|
Реферат: Економічне становище в Україні в 50-60-х роках ХХ століття (История)
1. ВІДБУДОВА ТА РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ У 50-Х – 60-Х РОКАХ
Відбудова та розвиток господарства України в повоєнні роки відбувалися
в умовах, коли всі українські землі (крім крайніх західних, що залишилися у
складі Польщі) опинилися у межах однієї держави. Територія України на
кінець 1945 р. розширилася до понад 580 тис. км2. У 1954 р. до України
включено Крим.
Після війни залишилося лише 17% довоєнної кількості робітників, а весь
промислово-виробничий потенціал становив 48% проти 1940 р. У 1950 р. цей
показник становив 81%. Протягом 50—б0-х років гострої нестачі робочої сили
не відчувалося внаслідок відносного аграрного перенаселення, особливо у
західних областях. У структурі зайнятості істотних змін не відбулося.
Більшість робітників працювало у галузях матеріального виробництва (81,5% в
1960 р.). У промисловості, будівництві, на транспорті було зайнято 38,8%.
Зберігалася висока частка зайнятих у сільському господарстві — 42,7%, а у
сфері торгівлі, послуг, державного управління — 18,5%.
Господарство розвивалося на основі директивних п'ятирічних планів:
п'ятого (1951—1956 рр.), шостого (1956—1960 рр.). сьомого (1961 —1965 рр.)
У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що у
СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму,
який можна побудувати в одній країні. Ідея догнати і перегнати
індустріальні країни була підтримана М. С. Хрущовим, який проголосив курс
на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне
рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від
США, інших економічно розвинених країн. Результатом функціонування командно-
адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була
екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за
довоєнною схемою.
Значні втрати господарства України в роки другої світової війни
зумовили низький вихідний рівень порівняно з іншими країнами. У 1945 р. в
Україні було вироблено лише 26 % промислової, 49% сільськогосподарської
довоєнної продукції, товарообіг зменшився до ,31 %.У СРСР ці показники
становили відповідно 92, 60, 45 %.
Відбудова господарства продовжувалася до 1950 р. Швидкими темпами
розвивалася промисловість — 34,6 % щорічно при 22—23 % по СРСР. Перевага
надавалася базовим галузям промисловості: паливній, металургійній,
електроенергетичній, машинобудівній. Було відбудовано та побудовано понад 2
тис. підприємств.
3 відновленням у 1951 р. довоєнних масштабів виробництва чавуну,
сталі, коксу Україна зайняла одне з провідних місць у Європі з виробництва
чорних металів. У паливній промисловості було створено нові галузі —
газову, буро-вугільну. Розширилася мережа газопроводів, зокрема побудовано
газопровід Дашава — Київ. Проте у структурі палива перевага надавалася
вугіллю (понад 90 %) Значних успіхів досягло
машинобудування. Парк верстатів збільшився у 2 рази. Зросло виробництво
спеціалізованих верстатів-автоматів, напівавтоматів, почали випускати
автоматичні верстатні лінії. Інтенсивно розвивалося виробництво машин для
важкої промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства,
енергетичного та електротехнічного устаткування. Перші кроки були зроблені
в авіабудуванні (Київський авіаційний завод)Первістками автомобільної
промисловості стали Одеський автоскладальний і Львівський автобусний
заводи. У 1950 р. було випущено перші 18 тис. вантажних машин.
Зростав обсяг перевезень всіма видами транспорту. В 1950 р.
вантажооборот залізниць перевищив довоєнний рівень на 22,9 %, морського
транспорту — на 50, автомобільного — на 117 %.
Певні досягнення були у легкій промисловості: створено шовкове виробництво,
освоєно випуск меланжевих, тонкосуконних тканин, капронових панчіх. Однак
виробництво легкої і харчової промисловості не досягло довоєнного рівняв
(відповідно 79 і 80 %). Однією з причин було обмеження асигнувань і
розпорошення їх на відбудову невеликих підприємств.
Розпочалася індустріалізація в західних областях України. Розширилися
старі виробництва: видобуток нафти (район м. Долини), природного газу
(Дашавське, Угорське, Більче-Волинське родовища у Львівській області).
Відкриті перші робочі пласти у Львівсько-волинському кам'яновугільному
басейні. Створено нові галузі промисловості, зокрема виробництво автобусів,
радіоапаратури. У 1950 р. промислове виробництво становило 10 %
загальноукраїнського проти 3 % у 1940 р.
Важливою проблемою відбудови країни були капіталовкладення. США відмовили
у наданні кредитів Радянському Союзні який не став учасником плану
Маршалла. Поставки за рахунок репарацій з Німеччини були незначними.
Допомога Україні з-за кордону від УНРРА становила 194,2 млн дол. США.
Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. За 1946—1950рр. у
промисловість. будівництво, транспорт і зв'язок України було вкладено 4,9
млн крб. державних інвестицій, а разом з кооперативними підприємствами.
колгоспами — 7,1 млн крб. Частка промисловості та будівництва в загальному
обсязі капіталовкладень становила 55,7.Інвестиції на 85,7 % направлялися у
важку промисловість. На господарство республіканського підпорядкування
припадало 11%, на господарство союзного підпорядкування — 89 % загального
обсягу капітальних вкладень.
У 50-х — першій половині 60-х років основні напрями економічної
політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими, порівняно з
західними країнами, темпи економічного зростання України, хоча після 1950
р. вони помітно сповільнилися. За 1951—1958 рр. промислова продукція
щорічно зростала на 12,3%, національний доход — на 11,7%, за 1959— 1965 рр.
— відповідно на 8,8 і 7 %. У структурі суспільного виробництва в 1960 р. за
виробленим національним доходом (у СРСР його обліковували без невиробничої
сфери) частка промисловості становила 47,9 %, сільського господарства —
29,1, транспорту і зв'язку — 4,7, будівництва — 8,2, торгівлі —11,1%.
У паливній промисловості перевага залишалася за вугіллям протягом
1951—1965 рр.. було введено в дію 324 шахти, видобуток вугілля зріс майже у
2,4 раза. На розвитку галузі у 60-х роках позначилися несприятливі гірничо-
геологічні умови: глибинна розробка досягала 700 м, що ускладнювало
видобуток і підвищувало ціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості
здійснювався в усіх басейнах — Донецькому, Львівсько -Волинському.
Дніпровському буровугільному.
Більш швидкими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова
галузі(за 50-ті роки в 7,3 і 9,2 раза, за першу половину 60-х — в 3,6 і 2,7
раза). Частка нафти і газу в структурі палива збільшилася до 27 % у 1965 р.
порівняно з 9 % у 1958 р. Центр видобутку нафти і газу поступово
перемішувався у Дніпровсько-Донецький район (53,8 % в 1965 р.).Майже
половина кількості газу споживалася на електростанціях. Незначну його
кількість використовували як хімічну сировину, технологічне паливо, для
комунально-побутових потреба
Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному великими
державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій
(ГЕС) v виробництві електроенергії зменшилася до 6.6 % у 1965 р. проти 20 %
у 1950 р.
Порівняно з довоєнними роками зросло значення металургії. У 1965 р.
видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 р. у 4 рази. виплавлення
чавуну — в 3,5, сталі — в 1,4, виробництво прокату — 3.7, труб сталевих — в
3,1 раза. Почали виплавляти сталі більше, ніж чавуну. Було побудовано і
здано в експлуатацію за 1951—1965 рр. 27 доменних, 38 мартенівських печей,
62 прокатних і трубних станів.
Важлива роль в індустріальному комплексі належала машинобудуванню та
металообробці, середньорічні темпи зростання яких становили у 50-х роках
16.5 %. Зменшення їх частки в галузевій структурі промисловості
пояснювалося конверсією і тим, що воєнну продукцію в офіційній статистиці
не показували. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів
машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів,
крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів,
трансформаторів. автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів,
магнітофонів, мотовелосипедів, холодильників, пральних машин, пилососів. До
середини 60-х років було освоєно виробництво синтетичних алмазів.
великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок.
авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів,
літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких
пресів. Кременчуцький і Запорізький автомобільні. Львівський телевізорний.
Сумський електронних мікроскопів. Київський електронно-обчислювальних
машин. Хмельницький трансформаторних підстанцій. Україна займала провідне
місце у СРСР за обсягом виробництва сільськогосподарських машин. Лише за
1960—1965 рр. було побудовано 22 заводи. На 1965 р. було понад 1 тис.
машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25 % зайнятих у
промисловості.
Прискореними темпами розвивалася хімічна промисловість (16,7 %
середньорічних у 1960—1965 рр.). Збудовано Лисичанський хімічний комбінат.
Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат.
Дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна. Однак асортимент
хімічної продукції залишався практично незмінним (мінеральні добрива,
сірчана кислота, сода, хімічні волокна). Повільно розвивалося виробництво
полімерних матеріалів.
Значно зросла і зміцніла промисловість будівельних матеріалів. було
освоєно виробництво нових марок цементу "700" і "800", керамічних труб ,
опор для ліній електропередач, стінових панелей. Створена нова галузь —
великопанельне домобудування.
Вводилися в дію нові потужності у легкій і харчовій промисловості:
Артемівська, Переяслав-Хмельницька, Миколаївська (Львівська обл.)
Кіровоградська швейні фабрики. Луганська взуттєва. Херсонський бавовняний,
Житомирський і Рівненський льонокомбінати. Лише за 1959—1965 рр. було
споруджено понад 300 нових і реконструйовано більш як 400 підприємств.
Освоєно випуск нетканих матеріалів, штучного хутра, трикотажних виробів із
хімічних волокон.
Наприкінці 50-х років розпочалася комплексна реконструкція
залізничного транспорту на основі електрифікації та впровадження теплової
тяги. З 1954 р. цей вид транспорту став рентабельним. Через Україну йшла
продукція у 81 країну світу. Зріс вантажооборот морського, автомобільного,
повітряного транспорту.
Змінилася географія промисловості. З'явилися нові промислові центри:
Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася частка
Донецько-Придніпровського, зросла — Південно-західного і Південного
економічних районів. Їх співвідношення у 1965 р. становило відповідно 60,7,
27,4 і 11,9%. Продовжувалася індустріалізація шести західних областей, де
протягом 50-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. У 1965
р. ці області давали 8,9 % валової промислової продукції республіки (за
вартістю).
В 1950—1965 рр. у господарство України було вкладено 74,4 млрд крб.
Державні кошти становили близько 70%,підприємств — 10. колгоспів — 12,
населення — 8 %. Структура розподілу інвестицій залишалася непродуктивною.
На обладнання спрямовувалося у 50-х роках лише 20—30 %, у першій половині
60-х років — 28 % всіх капіталовкладень, решта — на будівельно-монтажні
роботи. За сферами господарства капітальні вкладення розподілялися так:
матеріальне виробництво -67,5 %, з них: промисловість — 39.3, сільське
господарство —16, будівельна індустрія — 2,4, транспорт і зв’язок — 9,8;
нематеріальне виробництво — 32.5 %, з них: житло — 19.1. торгівля, освіта,
наука, охорона здоров'я та ін. — 13,4 %.
Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної
оснащеності. З другої половини 50-х років було розпочато механізацію та
автоматизацію виробничих процесів. У вугільній промисловості
удосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і вибивання
вугілля (на 98 %), навалка його в лавах (на 75 %). У доменному та
сталеплавильному виробництві будували печі з великим корисним об'ємом,
використовували засоби автоматизації на контрольних операціях заходом
плавлення, почали застосовувати киснево-конверторний спосіб виплавляння
сталі, а також випуск сплавів для авіаракетної промисловості. На
машинобудівних підприємствах застосовували автоматику та напівавтоматику
електрозварювання, нові технологічні способи прискорення обробки металу.
Рівень механізації на залізничному транспорті підвищився у 1960 р. до 60 %,
річковому — до 78, морському — до 68,5 %. Лише в 1959— 1965 рр. було
створено близько 4 тис. нових типів машин, механізмів. апаратів і
матеріалів. Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки і
зняли з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встановлено
понад 40 тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, впроваджено 813
автоматичних і напівавтоматичних ліній. У 1965 р. у промисловості України
налічувалося 14 автоматизованих підприємств і 4 комплексно-автоматизовані
електростанції, 9343 механізовані й автоматизовані лінії, було комплексно
механізовано й автоматизовано 2527 дільниць, 1790 цехів, 431 підприємство.
Зросла продуктивність праці.
Проте успіхи промислового виробництва були недостатніми порівняно з
потребами розвитку країни і світовим досвідом. Ефективність
капіталовкладень і фондовіддача знижувались, а капталоємність зростала.
З'явилася тенденція зниження рентабельності. Зростання національного доходу
було нижче за союзний. На кожен карбованець основних фондів він зменшився з
2 у 1953 р. до 1,5 крб. у 1965 р. Внаслідок низьких норм амортизації
капіталу (6 % на рік) машини, устаткування списували кожні 16—17 років, а
третину обладнання застосовували аж до фізичного знищення.
Повільно впроваджували досягнення науково-технічного прогресу.
Винахідництво недостатньо стимулювалося матеріально, практично не існувало
патентного права. Незбалансовано розвивалися різні галузі. Швидше зростали
фондоємні галузі важкої промисловості. Відставали від потреб зв'язок,
житлове будівництво. Залізниці республіки обслуговувалися електро- і
тепловозною тятою на 59 %. Лише третина доріг мала тверде покриття. Не
забезпечували потреби країни автомобільна, авіаційна, приладобудівна
галузі. Хімічна промисловість відставала за виробництвом синтетичних
волокон, пластмас. Посилилася диспропорція між важкою і легкою
промисловістю. Інвестиції в останню становили до 12—15 % всіх промислових
капіталовкладень. Хронічно бракувало споживчих товарів. Неповністю
використовувалися виділені капіталовкладення. Тільки в 1965 р. в Україні
було не завершено 52 об'єкти.
Гальмувала економічний розвиток система управління та планування
промисловості. Протягом другої половини 40-х — початку 50-х років
господарство України контролювалося галузевими загальносоюзними, союзно-
республіканськими і республіканськими міністерствами (у березні 1946 р.
Народні комісаріати були перетворені на міністерства).
Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни.
Було проголошено курс на прискорений розвиток легкої промисловості. У 1954
р. створено союзно-республіканські міністерства чорної металургії та
вугільної промисловості України. У 1956 р. перетворені з союзних на союзно-
республіканські міністерства будівництва підприємств металургії та хімічної
промисловості, будівництва підприємств вугільної промисловості. Створено
міністерство будівництва УРСР- Протягом 1953—1956 рр. у республіканське
підпорядкування перейшло близько 10 тис. підприємств і організацій. Частка
продукції республіканської промисловості зросла до 76 % проти 34% у 1953 р.
Розширилися права директорів підприємств у плануванні виробництва,
реконструкції, будівництва, затвердженні штатів.
Середина 50-х років стала періодом кризи старого управління та планування.
Внаслідок реформи 1957р. керівництво промисловістю було передано
раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю на своїй
території незалежно від профілю. Держплан здійснював лише загальне
керівництво, планування та координації у всесоюзному масштабі. Розробку
планів починала на підприємствах продовжували у раднаргоспах, потім у
Держплані республіки Держплані СРСР. Основними методами планування
залишався балансовий. Почали впроваджувати економіко-математичні методи
моделі. За основний показник ефективності господарства приймалося
співвідношення приросту національного доходу в порівняних цінах і
капітальних вкладень у сферу матеріального виробництва. Проте реформі не
підлягали воєнна промисловість та енергетика. Уряд вважав, що реформа
допоможе раціональніше використовувати ресурси, подолати галузеву
роз'єднаність і відомчі бар'єри.
На території України було створено 11 районів: Київський, Харківський.
Львівський, Вінницький, Ворошиловградський, Дніпро петровський,
Херсонський, а у 1960 р. — ще три: Кримський, Полтавський, Черкаський.
Майже вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР.
У рамках раднаргоспів підприємства або безпосередньо підпорядковувались
галузевим управлінням, або через трести і комбінати. Триланкова система
застосовувалась у легкій, м'ясо-молочній, харчовій промисловості. У 1960 р.
було створено республіканські раднаргоспи, в 1962 р. — Раду народного
господарства СРСР і укрупнено районні раднаргоспи. Замість 14 раднаргоспів
створено 7.
Посилилась концентрація виробництва. В 1957—1960 рр. об'єднано 800 фабрик і
заводів у 400 укрупнених підприємств. На початку 60-х років з однотипним
підприємств виникли виробничі об'єднання, що користувались правом юридичної
особи і працювали як госпрозрахункові (перше — взуттєва фірма "Прогрес" у
Львові).
У березні 1962 р. розпочалася перебудова управління сільським
господарством. Створювалися виробничі колгоспно-радгоспні управління
(об'єднували 2—3 радгоспи). Це призвело до ускладнення виробництва і
виникнення нових труднощів і проблем. У межах єдиного народногосподарського
комплексу СРСР раднаргоспи не забезпечували єдність технічної політики, не
розв'язували комплексно господарські проблеми. Порушилося централізоване
керівництво галузями промисловості. Реформи наприкінці 50-х — першої
половини 60-х років припинились з усуненням М. С. Хрущова від влади у 1964
р.
Нове керівництво знищило всі елементи політичного плюралізму, зміцнило
командно- адміністративну систему управління суспільством. Проте економічні
труднощі посилили соціальну напруженість у країні і потребували
вдосконалення методів керівництва господарством. Тому в 1965 р. розпочалася
перебудова, завданням якої був перехід від адміністративних до економічних
методів управління господарством на основі постанов партії й уряду.
Передбачалося здійснити систему заходів, спрямованих на вдосконалення форм
поєднання територіального і галузевого принципів управління,
централізованого
планового керівництва економікою і господарської самостійності підприємств,
посилення стимулювання виробництва.
За програмою реформ управління господарством було ліквідовано раднаргоспи
і відновлено систему управління через союзні та союзно-республіканські
міністерства. На кінець 1965 р. у СРСР налічувалося 18 загальносоюзних і 13
союзно-республіканських промислових міністерств, а також республіканське
міністерство місцевої промисловості. Створено управління матеріально-
технічного постачання нафтовидобувної, нафтопереробної і нафтохімічної
промисловості. Внаслідок подальшої реорганізації в Україні діяло 22 союзно-
республіканських і 7 республіканських міністерств: автомобільного
транспорту і шосейних шляхів, будівництва, комунального господарства,
місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального
забезпечення. Союзно-республіканські міністерства й управління були
підпорядковані однойменним міністерствам СРСР і Раді Міністрів СРСР.
Удосконалення планування передбачало скорочення кількості планових
показників до 8 (фонд заробітної плати, впровадження нової техніки, обсягу
централізованих капітальних вкладень, введення в дію виробничих потужностей
і основних фондів та ін.). Решту показників підприємства мали визначати
самостійно, зокрема продуктивність праці, кількість працюючих, зарплату,
собівартість продукції тощо. Було здійснено перехід від показників обсягу
валової та товарної до реалізованої продукції, одержаного прибутку і
виконання завдань поставок. Оцінка ефективності господарсько-фінансової
діяльності підприємств визначалася показниками прибутку, рентабельності.
Зросло значення системи економічного стимулювання. заснованої на таких
інструментах, як ціноутворення, кредитування. преміювання. На підприємствах
утворювалися фонди матеріального заохочення, соціально-культурних заходів
та житлового будівництва, було прийнято Положення про соціалістичне
державне виробниче підприємство.
Завданням Держплану УРСР була розробка планів розвитку господарства усіх
галузей союзно-республіканського і республіканського підпорядкування і
пропозицій щодо планування роботи підприємств загальносоюзного
підпорядкування. Декларувалась стабільність планових завдань. Основною
формою планування мав стати п'ятирічний план з розробкою найважливіших
завдань по роках з орієнтацією на кінцеві результати діяльності. Основним
методом планування залишався балансовий за основними вилами продукції,
ширше використовували про грамно-цільовий і економіко-матема-тичний методи.
Економічні експерименти в Україні розпочалися в 1964 р. на підприємствах
швейної, машинобудівної, вугільної, приладобудівної та легкої промисловості
Львівського раднаргоспу. В 1966 р. на нові умови роботи перейшло 100
підприємств, у 1970 р. — 8,2 тис. (83 %), які давали 92 % обсягу продукції.
2. СІЛЬСКЕ ГОСПОДАРСТВО УКРАІНИ У 50-Х - 60Х РОКАХ
На початку 50-х років низька продуктивність сільського господарства
залишалася. В 1950—1953 рр. загальний обсяг продукції зріс лише на 2 %, а
землеробства зменшився на 1 %.
Поворотним пунктом у розвитку сільського господарства став вересень
1953—1955 рр., коли змінилася аграрна політика держави. Основні заходи були
спрямовані на підвищення матеріальної заінтересованості колгоспів,
збільшення державних асигнувань на потреби села, поліпшення технічного і
кадрового забезпечення села.
З січня 1954 р. діяли постійні погектарні норми поставок тваринницької
продукції, заборгованість минулих років з колгоспів було списано. Зменшено
поставки овочів і картоплі. Частину продуктів колгоспники продавали державі
у порядку закупок через заготівельні організації. В 1953—1958 рр.
заготівельно-закупівельні ціни зросли на зерно у 7 разів, на картоплю — у
8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза. Скасовано обов'язкові поставки
сільськогосподарських продуктів із колгоспних дворів, удвічі знижені
податки з присадибних господарств. У 1958 р. відмінено обов'язкові
поставки. Встановлені єдині закупівельні ціни на сільськогосподарську
продукцію, диференційовані по зонах країни. Змінилася практика планування.
Колгоспи мали право з урахуванням планів заготівель і закупок визначати
розмір посівних площ під певні культури, кількість худоби. Вперше
колгоспники могли самі вирішувати, як використовувати власні ресурси.
Почали впроваджувати щомісячно авансування колгоспників.
Важливе значення мала реорганізація в 1958 р. машинно-тракторних
станцій. Техніку було реалізовано колгоспам і радгоспам, а МТС перетворено
на ремонтно-технічні станції (РТС), функціями яких були продаж техніки
колгоспам, ремонт її, постачання нафто-продуктів, запасних частин, добрив,
отрутохімікатів.
Протягом 1951—1960 рр. збільшилися капіталовкладення, ще становили 6799
млн крб., або 15,6 % загального обсягу інвестицій у господарство.
Прийняті заходи стимулювали сільськогосподарське виробництво З середини
50-х років сільське господарство вперше стало рентабельним. Середньорічні
темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1954—1959 рр.
становили понад 7 %, Неподільні фонди зростали щороку в колгоспах на 21,8
%, радгоспах — на 16 %, Підвищилися валові збори та врожайність зерна,
зросло поголів'я худоби. Проте піднесення виявилося нестабільним. З 1958 р.
у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо за 1951— 1958 рр.
обсяг валової продукції збільшився на 65 %, то з І 959 по 1964 р. — лише на
22 %. Середньорічні темпи розвитку зменшилися до 2%.
Колгоспи змушені були купувати техніку за підвищеними цінами.
Закупівельні ціни 1958 р. були меншими порівняно з 1954—1957 рр. За цих
умов доходи колгоспників зменшилися, заборгованість перед державою зросла.
З 1963 р. уряд почав надавати короткострокові позики для купівлі добрив,
насіння, молодняку. У 1964 р. було списано заборгованість за техніку на
суму 180 млн крб. Проте ці заходи були недостатніми.
Капіталовкладення в сільське господарство зростали повільно і в
1961—1965 рр. становили 16,5 % усіх інвестицій у господарство. Як і раніше,
вони вкладалися у виробничі фонди, які за цей період зросли у колгоспах у
1,8, радгоспах — в 2,5 раза. Однак фондовіддача зменшилася з 1,47 крб. в
1958 р. до 0,87 крб. в 1965 р. у колгоспах і відповідно у радгоспах з 0,92
до 0.77 крб.
Освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, частково на
Північному Кавказі, яке розпочалося у 1954 р. законсервувало екстенсивний
характер сільського господарства. Плани розширення зернового виробництва за
цілинною програмою зумовили зменшення в Україні посівних площ зернових
культур з 65,4 % всіх посівів у 1950 р. до 40,9 % у 1960 р. З 1955 до 1964
р. надмірно розширювались посіви кукурудзи на зерно і фураж без урахування
конкретних грунтово-кліматичних умов. У 1955 р. планувалося посіяти понад
5,2 млн га порівняно з 2,2 млн га у 1953 р., у 1962 р. посіви кукурудзи
досягли понад 20 % усієї посівної площі. Однак врожайність її була низькою,
валовий збір не забезпечував потреб країни за умов скорочення посівів
зернофуражних культур (ячменю, вівса).
Валове збирання технічних і кормових культур зростало переважно за
рахунок розширення посівних площ. Так, за 1940—1960 рр. посіви соняшника
збільшилися в 2 рази, врожайність — у 1,2 раза, відповідно цукрових буряків
у 1,7 і 1,4 раза. Для того щоб збільшити валові збори сільськогосподарських
культур, скоротили площу під чистими парами: з 12.3 % у 1940 р. до 6.7 % у
1958 р. і до 0.4 % у 1963 р.
Проводилась політика обмеження особистих господарств колгоспників. Так.
у 1955 р. удвічі зменшено розміри присадибного господарства. У І956 р.
встановлено грошовий податок з громадян, що тримали худобу в містах, а в
1959 р. і це було заборонено. Відповідно до законів 1963 р. знову було
підвищено податки на утримання худоби. В 1954—1964 рр. поголів'я великої
рогатої худоби в підсобних господарствах колгоспників скоротилося на 14,3
%. На колгоспних ринках зменшився продаж продукції тваринництва,
підвищилися ціни.
Виснаження цілинних земель, посуха 1963 р., застій сільсько-
господарського виробництва в центральних чорноземних районах Росії та в
Україні призвели до продовольчої кризи 1963 р. З цього часу Радянський Союз
почав закуповувати зерно за кордоном.
Протягом 1951—1965 рр. певних успіхів було досягнуто в розвитку
тваринництва. За вартістю валової продукції воно майже дорівнювало
рослинництву. Збільшилося поголів'я тварин, підвищилася їхня
продуктивність, зросло виробництво основних видів продукції. Частка
колгоспів і радгоспів за 1951—1958 рр. за загальною кількістю великої
рогатої худоби зросла з 53 до 62,9 %. корів — з 24.1 до 46.2. свиней — з
60.7 до 68.7, коней — з 99.2 до 99,4, за виробництвом м'яса — з 24,7 до 45,
молока — з 19,1 до 50.5, вовни — з 77,3 до 84,7, яєць — з 10,6 до 14.1 %.
Проте частка особистих підсобних господарств населення поступово
зменшувалася, особливо в 60-х роках. В 1970 р. вона становила за поголів'ям
великої рогатої худоби 21 %, виробництвом м'яса — 37, молока — 30, вовни —
4.8. яєць — 62 %. На розвиток тваринництва негативно впливала нестача
кормів, породної та племінної худоби.
Поступово підвищувався індустріальний рівень виробництва. Наприкінці
1958 р. тракторів було 168,4 тис., зернозбиральних комбайнів — 64,8 тис.,
вантажних автомобілів — 129 тис., у 1965 р. — відповідно 257, 56,9, 80,4
тис. Техніка якісно вдосконалювалася за рахунок надходження дизельних,
колісних, гусеничних тракторів, самохідних комбайнів, навісних машин і
знарядь, гідравлічних пристроїв. Почали застосовувати автоматизовані
зернові токи, доїльні установки, пристрої для приготування кормів,
механізоване водопостачання. Енергетичні потужності лише в 1960—1965 рр.
зросли з 25,6 до 40,3 млн к. с. Підвищився рівень електрифікації. За 1953—
1965 рр. загальне споживання електроенергії зросло з 277,2 до 4505 млн
кВт/год (у 16,3 раза).
Проте механізація і електрифікація села були незадовільними. До
комплексної наближалася лише механізація вирощування зернових культур. До
державних енергосистем було приєднано 69 % колгоспів і 88 % радгоспів. Не
задовольнялися культурно-побутові потреби села. Негативно впливало на
врожайність культур недостатнє застосування органічних і мінеральних
добрив, хоча внесення їх з року в рік зростало. Непродуктивними були спроби
"перебудови природи" насадженням лісових смуг та будівництвом зрошувальних
каналів.
За цей період збільшилася кількість радгоспів (з 935 у 1950 р. до 1343 у
і 965 р.). За розмірами вони були більшими, ніж колгоспи, у 2—3 рази.
Посівна площа їх становила у 1965 р. 16 % загальної посівної площі.
Концентрація виробництва поєднувалася з спеціалізацією.
У 1965 р. в Україні займалися відгодівлею худоби близько 800 колгоспів і
500 радгоспів, на вирощуванні овочів спеціалізувалися 223, яєць і м'яса
птиці — 139 радгоспів. Колгоспи і радгоспи України буяй рентабельними.
Рівень рентабельності коливався від 29,7 % у 1960р. до 44 % у 1965р.
У березні 1962 р. розпочалася перебудова управління сільським
господарством. Створювалися виробничі колгоспно-радгоспні управління, що
об'єднували 2—3 райони. Це ускладнило виробництво, викликало нові труднощі
і проблеми.
У 1964 р. було скасовано укази 1959—1963 рр., що обмежували розвиток
особистих підсобних господарств. Проте нові укази також встановлювали певні
норми утримання худоби в особистій власності громадян.
У березні 1965 р. було розпочато реформу в сільському господарстві.
Встановлювався постійний план закупівель зерна на шість років для всіх
колгоспів і радгоспів. Підвищувалися закупівельні ціни на пшеницю, жито,
гречку та інші зернові культури, соняшник, продукцію тваринництва. За здану
продукцію понад план встановлювалася надбавка — 50 % основної закупівельної
ціни. Було здійснено перехід до гарантованої грошової оплати праці
колгоспників за кінцевими результатами господарської діяльності. Проте
істотних змін в аграрній політиці не відбулося. Керівництво здійснювали на
основі директивності та жорсткої регламентації.
3. ФІНАНСИ, КРЕДИТ, ДОБРОБУТ УКРАЇНИ У 50-Х – 60-Х РОКАХ ХХ СТ.
Державний бюджет України об'єднував республіканський і місцеві. За
його допомогою перерозподілялася більша частина національного доходу
республіки між виробничою та невиробничою сферами, галузями господарства,
економічними районами. Індекс зростання державного бюджету порівняно з 1940
р. становив у 1950 р. 225, у 1960 р. порівняно з 1950 р. — 434, у 1985 р.
порівняно з 1960 р. — 415,8, у 1990 р. порівняно з 1985 р. — 140,7.
З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної під час
війни) у грудні 1947 р. було здійснено реформу, її проводили
конфіскаційними методами. Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися
на нові у співвідношенні 1 :10. Вклади в ощадних касах розміром до 3000
крб. переоцінювалися карбованець за карбованець, віл 3000 до 10 000 крб. —
з розрахунку 3:2, а понад 10 000 крб. — зменшувалися наполовину. Облігації
державних позик замінювалися на облігації конверсійної 2 %-ї позики 1948 р.
у співвідношенні 3:1. Кошти колгоспів і кооперативних організацій
обмінювалися як 5:4 або вилучалося 20 % їх грошових нагромаджень. Оскільки
ці заходи призвели до збільшення дотацій промисловості, то в 1949 р- було
підвищено оптові ціни на засоби виробництва та тарифи вантажоперевезень. 31
березня 1950 р. підвищено курс карбованця по відношенню до іноземним валют,
переведено його на власну золоту базу.
У 1961 р. проведено реформу, що змінила масштаб цін, який підвищився в
10 разів. Це означало відповідне зниження всіх цін, плати за послуги,
грошових доходів населення. Старі гроші було замінено на нові у
співвідношенні 10:1. Одночасно з 1 січня 196 І р. встановлювався золотий
вміст карбованця 0,987412 г чистого золота (ціна 1 г золота дорівнювала 1
крб.). Долар став оцінюватися в 90 копійок замість 4 крб.
Протягом перших повоєнних років податкова система була уніфікована і
спрямована на чітке визначення обсягів податків республіканського й
особливо місцевих бюджетів. У другій половині 50-х років у фінансовій
системі Радянського Союзу намітилася тенденція розширення повноважень
союзних республік. Вони одержала право самостійно визначати доходи і
видатки в розрізі республіканських і місцевих бюджетів, використовувати
додаткові доходи, а також ті суми, що залишилися внаслідок економії
видатків. За республіками були закріплені певні повноваження щодо
складання, утвердження, виконання державних бюджетів, розподілу доходів і
видатків між республіканським і місцевими бюджетами.
Було внесено зміни у податкову політику. В 1953-р. прийнято новий закон
про сільськогосподарський податок. Замість оподаткування доходу віл усіх
джерел сільськогосподарського виробництва введено податок за твердими
ставками з однієї сотої гектара присадибної землі колгоспного двору.
Передбачалася система пільг для окремих категорій населення (інвалідів,
сімей військовослужбовців та ін.). У 1957 р. замість чотирьох різних ставок
(у розмірі віл 6 до 15 %) було введено нову єдину ставку оподаткування з
валового доходу колгоспів у розмірі 14 %, що була диференційована по
республіках і областях.
У 1958 р. припинено випуск державних позик, що реалізувалися за
підпискою серед населення і довгий час були важливим джерелом доходів
бюджету. Протягом 1960—1962 рр. було підвищено неоподаткований мінімум
заробітної плати, знижено податок з заробітної плати для низькооплачуваних
громадян, скасовано податок за бездітність з неодружених, одиноких і
малосімейних.
Протягом 50-х років з розширенням прав союзних республік у народному
господарстві СРСР підвищувалося значення республіканського бюджету. Його
частка у державному бюджеті України становила у 1958 р. 69,2 % проти 32,9 %
у 1950 р. З кінця 50-х років у розподілі доходів між республіканським і
місцевій бюджетами знову намітилася тенденція збільшення частки останніх.
У господарському розвитку України значна увага приділялася торгівлі.
В 1950 р. було відроджено її матеріально-технічну базу. Абсолютний обсяг
продажу товарів у державній і кооперативній торгівлі. включаючи громадське
харчування, становив 97 % рівня 1940 р.
Реферат на тему: Емельян Пугачёв
Введение
Эту тему я выбрал потому , что меня интересует история
связанная с изучением различных проявлений народного протеста
против гнета господствующих классов. Восстания в Древней Руси
показывают, что народные низы того времени, при всей отсталости и
примитивности их представлений с точки зрения людей более поздних
эпох, очень хорошо сознавали тяжесть гнета, исходившего от господ
- князей, бояр, ростовщиков, представителей администрации
. Я хочу рассказать о проявлениях народного недовольства во
главе с Емельяном Ивановичем Пугачевым.
Четвертая крестьянская война
В 60-70-е годы 18 в. Россия переживала один из переломных
этапов своей истории. Отмечен он многими важнейшими явлениями.
Именно к этому времени относится кульминация в развитии
крепостного права. Элементы новых капиталистических отношений
складываются к этому времени в устойчивую систему- уклад. Страна
одерживает ряд успехов в развитии хозяйства и культуры, во внешней
политике, но дается это ценой народного горя и страданий, прежде
всего – дальнейшего обнищания и разорения крестьянства, которое
составляло 96 % всего населения России.
Сельское хозяйство развивалось, но очень медленно.
Господствующим оставался труд крепостных крестьян ( 46 % сельского
населения). Основным орудием труда была соха, плуг внедрялся
медленно. Не хватало лошадей и, отсюда, навоза, а плохое удобрение
полей имело следствием низкую урожайность, в течение столетия более
30 лет отмечены неурожаями. Дворяне во второй
половине 18 в. сильно упрочили свое положение. За время правления
Екатерины 2 ( 1762 – 1796 ) они
получили огромное количество земель в центре , на Украине, Поволжье,
Предуралье с 800 тыс. крестьян из числа русских и нерусских людей
. Помещики увеличивают размеры барщинных
повинностей и оброчных платежей , наживаются на предпринимательстве -
их обогащают те же крепостные, трудившиеся на их предприятиях.
Более половины крепостных ( 53,7 % ) в
последние десятилетия 18 в. сидели на барщине, остальные ( 46,3 % )
- на оброке. Барщина преобладала в Черноземном Центре , к югу от
Оки, в Среднем Поволжье с их хорошими землями. Здесь до 90 %
крепостных исполняли барщинные повинности, работали на помещика
обычно 3-4 дня в неделю, а нередко - до 6 дней.
Помимо обязанностей в пользу феодалов, крепостные вносят подати в
казну. А они тоже растут непрерывно. По указам 60-х годов
крепостных лишают права жаловаться на своих господ. Купля и
продажа, дарение и проигрыш в карты крестьян, в одиночку или
семьями, вмешательство дворян в их личную жизнь стали обычным
явлением. Развитие классовой
борьбы в 18 в. отличалось, с одной стороны, усилением классового
отпора угнетенных, с другой стороны, ужесточением репрессий
господствующего класса. Эти черты нашли наиболее полное выражение в
ходе четвертой крестьянской войны.
Характерно, что началась она не в Подмосковье, не в
юго-западных уездах, как первые три крестьянские войны, а на юго-
восточных окраинах. Первоначальный очаг движения смещается все
дальше от центра европейской части страны. На этот раз
инициаторами выступили казаки. Будучи выходцами из крестьян и
дворовых, горожан и работных людей, бурлаков, они испытывали гнет
и притеснения со стороны властей и своей казацкой верхушки.
Правда, еще сохранялись некоторые остатки былых вольностей и
привилегий, но они все больше ограничивались Военной коллегией,
царскими генералами и офицерами, которых присылали на Яик
(городок). А свои казаки, представители местной старшины делали все,
чтобы завоевать доверие императрицы и тем самым получить новые
чины, награды, пожалования. Наступление самодержавия на права яицких
казаков выражалось в разных формах: атамана стало назначать
правительство, Военная коллегия ведала всеми делами Яицкого войска,
вмешивалась во все. Власти объявили монополией государства ловлю
рыбы и добычу соли. Эти жизненно важные для казачества промыслы
брали в 60-е годы на откуп те же старшины ( атаман А. Бородин и
другие) , допускали при этом немалые злоупотребления. То же имело
место с продажей вина, таможенными пошлинами. Казаки непрерывно
жалуются в Петербург. Оттуда шлют одну за другой следственные
комиссии, но они становятся на сторону богатых казаков. Правда, в
1767 г. власти за многие вины сместили Бородина, назначили нового
атамана - Тамбовцева. Но и он продолжал прежнюю линию. Казаки
посылают новых челобитчиков в Военную коллегию.
30 декабря 1771 г. на Яик прибывает комиссия, возглавляет ее
генерал-майор Траубенберг, задача которого состояла в том, чтобы
привести казаков к послушанию. Начались допросы и аресты. 13
января 1772 г., в ответ на карательные действия Траубенберга (
расстрел из пушек казаков, более 100 были убиты, многие ранены),
они поднялись на восстание - разгромили отряд карателей, убили
генерала, атамана, других старшин, разгромили дома ненавистных лиц,
уничтожили документы следственной комиссии. На следующий день по
приговору круга повстанцы назначили других старшин, освободили
крепостных казаков, конфисковали деньги, оружие, сено богатых
людей, сменили командиров на форпостах по нижнему Яику, назначили
туда казаков
Восставшие послали в Петербург новую челобитную. Сообщив о
происшедшем, они обвинили Траубенберга и старшин в притеснениях.
Власти в конце мая выслали в Яицкий городок карателей - войско во
главе с генералом Фрейманом. 28 мая восставшие
казаки предлагают дать вооруженный отпор Фрейману, потом идти
всем казачьим войском к центру страны. Это был план расширения
восстания, распространения его на Европейскую Россию, привлечения на
свою сторону в первую очередь крепостного крестьянства. Так
представляли себе задачи дальнейшего развития движения яицкие
повстанцы и их предводители - М.Шигаев, А.Перфильев и другие,
будущие сподвижники Е. И. Пугачева, участники крестьянской войны.
Осуществить эти замыслы тогда не удалось. К Яицкому городку
подошел Фрейман. 3 июня у речки Ембулатовки он заставил
отступить повстанческие силы и через 5 дней вступил в Яицкий
городок. Опять последовали аресты, расправы - 85 наиболее активных
повстанцев наказали и сослали в Сибирь, на остальных наложили
огромный, непосильный штраф. Казаки притихли,
но не смирились. В Следующем году они снова поднимаются на
борьбу, на этот раз под знаменем “хорошего царя “ - императора
Петра 3 Федоровича, которого убили дворяне-гвардейцы, возведя на
престол в 1762г. Екатерину 2. В простом народе с тех пор стойко
держалось представление о Петре 3, как о народном заступнике -
при нем ведь были приняты некоторые меры , облегчавшие положение
раскольников, монастырских крестьян ( их перевод в государственные
крестьяне ). О нем часто вспоминали, надеялись на его возвращение
к власти ( ходили слухи, что он не погиб, а спасся, скрывается
до поры, до времени ).
Емельян Иванович Пугачев
Многие выдавали себя за покойного императора, возглавляли или
пытались возглавить движения против властей и феодалов. Одним из
самозванцев, принявшим имя Петра 3, стал Емельян Иванович Пугачев
- донской казак, человек неграмотный, но очень сметливый и живой,
храбрый и бывалый. Родился он примерно в 1742 г. в станице
Зимовейской. Бедность и тяжелый труд в юности, военная служба в
армии во время Семилетней войны
( 1756 - 1763 ) и русско-турецкой войны ( 1768 – 1774 ), лишения и
наказания, которые он испытал, болезнь и лечение в родной
станице, переезды ( Польша, Белоруссия, Украина, Дон, Северный Кавказ,
Поволжье ) - все это дало богатый жизненный опыт. За храбрость в
сражениях получил награды, младший офицерский чин хорунжего.
Наблюдал тяжелую жизнь крестьян, горожан, дворовых и др. В поисках
лучшей доли Емельян переходит с места на место. Бежит с Дона на
Терек, его арестовывают , и начинаются побеги, новые аресты и
новые побеги. В Белоруссии, среди местных раскольников , он слышит
вести о восстании на Яике. Перебирается туда, собирается вести
казаков на Кубань, но вынашивает и другие планы - слухи и
разговоры об “императоре” обращают на себя его внимание. Будучи в
конце 1772 г. на Яике, он выдает и себя за “Петра 3”. Снова
последовал арест, в январе 1773 г. он оказался в казанской тюрьме.
Но 29 мая он бежит из нее, снова направляется на Яик, твердо
решает поднять людей на борьбу за свободу, верит, что его
поддержит простой народ, который терпит обиды и разорения. Вокруг
него собираются первые сторонники , сподвижники, и он провозглашает
себя
“государем Петром Федоровичем “. Яицкие казаки, участники январского
восстания 1772 г., охотно откликнулись на его призыв, пошли за
ним, хотя многие знали, что он - простой казак, такой же как и
большинство яицких жителей. Главное, что их в нем привлекало,
заключалось в том, что Пугачев, новоявленный
“император”, обещал восстановить утерянные ими вольности. Они и
решили “неотменно принять в войско сего проявившегося, хотя бы он
подлинный или не подлинный был’’.
Переезды с одного места на другое продолжались до середины
сентября. Вскоре первый
писарь Пугачева И.Я. Почиталин прочел первый манифест, развивавший
те же идеи - об освобождении угнетенных от крепостного ярма, от
обид и притеснений, налогов и повинностей, возвращении прав и
вольностей. Манифест затрагивал самые сокровенные струны сознания
угнетенных людей, отвечал их надеждам и чаяниям.
18 сентября Пугачев во главе отряда,
увеличившегося до 200 человек, появился у Бударинского форпоста, в
пяти верстах от Яицкого городка. Высланные против него отряды
переходят на его сторону. У городка Пугачев имел уже до 400-500
повстанцев. Но пушек не было. Гарнизон же в городке численностью
в 1 тыс. человек имел артиллерию. Штурм не принес бы успеха, и
Пугачев направился вверх по Яику к Оренбургу - центру пограничной
линии крепостей, важному стратегическому пункту юго-востока страны,
средоточию ненавистных феодалов и властей.
Повстанческое войско, которое непрерывно увеличивалось, разбили на
сотни и десятки, приняли присягу, выбрали командиров - атамана
А.А.Овчинникова, полковника Д.Лысова, есаула А.Витошнова, сотников ,
хорунжих. Форпосты и крепости чаще всего сдавались без боя, их
гарнизоны увеличивали ряды восставших.
21 сентября Пугачев вступает в Илек. 27
сентября штурмом берет Татищеву крепость, захватывает большие
запасы амуниции и продовольствия, 13 пушек и казну. Тысячный
гарнизон вливается в повстанческое войско.
В начале октября Пугачев приближается к
Оренбургу. Его власти спешно приводят в порядок крепостные валы и
бастионы, усиливают гарнизон за счет соседских крепостей. Губернатор
И.А. Рейсдорп шлет письма в Петербург, Казань и
другие места с известиями о восстании. К городу повстанцы подошли
в ночь с 5 на 6 октября. Их насчитывалось 3 тыс. человек с 20
пушками. Им противостоял гарнизон из 3,5 тыс. человек и 70
пушек. Начались штурмы, вылазки из города, сражения под его
стенами. Повстанцы не раз наносили поражения военным отрядам,
высылавшимся из города. Однажды, во время штурма 2 ноября они
ворвались на оренбургский вал. Но в целом осада, длившаяся почти
полгода , не привела к падению города.
Лагерь восставших расположился под Оренбургом в Бердской
слободе. Здесь 6 ноября 1773 г. Пугачев и его сподвижники
создают Военную коллегию - высший орган повстанческой власти,
управления всеми военными и гражданскими делами на территории,
перешедшей под их контроль.
Пугачевские манифесты, призывы к расправам с дворянами и
чиновниками, обещания земли и воли, равенства народов и вер
всколыхнули огромные массы людей, русских и нерусских.
Откликаясь на пугачевские призывы, многие тысячи людей шли в войско
под Оренбург, собирались в отряды, действовавшие в Башкирии и
Поволжье, Приуралье и Зауралье. Попытки властей мобилизовать против
Пугачева башкир и другие народы региона не дали результатов.
Об “ оренбургских замешательствах “ в Петербурге узнают 14
октября , и власти принимают спешные меры – усиливают охрану по
границам движения , чтобы оно не перекинулось на Волгу и Дон ,
собирают полки и направляют их к Оренбургу. Главнокомандующим
карательными силами императрица назначает опытного генерала В.А.Кара.
Он имел 1,5 тыс. человек , к нему должны были присоединиться башкиры
Салавата Юлаева ( 1 – 1,2 тыс. человек ) , калмыки, татары и др. Он
шел к осажденному Оренбургу с северо-запада . С востока , от
Верхне-Озерной крепости , приближался бригадир Корф с почти 2,5-тыс.
войском и 29 орудиями . Симбирскому коменданту полковнику
П.М.Чернышеву приказали взять Татищеву крепость , чтобы не дать
Пугачеву возможности к отступлению и бегству . Командующий сибирскими
войсками де-Колонг стоял у Орска.
Кару казалось , что разбить восставших не составит большого
труда. Он был озабочен лишь тем , чтобы “сии разбойники , сведав о
приближении команд , не обратились бы в бег , не допустя до себя
оных “. Истинного положения дел в Оренбургском крае он не знал .
Пугачев же с помощью разведки хорошо был осведомлен о перед-
вижениях противника. Он выслал навстречу ему тысячу казаков во главе
с А.А.Овчинниковым и И.Н.Зарубиным-Чикой , 1,5 тыс. башкир Идыра
Баймекова . В трехдневном сражении (7-9 ноября) у деревни Юзеевки , в 92
верстах от Оренбурга , они разгромили войско Кара, часть солдат
которого перешла к восставшим . То же сделал отряд Салавата Юлаева.
Генерал бежал с поля боя , повстанцы его пресле-довали.
Через несколько дней , 13 ноября , то же произошло с отрядом
П.М.Чернышева ( 1,2 тыс. человек , 15 орудий ). На Маяцкой горе , в 4
верстах от Оренбурга , его встретили 2 тыс. повстанцев. Бой был
коротким – погибли только 5 солдат и 2 повстанца; весь отряд Черны-шева
( около 600 солдат , 500 калмыков , 100 казаков ) перешел к Пугачеву. Ему
же достались все пушки, большой обоз.
Победы Пугачева над двумя карательными отрядами , бегство Кара ,
продолжавшаяся осада Оренбурга , расширение крестьянской войны привели
в панику дворян и сильно обеспокоили правящие верхи . 29 ноября
Екатерина 2 назначает вместо уволенного в отставку Кара нового
главнокомандующего генерал-аншефа А.И.Би-бикова , опытного военного
инженера и артиллериста. Человек умный и способный , он понимал , что
сила Пугачева в поддержке народа ( “не Пугачев важен , важно
всеобщее негодование”).
В том же ноябре Пугачев посылает в разные стороны своих
помощников , полковников и атаманов , поднимать на восстание простой
люд : в Башкирию С. Юлаева, на уральские заводы Зарубина-Чику ,
И.Ульянова , Я.Антипова и Ф.Дербетева ; на Нижний Яик – М.Толкачева.
Соколов – Хлопуша с отрядом в 800 человек к востоку от Оренбурга
захватывает Ильинскую крепость, а подошед-ший туда Пугачев с отрядом
в 1,5 тыс. человек громит батальон майора Заева – 200 его солдат и
он сам пали на поле боя , остальные попали в плен. Хлопуша
овладел крепостью Илецкая За-щита, М.Толкачев – Яицким городком
(гарнизон сохранил за собой только крепость в центре города ).
Пламя восстания охватило большую территорию – Южный и Средний
Урал , Западную Сибирь , Башкирию , Пермский край , Прикамье , Поволжье ,
Дон. На Урале к восставшим присоединилось почти 60 заводов , их
работные люди присылали Пугачеву пушки и припасы к ним , вступали в
отряды. Отряд И.Арапова занял Бузулук и Самару . В Самарском крае
крестьяне , освобождавшиеся от власти помещиков, организовывали новые
отряды , поддерживали связи с повстанцами соседних районов . Отряд
Ф.И.Дербетова в ночь с 19 на 20 января 1774 г. захватил Ставрополь
на Волге. В движение включилась вся
Башкирия. Повстанцы С.Юлаева заняли Стерлитамакскую пристань,
затем приступили к Уфе. Туда вскоре подошел по приказу Пугачева
Чика-Зарубин, вскоре возглавивший под городом второй центр
крестьянской войны. Зарубин проводит энергичные меры, и вскоре его
армия увеличивается до 12 тыс. человек.
Отряды С.Юлаева, И.Басова в конце декабря занимают
Сарапул, Красноуфимск, в конце января неудачно осаждают Кунгкр.
Грязнов в январе и феврале ведет бои под Челябинском. 8 февраля
восставшие захватили город. Белобородов, уральский рабочий, действует
с отрядом в районе Екатеринбурга, занимает немало крепостей и
заводов. В Западной Сибири восставшие ведут борьбу во многих
уездах, вплоть до Тюмени, Туринска. Они захватывают Курган,
осаждают Шадринск и Долматов монастырь. Восстание бушует в Пермском
крае и Прикамье, Поволжье и Пензенско-Воронежском районе. Повстанцы
повсюду организуют свои порядки, выбирают атаманов , которые делают
распоряжения по всем делам.
Но вскоре начались неудачи и поражения. Бибиков,
имевший к январю 1774 г. 16 тыс. солдат с 40 орудиями, переходит
в наступление. Плохо организованные и вооруженные отряды восставших
терпят поражения от карателей, которые захватывают ранее
потерянные властями города ( Самара, Заинск, Мензелинск) и уезды.
Правительственные войска, действующие к востоку, юго-востоку и югу
от Казани, движутся к Уфе и Оренбургу. А там в условиях снежной
и морозной зимы стоят и по существу бездействуют главные
повстанческие армии Пугачева и Зарубина. Сам Пугачев, угождая
яицким казакам, устроил в Яицком городке свадьбу - женился
на Устинье Кузнецовой, дочери местного казака. Так терялось время.
14 февраля после
кровопролитного боя, продолжавшегося три с половиной часа, потерпел
от карателей поражение, 2-тысячный повстанческий гарнизон И.Арапова
и Н.Чулошникова в Бузулуке. Потеряв четверть состава убитыми и
ранеными, они отступили на юго-восток к деревне Пронкиной. Здесь
в ночь на 7 марта снова разыгралось ожесточенное сражение, в
котором приняли участие подошедшие на помощь отряды Пугачева и
Овчинникова. Снова - поражение. 22 марта в Татищевой крепости
состоялось генеральное сражение между повстанческими силами Пугачева
( 9 тыс. человек, 36 орудий) и карательным войском генерала
Голицына (от 5 до 8 тыс. человек). Во время боя , продолжавшегося
несколько часов, восставшие потеряли 1,2 тыс. убитыми, 4 тыс.
ранеными и пленными, каратели - около 660 чел. Убитыми и
ранеными. После
этого поражения Пугачев, ускакавший в Берду, выводит оставшиеся
силы (5 тыс. человек, 10 пушек) из-под Оренбурга. Но под
Сакмарским городком тот же Голицын снова разбивает восставших (
400 убитых, 2,8 тыс. пленных). Главная армия восставших перестает
существовать, многие сподвижники Пугачева погибают или попадают в
плен. Одновременно каратели Михельсона 24-25 марта разгромили
повстанческое войско Зарубина под Уфой. 15 апреля войска генерала
Мансурова, разбив восставших, вступили в Яицкий городок. Серия
мартовско-апрельских поражений означала окончание первого этапа
крестьянской войны, отмеченного рядом успехов в его начале и
неудачами в конце. Екатерина 2, все дворяне
торжествовали победу, как им казалось, окончательную. Но они
ошибались. Правда, Пугачев после поражений имел при себе не более
400 человек. С ними он пошел из-под Оренбурга в Башкирию и
на Южный Урал. Здесь действовали повстанческие отряды С.Юлаева,
А.Биктимирова и другие, состоявшие из башкир, русских, татар. Отряд
Пугачева появляется в этих местах, захватывает несколько заводов
(Авзяно - Петровский, Воскресенский, Белорецкий). Его приход,
воззвания, сформулированные в манифестах и указах, поднимают на
борьбу новых и новых людей, вливающихся в отряды Пугачева и
Юлаева. Силы Пугачева увеличиваются до 5 тыс. человек . 6 мая он
штурмом берет Магнитную крепость. Здесь с ним объединяются отряды
Белобородова, пришедшего с 700 чел. Из-под Екатеринбурга, и
Овчинникова и Перфильева, которые привели остатки повстанцев,
потерпевших поражение в Яицком городке. 19 мая с войском
в 8 тыс. человек Пугачев занимает Троицкую крепость. Но здесь же
терпит поражение. Однако он сохранил костяк своих сил, с которыми
отступает на северо-запад. 23 мая у деревни Лягушиной встретились
войска Пугачева и Михельсона. В разгоревшейся схватке успех
сначала сопутствовал действиям восставших, которые разгромили левый
фланг противника, потом верх взяли каратели, воспользовавшиеся тем,
что пугачевцы, думая, что они одержали окончательную победу, начали
захватывать обоз. В результате они отступили.
Пугачев идет к Златоусту. В его окрестностях действовал 3-
тыс. отряд С.Юлаева. В мае он несколько раз вступает в сражения
с войском Михельсона, терпит поражения. Но оба предводителя ,
несмотря на действия карателей, объединяют свои силы, идут на запад
к Волге. 18 июня они подошли к Осе, разбили его гарнизон и на
следующий день вошли в город. До этого Юлаев занял Бирск и
Красноуфимск. Салавата Юлаева, тяжело
раненного под Осой, отвезли в Текеево - родную деревню в
восточной Башкирии. А Пугачев спешит к Казани, занимает селения и
заводы. Прикамье, вся Башкирия полыхают в огне восстания. 11 июля
Пугачев подошел к Казани с 20-тыс. войском. В городе. Который
был важным административным и хозяйственным центром России, имелся
гарнизон в 1,5 тыс. солдат, вооруженные дворяне и до 6 тыс.
богатых горожан, тоже вооруженных и приготовившихся к защите.
Пугачев и Овчинников на военном совете наметили план действий.
Повстанцев они разделили на 4 колонны. На следующий день начали
штурм и к середине дня захватили город. Оставшиеся силы врага
укрылись в крепости. К вечеру к городу подошло войско Михельсона.
В завязавшемся сражении обе стороны понесли тяжелые потери. На
следующий день Михельсон , несмотря на противодействие Пугачева,
вступает в город. 15 июля повстанцы снова штурмуют Казань. Четыре
часа продолжался ожесточенный бой, повстанцы и Пугачев показали
себя очень храбрыми и стойкими воинами, и, только введя в бой
последний резерв - конницу, Михельсон , одержал победу - повстанцы
потеряли до 2 тыс. убитыми, 10 тыс. пленными, знамена и пушки,
до 6 тыс. человек разбежались по домам.
Пугачев с 1-2 тыс. человек переправляется у
Кокшайска через Волгу, идет к западу на Курмыш. Как и ранее, план
заключался в том, чтобы идти на Москву. Но, быстро поняв
бесперспективность подобных действий (сил было мало, впереди ждали
царские войска, гарнизоны больших городов), он повернул на юг.
Закончился второй этап крестьянской войны (от Оренбурга до Казани,
поход по Башкирии и Уралу). Начинался третий, заключительный.
Выход Пугачева на
Правобережье Волги развязал стихию мощного народного движения в
этом и прилегающих районах страны с их густым населением, прежде
всего - большим числом крепостных. Десятки тысяч крестьян и других
зависимых людей поднимаются на восстание, организуются
многочисленные отряды, вливаются в главное войско Пугачева. Наряду
с Оренбуржьем и Уралом, Западной Сибирью и северным Казахстаном,
где повстанцы продолжают свои действия, в восстание включаются
Казанская, Нижегородская, Симбирская, Пензенская, Саратовская,
Тамбовская, Воронежская губернии. Русское и нерусское население этих | |
