|
Реферат: Перши президенти незалежної України (політичні портрети) (Исторические личности)
Реферат
на тему:
Перши президенти
незалежної України
(політичні портрети)
Виконав:
група
Перевирів:
Дніпропетровськ
2002
Історія президентства
У перекладі з латині "президент" позначає - "сидячий упереди".
Розвиток цього політичного інституту берет начало наприкінці XVIII
століття, коли стали формуватися перші демократичні режими в країнах Нового
і Старого Світла. Протягом XVIII - XX століть інститут президентства став
майже невід'ємним атрибутом республіканської форми правління і вагомою
ознакою демократичного ладу.
Як відомо, республіки існували здавна. Республіками були древні
грецькі міста-поліси, у тому числі і ті, котрі існували на території
сучасної України: Херсонес, Ольвія, Пантікапей. Республікою у час свого
становлення був і прославлений Рим (VI - I ст. до н.е.). В епоху
середньовіччя (V - XV ст.) численні міста-республіки існували на території
Італії (такі як Венеція, Генуя, Флоренція). У Новий час утворилася
Республіка З'єднаних Провінцій у Нідерландах (1572 р.); республіканський
лад панував і в Англії часів революції (1649-1660). Але ні одна з цих
республік не керувалася по сучасному типі.
Перші республіки сучасного типу - то з президентом на чолі - з'явилися
тільки в Новому Світлі, і тільки в Новий час. Їхнє виникнення було зв'язано
насамперед із прагненнями молодих, енергійних і неупереджених колонізаторів
позбутися від тяжких пережитків монархічного порядку. Саме з цієї причини
посада глави держави стала виборної, не довічної і, головне, обмеженою
конституцією. На інститут президентства була покладена головна задача
республіканського ладу - гарантування конституції, а значить - і
демократії.
Інститут президентства в Україні
В Україні інститут президентства розвивався своїм шляхом. Зародження
демократичного суспільства почалося ще в часи козацтва, але бурхливий
розвиток демократії й інституту президентства почалося в 10-х роках ХХ
сторіччя. В часи діяльності Центральної Ради були видані чотири Універсали
(Укази), що повинні були стать основою демократизації українського
суспільства. Останнім Універсалом, від 22 січня 1919 року, Центральна Рада
проголосила повну політичну незалежність України від Росії. А 29 квітня
1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом
Української Народної Республіки.
1 грудня 1991 року відбулася друга значима подія в історії
президентства України. У той день на референдумі народ віддав свої голоси
за проголошення незалежності України й обрав першого Президента уже нової
Української держави - Леоніда Кравчука.
А в 1994 році відбулося то, чого в українській історії ніколи не було
- цивілізована і демократична наступність влади. Уперше на пострадянському
просторі народ обрав Президента не тому, що попередній чи вмер став
недієздатний. Це був альтернативний і демократичний вибір. Президентом став
Леонід Данилович Кучма.
Наступні вибори Президента відбудуться в жовтні 2004 року.
Перший президент України - Леонід Макарович Кравчук
Один із трьох учасників Біловезьких угод, по яких Радянський Союз
фактично припинив своє існування і було створено СНД. Ініціатор
усеукраїнського референдуму, у результаті якого 90,32% громадян України
підтримали Акт проголошення незалежності України.
1 грудня 1991 року обраний Президентом України на перших прямих
президентських виборах, набрав 61,59% голосів.
Народився в селі Великий Житин Рівненської області, у селянській
родині. Закінчив Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка (1958) за
спеціальністю «економіст, викладач політекономії»; Академію суспільних наук
при ЦК КПРС (1970). Захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня
кандидата економічних наук — «Сутність прибутку при соціалізмі та його роль
у колгоспному виробництві» (Академія суспільних наук при ЦК КПРС, 1970).
Після закінчення університету працював викладачем політекономії у
Чернівецькому фінансовому технікумі (1958—1960). З 1960 р. — на партійній
роботі: лектор Будинку політосвіти, зав. відділом пропаганди та агітації
Чернівецького обкому КПУ. В 1970—1989 рр. працював в апараті ЦК КПУ в
Києві: зав. сектором перепідготовки кадрів відділу організаційно-партійної
роботи; інспектор, перший заступник зав. відділом, з 1980 р. — зав.
відділом пропаганди та агітації ЦК КПУ; в 1988—1989 рр. — зав. ідеологічним
відділом ЦК КПУ.
У 1989—1990 рр. — секретар ЦК Компартії України з ідеологічної роботи,
з червня 1990 р. — член Політбюро, другий секретар ЦК КПУ. В липні 1990 р.
— грудні 1991 р. — Голова Верховної Ради УРСР. Був членом ЦК КПРС з липня
1990 р.
19 серпня 1991 р. заявив про свій вихід з КПРС. 1 грудня 1991 р. на
президентських виборах отримав 19 643 481 голос (61,59%). Перший Президент
незалежної України (грудень 1991 р. — липень 1994 р.).
Кандидат у президенти України на виборах 1994 р.: 1-й тур — перше
місце з семи претендентів, за 37,92%; у 2-му турі — друге місце,
за 45,1%, поступився Л.Кучмі.
Народний депутат України 12-го та 14-го скликань. У Верховній Раді
України 14-го скликання є членом фракції Соціал-демократичної партії
України (об’єднаної). Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V
ступеня.
До вершин кар’єри Л.Кравчук йшов 56 років. Сільський хлопчина з
Рівненщини, батько якого загинув на фронті, а мати все життя пропрацювала у
колгоспі, спромігся не лише стати дипломованим економістом, кандидатом
наук, а й здолати тернистий шлях від рядового працівника обкому до другого
секретаря ЦК КПУ.
23 липня 1990 р. сесія Верховної Ради УРСР у зв’язку з відставкою
В.А.Івашка обрала на альтернативній основі Л.М.Кравчука головою Верховної
Ради УРСР.
Новообраний голова парламенту відразу ж заявив, що розуміє політичні
перетворення, які відбуваються сьогодні в нашому житті, в контексті
загальнодемократичного процесу і вважає за потрібне вирішувати питання про
владу у республіці та про Союзний договір.
Він чудово усвідомлював, що зіткнеться із протидією, неприйняттям його
опозицією. Тому цілком слушно закликав до конструктивної співпраці увесь
спектр наявних тоді політичних сил.
Уже на початку вересня 1990 р. Л.Кравчук значно скоригував бачення
проблеми консолідації, заявивши на одній із прес-конференцій: «Я був тоді
впевнений, що вона можлива. Але тепер, коли утвердилися різні групи,
партії, вона стала нереальною. Я за консолідацію українського народу, за
вихід з кризи, за будівництво нової суверенної держави. Щодо консолідації в
самій Верховній Раді, то це — ілюзії. Але не треба ворожнечі. Потрібні
розумні компроміси».
Життя владно висувало на порядок денний питання майбутнього Союзного
договору. Серпневий «заколот» 1991 р. прискорив розпад Радянського Союзу і
виявився фатальним для деяких політиків, насамперед батька «перебудови» —
М.С.Горбачова. Неоднозначну оцінку дістала позиція, які в ці дні займав Л.
М. Кравчук як Голова Верховної Ради УРСР. Одні звинувачували його в
надмірній обережності, другі — мало не в потуранні «заколотникам», треті —
у зраді КПУ.
Тим часом 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення
незалежності України як самостійної Української держави. 26 серпня Указом
Президії Верховної Ради було тимчасово припинено, а її Указом від 30 серпня
й заборонено діяльність компартії України.
Акт проголошення незалежності, а також винесення його на
загальноукраїнський референдум підтримали майже всі політики і громадсько-
політичні організації. На референдумі 1 грудня 1991 р. 90% виборців, які
брали участь у голосуванні (76% дієздатних громадян), схвалили незалежність
України.
1 грудня 1991 р. було вирішено й інше суттєвiше питання — обрано першого
Президента незалежної України.
Цьому передувала гостра передвиборна боротьба. З великої групи
претендентів вибороли право стати кандидатами в Президенти України сім
осіб: Л.Кравчук, В.Чорновіл, Л.Лук’яненко, І.Юхновський, В.Гриньов,
О.Ткаченко та Л.Табурянський. Фаворитом вважався Голова Верховної Ради
Л.М.Кравчук, котрий запропонував програму із п’яти «Д» — «Державність.
Демократія. Добробут. Духовність. Довіра».
Вихід незалежної України на історичну авансцену поставив її державних і
політичних діячів перед необхідністю самостійного розв’язання багатьох
складних проблем. Першою і чи не найголовнішою з них було ставлення до
перспектив СРСР. 25 листопада парафування нового Союзного договору не
відбулося. А на початку грудня 1991 р. лідери України, Росії та Білорусі
проголосили у Мінську утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).
За рік незалежності Україну визнав увесь цивілізований світ: понад 120
країн, а з 87 з них на різних рівнях було встановлено дипломатичні
відносини. Вона набула основних ознак державності: кордони, прикордонні
війська та митна служба, сформувала власне військо.
Але якщо із зовнішніми атрибутами державності було все (або майже все)
гаразд, то проблемою проблем залишалося створення
самостійної структурно збалансованої та ефективної національної економіки,
наявність власної фінансово-кредитної і банківської системи.
В умовах гострої соціально-економічної та політичної кризи 24 вересня 1993
р. Верховна Рада України ухвалила рішення про проведення дострокових
виборів до парламенту — 27 березня — і Президента України — 26 червня 1994
р.
За два з половиною роки, що минули після перших президентських виборів в
Україні, бажаючих балотуватися істотно поменшало: якщо 1991 р. майже 100
висуванців розпочинали боротьбу, то 1994 р. — лише 11, з яких 7 (Л.Кравчук,
В.Бабич, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ та П.Таланчук) були
зареєстровані кандидатами у Президенти України.
26 червня 1994 р. за результатами голосування визначилися два
претенденти, які набрали найбіль-шу кількість голосів і вийшли у другий
тур: Л.М.Кравчук (37,68%) та Л.Д.Кучма (31,25% голосів).
10 липня відбувся другий тур виборів. А вже о 5-й ранку 11 липня із
Адміністрації Л.Кравчука зателефонували до виборчого штабу Л.Кучми й
привітали суперників із перемогою. За Л.Кучму проголосувало понад 52% тих,
хто прийшов на виборчі дільниці, за Л.Кравчука —45%.
Леонід Кравчук передав естафету влади Леонiду Кучмi.
Але пригадаймо Фрідріха Ніцше, який стверджував, що величним для історії є
той, хто задав напрямок. Усвідомлює це і сам Леонід Макарович, який в
одному із своїх постпрезидентських інтерв’ю наголосив, що усі його
наступники на президентській посаді — «п’ятий, десятий, сороковий — лише
продовжуватимуть робити те, що розпочав я. Добре чи погано, але лише
продовжуватимуть».
З іменем першого Президента незалежної України традиційно пов’язують
прийняття Акта про незалежність України, проведення референдуму 1 грудня
1991 р., ліквідацію СРСР, нові державні атрибути, дистанціювання від СНД,
перші кроки щодо інтеграції України до європейських структур.
Погодьмося зі словами його наступника на нелегкій президентській
посаді — Л.Кучми, який сказав про свого попередника: «Я віддаю належне
Леоніду Макаровичу Кравчуку, який зробив перші нелегкі кроки на шляху
становлення української державності».
Діючий президент України - Леонід Данилович Кучма
Народився Л.Д.Кучма на Чернігівщині, в селі Чайкине Новгород-
Сіверського району. Батько, Данило Прокопович, загинув на фронті у 1944 р.
Мати, Параска Трохимівна, залишилася з трьома малими дітьми на руках.
У невеликому Чайкиному була лише початкова школа, тому Леонід закінчує
десятилітку в селі Костобобрiв. Однокласники згадують феноменальну пам’ять,
завдяки якій він буквально всотував знання безпосередньо на уроках, зі
слуху.
Любов до точних наук, мрія стати учителем фізики і математики привели
у 1955 р. сiмнадцятилітнього Л.Кучму до Дніпропетровського державного
університету. З першої ж спроби Леонід вступає на фізико-технічний
факультет. Факультет був особливим. У ті часи (доба хрущовської «відлиги»),
що позначилися в СРСР певною лібералізацією, відмовою й офіційним
засудженням «крайнощів» тоталітарного сталінського минулого, на міжнародній
арені рівночасно набирала обертів «холодна війна», а відтак — гонка
озброєнь. Радянський Союз гарячково створював власний ракетно-ядерний щит.
Однією з складових його інфраструктури і став новий факультет
Дніпропетровського університету, заснований лише за три роки до вступу
Л.Кучми.
Мрії вчорашнього сільського хлопця підігрівала атмосфера таємничості
та елітності, що оточувала фізтех, а ще, безперечно, стипендія у 450
тогочасних рублів (студенти інших факультетів одержували лише 190 руб.).
Вступникові пощастило: у нього взагалі могли не взяти документів, адже
бракувало ледь не головного із них — паспорта. По-кріпосницьки прикутим до
колгоспів селянам їх тільки (і то вкрай неохоче) почали видавати. Але він
як син фронтовика мав пільги…
На фізтеху вирувало інтелектуальне і культурне життя, тут працювали
чудові викладачі, на факультетські вечори потрапити було неможливо — у
залі зазвичай бракувало місць. Два роки поспіль студенти навiть не могли
здогадуватися, кого саме з них готують, — вони отримували тільки
загальнотехнічну освіту. Лише по закінченні другого курсу всіх зібрали за
зачиненими дверима й оголосили, що вони — майбутні конструктори ракет.
Студентам надали право вибирати одну з трьох можливих спеціалізацій. Леонід
віддав перевагу проектуванню ракетних двигунів.
1958 р. студенти-старшокурсники поїхали працювати на цілинні землі.
Леонід Кучма з однокурсниками потрапив у село Купіно Новосибірської
області, навколо якого простягалися неозорі поля. Призвичаєний до важкої
сільської роботи, юнак залюбки працював трактористом-комбайнером, за що й
отримав першу у своєму житті нагороду — медаль «За освоєння цілини».
1960 р. Леонід Кучма успішно закінчує Дніпропетровський державний
університет ім. 300-річчя возз’єднання України з Росією, отримавши диплом з
відзнакою і розподіл на КБ «Південне», один із основних осередків розробки
радянської ракетної техніки. Це був передній, «фронтовий» край науки,
технології, промисловості, організаційної роботи. «Південмаш» був ядром
велетенського утвору загальносоюзного масштабу. На ньому були «зав’язані»
десятки й сотні розробників: інститути, конструкторські бюро, підприємства
Києва, Москви, Ленінграда, Харкова, Воронежа, Бійська, Єревана тощо.
Флагман відповідав за результати своєї роботи тільки перед найвищим
партійно-державним керівництвом України.
Леонід Кучма прийшов на унікальне підприємство молодим дипломником і
відразу почав працювати на дуже відповідальній ділянці Конструкторського
бюро — у секторі розробки елементів автоматики ракет. На кожному
працівникові сектора лежала величезна відповідальність: відмова будь-якого
елемента автоматики в кращому разi перетворювала ракету на металобрухт, у
гіршому — коштувала людських життів.
У ці роки сформувалися прикметні риси характеру Л.Кучми — ретельність,
виваженість, бажання все припасувати і прилагодити аж до оптимальної
надійності. Й до сьогодні на українських ракетах стоять розроблені молодим
інженером піроклапани.
Чотири покоління стратегічних ракет, розроблених на КБ «Південне», —
СС-24, СС-18, космічні носії «Космос», «Інтеркосмос», «Циклон», «Зеніт»,
понад 400 супутників — успішно конкурували з витворами команди славетного
С.П.Корольова. І в цьому є частка заслуги Л.Кучми, наполеглива праця якого
невпинно піднімала його службовими сходами: інженер (1960—1964), старший
інженер (1964—1966), провідний конструктор групи комплексу КБ «Південне»
(1966—1972), помічник головного конструктора (1972—1975), секретар парткому
КБ (1975—1980), секретар парткому ВО «Південмаш» (1980—1982), перший
заступник начальника і генерального конструктора КБ «Південне» (1982
—1986), генеральний директор ВО «Південмаш» (1986—1992).
І в конструкторській, і у виробничій, і в громадській роботі Леонід
Данилович учився підбирати команду однодумців, уважно прислухатися до
їхньої думки й був готовий брати на себе відповідальність за вироблене
спільними зусиллями рішення. Високо цінував конструктора Л.Кучму
славнозвісний академік М.К.Янгель (1911—1971), з 1954 р. — головний
конструктор СКБ «Південне». Саме з його «подачі» Л.Кучма став заступником
начальника КБ.
Л.Кучма ніколи не любив «потьомкінщини» і волів мати власний
неупереджений погляд на речі. За це його не завжди любили в «рідному»
міністерстві і в апараті ЦК КПУ. До того ж він ніколи не мовчав, якщо був
переконаний у своїй правоті. Коли бюрократичні рогатки не дали змоги
створити підсобне господарство на «Південмаші», Кучма привселюдно заявив,
що «цю гнилу систему потрібно міняти». Тодішньому голові КДБ СРСР Г.
Крючкову про таке вільнодумство доповідали неодноразово.
Перший наказ гендиректора Л.Кучми стосувався капітальної ревізії усіх
технічних рішень, прийнятих КБ, заводом і замовниками. Він наказав зняти на
камеру справжню ручну працю у цехах: адже для комісій ненадовго вмикали
автоматизовані лінії.
Через непродуману горбачовську конверсію «Південмаш» втратив 80%
виробничих потужностей, під загрозою звільнення опинилося 50 тис.
робітників. За кілька місяців Л.Кучма перевів комбінат на виробництво
товарів широкого вжитку, побутової техніки, тролейбусів тощо.
1992 р. тодішні керівники України запросили Л.Д.Кучму на посаду
прем’єр-міністра. Мабуть, вони розраховували, що він, з одного боку, добрий
господарник, а з іншого — у парламенті поводиться тихо. Звідки їм було
знати, що Леонід Данилович завжди спершу приглядається і прислухається,
перш нiж сказати, а тим більше — зробити. За своєю звичкою він не змовчав,
виявивши розкрадання стратегічних нафтових запасів. Про це на весь голос
заявив громадськості, звільнив з посади директорів нафтопереробних заводів.
Втім, за кілька днів їх поновили... Не зустрів новий прем’єр розуміння і з
боку парламенту. Він прагнув приборкати злочинність — силові структури не
були до цього готові. Нацбанк, Фонд держмайна, процес приватизації — усі
ключові установи були йому непідконтрольні.
Леонід Данилович упевнився, що даремно вимагає реальних повноважень,—
його лише бажали використати у великій політичній грі. Л.Кучма сам подав у
відставку з посади прем’єра, очолив Українську спілку підприємців та
промисловців і почав підготовку до президентської кампанії. Як людина, що
звикла брати відповідальність на себе, він був глибоко переконаний: його
знання і досвід потрібні Україні.
У біографічному контексті перемога Леоніда Даниловича Кучми на
президентських виборах 1994 р. не виглядає несподіванкою: він просто
реалізував набуті навики — зібрав сильну команду, розробив «техплан»,
послідовно провів його у життя. І почав виводити Україну із страшного
інфляційного шоку 1992—1993 рр., піднiмати «лежачу» економіку.
Дуже легко завжди списувати усі гріхи й негаразди на діючого
Президента. Вони очевидні й болісні. Але слід пам’ятати, що саме його
зусиллями вдалося відвернути набагато гірші варіанти розвитку подій,
зокрема фінансово-економічний обвал на кшталт російського або ж
«чеченізацію» чи «балканізацію», тобто громадянське протистояння і
кровопролиття. Активна зовнішньополітична та зовнішньо-економічна
діяльність дозволила вирішити такі нагальні проблеми, як уладнання
територіальних претензій Румунії, підписання і ратифікація Великого
російсько-українського договору й угоди по Чорноморському флоту. Україна
отримує вкрай потрібні енергоносії. За безпосередньої участі Л.Кучми
здiйснилася інтеграція України до європейських і світових структур:
відбувся вступ до Ради Європи, укладено угоди з Євросоюзом та іншими
міжнародними об’єднаннями.
У внутрішній політиці Леонід Кучма відзначається обережною
послідовністю і передбачуваністю. Його зусиллями врегульовано надзвичайно
складну проблему кримського сепаратизму. Завдяки ініціативі Президента
держави Верховна Рада України 28 червня 1996 р. ухвалила довгоочікувану
Конституцію України. Врятовано стратегічно важливу для України аерокосмічну
галузь, яскравими успіхами якої останніх років стали проекти «Морський
старт» і «Глобал Стар». Утримується стабільність національної валюти.
Завершується приватизація, розвиваються реальні елементи ринкової економіки
— вільні економічні зони. Зміцнено підмурок відродження й оновлення
вітчизняного виробництва.
Ще на початку свого президентства Леонід Кучма окреслив основні
напрямки розвитку України в доповіді «Курсом ринкових реформ» і з того часу
не відступав від них ані словом, ані ділом. Він прагне виходу українського
народу на шлях світового цивілізованого розвитку і протистоїть спробам
повернення країни до часів тоталітарного минулого. Президент переконаний:
«Добром, порядністю і рішучістю дій на обраному шляху ми збудуємо кращу
Україну».
З воборчої програми Л.Д.Кучми
Закон понад усе і один для всіх. Судова реформа. Президентські
гарантії прав та свобод громадян. Попередження злочинів і невідворот-ність
покарання. Джерела прибутків — під контроль держави і народу.
Викоренення корупції.
Надійні гарантії тим, хто працює. Національна програма соціально-
економічного розвитку — основа суспільного договору. Її виміри: темпи
економічного зростання — не менше 7% щороку, створення 1млн. нових робочих
місць, збільшення реальних доходів населення у 1,6 раза, їх захист від
інфляції. Випереджаюче зростання заробітної плати.
Адресну допомогу — соціально незахищеним. Соціальний захист
безробітних. Компенсація знецінених заощаджень громадянам та ошуканим
вкладникам. Професійна реабілітація. Зайнятість та пільги інвалідам.
Пенсійна реформа: підвищення мінімального рівня пенсій, розмір пенсій —
залежно від стажу і трудового внеску.
Інтелекту нації — суспільну повагу та захищеність. Обов’язкова середня
освіта, рівні можливості для безкоштовної вищої. Запровадження пільгового
кредитування студентів. Підвищення зарплати вчителям, викладачам,
науковцям.
Зменшити податковий тягар. Спрощення податкової системи і суттєве
зниження податків. П’ятирічний мораторій на зміни у податковому
законодавстві. Захист платників податків.
Стимулювати приватну ініціативу. Зміцнення середнього класу. Надійний
захист приватної власності. Створення можливостей для кожного, хто хоче і
може розпочати власну справу через мікрокредитування, іпотеку, пільгове
оподаткування.
Промисловості, науці, технологіям — світовий рівень. Збільшення до 2%
ВВП державного фінансування науково-технічної сфери. Державна підтримка
високотехнологічних галузей. Стимулювання експорту високотехнологічної
продукції.
Селу — нові можливості. Завершення земельної реформи. Вільний розвиток
усіх форм господарювання. Сприяння колективним, приватно-орендним,
фермерським та особистим підсобним господарствам. Селу — сучасний
вітчизняний трактор і комбайн. Справедлива цінова політика. Розвиток ринку
сільськогосподарської продукції та продовольства. Іпотечне кредитування.
Державна підтримка соціального розвитку села.
Зовнішня політика — проукраїнська. Позаблоковість і стабільне
партнерство з усіма демократичними країнами світу. Стратегічне партнерство
з Росією та іншими державами. Активна робота по збереженню старих і
завоюванню нових ринків українських товарів. Гарантії захисту громадян
України за кордоном. Розвиток господарських міжрегіональних зв’язків.
Спрощення режимів перетинання кордонів. Зміцнення зв’язків зі світовим
українством.
Перемога Леоніда Кучми на президентських виборах в Україні свідчить
про те, що Україна «як єдина і соборна держава» відбулася, — заявив глава
виборчого штабу Іван Курас.
За його словами, «нарешті Україна має загальноукраїнського і
загальнонаціонального Президента», про що свідчать результати голосування.
І.Курас навів дані, згідно з якими Л.Кучма здобув підтримку 56,25 відсотка
виборців, а його опонент лідер Компартії Петро Симоненко — 37,77 відсотка.
За словами керівника штабу, навіть у тих регіонах, де перемогу здобув
П.Симоненко, «не можна говорити про повну перемогу комуністів». Це, за його
словами, підтверджує голосування «східних форпостів України — Донецька,
Харкова, Дніпропетровська і Сум».
І.Курас підкреслив, що результати Л.Кучми свідчать «про вибір усього
українського народу». В результаті, вважає глава виборчого штабу Л.Кучми,
було здобуто «велику перемогу», внаслідок якої Л.Кучма дістав опору «для
прискорення реформ, продовження політичних перетворень». Він переконаний,
що обрання діючого Президента на другий термін матиме «ще більшу підтримку
і з боку міжнародного співтовариства».
Література
1. УРСР. Закон. Пpо заснування поста Пpезидента УРСР і внесення змін та
доповнень до Конституції (Основного Закону) УРСР: Пpийнятий 5 лип. 1991p.
N1293-ХII // Відомості Веpховної Ради УРСР. - 1991. - № 33. - Ст. 445.
2. Україна. Закон. Про дострокові вибори Верховної Ради України і
Президента України: Прийнятий 24 верес. 1993 р. № 3470 // Відомості
Верховної Ради України. – 1993. - № 40. – Ст. 388.
3. Оссовський В. Воля народу: До підсумків всеукр. референдуму і президент.
виборів // Політика і час. – 1992. - № 1. – С. 11-14.
4. Кравчук Л.М. Виступ на урочистому засіданні Верховної Ради України 5
груд. 1991 р. // Голос України. - 1991. - 7 груд. - С. 3.
5. Кравчук Л.М. Сходження на Голгофу // Молодь України. - 1991. - 10 груд.
- С. 1.
6. Леонид Кучма: «Украина должна стать мостом между Западом и Востоком» :
[Программа канд. на пост Президента Украины] // Всеукр. ведомости. –
1994. – 28 мая. – С. 3.
7. Кучма Л. Україна, якою я її бачу // Голос України. – 1994. – 17 черв. –
С. 5.
8. Леонід Кучма: “Народ України гідний кращої долі…” // Голос України. –
1994. – 6 лип. – С. 1-2.
9. Кучма Л.: "Упевненість у собі й енергія - ось що потрібно…": [Штрихи до
портрета канд. в Президенти України] // Демокр. Україна. - 1994. - 2
черв. - С. 3.
10. От нищеты и развала - к стабильности и справедливости: [О Л.Кучме] //
Правда Украины. - 1994. - 16 июня. - С. 2.
11. Леонид Кучма. О самом главном.
12. Кучма Л. Можна вирішити будь-яку проблему, вийти з будь-якої ситуації,
якщо зберігати громадський мир і суспільну єдність // Наша газета. -
1999. - 16 жовт. - С. 3.
Реферат на тему: Петр I
Содержание
|[pic] |Детство и отрочество Петра Великого |
| |Начало единоличного правления |
| |Первая война Петра с Турцией |
| |Поездка Петра в Европу |
| |Начало реформ в России |
| |Война со шведами |
| |Война с Турцией и завершение Северной войны |
| |Реформа управления |
| |Отношения с церковью |
| |Преобразования в экономике |
| |Преобразования в области культуры |
| |Личная жизнь царя |
| |Итоги петровских реформ |
Детство и отрочество Петра Великого.
Петр I Великий родился 30 мая (9 июня) 1672 в Москве в семье
российского царя Алексея Михайловича. Петр был младшим сыном царя Алексея
Михайловича. Царь Алексей был женат два раза: в первый раз на Марье
Ильиничне Милославской (1648-1669), во второй - на Наталье Кирилловне
Нарышкиной (с 1671 года). От первого брака у него было 13 детей. Многие из
них умерли ещё при жизни отца, и из сыновей только Федор и Иван его
пережили, хотя и были оба серьезно болезненными. Быть может, мысль остаться
без наследников побудила царя Алексея спешить вторым браком. Свою вторую
жену Наталью царь встретил в доме Артамона Сергеевича Матвеева, где она
росла и воспитывалась в обстановке реформационной. Увлекшись красивой и
умной девушкой, царь обещал найти ей жениха и скоро сам присватался к ней.
В 1672 году 30 мая у них родился красивый и здоровый мальчик, который был
нареченный Петром. Царь был очень рад рождению сына. Рады были и
родственники его молодой жены, Матвеев и семья Нарышкиных. Крестили
царевича только 29 июня в Чудовом монастыре, и крестным отцом был царевич
Федор Алексеевич. По древнему обычаю, с новорожденного сняли мерку и в ее
величину написали икону апостола Петра. Новорожденного окружили целым
штатом мам и нянь; кормила Петра его кормилица. Если бы царь Алексей жил
более, можно было бы ручаться, что Петр получил бы такое же прекрасное, по
тому времени, образование, как его брат Федор.
| [pic] |
|Алексей |
|Михайлович, |
|русский царь, |
|отец Петра |
Но царь Алексей в январе 1676 года умер, тогда Петру ещё и не исполнилось
четырех лет, и возникла яростная распря между Нарышкиными и Милославскими
по поводу престолонаследия. На престол вступил 14-летний Федор, один из
сыновей Марии Милославской. Лишившись отца, Петр до десяти лет воспитывался
под присмотром старшего брата царя Федора Алексеевича, который выбрал для
него в учителя подьячего Никиту Зотова, обучавшего мальчика грамоте. Петру
нравились увлекательные рассказы Зотова о других странах и городах в те
времена, которые были мало известные русскому народу. Кроме того, Зотов
ознакомил Петра с событиями русской истории, показывая и поясняя ему
летописи, украшенные рисунками. Но царствование царя Федора Алексеевича
было очень кратковременным, так как 27 апреля 1682 года он умер. После
смерти Федора царя приходилось избирать, потому что не было законом
установленного престолонаследия.
| [pic] |
|Федор Алексеевич,|
|старший брат |
|Петра |
После смерти Федора в 1682, престол должен был наследовать Иван Алексеевич,
но, поскольку он отличался слабым здоровьем, сторонники Нарышкиных
провозгласили царем Петра. Однако Милославские, родственники первой жены
Алексея Михайловича, с этим не смирились и спровоцировали стрелецкий бунт,
во время которого десятилетний Петр стал свидетелем жестокой расправы над
близкими ему людьми. Десяти лет избранный царем, он в 1682 году пережил ряд
тяжелых минут. Он видел бунт стрельцов; старика Матвеева, говорят, стрельцы
вырвали из его рук; дядя Иван Нарышкин был им выдан на его глазах; он видел
реки крови; его матери и ему самому грозила опасность ежеминутной смерти.
Чувство неприязни к Милославким, воспитанное уже раньше, перешло в
ненависть, когда Петр узнал, сколь они виноваты в стрелецких движениях. С
ненавистью он относился к стрельцам, называя их семенем Ивана Михайловича
Милославского. Таким неспокойным образом кончилось детство Петра.
| [pic] |
|Наталья |
|Кирилловна |
|Нарышкина, мать |
|Петра |
Эти события оставили в памяти мальчика неизгладимый след, отразившись и на
его психическом здоровье, и на мировоззрении. Результатом бунта был
политический компромисс: на трон в 1682 году были возведены двое: Иван
(Иоанн) от Милославских и Петр от Нарышкиных, правительницей при малолетних
царях провозгласили сестру Ивана Софью Алексеевну. С этого времени Петр с
матерью жили в основном в селах Преображенском и Измайлове, появляясь в
Кремле лишь для участия в официальных церемониях, а их отношения с Софьей
становились все более враждебными.
В детстве как мы видим Петр не получил никакого образования, кроме
простой грамотности и кое-каких исторических сведений. Забавы его носили
ребячески военный характер. Будучи царем, он в то время же время находился
под опалой и с матерью должен был жить в потешных подмосковных селах, а не
в Кремлевском дворце. Такое грустное положение лишало его возможности
получить правильное дальнейшее образование и в то же время освобождало от
пут придворного этикета. Не имея духовной пищи, но имея много времени и
свободы, Петр сам должен был искать занятия и развлечения. В ноябре 1683
года Петр начинает формировать Преображенский полк из охочих людей. В
отношении этого потешного полка Петр был не государем, а товарищем-
соратником, учившимся наравне с прочими солдатами военному делу.
Предпринимаются маневры и небольшие походы, на Яузе строится потешная
крепость (1685 год), названная Пресбургом, словом изучается военное дело не
по старым русским образцам, а по тому порядку регулярной солдатской службы,
какой в XVII веке был заимствован Москвой с Запада. Несколько позднее, чем
организовывались военные игры Петра, пробудилось в нем сознательное
стремление учиться. Самообучение несколько отвлекло Петра от исключительно
военных забав, сделало шире его умственный кругозор и практическую
деятельность. Время шло и Петру уже шел 17-й год, он был очень развит и
физически, и умственно. Его мать вправе была ждать, что достигший
совершеннолетия сын обратит внимание на государственные дела и устранит от
них ненавистных Милославских. Но Петр не интересовался этим и не думал
бросать свое ученье и забавы для политики. Чтобы остепенить его, мать его
женила (27 января 1689 года) на Евдокии Федоровне Лопухиной, к которой Петр
не имел влечения. Подчиняясь воле своей матери, Петр женился, однако через
месяц после свадьбы уехал в Переяславль от матери и жены к кораблям. Надо
заметить, что искусство навигации так увлекло Петра, что стало в нем
страстью. Но летом этого 1869 года он был вызван матерью в Москву, потому
что неизбежна была борьба с Милославскими.
Переяславскими потехами и женитьбой
| [pic] |
|Царевна София |
окончился период отроческой жизни Петра. Теперь он - взрослый юноша,
привыкший к военному делу, привыкающий к кораблестроению и сам себя
образовывающий. В то время Софья понимала, что время ее близится к
развязке, что следует отдать власть Петру, но, не желая этого, она не
решалась ни на какие резкие меры для укрепления себя на престоле. Петр,
вызванный матерью в Москву летом 1689 года, начал показывать Софье свою
власть. В июле он запретил Софье участвовать в крестном ходе, а когда она
не послушалась, сам уехал, устроив таким образом сестре гласную
неприятность. В конце июля он едва согласился на выдачу наград участникам
Крымского похода и не принял московских военачальников, когда они явились к
нему благодарить за награды. Когда Софья, напуганная выходками Петра, стала
возбуждать стрельцов с надеждой найти в них поддержку и защиту, Петр, не
задумываясь, арестовал на время стрелецкого начальника Шакловитого.
Седьмого августа вечером Софья собрала в Кремле значительную вооруженную
силу. Видя военные приготовления в Кремле, слыша зажигательные речи против
Петра, приверженцы царя (среди них были и стрельцы) дали ему знать об
опасности. Петр прямо с постели бросился на лошадь и с тремя провожатыми
ускакал в Троицкую Лавру. Из Лавры Петр и руководящие им лица потребовали
отчета в вооружениях 7 августа. В это время Софья пробует поднять стрельцов
и народ на Петра, но терпит неудачу. Стрельцы сами заставляют Софью выдать
Петру Шакловитого, которого он потребовал. Шакловитый подвергся допросу и
пыткам, повинился во многих умыслах против Петра в пользу Софьи, выдал
много единомышленников, но не признался в умысле на жизнь Петра. С
некоторыми близкими ему стрельцами он был казнен 11 сентября. Вместе с
участью друзей Софьи решилась и ее участь. Софья получила от Петра прямое
приказание на житье в Новодевичий монастырь, но в монахини не постриглась.
Так, осенью 1689 года кончилось правление Софьи. .
Начало единоличного правления.
C 1689 года Петр стал самостоятельным правителем безо всякой видимой
опеки над ним. Царь продолжает учиться кораблестроению и военному делу у
иностранцев, которые жили в немецкой слободе в Москве, и учился усердно, не
жалея своих сил. Иностранцы теперь же у Петра в роли не учителей, а друзей,
сотрудников и наставников. Петр теперь же свободно временами щеголял в
немецком платье, танцевал немецкие танцы и шумно пировал в немецких домах.
Петр часто стал бывать в слободе (в XVII веке иноземцы были выселены из
Москвы в подгородную слободу, которая получила название Немецкая), он даже
присутствовал на католическом богослужении в слободе, что, по древнерусским
понятиям, было для него вовсе неприлично. Сделавшись в слободе обычным
гостем, Петр нашел там и предмет сердечного увлечения Анну Монс. Мало-
помалу Петр, не выезжая из России, в слободе ознакомился с бытом
западноевропейцев и воспитал в себе привычку к западным формам жизни.
Но с увлечением слободой не прекратились прежние увлечения Петра -
воинские потехи и кораблестроение. В 1690 году мы видим большие маневры под
Пресбургом, потошной крепостью на Яузе.
| [pic] |
|Евдокия Лопухина,|
|первая жена Петра|
|I |
Все лето 1692 года Петр проводит в Переяславле, куда приезжает и весь
московский двор на спуск корабля. В 1693 году Петр с разрешения матери едет
в Архангельск, с увлечением катается по морю и основывает в Архангельске
верфь для постройки кораблей. Мать его, царица Наталья, умирает в начале
1694 года. В этом же 1694 году проходят маневры под деревней Кожуховом,
которые нескольким участникам стоили жизни. В1695 году, молодой Царь ясно
понимает все неудобства Архангельска, как военного и торгового порта,
понял, что не может быть обширной торговли около Ледовитого океана, который
большую часть времени покрыт льдами, и что Архангельск слишком удален от
центра государства - Москвы.
Иван V скончался в 1696 году, и Петр остался единственным самодержцем.
Первая война Петра с Турцией.
Между тем продолжались постоянные нападения татар на Русь и
обязательства, принятые в отношении союзников, вызвали в Московском
правительстве мысль о необходимости возобновить военные действия против
турок и татар. Первым опытом вождения настоящих войск стала для Петра война
с Турцией (1695-1700), которая владычествовала в Крыму и в южнорусских
степях. Петр рассчитывал отвоевать выход к Черному морю. В 1695 году война
началась походом Петра на крепость Азов. Весной регулярные Московские
войска в числе 30 тысяч реками Окой и Волгой дошли до Царицына, оттуда
перешли на Дон и явились под Азовом. Но сильный Азов, получая провиант и
подкрепления с моря, не сдался. Штурмы не удавались; русское войско
страдало от недостатка провианта и от многовластия (им командовали Лефорт,
Головин и Гордон). Петр, бывший сам в войске в качестве бомбардира
Преображенского полка, убедился, что Азов не взять без флота, который бы
отрезал крепость от помощи с моря. Русские отступили в сентябре 1695 года.
Неудача, несмотря на попытки ее скрыть, огласилась. Потери Петра были не
меньше потерь Голицына в 1687 и 1689 годах. Недовольство в народе против
иноземцев, которым приписывали неудачу, было очень велико. Петр не падал
духом, не прогнал иноземцев и не оставил предприятия. Впервые он показал
здесь всю силу своей энергии и в одну зиму, с помощью иноземцев, построил
на Дону, в устье реки Воронежа, целый флот морских и речных судов. Тогда же
был основан Таганрог, как база российского военного флота на Азовском море.
Части галер и стругов строили плотники и солдаты в Москве и в лесных
местах, близких к Дону. Эти части затем свозились в Воронеж и из них уже
собирались целые суда. На Пасху 1696 года в Воронеже уже были готовы 30
морских судов и более 1000 речных барок для перевозки войск. В Мае из
Воронежа Доном двинулось русское войско к Азову и вторично осадило его. На
этот раз осада была полной, ибо флот Петра не допускал к Азову турецких
кораблей. Петр сам присутствовал в войске
| [pic] |
|Франц Лефорт, |
|российский |
|адмирал (по |
|происхождению |
|швейцарец), |
|сподвижник Петра |
|I |
(в чине капитана) и, наконец, дождался счастливой минуты: 18 июля Азов
сдался на капитуляцию. Победа была отпразднована торжественным вступлением
войск в Москву, празднествами и большими наградами. Это была первая победа
молодого Петра, значительно укрепившая его авторитет. Однако он понял, что
Россия еще недостаточно сильна, чтобы прочно обосноваться на юге. Далее
Петр, заботясь о привлечении в Россию техников-иностранцев, решился создать
и русских техников. Пятьдесят молодых придворных были посланы в Италию,
Голландию и Англию, т.е. в страны, знаменитые тогда развитием мореплавания.
Высшее московское общество было неприятно поражено этим новшеством; Петр не
только сам сдружился с немцами, но желает, как видно, сдружить и других.
Еще больше поражены были русские люди, когда узнали, что сам Петр едет за
границу.
Поездка Петра в Европу.
Вскоре после возвращения в столицу в 1697 царь отправился с Великим
посольством за границу. Он был первым русским монархом, появившимся за
границей. Петр ехал инкогнито, в свите "великого посольства", под именем
Петра Алексеевича Михайлова, урядника Преображенского полка. Цель поездки
состояла в подтверждении древней дружбы и любви. Во главе посольства стояли
генералы Франц Лефорт и Федор Алексеевич Головин. При них было 50 человек
свиты. Москву и государство Петр оставил на руки Боярской думы. И вот через
Ригу и Либаву посольство отправилось в Северную Германию. В Риге,
принадлежавшей шведам, Петр получил ряд неприятных впечатлений и от
населения (которое дорого продавало продукты русским), и от шведской
администрации. Губернатор Риги (Дальберг) не допустил русских к осмотру
укреплений города, и Петр посмотрел на это как на оскорбление. Зато в
Курляндии прием был радушнее, а в Пруссии курфюрст Фридрих встретил русское
посольство чрезвычайно приветливо. В Кенигсберге для Петра и послов дан был
ряд праздников. Между весельем Петр серьезно занимался изучением артиллерии
и получил от прусских специалистов диплом, признавший его за искусного
огнестрельного художника. После некоторых экскурсий по Германии Петр
отправился в Голландию. В Голландии Петр прежде всего направился в городок
Саардам; там были знаменитые корабельные верфи. В Саардаме Петр принялся
плотничать и кататься по морю. Далее Петр переехал в Амстердам, где он
учился кораблестроению на Ост-Индской верфи. Потом следовали Англия,
Австрия и, когда Петр собирался в Италию, из Москвы пришло известие о новом
бунте стрельцов. Хотя скоро пришло донесение, что бунт подавлен, однако
Петр поспешил домой. По дороге в Москву, проезжая через Польшу, Петр
виделся с новым польским королем Августом II, встреча их была очень
дружественная (Россия сильно поддерживала Августа при выборах на польский
престол). Август предложил Петру союз против Швеции, и Петр, наученный
неудачей своих антитурецких планов, не ответил таким отказом, как ответил
ранее в Пруссии. Он в принципе согласился на союз. Так, за границу повез он
мысль об изгнании из Европы, турок, а из-за границы привез мысль о борьбе
со Швецией за Балтийское море.
| [pic] |
|Юный Петр (немецкая|
|гравюра) |
Что же дало заграничное путешествие? Результаты его очень велики: во-
первых, оно послужило для сближения Московского государства с Западной
Европой, во-вторых, окончательно выработало личность и направление самого
Петра. Для Петра путешествие было последним актом самообразования. Он желал
получить сведения по судостроению, а получил сверх того массу впечатлений,
массу знаний. Более года Петр пробыл за границей, и, осознав превосходство
запада, он решился поднять свое государство путем реформ. По возвращению в
Москву 25 августа 1968 года, Петр немедленно начинает реформы. Вначале он
начинает с культурных новшеств, а потом чуть позднее проводит реформы
государственного устройства
Начало реформ в России.
За границей в основном сложилась политическая программа Петра. Ее
конечной целью стало создание регулярного полицейского государства,
основанного на всеобщем ему служении, государство понималось как "общее
благо". Сам царь считал себя первым слугой отечества, который собственным
примером должен был учить подданных. Нетрадиционное поведение Петра, с
одной стороны, разрушало веками складывавшийся образ государя как
сакральной фигуры, а с другой - вызывало протест у части общества (прежде
всего у старообрядцев, которых Петр жестоко преследовал), видевшей в царе
антихриста.
Покончив со стрельцами, Петр вознамерился ослабить власть бояр. Реформы
Петра начались с введения иностранного платья и приказа брить бороды всем,
кроме крестьян и духовенства. Так изначально русское общество оказалось
разделенным на две неравные части: для одной (дворянство и верхушка
городского населения) предназначалась насаждаемая сверху европеизированная
культура, другая сохраняла традиционный уклад жизни. В 1699 была также
осуществлена реформа календаря. В Амстердаме была создана типография для
издания светских книг на русском языке, основан первый русский орден - Св.
апостола Андрея Первозванного. Царь поощрял обучение ремеслам, создавал
многочисленные мастерские, приобщая русских людей (часто в принудительном
порядке) к западному стилю жизни и труда. Страна остро нуждалась в
собственных квалифицированных кадрах, и поэтому царь распорядился отправить
на учебу за границу юношей из знатных семейств. В 1701 в Москве была
открыта Навигацкая школа. Началась и реформа городского управления. После
смерти в 1700 патриарха Адриана нового патриарха избирать не стали, и Петр
создал Монастырский приказ для управления церковным хозяйством. Позднее
вместо патриарха было создано синодальное правление церковью, сохранявшееся
до 1917. Одновременно с первыми преобразованиями интенсивно шла подготовка
к войне со Швецией.
Война со шведами.
В сентябре 1699 года в Москву приехал польский посол Карловиц и
предложил Петру от имени Польши и Дании военный союз против Швеции. В
ноябре договор был заключен. Однако, в ожидании мира с Турцией, Петр не
вступал в уже начавшуюся войну. 18 августа 1700 года было получено известие
о заключении 30-летнего перемирия с Турцией. Царь рассудил, что Балтийское
море для выхода на Запад важнее, нежели Черное. 19 августа 1700 года Петр
объявил войну Швеции (Северная война 1700-1721).
Война, главной целью которой было закрепление России на Балтике,
началась с поражения русской армии под Нарвой в ноябре 1700 года. Однако
этот урок пошел Петру впрок: он понял, что причина поражения прежде всего в
отсталости русской армии, и с еще большей энергией принялся за ее
перевооружение и создание регулярных полков, сперва путем сбора "даточных
людей", а с 1705 с помощью введения рекрутской повинности. Началось
строительство металлургических и оружейных заводов, поставлявших для армии
высококачественные пушки и стрелковое оружие. Множество церковных колоколов
было перелито на пушки, а на конфискованное церковное золото закуплено
оружие за границей. Петр собрал огромную армию, поставив под ружье
крепостных крестьян, дворян и монахов, и в 1701-1702 вплотную подступил к
важнейшим портовым городам восточной Балтики. В 1703 его войско захватило
болотистую Ингерманландию (Ижорскую землю), и там 16 мая, в устье реки Невы
на острове переименованным Петром из Янни-Саари в Люст-Эйланд (Веселый
остров), была заложена новая столица, названная в честь апостола Петра
Санкт-Петербургом. Этот город по замыслу Петра должен был стать образцовым
городом-"парадизом".
В эти же годы Боярскую думу сменила состоявшая из членов ближайшего
окружения царя Консилия министров, наряду с московскими приказами в
Петербурге создавались новые учреждения.
Шведский король Карл XII воевал в глубине Европы с Саксонией и Польшей
и пренебрегал угрозой со стороны России. Петр не терял времени: в устье
Невы возводились крепости, на верфях, оборудование для которых было
привезено из Архангельска, строились корабли, и вскоре на Балтийском море
возник мощный российский флот. Русская артиллерия после коренного ее
преобразования сыграла решающую роль при взятии крепостей Дерпт (ныне
Тарту, Эстония) и Нарва (1704). В гавани близ новой столицы появились
голландские и английские корабли. В 1704-1707 царь прочно закрепил русское
влияние в Курляндском герцогстве.
| [pic] |
|Шведский король |
|Карл XII |
Карл XII, заключив в 1706 мир с Польшей, предпринял запоздалую попытку
сокрушить российского соперника. Он перенес войну из Прибалтики в глубь
России, намереваясь взять Москву. Поначалу его наступление шло успешно,
однако отступавшая русская армия обманула его хитрым маневром и нанесла
серьезное поражение у Лесной (1708). Карл повернул к югу, и 27 июня 1709
года его армия была полностью разгромлена в битве под Полтавой. На поле боя
осталось до 9000 убитых, а 30 июня оставшаяся в живых часть армии (16 тысяч
солдат) сложила оружие. Победа была полной - одна из лучших армий того
времени, девять лет наводившая ужас на всю Восточную Европу, перестала
существовать. В погоню за бежавшим Карлом XII Петр отправил два драгунских
полка, но он успел бежать в турецкие владения.
После совета под Полтавой фельдмаршал Шереметев отправился осаждать
Ригу, а Меньшиков, также пожалованный в фельдмаршалы, отправился в Польшу -
воевать против ставленника шведов Лещинского, провозглашенного вместо
Августа польским королем. Сам Петр отправился в Польшу и Германию,
возобновил союз с Августом и заключил оборонительный союз против Швеции с
прусским королем.
12 июня 1710 года Апраксин взял Выборг, 4 июля Шереметев захватил Ригу,
а 14 августа капитулировал Пернов. 8 сентября генерал Брюс вынудил к сдаче
Кексгольм (древнерусскую Карелу), таким образом завоевание Карелии было
завершено. Наконец, 29 сентября пал Ревель. Лифляндия и Эстляндия были
очищены от шведов и перешли под власть России.
Война с Турцией и завершение Северной войны.
Однако Карл XII еще не был побежден окончательно. Находясь теперь в
Турции, он прилагал усилия к тому, чтобы поссорить ее с Петром и навязать
России войну на юге. 20 октября 1710 года турки разорвали мир. Война с
Турцией (1710-1713) протекала неудачно: в Прутском походе (1711) Петр
вместе со всей своей армией был окружен и вынужден был заключить мирный
договор, отказавшись от всех прежних завоеваний на юге. По договору Россия
возвращала Турции Азов и уничтожала Таганрогскую гавань. Договор был
заключен 12 июля 1711 года.
| [pic] |
|Александр |
|Меньшиков, |
|сподвижник Петра |
|I |
Были возобновлены военные действия на севере, где шведский фельдмаршал
Магнус Густафсон Штейнбок собрал большую армию. Россия и ее союзники
разгромили Штейнбока в 1713 году. На Балтийском море у мыса Гангут 27 июля
1714 года русский флот разгромил шведскую эскадру. Вслед за тем был
захвачен остров Аланд, находившийся в 15 милях от Стокгольма. Известие об
этом привело в ужас всю Швецию, однако Петр не стал злоупотреблять своим
счастьем и вернулся с флотом в Россию. 9 сентября царь торжественно въехал
в Петербург. В сенате Петр рапортовал князю Ромодановскому о Гангутском
сражении и был пожалован в вице-адмиралы.
30 августа 1721 года был подписан Ништадтский мир: Россия получила
Лифляндию (с Ригой), Эстляндию (с Ревелем и Нарвой), часть Карелии,
Ижорскую землю и другие территории, а Швеции возвращалась Финляндия.
В 1722-1723 Петр провел успешную кампанию против Персии, захватив Баку
и Дербент.
Реформа управления.
Перед отправлением в Прутский поход, Петр основал Правительствующий
сенат, имевший функции главного органа исполнительной, судебной и
законодательной власти. С 1717 началось создание коллегий - центральных
органов отраслевого управления, основанных принципиально иначе, чем
старомосковские приказы. Новые органы власти - исполнительные, финансовые,
судебные и контрольные - создавались и на местах. В 1720 был издан
Генеральный регламент - детальная инструкция по организации работы новых
учреждений.
| [pic] |
|Петр I Великий - |
|первый российский|
|император |
В 1722 Петр подписал Табель о рангах, определившую порядок организации
военной и статской службы и действовавшую вплоть до 1917. Еще ранее, в
1714, был издан Указ о единонаследии, уравнявший в правах владельцев
поместий и вотчин. Это имело важное значение для формирования российского
дворянства как единого полноценного сословия. В 1719 по приказу Петра
губернии были разбиты на 50 провинций, состоявшие из дистриктов.
Но первостепенное значение для социальной сферы имела податная реформа,
начатая в 1718. В России в 1724 году была введена подушная подать с лиц
мужского пола, для чего проводились регулярные переписи населения ("ревизии
душ"). В ходе реформы была ликвидирована социальная категория холопов и
уточнен социальный статус некоторых других категорий населения.
В 1721 году 20 октября, после окончания Северной войны Россия была
провозглашена империей, а Сенат удостоил Петра титулами "Отец отечества" и
"Император", а также "Великий".
Отношения с церковью.
Петр и его военачальники исправно возносили с поля брани хвалу
Всевышнему за свои победы, но отношения царя с Православной церковью
оставляли желать лучшего. Петр закрывал монастыри, присваивал церковное
имущество, позволял себе кощунственно глумиться над церковными обрядами и
обычаями. Его церковная политика вызывала массовые протесты староверов-
раскольников, считавших царя антихристом. Петр жестоко их преследовал.
Патриарх Адриан умер в 1700, и преемник ему назначен не был. Патриаршество
было упразднено, в 1721 был учрежден Святейший Синод, государственный орган
управления церковью, состоявший из архиереев, но руководимый мирянином
(обер-прокурором) и подвластный монарху.
Преобразования в экономике.
Петр I отчетливо понимал необходимость преодоления технической
отсталости России и всячески способствовал развитию русской промышленности
и торговли, в том числе внешней. Его покровительством пользовались многие
купцы и промышленники, среди которых наиболее известны Демидовы. Было
построено много новых заводов и фабрик, возникли новые отрасли
промышленности. Россия даже экспортировала оружие в Пруссию.
| [pic] |
|Витус Беринг, |
|российский |
|мореплаватель (по|
|происхождению |
|датчанин), |
|приглашенный на |
|службу Петром |
Приглашались иностранные инженеры (около 900 специалистов прибыли с Петром
из Европы), немало молодых россиян отправились за границу изучать науки и
ремесла. Под наблюдением Петра были изучены российские рудные залежи; в
горном деле был достигнут немалый прогресс. Была спроектирована система
каналов, и один из них, соединивший Волгу с Невой, был прорыт в 1711.
Строились флоты, военный и торговый. Однако ее развитие в условиях военного
времени привело к приоритетному развитию отраслей тяжелой индустрии,
которые по окончании войны существовать без поддержки государства уже не
могли. Фактически закрепощенное положение городского населения, высокие
налоги, насильственное закрытие Архангельского порта и некоторые другие
правительственные меры не благоприятствовали развитию внешней торговли. В
целом продолжавшаяся в течение 21 года изнурительная война, требовавшая
крупных капиталовложений, получаемых в основном путем чрезвычайных налогов,
привела к фактическому обнищанию населения страны, массовым побегам
крестьян, разорению торговцев и промышленников.
Преобразования в области культуры.
| [pic] |
|Екатерина |
|Алексеевна (Марта |
|Скавронская), |
|вторая жена Петра |
|I. После его |
|смерти - |
|российская |
|императрица |
|[pic] |
|Елизавета |
|Петровна, дочь |
|Петра I, |
|впоследствии |
|российская |
|императрица |
Время Петра I - это время активного проникновения в русскую жизнь элементов
светской европеизированной культуры. Стали появляться светские учебные
заведения, основана первая русская газета. Успех по службе Петр поставил
для дворян в зависимость от образования. Специальным указом царя были
введены ассамблеи, представлявшие новую для России форму общения между
людьми. Особое значение имело строительство каменного Петербурга, в котором
принимали участие иностранные архитекторы и которое осуществлялось по
разработанному царем плану. Им создавалась новая городская среда с
незнакомыми прежде формами быта, времяпрепровождения. Изменилось внутреннее
убранство домов, уклад жизни, состав питания и пр. Постепенно в
образованной среде складывалась иная система ценностей, мировосприятия,
эстетических представлений. Были введены арабские цифры, гражданский шрифт,
учреждались типографии, появилась первая российская газета. Науки всемерно
поощрялись: открывались школы, переводились книги по науке и технике, в
1724 году была основана Академия наук (открылась в 1725).
Личная жизнь царя.
В возрасте шестнадцати лет Петра женили на Евдокии Лопухиной, но он прожил
с ней едва ли неделю. Она родила ему сына Алексея, наследника престола.
Известно, что Петр перенес свою нелюбовь к Евдокии на ее сына царевича
Алексея. В 1718 Алексея заставили отречься от права на престол. В том же
году его судили, обвинив в заговоре против государя, признали виновным и
умертвили в Петропавловской крепости. Со времени возвращения из Великого
посольства Петр окончательно порвал с нелюбимой первой женой. Впоследствии
он сошелся с пленной латышкой Мартой Скавронской (будущая императрица
Екатерина I), с которой венчался в 1712, которая с 1703 была его
фактической женой. В этом браке родилось 8 детей, но кроме Анны и
Елизаветы, все они умерли в младенчестве. В 1724 она была коронована как
императрица, Петр планировал завещать ей престол. В 1722 Петр издал закон о
престолонаследии, согласно которому самодержец мог назначать себе
преемника. Сам Петр этим правом не воспользовался.
Сам Петр умер 28 января (8 февраля) 1725 года в 6 часов утра на руках
Екатерины в Санкт-Петербурге от болезни мочеиспускательных органов, не
оставив завещания. 2 февраля его труп забальзамировали, а 8 марта погребли
в Петропавловском соборе в Петербурге.
На трон взошла его жена Екатерина (правила в 1725-1727).
Итоги петровских реформ.
Важнейшим результатом преобразований Петра было преодоление кризиса
традиционализма путем модернизации страны. Россия стала полноправной
участницей международных отношений, проводившей активную внешнюю политику.
Значительно вырос авторитет России в мире, а сам Петр стал для многих
образцом государя-реформатора. При Петре были заложены основы русской
национальной культуры. Царь создал также систему управления и
административно-территориального деления страны, сохранявшуюся в течение
долгого времени. Вместе с тем, главным инструментом проведения реформ было
насилие. Петровские реформы не только не избавили страну от сложившейся
ранее системы социальных отношений, воплощенной в крепостничестве, но,
наоборот, консервировали и укрепили его институты. В этом заключалось
главное противоречие петровских реформ, предпосылки будущего нового
криз | |
