|
Реферат: Висловлювання відомих діячів про мову (Журналистика)
... На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-
своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай
судять люди.
Тарас Шевченко
23 вересня в приміщенні читальної зали наукової бібліотеки відбулася
презентація нової книги Василя Горбачука "Барви української мови". На
презентації був присутній п.Іван Заковоротний зі Сполучених Штатів Америки,
який фінансово забезпечив видання цієї цікавої та важливої праці.
Задум цієї книги виник у Василя Горбачука - професора філології
Слов'янського держпедінституту (Донецька обл.), - давно - ще "в епоху
перемігшого соціалізму". Він колекціонував вірші, висловлювання про
українську мову, факти про її переслідування й викорінення.
Іван Заковоротний народився в Україні; під час війни опинився у Німеччини,
потім виїхав до США. Життя його за кордоном, як і багатьох нашіх краян,
було сповнено небезпек і труднощів, дуже багато і важко довелося працювати,
поки "вибивсь у люди" - став власником будівельної фірми.
За всіх обставин залишався вірним Україні, багато сил і коштів віддав
українській справі: був засновником і будівничим Української Автокефальної
Православної Церкви в м. Нью-Гейвен, побудував школу українознавства, в
якій навчаються сотні дітей, підтримує національні організації.
Ця добра спільна справа - видання книжки про дивовижну долю української
мови, її історичний шлях - стане пам'ятником єднання українців з різних
країн світу, прикладом спільної чесної праці. Вона допоможе читачам різного
віку протистояти інерційній силі антиукраїнства, а небайдужим до рідної
історії, культури та мови отримати насолоду від віршів Тараса Шевченка,
Івана Франка, Володимира Самійленка, Лесі Українки, Олександра Олеся,
Сергія Єфремова, Івана Огієнка, Василя Липківського, Микити Шаповала,
Євгена Маланюка, Івана Багряного, Павла Тичини, Максима Рильського,
Володимира Сосюри, Олеся Гончара, Василя Мисика, Дмитра Павличка, Миколи
Вінграновського, Євгена Сверстюка, Ліни Костенко, Павла Глазового, Ігора
Калинця, Василя Симоненка, Василя Стуса, Дмитра Білоуса, Миколи Луківа,
Катерини Мотрич, Ганни Світличної, Івана Дзюби та багатьох інших
Багато письменників, поетів, журналістів нині працють над східними
проблемами. Як розповісти народу України яку чудову мову він має ? Якими
барвами він володіє? Як навчити людей використовувати усе це багатство, не
зменшуючи його значення у глазах світу, а кажучи, це – наша мова і ми – її
діти! У багатьох з наших найкращих людей боляче на сердці , якщо вони
бачуть якусь кривду до неї. І вони борюьбся за нашу рідну мову.
Відоме на Україні радіо “Радіо Свобода” взяло декілька інтерв’ю у діячів
нашої культури, що здатні за неї заступитися. Наприклад, інтерв’ю з
Начальником Головного управління внутрішньої політики Київської міської
держадміністрації Олесем Петіком дотримувалось питань, що з’являються перед
нашою країною у мовному просторі, такой собі міні-звіт. Назвою інтерв’ю
було обрано “Українська мова в українській столиці” – інформація замість
звіту про виконання міської програми.»
Міська комплексна програма “Українська мова в українській столиці” була
підготовлена на виконання 10 статті Конституції України, рішення
Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року у справі застосування
української мови, а також постанови Кабінету Міністрів України від 8
вересня 1997 року про всебічний розвиток і функціонування української мови.
Багато хто появу цієї програми привітав, пов’язуючи з нею надії на те, що
вдасться переламати вкрай несприятливу ситуацію, яка склалася в мовному
питанні не лише в Києві, але й у цілому в державі. Пройшло понад 14
місяців, однак, замість звіту про виконану роботу, присутні почули тільки
інформацію “Про стан виконання Міської комплексної програми заходів щодо
розвитку і функціонування української мови в місті Києві на 2002-2005 роки
“Українська мова в столиці”.
Начальник Головного управління внутрішньої політики Київської міської
держадміністрації Олесь Петік, виступаючи з цієї інформацією, сказав, що
робота з систематизації заходів, які здійснювалися впродовж семи років,
була виконана в 2002 році.
Олесь Петік
А саме: відкриття курсів програмного видання, зокрема для бібліотечних та
державних службовців. Заходи, які проходили в районах, проводилися
підприємствами цих районів. Це безумовний позитив.
Тарас Марусик
Начальник Головного управління внутрішньої політики Київської міської
держадміністрації Олесь Петік вбачає неповне виконання міської комплексної
програми “Українська мова в українській столиці” в грошах.
Олесь Петік
Якщо говорити про проблеми питань, то будь-яка програма з бюджету – це лише
декларація.
Тарас Марусик
А народний депутат України Володимир Яворівський причину байдужости до цієї
програми Олександра Омельченка вбачає в іншому.
Володимир Яворівський
Значить, склалася така ситуація: це залежить і від вищого керівництва,
загальнодержавного. І його про це фактично ніхто не питає. І це дається
взнаки. От у чому річ.
Тарас Марусик
А в програмі є низка справді цікавих заходів, як-от розміщення мережі
кіосків з реалізації україномовної літератури та періодики на прилеглих до
станцій метрополітену територіях чи передплата україномовної періодики для
шкіл Києва. Але, як сказав один класик, від слів до діла довго ще чвалати.
Інша передача також було на «Радіо Свобода» “Про і контра”. Передача
присвячена мовним питанням
Київ, 1 грудня 2003 року.
Сьогодні ми поговоримо про міську комплексну програму заходів щодо
розвитку і функціонування української мови в м. Києві на 2002-2005 роки
“Українська мова в українській столиці”, схвалену і підписану Олександром
Омельченком 2 вересня минулого року.
Наші гості: депутат Верховної Ради України першого скликання, кандидат
педагогічних наук, голова Київської міської організації Української
республіканської партії “Собор” Юрій Гнаткевич;
начальник Головного управління внутрішньої політики Київської міськ ої
держадміністрації
Олесь Петік.
Тарас Марусик
Як уже наші постійні Слухачі знають, останні місяці, останні п`ять місяців
ми починаємо нашу передачу з мовних новин. З того моменту як прозвучала
наша остання передача було досить багато мовних новин, але очевидно ж
найголовніша - це ратифікація Європейської хартії регіональних мов і мов
меншин, або, як кажуть правильно, “і меншинних мов” Верховною Радою. Це
сталося 15 травня. До речі, в українській пресі, взагалі ширше у засобах
масової інформації, була низка заяв від різних політичних сил і так само
відкритих листів на ім`я президента України з проханням накласти вето на
цей закон і на даний момент – я перед передачею знову дивився останні
повідомлення – поки що на цю тему нічого невідомо: чи накладено вето, чи
підписано закон, хоча вже час пройшов, але тут я би хотів би оприлюднити
тільки один з тих листів за браком часу. Це лист, який підписали відомий
письменник Валерій Шевчук, літературознавець Михайлина Коцюбинська,
культуролог Роман Корогоцький, філософ Василь Лісовий, редактори двох
видань, які займаються питаннями української мови, зокрема Сергій Греченюк,
а також Анатолій Шевченко, професор Віталій Дончик і відомий мовознавець
Лариса Масенко. Отже, цей лист адресований президентові України, Леонідові
Кучмі :
“ На дванадцятому році незалежності наступ на українську мову і культуру
набуває все більших масштабів і все цинічніших форм. Свідченням цього є
ратифікація Європейською хартією регіональних мов і мов меншин у тому
вигляді у якому Верховна Рада прийняла її 15 травня. Відомо, що Європейську
хартію було розроблено з метою захисту тих мов, яким загрожує зникнення.
Водночас, у преамбулі хартії зазначено, що охорона і розвиток регіональних
мов або мов меншин не повинні перешкоджати офіційним мовам і необхідності
вивчати їх. Крім того хартія, враховуючи специфічні умови різних
європеських держав, дає широкі можливості вибору з поміж переліку тих
зобов`язань таких, які відповідають національним інтересам держави, що
ратифікує хартію. Слід зазаначити, що хартію ще не ратифікували чимало
країн, в тім числі і багатонаціональна Російська федерація. Зрозуміло, що
тим, хто проштовхував прийняття цього документу у Верховній Раді, не
йдеться ні про європейський вибір України, який лише задекларовано, ні про
захист мов тих національних меншин, які перераховано у прийнятому
документі, а саме білоруської, болгарської, гагаузської, грецької, кримсько-
татарської та інших. Проімперськи шовіністично налаштована частина
депутатів Верховної Ради використала хартію з тим, щоб юридично закріпити
фактичне домінування російської мови в усіх сферах суспільного життя
України. З причин попередньої тривалої русифікації, викривлення мовного
культурного розвитку нашої країни полягає в тому, що фактично до становища
упослідженої “меншинної” мови, яка потребує державної підтримки і захисту,
яких досі немає, зведено у мову титульної нації. Насьогодні єдиним захистом
української мови є її державний статус. Надання, згідно з прийнятим
документом, таких же прав російській мові як колишній мові
загальноімперського поширення, що внаслідок відсутності в нашій державі
мовної політики продовжує активно витісняти українську з її власної
території, розцінюємо як аморальну і цинічну за своїм характером спробу
використання Європейської хартії з метою дальшої асиміляції лінгвоциду
української нації на її власній землі. Вважаючи, що прийняття такого
документа загрожує виконанню десятої статті Конституції, вимагаємо від
президента України як гаранта основного закону, накладення вето”.
Нагадаю це був лист, відкритий лист президентові України Леонідові Кучмі,
який підписали Валерій Шевчук, Михайлина Коцюбинська, Роман Корогоцький,
Василь Лісовий, Сергій Гречанюк, Анатолій Шевченко, Віталій Дончик і Лариса
Масенко. Нагадаю, що нажаль, за браком часу я не можу процитувати інших
листів, хоча були звернення починаючи від лідерів великих політичних партій
до президента і до академії вищої школи, і так само, до речі, присутній тут
в студії Юрій Гнаткевич свого окремого листа надіслав президентові. Були
звернення так само і від окремих народних депутатів, від Народного Руху
знаю, і так само на цьому тижні було проведено в один і той же день в
різних місцях в різні години дві пресконференції. Одну з них проводили
народний депутат Володимир Яворівський – був там Юрій Гнаткевич, професор
Анатолій Погрібний і Дмитро Павличко, поет. А іншу проводив поет Борис
Олійник в “Укрінформі”, який вкотре, здається втретє, наскільки я знаю,
запропонував створити комітет захисту української мови.
А зараз я пропоную прослухати коротенько думку професора Погрібного з
приводу ухвалення хартії.
Анатолій Погрібний (запис)
Я потрактовую те, шо сталося у Верховній Раді як те, що те питання
пристрасті довколо якого були впродовж багатьох місяців, навіть кількох
останніх років. Це питання дістало зрештою таку антиукраїнську розв`язку.
Фактично, це цинічно, виключно відверте таке, оголошення війни ураїнству,
українській мові, українській культурі. Це те, що сповнює величезною
тривогою. Вихід я вбачаю в тому, що президент повинен накласти, все таки,
вето і ми вимагаємо цього від президента, закликаємо його до цього,
оскільки це відбулося із порушенням багатьох процедурних питань. У нас мова
меншин не найчисленніша. За кількістю мовців російська мова має масу
необгрунтованих переваг і це суперечить духові, вимогам хартії і нам треба
буде в разі, якщо вето на хартію не спрацює, ми повинні оголосити війну
проти цих необгрунтованих переваг. Тобто тут мусить бути очевидно принцип
преведення, скажімо, мережі, радіо, телебачення, періодичних видань,
книговидань, аудіовізуальної продукції – 97% російською мовою
аудіовізуальної – до оптимальної кількості, до відсоткової кількості росіян
у населенні України.
Київська міська влада в роботі по реалізації державної мовної політики
керується передусім статтею десять Конституції України. Рішенням
Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року з прав про
застосування української мови, законами України про мови в Україні,
постанови кабінету міністрів України від 8 серпня девяносто сьомого року. Я
хотів би нагадати, тут уже сьогодні йшлося про хартію, тобто ніби як,
якийсь такий, подія, яка викликала резонанс. Хотів би сказати, що в
Конституції, в десятій статті, крім того, що затверджено, що державною
мовою в Україні є українська мова і держава забезпечує всебічний розвиток і
функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій
території України, в Україні також гарантується вільний розвиток і
використання, і захист російської, інших мов національних меншин України.
Це цитата статті 10, тобто сказати про те, що хартія якимось чином серйозно
змінила нормативну базу для дій і фунціонування, якщо говорити про органи
влади, я б так зараз не казав і таку трагічну ноту не вносив. Мова йде про
те, що, оскільки міська влада будує свою роботу у сфері мовних відносин на
принципах еволюційності, поступовості і планомірності, відтак можна
сказати, що виважена мовна політика міської влади є одним з факторів
забезпечення стабільної ситуації в місті Києві. Погодьтеся, мова – це така
субстанція – дозволю собі навіть такий вислів філософський – яка не може
змінитися кардинально за якийсь рік-два і навіть десятиріччя, але це не
означає, що це значить нам треба заспокоїтись і чекати, що вона сама собою
буде розвиватися. Вона цілі століття, абсолютно чітко це уже відзначено,
можливо і недостатньо дослідженно, але цілі століття перебувала під
винищенням і укази і церкуляри відомі протягом дій і Російської імперії, і
Радянської імперії, і разом з тим українська мова вижила – вижила в умовах,
коли не було державності.
Олесь Петік
Я просто хотів би особливо відзначити, що не треба було б перетворювати
ситуацію з мовою в місті Києві, коли є все ж таки позитивні тенденції, і,
стосовно збільшення українських класів в школах – раз – збільшення вживання
все ж таки української мови і, навіть, за соціологічними опитуваннями, з
дві тисячі, в порінянні 2001-2002 рік, збільшилась частка людей, які
вважають, що незабаром – з 31 до 36 – українська мова стане панівною в
державі. Це говорить про те, що все-таки йде поступ і немає таких
загрозливих тенденцій про які сьогодні уже йшлося.
Тарас Марусик
Дякую. Ну, я перед тим, перед тим, як передати слово вам, пане Гнаткевич,
все ж українська мова виживає так само, виживає так само і вже майже 14, чи
скільки там, 12 років за часів незалежності. Але оскільки пан Петік
торкнувся трошки, відповідаючи на запитання про програму, трошки тому, чому
присвятили початок нашої програми, то прошу коротенько, так само ваша думка
з приводу хартії і загальної ситуації.
Юрій Гнаткевич
Але хартія звичайно має декілька рівнів, які можно було б приймати, і в
хартії можуть бути уточнені мови, які підлягають захистові. Захистові від
кого? Безумовно, від державної мови, від панівної мови в державі. І
ситуація в Україні полягає, особливість її в тому, що державною мовою є
українська, але панівною мовою залишається колишня імперська, російська
мова. Вона домінує практично в усіх сферах. І тому, коли в ряді тих мов,
які підлягають захистові, є в переліку російська мова, то це викликає
величезний страх і величезне обурення з нашого боку. Ви знаєте, що в нас
закони є такі, що виконуються і є такі, що не виконуються. Так от ніхто не
стане в нас насправді особливо дуже захищати мову польську чи мову
німецьку, чи мову єврейську, до речі, там не сказано яку, бо їх є дві, але
от російські шовіністи, ті, які проштовхували цю хартію, вони, безумовно,
як тільки її підпише президент, вони зразу використають її на повну
потужність. Таким чином, хартія із доброго божого документа перетвориться в
інструмент легальної подальшої русифікації, зросійщення України. І в цьому
немає жодних сумнівів. Але я думаю, що наш президент – а я добре знаю його
позицію в цьому питанні, у мовному взагалі, він в ньому розуміється в цьому
питанні, ми неодноразово з ним зустрічалися як керівники “Просвіти”, він
знає ситуацію. І він, власне, тому і створив ще після цього як була
запропоновано варіант, комісію, яка доробила і виключила російську мову з
переліку тих мов, які підлягають захисту. І тому цілком можливо, що він
може її і не підписати.
Олесь Петік
Я можу сказати про те , що уже організовано випуск бібліотечки державного
службовця. Треба відзначити, що будь-які державні органи мають почати з
себе. І це була велика проблема з вживанням української мови і
забезпеченням прав українських громадян одержати будь-яку інформацію у
громадських органах, в державних, перепрошую, органах українською мовою –
мовою, якою вони бажають. То я мушу сказати, що за ці роки відчутні
результати. В місті Києві в державних і, перш за все, міських органах,
українська мова абсолютно домінуюча, я би навіть сказав, стовідсотково як
державна використовується. Разом з тим, підвищуємо культуру, забезпечуємо
літературою, якої не було. І було започатковано бібліотечку державного
службовця і зараз вийшла ціла низка цікавих довідників, словників, які
допомагають державним службовцям опановувати краще мову, спеціальну мову в
своїх областях. Крім того, ухвалено положення про впорядкування в рекламно-
інформаційному просторі, забезпечення українського режиму вживання,
використання української мови в нашому зовнішньому оформленні. Зараз
управління внутрішньої політики виступає погоджувальним таким органом на
сюжети отих бігбордів і практично всієї зовнішньої реклами в місті Києві.
Тут багато що треба ще зробити, але є вже положення, є нормативні підстави.
Я хочу сказати, що управління внутрішньої політики працює з тими
громадськими організаціями, які в своїх статутних цілях містять якраз
поширення української мови. Підтримують їх тому, що держава і її органи не
можуть підмінити собою абсолютно суспільну функцію забезпечення діяльності
мов – вона може лише сприяти. І тут якраз третій сектор має, на мою думку,
чи не вирішальну роль зіграти. Принагідно я хотів би відзначити, що, от
відмітьте, сьогодні вже говориться про те, що треба створювати комітет з
захисту української мови. А з чого все починалося? І хто починав?
Товариство української мови. Це який рік? 89? І де, куди поділися ті, хто
піднімав Товариство української мови? Знялися, використали це Товариство з
політичними цілями, щоби потім організувати Рух, далі – ще Народний Рух “За
перебудову”, якщо пригадуєте.
Слухач
Алло!
Тарас Марусик
Добрий вечір! Ми вас слухаємо!
Слухач
Добрий вечір! Це Василь із Києва. Власне, у мене два питання. Перше питання
стосується власне хартії як документу, наскільки він легальний для України
в тому вигляді в якому він є прийнятий Верховною Радою, тому що, якщо його,
власне, зміст суперечить самій преамбулі Європейської хартії, до того ж
Конституції, то в такому разі, очевидно, якщо президент підпише, то є
можливість це оспорювати в Конституційному суді. Цей момент. І очевидно тут
нема особливих проблем. А друге питання, власне, в такому плані більш
практичному. Я сподіваюся, що шановні гості, скажімо так, бувають на
вулицях Києва, буває чують, зокрема, мову не лише молоді, а, скажімо, а
підлітків і дітей, зокрема у дворах. І всі ці...То ну, ви знаєте, що то
здебільшого російська мова. Тобто, нажаль, сьогодні підростаюче покоління в
місті Києві, воно розмовляє здебільшого російською мовою, а вплив,
звичайно, здебільшого це мас-медіа, мас-медіа. Дякую.
Тарас Марусик
Дякуємо за запитання. Ваше запитання зрозуміле. Я скажу не тільки в дворах,
але навіть у тих українських школах і в тих збільшених українських класах,
про які говорив пан Петік, на перервах, нажаль, теж спілкуються російською.
Отже, перше запитання про хартію і про наскільки це легальний документ, я
адресую Юрієві Гнаткевичу.
Юрій Гнаткевич
Я не думаю, що цей документ можна розглядати як нелегальний. Справді,
хартія побудована дуже мудро. Тобто, в одному випадку вона каже, що
підтримка мов національних меншин, а отже і російської мови не може
загрожувати розвитку державної мови і в боротьбі та запровадженні її. Це з
одного боку. А з іншого боку вона підтримує панівну мову і все буде
залежати від практики.
Тарас Марусик
Але я уточнюю, наскільки саме цей документ, який ухвалений Верховною Радою
– поставив Слухач запитання – легальний, і чи можна подавати буде у випадку
підписання президентом до Конституційного суду?
Юрій Гнаткевич
Я думаю, що з точки зору його змісту, цього разу навряд чи вдасться
накласти на нього вето чи подати до Конституційного суду. Інша річ, що цей
документ був прийнятий всупереч регламентові, оскільки вже на цій сесії,
саме 17 квітня він роглядався і не був проголосований, набравши 211
голосів. І за регламентом його можна було б проголосовувати лише восени на
наступній сесії. Голова ж Верховної Ради поставив цей документ, більше
того, він поставив після 18 години, тобто він доголосувався о 18 годині 10
хвилин 37 секунд.
Тарас Марусик
Перепрошую, судячи зі стенограми, то, мені здається, що саме Володимир
Литвин доклав максимальні зусилля в ухваленні цього документа
Юрій Гнаткевич
Сворюється не тільки враження – вивчення всіх документів і стенограми
показують, що він всіма силами проштовхував цей документ.
Олесь Петік
Я хотів би сказати про те, що російську мову безумовно треба вивчати і
знати просто як будь-якій культурній людині, так само як і мови народів
сусідів – і польську – по можливості, хто цього бажає і так далі. Разом з
тим російська мова потребує чи не такого ж захисту як і українська. Зараз
на вулицях, в тому числі і Києва, тому що це не російська мова, а це арго,
це практично, так само на сполох б`ють і російські філологи, знаючи, що це
абсолютно нежива мова вживається, яка до російської, вона нагадує росйську,
тому що побудова конструкції, в основному, між іншим, вживаються українські
з російськими словами
Олесь Петік
Я просто хочу сказати про те, що коли говориться і згадуються зараз
російські шовіністи, хотілося б почути хоч одне прізвище, а так коли все
взагалі, то воно потім і в повітрі тане, коли йде до чогось конкретного. От
приміром перефразовуючи висловлювання древніх, замість ста промов на
користь перемоги світла над темрявою, запали одну свічку, так? Дуже багато
прізвищ я почув, які дуже поважаю, навіть в тому листі, відозві яку ви
зачитали на початку передачі на ім`я президента України, але чи знайдемо ці
ми прізвища серед авторів підручників для дітей, нових, які б зараз вийшли
або серед авторського колективу нових довідників, словників і так далі. Ось
де зараз треба прекласти зусилля для того, щоб якось вирішити це питання
стосовно взагалі виживання української мови.
Юрій Гнаткевич
Пане Тарасе, мені здається, що ми тут, ну, трошки невірно будуємо нашу
методологічну основу в нашій бесіді. Справді ж мовне питання є надзвичайно
складним. І воно почалося не за часів нинишньої адміністрації київської, не
за часів наших президентів – воно почалося значно раніше. Практично, за 340
років панування Російської держави нація наша фактично роскололася на дві.
Тобто, велика частина нації, особливо в східних регіонах, зокрема і в
столиці, є вже в термінологічному сенсі власне не є українцями – вони вже
від цього відійшли. Вони кажуть, що ми тоже українці, але це ще не означає,
що вони теж українці. І зараз йде величезна політична боротьба і те , що ми
зараз бачимо на рівні хартії, на рівні Верховної Ради і скрізь, це є
боротьба за те , якою буде Україна. Чи поверне вона шляхом українського
національнго відродження чи буде йти далі тим шляхом, яким вона йшла. І тут
надзвичайно важливо за ким піде Київ.
Мені здається, що проблема є. Ви знаєте, я проголошував незалежність
України і коли я тиснув всі ці кнопки, я... моє серце дуже раділо. Мені
здавалося, що проблеми українізації України, як такої, не буде існувати.
Все піде надто швидко . Але на превеликий жаль, нас не підтримало
вчительство і педагоги у вищих навчальних закладах, зокрема, в столиці. Те,
що ми тут говорили, щ о в нас дуже багато українських шкіл – насправді в
нас жодної української школи в Києві немає. Я недавно був у Голосіївському
ліцеї і спостерігав: вcі діти абсолютно – це український ліцей –
розмовляють між собою російською мовою. А ввечері в диспуті, в якому я брав
участь, вони всі виступали українською. Всі вчителі між собою, практично,
спілкуються російською мовою. Я повинен тут сказати панові Лесеві – він
людина нова у нас – що ті російські школи, в тих російських школах, які
були російськими школами, стали українськими, переважна більшість учителів
торпедує, не хоче, що вони тільки не видумують для того, щоб викладати і
далі російською мовою і кажуть “шо нам лєгчє”.
Реферат на тему: Висловлювання про мову
Люди говорять різними мовами. Пх нараховується приблизно 6 тисяч. На жаль,
філологи попереджають, в XXI столітті щонайменше 40% цих мов вимеруть. А це
страшенна втрата для людства, бо кожна мова, це геніальний прояв людського
духу, унікальне бачення нашого світу. Справа в тому, що 95% тих шести тисяч
мов охоплюють дуже малу частину світового населення. За даними ЮНЕСКО, ними
розмовляють всього 4% людства.
Дейвид Кристал, один із світових експертів з питань мов, автор книги “Мовна
смерть” вважає, що мовна різноманітність це унікальна річ, і втрата кожної
мови, збіднює наш світ.
Мовна різноманітність – це еквівалент людської різноманітності. Людство
зазнало такого успіху на цій планеті, завдяки тому, що воно спроможне
пристосуватися до найрозмаїтіших обставин. Я думаю, що мова, це
інтелектуальний еквівалент наших біологічних можливостей. Дуже важливо, щоб
наш розум весь час працював, і один шлях, яким можна це здійснити є через
мову – це подивитися, як кожна мова по різному охоплює бачення світу. Що
разу, коли втрачаємо якусь мову, ми втрачаємо унікальне бачення світу.
21 лютого відзначається Міжнародний День рідної мови. Це відносно молоде
свято – до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. І в
Україні воно також лише почало писати свою історію, хоча сама проблема
української мови на українських землях нараховує кілька століть. Де і коли
народилася традиція Міжнародного дня рідної мови?
історія свята, на жаль, має дуже трагічне начало. Себто, святкуємо ми цей
день з присмаком гіркоти. 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко
придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в
країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих
за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій
сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний День
рідної мови, а починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день відзначають і в
нас.
На жаль, ми маємо дуже трагічні паралелі з нашою історією. Тільки якщо про
події в Бангладеші ми вже знаємо добре, то про події з нашої історії нам
доводиться ще багато чого розповідати і відкривати. 1951 року студенти
Харківського університету виступили проти складання іспитів російською
мовою. 33 найактивніших розстріляли, 800 репресували. Отож, чи ми
святкуємо, чи ми тризнуємо – це, мабуть, риторичне запитання
ініціативою відзначати свято рідної мови вийшли у Львові ще в 1998 році.
Тоді Ірина Фаріон разом зі студентами Інституту архітектури Львівської
політехніки до Дня української писемності, що відзначається 9 листопада, в
День Нестора-літописця, організували першу виставку плакату на тему
“Передамо нащадкам наш скарб – рідну мову’’.
І цього року, готуючись до Дня рідної мови також силами студентів
Львівської політехніки були виготовлені тематичні плакати і розклеєні по
місту. Однак цього разу виставка студентських плакатів, спрямованих проти
засилля російської мови, була піддана критиці з боку Російського
молодіжного братства, яке звинуватило організаторів у розпалюванні
міжнаціональної ворожнечі. До кого насамперед виставка звернена – до
національних меншин чи російськомовних українців, чи загалом до всіх
громадян України?
Ми сповідуємо дуже просту ідеологію – ідеологію твердого егоїзму. Не
апелюємо до самих себе, бо нічого ціннішого для кожної людини, ніж вона
сама, безперечно, немає. Тому ми апелюємо до тих, напевно, 3,5 мільйонів
українців, які назвали себе українцями, але за рідну мову визнали мову
російську.
Ірина Халупа
Питання статусу української мови в Україні дуже часто є абсолютно
незрозумілим для європейських чи американських аналітиків, котрі
досліджують ситуацію на пострадянському просторі. З якого дива ця мова
продовжує де-факто залишатися упослідженою в незалежній Українській
державі? Чому в медіа-просторі абсолютно домінує зовсім інша мова? На яких
підставах тих, хто віддає перевагу всьому українському, їхні опоненти досі
лають “українськими націоналістами”, вживаючи цей термін у негативному
сенсі? І так далі.
Більше того: у сфері мовних проблем чимало загадок і для частини
українських громадян. Особливо тих, хто вірить цифрам, якими маніпулюють
певні видання та автори. От і відбувається зміщення понять, яке резонує за
межами України. Тим часом наука дає недвозначні факти й оцінки чинної в
Україні мовно-культурної ситуації.
Сергій Грабовський
Тим часом наукові дані – і статистичні, і соціологічні – говорять зовсім
інше. За вислідами Всеукраїнського перепису населення, 67,5% українських
громадян назвали українську своєю рідною мовою. А за результатами
всеукраїнського опитування, проведеного на початку 2004 року Фондом
“Демократичні ініціативи” і Центром “Социс”, 56% респондентів розмовляють
удома переважно українською.
Меншу кількість тих, хто спілкується українською, порівняно із тими, хто
визнав її рідною, етнопсихологи пояснюють передусім силою звички, яка
лишилася у багатьох з радянських часів. Та за будь-яких обставин 2/3
громадян України ставлять українську мову у коло своїх чільних життєвих
цінностей – адже саме це, на думку науковців, і позначає поняття “рідна
мова”.
Полишимо осторонь питання, яка частина громадян України назвала б рідною
мовою українську, якби, скажімо, україномовні книги завдяки розумній
податковій політиці уряду сягали б не 5% обсягів українського ж книжкового
ринку, як зараз, а хоча б 50%, не кажучи вже про 67,5%, що було б цілком
логічним.
Іван Дзюба
Права людини й права нації – єдина і неподільна проблема. Дрібнити її на
“пріоритети” – таке ж саме безглуздя, як дрібнити права людини на окремі з
цих прав і їх ставити наріжним каменем будови свободи. Примусова
національність так ж огидна, як і примусовий шлюб. Можеш зрікатися націй,
до якої очужів, або просто тихо й спокійно відійти в бік. Можеш долучитися
до іншої нації, яку полюбив, або в якій тобі зручніше жити, чи вигідніше.
Але при цьому не напускай ідеологічного туману, будь чесний. Не запевняй,
що ти належиш уселюдськості. Ти належитимеш до конкретної нації,
суспільства, держави.
Найбільш фальшивим з усіх “общєчєловєков” мені видаються наші українські
російської “закваски”. Вони ті ж самі “русотяпи”, тільки з трохи
“благороднішою” фразеологією, адже їхня взагалі людяність зводиться до
гордовитого дистанціювання від світу української духовності і до
егоїстичної втечі від тяжких проблем українства в світ російської культури,
але без справжнього укорінення у ній і без життєвого зобов’язання перед
нею. Зате з деякою “припудреністю” приблизними поняттями з євроатлантичного
світу.
А світи інших культур “общєчєловєку” такі ж чужі й далекі, як і будь-якому
“русотяпу”. Його свідомість зосереджена на відштовхуванні, а не на
засвоєнні – на відштовхуванні від українства. От саме в цьому і полягає
зловредність “общєчєловєка”. Він хоче паралізувати піднесення конкретних
культур, тобто реальне творення загальнолюдськості, паразитуючи на чужих
результатах. Він завжди пристає до сильнішого супроти слабшого. Він топче
слабшого в ім’я свого “общєчєловєчєства”.
Році у вісімдесят другому у Львові виходила молодіжна газета, яка
називалася “Ленінська молодь” І працювали в ній на той час нині славні і
відомі письменники і поети, а тоді – журналісти-початківці. Серед них був,
до речі, і Володимир Яворівський, і був поет Богдан Стельмах – той самий,
що писав вірші на музику Ігора Білозіра, автор знаменитого “Перевесла”, “
Маминої світлиці” і десятків інших чудових українських пісень.
Ірина Халупа
Одного разу Богдан Стельмах увійшов в кабінет редактора газети і поклав на
стіл заяву. “Прошу звільнити мене з роботи в цій газеті, бо я стомився.” Я
чомусь сьогодні пригадала цю історію, бо я стомилася від зрусифікованого
Києва. Якби-то можна було покласти комусь на стіл заяву: “Прошу звільнити
мене від русифікації, бо я стомилася”. А тоді встати і піти. І опинитися
десь у львівському центровому провулку на початку дев`яностих. Зустріти
покійного Ростислава Братуня у рукавичках, у елегантному капелюсі, який у
Львові завжди підносять при зустрічі, і почути його “Доброго здоров`ячка,
прошу пані”.
Або зустріти на трамвайній зупинці самого Людкевича, який ще донедавна
носив зверху на черевиках галоші і знімав їх обов`язково, коли заходив у
трамвай. Або сісти в таксі і почути приблизно таке... До речі, мушу вам
розповісти цю історію. Отож їду в таксі. Рік, може, вісімдесят п`ятий.
Львів. Таксівки – дефіцит. Тому шофер підбирає на шляху ще й інших
пасажирів. Зупиняє машину дівчина:
- На вокзал подвезете?
- Куди? Куди? – перепитує таксист.
- Я же сказала – на вокзал.
- Та якби ти по-українськи, то я б відразу і зрозумів.
- А у нас в Кієвє только деревенскіє говорять по-украінски! – відповідає
претендентка у пасажирки.
- А у нас у Львові, знаєш, лише... не говорять по-українськи, -
роззлостився шофер і натиснув на газ.
Е, різне бувало у тому Львові з мовою. Як там зараз – хто його знає. Але
часом така ностальгія за українським духом. А ото недавно сідаю в потяг
“Київ – Львів”, 92 потяг. Що мені так враз затишно і добре та стало –
спочатку не розумію. І враз збагнула – з приймача українські пісні лунають,
чемна і добре вишколена обслуга гранд-вагона (до речі ідею, гранд-вагона
втілив єврей Геншафт) говорить такою вишуканою українською мовою, наче всі
вони – оці молоді хлопці та дівчата – щонайменше університети
позакінчували. У тому потягу та мешкати б. А що там нарікати... Сідаю і
пишу заяву. Кому – сама не знаю кому: “Прошу звільнити мене від
русифікації, бо я стомилася”.
Орися Демська-Кульчицька
...Я думаю, що через 100 років цієї проблеми не буде, що ми говоритимемо
своєю мовою – українською... Мої діди і батьки ще не мали своєї держави. Не
минуло й 100 років, як я її маю. Не мине й 100 років – будем мати не тільки
свою державу, а державу таку, як європейська будь-яка держава...
Ірина Халупа
Про мову в Україні за останнє десятиріччя не говорив хіба лінивий. Дехто
навіть встиг набути на цьому певний капітал: розмови про мову (даруйте цей
каламбур) пробивали дорогу до багатьох, в тому числі і владних Олімпів.
Тематичний діапазон теж видається надзвичайно широким – від тез про “мову,
скарбницю і схованку людського духу”, до новітніх варіацій давнього
імперського слогану: “Нє било, нєт і бить нє может!”
Письменник Павло Вольвач
Поет є інструментом мови, через нього вона промовляє світу якісь сокровенні
істини. Красива фраза, тож сприймемо її на віру, дозволивши собі хіба одне
питання. А саме: як це стикується із надокучливими плачами-квиліннями “про
долю мови”, “калинової і солов’їної”, за якими, як правило, стоїть
порожнеча і які, за своєю суттю, є банальними штампами?
Я не письменник, я не художник, я книжник, тому що я можу сам і писати, і
сам свої книжки оформлюю. Починаю я з от такої простої речі – з заголовку.
З Північного Кавказу, з Дагестану, власне. Що кажуть аварці про мову? “Мова
народу – це його військо.” Друге: про те, що всі мови мають вагу, цінність
і значення. Це ще перший засвідчив апостол Павло. Якщо певна група людей
заспокоює свою популяцію, що все прекрасно, все окей, все гаразд, а
насправді справа катастрофічна, то ця популяція під загрозою.
Справа в тому, хто має ключ до мови. Коли на голову українського обивателя,
який начебто звільнився від всього, поринула колосальна інформація
російською мовою, то прийшло покоління, для яких питання боротьби за мову
не було актуальним. Ніхто з цих дітлахів, підлітків і молодих людей вже не
пам’ятає, коли заборонялася мова. І раптом оце все нове. Захід для них
відкрився через російську мову на Україні. На кінець радянської влади
(московської влади) все, що було активним, що прагнуло до соціального
успіху, до особистого “проспіріті”, як кажуть зараз, все перейшло на
“рашшен” балачку.
Я тільки можу з страшним жалем бачити, як відбувається “ірландізація” (а
вже, власне, відбулася) на Україну. Колись мій добрий знайомий (потім ми з
ним розсталися) Андрій Георгійович Бітов, російський письменник, чітко і
ясно сказав, коли почалася “перестройка”: “Питання мови – це є питання
влади.” Коли суспільство деструктуризоване, розламане, тоді влада має
колосальну можливість спрямовувати оцю лавину всього цього сміття в певний
напрямок – або це застигне і буде бетоном, або це буде болотом...
Орися Демська-Кульчицька
Тенденції, напрямки. Тут дуже цікаво буде зробити аналіз української мови
на предмет її контактів з іншими мовами. Скажімо, якщо ми прослідкуємо
контактування української мови з іншими мовами в Україні, а також
української мови з іншими мовами взагалі (з англійською, зокрема, бо є такі
контакти, з німецькою), ми можемо виявити внаслідок такого моніторингу
слабі чисельні місця мовної системи. Скажімо, там, де українська мова буде
нівелювати під впливом російської чи англійської, німецької, чи польської,
виявимо також і сильні місця, де українська мова ніяким чином не змінилася
– вона була 10, 20, 30 років такою, якою вона була, і, очевидно, залишиться
такою і надалі.
Орися Демська-Кульчицька
Ви знаєте, сьогоднішня мовна ситуація в Україні, однозначно, неоднорідна.
Треба обов’язково говорити про географічну диференціацію функціонування
української мови. Я не проводила моніторингу ще (ми тільки готуємося до
його реалізації), але з певного свого власного досвіду можу говорити, що
російськомовне частково, а частково суржикомовне населення України (не
люблю цього слова – “населення”), російськомовна або суржикомовна людність
живе у великих центрально-, східно- і південноукраїнських містах.
Українське село не говорить ні російською мовою, ні, тим більше, суржиком.
Воно говорить своєю говіркою, яка має свої специфічні ознаки, свої
специфічні характеристики. Українськомовними є Західна Україна, Закарпаття.
Зрозуміло, що не можна виключити, що там немає росіян, які говорять
російською мовою. І слава Богу, їм держава забезпечує можливості
спілкування рідною мовою. Але це інша проблема.
Якщо ми так подивимося, то ми однозначно можемо сказати, що десь
функціонування державної мови, якою є українська мова згідно з Конституцією
України є достатньо добре, а десь є не достатньо добре. Але тут проблема
пов’язана навіть не з самою мовою, як з самоусвідомленням свого “Я” і з
самоповагою, бо людина, яка не користується рідним мовним кодом, повинна
користуватися (бо іншого виходу в неї нема для того, щоби спілкуватися з
іншими людьми) рідним кодом інших носіїв мови. В результаті вона позбавлена
тої ознаки (репрезентативна функція, зрештою, мови), яка ідентифікує її з
якимсь унікальним етносом, якимсь таким, а не іншим етносом, бо всі етноси
на Земній кулі є унікальні, бо вони всі по одному.
Якщо я послуговуюся не мовним кодом іншого етносу, іншої нації, іншої
традиції, іншої культури, то я перетворююся на вторинного індивіда, я стаю
вторинною щодо їхньої автентичності, унікальності. І тому або ми для себе
вирішимо, що ми гідні мати свою державу, націю, історію, традицію, гідні
користуватися первинним, автентичним рідним національним мовним кодом, або
ми цього не хочемо. Тоді проблема знімається як така. Ми не хочемо, тому
проблеми мовної немає, проблеми нівеляції мови також нема.
Ми – держава. Врешті, ми вибираєм президента, ми вибираєм парламент. Ми
вибираємо, як нам говорити, куди йти і що будувати. Ми, врешті, вибираєм
межі нашої держави.
| |
