|
Реферат: Кенесары Касымов (История)
[pic]
Министерство науки и образования Республики Казахстан
Технико-экономическая академия кино и телевидения
Кафедра инженерных
дисциплин
РЕФЕРАТ
по предмету «История Казахстана»
на тему «Кенесары Касымов»
Специальность: 380440 “Программное и аппаратное
обеспеспечение вычисли-
тельной техники и сетей”
Студент:
Бучинский Ю.А.
Группа: ПАОС-03-2у с
Руководитель:
Лихачев С.В.
Защищена с оценкой
Алматы
2004
Восстание 1837—1847 гг. под руководством хана Кенесары
В первой четверти XIX в. царское правительство приступило к проведению в
Казахстане административно-политических нововведений, имевших целью
присоединить те районы края, которые еще не вошли в Российскую империю.
Устав о сибирских казахах 1822 г. коренным образом изменил структуру
управления степными районами, вводя окружную систему, в соответствии с
которой казахское общество было разделено на округ, волость, аул. Аул, как
низовая административная единица, имел в своем составе от 50 до 70 кибиток,
10—12 таких аулов образовывали волость, 10—15 волостей — округ, имевший
определенную территорию. Старшие султаны, за которыми правительство
сохраняло административную власть, в основном были призваны обеспечивать
упрочение позиции правительства. Во главе волостей стояли волостные
султаны, приравнивавшиеся к чиновникам 12 разряда, во главе аулов аульные
старшины, в своих правах приравнивавшиеся к сельским старостам. Из ведения
суда биев стали изыматься наиболее существенные прерогативы.
Образование Каркаралинского (в бывшем владении Букей-хана) и
Кокшетауского (в бывшем владении хана Уали) округов положили начало для
постепенного захвата царизмом казахских земель на стыке Среднего и Старшего
жузов. Произошло сужение традиционных кочевий казахов, расширилось
переселение казачьего населения в плодородные районы. Росло недовольство
казахского населения, которое сгруппировалось вокруг потомков Абылай-хана.
Один из чингизидов Габайдулла султан был схвачен карательным отрядом и
сослан в Березов и возвратился из сибирского заточения лишь в ноябре 1840
г. благодаря настойчивым требованиям султана Кенесары.
Султан Саржан, сын Касым-торе объединил разрозненные отряды и выступил
против политики колонизации казахских земель. Теснимый царскими
карательными отрядами султан Саржан со своими приверженцами перекочевал в
пределы Кокандского ханства, надеясь заручиться поддержкой кокандского
бека. Здесь в 1836 г. Саржан был злодейски убит по указанию кокандского
правителя, в 1840 г. погибли Касым-торс — отец Кенесары и другие его
близкие. Надежда Касым-султана на поддержку кокандских беков в его борьбе
против колониальных устремлений царизма не оправдалась. Однако борьба
султана Касыма и его сыновей, несмотря на стихийный, неорганизованный
характер, имела немаловажное значение в последующей консолидации
антиколониальных сил под предводительством султана, затем хана Кенесары
(1802-1847).
Кенесары Касымов выступил на историческую арену как продолжатель дела
Абылай-хана в условиях, когда вследствие массированных выступлений царских
войск нависла угроза над независимостью трех районов Казахстана, которые,
несмотря на принятие уставов о сибирских и оренбургских казахов 1822—1824
гг., продолжали сохранять политическую обособленность. Поэтому главной
целью восставшего султана явилось восстановление целостности
территориальных пределов Казахстана времен Абылай-хана, упразднение
«диванов» (как в письмах его обозначены округа, учрежденные в Казахстане в
20—30-х гг. XIX в.), сохранение полной самостоятельности не вошедших в
состав России земель.
Основные требования «мятежного султана» четко определены в его
многочисленных письмах, адресованных императору Николаю I, оренбургским
губернаторам В. А. Перовскому, В. А. Обручеву, сибирскому губернатору,
князю П. Д. Горчакову, председателю Оренбургской пограничной комиссии А. Ф.
Генсу и др. Ни Габай-дулла-султан, ни его брат Саржан не могут встать в
один ряд с Кенесары Касымовым, который, по мнению, М. Красовского «уступая
своему деду (Абылаю) в уме, но, превосходя и его и своего отца (Касым-торе)
энергией характера, стал известен во всей степи.
Как «ловкий, своеобразный политик» султан Кенесары Касимов отдавал себе
отчет в том, что борьба с такой могущественной державой, как Россия,
требует объединения сил трех казахских жузов, значительных жертв,
использования не только военных, но и дипломатических усилий. Он жестоко
подавлял своеволие отдельных султанов, старшин, биев, отколовшихся от
народного движения, строго расправлялся с теми, кто поддерживал политику
России, но оставался сторонником мирного решения недоразумений с царским
правительством. Терпимо относился к военнопленным, в том числе русским,
некоторые из которых служили у него, деликатно принимал российских
посланцев, да и в характере не обнаруживал жестокость, разве что
проявленные в период противоборства с киргизами, хотя вспышки гнева в
отношении тех, кто предавал интересы восстания, нарушал воинскую
дисциплину, были нередки. Об этом, в частности, свидетельствует поэма «
Кенесары-Наурызбай», автор которой поэт, воин Нысанбай, активно участвовал
в этом движении.
Кенесары всеми средствами добивался объединения феодальных групп,
родоплеменных подразделений трех жузов, хотя эта цель не была достигнута
даже в самый пик освободительной борьбы в 18Ф1—1845 гг. С самого начала
восстания казахская знать разделилась на два противоборствующих лагеря:
часть, обласканная правительством, опираясь на поддержку колониальной
администрации, добивалась сокрушения своих политических противников.
Непримиримыми противниками Кенесары были старший султан Акмолинского округа
Коныркулжа Кудаймендин, султаны — правители Младшего жуза Ахмед и Мухамед
Джантюрины, султаны Айчуваковы. После перехода Кенесары в Жетысу
непримиримой позиции в отношении восставших придерживались сыновья Абылай-
хана Али, Суюк, родственники самого предводителя освободительной борьбы.
И все же Кенесары Касымов сумел объединить под свое знамя значительную
часть казахских родов трех жузов. Порой численность его войск доходила до
20000 человек. Большая часть казахских султанов, преимущественно Среднего
жуза, примкнула к восстанию. По данным, собранным судебно-карательными
учреждениями Омского областного правления, только в Кушмурунском,
Кокчетавском, Акмолинском, Каркаралинском и Баянаульском округах восставших
поддерживали свыше 80 султанов, биев, старшин. С 23-летнего возраста,
активно участвуя в освободительном движении, убедившись в пагубности линии,
приведшей к гибели братьев и отца, Кенесары отказался от переговоров с
кокандским Кушбеги, притеснявшим казахов в низовьях Сырдарьи, хотя
поддерживал дружественные отношения с Бухарским эмиром, порой снабжавшим
его порохом, оружием.
Восстание казахов с самого начала приобрело всеобщий масштаб. Это
единственное восстание в истории освободительных движений конца XVIII и в
XIX в., которое охватило все основные районы расселения казахских родов:
кроме родоплеменных объединений Среднего жуза, в нем приняли участие роды
Младшего жуза шекты, тама, табын, алшын, шумекей, жаппас и др., Старшего
жуза — уйсун, дулат и др.
Движущей силой восстания были казахские шаура. В борьбе за
восстановление политической независимости участвовали и рядовые егинши, и
старшины, и султаны. Всеобщая борьба против военной колонизации казахской
земли, засилья кокандских беков придало движению освободительный характер.
Правда, не все бии, старшины, султаны были последовательными в поддержке
Кенесары: по мере передислокации и перехода основных сил в другие районы
отдельные отряды, комплектовавшиеся по родовым признакам, отходили от
восставших. В числе предводителей отрядов были известные народные батыры:
Агыбай, Иман (дед Амангельды Иманова), Басыгара, Ангал, Жанайдар, Жеке,
Сураншы, Байсеит, Жоламан Тленшиев, Бухарбай и др. Состав участников был
интернациональным: русские, узбеки, киргизы, поляки и др.
Военные действия Кенесары начал весной 1838 г. осадой и сожжением
Акмолинского укрепления. Коменданту крепости войсковому старшине Карбышеву
и старшему султану Акмолинского округа полковнику Коныркулжа Кудаймендину с
трудом удалось выбраться из сожженной крепости. Вскоре восставшие
переместились в район Тургая. В письмах к оренбургским чиновникам Кенесары
объявляет этот свой шаг желанием своим, перекочевав ближе к Оренбургу,
облегчить ведение переговоров. Фактически султан задался целью
распространить восстание на Младший жуз, непосредственно примыкавший к
России, где в 1836—1838 гг. произошло восстание под руководством Исатая
Тайманова. Торт-каринцы, шумекеевцы, табынцы и другие роды под.
руководством батыра Жоламана Тленшиева присоединились к восставшим.
Движение охватило и Младший жуз. Переговоры, как и следовало, ожидать,
результатов не дали.
В сентябре 1841 г, представители трех казахских жузов избрали Кенесары
Касымова ханом. Казахское ханство было восстановлено. В августе 1841 г.
восставшие осадили крепости Созак, Жанакорган, Ак-Мечеть, Жулек, где были
расквартированы значительные силы кокандцев. Взятие нескольких кокандских
укреплений вдохновило восставших. Даже торткаринцы и чиклинцы, кочевавшие
вдали от основных очагов восстания, известили о признания его всеказахским
ханом.
Говоря об активном участии торткаринцев и чиклинцев на стороне Кенесары
Касымова, следует обратить внимание на побудительные факторы, которые
активизировали их действия в конце 30 — начале 40-х г. XIX в. Мы имеем в
виду стремление казахских родов региона внести вклад в общее дело
сохранения обособленности казахских земель не только от надвигающейся
угрозы колониальных захватов со стороны Российской империи, но и
освободиться от засилья кокандских беков. Обострение взаимоотношений
Кенесары и Кокандского ханства было вызвано и личными мотивами казахского
султана. Вероломное убийство кокандскими правителями его брата, одного из
предводителей восстания казахов партии колониальной политики царизма
султана Саржана в 1836 г., предательская казнь в 1840 г Касым-торе, своих
братьев султанов Есенгельды, Алжана и других Абылаев крови также ожесточили
антикокандскую позицию предводителя движения. Об этом, в частности,
Кенесары писал в одном из своих писем Оренбургскому губернатору. С самого
начала освободительной борьбы до самой гибели хан Кенесары в отношении
Кокандского ханства придерживался четкой линии — освобождения от гнета
кокандских правителей. Несколько отличалась политика казахского хана во
взаимоотношениях его с Бухарским эмиром и Хивинским ханом, с которыми
Кенесары поддерживал вполне доверительные отношения. Хивинский правитель
порой снабжал казахские отряды пушками, порохом. По мнению военного
историка В. Потто, эти государства готовы были подписать с Кенесары
взаимоприемлемый союз.
Все эти обстоятельства в известной степени предопределяли характер
политики Кенесары в отношении соседних стран, оказывали влияние на
структуру административного управления его ханства.
Государство, созданное ханом Кенесары, было феодальным, распространявшим
свою власть на всю территорию Казахстана, за исключением районов вдоль
линии Иртыша, Ишима, Урала, где утвердилась колониальная власть империи.
Был упорядочен сбор налогов: зякет — для скотоводов, ушур — для
хлебопашцев. Продолжение войны с царскими отрядами требовало материальных и
иных средств, что, естественно, привело к увеличению налогового бремени.
Государство Кенесары поощряло переход казахов к земледелию. Помимо
других обстоятельств это было продиктовано необходимостью обеспечения
восставших аулов хлебом в условиях ужесточения контроля со стороны царской
администрации над торговыми караванами. Хлеб, предназначенный для
восставших, конфисковывался, торговцы с риском, доставлявшие хлеб
восставшим, привлекались к суровой ответственности.
Торговая политика Кенесары претерпела значительные изменения. Видя, что
пошлины от купеческих караванов приносят значительные доходы, хан прекратил
разграбление караванов, лично принимал порой караван-баши, облагая
дополнительным налогом тех, кто уклонялся от уплаты пошлины за провоз
товаров.
Было преобразовано государственное устройство. Ханский совет как высший
совещательный орган состоял из преданных батыров, биев, султанов,
родственников. Главная нить бразды правления оставалась в руках самого
Кенесары. В ханский совет вошли в основном люди, верные интересам
освободительной борьбы, проявившие личную отвагу, дипломатические
способности.
Специальная служба управления следила за распространением, разъяснением
и выполнением в аулах решений, обращений ханского совета. Находясь во главе
государства Кенесары поощрял привлечение к управлению лиц, проявивших
незаурядные личные качества, невзирая на их происхождение.
Хан постоянно обращался с письмами к должностным лицам России, Средней
Азии. Организации дипломатической службы он придавал исключительно важное
значение. Его письма, обращения отличаются четким конкретным содержанием,
аргументированностью требований. При приеме русских дипломатов Герна,
Долгова, барона Ура, известных купцов проявлял дипломатический такт.
Являясь сторонником централизации власти в ханстве, Кенесары старался
исключить раздоры между влиятельными феодалами, осуждал барымту, строго
наказывал виновников межродовых столкновений. Кенесары сумел организовать
боеспособное ополчение, отдельными отрядами, которых предводительствовали
члены военного совета, знаменитые батыры. Разделенные на сотни и тысячи,
войска Кенесары были приспособлены к условиям затяжной степной войны.
Строгая дисциплина, введенная Кенесары, позволила ему в сравнительно
короткий срок обеспечить сбор воинов. Кенесары ввел в своих войсках знаки
отличия. Многочисленные источники подтверждают, что сам предводитель
восстания носил позолоченные офицерские эполеты русской армии.
Кенесары умело пользовался услугами своих агентов, доставлявших ему
нужные сведения. Благодаря такой информации, хан заблаговременно знал планы
военных передвижений карательных сил, что давало ему возможность избегать
людских потерь. Тактика ведения военных действий Кенесары подробно описана
в рапортах, отчетах, донесениях полковника Дуниковского, войскового
старшины Лебедева, в трудах историков прошлого века Н. Середы, В. Потто, Л.
Мейера и др.
Став во главе ханства, Кенесары более решительно, чем прежде, продолжил
борьбу за освобождение казахских земель. Взятием Кокандской крепости Сузак,
Кенесары намеревался не только расширить район военных действий, но и
отомстить за гибель своих близких.
Активное участие казахов трех жузов в антиколониальной борьбе сильно
встревожило царизм. Было решено вести крупномасштабную борьбу против
восставших. Подписывая резолюцию о том, что в одном государстве не может
быть другого государства, Николай I 27 июня 1843 г. санкционировал
крупномасштабный военный поход против Кенесары. Отряд войскового старшины
Лебедева в числе 300 человек должен был стать передовой силой, позднее
численность его отряда достигла 1900 человек; в августе 1843 г. была
снаряжена вторая группа во главе с султаном А. Жанториным и Б. Айчуваковым.
Сражение противоборствующих сторон 7 августа 1843 г. не дало правительству
желаемых результатов. Вооруженная группа во главе с полковником Бизановым,
не встретив основных сил восставших, возвратилась в Орскую крепость.
Кенесары, хорошо знавший край, перешел в наступление и в ночь с 20 на 21
июля 1844 г. наголову разбил отряд султана Жанторина. Войсковой старшина
Лебедев за медлительность и неоказание немедленной помощи был отстранен от
командования военным отрядом. Вдохновленные победой основные силы Кенесары
14 августа 1844 г. атаковали Екатерининскую станицу, сожгли предместье,
форштадт, 40 человек увели в плен
Для подавления восстания со стороны Оренбурга двинулся отряд полковника
Дуниковского, а сибирскую группу войск возглавил генерал Жемчужников.
Кенесары удалось ускользнуть от преследования царских отрядов.
Правительственные круги охватила растерянность. К тому же продолжительная
война с Кенесары отвлекла силы и средства правительства. Война не обещала
быстрой победы. Вдобавок к этому между Оренбургским губернатором П. А.
Перовским и Сибирским П. Д. Горчаковым возникли трения относительно путей
борьбы с Кенесары. Перовский стоял за решение конфликтов путем переговоров,
Горчаков — за военный вариант решения вопроса.
Оренбургское начальство сочло необходимым направить посольство Долгова и
Герна, которые в соответствии с полученными инструкциями поставили перед
Кенесары неприемлемые условия: восставшим разрешалось кочевать в пределах
ограниченного региона, определенного правительством. Царские посланники, не
добившись поставленной цели, вынуждены были возвратиться. При этом Долгов
довел до сведения Оренбургской администрации требование Кенесары о том, что
он согласится принять протекторат России лишь в том случае, если будут
уничтожены все русские укрепления, захваченные земли возвращены казахам,
прекратятся грабежи и насилия в степи.
Правительство стремилось вытеснить хана Кенесары из Оренбургского края,
построив несколько укреплений в районе Аральско-Сырдарьинского бассейна.
Зажатый с двух сторон Кенесары вынужден был оставить Сары-Арку (Золотую
степь) и перенести центр восстания в Старший жуз.
Сибирские же власти для упреждения прибытия отрядов Кенесары в регион
под видом проведения переписи населения и скота направили в Жетысу
значительные силы с артиллерией под командой Председателя сибирского
пограничного управления генерала Вишневского. Под давлением превосходящих
сил Кенесары перешел на правый берег р. Или и оттуда перекочевал в
предгорья Алатау, создав угрозу алатавским киргизам. Батыры Старшего жуза
Суранши, Байсеит, Тайшибек поддержали Кенесары. Восставшие приблизились к
землям киргизов. Первоначальный антиколониальный характер восстания
претерпел изменения. Хан требовал подчинения себе северо-киргизских
манапов. Киргизские манапы Ормон, Жантай и Жангарач созвали курултай
представителей племен Сарыбагаш, Бугу, Саяк, Солто, Черик и других племен и
отказались выполнять требования казахского хана. В апреле 1847 г. Кенесары
вторгся в Киргизию, имея 10 000 войск. Столкновения с киргизами происходили
в горной котловине озера Иссык-Куль и верховьях р. Чу. Вблизи Токмака в
последней неравной битве Кенесары вместе с 32 казахскими султанами погиб.
Поражение и смерть хана создали благоприятную обстановку для дальнейшего
продвижения русских отрядов в сторону Заилийского края и Северной Киргизии,
облегчив присоединение этих территорий к Российской империи.
В восстании Кенесары Касымова немало противоречий: война с Кокандским
ханством (имевшая цель освобождение казахов), с одной стороны, и
братоубийственная война с киргизами — с другой, жестокость по отношению к
казахским родам, отказавших ему в поддержке.
Крупнейшее народно-освободительное восстание казахского народа в XIX в.,
имевшее целью восстановление феодальной государственности хана, и на этот
раз закончилось поражением, оставив неизгладимый след в памяти народов
Средней Азии и Казахстана. Борьба Кенесары, его беспредельная преданность
интересам народа, полководческое искусство, незаурядные качества тонкого
политика еще в XIX в. снискали признание в народе.
Список литературы
К.А Пищулина. // История Казахстана // Очерк. Алматы 1993.
Реферат на тему: Київська Русь
Міністерство Освіти України
РЕФЕРАТ
Київська Русь
Виконав: учень 10-А класу
СШ №1
Ублінських Олександр
м. Запоріжжя
2002 р.
План
1. Пожива.
2. Будування.
3. Вбрання.
4. Які ж були слов'яни, наші далекі предки?
5. Обряди
А) Подружжя
Б) У будень і свято
В) Ігри, танки, музика
Г) Поховання
1. Пожива
Пили молоко коров'яче й овече; кобиляче чорне молоко, або кумуз, яку дуже
смакувало кочовикам, у нас не прийнялося. З молока робили сир, але про олію
звісток не маємо. Споживали також яйця.
Зате далеко менше був поширений рослинний харч. Як уже знаємо, городини
було тоді небагато: ріпа, часник, цибуля , може огірки, зі стручкових
рослин.
Землеробство. З хлібних рослин оброблялись просо і гречка. Вирощувалися
льон, коноплі. Південні землі (родючі ґрунти, древні скіфські
землеробські традиції, зв'язки з державами Північного Причорномор'я) -
обганяють північні землі в розвитку.
2. Будування.
Селитися слов'яни любили по берегах рік і озер, на високих місцях, щоб
водою не залило під час весняних розливів.
Тисячу років тому не вміли слов'яни будувати гарних будинків. Вони
сплітали собі житла з галузей, покривали соломою — аби укритися від дощу
так непогоди, — жили й у землянках.
От що писав Ибн-Даста: "Холод у їхній країні буває до того сильний, що
кожний з них викопує собі в землі рід льоху, до якого прилаштовує
дерев'яний гострий дах, і на дах накладає землі. Узявши кілька дров і
каменів, запалюють вогонь і розжарюють камені на вогні до червоного
кольору. Коли ж розжаряться камені до вищого ступеня, наливають їхньою
водою, отчого поширюється пар, що нагріває житло до того, що знімають вже
одяг. У такім житлі залишаються до весни".
Негода і холоднеча змусили вже в стародавності предків наших задуматися
про те, як би краще улаштувати собі дах.
Стали вони свої плетені курені обмазувати глиною. Там, де
було вдосталь лісу, навчилися робити стіни з щільно
складених колод і будувати хати.
Печей і димарів зовсім не вміли робити в стародавності, а влаштовували
серед жител вогнища, де і розводили вогонь, а дим ішло в отвір у чи даху
в стіні. Лави, столи і все домашнє начиння робилися з дерева.
3.Вбрання.
Негода та мороз змусили наших предків, що прийшли з півдня, подумати і
про теплий одяг. Де нестаток, отут і допомога: ліси повні були хутровим
звіром. Треба тільки приловчитися, а добути хутро можна було. Не
погнатися людині за швидким звірком - за чи лисицею зайцем, не здолати
йому силача ведмедя.
Так хитра людина, розумніша від звіра, — придумав тугу цибулю так гострі
стріли. Швидка стріла наздожене і зайця в поле, і птаха в небі. Сильний
лісовий богатир ведмідь, а і з ним може попоратися людина, коли в руках у
нього чи рогатина спис так важка сокира, чи сокира, про запас.
Які ж були слов'яни, наші далекі предки?
По описах древніх істориків, вони були бадьорими, сильними, невтомними.
Нехтуючи непогоду, властиву північному клімату, вони зносили голод і
всякий нестаток. Слов'яни дивували греків своєю невтомністю і швидкістю.
Вони мало пеклися про свою зовнішність, вважаючи, що головною красою
чоловіків є міцність тіла, сила і легкість у рухах. Греки хвалили слов'ян
за стрункість, високий ріст і мужнє приємне обличчя. Це опис слов'ян і
антів залишили нам візантійські письменники-історики Прокопій,
Кесарійський і Маврикій, що знали їхній ще в VI столітті.
Візантійські автори не згадують ні про одному зі слов'янських
полководців, хоча наші предки громили легіони і трощили Римську імперію
зі сходу. Слов'яни боролися не стіною, не зімкнутими рядами, а розсіяними
юрбами і завжди пішими. Надзвичайна хоробрість слов'ян була відома усім.
І не випадково, що в боях за інші країни і народи слов'ян ставили завжди
перед основного війська. Древня слов'янська зброя складалася з мечів,
дротиків, стріл, просочених отрутою, і великих, важких щитів.
Візантійські твори VI в. залишили свідчення про жорстокість слов'ян, але
ця жорстокість була в дусі того часу, тому що до полонених слов'ян більш
цивілізовані тоді народи (римляни, греки й ін.) теж відносилися по-
варварськи. Але слов'яни, войовничі духом, завжди залишалися
добродушними. Вони не знали ні лукавства, ні злості, зберігали древню
простоту вдач, невідому грекам того часу. З полоненими слов'яни
обходилися дружелюбно, завжди призначали їм термін покарання, відпускали
їх на волю за визначений чи викуп жили з ними "у волі і братерстві".
Настільки ж одноголосно древні автори свідчать про гостинність слов'ян.
| |Слов'янські жінки | |
| |здавна любили | |
| |виряджатися | |
| |(наряджатися), | |
| |прикрашали себе | |
| |кільцями, сергами, | |
| |намистами. | |
Цнотливість не тільки слов'янських дружин, але і чоловіків вважалося
нормою життя. Слов'янки ходили іноді на війну з батьками і чоловіками, не
боячись смерті. Так, при облозі Константинополя в 626 р. греки між
убитими знайшли багато слов'янських жінок.
Мати, виховуючи дітей, готувала їх бути воїнами і непримиренними ворогами
кривдників, тому що слов'яни, подібно іншим язичеським народам,
викладалися забувати образу. У випадку убивства не тільки сам злочинець,
але і весь його рід безупинно очікував своєї загибелі від дітей убитого,
котрі вимагали крові за кров.
Говорячи про галявини, Нестор пише про їхню лагідність, соромливість
дружин, освіченості. Про древлян же він говорить уже не так лестно, це і
зрозуміло: Нестор сам був вихідцем із племен галявин. Він пише, що
древляни мали дикі звичаї, що вони не знали шлюбів, заснованих на
взаємній згоді батьків і чоловіків.
Венеды (слов'яни), як оповідає давньоримський історик Тацит, ледь
закривали свою наготу. Ще в VI в. слов'яни боролися без каптанів, деякі
навіть без сорочок, в одних портах. Шкіри лісових і домашніх звірів
зігрівали їх у холодний час. Жінки носили довге плаття, прикраси з бісеру
і металу, добутих чи на війні, чи виміняних в іноземних купців.
Слов'яни мали деяке поняття про мистецтво. Вони вирізували на дереві
зображення людини, птахів, звірів, розфарбовували їх. Відома любов
слов'ян до музики (музичні інструменти - гусли, волинки, гудки, дудки).
Народними іграми і веселощами слов'ян були боротьба, кулачний бій, біг
наввипередки.
Ще не знаючи грамоти, слов'яни мали деякі зведення про арифметику,
хронологію. Домоведення, війна, торгівля привчили їх до багатоскладового
числення. Спостерігаючи часи року, вони, подібно римлянам, поділяли його
на 12 місяців: просинец (січень) - від синяв неба; сечень (лютий); сухий
(березень); березол (квітень) - від березової золи; трав'яний (травень);
изок (червень) - від якоїсь древньої назви пташки; червен (липень) - не
від чи червоних плодів і ягід?; заграв (серпень) - від чи зорі від
блискавиці; рюен, чи ревун (вересень) - від ревіння звірів; листопад
(жовтень); груден (листопад) - від куп чи снігу мерзлого бруду; студений
(грудень).
Але древні бояри, воєводи, князі, пани, жупани і навіть слов'янські
королі залежали від волі одноплемінників. Ці почесні звання - древні
слов'янські. Ще в договорі з греками в 911 р. Олег згадує про великих
російських бояр, та й саме слово "князь", дане нашими предками Рюрику,
здається, не могло бути новим і означало знаменитий, військовий чи
цивільний сан.
Мова слов'ян греки в VI в. знаходили дуже грубим. Найдавнішим пам'ятником
писемності є Біблія, переведена на слов'янську мову Кирилом і Мефодієм у
IX в. Але вже в Біблії мається багато запозичених у греків слів і
виражень.
Мова східних слов'ян - предків росіян, українців і білорусів - довгий час
( до XIII в.) був єдиним. Але під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів
він видозмінився. Вже в давньоруській мові малися десятки тисяч слів, але
до древньої, спільнослов'янської мови восходит не більш двох тисяч. Нові
слова або утворилися зі спільнослов'янських, або були переосмисленням
старих, або були запозичені.
Предки наші до кінця Х століття були язичниками: щирої віри християнської
не знали, а поклонялися обожненим силам природи і душам покійних.
Вони шанували як головне божество бога-громовержця Перуна. Слов'яни
представляли його високою, плечистою, чорноволосою і чорноокою людиною з
золотою бородою. У правій руці в нього цибуля, у лівої — сагайдак зі
стрілами. Він мчиться по небу в колісниці і пускає вогненні стріли.
Почитали також бога вітру ім'ям Стрибог. Божество сонця називали
Дажбогом, заступника черід, «скотьего бога», — Велесем. Усі ці боги
вважалися дітьми одного божества — бога неба Сварога, і тому їх усіх
називали іноді сварожичами. Вірили в інших богів: у лісі, по древньому
віруванню наших предків, жив лісовий бог — лісовик, у воді — водяний бог,
у руслах рік — русалки. Особливо ж шанували домашнього бога.
Люди в далекій давнині, як діти, зовсім ще не розуміли, що діється в
природі: усюди чудилися їм могутні істоти, благі і злі. Благодійною
істотою вважали вони сонце, що своїм світлом проганяло нічну пітьму,
теплом зігрівало землю, вело, як живу істоту, постійну боротьбу з холодом
і тьмою.
Чорні хмари представлялися їм страшними чудовиськами, драконами,
величезними птахами — ворогами сонця. Страшно ставало людям, коли темна
грозова хмара насувалася на небо. Повзе ця невідома темна істота по небу,
усі ближче і ближче підбирається до сонця і раптом вистачає його. Замість
ясного сонячного світла імла над землею. Смутно на душі в людей. Раптом —
удар грому, гуркіт розкочується по всьому небу, вогненні стріли
пронизують хмару. Те йде страшна боротьба: бог-громовержець разить
чудовисько-хмару своїми блискавками-стрілами. З хмари ллється дощ: це
живаючи вода, що таїло чудовисько; але змусив його Перуне пролити її на
землю. Жадібно п'є земля живу воду і входить у ще велику силу. Хмара
розбита стрілами бога-громовержця. Сильний вітер жене своїм могутнім
подихом залишки її з неба. Снову блакитне небо привітне обіймає землю,
знову над нею сіяє червоне сонечко. Радуються люди, приносять вони подяку
і небесному воїнові Перунові, і могутньому вітру.
Але не завжди ці боги благодійні для людини. Іноді сонце так палить
землю, що вона тріскається від спеки, трави вигорають на полях, хліба —
на нивах. Вітер часом задме з такою люттю, що вивертає з землі вікові
дерева, руйнує житла людей. Але страшніше усіх — громовержець: лунають
над землею його страшні удари, разить він землю жахливими вогненними
стрілами. Віковий дуб розлітається дрібною тріскою від цих ударів. Не
щадять часом ці стріли і людину. Велика милість богів, але жахливі боги в
гніві своєму. У страху падає на землю нещаслива людина, благає грізних
богів про пощаду, готовий принести їм жертву, показати повну свою
покірність.
Язичеських храмів у предків наших не було, а молилися вони своїм богам у
лісовій глухомані, в озер і рік, на піднесених місцях. Робили ідолів,
тобто зображення своїх богів у виді людей, звичайно з дерева. Приносили
їм у жертву різних тварин, молилися.
Особливих жрецов у східних слов'ян не було, обряди робили старці,
старшини пологів.
Було в слов'ян вірування в майбутнє загробне життя. Небіжчиків своїх вони
закапували в землю, а іноді спалювали. З покійним заривали в чи могилу
клали з ним на багаття пожитки його, начиння, а також зброю і бойового
коня, якщо небіжчик був воїн. Предки наші вірили, що померлі знову
воскреснуть і тоді їм знадобиться всі те, що оточувало їх у житті. Після
поховання на могилах робили бенкети — тризни.
5. Обряди
Серед простої невибагливої обставини плинуло життя давньої
людини – від дитячих років до старості й смерті.
Діти. При народинах дитини єднали разом давні слов’янські звичаї з
християнськими обрядами. У восьмий день по народженні несли дитину
до священика, “да ім’я дітищу нарекуть”. Самі ж хрестини
відбувалися, як дитині минуло сорок днів. Дитині давали часто імення
когось значнішого з рідні, найчастіше брали дідове ім’я Князі
діставали два імені – одне церковне, друге княже, або мирське. Найбільш
поширені зі слов’янських і зіслов’янських імен для чоловіків були
такі: Борис, Брячислав, Вишеслав, Володар, Мирослав, Олег, Рюрик,
Святослав, Ярослав та інші. Жіночі слов’янські імена бували:
Верхуслава, Горислава, Гремислава, Святослава та інші. Щоб відрізнити
особи з тим самим іменням, зазначали ім’я батька: Іван Жирославович,
Іван Вишатич.
Діти багатих батьків відрізнялися від своїх однолітків
одягом.
Подружжя. У найдавніші часи подружжя у слов’ян мало форму умикання,
тобто викрадання дівчини: юнак нападав на дім милої й брав її
силою або викрадав потайно, підступом. Сліди цього давнього умикання
збереглися до тепер у деяких місцях у весільному обряді. У
культурних племен вже в давні часи настала інша форма шлюбу –
через купно.
Велику роль у весіллі відігравали свати – навіть весілля звалося
тоді сватьба. Свати, - певно, так само, як і тепер, - розпочинали
сватання, доводили до кінця зговорини, тобто умовлялися про розмір
віна. Заручини мають назву від того, що жених брав дівчину за
руки. Обрядове значення мали при тому рушники. Вінчання – це
церковний обряд, при якому молодих прикрашали вінцем, немов княжою
короною; з того звичаю збереглися ще тепер назви князь і княгиня,
якими називають молодих. Так само дружки звуться боярами.
Весілля відправляли з музиками, співами й танцями.
У будень і в свято. Докладної міри часу тоді ще не вживали. Пору
дня й доби означували такими висловами, як утро (ранок), утрення, до
полудня, полудне, вечір, вельми вечір, влягомо (час, коли лягати спати),
кури (як піють повні), зорі. Рідше стрічаємо означення годин, часів, і
то не знаємо докладно, як їх рахували: “перший час”, здається, був по
сході сонця, “третій” близько полудня.
У полудні чи, може, дещо перед полуднем був обід. В саме полудне
лягали переспатися: “Спати вполудне присудив Бог, у той час відпочиває і
звір, і птиці, і люди”, - каже Мономах. Полуднева перекуска звалася
ужина, ввечері приходила вечеря. Перед вечором деколи слухали
вечірні. Пора, в якій лягали спати, звалася влягомо, це було по
заході сонця. Ніччю побожний Мономах деколи вставав помолитися або
хоч ударити поклон.
Добрий господар сам доглядав своє господарство. “В домі своїм
не лінуйся, - каже Мономах синам, - а всього доглядайте, не
здавайтеся на тивуна, ні на отрока, щоб не сміялися до Вас
приходять, з дому вашого й обіду вашого”. Про себе князь оповідає:
“ Що мав зробити отрок мій, це я сам робив, трудився на війні й
на ловах, вночі й удень, на спеці й на зимні, не давав собі
спочинку. Не здавався я на посадників, ні на Боричів, сам робив,
що було потрібне, весь лад в домі сам утримав. І над ловчими
ловчий порядок я утримав, і над конюхами, і над соколами та
яструбами”.
Але так само радо веселилися й проживали життя. Обіди й бенкети
відбувалися з рідних нагод: на княжі з’їзди, церковні свята, весілля,
іменини. “Слово про багача й Лазаря” так описує бенкет багача: “При обіді
стояло багато посуду золотого і срібного, великі срібні позолочені
чаші, кубки і чарки. Було багато різних страв: тетереви, гуси, лебеді,
журавлі, рябці, голуби, кури, зайці, оленина, вепровина, телятина,
воловина, всякі напої: вино, мед чистий і варений з перцем, квас. Пили
до пізньої ночі, з гуслями й дудками, була велика забава з приятелями
і сміхунами, танки, співи, всяка огида. Багато кухарів трудилося,
обливаючися потом, слуги бігали, носячи тарілки, інші обережно махали
віялами для прохолоди, інші тримали срібні умивальниці, інші – посуд
з гарячою водою, інші – пляшки з вином...”. На одній картині у
“Житії Бориса й Гліба” бачимо, як виглядав стіл, заставлений до
банкету: застелений скатертю до самої землі, зі дзбанками, мисками,
чарками та іншим посудом.
Володимир Великий дуже любив такі пири і влаштовував їх кожне
більше свято.
На прийомах і гостинах розважали себе всякими оповіданнями, казками,
анекдотами, приповідками. Різні перекази, записав автор найдавнішого
літопису, - про смерть Олега, боротьбу хлопця з печеніжином,
білгородський кисіль, - взяті просто з уст оповідачів. Деякі з них
мають гумористичну закраску, як, приміром, анекдот про піщанців, що
втікали перед “вовчим хвостом” – воєводою Вуєстафом. У товариських
зв’язках виробився свого роду етикет, досить нескладний, але його всі
дуже пильнували. Київський князь Святополк запрошує Василька
Ростиславича словами: “Якщо не хочеш чекати до моїх іменин, то
прийди сьогодні, поздоровиш мене, і посидимо всі”. На бенкетах пили
багато й радо.
Ігри, танки, музика. З нагоди всяких свят та з інших нагод
відбувалися також різні ігри й танки. Це був давній слов’янський
звичай: “Сходилися на ігрища, на танки й на всякі бісовські пісні”, -
оповідає літописець про давні народні забави. На такі веселі
сходини були призначені окремі витоптані майдани, що також звалися
ігрищами : “Ігрища втолочені, й людей велика сила, що починають пхати
один одного”, - нарікає один проповідник. А втім ігри відбувалися й
на вулицях, і вже в ті часи вулиця означає народну забаву, так само,
як повечерниця – теперішні вечорниці. Як виглядали ці ігри, про це
знаємо небагато.
Стара забава – це боротьба за силу двох чоловіків.
Танок, плясання, був відомий усюди. Танцювали при різних
погодах: “на бенкетах і на весіллях, на вечорницях, і на ігрищах, і
на вулицях”, - перелічує Кирило Турівський. З давніх часів походив
також звичай танцювати під час народних свят, приміром, під Івана
Купала. “Гріх танцювати на русаліях”, - застерігає проповідник.
Танки йшли під музику. “Візьмуть сопілки, бубни і гуслі й
ударяйте, Ісакій буде там танцювати”, - кличуть біси, що спокушують
ченця.
Музичні інструменти були досить різнорідні. Передусім
згадуються бубни й труби; далі якісь роди сопілок чи флейт – сопіль
і пищаль; свиріль – інструмент, що складається з кількох сопілок; гуслі –
інструмент, подібний до арфи; невідомий з вигляду орган.
При дворі київського князя Святослава (1073 – 1076) був
різнорідний оркестр; ігумен Феодосій, як Увійшов у кімнату, де сидів
князь, “побачив багатьох, що грали перед ним; одні гуслями голоси
подавали, інші музикійськими звуками голосили, інші органними, - і так
усі грали і веселилися, як є обичай перед князем”.
Відколи поширилося християнство, розвинувся в Україні церковний
спів, що стояв під візантійським та болгарським впливам.
Похорони. Здавна у слов’ян були два роди похоронів: або палили
небіжчика на вогнищі, або ховали в землі. Давній обряд палення
затримався довше тільки у малокультурних околицях. Частіше ховали
померлих у землі. У християнських часах давні звичаї перемішалися з
новими. Почувши смерть, той, хто вмирав, робив заповіт і роздавав
майно родині, а не раз – церквам, монастирям і бідним. Так,
галіцький князь Ярослав Осмомисл перед смертю запросив на свій двір
бояр і духовенство та “всіх убогих, і сильних, і слабих, гостив три
дні й наказав роздати всякі дорогоцінності – і упродовж трьох днів
не змогли всього роздати”.
Був такий звичай, що перед смертю постригалися в ченці. Не раз
навіть визначні князі приймали чернецтво. Тіло мерця обмивали й
прятали, тобто прибирали; княже тіло загортали у килим або іншу
дорогу тканину – “оксамит із круживом”. При мерці світили свічки.
При тілі князя ставили спис, а може, й іншу зброю; слуги
ходили в чорних одягах. До могили везли тіло старовинним звичаєм –
на санях, навіть серед літа; тому слова “на санях сидіти”
означали бути близько до смерті. При великих похоронах ішло
духовенство, ченці в ризах із свічками, з піснями.
Список використаної літератури:
1. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/Hronograf/rus9.html
2. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/rus/gos.html
3. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/rus/gos.html
4. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/rus/index.html
5. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/rus/rus.html
6. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/rus/slav.html
7. http://newciv.relarn.ru/work/2-09/rus/var.html
8. http://www.rambler.ru (інформаційно-пошукова система)
9. http://ya.ru (інформаційно-пошукова система)
-----------------------
Північ: підсічно-вогньове землеробство
1 рік: дерева вирубуються
2 рік: дерева спалюються, а зола використовується як добриво
3 рік: засівши і збір врожаю,
Потім - нова ділянка, тому що земля виснажується.
Основні знаряддя праці: сокира, мотика, соха, борона-суковатка, заступ,
ціпи, кам'яні зернотерки, ручні жернова.
Південь: вид землеробства - переліг. Багато родючих земель. Засівали
ділянка протягом 2-3 років, потім вибирали нову ділянку.
Основні знаряддя праці: соха, рало, дерев'яний плуг із залізним лемешем
і інші знаряддя для горизонтальної оранки.
Скотарство.
Свині, корови, дрібна рогата худоба. Робоча худоба воли і коні.
Розвите рибальство, полювання, бортництво (збір меду диких бджіл), особливо
на півночі.
Поганим була зброя наших предків дванадцять століть тому назад, але були
все-таки в них і стріли, і списа з залізними наконечниками. А в далекій
давнині, коли не знали ще нічого про залізо, вістря копій і стріл робили з
кременів і риб'ячих кіст. Уміли предки наші капканами так пастками ловити
звірів.
Зі звіриних шкір робили одяг для студених зим. На ноги звичайно надягали
постоли, пізніше навчилися робити і шкіряне взуття. А влітку, коли було
тепло, чоловіка, носили тільки сорочки так штани. Якщо приходилося їм у
жарку пору боротися, то знімали і сорочку, билися напівголі. Замість
сорочки часто накидали на плечі шматок грубої тканини начебто плаща.
Жіночий одяг — більш довгі сорочки і такі ж плащі, як у чоловіків.
Спочатку в слов'ян, як повідомляє Н.М. Карамзин, правління було народним,
потім перетворилося в "аристократичне". Першими правителями були
військові вожді. Потім влада перейшла до бояр, князям, панам, жупанам,
королям (кралям). Візантійські літописи в 74 р. згадують про бояр,
вельмож - головних болгарських чиновниках. Слово "князь", мабуть,
народилося від слова "кінь", а можливо, і від "каган" (східне слово) чи
від німецького "кениг".
| |
