшее законодательство предусматривало возможность
установления только сокращенных сроков исковой давности. Сокращенные сроки
давности установлены в части второй Гражданского Кодекса РФ.
Распространение на специальные сроки исковой давности правил применения,
установленных для общего срока (п. 2 ст. 197 ГК РФ) обусловлено совпадением
их юридического характера. Но поскольку их применение в ряде случаев
определяется спецификой соответствующих отношений, Гражданский Кодекс
допускает возможность отступления в законе от этих правил.
4 . Течение исковой давности.
4.1 Начало течения исковой давности.
Определение начала течения исковой давности имеет большое значение. В
соответствии со ст. 200 ГК РФ исковая давность начинает течь со дня, когда
лицо узнало или должно узнать о нарушении своего права. Изъятия из этого
правила устанавливаются только Гражданским Кодексом РФ и иными законами.
Таким образом, начало течения исковой давности закон связывает, с одной
стороны, с объективным моментом, т. е. нарушением субъективного права, а с
другой стороны, с субъективным моментом, т. е. моментом, когда
управомоченный узнал или должен был узнать о нарушении своего права.
Очевидно, что эти моменты не всегда совпадают, хотя и предполагается, что
потерпевший узнает о нарушении своего права в момент его нарушения. Однако
если истец докажет, что он узнал и мог узнать о нарушении лишь позднее,
предпочтение отдается субъективному моменту. Такое решение вопроса
представляется вполне справедливым, так как если управомоченное лицо не
знает о нарушении своего права, то оно, естественно, не может
воспользоваться правом на защиту. Но в данном случае уже ответчик может
доказывать, что о нарушении права истец должен был узнать раньше, чем он
узнал об этом фактически. И если действительно будет установлено, что истец
не узнал своевременно о нарушении своего права из-за своей халатности,
давность начинает течь с того момента, когда по обстоятельствам дела истец
должен был узнать о нарушении.
Момент начала исковой давности для защиты некоторых субъективных прав имеет
определенную специфику. В относительных правоотношениях решающее влияние на
начало давностного срока оказывает содержание этих правоотношений. В том
случае, если обязанность должника состояла в совершении им определенного
действия в обусловленный договором срок, исковая давность начинает течь с
момента наступления (истечения) срока исполнения. Когда исполнение
обязательства определено моментом востребования (ст. 374 ГК РФ), давность
исчисляется с момента истечения 7-дневного льготного срока, если
обязанность немедленного исполнения не вытекает из закона, договора или
существа обязательства. Если обязанность должника состоит в совершении ряда
последовательности однородных действий, например, в осуществлении поставок
или оказании услуг, срок исковой давности применяется по каждому требованию
отдельно.
В тех относительных правоотношениях, в которых обязанностью должника
является, среди прочего, воздержание от каких-либо действий (например, по
авторскому договору о передаче исключительных прав автор должен не
передавать свое произведение для использования определенным образом другим
лицам в течение всего срока договора), исковая давность начинает течь с
того дня, когда кредитору стало или должно было стать известным о
совершении должником соответствующего действия.
В таком же порядке определяется момент начала давностного срока при
нарушении большинства абсолютных прав.
По регрессным обязательствам течение исковой давности начинается с момента
исполнения основного обязательства.
Применительно к отдельным требованиям гражданский закон устанавливает
особые правила о начале течения срока давности. Так, специальный годичный
срок давности для требований, предъявляемых в связи с ненадлежащим
качеством работы, выполненной по договору подряда, начинается со дня
заявления о недостатках, которое, в свою очередь, должно быть сделано в
пределах гарантийного срока (п. 3 ст. 725 ГК РФ).
4.2. Изменение срока исковой давности.
В большинстве случаев исковая давность, начавшись, течет непрерывно. Однако
закон учитывает, что реальной жизни могут возникнуть такие обстоятельства,
которые препятствуют или по крайней мере затрудняют управомоченному лицу
предъявить иск в пределах давностного срока. Эти обстоятельства носят
различный характер и могут служить основанием для приостановления, перерыва
или восстановления исковой давности.
1) Приостановление исковой давности.
Сущность приостановления течения исковой давности состоит в том, что
время, в течение которого действует обстоятельство, препятствующее защите
нарушенного права, не засчитывается в установленный законом срок исковой
давности. При наличии оснований для приостановления срока давности
промежуток времени, в течение которого имело место соответствующие
обстоятельства (возникли или продолжали существовать), в этот срок не
засчитывается. Однако то время, которое прошло до их наступления,
учитывается при исчислении срока. После того, как прекратилось их действие,
продолжается течение срока исковой давности.
К числу оснований, приостанавливающих течение давностного срока, в
соответствии со ст. 202 ГК РФ относятся:
-непреодолимая сила, т. е. чрезвычайное и непредотвратимое при данных
условиях обстоятельство,
-нахождение истца или ответчика в составе Вооруженных Сил, переведенных на
военное положение,
-установленная на основании закона Правительством РФ отсрочка исполнения
обязательств (мораторий),
-приостановление действия закона или иного правового акта, регулирующего
соответствующее отношение.
Понятием «непреодолимая сила» или форс-мажорным обстоятельством
охватывается как стихийные бедствия (землетрясения, наводнения, снежные
заносы и т. п.), так и общественные явления (беспорядки, гражданские войны,
забастовки и т. п.), которые нарушают нормальную работу транспорта, связи,
судов или иных органов и тем самым препятствуют своевременному предъявлению
иска. Чтобы то или иное событие могло квалифицироваться как непреодолимая
сила, оно должно характеризоваться прежде всего чрезвычайностью, т. е. быть
необычным, выпадающим из нормального хода развития и, как правило,
непредвиденным заранее явлением. Кроме того, оно должно быть объективно
непредотвратимым с помощью наличных при данных условиях технических и иных
средств. Последнее обстоятельство свидетельствует об относительности
понятия «непреодолимая сила», поскольку то, что нельзя предотвратить при
одних условиях места и времени, может быть предотвращено при иных условиях.
Поэтому оценка тех или иных событий в качестве непреодолимой силы должна
опираться на конкретные жизненные обстоятельства.
Нахождение истца или ответчика в Вооруженных Силах, переведенных на военное
положение, само по себе не исключает предъявления иска, но делает это
крайне затруднительно, в силу чего также учитывается законом в качестве
приостанавливающего исковую давность обстоятельства. Однако давностный срок
не приостанавливается в связи с простым призывом гражданина на службу в
Вооруженные Силы или на военные сборы.
Мораторий как основание приостановления исковой давности отличается от
непреодолимой силы тем, что создает не фактические, а юридические
препятствия для предъявления иска. В данном случае компетентный
государственный орган в лице Правительства РФ отодвигается срок исполнения
обязательств, и тем самым «замораживает» на определенный период
существующие права требования на принудительное исполнение обязательств
должниками. Мораторий может относиться ко всем обязательствам ( общий
мораторий) или распространяется лишь на отдельные их виды (частный
мораторий). Объявление моратория, который на практике применяется весьма
редко, вызывается, как правило, чрезвычайными обстоятельствами – военным
действиями, экономическими реформами и т. п.
К мораторию близко примыкает приостановление действия закона или иного
правового акта, регулирующего соответствующее отношение. Решение об этом
может быть принято компетентным государственным органом, который не
отменяя нормативный акт в принципе, блокирует его действие на период
существования определенных, как правило, чрезвычайных обстоятельств.
Приведенные выше обстоятельства приостанавливают исковую давность лишь в
том случае, если они имели место, т. е. возникли или продолжали
существовать, в последние шесть месяцев срока давности, а применительно к
сокращенным срокам – в течение всего срока давности, если этот срок равен
или менее шести месяцев. Здесь предполагается, что, если соответствующие
события возникли и прекратились ранее, то у кредитора достаточно времени
для предъявления иска. По этой же причине срок, оставшийся после
прекращения действия обстоятельств, приостанавливающих исковую давность,
удлиняется до шести месяцев или полной продолжительности сокращенного
давностного срока, если он не превышал шести месяцев.
Закон предусматривает и другие основания для приостановления давности по
отдельным требованиям. Так, если судом оставлен без рассмотрения иск,
предъявленный в уголовном деле, то начавшееся до предъявления иска течение
срока исковой давности продолжается со дня вступления в законную силу
приговора, которым иск оставлен без рассмотрения, что предусмотрено ст. 204
ГК РФ. Это означает, что период нахождения гражданского иска в уголовном
деле исключается из срока исковой давности.
2 ) Перерыв исковой давности.
Перерыв исковой давности означает, что раз по каким-либо причинам
возникает необходимость предъявить иск заново, также заново начинается
течение срока давности, а время, истекшее до перерыва, в новый срок не
засчитывается. В этом есть отличие перерыва от приостановления срока
давности. Если приостановление исковой давности вызывается, как правило,
независящими от воли заинтересованных лиц событиями длящегося характера, то
перерыв исковой давности закон связывает с волевыми действиями истца или
ответчика.
В соответствии со ст. 203 ГК РФ течение исковой давности прерывается:
-предъявления иска в установленном законом порядке,
-совершением обязательным лицом действий, свидетельствующих о признании
долга.
Первое из этих обстоятельств охватывает собой лишь такое обращение в суд,
арбитражный и третейский суд, которое сделано в полном соответствии с
требованиями материального и процессуального законодательства. Это, в
частности, означает обязательное соблюдение истцом правил о
подведомственности спора, принятие им необходимых мер к его досудебному
урегулированию, предъявление иска дееспособным лицом и т. д. Иск,
предъявленный с нарушением любого из этих и иных установленных законом
требований, не принимается судом к производству или оставляется судом без
рассмотрения , а отсюда следует, исковая давность не прерывается. Но
иногда, иск, предъявленный по всем правилам, оказывается не рассмотренным
по существу, например, ввиду появления обстоятельств, приостанавливающих
производство по делу .Так, суд обязан приостановить производство по делу в
случае смерти гражданина, если спорное правоотношение допускает
правопреемство, пребывание ответчика в действующей части Вооруженных Сил и
т. д. Во всех случаях приостановления производства по делу исковая давность
прерывается в момент предъявления иска и начинает течь заново.
Признание долга как обстоятельство, прерывающее исковую давность, может
выражаться в любых действиях должника, подтверждающих наличие долга или
иной обязанности.
Но также следует отметить и то, что ст. 203 ГК РФ не содержит прямых
указаний по ряду существенных вопросов, возникающих на практике, к которым
относится:
нарушение установленного порядка предъявления иска определено судом не
первой, а например, надзорной инстанции спустя длительное время после
принятия дела к производству судом первой инстанции,
в исполнении решения, вынесенного судом, отказано и в этой связи необходимо
предъявить новый иск. Например, суд необоснованно принял к рассмотрению
спор, разрешение которого не относилось к его компетенции, либо вынесенное
решение не может быть исполнено за рубежом.
Отказано в исполнении решения третейского суда по мотиву недействительности
соглашения о третейском разбирательстве либо в связи с признанием того, что
решение вынесено по спору, выходящему за пределы такого соглашения.
3) Восстановление исковой давности.
Наряду с приостановлением и перерывом исковая давность может быть
восстановлена судом, но в исключительных случаях, когда суд признает
уважительной причину пропуска данного срока по обстоятельствам, связанным с
личностью истца, нарушенное право гражданина подлежит защите.
Это предусмотрено ст. 205 ГК РФ. В данном случае суд восстанавливает уже
истекшую исковую давность и исходит из этого обстоятельства.
Восстановление исковой давности рассматривает законом как исключительная
мера, которая может применяться лишь при наличии ряда обстоятельств. А
именно:
Причина пропуска признается судом уважительной в том случае, когда она
связана с личностью истца, в частности его тяжелой болезнью, беспомощным
состоянием, неграмотностью и т. п. Обстоятельства, связанные с личностью
ответчика, во внимание не принимаются.
Вопрос о восстановлении исковой давности может ставиться лишь потерпевшим –
гражданином. Просьба юридических лиц и граждан-предпринимателей с такой же
просьбой не удовлетворяются.
Уважительные причины пропуска – это лишь те, которые имели место в
последние шесть месяцев срока давности, а если этот срок равен шести
месяцам или менее – в течение срока давности. При этом решении данного
вопроса зависит от суда – он может признать причины пропуска давностного
срока уважительными, а может и не признать.
В соответствии с прямым указанием закона в ст. 201 ГК РФ, перемена лиц в
обязательстве не влечет за собой изменение срока исковой давности, т. е. не
прерывает ее и не приостанавливает и, по общему правилу, не может служить
основанием для ее восстановления. Такая перемена лиц происходит при уступке
права требования (ст. 382 ГК РФ) или переводе долга (ст. 391 ГК РФ),
при наследовании, реорганизации юридического лица и в других случаях
правопреемства. Правопреемник, заинтересованный в защите перешедшего к нему
права, должен уложить в остаток срока исковой давности, который имеется на
момент перехода к нему нарушенного права.
Но необходимо обратить внимание на то, что восстановление срока исковой
давности – это не возобновление его на новый срок. Здесь смысл в том, что
суд предоставляет защиту нарушенного права несмотря на пропуск срока
исковой давности.
В соответствии с Постановлением Пленумов ВС РФ и ВАС РФ № 2/1 (ч. 2 п. 12)
восстановление срока исковой давности независимо от причин его пропуска не
допускается по искам не только юридических лиц, но и граждан-
предпринимателей по требованиям, связанным с осуществлением ими
предпринимательской деятельности.
5. Последствия истечения срока исковой давности.
Истечение срока исковой давности, о применении которой заявлено стороне в
споре, до предъявления иска является основанием в отказе в иске (ч. 2 ст.
199 ГК РФ), т. е. погашает право на иск в материальном смысле. Иными
словами, если при рассмотрении дела выясняется, что истцом пропущен срок
исковой давности, суд должен отказать в иске, даже не смотря на то, что
истец обладает соответствующим правом и это право нарушено ответчиком. На
мой взгляд, наиболее убедительной представляется последняя точка зрения как
в наибольшей степени согласующаяся с правилами, установленными действующим
законодательством. Так, в случае исполнения обязанности должником по
истечении срока исковой давности он не вправе требовать исполнение обратно,
хотя бы в момент исполнения он и не знал об истечении давности (ст. 206 ГК
РФ). Закрепляя подобное правило, закон исходит из того, что должник
исполняет лежащую на нем правовую, а не только моральную обязанность.
Подтверждением сохранения у истца субъективного права служит также
предоставленная суду возможность признать причины пропуска давности
уважительными. Если исходить из того, что истечение давностного срока
автоматически погашает субъективное право, пришлось бы констатировать, что
в этом случае суд наделяет лицо субъективным правом, что не входит а его
полномочия и противоречит основным принципам гражданского
судопроизводства. Кроме того, необходимо учитывать, что исковая давность
применяется судом, арбитражным и третейским судом только по заявлению
сторон в споре.
Если связывать с истечением давности само существование субъективного
права, а не только возможность его принудительного осуществления,
необходимо было бы заключить, что вопрос о праве истца зависит от
усмотрения ответчика, что также не согласуется с принципами гражданского
права.
Необходимо также отметить, что введение в закон приобретательной давности,
т. е. установление особых правил приобретения права собственника по
давности владения, также хотя и косвенно, подтверждает, что истечение
исковой давности само по себе не прекращает субъективного права, но его
обладатель лишается возможности осуществить это право в принудительном
порядке.
Заключение.
Можно сделать следующие выводы о том насколько важна регламентация сроков,
в течение которых обладатель нарушенного права может добиваться
принудительного осуществления и защиты своего права, объясняется рядом
обстоятельств.
Во-первых, институт исковой давности облегчает установление судами
объективной истины по делу, способствует вынесению правильных решений, так
как если бы возможность принудительной защиты нарушенного права не
ограничивалась сроком, то это сильно затруднило бы разрешение гражданских
дел в связи с большой вероятностью утраты доказательств, возросшей
возможностью неадекватного отражения обстоятельств дела участвующими в нем
лицами и т. п.
Во-вторых, исковая давность содействует стабилизации гражданского оборота,
устранению неопределенности в отношениях его участников, которая неизбежно
возникла бы из-за того, что нарушителя гражданского права бесконечно долго
держали бы под угрозой применения мер государственного принуждения. А это
значит, что с учетом исковой давности разрешение возникших споров между
субъектами гражданского оборота будет проходить значительно быстрее.
В-третьих, отсутствие разумных временных ограничений для принудительной
защиты гражданских прав ущемляло бы охраняемые законом права и интересы
ответчиков и третьих лиц, которые не всегда могут заранее учесть
необходимость собирания и сохранения соответствующих доказательств.
Кроме того, длительное не предъявление иска истцом обычно свидетельствует
о том, что он либо не слишком заинтересован в осуществлении своего права,
либо нетвердо уверен в обоснованности своих требований.
Таким образом, исковая давность служит укреплению договорной дисциплины,
стимулирует активность участников гражданского оборота в осуществлении
принадлежащих им прав и обязанностей, а также усиливает взаимный контроль
за исполнением обязательств.
И, наконец, хотелось бы обратить внимание на то, что знание подобного
вопроса в гражданском праве необходимо не только специалистам-правоведам, а
также и обычным гражданам, которые могут столкнуться с этим в повседневной
жизни, а знание и понимание исковой давности может облегчить им защиту
своих нарушенных прав.
Л И Т Е Р А Т У Р А
Конституция Российской Федерации. М.: Юридическая литература. 1993.
Гражданский кодекс Российской Федерации. Ч. 1. М.: Юридическая литература.
1995.
Гражданско-процессуальный кодекс РСФСР. М.: Юридическая литература. 1988.
Гражданское право. Учебник в 2-х т./ Под ред. Е. А. Суханова. М.: . 1993.
Гражданское право Ч. 1. Учебник / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева.
М.: 1996.
Реферат на тему: Понятие и виды цiнних паперiв
ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ
Факультет: юридичний
Кафедра: цивільно-правових
дисциплін
КУРСОВА РОБОТА
На тему:
Цивільно-правовий захист особистих немайнових
прав громадян
м. Ірпінь
2002
Зміст
1. Поняття цивільно – правового захисту
1. Дискусійний підхід до визначення сутності цивільно – правового захисту
2. Відмінність правового захисту і правової охорони
3. Способи і засоби захисту цивільних прав
2. Захист права приватної власності
1. Сутність і засоби захисту права власності
2. Віндикаційний і негаторний позови
3. Зобовязально – правові засоби захисту права власності
4. Загальна характеристика інших засобів захисту права власності
3. Захист особистих немайнових прав
1. Передумови і правові основи захисту особистих немайнових прав в Україні
2. Характеристика способів захисту особистих немайнових прав
4. Захист прав інтелектуальної власності
1. Захист авторських і суміжних прав
2. Патентна і ліцензійна охорона прав на обєкти інтелектуальної власності
5. Цивільно- правові проблеми захисту особистих і майнових прав громадян в
Україні і можливі шляхи їх подалання
Висновки
Списик використаної літератури
Додатки
Вступ
Цивілізоване суспільство не можливо уявити без наявності певних прав і
свобод ккожного його учасника, що забезпечують кожному можливість бути
самостійним субєктом суспільного житт. Держава зобовязана забезпечити
реалізацію і захист субєктивних прав .
В умовах побудови правовї держаи однією з гарантій прав і свобод учасників
цивільних відносин є правовий захист.
Метою даної роботи є висвітлення питання цивільно- правового захисту
особистих і майнових прав громадян, реалізація права захисту в сучасних
умовах, прблеми, повязані з такою реалізацією, і можливі шляхи їх
подалання.
Основними завданнями для розкриття мети роботи стануть:
1. визначення сутності цивільно – правового захисту і правової охорони
взагалі, грунтуючись на думки з цього приводу багатьох вчених.
2. Характеристика основних способів і засобів захисту особистих і майнових
прав громадян.
3. Розгляд цивільно- правового захисту права приватної власності, прав
інтелектуальної власності, особистих немайнових прав, що діє в сучасних
умовах в Україні.
4. Аналіз реальних проблем, що торкаються недосконалості правового режиму
захисту цивільн их прав громадян України, і вивчення можливих шляхів їх
подалання.
Для того, щоб розглянути поставлені питання будемо керуватися діючою
нормативно – правовою базою з цих питань, зокрема будемо порівнюватиякість
їх висвітлення в діючому Цивільному кодексі України і пропозиції,
висвітлені в проекті Цивільного кодексу, розглянемо якість спеціального
законодавства з питань цивільно- правового захисту і судово – арбітражної
практики; вивчемо думки експертів з цих питань на основі наукової
літератури і періодичних видань, таких як журнали “Право України”, “
Український правовий часопис”, “ Підприємство, господарство, право”, газет
“ Бізнес – інформ”, “Дзеркало тижня”, “Юридичний вісник” тощо.
Отже , ми спробуємо праналізувати данне питання, враховуючи реальний
ступінь його розкриття в законодавсті україни і науковій літературі,
зробимо висновки щодо ступення його розкритності і правового режиму
реалізації в умовах побудови ринкового середовища господарювання і
орієнтації україни до інтеграції у Європейське співтовариство.
1. ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНО – ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ
1. Дискусійний підхід до визначення сутності цивільно – правового захисту
Права і свободи людини, інших учасників цивільних відносин, забезпечують
кожному можливість бути самостійним субєктом суспільного життя. Держава
зобовязана запезпечити реалізацію і захист субєктивних прав. Стосовно
громадянина Конституція України визнає право кожного захищати свої права і
свободи , права і свободи інших людей від посягань, у тому числі посягань
від представників влади або посадових осіб.
В умовах побудови правовї держави однією з гарантій прав і свобод учасників
цивільних відносин є правовий захист. Суть правового захисту в правовій
літературі трактується неоднозначно.
На думку Г. М. Стоякіна правовий захит включає в себе три моменти:
. Видання норм, які встановлюють права та обовязки, визначають здійснення
їх, захисту та застосування санкцій;
. Діяльність субєктів із здійснення і захисту своїх субєктивних прав;
. Попереджувальна діяльність держави і громадських організацій, а також
діяльність з реалізації правових санкцій.
До певної поведінки ( повернути майно, сплатити неустойку) – реалізація
державного примусу органічно повязана з виконанням рішення, без чого
правовий захист не можна вважати таким, що відбувся. В. І. Тертишніков
захистом права називає таке здійснення права та перетворення правовідносин,
яке можливе лише з допомогою спеціального державного органу.
М. С. Малеїн вважає, що правовий захист – це система юридичних норм, які
спрямовані на запобігання правопорушенню та ліквідацію його наслідків.
С. С. Алексеєв додержується думки, що правовий захист – це державно –
примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права,
забезпечення виконання юридичного обовязку.
З. В. Ромовська вважає, що “правовий захист– завжди акт, що вже відбувся “.
У деяких випадках для реалізації заходу державного примусу достатньо
винесення судового рішення. Оскільки в рішеннях про визнання права чи
розірвання договору відповідач не примушується до певної активноїповедінки,
акт правосуддя і правовий захист збігаються у часі. Якщо ж відповідач
присуджується
Для досягнення правового захисту необхідна певна процедура. Тому особливе
значення має результат цієї дільності, який виражений в акті відповідного
державного органу[1].
Систематизуючи вище сказане, ми зробимо висновок щодо поняття “цивільно –
правовий захист”:
1. Це система правових засобів, спрямованих на забезпечення та здійснення
відповідних цивільних прав;
2. Система юридичних норм, спрямованих на попередження правопорушень та
усунення їх наслідки;
3. Це діяльність суду чи інших юрисдикційних органів із попередження та
відновлення порушеного права.
2. Відмінність правового захисту і правовї охорони
Правовий захист нерозривно повязаний з правовою охороною. Проте , це різні
категорії. Різниця циз понять визначені в законі. Так у ст. 5 Цивільного
кодексу України ( далі ЦКУ ) йдеться про охорону цивільних прав, а ст. 6 –
про захист та способи захисту цивільних прав.
Вирішуючи проблему змісту правового захисту переважна більшість юристів
дійшла висновку про те, що при цьому слідрозмежувати поняття “правовий
захист” і”правова охона” , вкладаючи в них різний зміст. На їх думку,
правовий захист є лише складовою частиною правовою охороною, до якої мають
включатися лише засоби, повязані з реалізацією особою права на захист.
Так , З. В. Ромовська вважає, що призначенням правової охорони є
регулювання суспільних відносин на першому етапі та визначення заходів з
охорони конкретного субєктивного права на другому етапі, а сама можливість
захисту цього права і конкретне його здійснення є одним з чинників правової
охорони0, а правовий захмст – лише результат реалізації особою права на
захист.
Я.М. Шевченко вважає, що “поняття охорони включає в себе поряд із заходами
економічного, політичного, ідеологічного характеру, що забезпечують
нормальне регулювання суспільних відносин, попередження правопорушень,
усунення причин, що їх породжують ( регулятивні норми), а також і заходи,
спраямованя на поновлення чи визнання прав у разі порушення чи оспорювання
їх, а саме – захист (охоронні норми)”. Отже , автор прямо визнала правовий
захист складовою частиною правової охоронию. 1
Завершуючи огляд юридичної дискусії з приводу цього питання, слід
відзначити чітку тенденцію до визнання правової охорони більш широким
поняттям порівняно з правовим захистом . в основі правової охорони
визначальними є принцип забезпечення непорушності та здійснення цивільних
прав, спрямові на попередження порушень цих прав. У той же час захисні
норми спрямовані на відновлення порушеного права та усунення перешкод у
його здійснені шляхом вчинення відповідних дій.
У норматворчій діяльності досить часто застосовують поняття “охорона” і
“захист” без чіткого розмежування їх і без додержання при застосуванні їх
узаконодавчих актах певних однакових критерієв.
Так , закони України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про
охорону прав на знаки для товарів і послуг” , “ Про охорону прав на
промислові зразки” містять як загальнорегулятивні, так і захисні норми.
У деяких статтях ЦКУ передбачаються положення як про охорону, так і про
захист цивільних прав. Так , у ст. 5 у якій зокрема записано, що “ цивільні
права охороняються законом” , встановлюються загальноохороний принцип, який
гарантується усією правовою системою. Водночас , у ст 6 , яка має назву
“Захист цивільних прав” визначається та частина правовохоного механізму, що
вступає в дію у разі порушення субєктивного цивільного права. У проекті
нового ЦКУ( в редакції від 25 серпня 1996р) в загальній частині містяться
норми щодо правового захисту, а норми щодо, правової охорони передбачені
лише учетвертій книзі, присвяченій праву інтелектуальної власності[2]
У юридичній літературі була запропонована певна класифікація охоронних та
захисних норм. Наведена класифікація правових норм може мати лише не лише
теоретичне, а й практичне зачення у законотворчій діяльності, незважаючи на
наявність можливостей її подальшого вдасконалення. Так , у наведеній
класифікації правооохороних норм не знайшлося місце нормам, які
встановлюють правові гарантії прав власників, визначають органи, що
здійснюють захист права власності тощо. Однак це лише свідчить про
необхідність подальшого наукового аналізу даної проблеми.
1.3 Способи і засоби захисту цивільних прав
Цивільно – правовому захистові притаманні свої специфічні методи та засоби,
які істотно різняться від існуючих в інших галузях права. Безперечно ,
цивільне право, як і інші галузі права, має на меті виховання громадян і
юридичних осіб у дусі поваги до власності інших осіб, утримання від
порушень прав власників. Ця мета досягається за допомогою спеціальних
цивільно – правових методів та засобів.
Відповідно до ст. 6 ЦКУ встановлюються такі способи захисту цивільних прав
:
. Визнання цих прав;
. Відновлення становища, що існувало до порушення права, і припинення дій,
які порушують право
. Присудження до виконання обовязку в натурі
. Компенсація моральної шкоди
. Припинення або зміна правовідносин
. Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках,
передбачених законом або договором, - неустойки (штрафу, пені),
. А ткож іншими засобами, передбаченими законом.
У проекті ЦКУ ( у редакції від 25 серпня 1996р) коло засобів захисту
цивільних прав та інтересів дещо розширено. Так , у ст. 15 зазначається, що
суд здійснює захист шляхом:
1. визнання права
2. визання правочину недійсним
3. відновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення
дій, які порушують право
4. примусового виконаня обовязку в натурі
5. припинення або зміни правовідносин
6. відшкодування збитків
7. компенсація моральної шкоди
8. визнання незаконим акта державного органу або органу місцевого
самоврядування[3].
Важливо зазначити, що захист цивільних прав не вичерпується переліченими
засобами. Він може здійснюватися й іншими засобами, передбаченими
спеціальними нормами, які враховують особливості тих чи інших цивільних
відносин.
Як випливає із змісту ст 6 ЦКУ, захист цивільних прав здійснюють:суд,
громадські організації; у випадках, передбачених законом – в
адміністративному порядку.
У проекті ЦКУ також передбачаються положення про можливість захисту
цивільних прав та інтересів осіб, крім суду, державними органами місцевого
самоврядування нижчого рівня а також нотаріусами шляхом вчиненння
виконавчого напису на борговому документі.
Між тим, за Конституцією України права і свободи людини і громадянина
захищаються судом., уповноваженим Верховної Ради з прав людини. За певних
умов громадяни після викорстання всіх інших нацональних засобів правового
захисту мають право звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна ст55.
Отже, у чинному цивільному законодавстві та у проекті ЦКУ названо органи
позасудового захисту, не предбачені безпосередньо Конституцією України, що
викликає певні сумніви у правомірності здійснення захисту цими позасудовими
органами. Щоб уникнути певної невідповідальності галузевих правових норм
конституційним нормам, позасудовий захист доцільно розглідати лише як
допоміжний, який може у певних випадках сприяти оперативному захисту права
власності, який може застосовуватися за бажанням особи, права якої
порушені. Однак у будь – якому разі потерпілий власник не позбавляється
права судового захисту своїх прав та інтересів.
Як всяке субєктивне право, право на захист включає як засоби матеріально –
правового характеру, так і засоби процесуально – правового характеру, що
взаємодіють.
З точки зору матеріально – правового змісту право на захист надає
уповноваженій особі три групи можливостей:
Самозахист цивільних прав –це здійснення управомоченою особою не
заборонених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його
особистих або майнових інтересів. Він завжди здійснюється після вчинення
правопорушення. Проте тут слід застосувати загальне правило: застосування
засобів самозахисту допускається, якщо це не суперечить закону і відповідає
звичайно прийнятим правилам.[4]
Стаття 17 ЦКУ закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх
порушень і протиправних посягань. У цій статті не вказується, яким чином
має здійснюватися самозахист, а лише зазначається, що способи самозахисту
мають відповідати змісту права, що порушено, та характерові дій, якими ці
права порушені, і не можуть суперечити вимогам закону.3
Під засобами оперативної дії розуміють такі, юридичні засоби правоохороного
порядку, які застосовуються до порушника цивільних прав та обовязків
безпосередньо управомоченою особою без звернення за захистом права до
відповідних уповноважених органів. Зазначені засоби застосовуються лише у
випадках, зазначених у законі.
Можливість звернутися до компетентного державного чи іншого органу за
захистом своїх прав – належне управомоченій особі право на захист. Саме цей
вид реалізації управомоченою особою право на захист є одним із основних.
Субєктивне право на захист включає і засоби процесуально – правового
порядку – це певна процедура ( порядок) звернення за захистом порушеного
права, безпосередньо визначена законом. Сюди входить перш за все право на
звернення за судовим захистом, і носієм цього права є кожний з учасників
цивільних правовідносин чи будь – яка інша заінтересована особа1.
Право на звернення за судовим захистом включає не тільки подання до суду
позовної заяви ( чи скарги), а й можливість подання до суду зустрічного
позову чи заперечення проти нього брати участь у розгляді справи,
користуватися примусового виконання судового рішення. Кожен з цих елементів
існує за наявності певних передумов, у певних часових межах і реалізується
у певній специфічній формі.
Поки що в цивільному законодавстві України немає норм, які б безпосередньо
надавали власникові право звертатися до суду з вимогами про захист від
можливого порушення його права в майбутньому. Однак , у проекті ЦКУ це
питання розвязано позитивно. У ньому закладено положення про те, що власник
має також право вимагати усунення будь –яких перешкод або сумнівів з боку
інших осіб у здійсненні правомочностей володіння, користування або
розпорядження майном.
Отже, матеріальні та процесуальні норми, які регулють способи, форми
порядок захисту, мають єдину мету – забезпечити повний, всебічний швидкий
захист субєктивного права і становлять єдиний комплексний інститут
правового захисту.
2. ЗАХИСТ ПРАВА ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ
1. Сутність і засоби захисту права власності
Оскільки економічною основою кожного суспільства є власність у різних її
формах, то одним найголовніших обєктів державного захисту виступає саме
право власності. Так відповідно до ст. 13 Конституції України “ держава
забезпечує захист прав усіх субєктів права власності і господарювання”.
Конституція України і закони “Про власність” власникам надаються ріхні
умови для захисту права власності.
У ЦКУ, хоч і немає визначення поняття захисту права власності, але
визначаються порядок та засоби ( способи) захисту або охорони порушеного
права. Так у ст. 6 ЦКУ зазначається що “захист цивільних прав здійснюється
у встановленому порядку судом, арбітражем або третейським судом”
переліченими в статті засобами. А відповідно до ст. 86 ЦК “ право власності
в Україні охороняється законом”. У законі України “Про власність”
відтворені і розвинуті основні положення щодо захисту права власності,
викладені в ЦКУ.
Специфіка цивільно- правового захисту права власнгості насамперед полягає у
застосуванні таких юридичних механізмів ( засобів чи способів), які
забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та
відновлення майнового становищеа потерпілого власника за рахунок майнових
благ порушника чи іншої зобовязальної особи. Цьому не можеть сприяти повною
мірою норми інших галузей права, зокрема кримінального, санкцій якого в
першу чергу спрямовані на особу порушника чи на його майно у вигляді міри
покарання ( конфіскація, штраф)4.
Правозахисні норми щодо права власності зосереджені в галві 13 “Захист
права власності” ( такий самий підхід зосереджується у проекті ЦК) . дещо
інші принципи закледені в законі України “Про власність”. Так у главі8
“Захист права власності” містяться:
1. Норми позитивного регулювання відносинвласності ст. 48
2. Норми, що визначають механізм захисту у разі порушення права власності
ст 48. 52 – 54
3. Норми, що встановлюють відповідальність державних органів за порушенн
праввласників ст 56 – 57 .
Більше того, деякі статті цього закону (ст 48 і 55) містять комплексні
норми регулятивного та захисного характеру.
Отже, підсумовуячи сказане, можна зазначити,що цивільно – правовий захист
права власності – це система активнихзаходів, що їх застосовують власник,
компетентні державні чи інші органи, спрямовані на усунення порушень права
власності, покладання виконання обовязку з відновлення порушеного права на
порушника1.
Цивільно – правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за
своїм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані
на захист права власності, інші –опосередковано. Однак сам закон певної
класифікації засобів захисту права власності не дає.
Тому в літературі висловлюється досить різні погляди на класифікацію
засобів захисту права власності. Але найпоширенішим є поділ цивільно –
правових засобів захисту права власності на речово – правові і зобовязально
– правові. Цей поділ довів свою доцільність своїм багатовіковим існуванням,
адже він був відомий ще римському приватному праву. Речово – правовізасоби
захистуспрямовіні на захист субєктивного права власності як абсолютного
цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не
перебувають у договірних чи інших зобовязальних відносинах з порушником.
Зобовязально – правові способи захисту мають на меті захист інтересів
власника як учасника зобовязальних відносин1.
Законодавство пердбачає й інші цивільно – правові засоби захисту права
власності, які зокрема містяться в нормах про наслідки явки громадянина,
визнаного безвісно відсутнім чи оголошеного померлим, і позовах до
державних органів про оспорювання законності їх індивідульних чи
нормативних рішень, які порушують право власності, та про відшкодування
заподіяних рішеннями збитків (захист від правомірного чи неправомірного
втручання державних органів чи організацій).
Однак, юридична наука ще не запропонувала до якої класифікаційної групи
віднести перелічені засоби захисту права власності.
Виходячи з відсутності єдності в поглядах юристів на досліджувану проблему
пропонуємо таку класифікацію засобів захисту права власності.( рис. 1).
Віндикаційний позов позов про визначення права власності
позов про виключення
майна з опису
Негаторний позов позови про захист прав спілкування у
разі виділу поділу та
продажу
спільного майна.
2.2. ВІНДИКАЦІЙНИЙ І НЕГАТОРНИЙ ПОЗОВИ
Одним із найдавніших і ефективних речово – правових засобів захисту права
власності є витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей засіб
дістав назву віндикація ( від лат. Vsndico – захищаю, заявляю претензію,
вимагаю). Тобто віндикаційний позов – це позов неволодіючого власника до
незаконноволодіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння
річчю шляхом вилучення її у натурі.
Віндикаційний позов предявляється у випадках:
- коли власник втратив володіння річчю;
- річ була індивідуально визначена;
- річ знаходиться в чужому незаконному володінні.
Віндикації присвячена ч. 1 ст. 50 Закону України “Про власність”, у якій
зазначається, що “власник має право вимагати повернення (віндикації) свого
майна з чужого незаконного володіння” і ст. 145 ЦКУ: якщо “ майно за плату
придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не
знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі
витребувати це мацно від набувача лише в разі, коли майно загублене
власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або
викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх
волею”.
Позивачем за віндикаційним позовом можуть бути:
- неволодіючий власник ( фізичні і юридичні особи, держава і територіальні
громади в особі уповноважених ними органів);
- титульний власник – особа, яка володіє майном за цивільно- правовими
договорами( майнового найму, підряду, зберігання, застави), осби, які
володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного
управління або на іншій підставі передбачений законом.
Зрозуміло, що позивач має підтвердити своє право власності на витребувану
річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази
(свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний
паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, договір, баланс
тощо).
Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна
власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та
утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як
особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном тобто у
особи, яка не мала права ним розпоряджатися ( добросовісний набувач).
Предметом віндикаційного позову становить вимого неволодіючого майном
власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення
індивідуально – визначеного майна з чужого незаконного володіння. Підставою
віндикаційного позову є обставини, які підтвержують правомірність вимог
позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння.
Важливою умовою звернення з віндткаційним позовом є відсутність між
позивачем і відповідачем зобовязально – правових відносин1.
Для вирішення віндикаційного позову істотне значенння має добросовісність (
недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його субєктивне
ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності
його придбання. Розглянемо можливі випадки.
Майно витребується із чужого незаконного володіння:
- від недобросовісного набувача – у всіх випадках;
- від добросовісного набувача – залежить від обставин вибуття майна з
володіння та оплатності ( безоплатності) придбання цього майна набувачем.
За чинним законодавством ч. 3 ст. 145 ЦК, якщо майно набуто безоплатно у
осби, яка мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно
в усіх випадках. Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у
особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це
майно лише у разі, коли майно було загублене власником або осбою, якій
майно було придбане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого,
або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волоею.
Але тут діє загальне правило: гроші і цінні папери на предявника не можуть
бути витребувані у добросовісного набувача.
При віндикації майна власник в праві вимагати:
1. від недобросовісного володільця – відшкодувати усі доходи, які він
здобув або повинен був здобути за весь час володіння;
2. від добсовісного володільця – усі доходи, які він здобув або повинен
бути здобути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатися про
неправомірність володіння або отримання повстки за позовом про повернення
майна.
Від власника в праві вимагати:
- добсовісний набувач – відшкодування проведених або необхідних витрат з
того часу, з якого власнику належали доходи;
- недобросовісний набувач – має право залишити за собою проведені
поліпшення, а якщо їх не можливо відділити від основної речі – то
вимагати відповідних відшкодувань, але не більше розміру вартості
речі[5].
Поряд з віндикаційним позовом не менш ефективним речово – правовим засобом
захисту є негаторний позов, що являє собою вимогу власника ( або титульного
володільця) усунути порушення у здійсненні його права, які не повязані з
позбавленням володіння майном.
Права на такий захист передбачене ч.2 ст. 48 Закону України «Про
власність», згідно з якою « власник може вимагати усунення будь – яких
порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднанні з позбавленням
володіння, і відшкодування завданих збитків». Подібна стаття містилася в
чинному ЦКУст.149.
Отже, негаторний позов предявляється у випадках, коли власник має свою річ
у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно її
використовувати або розпоряджатися нею. Позивачем цього позову може бути
власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої
відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження,
а відповідачем – лише особа, яка перешкоджає пзивачеві у здійсненні його
законного права користуватися чи розпоряджатися річчю.
Характерною особливістю цього позову є: відсутність спорів з приводу
належності позивачеві майна на праві власності чи іншому титулі;
протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним
повноважень розпорядження або користування належним йому майном; негаторний
позов має на меті усувати тривалі порушення зазаначених повноважень
власника, а не ті, що мали місце у минулому, що зумовлює непоширення на
вимоги за негаторним позовом строків позовної давності.
Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до
третіх осіб про усунення порушень його права власності, що прешкоджають
йому належним чином користуватися і розпоряджатися цим майном тим чи іншим
способом. Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на
належне йому право користуватися і розпоряджатися майном та факти, які
підтвержують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо
здійснення цих правомочностей1.
2.3 Зобовязально – правові засоби захисту права власності
Ці засоби забезпечують захист права власності та інших цивільних прав осіб,
між якими виникає цивільно – правове зобовязання, тобто між особами,
повязаними між собою певними правилами та обовязками. Зобовязальні засоби
захисту права власності та інших цивільних прав базуються на можливості
застосування примусових заходів у правовідносинах з цілком конкретно
визначеними учасниками відносинах правовідносин, | |
