GeoSELECT.ru



История / Реферат: Нестор Махно: історично-політичний портрет (История)

Космонавтика
Уфология
Авиация
Административное право
Арбитражный процесс
Архитектура
Астрология
Астрономия
Аудит
Банковское дело
Безопасность жизнедеятельности
Биология
Биржевое дело
Ботаника
Бухгалтерский учет
Валютные отношения
Ветеринария
Военная кафедра
География
Геодезия
Геология
Геополитика
Государство и право
Гражданское право и процесс
Делопроизводство
Деньги и кредит
Естествознание
Журналистика
Зоология
Инвестиции
Иностранные языки
Информатика
Искусство и культура
Исторические личности
История
Кибернетика
Коммуникации и связь
Компьютеры
Косметология
Криминалистика
Криминология
Криптология
Кулинария
Культурология
Литература
Литература : зарубежная
Литература : русская
Логика
Логистика
Маркетинг
Масс-медиа и реклама
Математика
Международное публичное право
Международное частное право
Международные отношения
Менеджмент
Металлургия
Мифология
Москвоведение
Музыка
Муниципальное право
Налоги
Начертательная геометрия
Оккультизм
Педагогика
Полиграфия
Политология
Право
Предпринимательство
Программирование
Психология
Радиоэлектроника
Религия
Риторика
Сельское хозяйство
Социология
Спорт
Статистика
Страхование
Строительство
Схемотехника
Таможенная система
Теория государства и права
Теория организации
Теплотехника
Технология
Товароведение
Транспорт
Трудовое право
Туризм
Уголовное право и процесс
Управление
Физика
Физкультура
Философия
Финансы
Фотография
Химия
Хозяйственное право
Цифровые устройства
Экологическое право
   

Реферат: Нестор Махно: історично-політичний портрет (История)




Національний Державний


Одеський Університет

ім. І. І. Мечнікова



Реферат

з історії України на тему:
“Нестор Махно: історично – політичний портрет”



Виконала: студентка 110групи

Полєжаєва Н.В.


Перевірив: Міхеєв С.П.



Миколаїв

2001



План


Вступ

І Розділ. Народження та початок революційної діяльності Махна.
ІІ Розділ. Дії Махна під час окупації.
ІІІ Розділ. Перший союз Махна з радянською владою.

Заключна частин


Додатки


Список літератури



ВСТУП

Радянський режим хотів переробити його ім’я. Радянська історична
наука характеризувала махновщину, як “кулацкое контрреволюционное
анархистское движение, за которым стояли две – три тысячи ограниченных
людей: мародеров, убийц, боровшихся против пролетарского государства”[1].
О махновщині згадувати заборонялося, вивчати – тим більш. Маленьким
істеричним злим чоловіком зображували Нестера Махна[2] у книгах та кіно про
громадянську війну. Розмови про його жорстокість та патологічний садизм –
вигадка. Будеш жорстоко відноситися до людей, вони до тебе не підуть. Сила
махновщини базувалася на масовій підтримці. Хоча жорстокість була,
революції без крові не буває. Нестера Махно селяни слухали з
зацікавленістю, він говорив їх мовою, дуже емоційно. Є не освіченою
людиною, Махно мав талант, був хоробрим. Антисемітизм, який вони чинили
робивши єврейські погроми – неправда. Серед командирів було багато євреїв.
За проявлення антисемітизму Махно розстрілював. Сила Махна була в тому, що
він відстоював інтереси селян. Наділення землею, правом вільної торгівлі, в
політичному розумінні – за свободу думок.
Махновщина до тепер є, мабуть, наймасштабнішою “білою плямою” на
карті історії України періоду революції та громадянської війни. І
безперечно, залишається сповненою загадки протиріч фігура Н. І. Махно. В
багатьох статях, з’явившихся у пресі, з’являється бажання не стільки шукати
правду, скільки підняти наступний поштовх сенсаційного повторення однієї з
легенд, якими так багата тема. Більшість матеріалів раніше було недоступним
не тільки масовому читачу, але й історику. У нових джерелах з’явилася
можливість вивчати особистість Махна об’єктивно, без будь – якого
ідеологічного диктата. А вивчати є що. Тому автор даної роботи спробує
проаналізувати життєвий шлях цієї неординарної особистості в поданої
історії. Працюючи над темою автор стикнувся з такими проблемами: одна
подія, але в різних книгах датована по різному. Багато літератури, але
написано одне і теж саме, тому вибирати було важко.
Махно наділений в народній уяві фантастичними рисами і якостями,
а в офіційній історіографії радянського періоду – це постать ворога,
політичного авантюриста, бандита. Обидва підходи створюють спотворений
образ не лише однієї людини, а й такою соціального явища, як махновщина.



І Розділ



Різні джерела подають різні дати народження Н.Г.Махно. На
похоронній плиті Парижанського кладовища строк життя Махно обмежений
числами 1889-1934. В запису № 217 в метричній реєстраційній книзі Хресто-
Воздвиженської церкви міста Гуляйполе, зафіксовано, що Нестор Махно
народився 26 жовтня 1889 року. Походив з родини колишнього селянина, був
молодшим, п ятою за рахунком дитиною. Сім я рано втратила батька. Нестатки,
недоїдання були постійною супутниками його невеселого дитинства. Він
навчався у церковно-приходській школі. До другого класу ходив з пів-року -
вигнали. З семи років ходив у підпасках, наймитував. Потім працював на
Гуляй польському механічному заводі. Спочатку працював у фарбувальній
майстерні, а потім у літієвому цеху.Там він стає членом групи “Союз бедних
хлеборобов”. 26 серпня 1908 року пристав Караченцев заарештував Махна “за
причетність до зграї розбійників і здіснення кількох розбійницьких нападів
та вбивство селянина Гури”.

У в язниці він на відміну від багатьох своїх товаришів по
організації тримався стійко і з гідністю, відкидаючи всі пред явлені йому
звинувачення. Махно не падав духом і мріяв про втечу з в’язниці. Невдовзі
до рук тюремників потрапила записка, яку Махно спробував передати на волю.
Тюремне начальство розцінило її як спробу організувати втечу і посилило
охорону в’язнів. З 22 по 26 березня 1910 року обивателі Катеринослава
уважно слідкували за ходом судового процесу над “анархістами-комуністами”.
Вирок, винесений Одеським військово-окружним судом Махну, був суворий -
смертна кара. П’ятдесят два дні з жахом чекав він страти, але як
неповнолітній був помилуваний.
На все життя він запам’ятав ці страхітливі дні і нерідко сам,
коли став знаменитим ватажком, дарував життя приреченим на смерть.
2 серпня 1911 року у “столипінському” вагоні його разом з
іншими 11 каторжниками повезли до Москви, яку він уперше побачив через
грати знаменитої Бутирки. Махно просидів у цій відомій своїми жорстокими
порядками в’язниці з 4 серпня 1911 року по 2 березня 1917 року і завдав
великого клопоту тюремному начальству, тому з першого і до останнього дня
був закутий у кайдани. У камері № 5 доля звела його з відомим анархістом
П.Аршиновим, який став його духовним наставником. Махно з його допомогою
поновив свою освіту. Він цікавився російською і українською історією,
політичною ідеологією Маркса, Ласаля, Бакуніна, Кропоткіна. ”В умовах
каторги, - писав П.Аршинов про Махна, - він нічим особливим не відрізнявся
від інших, жив, як всі - носив кайдани, сидів по карцерах, вставав на
перевірку. Єдине, що привертало увагу - це його невгамовність. Він постійно
перебував у сварках, в репресіях і бомбардував тюрму своїми записками.
Писав на політичні і революційні теми було його пристрастю. Крім цього,
сидячи в тюрмі, він любив складати вірші і в цій галузі досяг більшого
успіху, ніж у прозі”[3]. Перебуваючи у тюрмі, Махно не втрачав надію втекти
на свободу. Спілкувався він з невеликим колом в’язнів, тому дістав кличку
“Скромний”. Ті, хто знав Махно, відзначали його природну кмітливість і
феноменальну пам’ять, завдяки якій він багато почерпнув з прочитаного і в
майбутньому міг легко жонглювати книжковою термінологією і справляти цим
самим сильне враження на неосвічене селянство, яке потягнулося до
революційної боротьби.
Водночас перебування у тюрмі негативно позначилося на здоров ї і
психіці Махна. Він захворів на туберкульоз і наслідок цього залишився без
однієї легені. З нетерпінням чекав він відзначенням 300-річчя династії
Романових, сподіваючись на амністію, але коли дізнався, що вона на нього не
поширюється, у відчаї ледь не покінчив життя самогубством. Першу світову
війну, на відміну від багатьох інших арештантів, він зустрів без
ентузіазму, розуміючи, що воювати доведеться мільйонам селян, у тому числі
його братам, яких він любив. Знав Махно і те, як негативно може вплинути на
становище селянських сімей воєнне лихоліття. Адже ще в період російсько-
японської війни 1904-1905 р.р. його брат Савка воював у Маньчжурії і
потрапив у полон. На все життя вкарбувались в його юнацьку пам’ять ті
нескінченні місяці, коли вся сім я з нетерпінням чекала повернення старшого
брата додому. Важко сказати, чим би закінчилося перебування Махна за
товстими мурами Бутирки, якби не Лютнева революція. Вийшовши після
повалення самодержавства з тюрми на вулиці Москви, Махно загубився в
людському вертепі і зрозумів правоту цезаревих слів, що краще бути першим у
провінції, ніж другим у столиці. Після кількох тижнів роботи в
анархістській організації, розпрощавшись з П.Аршиновим, він поїхав на
батьківщину.
Повернувшись 23 березня в Гуляйполе, Махно в очах односельців
постав справжнім героєм. Жадоба діяльності і влади переповнювали його.
Махно почав об’єднувати навколо себе близьких по духу людей, для того щоб
заволодіти землею та займатися вигоном з свого тіла паразитів, які б’ють
байдики та живучи у розкоші. Він щиро вважав, що своєю боротьбою з
експлуататорами сприяв поваленню самодержавства і заслужив значно більшого,
ніж інші. Тому, об єднавши колишніх “експропріаторів” і молодь, яка
прагнула покінчити з багатіями, він повів боротьбу з тими, хто після
Лютневої революції захопив владу в Гуляйполі. Це були в основному офіцери
кулеметної команди 8-го Сербського полку, який тут дислокувався . Вони
створили “Громадський комітет” і намагалися втілити в життя політику
Тимчасового уряду.
Махно зажадав створення “Селянського союзу”, який мав би право
контролювати дії комітету. Він користувався великою підтримкою не лише
селянства, яке бачило в ньому “страждальника за інтереси трудівників села”,
але й місцевих робітників. Не останню роль відіграв і той факт, що,
повернувшись до Гуляйполя, Махно одразу став працювати маляром на заводі
“Богатир”.
У квітні було створено “Селянський союз” на чолі з Махно. Крім того,
він увійшов до складу “Громадського комітету”. Добре вивчивши своїх
політичних суперників, Махно став справжнім диктатором у Гуляйполі та
окрузі. У серпні 1917 року він очолив Раду робітничих і селянських
депутатів, 4 жовтня був обраний головою профспілки деревообробників та
металістів, керував рядом інших організацій Гуляйполя, що виникли тоді.
Авторитет Махна зростав дуже швидко. Заперечуючи будь-яку владу, Махно
добився ухвалення такої резолюції: “Гуляй польський районний з’їзд Рад
трудящих рішуче засуджує претензії урядів Тимчасового уряду в Петрограді і
Центральної Ради у Києві на управління життям трудящих і закликає Ради на
місцях, усе трудове населення, яке згуртувалося навколо них, ігнорувати
будь-які розпорядження цих урядів. Народ – правитель для себе, у своєму
середовищі. Це його споконвічна мрія і настав час втілити її в життя.
Віднині вся земля, фабрики і заводи повинні належати трудящим. Трудове
селянство – господар землі, робітники – господарі фабрик і заводів”.
Перемогу Великого жовтня і проголошення Радянської влади на Україні
Махно зустрів схвально. Крім того, революцію підтримували селянські маси,
захищати інтереси яких він взявся. “Я стверджую з життєвого досвіду
районів, за якими я серйозно слідкував, - писав він згодом, - що у перші
два місяці, а саме у листопаді та грудні, торжество Жовтневого перевороту в
Росії українськими трудівниками на місці тільки віталося”[4].



ІІ РОЗДІЛ


Наприкінці січня 1918 року Центральна Рада, збройні сили якої були
розгромлені радянськими військами, підписала з Німеччиною та її союзниками
угоду, спрямовану проти першої в історії держави робітників і селян.
Колізеївська Німеччина намагалася, за словами В. І.Леніна,
“... задушити російських та українських робітників і селян, повернути
землі поміщикам, фабрики і заводи –банкірам, владу – монархії”[5],
виношуючи плани пограбування і колонізації східних районів, розпочала
наступ на величезній території від Балтики до Чорного моря. На боротьбу
проти німецько – австрійської навали піднялися революційні сили країни.
Однак молода Республіка Рад не могла протистояти інтервентам і змушена
була, щоб завоювати необхідний перепочинок, підписати грабіжницький
Брестський мир. Переважаючі сили окупантів і Центральної Ради, долаючи
опір радянських військ, просувалися в глиб України.
Махно різко виступив проти політики Центральної Ради,
звинувативши її у зраді інтересів революції, і одночасно підтримав
підписання Брестського миру, вважаючи його одним з найбільш розумних і
тактичних маневрів у тій ситуації селянства, яке отримало землю і
більше думало про весняну сівбу, ніж озброєний опір, не дуже поспішало
поповнювати махновські загони. До того ж українські буржуазні
націоналісти розпустили чутки, нібито німці везуть ешелони мануфактури,
інші необхідні в побуті товари, які будуть дешево розпродувати. Деякі
агенти Центральної Ради, навпаки, залякували селян тим, що австро –
німецькі війська спалюють села, мешканці яких чинять опір окупантам.
Махно розумів, що лише маючи численні добре озброєні загони, він
становитиме реальну силу, тому, крім своїх анархістів, він вербував
солдатів, що поверталися з фронту. Однак озброїти їх могли тільки
радянські війська, які вели бойові дії проти Центральної Ради та
іноземних інтервентів.
У березні 1918 року, дізнавшись, що в Пологах перебуває
начальник південних резервних радянських військ О.М. Беленкевич, Махно
запросив його до Гуляйполя, розповів про свою нелегку долю царського
в’язня, боротьбу проти поміщиків і колоністів, уміло показав, чого
досяг, а на завершення навіть влаштував парад свого війська. Беленкевич
був вражений побаченим і у запалі вигукнув: ”Гуляйполе –це маленький
червоний Петроград!” Він виділив Махнові 3000 гвинтівок, 2 вагони
патронів, 6 гармат і 9 вагонів снарядів.
Навесні 1918 року Махно боявся сам командувати військом, адже
жодного дня не був на військовій службі. Тому довірив цю справу
офіцерам. Проте, коли до Гуляйполя наблизилися німці, ті, вирішили
видати Махно окупантам. Його встиг попередити про наміри зрадників
В.Шаховський[6], завдяки чому йому вдалося втекти. Свого рятівника
Махно згодом призначив командиром артилерії. Приставши до одного з
червоногвардійських загонів, що відступали на схід, Махно рушив у
напрямку Таганрогу. Відтоді він ніколи недовіряв офіцерам і завжди
жорстоко з ними розправлявся. Так описали втечу Махна з Гуляйполя
О.Чуєнко та Н.Зуйченко. Саме він стверджував, що у той час, коли
готувалася оборона села, його викликав командуючий 1-ю революційною
армією, яка вела бої з німецькими військами в районі Нікополь-
Олександрівськ, П.В.Єгоров. З командармом у селі Федорівні
Мелітопольського повіту, де розміщувався його штаб, Махно не зустрівся,
оскільки той переїхав до Волновахи. Тут Махно і дізнався, що гуляй
польці без бою здали село німцям і гайдамакам. Махно залишив загін і
подався до Москви. Зазнали краху усі здійснені ним і його поплічниками
перетворення. В маєтки повернулися поміщики і колоністи, які за
допомогою окупантів відібрали у селян землю, вчинили криваву розправу
над ними. Кінець квітня і травня Махно подорожував по містах Південної
Росії і Поволжя. Скрізь намагався встановити зв’язок з місцевими
анархістами, видаючи себе за політкаторжанина, активного борця проти
тих, хто хотів задушити революцію і реставрувати монархію. В Саратові
Махно дізнався про те, що 28 квітня німці розігнали збанкрутілу
Центральну Раду і поставили на чолі української держави гетьмана
Скоропадського. З одного боку, Махна порадувала ця звістка, бо ніби
підтвердила правильність його боротьби проти Центральної Ради, а з
іншого, - він розумів, що відродження гетьманщини є кроком до
відновлення монархічних порядків.
Поїзд, в якому їхав Махно, через відсутність палива на кілька
днів зупинився у Тамбові. Махно уважно прислухався до розмов про життя
у столиці. Дізнавшись, що її населення голодує, він накупив для себе
повну валізу білого хлібу. З таким багажем і револьвером за пазухою він
з’явився у перших числах червня в Москві.
Першопрестольна за 1 рік різко змінило своє обличчя. Зсередини
березня 1918 року вона стала столицею Радянської Росії. Махно зустрівся
зі своїм старим товаришем П.Аршиновим і дізнався про розгром у квітні
органами ЧК анархістів у Москві та Петрограді. Протягом певного часу
Радянська влада не переслідувала так званих “ідейних анархістів”,
революції виступали проти Тимчасового Уряду, заявляючи, що борються за
інтереси трудящих. Однак у міру зміцнення робітничо–селянської влади
анархісти розпочали кампанію наклепів на більшовиків, повели шалену
пропаганду за руйнування основ державного устрою, заперечення будь–якої
влади, стали на шлях розбою і насильства. До своїх лав вони почали
залучати не лише карних злочинців, але й запеклих ворогів революції. За
таких обставин ЧК на чолі з Ф.Е. дзержинським провела ряд операцій по
знешкодженню анархістів, які, по суті перейшли у табір затятих ворогів
соціальної революції. Махно обурювався діями Радянської влади хоча в
глибині душі вважав міських анархістів зрадниками великої ідеї, бо був
твердо переконаний, що справжній анархіст мусить не відсиджуватися в
столиці, а йти на село і піднімати селянські маси на революційну
боротьбу.
П. Аршинов організував зустріч Махна з Кропоткіним, яка
відіграла важливу роль у долі гуляйпільського анархіста – можливо,
вперше він відчув себе особою, здатної вершити історичної ваги справи.
Побував він і в залі засідань Всеросійського з’їзду профспілки
текстильників, який проходив під головуванням М. Горького, слухав
виступи лідерів лівих есерів М.Спиридонової і Б. Камкова.
Махнові не можна відмовити у певній політичній прозорливості.
Коли 6 липня у Москві під час роботи V Всеросійському з’їзді Рад
спалахнув лівоесерівський заколот, свідком якого він став, Махно
заявив, що “більшовики розіб’ють їх одним авторитетом Леніна і
Троцького”[7].
Махно регулярно читав пресу, де все частіше з’являлися
повідомлення про кривавий терор калізерівських окупантів і гетьманців
на Україні та про опір, який чинили загарбникам їх посібникам
українські робітники та селяни. Особливо пильно слідкував він за
повідомленням про селянські повстання.



ІІІ Розділ


4 січня 1919 року Реввійськрада республіки видала наказ про
створення українського фронту командуючим його було призначено одного з
військових керівників Жовтневого повстання 1917 року у Петрограді В.
Антонова –Овсієнка. Починався новий етап визволення України від
петлюрівців, денікінців, Антанти. Фронту підпорядковано лише 12 тисяч
багнетів і шабель з 20 гарматами, - кількість вкрай недостатня для ведення
активних бойових дій. Отож, серйозний розрахунок робився на взаємодію з
повстансько-партизанськими загонами, кількість яких постійно зростала.
Зірка Махна швидко сходила на кривому небосхилі громадянської війни з осені
1918 року. Своїми діями партизанський загін Махна протягом вересня – грудня
1918 року завдав багато неприємностей як гетьманській варті, так
окупантам. На початку січня на станції Пологи зібралася нарада
представників окремих повстанських загонів, що діяли на суміжних з
махновською територіях. У нараді взяло участь близько 40 делегатів, якими
було запропоновано об’єднати дії повстанців під керівництвом оперативного
штабу. З’їзд ініціативу підтримав: на 8 січня було призначено наступ.
Розрізнені загони зливалися у 5 полків загальною кількістю в 200 чоловік.
Полки діставали порядкові номери і ім’я батька Махна. Оперативний штаб
визначив 4 ділянки, на яких розгорталися бойові дії. Територія, де діяли
повстанці – махновці, була досить великою. Фронт становив 150 верст. Наступ
розгортався успішно. Силоміць мобілізовані ворогом селяни масово переходили
на бік повсталих у ході перших сутичок. На 20 січня у махновців
налічувалося на озброєнні близько 15 тисяч багнетів, 1000 шабель і до 40
кулеметів, а лінія фронту зросла до 225 верст. Саме на об’єднані з цією
значною повстанською силою орієнтувався Антонов – Овсієнко в наказі від 17
січня 1919 року свого підлеглого В. Аусеема. Щодо Махна завдання було
сформульоване так: “В південному напрямі поки що обмежитися прочищенням
дороги до Махна”[8]. Безпосередньо завдання “прочищення дороги до Махна
було покладено на окремий загін під командуванням П. Дибенка[9].
Отже, 21 січня загін на чолі з Дибенко захопив станцію Синельникове.
По це дізналися махновці, які також шукали контактів з Червоною Армією. Ще
начальнішою стала потреба в такому союзі для махновців після 20 січня.
Несподівано становище на фронті для них ускладнилося. На підмогу
білогвардійським загонам і німцям – колоністам з Кавказу в Приазов’я почали
прибувати частини Добровільної армії. В напрямку Гуляйполя вирушило близько
20 тисяч білогвардійців. Гуляйполе в запеклих боях переходило з рук в руки.
Врешті-решт довелося здати його. Становище було настільки критичним, що
залишалося сподіватися лише на допомогу Червоної Армії.
26 січня виконуючи завдання Махна, Чубенко зустрівся у
Нижньодніпровську, під Катеринославом, з Дибенком. О.Чубенко не приховував
критичного становища повстанців. Їм украй потрібні були зброя і боєприпаси.
Дибенко виявив жвавий інтерес до Махновців і обіцяв після взяття
Катеринославу одразу ж приїхати до Гуляйполя.
Союз із Червоної Армії допоміг повстанцям знову визволити район
Гуляйполя, поповнити запаси зброї, боєкомплектів.
2 лютого штаб Дибенка уклав угоду про входження до складу його
групи частин отамана Н.Григор’єва. Тоді Укрфронт прийняв рішення про
перетворення бригади Дибенка у 9 –ту полкову задніпровську дивізію у складі
3 – х бригад. “З 19–го і 20–го полків, - говорилося в наказі, підписаному
19 лютого, - утворити 3 – ю бригаду під командою Махна, у складі якої
організувати 7 – й, 8 – й і 9 – й Задніпровські піхотні стрілецькі
полки”[10]. З цього приводу Дибенко приїжджав у Пологи, де й повідомив
Нестеру Махнові про його призначення командиром. Довіра, з якою поставилося
до повстанців і безпосередньо до самого Махна командування Червоної Армії,
справила на нього велике враження.
З 1–го лютого до початку березня бригада зросла кількісно – з 4 – х
до 7– ми тисяч бійців. Причому вона безперервно перебувала на фронті.
Наприкінці січня – на початку лютого в кровопролитних боях махновці, як уже
відзначалося, визволили Гуляйполе та розташовані поблизу містечка та села.
Відзначалося блискуче керівництво командирів частин на чолі з Махном.
Бригада Махна дедалі більше втягувалася у бойові дії.
19 лютого командуючий Харківською групою військ А. Скачко наказав
бригаді Махна оволодіти залізнично ділянкою Пологи – Волноваха, що й було
виконано. 15 березня махновці захопили Бердянськ, а 17 – Волноваху. Це був
політичний успіх. 16 березня головком Вацетіс поставив перед Укрфронтом
завдання розвивати операції для оволодіння узбережжям Азовського моря до
Таганрогу включно.
Махно енергійно взявся за виконання поставленого завдання. Уже
в 20 – х числах березня його частини підійшли до Маріуполя і блокували
місто з суші. Бій за Маріуполь тривав 3 дні. Взяття Маріуполя було славною
сторінкою в історії революційного повстанства.
Трудове селянство активно виступало до лав махновців, бригада
зростала, її чисельність стримувалася тільки відсутністю достатньої
кількості зброї обмундирування. Швидко зростав і авторитет Махна. Він
ставав політичною фігурою серед командного складу Червоної Армії. Посилився
його вплив на маси. На той час він мав уже кілька поранень, а загалом
протягом громадянської війни був поранений понад 10 разів.
Бригада Махна продовжувала наступ у напрямку Таганрога. До
Таганрога залишалося 45 верст. Діючі у вузькій смузі вздовж узбережжя
Азовського моря, 3 – я Задніпровська бригада дедалі більше відривалася від
інших частин дивізії. Практична 1–ша дивізія як єдине ціле перестала
існувати, 1-ша її бригада на чолі з Григор’євим створила ядро Одеської
групи військ, 2-а –Кримської .Насамперед така ситуація позначилася на
постачанні бригада. Ряд документів, підготовлених політ працівниками у
березні 1919 року, свідчать про складне і суперечливе становище бригади.
Вацетіс запропонував передати її Південному фронту. Командування Укрфронту
не хотіло втрачати цілком боєздатну одиницю, тому зволікало з виконанням
завдання наказу. Командуючий 15–го квітня включив 3-тю Задніпровську
бригаду до створення ним 2-ї Української армії. У штабі Денікіна досить
точно оцінили небезпеку виходу червоних до Таганрогу. Ворог швидко
перегрупував сили, завдав потужного удару в найслабше місце – на стик
Південного і Українських фронтів. Бригада Махна потрапила у скрутну
ситуацію. Був повністю оголений лівий фланг бригади Махна, яка дійшла до
Новомиколаївки. 3-я Задніпровська бригада вимагала негайної підтримки. 9-го
квітня Дибенко видав наказ, яким керівництво бойовими діями в районі
прориву повністю поклав на Махна. Бригада перебувала в епіцентрі бойових
дій. 12-го квітня білогвардійці знову почали поступати, а бригада серйозної
допомоги та і не дістала. Оперативні зведення за 13-29 квітня свідчать, які
випробування випали на долю бригади і як стійко вона їх долала. Квітневі
бої, відсутність рішучої і ефективної допомоги з боку командування Червоної
Армії позначилися не лише на боєздатності бригади, а й значно підірвали в
ній дисципліну та морально – політичний стан. Це неминуче вело до
загострення взаємовідносин з місцевими органами Радянської влади. Коли
махновські полки похитнулися, цим вирішив скористатися начдив розгромленої
білими 3-ї дивізії Молчанов. Не маючи змоги прямо звинуватити Махна у
зраді, він 18-го квітня телеграфував в інстанції, що нібито махновці погано
ставляться до червоноармійських частин. Командуючи Укрфронтом вирішив
особисто проінспектувати махновські частини. Приїзд командуючого фронтом у
Гуляйполі оздоровив морально – політичну атмосферу в бригаді. Бійці
пересвідчилися, що командування занепокоєне їхнім становищем. Конфлікт було
вичерпано , і обидві сторони заспокоїлися.
Влітку 1919 року Радянська влада переживала найкритичніший момент
свого існування. На Україні вона була ліквідована, виникла безпосередня
загроза захоплення білими Москви. У цій обстановці керівництво УССР не
змогло виявити справжніх, глибинних причин своїх невдач пішло найлегшим
шляхом, переклавши частину своїх невдач безпосередньо на Махна,
звинувативши його в дезорганізації фронту – виступи проти Радянської
влади. 8-го травня наказом по військах Укрфронту 2-а Українська Радянська
армія у повному складі передавалася у розпорядження Південного фронту. Вся
2-га Українська Армія складалася лише з бригади Махна. Військова інспекція
пропонувала замінити бригаду на фронті іншими частинами, провести її
переформування і надати вигляду регулярної, Махна від командування усунути
і розпочати над ним слідство. Цього не сталося. Практично з боїв махновці
не виходили. Як і в квітні, від них вимагалося продовжувати наступ на
Таганрог. 9 травня кавалер ордена Червоного прапора надчив Григор’єв
зчинив антирадянський заколот. З пропозицією об’єднати сили Григор’єв
звернувся і до Махна: Григор’єва оголосити поза законом, а від Махна
вимагали чітко заявити про свою позицію. Махно запевняв, що триматиме
фронт, але відмовлявся писати відозву проти Григор’єва доти, поки надіслана
ним особисто до того депутація не з’ясує причин заколоту і його характер.
19-го травня денікінці знов розпочали наступ. Махновські частини,
які у квітні зазнали значних втрат, а потім і почали переформування були
явно не готові до серйозних боїв. Штаб Махна доповів: “Згідно з наказом
наші частини перейшли в наступ. Наступ розвивався успішно. Ми свій
обов’язок виконали, але вищі органи затримують постачання армії патронами”.
Довелося відступати. На Україну прибув голова Реввійськради республіки П.
Троцький, яким навесні 1919 року розгорнув запеклу боротьбу з партизанщиною
у Червоній Армії. В поле його зору потрапили й махновські частини. У 20-х
числах травня Махно “бомбардував” Харків і Катеринослав телеграми з
вимогами негайно дати зброю і особливо патрони. По їхніх полках поповзли
чутки про зраду повстанців керівництвом Червоної Армії. Посилилися хитання
у селянському середовищі, викликані політикою “воєнного комунізму”. Махно
помагав нейтралізувати їх і зберегти боєздатність частин. Проте на той час
ідеологічні розходження Махна з більшовиками побудовані на протилежних
оцінках “воєнного комунізму” ,не стали очевидними.
Члени Ради Оборони, готуючись до розгрому своїх, навіть, не
вчорашніх, а нинішніх союзників, які виявляли готовність боротися зі
спільним ворогом, аби лише були патрони і гвинтівки. Одразу ж постало
питання, як рішення Ради Оборони втілити в життя.
2-8 травня Реввійськрада Південного фронту повідомила штаб
махновців про заборону реорганізації бригади в дивізію. Неважко було
передбачити, що це викличе у Махна бурхливу відповідну реакцію. Через
півтори години після одержання телеграми з штабу фронту полетіла
відповідь: ”Я ніколи не прагнув до вищого звання... і, залишаючись чесним
революціонером ..., заявляю, що з 2-х годин дня цього 28 травня не вважаю
себе начальником дивізії, а відповідно і командиром бригади. Я більше
зроблю у майбутньому в низах народу для революції – я йду. Батько
Махно”[11]. Реакція махновців була швидкою і рішучою. 29-го травня
командуванню Південного і Українського фронтів, штаб першої повстанської
дивізії надіслав телеграму, в якій висловив свою категоричну незгоду з
рішенням Південного фронту як несправедливим щодо “вождя повстанців
товариша Махна”.
Зав’язався телеграфний двобій, оскільки Реввійськрада Південного
фронту була неспроможною на будь – які реальні дії проти Махна. Телеграф
передав, що Реввійськрада Південного фронту визнала дії і заяву Махна
злочином, через що він підлягає арешту і суду Ревтрибуналу.
Тим часом денікінці продовжували наполегливо атакувати. Троцький
викликав на зв’язок Махна і запропонував йому зайняти своїми військами
фронт, замінений 13-ю армією. Махно почав доводити, що у ньому не має ні
людей, ні зброї. Троцький наполягав, Махно відмовився. Розмова
закінчилася лайкою. Радянське керівництво кваліфікувало це як
контрреволюційний крок. З наказу Троцького Махно фактично поставав як
ворог. Троцький опублікував статтю “Махновщина”. Стаття не залишила від
махновщини каменя на камені. Гуляйполе було здано. Агітаційно –
пропагандистська анти махновська кампанія набула широкого розмаху. 6 червня
в одному з наказів голови РВРР відверто говорилося про зраду Махна, а ще
через два дні з’явився новий наказ під назвою “Кінець махновщини”. 19
червня Махно перейшов на правий берег Дніпра. Частково махновські частини
було переформовано, а інші боролися з денікінцями на південній Україні
влітку 1919 року. 18 червня Троцький повідомив про розстріл арештованих
Надзвичайним трибуналом членів махновського штабу. Махну вдалося зберегти
життя.
Таким в окремих найголовніших подробицях постає перший період
співробітництва махновців із радянською владою. Він був найбільш тривалим і
для обох сторін мав чимало позитивного, однак скінчився безславно. Іноді
зустрічаються твердження: якби, Махно не пішов на конфлікт з Радянською
владою, він зайняв би в історії зовсім інше місце. Хочеться заперечити,
однак історія тим і прекрасна, що кожен займає в ній тільки своє місце.
Весь 20-й рік Радянська влада воювала з махновщиною. З Криму йшов
Врангель, і Червона Армія знову була змушена звернутися по допомогу до
Махна. Махно пішов на Союз, рахуючи, що в першу чергу він повинен боротися
з контрреволюцією, але прохав випустити з в’язниць усіх анархістів.
Радянське командування не прийняло його умов. Почалася боротьба Махна з
Червоною Армією. Загін на чолі з Махно перетнув Радянсько – румунський
кордон. З Румунії Махно переїхав в Польщу, жив в Німеччині, переїхав до
Франції. Вмер 6 червня 1934 року. Поховано на парижському кладовищі Пер –
Па – Шез.



ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА


Н. Махно цікава особистість. Він – людина-легенда. Людина –
суперечлива, людина про яку ведуться суперечки до нашого часу. Він зумів
поставити на свої чорно – малинові знамена селян України проти німів, проти
більшовиків, проти білогвардійців – за себе, за свою землю і волю.
Нагороджений найвищим більшовицьким орденом – Войового Червоного Прапора.
Махно – вождь народного повстання, яке жахало і білих , і червоних. Він
головнокомандувач Першої Української повстанської армії, з якими
рахувалися, і якого боялися. Широким українським степом минула слава про
Махно. Полонений ідеєю свободи, невисокий на зріст, якого змогли вбити ні
багаторічна каторга, ні велика кількість ран. Він притягував людей, наче
магніт. Нерідко військо Махна сягало чверті мільйона чоловік. Махно – це
унікальна і складна постать Української національної історії. Він приніс і
славу Українському селянству, і завдав колосальних жертв.
Хочеться вірити, що постать Махна нашими істориками буде
ґрунтовно переосмислена й він зображуватиметься не як авантюрист, а як
представник широких селян. Слід детально вивчити феномен махновщини як
соціального явища. Махно і махновщина не піддаються одномірним оцінкам, це
– суперечливе і трагічне явище в історії громадянської війни.



ДОДАТКИ



|[pic] |[pic] |[pic] |
| |Командир Задніпровської | |
| |Дивізії П.Є. Дибенко та | |
| |комбриг Н.І.Махно. | |
|Н.І. Махно 1919 | |Влас Шаховський 1919 |



ЛІТЕРАТУРА


1. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Махно: исторические повествования.-К.,
1993.,-592 с.

2. Волковинський В.М. Нестор Махно: проти усіх влад і режимів// У кн.:
сторінки історії України: ХХ
століття. –К., 1992. – 289 с.

3. Гаєв Ю. “Нестора Махно не может понять ни Ленин, ни Троцкий ни
Деникин”: олегендарном и непонятном и забытом “батьке” рассказывают
сегодня жители столицы бунтарской Махновии // факти и коментарии. – 1998.
–132 с.

4. Голос України. – 1996. – 3 грудня. - 16 с.

5. Кларов Ю.Побочный сын анархизма: Батька Махно и бесславный конец
“махновського государства”. – В кн.: Переписка на исторические темы/
Сост.В. А. Иванов.- М.: Политиздат, 1989. – 294 с.

6. Краткая биография. Н. Махно // Социс. – 1991. - №3. – 129 с.

7. Радянська освіта. – 1990. – 21 вересня

8. Турченко Ф. Г. //Новітня історія України. – 10-11 клас. – 1998. – 358
с.

9. УІЖ. - 7’89
-----------------------
[1] УІЖ 7’89 110c.
[2] див. ДОДАТКИ
[3] УІЖ 7’89 110с.
[4] УІЖ 7’89 110с.
[5] УІЖ 7’89 114с.
[6] див. ДОДАТКИ
[7] УІЖ 7’89 110с.
[8] УІЖ 7’89 112с.
[9] див. ДОДАТКИ
[10] УІЖ 7’89 114с.
[11] УІЖ 7’89 112с.





Реферат на тему: Несчастный адмирал

Неcчастный адмирал! Америка твоя,

юница чистая, с горячей кровью в жилах,

заветный перл мечты, – сама уж не своя,

в бреду, в конвульсиях и встать уже не в силах.
. . .
Бесправья, мятежей, сражений, бедствий шквал,

пути исхожены, надежды все изжиты,

о Христофор Колумб, несчастный адмирал,

молись, молись за мир, тобой для нас открытый!
Рубен Дарио, “Колумбу”
1. Фатальная ошибка янки
Эта история – история Сандинистской революции – началась, как это часто
бывает, гораздо раньше, чем кажется. Не с первых боев, не с создания
организации, даже не со дня рождения первых партизан-сандинистов. Началась
она в далеком 1909 году, когда далеко на севере от Никарагуа, в Вашингтоне,
в Белом доме, решили, что тогдашний никарагуанский президент генерал Хосе
Сантос Селайя “слишком много себе позволяет” и “совсем отбился от рук”.
Тут нужно некоторое пояснение. Генерал Селайя вовсе не был ни
революционером, ни каким-то уж отъявленным националистом. Он был, как всем
казалось, обычным латиноамериканским политиком, умеренно амбициозным,
умеренно демагогичным, умеренно жадным. В Никарагуа у власти друг друга
традиционно сменяли две партии – либеральная и консервативная. Селайя был
как раз лидером либералов. Хотя либералы считались левее, а консерваторы –
правее, но, как это часто бывает в странах с двухпартийной системой, со
временем разница становилась все менее заметной. В Никарагуа различия между
либералами и консерваторами и вовсе носили смешной характер: лидеры
либералов происходили в основном из города Леон, а лидеры консерваторов – в
основном из города Гранада. Говоря современным языком, это были две
соперничающие мафии – “леонская мафия” и “гранадская”. “Лионские”
назывались “либералами” потому, что Леон традиционно был центром торговой
буржуазии, которая сама себя считала очень прогрессивной. А “гранадские”
гордо именовали себя “консерваторами”, поскольку Гранада по традиции была
центром местных крупных помещиков-латифундистов и более чем консервативных
католических священников. С годами, конечно, все перепуталось, и не раз
какой-нибудь видный либерал, поругавшись со всеми в своей партии, переходил
в консерваторы – и наоборот. И никого это не удивляло. А что? Вот у нас
тоже коммунистический депутат Ковалев в один прекрасный день взял да и стал
министром юстиции в правительстве злейшего врага коммунистов Ельцина. И,
может быть, был бы министром до сих пор – если бы его не засняли на пленку
в бане с голыми проститутками и солнцевскими авторитетами.
В общем, жизнь в Никарагуа была даже по-своему интересной. Когда на выборах
побеждали либералы – они переносили столицу в Леон, а когда консерваторы –
в Гранаду. Денег-то, денег сколько на это уходило! Правительственные
служащие таскались из города в город. Одни за собой возили семьи, другие
заводили по семье в каждой из столиц. А поскольку Никарагуа – страна
католическая и полигамия в ней, мягко говоря, не поощряется, без конца
возникали скандалы, происходили умопомрачительные семейные сцены – со
стрельбой, самоубийствами и подсыланием наемных убийц к соперницам. Наемные
убийцы (как сегодня сказали бы – киллеры) стали уважаемыми и нужными
членами общества, представителями солидной профессии. Священники,
злоупотребляя тайной исповеди, в массовом порядке шантажировали
правительственных чиновников и политиков – многоженцев. Остроту ситуации
придавало то, что на каждого несчастного многоженца приходилось обычно по
два священника-шантажиста – один из Леона, другой из Гранады. Понятно, что
для того, чтобы от этих кровососов откупаться, всем чиновникам приходилось
брать взятки. И даже не брать, а вымогать. А поскольку больше всего денег
было у североамериканцев, то янки вскоре скупили на корню и поголовно всех
– и либералов, и консерваторов.
А так как взятка все-таки считалась уголовным преступлением, то в Никарагуа
развилась такая национальная народная забава – уличить политического
противника в коррупции. А потом, натурально, посадить. А как он сядет в
тюрьму, к тюрьме, натурально, бежали с передачами сразу обе жены – и из
Леона, и из Гранады. Тут начинался второй акт. Главное было застать обеих
жен сразу. После этого возбуждалось дело о двоеженстве – и бедному сидельцу
впаривали второй срок...
Кончилось все тем, что озверевшие либералы и консерваторы договорились о
строительстве специальной новой столицы. На берегу красивейшего озера
Манагуа заложили столицу с тем же названием, построили президентский
дворец, министерства, здание парламента, разбили у озера чудные парки – и
дружно переехали в столицу. А священники в Леоне и в Гранаде кусали с
досады локти.
Когда никарагуанцы избирали в 1893 году себе в президенты генерала Селайю,
они и не подозревали, что за генералом числится один недопустимый для
латиноамериканского военного грех – любовь к чтению. Читал генерал, правда,
в основном жизнеописания разных великих людей – полководцев и
государственных деятелей, но и этого хватило, чтобы в его простую армейскую
голову запали некоторые явно лишние идеи.
Придя к власти, Селайя стал проводить идеи в жизнь. Во-первых, установил
режим личной власти (как Наполеон). Во-вторых, отделил церковь от
государства (как Робеспьер). А затем, решив, что теперь ему все можно, ввел
всеобщее избирательное право (ну то есть раньше, чем в России!), принялся
строить железные дороги, учреждать разные стипендии для талантливых
студентов, закупать книги для национальной библиотеки и тому подобное. А
поскольку все это требовало денег, то Селайе пришла в голову нелепая мысль
заставить американские компании платить налоги. Янки к тому времени уже
чувствовали себя в Никарагуа как дома – и даже лучше, чем дома. Самым
богатым собственником в стране была “Юнайтед фрут компани”, почему
Никарагуа и звали, естественно, “банановой республикой”.
Американцы, конечно, обиделись: что за дела, никогда не платили налогов, а
тут – плати? Госсекретарь Нокс (тот самый, в честь которого назван
знаменитый Форт-Нокс в штате Кентукки, где хранится золотой запас США)
надавил на Селайю. Но Селайя был не лыком шит и связался с Англией и
Японией, предложив им выгодно разместить капиталы в Никарагуа. А заодно
Селайя занялся антиамериканской пропагандой – принялся растравлять
незаживающую рану в сознании никарагуанцев, напоминая им об Уокере. А Билл
Уокер – это просто красная тряпка, мулета для каждого никарагуанца. Этот
Уокер, североамериканский авантюрист, в 1856 году с отрядом таких же, как
он, уголовников, захватил в Никарагуа власть и провозгласил себя
президентом. Уокер ввел в республике рабство и заявил, что будет добиваться
присоединения страны к рабовладельческой Конфедерации южных штатов США. В
качестве официального языка Уокер ввел английский и стал зазывать в
Никарагуа из США всякий сброд, обещая приехавшим высокие должности, рабов,
бесплатный земельный надел в 250 акров, а тем, кто приедет с женой, – 350
акров. И так бы, наверное, и сидел Уокер до конца жизни в президентском
кресле к стыду всех никарагуанцев, если бы не решил вслед за Никарагуа
покорить и другие центрально-американские республики. Получилось наоборот.
Объединенные армии центрально-американских государств Уокера разбили – и
вернули пост президента Никарагуа никарагуанцу. Уокер еще дважды пытался
захватить власть в Никарагуа, пока, наконец, не попался в 1860 году под
горячую руку гондурасским военным – и те его, не долго думая, расстреляли.
В общем, Уокер – это такой всеникарагуанский позор. Стоит никарагуанцу
напомнить об Уокере – и никарагуанец начинает скрипеть зубами и искать
глазами “эксплойтатора дель норте” (янки), чтобы перерезать тому глотку.
Понятное дело, американцы всего этого безобразия терпеть не могли. Консул
Моффат быстренько подбил двух никарагуанских генералов – Хуана Эстраду и
Эмилиано Чаморро – на “революцию” против Селайи. Оружие и продовольствие
мятежникам привезли на кораблях “Юнайтед фрут компани” в никарагуанский
атлантический порт Блуфилдс. Там же, на рейде Блуфилдса, появились два
американских военных крейсера – “Дубук” и “Падука”. 8 октября 1909 года
“революция” началась. Времена тогда были незатейливые, и один из двух
лидеров “революционеров”, генерал Эстрада, с солдатской прямотой и ничего
не стесняясь, так честно и рассказал корреспонденту “Нью-Йорк таймс”: да,
восстание организовано по заказу американцев и на их деньги, фруктовые
компании (“Юнайтед фрут”, “Стандард фрут” и другие) выделили на это дело
миллион долларов, да торговый дом Джозефа Бирса – 200 тысяч, да торговый
дом Сэмюэла Вейла – 150 тысяч...
Но возникла одна загвоздка. Селайя не захотел отдавать власть и стал
сопротивляться. Началась гражданская война.
Если для никарагуанцев Билл Уокер был национальным позором, что для
американцев, наоборот – это был пример для подражания. В Никарагуа кинулись
из США толпы авантюристов. Все, естественно, поддерживали мятежников. И вот
в ноябре 1909 года двух таких искателей приключений из США – Лео Гросса и
Роя Кэннона – застукали при попытке взорвать на пограничной с Коста-Рикой
реке Сан-Хуан пароход с никарагуанскими правительственными войсками.
Американцев приговорили к расстрелу.
США в ответ разорвали с Никарагуа дипломатические отношения и пригрозили
Селайе открытой интервенцией. 16 декабря Селайя ушел в отставку и уехал из
страны. Так, всеми забытый, в полной нищете, он и умер в эмиграции в 1917
году. Но, впрочем, в 1930-м его останки были перевезены в Никарагуа и
торжественно перезахоронены, а сам Селайя провозглашен “национальным
героем”.
Но война не кончилась. Национальная ассамблея (парламент) избрала
временного президента – Хосе Мадриса, тоже из партии либералов. Мардис,
после нескольких месяцев упорных боев, разбил основные силы мятежников и
окружил их. Вот тут-то американцы и совершили ошибку, которая через 70 лет
аукнулась Сандинистской революцией: они высадили в Никарагуа морскую
пехоту. Мадрис, понимая, что войну против США маленькой Никарагуа не
выиграть, ушел в отставку. Мятежники победили.
27 августа 1910 года американская морская пехота вошла в Манагуа. Сразу же
была сформирована временная хунта в составе Хуана Эстрады, Эмилиано Чаморро
и представителя американской стороны – Адольфо Диаса, служащего
североамериканской компании “Ла Лус и Лос Анхелес майнинг компани”. Диас
пользовался доверием самого госсекретаря США Нокса, поскольку Нокс был
адвокатом той самой “Ла Лус”. Первым делом эта троица сперла национальный
валютный фонд, честно разделив его на троих.
Тут же для острастки расстреляли 200 человек – из числа сторонников
президента Селайи. Впоследствии выяснилось, что расстреливали не без
разбора, а преимущественно тех, кто побогаче, – чтобы присвоить их
имущество. Имущество это прибрал к рукам в основном генерал Эмилиано
Чаморро. Таким нехитрым путем генерал закладывал основу могущества клана
Чаморро – того самого, к которому относится и Виолетта Барриос де Чаморро –
первый президент Никарагуа после сандинистов.
В октябре 1910 года в Манагуа приехал специальный представитель США Том
Даусон. Даусон хунту разогнал, Эстраду назначил президентом, а Диаса – вице-
президентом. На следующий год американцы намекнули Эстраде, что пора в
отставку. Он понял, и президентом стал “совсем ручной” Адольфо Диас.
Американцы успокоились – и вывели морскую пехоту из Никарагуа.
Тут же в стране вспыхнуло восстание. Восставшими командовал 33-летний
адвокат Бенхамин Селедон. Диаса, как оказалось, ненавидели в стране так
сильно, что даже его собственный министр обороны, Луис Мена, и тот перешел
на сторону восставших.
Повстанцы подошли к столице. Испуганный Диас обратился за помощью к США.
Американцы вновь послали в Никарагуа морскую пехоту. 3 тысячи “маринерз”
отбросили повстанцев от столицы к городу Масая (южнее Манагуа). Там отряды
Селедона закрепились и оборонялись 2 месяца. Мена предал и разоружил свои
части. Наконец, 4 октября 1912 года морская пехота США подавила последний
очаг сопротивления. Бенхамин Селедон был расстрелян. 70 лет спустя
сандинисты провозгласят его “мучеником за свободу” и “национальным героем”.
3 ноября, в условиях американской оккупации, Адольфо Диас был “переизбран”
на пост президента на новый четырехлетний срок. После этого американцы
вывели бу льшую часть морской пехоты, оставив только “ограниченный воинский
контингент” в Манагуа и несколько военных кораблей в никарагуанских портах.
Над столичной цитаделью “Кампо де Марте” (“Марсово поле”), где разместились
американские “маринерз”, был поднят звездно-полосатый флаг. Бедные
никарагуанцы стали предметом осмеяния во всей Латинской Америке: только у
них над столицей развевался флаг чужой страны.
В 1914 году США принудили никарагуанцев подписать “Договор Брайана –
Чаморро”. По этому договору Никарагуа предоставляла американцам “на вечные
времена” и без уплаты налогов право на строительство и эксплуатацию на
никарагуанской территории канала из Тихого океана в Атлантический
(аналогичного Панамскому); США получали в аренду на 99 лет острова Корн у
Атлантического побережья Никарагуа, а заодно право создания базы ВМФ “в
любом удобном для США месте на территории Республики Никарагуа”. С
никарагуанской стороны договор подписал Эмилиано Чаморро, который был в то
время посланником в Вашингтоне. Даже в Сенате США этот договор называли
“бандитским” и “издевательским”. Можно себе представить, что думали сами
никарагуанцы.
Эмилиано Чаморро заслужил “повышение”. Американцы пообещали ему пост
президента Никарагуа. В конце 1916 года как раз должны были состояться
президентские выборы. Чаморро стал претендентом от консерваторов. Либералы
выдвинули Хулиана Ириаса. Тот звезд с неба не хватал, но поскольку никаких
позорных договоров он не подписывал, было ясно, что Чаморро на выборах не
пройдет. Тогда посланник США в Манагуа Джефферсон и командующий
расквартированной в Никарагуа американской морской пехотой адмирал Каперон
вызывали Ириаса к себе и сообщили ему следующее: во-первых, США не потерпят
на посту президента Никарагуа человека, который не признает “Договор
Брайана – Чаморро”; во-вторых, президент Никарагуа должен будет
согласовывать свою внешнюю и внутреннюю политику с Госдепартаментом США и,
в-третьих, кандидат должен предоставить доказательства того, что с момента
свержения Селайи он ни прямо, ни косвенно ни разу не выступил против
интересов США. После этого бедные либералы решили в выборах не участвовать.
Так Эмилиано Чаморро стал президентом Никарагуа.
Эмилиано Чаморро, как я уже писал, был сильно озабочен проблемой увеличения
благосостояния себя и своих родственников. Он принялся назначать на
прибыльные должности представителей “клана Чаморро”, а сам огреб
грандиозную взятку от американской компании “Браун бразерз” за
предоставление компании исключительных прав на ведение бизнеса в Никарагуа.
Никарагуанцы бесились, когда узнавали, что в американских газетах их страну
называют “Республикой братьев Браун”.
На следующих выборах Эмилиано Чаморро провел в президенты своего дядю –
Диего Чаморро, а сам вернулся на пост посланника в Вашингтоне.
Диего Чаморро твердо следовал инструкциям племянника – и скоро все
важнейшие и доходнейшие должности в стране были захвачены представителями
“клана Чаморро”. Начальником таможенной службы стал Дионисио Чаморро,
советником президента по вопросасм финансов – Агустин Чаморро, министром
внутренних дел – Росендо Чаморро, председателем конгресса – Сальвадор
Чаморро, комендантом крупнейшего порта Коринто – Леандро Чаморро, главой
фракции консерваторов в Национальной ассамблее – Октавио Чаморро,
комендантом главной военной крепости Никарагуа – Филаделито Чаморро,
консулом в Новом Орлеане – Агустин Боланьес Чаморро, консулом в Сан-
Франциско – Фернандо Чаморро, в Лондоне – Хоакин Чаморро... Можно написать
еще три десятка имен, да места жалко.
Американцы, успокоившись, решили, что пора выводить морскую пехоту из
Никарагуа. Взамен они создали в стране “национальную гвардию” (то есть что-
то вроде нашего ОМОНа). Инструкторами и командирами в “национальной
гвардии” были янки. Практически “национальная гвардия” подчинялась не
столько президенту Никарагуа, сколько посланнику США в Манагуа.
Но в 1923 году президент Диего Чаморро возьми да и умри. Пришлось проводить
выборы. Эмилиано Чаморро, конечно, выставил свою кандидатуру, но американцы
понимали, что шансов у него нет – ненависть к “клану Чаморро” была
всеобщей. Американцы подобрали в конкуренты Чаморро своих людей – Карлоса
Солорсано, доверенное лицо А. Диаса, и (на пост вице-президента) – Хуана
Баутисту Сакасу. Сакаса полжизни прожил в США и даже говорил по-английски
лучше, чем по-испански.
Конечно, Солорсано и Сакаса победили – и с января 1925-го стали президентом
и вице-президентом. Американцы, надеясь на “национальную гвардию”, вывели в
августе 1925 года морскую пехоту из Никарагуа.
Солорсано и Сакаса (особенно Сакаса) стали потихоньку “чистить” аппарат от
представителей “клана Чаморро” – в конце концов, у них у самих были
родственники, да и на предвыборных митингах они обещали, что уберут с
теплых местечек “этих пиявок Чаморро”.
Такого безобразия Эмилиано Чаморро не стерпел. 25 октября 1925 года он
поднял мятеж. Американцы посоветовали Солорсано договориться с Чаморро. Тот
внял совету. Эмилиано Чаморро назначили главнокомандующим вооруженными
силами Никарагуа, его родственникам вернули отнятые у них теплые места, из
конгресса выгнали 18 депутатов-либералов, которых заменили представителями
“клана Чаморро”. Сакаса, на которого у Чаморро был особый зуб, бежал в
Мексику – и конгресс принудили объявить Сакасу вне закона. Фактически
Эмилиано Чаморро стал диктатором страны. А в январе 1926 года ему надоело
быть только главнокомандующим – и он сместил Солорсано и сел в
президентское кресло.
Себе на голову Чаморро решил разобраться со всеми, кто чем-то навредил
“клану” при Солорсано, – Сакасе. Начались аресты и расправы. Никарагуанцы
побежали во все соседние страны. Оставшиеся бессонными ночами вспоминали,
можно ли их обвинить в нелояльности к “клану Чаморро”. Некоторые не стали
дожидаться худшего. Генерал Хосе Мария Монкада поднял восстание в порту
Блуфилдс. Американцы поняли, что пора вмешиваться. 7 мая 1926 года
американцы в третий раз высадили в Никарагуа морскую пехоту. Восстание
Монкады было подавлено, генерал бежал в Мексику. Там он встретился с беглым
вице-президентом Сакасой и убедил его, что надо свергать Чаморро. Сакаса
согласился и назначил Монкаду “главнокомандующим армией Никарагуа в
изгнании”. 6 августа генерал Луис Бельтран Сандоваль поднял восстание
против Чаморро, но американцы разбили и его. Через 10 дней генерал Монкада
с отрядом “армии Никарагуа в изгнании” высадился на атлантическом побережье
страны и после ожесточенных боев занял город Пуэрто-Кабесас. Началась
гражданская война.
Американцы были очень недовольны. “Юнайтед фрут” рассчитывала собрать
рекордный урожай – а тут по плантациям мечутся вооруженные до зубов
никарагуанцы, палят друг в друга, сжигают постройки. В общем, США
посоветовали Чаморро вступить с повстанцами в переговоры. Переговоры
состоялись на борту американского крейсера “Денвер”. После переговоров
Чаморро подал в отставку.
Однако американцы перестраховались. Безо всяких выборов они назначают
верного Адольфо Диаса президентом Никарагуа. Никарагуанских конгрессменов
буквально сгоняют на чрезвычайную сессию – и те под пулами винтовок
провозглашают Диаса “законным” президентом.
Сакаса, может быть, и согласился бы с этим решением, но от него уже мало
что зависело. В разных районах страны начались вооруженные выступления
против Диаса, и противники нового “президента” провозгласили законным
президентом страны Сакасу, а временной столицей – Пуэрто-Кабесас.
Правительственные войска и американская морская пехота не могли справиться
с повстанцами. Тогда американцы начали переговоры с генералом Монкадой
(которого Сакаса назначил министром обороны в своем правительстве),
блокировали Пуэрто-Кабесас с моря и высадили десант в порту Коринто на
тихоокеанском побережье Никарагуа. В январе 1927 года в Никарагуа было
введено 5 тысяч американских солдат, побережье блокировали 16 военных
кораблей США. В Вашингтоне торопились, поскольку одна международная
неприятность уже произошла – правительство Сакасы было официально признано
Мексикой.
Адольфо Диас призвал США “взять на себя защиту Никарагуа на ближайшие 100
лет”. 23 февраля 1927 года важнейшая крепость столицы – “Ла Лома” (“Холм”)
была передана американцам. Над крепостью взвился флаг США. Англичане,
которые давно соревновались с американцами за влияние в Никарагуа, не
удержались и направили правительствам Никарагуа и США официальный запрос:
надо ли все это понимать как присоединение Никарагуа к Соединенным Штатам?
Пришлось над “Ла Ломой” спустить американский флаг и вновь поднять
никарагуанский. Но Англия на этом не успокоилась и послала в порт Коринто
военный корабль – “для защиты интересов британских подданных в Никарагуа”.
Чуть позже к Англии присоединились Италия и Бельгия. Американцы поняли, что
Сакасу и Монкаду нужно срочно уговорить или купить, пока те не получили
помощь, скажем, от англичан.
Для этой цели в Никарагуа отправили личного друга президента Теодора
Рузвельта – полковника Генри Стимсона. Стимсон принялся обхаживать Сакасу и
Монкаду. Довольно быстро он понял, что реальная вооруженная сила – в руках
генерала Монкады, и стал обрабатывать в первую очередь его. Монкада никаких
твердых политических взглядов не имел, он побывал и в партии либералов, и в
партии консерваторов, любил шикарно пожить, частенько бывал изрядно пьян и
считал себя неотразимым мужчиной. Но поскольку генералу было уже 55 лет,
был он изрядно потаскан и обычно нетрезв, то в отношениях с женским полом у
этого жуира стали нарастать трудности. Генерала “повело” на малолеток.
Одних он запугивал, других – задабривал подарками. Подарки требовали денег.
В общем, в начале мая 1927 года полковник Стимсон уговорил-таки Монкаду.
Монкада получил изрядную мзду и обещание, что американцы сделают его
следующим после Диаса президентом Никарагуа (американцы это обещание
сдержали), в правительство Диаса ввели 6 человек Монкады. Монкада
договорился, что его солдаты сдадут оружие войскам США и каждый получит за
винтовку новый костюм и 10 долларов.
12 мая 1927 года силы Монкады капитулировали. Но тут произошло нечто
неожиданное. Один генерал отказался сложить оружие. Именно этот генерал
носил фамилию Сандино.
2. Сандино
Полностью этого человека звали Аугусто Сесар Сандино Кальдерон. Папа у него
был, видимо, с претензиями – раз назвал сына, как римского императора –
Цезарем Августом. У папы – Грегорио Сандино – была небольшая кофейная
плантация. Денег у семьи хватало, чтобы маленький Аугусто посещал школу, но
после школы приходилось подрабатывать на ферме. Родился Аугусто то ли в
1895, то ли в 1893 году – то есть как раз тогда, когда к власти пришел
Селайя. Времена были относительно стабильные – и Аугусто даже проучился
несколько лет в гимназии в городе Гранада. Но окончить гимназию не
пришлось: отец женился во второй раз, пошли дети – Сократес, Асунсьон,
Зоила, – всю эту кучу малышей надо было кормить.
Аугусто Сесар Сандино – хоть он позже и прославился как непобедимый генерал
– никогда не был профессиональным военным. Не было у него военного
образования, и даже среднее было неполным. Правда, он жадно, запоем читал –
но это уже другое.
Впервые о Сандино услышали, когда он организовал у себя дома, в городке
Никиноомо (департамент Масая), торгово-потребительский кооператив. Это было
время владычества “клана Чаморро”, крестьяне массами разорялись – и
кооператив помог таким же малоземельным семьям Никиноомо, как семья
Сандино, устоять на ногах. Но оказалось, что кооператив мешал перекупщикам
– торговцам из Гранады, связанным с “кланом Чаморро”. К тому же, это был
“дурной пример”. В Никиноомо прислали генерала Монкаду (да-да, того самого)
– и генерал разогнал кооператив. Так впервые встретились Монкада и Сандино.
Но Монкада в те годы уже мечтал стать президентом. Он вербовал, где мог,
сторонников, искал (покупал) союзников. Сандино, чье имя уже пользовалось
популярностью во всем департаменте, обратил на себя внимание Монкады. Тот
пригласил Сандино на вечеринку, где под песни и гитары, за столом,

Новинки рефератов ::

Реферат: Фьючерсный рынок в России (Банковское дело)


Реферат: Петр Первый (История)


Реферат: Энергия морей и океанов (Физика)


Реферат: Роман А.Н.Толстого "Петр Первый" (Литература)


Реферат: Образование 19в в Казани (История)


Реферат: Ответственность за должностные преступления (Уголовное право и процесс)


Реферат: История русской музыки (Музыка)


Реферат: Культура и насилие (Культурология)


Реферат: Херсонес Таврический (История)


Реферат: Влияние математики на философию и логику (Философия)


Реферат: Культура (Культурология)


Реферат: Демографическая ситуация в республике Дагестан (Политология)


Реферат: Моделирование процессов функционирования технологических жидкостей в системе их применения (Технология)


Реферат: Моделирование напряженно-деформированного состояния деталей при дорновании (Технология)


Реферат: Типовые методические рекомендации по планированию и учету себестоимости строительных работ (Бухгалтерский учет)


Реферат: Место Михаила Зощенко в русской литературе (Литература)


Реферат: Модернизация cсудовой энергетической установки грузового судна (Технология)


Реферат: Проблема становления партийных систем (Политология)


Реферат: Проблема идентификации человека в пространстве истории (Философия)


Реферат: Культура публичной речи (Психология)



Copyright © GeoRUS, Геологические сайты альтруист