|
Реферат: Культурная жизнь Херсона в 19-20 веках (История)
Міністерство Освіти України
ФТЛ при ХДТУ
НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА
На тему: “Культурне життя Херсона у 18 –20ст.”
Виконав ліцеїст 3- Б курсу
Філоненко Денис Олегович
Науковий керівник:
Березнякова Ю.А.
м. Херсон
2000р.
ЗМІСТ
Вступ. 3
Основна частина 4
1. Культурне життя Херсонщини 18-20 ст.
1. Архітектурні споруди
4
(додаток 1, додаток 2)
1.2 Розвиток освіти на Херсонщині 8
1.3 Херсон – місто зустрічі багатьох видатних
поетів та письменників 9
1.4 Взірці творчості минулого є взірцями
музейних колекцій
13
1.5 Херсон – театральні та музичні традиції Херсона 15
( додаток 3 )
Висновок 17
ВСТУП
Безмежний степ і кучерявий од верб Дніпро, піски і сивоголубі лимани,
Чорне море і гаряче сонце, лящі і тарань, пшениця і кавуни – все це щедра
південна земля Херсонщина! Хто народився і жив, чи побачив Таврію, хоч раз
теплоту сердець людей, що живуть і працюють у цьому благаславенному краї,
той не забуде їх школи. А як Бог досить таланту словотворчості, то
напишуться поетичні рядки про “південну красу України”, назавжди
залишається у книжках образи хліборобів і будівельників, рибалок і
моряків, ткаль і лікарів, акторів і митців – наших земляків.
Херсон – місто багатих театральних і музичних традицій.
Актуальність – формування національної ідентичності починається з
обізнаності в історії свого народу, рідного краю. Саме ця робота є спробою
подати маловідомі факти про минуле нашого міста.
Хронологічні рамки (XVIII – по ХХ ст. ) – період заснування,
становлення та розвитку міста; час формування та оформлення культурних
традицій Херсона.
Мета – прослідити процес культурного становлення міста.
Результати спостереження можуть бути корисними як з научного так і з
культурного боку.
З научного, бо питання культурного розвитку в монографіях та
періодиці висвітлено поверхове.
Культурному, бо дозволить привернути увагу великої кількості
херсонців до історії свого міста.
Проблема не є остаточно вичерпаною, і може бути продовжений пошук,
дослідження питання в майбутньому.
РОЗДІЛ 1.1
Щільне місце в культурному житті займають споруди – вони є
історичними пам’ятками культури міста.
На Херсонській землі чимало споруд, на яких можна бачити охоронну
дошку з текстом “Пам’ятка архітектури. Охороняється державою”.
Найдавніші з них з’явились в кінці ХVІІІ століття, в той час, коли
місто Херсон тільки зароджувалося. Засноване у 1778 році на землях,
відвойованих у Туреччини, воно повинно було стати оборонним плацдармом та
центром судобудівництва.
Спорудженню Херсона приділялось дуже велике значення. За кілька років
був розроблений регулярний план міста, якому притаманні риси чіткої та
ясної упорядкованості. Центром була Фортеця. На схід від неї розташовувався
військовий форштадт, на захід – “Купецьке місто” або “Грецьке передмістя”,
на північ – “обивательські будівлі”, ще північніше – провіантські млини, а
у північно-західній частині – місто за балкою або забалка. Вулиці вздовж
Дніпра та розташовані йому перпендикулярно – утворювали перші квартали. По
лінії берега вулиці прокладені терасами, так були враховані природні умови
місцевості.
Фортеця, площею близько 100 га, була розташована поруч з руїнами
раніше спорудженого укріплення “ Олександр Шанц”. Це був комплекс військово-
фортифікаційних, громадських та культурних споруд. До оборонної системи
входили високі насипі вали, бастіони, равеліни, хрещаті підземні мінні
галереї, колодязь, Московська та Очаківська брами з підйомними мостами.
До нашого часу збереглись Очаківські та Московські брами, які
представляють типовий зразок обраної архітектури класицизму.
На території Фортеці були споруджені Арсенал, палац князя Потьомкіна,
Катерининський собор, дзвіниця, монетний двір, казарми, адміністративні
та житлові споруди. Уявлення про те, який вигляд мала площа біля Фортеці,
надають картина та акварель Ф. Алексеева “Вид Херсона”. З тих
часів залишилось лише Арсенал, Катерининський собор та дзвіниця.
Катерининський собор – одна з культових споруд у Херсоні. Автор
собору – І. Старов.
В архітектурному оздоблені фасадів собору відображена історія двох з
половиною тисячоліть Причорномор’я, звільнення християнської від
ісламського поневолення.
Будувався комплекс з 1782 по 1806 рік, посвячення відбулось
17 травня 1786 року. Будувався згідно указів Катерини ІІ, Павла І,
Олександра І.
Напередодні приїзду до Херсона Російського і Австралійського Дворів
їх імператорів у Катерининьському соборі було влаштовано трон.
В період визвольної російсько-турецької війни (1787-1791 роки)
паперть собору перетворена у некрополь військових начальників. До
теперішнього часу збереглися могили з пам’ятниками інжинер-полковника,
будівничого Херсона Корсакова М. І., полковника Мартинова С. та багатьох
інших видатних полководців.
У 1791 році за вказівкою Катерини ІІ у соборі було влаштовано
гробницю-мовзалей видатного державного діяча,
князя
Потьомкіна - Таврического Г. О.
На початку 30-х років ХХ століття рішенням трудових колективів
Херсона собор був переданий під музей старовини. З 1957 року і до
теперішнього часу собор є екскурсійним об’єктом для туристів.
Крім споруд у фортеці з ХVІІ століття залишилось кілька житлових
будинків, Греко-Софійська церква, пам’ятник Джону Говарду.
В історію він увійшов під іменем “Джон Говард – філантроп”. Це
англійський громадській діяч, лікар-філантроп. В 1784 році Говард вирішує
зайнятися лікуванням страшної хвороби – чуми.
В 1789 році він прибуває до Херсона і лікує бідних людей від тифу.
Помер від хвороби у 1790 році. Він встиг написати свій духовний заповіт,
який доручив доставити в Англію, просив поховати його тіло без всякої
розкоші і прочитати над могилою молитву англійською мовою: “не хочу ні
монументів іні написів, але я хотів би, щоб на моїй могилі поставлено було
годинника …” . І тому його пам’ятник , згідно заповіту, являє собою
сонячний годинник . Пам’ятник було відкрито у 1828 році.
Місто до 1835 року змінює своє функціональне призначення – з
військового поселення воно стає цивільним. У середині ХІХ століття
починається забудова фортечної планиди. Відбувається поступове злиття тіла
міста в єдине ціле. Цей процес був відбутий в генеральному плані Херсона
187 року. Паралельно формуються міські райони Млини і Сухарне.
В середині ХІХ століття Херсон розвивається як капіталістичне місто
із заводами й фабриками. Постійно збільшується число навчальних та
культурних закладів, з’являється прогресивна студентська молодь. Місто має
потребу в театрах, музеях, бібліотеках, видавництвах. До кінця ХІХ сторіччя
все це з’являється в Херсоні. Місто відвідують знамениті артисти,
письменники, митці.
Кінець ХІХ – початок ХХ століття – період, пов’язаний із розвитком
капіталістичних відносин. Міська структура опиняється розчленованою
підприємствами, що призвело до ізоляції Дніпра від житлової забудови.
Одночасно розвиток промисловості привів до заселення нових територій, в
основному на північ від центрального ядра. Досить важливо, що принцип
класичної, регулярної забудови зберігається. В цей час формується
архітектурне обличчя центральної, найстарішої частини міста. Забудова цього
періоду і донині визначає “зовнішність” і масштаби цієї частини Херсона.
Еклектизм, який панував в архітектурі, дуже відповідав смакам
провінції. В той час з’явилось багато будинків, прикрашених декоративними
елементами класицизму (Окружний суд, Народний будинок, Будинок
губернатора), ренесансу та готики (Міська Рада, Управління Херсонського
морського порту), також деякі житлові будинки по вулиці Горького тощо.
Показовий на той час будинок Банку взаємного кредиту. Будинок мав
пишну декоративність, але вона виправдана, бо в той час споруда знаходилась
на перехресті центральних вулиць і своїм ошатним виглядом акцентувала його.
З 1901 року, після 30-річної перерви, пов’язаної з роботами з
поглибленням Дніпровського дна, знову відкриваються морські ворота міста.
Херсон стає значним портом експортування хліба.
РОЗДІЛ 1.2
На початку 18ст. Херсон був відомий як край “злиденний” , хоча з
чудовою природою. Херсон поступово перетворювався в промисловий район.
В Херсоні створені всі необхідні умови для навчання дітей та
виховання їх розвинутими людьми. Створено 52 школи, відкриваються з кожним
роком ліцеї.
За післявоєнні роки подальший розвиток набуло вище та середнє
спеціальне навчання. В місті – 11 середніх спеціальних учбових закладів та
15 професійних, 40 – технічних училищ. Відкрито університети, де
абітурієнти можуть навчатися багатьом спеціальностям.
До революції на Херсонщині було всього три спеціальних школи, в яких
навчалось 400 чоловік. Велика увага приділялась і приділяється нині і дітям-
сиротам. Для них будуються спеціальні дитячі будинки, школи-інтернати,
училища, де на повному державному забезпечені знаходяться ці діти.
На даний період в Херсоні існує морехідне, медицинське, музичне
училища, машинобудівний, гідрометеологічний, кооперативний технікуми, де
готують спеціалістів різних профілів.
Найстарішим учбовим закладом на Херсонщині є сільськогосподарський
інститут імені О.Д.Цюрупи.
За 84 роки свого існування інститут випустив більш
як
6000 агрономів, 300 техніків, інженерів-лісомеліораторів. ( Ці дати
приведені на 1976 рік.).
Херсонський університет підготував більше 20 тисяч вчителів для
середніх шкіл. Багато вихованців університету стали відомими вченими,
заслуженими вчителями, письменниками.
Розділ 1.3
З Херсонщиною пов’язане життя та діяльність багатьох видатних діячів
культури, мистецтва та літератури. Одні з них жили і працювали тут, інші
були проїздом.
Але в пам’яті всіх залишилися хвилюючі враження та спогади про
природу краю, його людей, що знайшло відображення у художніх творах, листах
та мемуарах.
Починаючи з XVIII століття, на карті літературної Херсонщини
з’явилося більше ніж сотня імен. Писали про наш край французи Гійом Боллан
та Жільбер Ромм, історик А. Скальковський, географ і дослідник В. Зуєв,
письменник О. Афанасьєв-Чужбинський, відомий історик запорозького козацтва
Д. Яворницький.
Цікаво, що поет Олександр Пушкін залишив спогади про відвідання
маєтку в Білозерці, який належав його “африканському” предку І. Ганнібалу,
керівникові будівництва молодого Херсона.
Лев Толстой занотував у щоденнику свої враження від знайомства з
нашими земляками під час походу на Кримську війну.
Одним з перших відвідав наш край російський поет Іван Хемніцер.
Друг Державіна, Капніста він ввійшов в історію літератури як байкар, котрий
удосконалював форму й стиль байки. У записах відомого бібліофіла, початку
ХІХ століття, Г. Надхіна є матеріали, які розповідають про поїздку
Хемніцера до Херсона у 1782 році. Хемніцер був гостем Ганнібала, котрий жив
на дачі у Білозерці.
1793 року ще хлопчиком разом з батьком був на Херсонщині Денис
Давидов. Відомо, що тут відбулась його перша зустріч із Суворовим. Був
Денис Давидов на Херсонщині ще 1818 року.
Херсонським генерал-губернатором був брат видатного декабриста П.
Пестеля – В.Пестель, який на початку брав участь у таємних товариствах
декабристів. Ім’ям В. Пестеля була названа одна з вулиць нашого міста.
Після 13-річного перебування в Сибіру в Херсон на постійне місце
проживання, під таємний нагляд поліції приїхав М. І. Лорер.
Історія зберегла для потомків пам’ять про приїзд у Херсон великого
актора М. Щепкіна, якого супроводив великий критик
В. Белінський.
Так судилося, що саме в нашому місті наприкінці 19- на початку 20
століть жив і творів гурт людей, пилко відданих Україні, рідній мові,
кращій долі нарду. Це поетеса й письменник Дніпрова чайка (Людмила
Василевська), котра написала тут лібрето до першої української дитячої
опери “коза-дереза”. Відмий етнограф, поет і художник, видавець українських
народних пісень Андрій Конощенко ( Грабенко ). Як чудово на два голоси
співали ці двоє людей рідні пісні, виливаючи в них і радість, і сум
буття, збераючись вечорами
(за спогадами Миколи Чернявського ) в будинку на тихій херсонській вулиці.
Сам Чернявський, котрий прожив свої останні 35 років у Херсоні, змалював
степовий край у багатьох поезіях :
Степ і степ один навколо
Розгорнувся, наче море,
А над ним – шатро просторе,
Небо синє й сонця коло
І недарма саме таку наяву – “Степ” – отримав альманах, яки херсонська
громада видала в нашому місці в 1886 році. Борис Грінченко, що працював
тоді в місцевому земстві, написав рецензію на це видання. Того ж року в
Херсоні виходять “Збірник драматичних творів” І. Карпенка-Карого. Сюди до
М. Чернявського у видавничих справах та й просто як друг приїжджав Михайла
Коцюбинський. Місто жило насиченим літературними подіями життям.
Не давно, що в 1910- ті роки на Херсонщині започатковується нова
течія, новий напрямок у літературі й мистецтві – авангард.
Давня назва нашої землі – Гілея – стає знаменом футуристів, а
Чорнянка, що на Каховщині, - батьківщиною мистецького експериментаторства.
Олексій Кручених, Давид Бурлюк, Володимир Маяковський, Велімир Хлебніков –
усесвітньо відомі поети і художники, вони влаштовували епатуючи виставки,
писали вірші, видавали футуристичні книжки в Херсоні і Каховці.
Приїзд у Чорнянку й майбутній письменник Борис Лавреньов; в одну з
таких поїздок він отримав в дарунок від Д. Бурлюка чудову картину з
пейзажем Чорнянки, яка, на щастя, збереглась і прикрашає меморіальний
кабінет письменника в літературному музеї. Змальовуючи рідне місто, образи
херсонців у романі “Синє та біле” і в численних оповіданнях Б. Лавреньов
знаходить щирі, ніжні слова захоплення і синівської любові до своєї землі,
її історії
І знову степ, тепер чаплинський, де народився славетний Микола
Куліш. Куди б його не закинула доля, - і в Одесі, і в Харкові, і на
горезвісних Соловках – йому снився рідний край. У п’єсах Куліша ми бачимо
нужденне голодне таврійське село, спостерігаємо важку ходу подій
громадянської війни на півдні України.
У Куліша був вірний товариш на все життя, теж драматург і наш земляк
з Колончяка Іван Дніпровський. У фондах літературного музею зберігається
його документальна повість “Микола Хвильовий. Портрет м’ятежника”, яка є
безцінним прикладом позацензурної літератури тридцятих років.
Вірує літературний Херсон.
Благословенна в болях ран
Що, як зелений океан,
Тече круг білого Херсона,
Що свій дівочий гинучий стан
До Дніпрового тулить лона …
– так писав Максим Рильський у 1941 році.
Після війни Олександр Довженко на Каховській ГЕС знімає фільм “Поема про
море”. Остап Вишня їде на любу Херсонщину : “Хто в Крим, а я – в Кринки
!”.
Олесь Гончар, співець таврійської землі в своїх романах “Перекоп”,
“Південь”, “Таврія”, “Тропка” створює незабутні образи земляків, нашого
степу : “Спочиває степ, набирається прохолоди після денної сліпучої
спеки. Місяць зійшов, прадавнє козацьке сонце … Тиша, тиша, мов на дні
океану. Океан місячної ночі розливається навкруги. І глибину тиші не
зменшує ні сюрчання коника, десь у траві, ні шелест тополиного
вершечка…”.
За сприяння О. Гончара, на Херсонщині було засноване обласне
відділення Спілки письменників України. поети і прозаїки І. Гайдай, П.
Куліш, В.Кузьменко, І. Стариков, В. Шарейко, П.Литалев, М. Братан, Ю.
Голобородько , В. Кулік , В. Мілещенко своїми творами довели що багата
талантами наша земля “Не міліє річка наснаги”.
РОЗДІЛ 1.4
Аналізуючи взаємозв’язки, які існують між пам’ятками історії та
культури і довколишнім середовищем, не можна не помітити характерні для
розвитку Херсона тенденції. Одна з них полягає у дослівному ставленні до
історичної спадщини, традиційному формуванні матеріально-просторового
середовища протягом століть.
Багато взірців художньої творчості минулого сьогодні є скарбами
херсонських музейних колекцій.
Старшим із музеїв Херсона є краєведчій, створений у 1890 році
відомим подвижником В.І. Пашкевичем на основі матеріалів його
археологічних розкопок. Музей спочатку визнаний як археологічний.
Археологічна колекція, розширена та збагачена внаслідок подальших
наукових досліджень краю, тепер – один з цінних розділів великої та
різноманітної музейної збірки.
Предметом особливих гордощів за херсонську археологічну колекцію є
декілька мармурових пам’ятників з Ольвії.
Цікаві пам’ятки археологічної колекції, що виявлені на території
краю відносяться до періоду раннього середньовіччя. Перш за все –
пов’язані з половецькими кочовими племенами, які були фактичними
володарями східноєвропейських степів з середини ХІ до початку ХІІІ
століття. Половцям належать такі монументальні статуї, як так звані
кам’яні “баби”. Звичайно їх встановлювали на курганах у пам’ять померлих
предків. На території краю знайдено понад 60 половецьких структур поблизу
населених пунктів.
До ряду експонатів часу Кам’яної Січі відноситься вапнякова стена
із зображенням двобою. Це характерний зразок премитивної творчості яким
відзначається наївною спрощеністю малюнка та композиції.
Запорожськими пам’ятками рельєфи пічні кахлі.
Показ образотворчої культури Херсонщини продовжує збирання
художнього музею ім. О.О. Шовкуненка, котрий відкрився до 200-літнього
ювілею міста в 1978 році. Заснований він на базі художнього відділу
краєзнавчого музею. Ця колекція почала створюватися на межі ХІХ – ХХ
віків і пов’язана із зібранням мистецької давнини музею В. І. Пашкевіч та
збіркою створеного за ініціативою художника А. М. Гедройця музею красних
мистецтв.
До найбільш ранніх експонатів художнього музею, що мають пряме
відношення до культурного життя міста періоду його започаткування,
належать унікальні образи з іконостасу вже згаданого Катеринінського
собору.
Особливо широко і різноманітно представлене в музеї українське
національне мистецтво ХІХ століття.
Походить з Херсонщини характерний взірець провінційного
портретного малярства першої половини ХІХ століття – анонімний портрет
молодої дівчини.
Значну роль у розвитку мистецької культури кінця ХІХ – початку ХХ
століття відіграло створене у 1890-х роках на півдні України в Одесі
товариство південноросійських художників. Відомим представником його був
уродженець Херсонщини М.Скадовський.
В музеї знаходиться велика кількість портретів, краєвидів та
натюрмортів з Шовкуненка. Цей багатогранний творчій доробок об’єднує
загальне оптимістичне звучання.
Значний розділ в музейної скарбниці національного мистецтва
складають твори сучасних херсонських художників.
РОЗДІЛ 1.5
А ще Херсон – місто багатих театральних і музичних традицій. Тут
гастролювали славнозвісні вітчизняні майстри сцени М.Кропівницький, І.
Карпенко-Карий, П. Саксаганський та інші, а також перебували М. Щепкін,
М. Савіна, В.Давидов, В.Мейерхольд тут уперше вийшла на сцену
“Український соловейко” Оксана Петрусенко, розпочав свій творчій шлях
незабутній Юрій Шунський.
Славні музичні традиції Херсонської землі. Співуча душа південного
краю чарівною луною виявлялась і в народному мистецтві, і в професійній
музиці Херсонщини. І мова не лише про українську пісню. Тут на, півдні,
можна почути мелодії німецькі й шведські, російські і татарські,
єврейські й угорські. Тут народилися композитори О.Спендіаров та С.
Майгакар, на Херсонщину приїжджали з концертами М. Мусорський,
О.Скрябін, Е.Грач та багато інших. Саме херсонські мистецькі заклади дали
сучасній музиці композитора Льва Гурова, заслуженого ордината України
О.Бандурянського, кандидатів музикознавства Людмилу Хлабнікову. І перелік
цей можна продовжувати …
У жовтні 1962 року відкрився Херсонський обласний музично-
драматичний театр. За своїм корінням, традиціями, репертуаром, його
втілення на споконвічний українській землі сформувався справді
національний театр.
Наш театр носить ім’я неперевершеного українського драматурга
М.Куліша. Осмислення поезії і змістової глибин його творів збагатило
естетичну стилістику сценічних робіт. Це “Комуна в степах”, “І віддай їм
заслужене ними” за п’єсою “97”.
Цікава історія театру. Вперше будинок під театр був відкритий в
1830 році. На його сцені виступила трупа Лелева-Вутечина, а згодом
гастролювали відомі українські актори М.П.Саксаганський, М.Л.Садовський,
М.К.Заньковецька…
Херсонський обласний театр ляльок знають і люблять. Своє 25-річчя
він святкував у вересні 1996 року. Театр прожив на колесах 15 років.
Тільки в листопаді 1986 року відкрились двері казкового палацу-стціонару.
Театри Херсона володіють потужним творчім потенціалом, мають
змістові художні задуми і скеровують всі свої пошуки на те щоб особистий
мистецький доробок додати до зростання культури України.
Крім музично драматичного театру імені Миколи Куліша, в Херсоні
діють філармонія, музичне училище, чотири музичні школи.
В концертному сезоні відзначила своє 50-річчя Херсонська філармонія
– головний центр музичної культури краю. Багато прекрасних колективів та
виконавців, котрих сьогодні знають у країні й поза її межами. У 70-80
роках філармонія по праву вважалась однією з кращих у колишньому
Радянському союзі, і сюди – з гастролями приїжджали кращі виконавці
світу.
Висновок
Сьогодні Херсон – великий промисловий та адміністративний центр,
місто-порт, місто-курорт. Зберігши своє історичне обличчя, він значно
змінився: з’явились нові житлові масиви, міські магістралі, промислові та
громадянські споруди, парки, сквери.
Щільну тканину історичної зони Херсона утворюють будівлі, що
заповнюють рядові ділянки периметральної забудови кварталів. Відіграючи
роль тла щодо будівель, вони багато в чьому створюють неповторність
архітектурно-художнього образу міського середовища. Все це робить історично
утворене середовище міста функціональним, різноманітним і затишним.
Останнім часом місто прикрасилось новими спорудами сучасних
конструкцій і форм: будинки міськвиконкому. Центр науково-технічної
інформації, діагностичний центр, аеропорт.
В панорамі міста з боку Дніпра виразно читаються споруди обласної
бібліотеки ім. О.Гончара, готелю “Фрегат”, річкового вокзалу, які
акцентують три головні міські набережні.
Річковий вокзал – водні ворота Херсона. І тому вони повинні
прикрашати вхід в місто з боку Дніпра.
Обов’язок сучасних(архітекторів – бережливе ставлення до історичної
спадщини, врахування її в процесі неминучого оновлення міського середовища,
підтримання у своїй творчості тенденції спадкоємності формування забудови
міста.
Обв’язок сучасних жителів міста зберегти історичні та культурні
пам’ятки міста, зберегти традиції нашого народу, та зробити значний внесок
в культурне життя Херсонщини.
Використані джерела при написанні курсової роботи:
1. В.П.Завгородній “Наш солнечний край” Х. 1960р.
2. “Південна краса України” Х. 1998р.
3. “Проблеми історичного краєзнавства” - тези до повідей Х. 1993р.
4. Програма тези наукової конференції
“Культура Херсонщини” Х. 1991р.
5. Наддніпрянська правда 1995р. 21 лютого. Гурепко М. “Яка турбота, так й
робота”. (Проблеми культурного життя Херсонщини)
6. Кочубей А. “на передньому краї” (про культуру, освіту, роботу у
Херсоні). Соціальна культура 1964р.
7. Культура сьогодення . Наддніпрянська правда 1995р. 14 лютого.
8. А. Конощенко “До історії земської школи” К. 1908р.
9. “Історія міст і сіл України” (Херсонська область).
Реферат на тему: Культурная жизнь в СССР в 1920-30 гг
Содержание
Введение 2
1. Реформирование в области образования и науки 3
2. Особенности развития литературы 6
3. Изобразительное искусство, архитектура, театр и киноискусство
в 1920-30 гг. 10
Задания 13
Список используемой литературы 20
Введение
В 20-40-е годы в СССР, несомненно, произошел мощный культурный сдвиг.
Если социальная революция уничтожила в стране полусредневековую
сословность, разделявшую общество на "народ" и "верхи", то культурные
преобразования за два десятка лет двинули ее по пути преодоления
цивилизационного разрыва в повседневной жизни многих десятков миллионов
людей. В невообразимо короткий срок материальные возможности людей
перестали быть существенным барьером между ними и по крайней мере
элементарной культурой, приобщение к ней значительно меньше стало зависеть
от социально-профессионального статуса людей. И по масштабу, и по темпам
эти изменения и в самом деле можно считать общенародной "культурной
революцией".
Однако культурные преобразования, во-первых, оказались хотя и
широкими, но весьма бедными. Они порождали, в сущности, "полукультуру" или
даже квазикультуру, замешенную на причудливой духовной маргинальности
миллионов и миллионов людей. Но это не ошибка и не вина советской власти
тех лет - иначе и быть не могло: грандиозность масштабов и молниеностность
темпов высокого качества культурности не обеспечивают. Во-вторых, культура
"навязывалась" народу: жестким регулированием сельской жизни - колхозной
системой, а городской - "мобилизационными возможностями" заводских ударных
строек, организационным и пропагандистским натиском государственных планов
"охвата", комсомольских кампаний, профсоюзных соревнований. Тем самым
проращивание потребности в культуре подменялось, по существу, диктатом
общественных структур и давлением общественной атмосферы. Это уже была
историческая ошибка, порожденная уверенностью во всесилии "революционного
натиска".
Рвение, с которым гиперполитизированный революцией строй стремился к
созданию в нашей стране "культуры нового типа", уже в 20-е годы получило
"марксистское" теоретическое обоснование. Были "установлены" эти "основные
черты"; коммунистическая идейность и партийность, коллективизм,
интернационализм и патриотизм, руководство КПСС и советского государства
планомерным развитием культуры. Именно это и объявлялось "новым шагом в
духовном развитии человечества", его "вершиной".
В нашей стране произошел насильственный разрыв с культурно-
исторической традицией. Борьба с "пороками старой культуры" привела к
значительному обеднению, а во многих отношениях и разрушению этой традиции.
Функция обслуживания предъявляла свои требования к облику культуры, ее
содержанию: она стала создавать "положительные образы" для подражания,
поставлять разоблачения явлений и характеров для их изживания, она стала
"отражать", иллюстрировать, насаждать границы вместо того, чтобы изведывать
непостигнутое и возвышать человека над изнуряющим его наличным бытием.
Культура творящая и расковывающая превратилась в фабрику предписанного
счастья. И все это - тоже "культурная революция". Она состоялась, хотя и
вовсе не полностью достигла своих целей: Маяковский и Шолохов, Леонов и
Твардовский, Шостакович и Свиридов, Эйзенштейн и Товстоногов, сотни других
творцов сохранили и продолжили традиции отечественной и мировой культуры.
1. Реформирование в области образования и науки
В рассматриваемый период культурная жизнь страны развивалась весьма
неоднозначно. Вместе с тем, во многих областях культурного развития были
достигнуты значительные успехи. К таковым прежде всего относится сфера
образования.
Историческим наследием царского режима явилась значительная доля
неграмотного населения. Между тем необходимость быстрой индустриализации
страны требовала огромное количество грамотных производительных работников.
Планомерные усилия советского государства, начавшиеся еще в начале
1920-х годов, привели к тому, что доля грамотного населения в России
неуклонно росла. К 1939 г. количество грамотных в РСФСР составляло уже 89
процентов. С 1930/31 учебного года вводилось обязательное начальное
образование. Кроме того, к тридцатым годам советская школа постепенно
отошла от многих не оправдавших себя революционных нововведений: была
восстановлена классно-урочная система, в расписание были возвращены
предметы, прежде исключенные из программы как «буржуазные» (прежде всего
история, всеобщая и отечественная). С начала 30-х гг. быстро росло число
учебных заведений, занимавшихся подготовкой инженерно-технических,
сельскохозяйственных и педагогических кадров. В 1936 г. был создан
Всесоюзный комитет по делам высшего образования.
Сложными оказались 30-е годы для отечественной науки. С одной стороны,
в СССР разворачиваются масштабные исследовательские программы, создаются
новые научно-исследовательские институты: в 1934 г. С. И. Вавилов основал
Физический институт АН им. П. Н. Лебедева (ФИАН), тогда же создан Институт
органической химии, в Москве П. Л. Капица создает Институт физических
проблем, в 1937 г. создан Институт геофизики. Продолжают работу физиолог И.
П. Павлов, селекционер И. В. Мичурин. Результатом работы советских ученых
были многочисленные открытия как в фундаментальных, так и в прикладных
областях. В частности, на этот период приходятся значительные открытия в
изучении Арктики (О.Ю. Шмидт, И.Д. Папанин), разработке космических полетов
и реактивного движения (К.Э. Циолковский, Ф.А. Цандлер). Возрождается
историческая наука. Как было сказано, возобновляется преподавание истории в
средней и высшей школе. Создается научно-исследовательский Институт истории
при АН СССР. В 30-е г. работают выдающиеся советские историки: академик Б.
Д. Греков – автор трудов по истории средневековой России («Киевская Русь»,
«Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVIII в.» и др.); академик Е. В.
Тарле – знаток новой истории стран Европы и прежде всего Наполеоновской
Франции («Рабочий класс во Франции в эпоху революции», «Наполеон» и др.).
В то же время сталинский тоталитаризм создавал серьезные препятствия
для нормального развития научного знания. Была ликвидирована автономия
Академии наук. В 1934 г. она была переведена из Ленинграда в Москву и
подчинена Совнаркому. Утверждение административных способов руководства
наукой привело к тому, что многие перспективные направления исследований
(например, генетика, кибернетика) по произволу некомпетентных партийных
функционеров были на долгие годы заморожены. В обстановке всеобщего
доносительства и набирающих размах репрессий академические дискуссии часто
заканчивались расправой, когда один из оппонентов, будучи обвинен (пусть и
необоснованно) в политической неблагонадежности, не просто лишался
возможности работать, но подвергался физическому уничтожению. Подобная
участь была уготована очень многим представителям интеллигенции. Жертвами
репрессий стали такие видные ученые, как биолог, основоположник советской
генетики академик и президент ВАСХНИЛ Н. И. Вавилов, ученый и конструктор
ракетной техники, в будущем академик и дважды Герой Социалистического Труда
С. П. Королев и многие другие.
Репрессии нанесли тяжелый урон интеллектуальному потенциалу страны.
Особенно сильно пострадала старая дореволюционная интеллигенция,
большинство представителей которой добросовестно служили советскому
государству. В результате фальсифицированных разоблачений ряда
«вредительских контрреволюционных организаций» («Шахтинское дело», процесс
«Промпартии») в массах разжигалось недоверие и подозрительность по
отношению к представителям интеллигенции, что в результате облегчало
расправу с неугодными и гасило всякое проявление свободной мысли. В
общественных науках определяющее значение приобрел «Краткий курс истории
ВКП (б)», вышедший в 1938 г. под редакцией И. В. Сталина. В качестве
оправдания массовых репрессий была выдвинута идея о неизбежном усилении
классовой борьбы по мере продвижения к построению социализма. История
партии и революционного движения была искажена: на страницах ученых трудов
и периодических изданий превозносились несуществующие заслуги Вождя. В
стране утверждался культ личности Сталина.
2. Особенности развития литературы
Значительно изменилась ситуация в литературе. В начале 30-х гг. пришел
конец существованию свободных творческих кружков и групп. Постановлением ЦК
ВКП (б) от 23 апреля 1932 г. «О перестройке литературно-художественных
организаций» был ликвидирован РАПП. А в 1934 г. на I Всесоюзном съезде
советских писателей был организован «Союз писателей», в который вынуждены
были вступать все люди, занимавшиеся литературным трудом. Союз писателей
стал инструментом тотального контроля власти над творческим процессом. Не
быть членом Союза было нельзя, т. к. в таком случае писатель лишался
возможности публиковать свои произведения и, более того, мог быть привлечен
к уголовной ответственности за «тунеядство». У истоков этой организации
стоял М. Горький, однако его председательство в ней продолжалось недолго.
После его смерти в 1936 г. председателем стал А. А. Фадеев (бывший
РАППовец), остававшийся на этом посту на протяжении всей сталинской эпохи
(до его самоубийства в 1956 г.). Помимо «Союза писателей» были организованы
другие «творческие» союзы: «Союз художников», «Союз архитекторов», «Союз
композиторов». В советском искусстве наступал период единообразия.
Произведя организационную унификацию, сталинский режим принялся за
унификацию стилистическую и идеологическую. В 1936 г. развернулась
«дискуссия о формализме». В ходе «дискуссии» посредством грубой критики
началась травля тех представителей творческой интеллигенции, эстетические
принципы которых отличались от «социалистического реализма», становящегося
общеобязательным. Под шквал оскорбительных выпадов попали символисты,
футуристы, импрессионисты, имажинисты и пр. Их обвиняли в «формалистических
вывертах», в том, что их искусство не нужно советскому народу, что оно
уходят корнями в почву, враждебную социализму. В число «чуждых» попали
композитор Д. Шостакович, режиссер С. Эйзенштейн, писатели Б. Пастернак, Ю.
Олеша и др. В прессе появлялись статьи: «Сумбур вместо музыки», «Балетная
фальшь», «О художниках-пачкунах». По существу «борьба с формализмом» имела
целью уничтожить всех тех, чей талант не был поставлен на службу власти.
Многие деятели искусства были репрессированы.
Как уже было сказано, определяющим стилем в литературе, живописи и
других видах искусства стал так называемый «социалистический реализм».
Стиль этот имел с настоящим реализмом мало общего. При внешнем
«живоподобии» он не отражал действительность в настоящем ее виде, а
стремился выдать за реальность то, что лишь должно было быть с точки зрения
официальной идеологии. Искусству была навязана функция воспитания общества
в строго заданных рамках коммунистической морали. Трудовой энтузиазм,
всеобщая преданность идеям Ленина-Сталина, большевистская принципиальность
– вот чем жили герои произведений официального искусства того времени.
Реальность была гораздо сложнее и в целом далека от провозглашаемого
идеала.
Ограниченность идейных рамок соцреализма стала значительным
препятствием развития советской литературы. Тем не менее в 30-х гг.
появляется несколько крупных произведений, вошедших в историю русской
культуры. Самой, пожалуй, масштабной фигурой в официальной литературе тех
лет был Михаил Александрович Шолохов (1905–1984). Выдающимся произведением
является его роман «Тихий Дон», рассказывающий о донском казачестве в годы
Первой мировой и Гражданской войны. Коллективизации на Дону посвящен роман
«Поднятая целина». Оставаясь, по крайней мере внешне, в границах
соцреализма, Шолохову удалось создать объемную картину произошедших
событий, показать трагедию братоубийственной вражды в казачьей среде,
развернувшейся на Дону в послереволюционные годы. Шолохов был обласкан
советской критикой. Его литературный труд был отмечен Государственной и
Ленинской премиями, дважды его награждали званием Героя Социалистического
Труда, он был избран академиком АН СССР. Творчество Шолохова получило
мировое признание: за писательские заслуги он был удостоен Нобелевской
премии (1965 г.).
В тридцатые годы завершает свой последний роман-эпопею «Жизнь Клима
Самгина» М. Горький. Метафоричность, философская глубина характерны для
прозы Л. М. Леонова («Вор» 1927 г., «Соть» 1930 г.), сыгравшей особую роль
в развитии советского романа. Огромную популярность имело творчество Н. А.
Островского, автора романа «Как закалялась сталь» (1934 г.), посвященного
эпохе становления Советской власти. Главный герой романа – Павка Корчагин
был образцом пламенного комсомольца. В творчестве Н. Островского, как ни у
кого, другого проявилась воспитательная функция советской литературы.
Идеальный персонаж Павка стал в реальности примером для широких масс
советской молодежи. Классиком советского исторического романа стал А. Н.
Толстой («Петр I» 1929–1945 гг.). Двадцатые-тридцатые годы время расцвета
детской литературы. Несколько поколений советских людей выросло на книгах
К. И. Чуковского, С. Я. Маршака, А. П. Гайдара, С. В. Михалкова, А. Л.
Барто, В. А. Каверина, Л. А. Кассиля, В. П. Катаева.
Несмотря на идеологический диктат и тотальный контроль, продолжала
развиваться и свободная литература. Под угрозой репрессий, под огнем
верноподданной критики, без надежды на издание продолжали работу писатели,
не желавшие калечить свое творчество в угоду сталинской пропаганде. Многие
из них так и не увидели свои произведения опубликованными, это случилось
уже после их смерти.
В 1928 г. затравленный советской критикой М. А. Булгаков безо всякой
надежды на публикацию начинает писать свой лучший роман «Мастер и
Маргарита». Работа над романом продолжалась до самой смерти писателя в 1940
г. Произведение это было издано только в 1966 г. Еще позже, в конце 80-х,
увидели свет произведения А. П. Платонова (Климентова) «Чевенгур»,
«Котлован», «Ювенильное море». «В стол» работали поэты А. А. Ахматова, Б.
Л. Пастернак. Трагична судьба Осипа Эмильевича Мандельштама (1891–1938).
Поэт необыкновенной силы и большой изобразительной точности, он оказался в
числе тех литераторов, которые, приняв в свое время Октябрьскую революцию,
не смогли ужиться в сталинском обществе. В 1938 г. он был репрессирован.
В 30-е гг. Советский Союз постепенно начинает отгораживаться от
остального мира, сводятся к минимуму контакты с зарубежными странами,
проникновение любой информации «оттуда» ставится под строжайший контроль.
За «железным занавесом» остались многие русские литераторы, которые,
несмотря на отсутствие читательской аудитории, неустроенность быта,
душевный надлом, продолжают работать. В их произведениях звучит тоска по
ушедшей России. Писателем первой величины был поэт и прозаик Иван
Алексеевич Бунин (1870–1953). Бунин с самого начала не принял революцию и
эмигрировал во Францию, где и прошла вторая половина его жизни. Бунинскую
прозу отличает красота языка, особая лиричность. В эмиграции были созданы
лучшие его произведения, в которых запечатлелась дореволюционная,
дворянская, усадебная Россия, удивительно поэтично была передана атмосфера
русской жизни тех лет. Вершиной его творчества считаются повесть «Митина
любовь», автобиографический роман «Жизнь Арсеньева», сборник рассказов
«Темные аллеи». В 1933 г. он был удостоен Нобелевской премии.
3. Изобразительное искусство, архитектура, театр и киноискусство в 1920-30
гг.
В данный период происходят значительные изменения и в изобразительном
искусстве. Несмотря на то, что в 20-е годы продолжают существовать
Товарищество передвижных выставок и Союз русских художников, появляются и
новые объединения в духе времени – Ассоциация художников пролетарской
России, Ассоциация пролетарских художников.
Классикой соцреализма в изобразительном искусстве стали работы Б. В.
Иогансона. В 1933 г. была написана картина «Допрос коммунистов». В отличии
от появившихся в то время в изобилии «картин», изображающих и прославляющих
Вождя или нарочито оптимистических полотен вроде «Колхозного праздника» С.
В. Герасимова, работа Иогансона отличается большой художественной силой –
несгибаемая воля обреченных на смерть людей, которую мастерски удалось
передать художнику, трогает зрителя независимо от политических убеждений.
Кисти Иогансона принадлежат также большие картины «На старом уральском
заводе» и «Выступление В. И. Ленина на 3-м съезде комсомола». В 30-е года
продолжают работать К. С. Петров-Водкин, П. П. Кончаловский, А. А. Дейнека,
серию прекрасных портретов современников создает М. В. Нестеров, пейзажи
Армении нашли поэтическое воплощение в живописи М. С. Сарьяна. Интересно
творчество ученика М. В. Нестерова П. Д. Корина. В 1925 г. Кориным была
задумана большая картина, которая должна был изображать крестный ход во
время похорон. Художником было сделано огромное количество подготовительных
этюдов: пейзажи, множество портретов представителей православной Руси, от
нищих до церковных иерархов. Название картины предложил М. Горький – «Русь
уходящая». Однако после смерти великого писателя, оказывавшего художнику
покровительство, работу пришлось прекратить. Наиболее известной работой П.
Д. Корина стал триптих «Александр Невский» (1942 г.).
Вершиной развития скульптуры социалистического реализма стала
композиция «Рабочий и колхозница» Веры Игнатьевны Мухиной (1889–1953).
Скульптурная группа была изготовлена В. И. Мухиной для советского павильона
на всемирной выставке в Париже в 1937 г.
В архитектуре в начале 30-х гг. ведущим продолжает оставаться
конструктивизм, широко использовавшийся для строительства общественных и
жилых зданий. Эстетика простых геометрических форм, свойственная
конструктивизму, повлияла на архитектуру Мавзолея Ленина, построенного в
1930 г. по проекту А. В. Щусева. Мавзолей по-своему замечателен.
Архитектору удалось избежать излишней помпезности. Гробница вождя мирового
пролетариата представляет собой скромное, небольшое по размерам, очень
лаконичное строение, прекрасно вписывающееся в ансамбль Красной площади. К
концу 30-х гг. функциональная простота конструктивизма начинает сменяться
неоклассикой. В моду входит пышная лепнина, огромные колонны с
псевдоклассическими капителями, проявляется гигантомания и склонность к
нарочитому богатству убранства, часто граничившему с безвкусицей. Стиль
этот иногда именуют «сталинским ампиром», хотя с настоящим ампиром, для
которого характерна прежде всего глубочайшая внутренняя гармония и
сдержанность форм, в реальности его роднит лишь генетическая связь с
античным наследием. Вульгарное порой великолепие сталинской неоклассики
призвано было выразить силу и мощь тоталитарного государства.
Отличительной чертой в области театра было становление новаторской
деятельности театра Мейерхольда, МХАТа и др. Театр имени Вс. Мейерхольда
работал в 1920—38 под руководством режиссёра В.Э. Мейерхольда. При театре
существовала специальная школа, сменившая несколько названий (с 1923
Государственные экспериментальные театральные мастерские — ГЭКТЕМАС). Почти
все спектакли ставил сам Мейерхольд (в редких случаях в сотрудничестве с
близкими ему режиссёрами). Характерное для его искусства в начале 1920-х
гг. стремление сомкнуть новаторские эксперименты («конструктивистские»
постановки «Великодушного рогоносца» Ф. Кроммелинка и «Смерти Тарелкина»
А.В. Сухово-Кобылина, обе — 1922) с демократическими традициями
простонародного площадного театра особенно заметно проступило в чрезвычайно
вольной, откровенно осовремененной режиссёрской композиции «Леса» А.Н.
Островского (1924); игра велась в шутовской, балаганной манере. Во второй
половине 1920-х гг. на смену стремлению к аскетичности пришло тяготение к
эффектному зрелищу, которое проявилось в спектаклях «Учитель Бубус» А.М.
Файко (1925) и особенно в «Ревизоре» Н.В. Гоголя (1926). Среди других
спектаклей: «Мандат» Н.Р. Эрдмана (1925), «Горе уму» («Горе от ума») А.С.
Грибоедова (1928), «Клоп» (1929) и «Баня» (1930) В.В. Маяковского, «Свадьба
Кречинского» Сухово-Кобылина (1933). Огромный успех театру принёс спектакль
«Дама с камелиями» А. Дюма-сына (1934). В 1937—38 театр был подвергнут
резкой критике как «враждебный советской действительности» и в 1938
решением Комитета по делам искусств закрыт.
В театре начинали свой творческий путь режиссёры С.М. Эйзенштейн, С.И.
Юткевич, И.А. Пырьев, Б.И. Равенских, Н.П. Охлопков, В.Н. Плучек и др. В
труппе театра раскрылись актёрские дарования М.И. Бабановой, Н.И.
Боголюбова, Э.П. Гарина, М.И. Жарова, И.В. Ильинского, С.А. Мартинсона,
З.Н. Райх, Е.В. Самойлова, Л.Н. Свердлина, М.И. Царёва, М.М. Штрауха, В.Н.
Яхонтова и др.
Быстро развивается кинематограф. Увеличивается количество снимаемых
картин. Новые возможности окрылись с появлением звукового кино. В 1938 г.
на экраны выходит фильм С. М. Эйзенштейна «Александр Невский» с Н. К.
Черкасовым в главной роли. В кино утверждаются принципы социалистического
реализма. Снимаются фильмы на революционную тематику: «Ленин в Октябре»
(реж. М. И. Ромм), «Человек с ружьем» (реж. С. И. Юткевич); фильмы о судьбе
человека-труженика: трилогия о Максиме «Юность Максима», «Возвращение
Максима», «Выборгская сторона» (реж. Г. М. Козинцев); музыкальные комедии
Григория Александрова с жизнерадостной, зажигательной музыкой Исаака
Дунаевского ("Веселые ребята", 1934, "Цирк" 1936, "Волга-Волга" 1938),
идеализированные сцены жизни Ивана Пырьева ("Трактористы", 1939, "Свинарка
и пастух" 1941) создают атмосферу ожидания "счастливой жизни". Огромной
популярностью пользовался фильм братьев (в действительности же только
однофамильцев, «братья» – своеобразный псевдоним) Г. Н. и С. Д. Васильевых
– «Чапаев» (1934 г.).
Задания
1. Осветите открытия в изучении Арктики О.Ю. Шмидтом и И.Д. Папаниным,
разработку теории космических полетов К.Э. Циолковским, реактивного
движения Ф.А. Цандлера.
Иван Дмитриевич Папанин (1894 - 1986) - полярный исследователь, доктор
географических наук, контр-адмирал, дважды Герой Советского Союза, кавалер
девяти орденов Ленина.
Широкую известность имя Папанина получило в 1937 году, когда он
возглавил экспедицию на Северный полюс. В течение 247 дней четверо
бесстрашных сотрудников станции «СП-1» дрейфовали на льдине и вели
наблюдения за магнитным полем Земли и процессами в атмосфере и гидросфере
Северного Ледовитого океана. За самоотверженный труд в тяжелых условиях
Арктики все члены экспедиции получили звезды Героев Советского Союза и
научные звания. Папанин стал доктором географических наук. В конце 1939-го
- начале 1940-го Папанин организовал экспедицию по спасению ледокола
«Георгий Седов», за что удостоился второго звания Героя Советского Союза.
Шмидт Отто Юльевич - советский учёный - математик, астроном, геофизик,
государственный и общественный деятель, академик АН СССР (1935), Герой
Советского Союза (27.6.1937).
Шмидт - один из крупных исследователей Советской Арктики. В 1929 и
1930 возглавлял экспедиции на ледокольном пароходе "Георгий Седов",
организовавшие на Земле Франца-Иосифа первую научно-исследовательскую
станцию, обследовавшие северо-восточную часть Карского моря, западные
берега Северной Земли и открывшие ряд островов. В 1932 экспедиция на
ледокольном пароходе "Сибиряков" под руководством Шмидта впервые прошла за
одну навигацию из Архангельска в Тихий океан. В 1933-34 Шмидт возглавлял
плавание на пароходе "Челюскин" по Северному морскому пути. В 1937
руководил воздушной экспедицией по организации дрейфующей станции "Северный
полюс-1", а в 1938 - операцией по снятию персонала станции со льдины.
Теоретическое обоснование возможности полётов в космическом
пространстве впервые было дано русским учёным К. Э. Циолковским в конце 19
в. В своём труде "Исследование мировых пространств реактивными приборами"
(1903) и дальнейших работах Циолковский показал реальность технического
осуществления космических полётов и дал принципиальное решение ряда
основных проблем космонавтики. Помимо трудов Циолковского, вопросам
космонавтики. были посвящены работы И. В. Мещерского (с 1897), Ю. В.
Кондратюка (1919-29), Н. А. Рынина (1928-32) и других отечественных учёных.
Цандер Фридрих Артурович - советский учёный и изобретатель, один из
пионеров ракетной техники. В 1921 представил доклад о проекте межпланетного
корабля-аэроплана на конференцию изобретателей, в 1924 опубликовал в
журнале «Техника и жизнь» статью «Перелёты на другие планеты», в которой
изложил свои основные идеи: создание космического летательного аппарата
(КЛА), сочетающего самолёт и ракету; сжигание в полёте отработавших
металлических частей КЛА в качестве дополнительного горючего. В 1930—31
Цандер построил и испытал на сжатом воздухе с бензином реактивный двигатель
ОР-1 тягой 1,42 н; в 1931—32 спроектировал двигательную установку с
жидкостным ракетным двигателем ОР-2 (на жидком кислороде с бензином).
2. Охарактеризовать сверхдальные перелеты в 1930-е гг. В.П. Чкалова, Г.Ф.
Байдукова, А.В. Белякова, В.С. Гризодубовой, В.К. Коккинаки.
В 1930-е годы, в связи с бурным развитием авиационной техники, на
повестку дня встал вопрос о возможности осуществления сверхдальных
перелетов. В первую очередь этот вопрос имел военное значение. Первенство в
этой области имели конструкторы и летчики Советского Союза.
Широко известно имя Валерия Чкалова (1904-1938) - комбрига, героя
Советского Союза, летчика-испытателя. Он был командиром экипажа в составе
Г.Ф. Байдукова и А.В. Белякова, совершившим ряд сверхдальних беспосадочных
перелетов (Москва- Петропавловск-Камчатский - остров Удд: 9374 километра за
56 часов 20 минут, Москва - Ванкувер, через Северный полюс: 8504 километра
за 63 часа 16 минут).
24-25 сентября 1938 В.С. Гризодубова вместе с П. Д. Осипенко и М. М.
Расковой на самолёте АНТ-37 совершила беспосадочный полёт из Москвы на
Дальний Восток, установив женский международный рекорд дальности.
В.К. Коккинаки 21 ноября 1935 на одноместном самолёте поднялся на
высоту 14 575 м, а 17 июля 1936 - на высоту 11 458 м с грузом в 500 кг,
превысив результаты мировых рекордов. В 1936 совершил скоростные перелёты:
Москва - Ейск - Москва; Москва - Баку - Москва; Москва - Свердловск -
Москва; Москва - Севастополь - Свердловск - Москва. Совершил беспосадочные
полёты: 27-28 июня 1938 - Москва - Владивосток за 24 ч 36 мин; 28 апреля
1939 - Москва - о. Мискоу (США) за 22 ч 56 мин. Всего им было установлено
22 мировых рекорда.
3. Рассмотрите научные открытия мирового значения в области физиологии И.П.
Павлова, генетики Н.И. Вавилова, теории биосферы В.И. Вернадского.
Павлов Иван Петрович - советский физиолог, создатель
материалистического учения о высшей нервной деятельности и современных
представлений о процессе пищеварения; основатель крупнейшей советской
физиологической школы; преобразователь методов исследования функций
организма на основе разработанных им методов хирургической физиологии,
позволивших вести хронический эксперимент на целом практически здоровом
животном, то есть в условиях, максимально приближающихся к естественным.
Научное творчество Павлова оказало революционизирующее влияние на
представления того времени о кровообращении и особенно о пищеварении, а его
учение об условных рефлексах послужило фундаментом изучения высших функций
мозга животных и человека.
Вавилов Николай Иванович - советский генетик, растениевод, географ,
создатель современных научных основ селекции, учения о мировых центрах
происхождения культурных растений, их географическом распространении; один
из первых организаторов и руководителей биологической и с.-х. науки в СССР.
С 1920 по 1940 руководил многочисленными ботанико-агрономическими
экспедициями. Организовал научные экспедиции по изучению растительных
ресурсов Средиземноморья, Эфиопии, Ирана, Афганистана, Японии, Западного
Китая, Кореи, стран Северной, Центральной и Южной Америки и был
руководителем многих из них. Под руководством и при участии Вавилова в СССР
создана мировая коллекция культурных растений, насчитывающая более 300 тыс.
образцов.
Вернадский Владимир Иванович - советский естествоиспытатель,
выдающийся мыслитель, минералог и кристаллограф, основоположник геохимии,
биогеохимии, радиогеологии и учения о биосфере, организатор многих научных
учреждений. Он является основоположником современного учения о биосфере.
Совокупность живых организмов в биосфере он назвал живым веществом.
Согласно учению Вернадского, живое Вещество, трансформируя солнечное
излучение, вовлекает неорганическую материю в непрерывный круговорот.
Огромная роль учения Вернадского о биосфере и её развитии в полной мере
начала выявляться со 2-й половины 20 в. Этому способствовали, с одной
стороны, развитие экологии, в которой понятие биосферы явилось одним из
основополагающих, а с другой - развитие современной научно-технической
революции, выдвинувшей в качестве одной из первоочередных задач проблему
воздействия человечества на природу. Биосфера под влиянием научных
достижений и человеческого труда постепенно переходит в новое состояние -
ноосферу - сферу разума.
4. Назовите наиболее известные произведения писателей М. Пришвина, А.
Малышкина, Э. Багрицкого, М. Зощенко, В. Каверина, М. Тихонова.
Лирическую прозу Пришвина Михаила Михайловича (повесть "Женьшень",
первое название - "Корень жизни". 1933; поэма в прозе "Фацелия", 1940; цикл
миниатюр "Лесная капель", 1943) пронизывает философский призыв к
"творческому поведению относительно жизни"; познание природы у него
неразрывно связано с осознанием социально-нравственные сущности человека
(роман-сказка "Осударева дорога" (опубликовано 1957), сказка-быль "Кладовая
Солнца" (1945), повесть-сказка "Корабельная чаща" (1954) и др.
Ранние рассказы Малышкина Александра Георгиевича рисуют сумрачное и
тихое уездное захолустье. Известность ему принесла повесть "Падение Дайра"
(1923) - одна из первых в советской литературе попыток осмыслить народный
характер революции. В повести "Севастополь" (1931) показан сложный путь
духовных поисков молодого человека, выходца из низовых слоев
демократической интеллигенции, приводящих его в революционный матросский
полк. Широкое читательское признание принёс Малышкину роман "Люди из
захолустья" (1937-38) - вершина творчества писателя. В романе тщательно
разработан и глубоко прочувствован грандиозный образ потянувшейся к новой
жизни уездной захолустной Руси.
В лирических стихах и поэмах Багрицкого Эдуарда Георгиевича
("Птицелов", "Тиль Уленшпигель", "Трактир", "Арбуз" и др.) созданы
романтические образы вольнолюоивых, мужественных людей. В 1926 создал поэму
"Дума про Опанаса" о Гражданской войне на Украине, о судьбе крестьянина,
изменившего делу революции. В сборниках стихов "Юго-запад", "Победители"
Багрицкий прославляет строителей нового мира, передаёт напряжённость борьбы
с мещанским бытом. Творчество Багрицкого, одного из крупнейших мастеров
советской поэзии, отмечено революционно-романтическим пафосом,
эмоциональностью, многокрасочностью, конкретно-чувственным, предметным
восприятием мира.
Первая книга Зощенко Михаила Михайловича "Рассказы Назара Ильича,
господина Синебрюхова" (1922) и последовавшие за ней рассказы принесли
автору широкую известность. В них от лица героя рассказчика повествуется о
мещанах, пытающихся освоиться в новых условиях, уверенных в том, что
революция совершилась, чтобы обеспечить им беспечальное существование.
Значительное место в творчестве Зощенко занимают фельетоны, в которых
писатель непосредственно откликается на реальные события дня, а также пьесы
сатирического характера: "Парусиновый портфель" (1939) и "Пусть неудачник
плачет" (1946).
Произведения Каверина Вениамина Александровича, разнообразные по жанру
и манере письма, посвящены людям, олицетворяющим творческое начало в среде
советской интеллигенции. Особенно часто писатель избирает в качестве героев
учёных и литераторов, весь смысл существования которых сосредоточен в
любимой работе и в отстаивании своих принципиальных позиций. Наиболее
известные его работы - "Исполнение желаний", "Два капитана", "Открытая
книга".
Лучшие ранние стихи Тихонова Николая Семеновича ("Баллада о гвоздях",
"Баллада о синем пакете") сочетают лаконизм и эмоциональный накал,
проникнуты суровой романтикой революционного подвига. К числу основных
мотивов его поэзии и прозы относятся расцвет советского и пробуждение
зарубежного Востока, темы дружбы народов, взаимообогащения культур
("Рискованный человек", "Кочевники", "Грузинская весна" и др.)
Список используемой литературы
1. Боханов А.Н., Горинов М.М. и др. История России ХХ век. - М.:
Издательство АСТ, 1996.
2. Голубков М. М. Утраченные альтернативы. Формирование монистической
концепции советской литературы в 20 - 30-е годы. М.: Правда, 1992.
3. Полевой В. М. Малая история искусств. Искусство ХХ века. 1901 - 1945.
М.: Искусство, 1991.
4. Репрессированная наука / Под ред. М. Г. Ярошевского. Л., 1991.
5. Хрестоматия по истории СССР. 1917 – 1945 гг. Учебное пособие для
педагогических институтов – М.: Просвещение, 1991.
| |
