|
Реферат: Казаки Оренбуржья (История)
ПЛАН:
Возникновение Оренбургского и Яицкого казачества.
Знак Оренбургского казака.
Казачьи символы и знаки.
Казак-это звучит гордо.
Вы, наверное, хотите меня спросить: “Почему я
пишу про казаков?” Это очень просто. Недавно я
посмотрела фильм о казаках и он мне очень
понравился После этого я решила разузнать о
казаках, об их основании, возрождении и об их
традициях. Я поискала в старых книгах и газетах,
очень многое о казаках я узнала в музее, а теперь
предлагаю вам немного из того, что я сама узнала
о казаках.
ВОЗНИКНОВЕНИЕ ОРЕНБУРГСКОГО И ЯИЦКОГО КАЗАЧЕСТВА
С развитием “оренбургской коммерции” тесно связано возникновение
оренбургского казачества.
Так в середине 18 века образовалось Оренбургское казачье войско.
Основу его составили переведенные в 1743-1744 гг. в Оренбург и Бердскую
пригородную слободу 550 городовых казаков и дворян из Уфы, Самары,
пригорода Алексеевка. Они образовали предместье Оренбурга, позднее
получившее название Форштадт. Кроме того, по ходатайству И. И. Неплюева
“высочайшим” указом от 27 июля 1744 г. в оренбургские казаки были зачислены
все пришельцы, сходцы, беглые, самовольно поселившиеся в новопостроенных
крепостях по линии. По переписи 1741 г. их насчитывалось 5154 человека, в
том числе 2779 дворцовых, 591 монастырских, 308 помещичьих крестьян, 54 –
“из купечества”, остальные – разночинцы.
[pic]
В 1748 г. был образован Оренбургский нерегулярный корпус, учреждена
должность войскового атамана. Первым войсковым атаманом оренбургских
казаков стал сотник самарских городовых казаков Василий Могутов. В составе
нерегулярного войска были также исетские, яицкие, донские, малороссийские
казаки, ставропольские крещеные калмыки. Штат Оренбургского нерегулярного
корпуса в 1753 г. состоял из 650 служащих казаков; из них 550 находилось в
Оренбурге, остальные – в Бердской слободе. В 1755 г. Военная коллегия по
докладу И. И. Неплюева утвердила новый штат Оренбургского казачьего корпуса
и всего казачьего войска: корпус насчитывал теперь 1094 человека, а все
войско – 5597 человек. В 1755 г. казаки Оренбургского войска разделялись на
три разряда: жалованные (1097 человек), получавшие казенное жалование и
полностью содержащиеся за счет казны; мало жалованные (703 человека),
получавшие жалование только на всю “воинскую справу”, пахотные и сенокосные
земли, и без жалованные (3080 человек), получавшие лишь пашенные,
сенокосные и пастбищные угодья. Жалованные казаки обязаны были выставлять
на службу половинное число людей, мало жалованные – одну треть, а без
жалованные – не более четверти всего их числа. Размер жалования колебался
от трех до ста рублей в год, в зависимости от чина и места службы. В
Оренбурге рядовые казаки, писари, сотенные получали 15 рублей, сотник – 30,
есаул – 50, атаман – 100 рублей в год. Кроме денежного вознаграждения,
казак получал по полтора фунта пороху и по фунту свинца.
Главной повинностью казаков была сторожевая служба, поглощавшая
большую часть времени, отрывавшая их от занятий земледелием. С весны до
осени они находились на линии, участвовали в разъездах, караулах, конвоях,
пикетах. К нелегкой военной службе добавлялись натуральные повинности –
фортификационные работы, ремонт и строительство дорог, мостов, заготовка и
привозка леса, конвоирование почты.
Особенно тяжелым было положение мало жалованных и без жалованных
казаков, из которых состояли гарнизоны многих прилинейных крепостей,
форпостов, редутов. Оно усугублялось произволом командиров, комендантов
крепостей, назначаемых обычно из числа армейских офицеров и имевших право
применять телесное наказание к казакам, включая старшин и атаманов. За
самовольный уход казака со службы на линии полагалось “нещадное наказание
плетями”.
Штат войска долгое время не был полностью укомплектован по причине
малолюдства края. В 1767 г. в войске состояло по списку 4871 человек, а
требовалось еще 547. Общая же численность Оренбургского казачьего войска
вместе с отставными и детьми тогда составляло 13094 души мужского пола, в
1771 г. – 14209.
В ведении оренбургской губернской администрации находилось и Яицкого
казачье войско. В отличии от Оренбургского, созданного по инициативе
правительства, оно возникло стихийно, в результате притока бедных,
образовавших своеобразную вольную казачью республику, где не было
крепостного права, царских надсмотрщиков и карателей, а действовало казачье
самоуправление. Все важные вопросы общественной жизни – выборы войскового
атамана, организация рыбной ловли на Яике, военных походов, пользование
землями, лугами и пастбищами – решалось коллективно, на общем собрании
казаков – войсковом круге.
В 18 веке и в среде яицкого казачества все более проявляется
расслоение. Казачья старшина стремилась к обогащению, приобретению
офицерских чинов и приравниванию к привилегированному дворянскому сословию,
включая право владения крепостными. Старшинская верхушка чинила беззаконие
и произвол: утаивало войсковые деньги, казачье жалование. В результате
войсковой атаман и старшина все более богатели, а рядовые казаки терпели
нужду и лишения.
Царское правительство стремилось ограничить казачьи вольности,
подчинить войско власти местной губернской администрации, постепенно
вводить армейские порядки. При поддержке оренбургского начальства войсковым
атаманом Яицкого войска в 1748 г. был назначен А. Бородин, произведенный в
подполковники.
Управляя войском в течение 20 лет, он чинил всяческие злоупотребления
и издевательства над рядовыми казаками, что вызвало всеобщее недовольство и
в конце концов вылилось в народное волнение.
Новый атаман Тамбовцев не выдавал казакам жалования. В связи с
начавшейся 1768 г. русско-турецкой войной, последовало распоряжение
правительства направить в действующую армию отряд яицких казаков. Боясь
“регулярства”, превращения в солдат, казаки воспротивились этому и послали
жалобу в Петербург. В январе 1772 г. они восстали, перебив ненавистных
карателей и старшин, но потерпели поражение. Сотни участников восстания
были схвачены, отправлены в Оренбург и посажены в острог, подвалы и лавки
гостиного двора. Над ними учинили жестокую расправу. Яицкое восстание
явилось непосредственным предвестником Крестьянской войны 1773-1775 гг.
ЗНАК ОРЕНБУРГСКОГО КАЗАКА
[pic]
Знак оренбургского казака утвержден 18 февраля 1912 года. Он состоит
из геральдического щитка, разделенного на два поля. В верхнем поле – герб
Оренбургской губернии (на белом эмалевом фоне – восходящий золотистый
российский орел под императорской короной и синий Андреевский крест,
разделенный между собой голубой эмалевой полоской, обозначающий реку Урал).
В нижнем золотом поле – лук и две стрелы, обращенные вверх. Щиток окаймлен
голубой эмалевой лентой, завязанный внизу бантом с надписью: “1574”,
означающей основание воеводой Иваном Нагим Уфимского укрепления. В верхней
части знака – казачья шапка, тогда как на знаках всех казачьих войск
вершиной является императорская корона. Знак для офицеров изготовлялся из
бронзы фирмой “Э. Кротман”. Для нижних чинов знак изготовлялся из белого
металла.
КАЗАЧЬИ СИМВОЛЫ И ЗНАКИ
[pic]
ЗНАМЯ – символ полкового, войскового объединения. Святыня, за которую
казак обязан биться, не щадя жизни, не допуская его оскорбления или
осквернения. Первоначально у казаков знамя было символом договора с
иностранными государства о выполнении каких-либо обязательств. После
выполнения таких обязательств знамя поступало в собор или церковь, игравшие
роль музея.
БУНЧУК – знак ставки, символ атамана на походе, принадлежал войсковому
соединению, на походе и в бою следовал за командующим. В мирное время
хранился в церкви, выносился только по праздникам как подтверждение его
значимости и присутствие атамана. В армии часть функции бунчука переданы
были полковым и именным штандартам.
БУЛАВА, ПЕРНАЧ – символ военной власти, которой наделяется атаман (у
запорожцев - гетман).
[pic]
НАСЕКА – посох с металлическим навершием, на котором первоначально
“насекались” имена атаманов, владевших насеками. Символ гражданской власти
атаманов всех степеней.
АТАМАНСКИЙ КАФТАН И ШАПКА – принадлежали казачьей общине, передавались
вместе с символами атаманства. Хранились у очередного атамана или в
атаманском правлении. (У донских казаков в древности кафтан – красный или
парчовый, шапка – черная в 1-1/2 раза больше по высоте обычной папахе).
АТАМАНСКАЯ САБЛЯ – обычно украшенная, старинная, тоже один из символов
атаманства. Лично ему не принадлежала, а была у него на хранении на время
правления. Могла храниться в церкви и надеваться на Круге по праздникам.
ШАШКА (первоначально сабля) – символ всей полноты прав казака, а также
обладание им паевым земельным наделом. Вручалась казаку стариками в 17 лет
(за особые заслуги – раньше), без темляка. В 21 год при отправке на службу,
казак получал погоны, кокарду и темляк.
В церкви, в момент слушания Евангелия, шашки обнажались на половину,
что означало готовность казака стать на защиту христианства. Сохранялась в
семье на видном месте. Передавалась от деда к внуку, когда “старик терял
силы” и менял шашку на посох. Если в роду не оставалось наследников, шашка
ломалась пополам и укладывалась в гроб умершего. Шашку и шапку казак мог
потерять только вместе с головой. На Круге голосовали шашками. Не
обладавший всей полнотой прав, шашку носить не смел.
По решению Круга казак мог быть лишен права ношения оружия на
определенный срок. Следующим наказанием было исключение из станицы и
казачества.
ОРУЖИЕ СНИМАЛОСЬ:
[pic]
при приобщении святых тайн; поклонении Святой Плащанице при входе в
алтарь; и исповеди и восприемниками от купели;
при брачной церемонии (женихом и шаферами);
на балах во время танцев;
при письменных занятиях в управлениях и заведениях;
при входе в клубы и дворянские собрания, если об этом упоминается в их
уставах.
ПОГОНЫ – неотъемлемая часть одежды казака строевого возраста.
Обязательно носились казаком до выхода “на льготу”. Офицерские погоны,
галуны и шевроны разрешалось носить пожизненно.
ЛАМПАС – возник в глубокой древности. Кожаным лампасом кочевники
Великой степи от скифов до бродников прикрывали боковой шов штанов. У
казаков приобрел значение принадлежности к казачьему сословию, а по цвету –
к войску. Стал символом освобождения от всех видов государственных
платежей, символом казачьей независимости и национальной обособленности.
Лампасы нашиваются на наружные боковые швы шароваров шириной в отделке 6,6
см, края лампасов загибаются внутрь и прострачиваются ниткой,
соответствующей цвету лампаса по краям.
БАШЛЫК – у большинства казаков тоже имел символический смысл. В
зависимости от того, как повязывался башлык, можно было узнать возраст
казака – завязанный на груди означал, что казак отслужил срочную службу,
перекрещен на груди – следует по делу; концы, заброшенные за спину, -
свободен, отдыхает.
ПОСОХ – символ старости и мудрости. Все члены совета стариков сидели,
опершись о посох. Посохами наделялись судьи, ходатаи по делам церковной
общины, паломники. Поднятый посох означал призыв Круга к молчанию. Шапка,
поднятая на посохе, - особо важное сообщение.
СЕРЬГИ (у мужчин) – означали его роль и место в роду. Так единственный
сын у матери носил одну серьгу в левом ухе. Последний в роду, где нет кроме
него наследников по мужской линии, - серьгу в правом ухе. Две серьги –
единственный ребенок у родителей. Кроме символического, сакрального
значения языческого древнего оберега играли и утилитарную роль. Командир
при равнении налево и направо видел, кого следует в бою поберечь.
КОЛЬЦО – мужчины у казаков, как правило, колец не носили. Так что это
женская символика. А серебряное кольцо на левой руке – девушка на выданье.
На правой – просватана. Кольцо с бирюзой – жених служит (бирюза – камень
тоски). Золотое кольцо на правой руке – замужняя, на левой – разведенная
(развод у казаков существовал всегда). Два золотых кольца на одном пальце
левой руки – вдова (второе - кольцо умершего мужа, хотя, будучи казаком и
получив кольцо при венчании, он на руке его не носил). Иногда носили на
ладанке.
ШАПКА – не всякая, специального образца. Первоначально – “клобук со
шлыком”, папаха, а затем фуражка – знак обладания казаком юридическим
полноправием. В 19 веке функции “клобука” перешли сначала к киверу, а затем
– к фуражке. Казаки нестроевых возрастов обязаны были носить фуражку без
кокарды, но это повсеместно нарушалось. На Круге казак обязан быть в шапке.
Иногородние и гости, не казаки, должны были присутствовать с непокрытыми
головами, равно как и не имеющие юридических прав казачества. Снималась во
время молитвы, присяги и выступлений на Круге. Шапка, сбитая с головы, была
вызовом на поединок. В доме красовалась на видном месте. В доме вдовы
лежала под иконой, что означало, что семья находится под защитой Бога и
общины.
НАГАЙКА – знак есаульца и приставов на Круге. В повседневной жизни
знак власти у полноправного строевого казака. Нагайка общего казачьего
образца является обязательной принадлежностью каждого казака – от генерала
до простого казака (разрешается носить за голенищем сапога). Нагайка
дарилась зятю тестем на свадьбе и висела в доме на левом косяке к двери
спальни. Как знак полной покорности и уважения могла быть брошена к ногам
уважаемого гостя или старика, который был обязан ее вернуть, а бросившего
расцеловать. Если старик через нагайку переступал, это означало, что
покорность ему не угодна, и обида или грех провинившегося не прощены.
8 декабря 1991 года прошел Первый большой Круг (съезд) Оренбургского
казачьего войска, где были приняты резолюции о воссоздании Оренбургского
казачьего войска и постановило: восстановить в пределах исторической
территории Оренбургское казачье войско на правах самостоятельной,
независимой организации, принять его историческую символику и атрибутику
Оренбургского казачества, традиционную форму одежды, его культуру и
традиции.
16 сентября 1998 года исполнилось двести шестьдесят два года с тех
пор, как появилась Губерлинская крепость. Место для нее выбрали у слияния
рек Губерли и Чебаклы, под живописными скалистыми горами. Основателями
крепости стали 113 семей чебаркульских казаков. Крепость с начала основания
играла роль русского форпоста по “защите от набегов азиатов”. Заметим, что
казачество находилось в привилегированном положении. Царское правительство
видело в нем надежную опору. Казакам выделялись земельные паи как
натуральная оплата за военную службу, они не облагались налогами и
пошлинами.
“Хивинцы”, планируя набег на русскую сторону, конечно же, знали о
казачьих пикетах, но где они находились – не всегда. Приходилось постоянно
вести разведку мест расположения русских “схронов”, при этом они проявляли
незаурядную сметку – надуют бурдюк и пускают его по течению вплавь. Держась
за него, плыл замаскированный “хивинец”, на бритую голову которого
надевалась баранья голова. Долго казаки не могли понять, как их противнику
удается избегать ловушек и засад. А киргизы, совершив воровской перелаз,
днем высматривали, а ночью уводили людей в плен, угоняли лошадей.
Позже казаки сообразили. А произошло это вот так. Как-то сидевший в
засаде, заметил, что по Яику плывет вздувшаяся туша дохлого барана, на
перекате ее движение внезапно замедлилось. Ничего не подозревавший
дозорный, бросил в тушу пику. Каково же было удивление казака, когда он
увидел, как “туша” подпрыгнула в воде, а от нее к противоположной стороне
поплыл бритоголовый “хивинец”. С тех пор, заметив в реле плывущего “дохлого
барана”, казаки не стреляли в него, не бросали пик, а шли следом,
маскируясь в прибрежных зарослях и дожидаясь, когда-либо бурдюк приблизится
к берегу, либо лазутчик выйдет на берег. Тогда бросались на него и брали в
плен. Уплыть “дохлому барану” к другому берегу не давали. Так губерлинские
казаки боролись с воровскими перелазами у Куктугайского, Сартугайского
брода и в других местах.
Интересная легенда сохранилась до наших дней о Микишкиной горе.
Однажды казак по имени Микишка ушел далеко в горы, толи коня искал, толи
ягоды искал. Его заметили кочевники и начали преследовать. Быстроногий
Микишка по лощинкам, по холмам уходил от преследователей. Хивинцы не хотели
упускать его и решили отрезать его от крепости. Поняв замысел
преследователей, Микишка мгновенно сообразил: бежать не в сторону
Губерлинской крепости, навстречу врагу, а к высокой горе, надеясь на то,
что из крепости там его быстрее заметят.
Забравшись на остроконечную вершину горы, Микишка стал отбиваться,
бросая камни в своих врагов. Вскоре из крепости заметили его, и к Микишки
пришла помощь. С тех пор эту высокую гору называют Микишкиной горой.
Как же выглядела Губерлинская крепость? 12 июля 1769 г. одним из
первых проезжал и дал описание Губерлинской крепости известный ученый,
академик Петербургской академии наук Петр Симон Паллас. “Перед Губерлинской
крепостью переезжают через ручей, текущей в Яик с речкою Губерлиною, по
которой крепость и горы поименованы. Губерлинск находится между каменными
горами в небольшом расстоянии от Яика на конце ровного поля… Помянутое
место невелико, и обнесено обыкновенною бревенчатою стеною. В нем одна
церковь и больше 30 домов; так же кроме легкого войска находится капитан с
командою драгун. В мимо тякущую речку Губерлю впала другая малая речка
Чебакла… Между крепостью и Яиком лежит высочайшая из всех каменных гор”…
Новотроицкие казаки, а их сейчас уже немало, желают послужить России,
переехать на жительство в Казачью Губерлю, охранять границу, кормиться на
земле. Несколько новотроицких казаков уже несут службу в пограничной
страже, в том числе и сам атаман Александр Иванович Круцких. Кто еще не
определился, сердце должно подсказать: надо ехать в Губерлю!
Чем город может помочь в возрождении казачьей станицы? Во-первых, надо
помочь в переселении из Новотроицка в Казачью Губерлю казачьих семей.
Помощь заключаться должна в строительстве жилья.
Надо узаконить пользование пахотной землей и сенокосными угодьями.
Необходимо утвердить штат пограничной службы и обязанности казаков. Главное
– не сидеть и не ждать.
Губерлинские казаки будут заниматься разведением крупного рогатого
скота. В перспективе можно было бы здесь построить небольшой завод по
переработке молока.
Когда население в Казачьей Губерле начнет пополняться, надо построить
Божий храм, ибо казаку без веры нельзя.
С трудом, но постепенно благоустраивается поселок Казачья Губерля.
Недавно проложенная хорошая, с высокой насыпью дорога, связывающая Губерлю
с Хмелевкой. Некоторые горожане подумывают о возвращении в родное село.
Антоновы, Недорезовы, Мальцевы, Бочкаревы, Кирьяковы – старожилы
казачьей Губерли. Родоначальники этих династий стояли у основания
Губерлинской крепости, и поныне их потомки, передавая эстафету от поколения
к поколению, проживают в Губерле.
Недавно состоялся 2-й круг Оренбургского казачьего общества.
Казачество может найти себя в пограничной службе. Казак, как говорят, он и
в Австралии казак.
КАЗАК – ЭТО ЗВУЧИТ ГОРДО!
О быте, обычаях и укладе о жизни казаков можно рассказывать долго. Они
напрямую связаны с “Кодексом чести казака”. Казачество веками формировалось
и проявляло себя как народное рыцарство, соединявшее высокое искусство
воинов-профессионалов и умелый труд вольных земледельцев. Во всех сферах
труда, где заняты казаки, утверждаются те высокие требования, честности и
искренности, добротности и красоты, которые всегда отличали отношение
казачества к делу. В том, что это не просто красивые слова, меня убедили
беседы с атаманом Новотроицкого казачьего войска Александром Ивановичем
Круцких и рядовым казаком Окольным Вячеславом Владимировичем.
Впервые Новотроицкое казачье войско образовалось в сентябре 1990 года,
первым атаманом был Жуков В.В. В 1991 станица насчитывала около 180
человек. По подсчетам на 2000 год казаков насчитывается около 100 человек.
Долгое время они не встречались, но в 1994 году вновь соединились и решили
поставить крест погибшим казакам в годы Великой Отечественной войны. Казаки
не политиканы, но были разные казаки и белые и красные и зеленые, у всех
была своя политика и все они между собой враждовали, и началась резня,
много казаков было ранено и много погибло. За это им поставили памятник
Новотроицкие казаки по прошествию нескольких столетий. Крест — гордость
казаков, это самый первый крест в России. До появления креста существовали
памятники, но они не были так значимы как кресты. В 1997-98 гг. казаки
проводили рейды совместно с милицией по задержанию браконьеров, много раз
они задерживали преступников по информации, которую передавали им казаки-
пограничники. За доблестную службу они награждены грамотами и медалями
“Отличник пограничной службы” II и III степени — Шевяков Николай
Васильевич, Круцких Александр Иванович и др.
В городе к казакам поначалу относились дико, но позже привыкли и
отношение к ним стало нормальным. Наши казаки не из тех, кто много говорит,
а мало делает. Они дежурят в церкви по праздникам, охраняют школы: гимназию
№ 1 и школу № 6. Четверо казаков зачислены в пограничную службу и они
охраняют границы России с Казахстаном. Очень много они помогают детскому
приюту “Журавушка”. Самая первая казачья станица в Восточном Юрте это
Новотроицкая, она самая старая, но не самая большая. Станичного стандарта в
одежде пока нет, они казаки придерживаются Оренбургского стандарта. Казачий
круг собирается два раза в год, совет атаманов — четыре раза. А так казаки
собираются по необходимости. Выбор атамана происходит один раз в три года.
С 1997 года атаман Новотроицкого казачьего войска Александр Иванович
Круцких. В его казачье войско входят Донские, Самарские, Яицкие казаки и
несколько казаков мусульман, взявших христианскую веру. Жизнь в станице
идет своим чередом, все живут дружно. Праздники отмечают спокойно и в
форме, но заходить в помещение, где распивают спиртные напитки, заходить не
положено. Шапку они снимают только в церкви, при чтении Евангеля и оголяют
шашку на одну треть — это означает, что казак готов защищать честь России.
Шашка дается казаку в 21 год, в 17 лет дается, но без темляка. При рождении
казака, его сажают на коня и проводят по кругу во дворе. С семи лет казак
обязан присутствовать на круге, но до совершеннолетия не имел право голоса.
На круге обязательно присутствие совета старейшин и священников, без них
все решения круга не действительны. В планах казаков экономическое
возрождение России, служба в вооруженных силах, взять под охрану
государственную границу, экологическая природно-охранная деятельность,
охрана общественного порядка. Сейчас они очень много работают с молодежью,
много молодых людей зачислены в кадеты. Самое главное для казака—
исполнение “Кодекса чести казака”. Вот отрывок из него: Быть верным присяге
и вере православной; выполнять обычаи и традиции казачьи; служить честно,
не щадя живота своего; почитать родителей и старших; готовность всегда
прийти на помощь, воспитывать детей в духе казачества. Дети казаков — это
их честь, они очень часто ходят семьей в церковь, почитают все православные
праздники. Восточное казачье войско издревле считалось самым лучшем среди
Оренбуржья. после того, как атаман Василий Могутов посадил на царствование
семью Романовых, Оренбургское казачье войско было самым грамотным, около
80% казаков было образованными, многие из них имели высшее образование.
Новотроицкие станичники тоже умны, в основном офицеры.
Серебрянный крест за возрождение Оренбургского казачества получили:
Круцких А.И., Шевяков Н.В., Маключенко А.Н., Жуков В.В., Жуков О.В, Окулов
Т.И., Некулов А.А., Подосинников О.А., и ныне покойные Цветков и Власов.
Горькая судьба выпала на долю казаков. Взять, к примеру, Е. Ф.
Мальцева. После гражданской войны оказался в Бишкеке, где он жил, глубоко
тоскуя по родным местам. Дети его вернулись в Губерлю. Дух из народа нельзя
вытравить ни репрессиями, ни войнами. На комбинате в настоящее время в СПЦ
работает Е. И. Мальцев – внук Егора Филипповича. Евгений Иванович – мастер
по крановому оборудованию. Специалист он отличный, пользуется уважением в
трудовом коллективе. Жизнь в городе, казалось бы, должна из памяти многое
вычеркнуть. Ничуть. Евгений Иванович свято чтит своих предков, знает
казачьи песни, обряды.
Новотроицкие станичники – из числа тех, кто мало говорит о духовном
возрождении России, да много делает. В этом они похожи на предков: некогда
им было разглагольствовать – того и гляди враг нарушит границу. Собрали
казаки круг – общее собрание, пустили по этому кругу шапку – вот и средства
на монумент. Не откладывая дело в долгий ящик договоров, со скульпторами,
архитекторами да согласований со всякими советами и комиссиями,
запроектировали обелиск сами: на Георгиевском кресте зиждется православный,
на последнем надпись: “Казакам, погибшим за Россию”.
И пришли казаки в минувшее воскресенье к стеле-указателю перед въездом
в Орск. В присутствии атамана Оренбургского казачьего войска В. И.
Прутникова трех метровый памятник освещает настоятель Свято-Троицкого
прихода отец Георгий. Горят свечи у подножия, там, где возложены комья
земли со станиц Колпакская, Казачья Губерля, Новоорская, хуторов
Конаплянка, Разбойный, Хабарный, крепости Орской. Да хранят Новотроицкие
казаки русские традиции! Да не иссякнет родник памяти о всех погибших за
Россию!
В феврале 1994 года сотник Подосинников О. А. предложил построить
памятник погибшим в гражданскую войну. Все вынесли на совет и решили
построить памятник погибшим во все времена. Олег Александрович разработал
свой проект. Есаул Курлаев А. М. сделал рисунок, предложил вариант
памятника, который стоит и сейчас. Собрали по 100 тыс. от казаков и кто
сколько может. Помогала Орская станица.
Строили: Цветков Г. М. – атаман станицы,
Виноградов С. А.
Малюченко А. Н.
Шевяков Н. В.
Долмаков П. А.
Крутских А. И.
Расчеты сделал Куклин Н. И. – инженер строитель. Была предложена мысль
положить между лучами камни от каждой станицы: Хабарное, Медногорск.
Заказали съемную икону (на праздники). Два раза в год собираются. 6 мая –
День Святого Георгия Победоносца – покровителя казачьих войск. 9 октября –
день открытия памятника. Крест заказывали в Орске. Делали из светло-серой
мраморной крошки, строили из подручного материала. Возили на мотоцикле
щебенку, цемент, опыта в стройке не было. Приезжают свадьбы,
останавливаются прохожие, зимой лежат живые цветы.
Заключение.
К казакам можно относиться по-разному. Можно не верить в их помыслы,
считая, что это детские игры с переодеванием и пустым бряцанием оружия. Я,
к стати, не раз и не два слышала высказывания: дескать, что это за
карнавал, ходит горстка людей, называют себя казаками, кичатся саблями и
карабинами, в то время как мафия действует едва ли не орудиями тяжелой
артиллерии! Куда до них казакам! В этом, безусловно, есть доля истины, и не
год, не два понадобиться казакам, чтобы зарекомендовать себя
настоящей, а не мнимой силой. И все-таки надо объединяться, надо возраждать
традиции. Сейчас, когда Россия вновь переживает опасную смуту и ее спасение
зависит только от самих россиян, мобилизация всех духовных и физических сил
наших соотечественников, в том числе и казаков, есть веление совести
каждого, веление самой истории.
Используемая литература:
“История Оренбуржья”, Оренбургское книжное издательство, 1996 г.
“Любовь и Восток”, Московский писатель, 1994 г.
Музейный материал.
Беседа с краеведом о казачестве.
Газета “Металлург”, г. Новотроицк,1998 г.
Газета “Гвардеец труда”, г. Новотроицк, 1998 г.
Реферат на тему: Казаки и Запорожская Сечь
ТЯЖКЕ СТАНОВИЩЕ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ ПІД ВЛАДОЮ КРИМСЬКОГО ХАНА.— НОВІ
СПРОБИ ЗАПОРОЖЦІВ ДОМОГТИСЯ ПРИЙНЯТТЯ У РОСІЙСЬКЕ ПІДДАНСТВО.- ЗАПОРІЗЬКА
ДЕПУТАЦІЯ ДО ГРАФА ВОРОНЦОВА З ПРОХАННЯМ ПРО ВИКЛОПОТАННЯ ВИБАЧЕННЯ
ВІЙСЬКОВІ І ВІДПОВІДЬ НА ЦЕ ПРОХАННЯ З ПЕТЕРБУРГА.-СМЕРТЬ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛЯ
АВГУСТА II І ЗВЕРНЕННЯ «СТАНІСЛАВЦІВ» ДО КРИМСЬКОГО ХАНА З ПРОХАННЯМ ПРО
ЗАЛУЧЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ ДО БОРОТЬБИ З РОСІЄЮ.— ЗВЕРНЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ ДО
ФЕЛЬДМАРШАЛА МІНІХА З ПРОХАННЯМ ПРО ВИКЛОПОТАННЯ ВІЙСЬКУ У РОСІЙСЬКОЇ
ІМПЕРАТРИЦІ ВИБАЧЕННЯ.—МИЛОСТИВА ІМПЕРАТОРСЬКА ГРАМОТА ЗАПОРОЖЦЯМ 1733
РОКУ. СЕРПНЯ ЗІ ДНЯ.—ЗАЙНЯТТЯ ЗАПОРОЖЦЯМИ УРОЧИЩА БАЗАВЛУКА І ДИПЛОМАТИЧНІ
НАСТАНОВИ ВІД ІМПЕРАТРИЦІ РОСІЙСЬКИМ РЕЗИДЕНТАМ У КОНСТАНТИНОПОЛІ ЩОДО
ЗАПОРОЖЦІВ.- ЛИСТУВАННЯ РОСІЙСЬКОГО РЕЗИДЕНТА НЕПЛЮЄВА З ГРАФОМ ВЕЙСБАХОМ
ЩОДО ЗАЙНЯТОГО ЗАПОРОЖЦЯМИ УРОЧИЩА. —РОЗМОВИ РОСІЙСЬКОГО ПЕРЕКЛАДАЧА
БАКУНІНА З ВЕЛИКИМ ВІЗИРЕМ АЛІ-ПАШЕЮ ПРО ТЕ, КОМУ НАЛЕЖАТЬ МІСЦЯ. ЗАЙНЯТІ
ЗАПОРОЖЦЯМИ.
Змушені силою обставин повернутися знову під протекцію Криму, запорізькі
козаки незабаром випробували на собі всю тяжкість свого становища. Як не
запевняв хан запорожців у тому, що вони користуватимуться під його
захистом найширшими правами, насправді вийшло цілком інакше. Дійсно,
життя запорожців під владою кримського хана не могло бути приємним і
солодким уже тоді, коли вони залишили свої вольності біля порогів Дніпра
й річки Чортомлика і зійшли в урочище Олешки, на Кардашинський лиман.
Щоправда, на початку свого перебування під владою Криму запорожці
користувалися різними земельними угіддями, не платили нічого зі свого
скарбу у ханську скарбницю, а навпаки, самі отримували від хана
милостивий «айлик». Але з плином часу це становище змінилося на гірше для
запорізьких козаків. Замість платні запорожцям дозволили брати сіль з
кримських лиманів і озер, початкове з певним полегшенням супроти існуючих
правил у Криму, тобто з меншим митом супроти того, яке звичайно збирали з
українських козаків і різних українських промислових людей. Потім і цей
привілей у козаків відібрали, коли дізналися, що вони під приводом вивозу
солі особисто для себе брали її для українців і продавали з певною для
себе вигодою. За протекцію кримського хана Військові запорізькі козаки
мали на перший поклик хана посилати в похід на допомогу татарам 2000 і
більше козаків на чолі з кошовим отаманом, причому хани завжди намагалися
посилати запорожців у похід якомога далі. Наприклад, якось запорожці
разом з ханом ходили в похід на черкесів і дійшли до річки Сулак. Цей
похід вони вважали дуже збитковим і обтяжливим для себе. Крім того, за ту
ж ханську протекцію запорожці не раз мусили ходити на Перекоп і
безкоштовно брати участь у
праці при спорудженні Перекопської лінії по 300 й більше чоловік. Остання
вимога найбільше не подобалася козакам, у яких було особливе розуміння
честі лицаря, несумісне з працею землекопа.
І чим далі запорожці залишалися під владою кримського хана, тим більше
накопичувалося в них невдоволення проти бусурманів. Найголовнішими з
безлічі причин невдоволення були такі.
Запорожцям якнайсуворіше заборонили тримати в Січі гармати. З огляду на
це розпорядження турки відібрали у козаків усі гармати, що в них
залишилися, й заборонили їм надалі мати всіляку артилерію. Тоді в
Запоріжжі трапився такий випадок: якось запорізькі козаки після весняної
повені помітили невелику гармату в лівому березі Дніпра, в урочищі
Каратебен, і сповістили про це кошового отамана. Кошовий отаман, бажаючи
особисто перевірити свідчення рибалок на місці, знайшов біля берега
Дніпра ще 50 гармат; але побоюючись, щоб знайдені гармати не відібрали
турки, він найсуворіше наказав тримати їх у одному зимівнику в таємниці
від запорізької сіроми. Поза тим запорожцям заборонили будувати будь-які
укріплення як у самій Січі, так і в інших місцях їхніх поселень.
Заборонялося зноситися з Росією і їздити в російські міста, вести
торгівлю в Очакові й у Криму; дозволялося лише отримувати в зазначених
місцях товари й відвозити їх не далі Січі, а в самій Січі надавалося
право торгувати кримчакам, очаківцям, грекам, жидам, вірменам. На
запорожців накладали різні данини, коли до них приїжджали для огляду
їхнього війська, громадського ладу чи для якоїсь іншої справи кримські
султани й мурзи зі своїм численним почтом і челяддю: тоді запорожці
мусили віддавати їм великі почесті і, скільки б вони у них не перебували,
мусили харчувати як їх самих, так їхню челядь і коней, а при відїзді,
крім того, повинні були вручати їм різні цінні подарунки.
Але поза цим усім життя запорізьких козаків під владою кримських ханів і
з багатьох інших причин було «.вельми преважким».
Найперше кримський хан відібрав у запорожців весь Низ Дніпра, від Великого
лиману до самих порогів «з усіма тамтешніми степовими угіддями й ужитками»
і віддав його у володіння ногайським татарам. Далі хан не раз «допускав
велику на запорожців драчу» як з вартових на татарському кордоні, коли з
їхнього відома чи без відома хтось із кримських невільників тікав у
християнські землі чи коли в татар зникало якесь майно, табуни коней,
череди волів, отари овець чи пропадали самі господарі-татари. Якщо при
цьому козаків викривали у крадіжці худоби чи у вбивстві господарів-татар,
то за худобу з них стягали гроші подвійно чи потрійно, а за людей брали
винних і невинних козаків; якщо ж винні козаки були неспроможні, татари
накладали пеню на весь курінь, а якщо курінь відмовлявся, винних забирали,
і тільки в рідкісних випадках, при взаємних суперечках і захопленнях з того
й іншого боку допускали обмін худобою і людьми. Крім того кримський хан не
раз дозволяв страчувати козаків. Так було в той час, коли запорожці
захищали себе від поляків, які чинили на них напади, захоплювали їх у полон
і навіть вішали без суду, як це не раз траплялося у Брацлаві й у інших
прикордонних польсько-українських містах. За правом, даним ханом полякам,
якось після скарги ляхів на запорожців з останніх на користь скривджених
стягнули 2400 карбованців пені. Не краще чинили з запорожцями хани при
взаємних між собою чварах. Наприклад, якось під час боротьби ханів Адил-
Гірея і Менглі-Гірея, коли запорожців, проти власної волі, «затягнув»
перший проти другого і коли другий розігнав військо першого, то ні в чому
не винних запорожців хан Менглі-Гірей звинуватив у віроломстві і продав
1500 козаків на турецькі каторги. Ще гірших кривд зазнавали запорожці від
простих татар. Наприклад, азовські татари якось полонили кілька десятків
запорожців, котрі ходили на ріку Кальміус по звіра, і хоч Кіш просив хана
звільнити ні в чому не винних козаків, хан відмовив Кошеві в цьому. Потім
хан відібрав у запорожців фортецю Кодак, усіх жителів розігнав з фортеці,
саму
фортецю зруйнував, а місто віддав у повне володіння полякам. Врешті хан
заборонив запорожцям споруджувати постійну церкву в Олешківській Січі, а
під кінець почав утискати і саму їхню віру православну .
Запорожці, помічаючи, як усе зростають і зростають утиски з боку татар,
знову вирішили поновити свої прохання російській імператриці про дозвіл
їм повернутися на рідні місця. У січні місяці 1732 року до графа Вейсбаха
з'явилося троє знатних запорожців з питанням, що діяти Військові, якщо
кримський хан вимагатиме від Коша допомоги козаками у випадку його походу
в Кабарду чи накаже всьому Запорізькому Військові перейти на інше місце,
ближче до Криму. Граф Вейсбах, вважаючи, що він не має права відповідати
на такий запит запорожців, вирішив зв'язатися з цього приводу з урядовими
особами в Петербурзі й до отримання тієї чи іншої відповіді звелів
запорізьким депутатам якийсь час почекати в Києві.
Відповідь на такий запит надійшла з Петербурга лише в місяці березні й
була така невизначена, як і взагалі питання про прийняття запорожців під
російську протекцію. «В даний час, коли у нас з турками ще твердо
утримується мир, грамоти до запорожців і ніякого письмового обнадіювання
послати і їх усіх раптом у підданство прийняти не можна, бо такий вчинок
турки можуть розцінити як порушення мирного договору, в якому щодо
запорожців окреслено, що вони на турецькому боці, зокрема те місце, на
котрому вони живуть, і інша земля від самої Самари ріки вниз Дніпра
відступлена Порті; а вони, запорожці, не захочуть відмовитися від своїх
вольностей, звіриної і рибної ловитви й перейти жити в наші кордони. Тому
ви повинні з ними чинити за нашими попередніми указами, роблячи їм, при
кожній нагоді, таємно словесні обнадіювання, що згодом, за зручних
обставин, ми їх приймемо, але щоб до того часу мали терпіння. Переконайте
їх, щоб вони усякими можливими способами ухилялися від надіслання
допоміжного загону до хана у кабардинський похід; але якщо відмовитися
буде неможливо, то нехай пошлють частину козаків і накажуть їм таємно,
щоб вони, наближаючись до Кабарди, послали від себе кого-небудь у фортецю
св. Хреста до тамтешнього командира з повідомленням, скільки в поході
кримських, кубанських та інших військ і їх, запорожців; сам хан чи який
султан командує і з яким наміром іде в Кабарду, і що командир фортеці їм
накаже, те б вони й робили. Що ж до ханського наміру переселити
запорожців на другий бік Дніпра, ближче до Криму, то у випадку їхнього
опору хан шукатиме способу міцно взяти їх у свої руки або під приводом
непослуху зруйнувати їх, і з нашого боку тоді їм, доки в нас мир з
турками, ніякої допомоги подати чи прямо прийняти не можна: і тому тут
міркують, що їм чинити опір ханові не випадає, нехай переходять без
суперечки: перебуваючи поблизу Криму, вони можуть зручніше проти нього
діяти. Втім, усе це покладаємо на вас: ви про тамтешні місця можете знати
краще»
Отже, запорожцям слід було знову чекати доти, доки знову не настане для
них сприятливий момент, себто доки турки й татари не порушать мирного
договору з Росією.
Такий момент настав тільки в 1733 році. В цей час у Польщі помер король
Август II, колишній саксонський курфюрст. За життя Августа II його
супротивником був Станіслав Лещинський, але завдяки підтримці з боку
російського імператора Петра Олексійовича Август II отримав перемогу над
суперником і царював до 1 лютого згаданого року. Після смерті Августа II
у Польщі з'явилося два претенденти на володіння короною, Станіслав
Лещинський і син померлого короля Фрідріх-Август. Першого бажали бачити
королем сама Польща і Франція, другого — Англія і Росія. Прихильники
Станіслава Лещинського звернулися по допомогу до турець-
кого султана й кримського хана, причому згадали і про запорожців, які були
під владою Криму. Тоді регіментар земських військ західної України пан
Свідзинський відрядив свого посланця з листом до тодішнього кошового
отамана Івана Малашевича й запрошував його з Військом на польську службу.
Але кошовий отаман і все Запорізьке Військо назвалися підданими кримського
хана й відповіли в тому сенсі, що без відома свого повелителя вони «ні в
які затяги» ходити не можуть. Після такої відповіді регіментар Свідзинський
звернувся до верховного покровителя запорожців, кримського хана.
Своєю чергою запорожці звернулися з петицією до російського фельдмаршала
Мініха, який на той час стояв з військом в Україні. Кіш послав до Мініха
кількох посланців і просив через них надженого великою владою
фельдмаршала вмовити імператрицю прийняти Запорізьке Військо під скіпетр
російської держави. Граф Мініх, прийнявши запорізьких посланців, затримав
їх при собі, а імператриці надіслав власне донесення про прохання Коша.
Стан справ на той час був такий, що запорожці могли розраховувати на
швидку відповідь російського уряду. При константинопольському дворі
перебував французький посол, котрий інтригував там проти Росії. Він
тримав при собі під виглядом офіцера молодого Орлика, сина Пилипа, й
через нього розраховував завдати великої шкоди Росії. Для цього він
послав Орлика таємно в Запоріжжя й на Україну з метою залучити їх до
союзу з татарами й підняти проти Росії. Сам Пилип Орлик у той час
перебував при кримському ханові. А кримський хан, залишивши свою столицю,
Бахчисарай, приїхав до Бендер, а з Бендер кинувся до ріки Орелі з метою
нападу на російські володіння .
Отже, сама необхідність змусила російський уряд поквапитися якомога
швидше вирішити питання з запорожцями.
Після отримання донесення фельдмаршала Мініха імператриця Анна Іванівна
рачила, врешті, після цілого ряду відмов прийняти запорожців під своє
високе заступництво. Виконання цієї справи доручили генерал-
фельдцехмейстеру принцові Гессен-Кобурзькому, який саме перебував на
російській службі й був під командою фельдмаршала графа Мініха. Після
того, серпня 31 дня 1733 року надіслали й саму грамоту на ім'я кошового
отамана про вибачення провини запорожців і про прийняття їх під владу
Росії.
«Божою милістю від найсвітлішої і найдержавнішої великої государині
імператриці й великої княгині Анни Іоанівни, всеросійської самодержиці й
багатьох держав і земель східних і північних володарки і спадкової
государині і інше і інше і інше. Нашої імператорської величності
підданому низового Війська Запорізького кошовому отаманові ... й усьому
сутньому при тобі поспільству нашої імператорської величності милостиве
слово. Ми, велика государиня, наша імператорська величність, на ваше
всепіддане і найнижче прохання до нас, аби ми милість нашу до вас виявили
й провини ваші вибачили і знову в наше підданство прийняли, як попередньо
з ваших до нас листів, так особливо нині від нашого генерала фон-
Вейсбаха, котрий прибув до нашого двору, до котрого ви, підтверджуючи ті
ваші прохання, ще письмово звернулися, детально усно повідомлені, котрий
нам про ваш дійсний і вірний намір і бажання бути вічно в підданстві
нашому і служити з усілякою вірністю засвідчив і викладав про бажання і
найпо-кірніше прохання ваше, аби до кращої вам надії і сподівання
прислали ми до вас всемилостиву грамоту з вибаченням ваших провин і з
обнадіюванням про нашу монаршу милість; за котрим вашим всепідданим і
найпокірнішим проханням ми вам провини ваші наймилостивіше вибачаємо з
тією надією, що ви ті свої провини нам заслужите і в найкращій і
досконалій вірності до нас зостанетеся і врешті, про що до вас
вищезгаданий наш генерал
фон-Вейсбах, іменем і указом нашим писати й наказувати буде, з великою
вірністю виконаєте,за що ми вас нашою високою милістю обнадіюємо»
тримавши врешті давно очікувану наймилостивішу грамоту про
помилування, запорожці на знак своєї щирої вдячності відіслали, грудня 11
дня, графу фон Вейсбаху листа від усього Коша з глибокою вдячністю за
виклопотання їм для Війська найвищої милості. На той час кошовим отаманом
Війська Запорізького був Іван Білицький. Білицький сповіщав найсвітлішого
графа про листа, отриманого в Запоріжжі ще за кошового Івана Малашевича,
від регіментаря земських військ західної України Свідзинсько-го з проханням
до Коша про надання допомоги Польщі в наступній війні. Ухиляючись, як і
Малашевич, від надання будь-якої допомоги Польщі, кошовий Білицький тим не
вдовольнився, а послав наказ прикордонному бу-гогардівському полковникові
ловити «злочинницьких затяжчиків» і присилати їх у Січ. Але в цей час
кримський хан Каплан-Гірей, бажаючи випробувати вірність запорожців,
викликав до себе кошового отамана Білицького, військового суддю Якова
Тукала й усіх курінних отаманів з наміром через них привести до присяги все
Військо на вірність собі й турецькому падишахові. Але колишній кошовий
отаман Іван Малашевич, який на той час був у Криму, випередив таку вимогу
хана й узяв на себе сміливість відповісти йому замість кошового Білицького.
Він заявив ханському візи-реві, що кошовий усій державі кримській як був
вірним, так і залишається.
Такою категоричною відповіддю хан уповні вдовольнився і відмовився від
виклику до себе властивого кошового отамана для складення ним присяги.
Доповідаючи про це все графові Вейсбаху, кошовий Білицький водночас
сповіщав його про те, що через Запоріжжя проїжджав у Крим і в
Константинополь син переяславського полковника Івана Мировича Федір з
товаришами, яких послали прихильники Станіслава Лещинського для найняття
орди в Польщу. А на закінчення просив графа «дати запорожцям настанову, як
їм чинити з кримським ханом щодо польських допоміжних військ» .
Лист запорожців графові фон Вейсбаху характерний у багатьох відношеннях і
передає стиль, прийоми і саме становище Запорізького Війська з особливою
наочністю.
Ось цей цікавий лист у його оригінальному вигляді. «Пресвітлий і
високопревосходительний пане генерал-аншеф, обох орденів кавалер і
Київської губернії генерал-губернатор і сибірського драгунського полку
полковник, граф фон Вейсбах, наш особливий володар і великий добродій. За
божою поміччю й клопотанням світлості вашої отримали ми, Військо Запорізьке
низове, від вашої графської світлості подану через посланців військових
наших копію від її імператорської величності з С.-Петербурга писану, що в
ній гріхи й провини наші попередні вибачає і у протекцію і преміцну свою
оборону нині приймає, милостиво нас мати обнадіює, за яке ваше доброчинство
й клопотання при найнижчому нашому доземному поклонінні письмову нашу
військову подяку складаємо і в тому маючи в руках наших милостивої
государині нашої надію, як її величності, так і вашій графській світлості
старанну нашу послугу й прихильність складати й оголошувати маємо, як це й
нині через спеціально посланого від нас, Війська, отамана конелівського
Пилипа Прокофієва про нижчезгадану тут відомість вашій графській світлості
доповідаємо, а саме: колишній наш отаман кошовий, пан Іван Малашевич, їздив
посланцем від Війська до Криму до хана для позову у справі втікачів-
фурджіїв та інших невільників ногайськихі кримських і, повертаючись звідти
до Коша нашого військового, минулого листопада 29 дня заявив, що одні посли
польські, котрі є на боці Лещинського-короля, у Стамбул поїхали, а інші з
грошима до хана у Крим прибули орду піднімати, а саме: один посол
Шум'янський, другий Мирович, колишнього полковника переяславського син, і
Нахимовський (котрі двоє під владою князя Вишневецького перебували) і з
ними інших вершників зо 60, задля котрих посланців його ханська величність
нас, отамана кошового й усіх курінних отаманів, для спокуси й присяги, чи у
вірності ми до нього залишаємося, туди до себе нас запросив, а потім,
побачивши згаданого нашого пана Малашевича, котрий для позову туди прибув,
перед тими посланцями польськими ханський візир і Ши-рін-бей Джантемир його
про нас допитували, і коли той Малашевич сказав, що, мовляв, як я у
вірності, так і кошовий наш усій державі Кримській вірний і не зрадник
залишається, то тоді наш путь зупинили й до себе нас, кошового не
закликали. Ті самі посли і в цей час у Криму перебувають, очікуючи, який до
хана кримського зі Стамбула указ прийде, і так чути, що хочуть на допомогу
орду дати і розширення вчинити. А треті польські посли з Немирова від
регіментаря Свидинського брацлавського, партії української, до нас,
Війська, у Кіш з його ж листом сього грудня 6 дня приїжджали, себто певний
значковий товариш Квасневський казав, що у вашої графської світлості за
своїми деякими інтересами в Полтаві був; а другий, Колосовський, і інші з
ним городові козаки, чоловік з 10, прохаючи у нас. Війська, собі допомоги,
до котрого регіментаря ми. Військо, відписали, що нам ханська величність
через нашого посланця пана Малашевича ні в які сукурси без відома свого
нікуди вступати не наказував. Й
задля того ми наш військовий указ до гардового полковника нашого
військового послали, щоб там за тими вашими польськими злочинними
підбурювачами, які до Бугу ріки приходять, наглядав і, хапаючи їх, нам у
Кіш присилав, аби ми, Військо, через такі злочинні задуми у якусь ханської
величності підозру не потрапили; і так ми з тою відповіддю згаданих поляків
відіславши, відразу після від'їзду їхнього, з істинної рабської нашої
військової до її імператорської величності зичливості сю відомість
пропонуємо і настанови у вашої графської світлості просимо, яку ви нам,
Військові, в силу того настанову дати рачите, якщо б хан кримський орду
полякам на допомогу посилав й нашому Військові з тою йти наказав би, що
тоді нам зі згаданим ханом кримським чинити і як діяти, бо й нині від
ногайців напади маємо, котрі з того боку Дніпра кригою переходять Дніпро
вище Старої Січі й нижче велику нашим козакам зі своїми улусами кривду
чинять, про що хоч ми не раз до ханської величності писали, але не відаємо,
чому він звідти ногайцям відійти не накаже; орда ж кримська, яка влітку з
двома султанами, калгою і Ор-беєм під Кабарду пішла, до сього часу там у
Кубані стоїть. Про се вашій графській світлості доносимо і ще раз про
настанову (як би нам з міркувань польського су-курсу з ханом кримським
чинити) просимо і при сьому копію з листа регімен-тарського для більшої
дружби нашої прикладаємо, назавжди перебуваємо вашої графської світлості
милостивого пана й добродія нашого всіх благ вірно зичливі й найнижчі слуги
Іван Білицький, отаман кошовий Війська Запорізького низового з товаришами.
З Коша грудня II дня, 1733 року»
Граф Вейсбах зважив, що всі відповіді запорожців як польському регі-
ментареві, так і кримському ханові «уповні порядні й вельми майстерні»;
повідомлення про посольство «лещинців» у Крим і до Стамбула прийняв до
відома і подякував за нього кошового, прохаючи й надалі робити такі
повідомлення й обіцяючи за те милість і нагороду монаршу. А щодо
настанови, як вести себе з ханом, коли той накаже йти разом з ордою у
Польщу, граф радив відповідати, що до походу хана все буде готове, і для
більшого запевнення в тому хана почати підготовку до виступу в похід, але
не з тим, звісно, щоб бусурманам служити, а з тим, щоб вірність
російському престолові виявити, і потім про свої приготування негайно
самого графа сповістити. Якщо ж орда надто скоро вийде в польський похід,
і хан вимагатиме такого самого скорого виступу й від запорізьких козаків,
то в такому разі оголосити йому, що Військо Запорізьке в Польщу не може
йти, бо там перебувають російські війська, які, довідавшись про виступ
запорожців із Січі, можуть послати туди свій загін і наказати йому
зруйнувати Січ і всі її курені. А якщо хан вимагатиме через посланця
настійно походу в польські міста, то в такому разі ханському посланцеві
відповідати, що Запорізьке Військо більше в підданстві хана не перебуває,
а перебуває у підданстві російської государині; після цього ханського
посланця або вигнати від себе, або і взагалі вбити, і всіх ногайців угору
Дніпра, вище й нижче Січі, зруйнувати й розігнати.
Не обмежуючись самими настановами, граф Вейсбах сповістив кошового і про
те, що в польські краї, до Брацлава й на Волинь, для пошуку регіментаря
Свідзинського і для руйнування маєтностей прихильників Станіслава
Лещинського послали під командою князя Шаховського і генерал-майора Кейта
російський регулярний корпус зі значною артилерією, з яким має з'єднатися
велике військо для руйнування польських маєтностей і сіл. Незалежно від
того в містечках Медведівці й Боровиці призначили особливу команду під
началом полковника з тисячі драгунів для охорони Запорізького Війська;
полковник команди на першу вимогу запорожців може спуститися до самої
Січі й захищати її від бусурманів. Тому, з огляду на
узгодженість дій, запорожці повинні сповістити графа, скільки у них може
бути всього війська і як вони діятимуть у тому випадку, якщо кримський хан
піде в Польщу, себто чи рушать до драгунів у Медведівку й Боровицю, а чи
вдарять на Крим для зруйнування тамтешніх місць. Граф Вейсбах уважав, що
через вихід у Польщу орди й зайнятість у кабардинському поході двох
султанів з ордою (вони стояли на Кубані) у Криму залишилося зовсім мало
татарських військ і в такому разі в ньому можна було б «знатне руйнування
вчинити». Запорожці повинні також повідомити, куди зручніше поставити
драгунів на постій, чи в самій Січі, чи в Медведівці й Боровиці, де
перебував західноукраїнський регіментар. Врешті, закінчуючи листа, граф
Вейсбах просив кошового отамана впіймати одного з польських посланців,
відряджених до Стамбула, а саме сина переяславського полковника Івана
Мировича — Федора Івановича, коли той повертатиметься у Польщу через
запорізьку Січ. Граф радив кошовому нічого поганого особисто Миро-вичу до
часу не чинити, а навпаки, виявляти йому щиру приязнь, доки він буде на
Коші; та потім, коли той покине Січ, звеліти його наздогнати, раптово
схопити й доставити переволочненському коменданту на лівий берег Дніпра й
від коменданта заарештованого в місто Полтаву відпровадити. Якщо при ньому
виявляться якісь гроші, то гроші пограбувати й усе пограбоване поділити між
собою. «І якщо те вчинене буде, то рачте у вірній надії бути, що ваша
вельможність від її імператорської величності отримаєте окремо всемилостиву
нагороду» ' .
Настав 1734 рік, а запорожці все ще перебували в невизначеному становищі.
А тим часом їм слід було вибрати одне з двох—або відкрито оголосити себе
підданими Росії, або ж беззаперечно підкоритися в усьому кримському
ханові, бо кримський хан саме в цей час настійно вимагав, щоб запорожці
йшли в Польщу на допомогу королю Станіславу Лещинському в боротьбі з
ворожою йому партією. Запорожці зважилися на перше. Не заперечуючи й
словом проти ханського наказу, кошовий Білицький зібрав усе Військо й
рушив з ним до ріки Бугу. Не доходячи до Гарду, він став табором і послав
до графа Вейсбаха гінця з запитом, як йому діяти надалі. Граф Вейсбах,
скориставшись нещодавнім нападом ногайців, які були підданими Туреччини,
на
українське село Беркут Полтавського полку, зобразив цю справу російському
урядові як порушення мирного трактату з боку Туреччини й подав думку
імператриці негайно прийняти запорожців у російське підданство для
протиставлення їх ногайцям. Самому кошовому він в той же час, лютого 12
дня, відіслав гінця з таким листом: «З сього мого оголошення ви й усе
Військо Запорізьке низове можете дізнатися, що її імператорська величність,
наша всемилостива государиня, невідмінний свій найвищий дозвіл і милість у
відпущенні Війська Запорізького провин підтримує і в найвищу свою державу,
а від бусурманського підданства всіх вас вічно звільняє і серед вірних
своїх підданих мати воліє».
Тим часом на запорізьких козаків розраховував і кримський хан. Він
планував собі рушити спочатку до Хотина, з Хотина йти в Польщу й там
вчинити напад на росіян. З огляду на такий похід кошовий мав зібрати
кілька тисяч чоловік Запорізького Війська й відіслати його до хана, а сам
з курінними отаманами повинен з'явитись у Крим як заложник, а решту
козаків перевести «з Січі поближче до Криму, в урочище, назване Олешки».
Після цього всі запорожці з кошовим отаманом Іваном Малашевичем, чекаючи
від такого наказу для себе погибелі, одностайно погодилися, залишили
попереднє своє житло й пішли жити вище по Дніпру на місце, що звалося
Базавлук, куди наказали з'явитись і всім козакам, посланим до хана.
Вчинивши так, вони розіслали від себе листи до кримського хана Каплан-
Гірея, перекопського бея і турецьких комісарів, і пояснили в листах, що
вони не можуть, попри наказ хана, йти на допомогу полякам проти
російського війська і своїх родичів-українців. Після всього того
запорожці послали повідомлення до Києва про всі воєнні плани кримського
хана і тоді ж послали листа государині імператриці, в якому «слізно»
просили прийняти їх як природних підданих, які доти жили втікачами, у
свою протекцію, і російська імператриця «по християнству і за
всенародними правами відмовити не могла їм» '',
Попри все те з приводу переходу запорожців з гирла річки Кам'янки в
урочище Базавлук дуже довго ще тривало листування і йшли від одної і з
другої сторони різні з'ясовування.
Березня 27 дня з Петербурга в Константинополь до російського резидента
Івана Івановича Неплюєва послали «найтаємніший» запит про те, якої думки
буде резидент, якщо імператорський уряд зважиться прийняти Запорізьке
Військо в російське підданство, себто що б чинили з цього приводу турки.
До цього часу запорожців не приймали зі страху, щоб турки не облишили
свої «перські дії» ^ і не повернули війну проти Росії. Тепер
імператорський уряд, задумавши війну з турками, мусив тримати свій намір
у найсуворішій таємниці доти, доки не будуть належно впорядковані
польські справи, і з цього огляду запорожців, котрі у випадку війни Росії
з Туреччиною можуть бути вельми корисними, відпускати «не визнає за
слушне» .
Та ще до отримання такого запиту російський резидент Неплюєв послав із
Царгорода через Відень до Петербурга велике донесення імператриці про те,
як слід чинити з запорізькими козаками з огляду на політичні обставини,
що склалися. Він не бачив іншого способу, як прийняти їх у кордони
імператорської величності, тому що «за кордоном без розриву ніяк утримати
мир неможливо»; до того ж, як чув резидент у столиці султана, «хтозна, чи
не проти запорожців» послали Орлика і його сина; на відмовку ж Порті
можна сказати, що сама вона прийняла підданого імператорської величності
Дондук Омбу з калмиками в протекцію, а тому тим менше є підстав для
російської імператриці не приймати назад своїх власних підданих; втім,
навряд чи Порта зважиться оголосити війну Росії заради одних запорожців.
На початку квітня граф Вейсбах сповістив російських резидентів у
Константинополі Неплюєва й Виіинякова про те, що запорожці відмовилися
коритися кримському ханові й перейшли в урочище Базавлук і що для
відвернення походу татар до російських кордонів вони розпорядилися
зробити напад на бусурманів у тил від лінії.
Російські резиденти, отримавши таке донесення, повідомили про заходи,
вжиті проти татар, змовчавши, втім, про перехід з Криму в Росію
запорожців, цісарському резидентові й послові англійському, «аби се під
рукою вселити, щоб Порта не мала ніякого резону нарікати нам на розрив,
коли щось від татар почнеться». Тверда рішучість запорожців назавжди
залишити володіння Криму цілком збігалася з поглядами Неплюєва, і він у
новому донесенні імператриці знову висловлювався за прийняття їх під
протекцію Росії. «Бо рачте те в дійсності побачити, що Порта буде їх
зброєю собі скоряти, коли вони надалі на вічні часи до високої вашої
імператорської величності протекції кредиту мати не будуть, та ще й
українці те з жалем сприймуть, що так запорожців обнадіють і покинуть,
зваживши, що ханська протекція сильніша; а якщо ж у вашої імператорської
величності з турками до війни не дійде, а запорожці до негоціації
всередину вашої величності кордонів відступлять, то можна їх утримувати,
і Порті сенсу нарікати не буде, як у відповіді їй багато законної правди
вжити зважимо: а якщо вона нині до нас звернеться, то ми до указу вашої
імператорської величності в генеральних термінах незнанням відмовлятися
будемо» .
Після таких донесень з Петербурга в Константинополь квітня 26 дня послали
з київським рейтаром поручником Наковальниним велику настанову про те, що
відповідати Порті на випадок її запиту про перехід запорізьких козаків у
російські кордони. Настанова ця була такою.
1. Хоч запорожці, як самій Порті відомо, здавна є підданими російських
царів, єдиного з ними християнського закону, народилися всі у Малій
Росії, де їхні батьки й родичі і донині живуть, та жили вони в Січі,
перебігаючи з Малої Росії в різні часи за своїм давнім звичаєм свавільно,
і деякі, пробувши у Січі якийсь час, знову в Малу Росію | |
