|
Реферат: Облаштування післявоєнного світу (История)
ОБЛАШТУВАННЯ ПІСЛЯВОЄННОГО СВІТУ
Паризька мирна конференція
Відкриття конференції. Після підписання Комп'енського перемир'я
гармати замовкли. Боротьба за переділ світу переходила у сферу
дипломатичних канцелярій, за стіл переговорів. Представники держав-
переможниць з'їжджались до столиці Франції Парижа для остаточного
підведення підсумків війни.
18 січня 1919р. президент Франції Пуанкаре офіційно відкрив Паризьку
мирну конференцію. «Панове, - заявив він, - рівно сорок вісім років тому у
Дзеркальному залі Версальського палацу була проголошена Німецька імперія.
Сьогодні ми зібрались тут для того, щоб знищити і замінити те, що було
створено в той день».
Пленарні засідання конференції мали формальний характер, тому що всі
важливі питання вирішували представники США, Франції, Англії, Японії та
Італії. Із двох представників від кожної з цих країн було створено Раду
десяти, яка на своїх засіданнях мала вирішувати головні проблеми
післявоєнного устрою світу. Головою Паризької конференції був обраний
французький прем'єр Ж Клемансо.
Радянська Росія не була представлена на Паризькій конференції. Країни
Антанти різко негативно ставились до неї і не визнали сам факт її
існування, оскільки більшовики, на їхню думку, прийшли до влади незаконним
шляхом, внаслідок державного перевороту. Вони мали намір створити
«санітарний кордон» навколо Радянської Росії і розчленувати її на сфери
впливу. Особливі зусилля докладались, щоб не допустити зближення Німеччини
з Росією.
Нове співвідношення сил після закінчення Першої світової
війни. Конференція розпочала свою роботу в умовах нового співвідно
шення сил на міжнародній арені.
США займали передові позиції в світі, їхня економічна і військова міць
під час війни різко зросла. З боржника США перетворились у світового
кредитора. Якщо раніше американські політики, успадковуючи заповіти свого
першого президента Дж. Вашингтона, намагались не втручатися у справи
неспокійної Свропи, то із закінченням світової війни за СІЛА закріпилась
роль лідера післявоєнного світу.
Значно посилився політичний вплив США на події в світі. Англія і
Франція перебували у важкому економічному стані. Незважаючи на перемогу в
війні, вони втратили свій попередній вплив на розвиток міжнародних подій.
Наміри головних держав-переможниць на конференції.
а) США. Президент В. Вільсон вважав, що США можуть стати ря
тівником і гарантом миру. Своє бачення нових принципів міжнародних
відносин він відобразив у «14 пунктах», опублікованих 8 січня 1918р.
Вони містили відмову від таємної дипломатії, проголошували свободу
торгівлі і мореплавства, визнавали права народів на самовизначення,
зазначали необхідність роззброєння. Пропозиції Вільсона були спрямовані на
запобігання світовій війні, на створення демократичного порядку в світі і
були новим словом у міжнародних відносинах. «14 пунктів» Вільсона багато в
чому визначили хід Паризької конференції.
б) Англія. Англія ще до початку конференції домоглася
найголовнілого, через що брала участь у війні: німецький флот перестав
існувати і рештки його знаходились в англійській гавані Скапа-Флоу.
Англіятакож захопила німецькі колонії в Африці і турецькі на Близькому
Сході, але в той же час вона була зацікавлена в збереженні німецької
держави для забезпечення рівноваги сил у Європі.
Та все ж становище Англії не було безхмарним: домініони домоглися
більшої самостійності; із світового кредитора вона перетворилась на
боржника. Економіка була ослаблена, фінанси і торгівля дезорганізовані. У
Лондоні з тривогою спостерігали за зростанням могутності американського
флоту.
в) Франція. Франція домагалася на конференції розчленування Німеччини
на декілька дрібних держав, що допомогло б у здійсненні її головних
намірів: захоплення значної частини німецьких і турецьких колоній,
розширення своїх кордонів у Свропі за рахунок Німеччини, повернення Ельзасу
та Лотарингії. Франція сподівалась отримати понад 50% від загальної суми
репарацій від Німеччини. Не відмовлялась Франція і від наміру на лідерство
в Європі.
Репарація (від лат. герагап'о - відновлення) - відшкодування державою,
яка розв'язала агресивну війну, збитків, заподіяних державі, що зазнала
нападу. Виплата репарацій передбачається після закінчення війни за мирним
договором.
г) Італія. Італійські представники на конференції домагались одержати
території на Балканах, які входили до складу Австро-Угорщини.
ґ) Японія. Японія вимагала передачі їй Шаньдуна та німецьких колоній
на Тихому океані. Крім того, вона намагалась поширити свій вплив в Азії.
Японію підтримувала Англія, вбачаючи в союзі з нею противагу СШA
Вєрсальський договір
Підписання договору. У квітні 1919р. було завершене опрацювання тексту
договору з Німеччиною, її делегацію було викликано в Париж для вручення
тексту договору. Намагання німецьких делегатів змінити окремі статті
договору були марними.
Вєрсальський мирний договір, який офіційно завершив Першу світову
війну, був підписаний у Версалі (що за 18 км від Парижа) 28 червня 1919р.
Німеччиною, котра зазнала поразки у війні, з одної сторони, і «союзниками
та об'єднаними державами», які отримали перемогу, з іншої.
Сенат США відмовився від ратифікації Версальського договору через
небажання США зв'язувати Версаль, 28 червня 1919 р. Вєрсальський
договір набрав чинності 10 січня 1920 р. після ратифікації його Німеччиною
і чотирма головними союзними державами: Англією, Францією, Італією та
Японією.
Ратифікація - затвердження верховним органом державної влади
міжнародного договору, який з моменту ратифікації набирає юридичної сили
для даної держави.
2.2. Основні положення договору.
а) Перерозподіл територій.
Франція. Загарбані Німеччиною в 1870 р. французькі провінції Ельзас і
Лотарингія повертались Франції, їй також передавались рудники Саарської
області.
Німеччина. Союзники окупували ліве узбережжя Рейну. Зона на схід від
Рейну на 50 км підлягала повній демілітаризації.
Бельгія. Бельгія отримала округи Ейпен і Мальмеді.
Данія. До Данії переходила північна частина Шлезвігу.
Польща. Польща отримала Познань, райони Померанії, Західної і Східної
Пруссії, частину Верхньої Сілезії. Ґданськ (Данциг) отримав статус
«вільного міста» під управлінням Ліги Націй.
б) Перерозподіл колоніальних володінь. Німецькі колонії Того і
Камерун перейшли відповідно до Англії і Франції. Англія отримала також
Танганьїку (колишню Німецьку Східну Африку), Бельгія -Руанду та Урунді
(нині - Бурунді). За Японією були закріплені Маршаллові, Маріанські та
Каролінські острови в Тихому океані, також китайська область Цзяочжоу і
концесія в Шаньдуні.
в) Репарації. За умовами Версальського договору винуватцями війн
були оголошені Німеччина та її союзники, їм було призначено виплат
репарацій. Сума репарацій була визначена лише в 1921 р. на Лондонській
конференції і становила 132 млрд. золотих марок. Франція отримал52%, Англія
-22%, Італія -10% від загальної суми.
г) Демілітаризація Німеччини. Вєрсальський договір забороняі
загальну військову повинність у Німеччині, не дозволяв їй мати підводний
флот, військову і морську авіацію. Кількісний склад армії, який формувався
на основі вільного найму, не міг перевищувати 100 тис. чоловік3. Створення
Ліги Націй
Боротьба навколо створення Ліги Націй. На необхідності створення Ліги
Націй наполягав, перш за все, американський президент В. Вільсон, який
вважав це за попередню умову ведення переговорів. Про необхідність
створення всесвітньої організації держав, завданнями якої були б контроль
за дотриманням міжнародного права, запобігання війнам та забезпечення
незалежності всіх народів світу, президент США зазначив у 14-му пункті
програми післявоєнного мирного врегулювання.
Він вбачав у Лізі Націй єдиного гаранта майбутнього миру і розглядав
її як інструмент посилення міжнародного впливу США. Вільсон пропонував
через Лігу Націй вирішувати питання про колишні володіння Османської
імперії та долю німецьких колоній.
Його пропозиції зіштовхнулись із запереченням, особливо з боку
британських делегатів. Засідання Ради десяти відбувалось в атмосфері
нескінченних суперечок. Поповзли чутки, що Вільсон збирається залишити
конференцію. «Здавалось, що все пішло прахом», - записував у кінці січня
помічник президента. Чимало зусиль довелось докласти для того, щоб погодити
компромісний проект Статуту Ліги Націй.
Основна мета діяльності. Згідно з Статутом, основна мета нової
організації була визначена як «розвиток співробітництва між народами і
гарантування миру та безпеки». Проте Сенат США взяв курс на самоізоляцію
від європейських справ і відмовився ратифікувати угоду про вступ США до
Ліги. США не бажали зв'язувати себе ніякими міжнародними зобов'язаннями.
Без економічної та військової могутності США Ліга Націй виявилась надто
слабкою організацією. Провідна роль у її діяльності належала Англії та
Франції.
Організаційні основи. Основними органами Ліги Націй були Асамблея,
Рада та Секретаріат. Місцем для перебування цих органів була вибрана
Женева. Держави мали право вийти з Ліги Націй за власним бажанням, вони
також могли бути виключені з неї через будь-які серйозні причини.
Практично ж Ліга Націй не стала універсальним інструментом для
підтримки миру та запобігання міжнародним конфліктам, хоча стаття 16-а її
Статуту передбачала застосування економічних та політичних санкцій проти
агресора. Вона не змогла зупинити розв'язання Другої світової війни.
Спадкоємницею Ліги Націй стала Організація Об 'єднаних Націй (ООН),
створена в 1945 р.
Мирні договори із союзниками Німеччини
На конференції були вироблені основні принципи мирних договорів із
союзниками Німеччини - Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною. За їх
умовами були зафіксовані державні кордони, пов'язані з утворенням нових
національних держав у Центральній та Швденно-Східній Свропі: Австрії,
Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Королівства сербів, хорватів і словенців.
Договір з Австрією. За умовами Сен-Жерменського договору з Австрією,
підписаного 10 вересня 1919р., колишня Австро-Угор-ська монархія припинила
своє існування.
Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія та Моравія стали
частиною нової держави - Чехословаччини, Буковина передавалась Румунії
(всупереч рішенню Народного віче від 3 листопада 1918 р. про її
возз'єднання з Радянською Україною). Австрія могла мати 30-тисячну армію,
її флот переходив до союзників. Заборонялось об'єднання Австрії та
Німеччини. «Особливою декларацією» заборонялись будь-які політичні та
економічні зв'язки Австрії з Угорщиною до того часу, доки остання не визнає
умови мирного договору.
Договір з Болгарією. За умовами мирного договору з Болгарією,
підписаного 27 листопада 1919 р. в Непі, частина її території відійшла до
Королівства сербів, хорватів і словенців, а також РумуніїПівденна Добруджа
лишилась у складі Румунії. Болгарію позбавили виходу в Егейське море.
Чисельний склад армії обмежувався кількістю
Договір з Угорщиною. 4 червня 1920 р. у Великому Тріанонському палаці
Версаля було підписано мирний договір із Угорщиною, зa яким Хорватія, Бачка
й західна частина Банату передавались Королівству сербів, хорватів і
словенців; Трансільванія та східна частина Банату - Румунії; Словаччина і
Закарпатська Україна - Чехословаччині. Угорщина могла мати армію до 35 тис.
чоловік і повинна буласплачувати репарації переможцям.
Договір із Туреччиною. Севрський договір, укладений державами-
переможницями з Туреччиною 10 серпня 1920 р., зафіксував поділ Османської
імперії, яка втрачала близько 80% своїх володінь (Палестину, Трансіорданію,
Ірак, Сирію, Ліван та інші території).
Зона чорноморських проток контролювалась країнами Антанти (головним
чином Англією). Протоки були демілітаризовані, а будь-які нечорноморські
держави отримували право на проходження через них своїх військових
кораблів. Туреччина, якій лишили частину півострова Мала Азія та смужку
європейської території з містом Константинополем, власне, опинилась у
становищі колоніальної залежності.
В цілому, договори країн Антанти із союзниками Німеччини мали
суперечливий характер і приховували в собі причини майбутніх конфліктів.
Українське питання на конференції
Боротьба УНР за міжнародне визнання. В умовах формуван
ня державності для України в 1917-1920 рр. винятково велике значення
мали відносини з іноземними державами.
Керівники Центральної Ради домагались офіційного визнання Антантою
Української Народної Республіки. Проте Антанта щодо України проводила
двоїсту політику.
З одного боку, вона повністю підтримувала білогвардійський рух.
Одночасно ж, намагаючись утримати УНР від переговорів із Німеччиною,
Франція та Англія у грудні 1917р. визнали уряд УНР, проте допомоги від них
у складних умовах війни Україна так і не отримала.
Підписання Брестського договору. У цій складній зовнішньо
політичній ситуації, для зміцнення свого авторитету на міжнародній
арені й дипломатичного визнання іншими державами, УНР почала
шукати зближення з Німеччиною. 9 лютого 1918р. між УНР, Німеччи
ною та її союзниками був підписаний у Бресті мирний договір.
Згідно з договором УНР, повністю відокремившись від Росії] була
визнана державами Центрального блоку. За цим договором припинялась війна
між Україною та державами Центрального блоку. Німеччина й Австро-Угорщина
зобов'язувались надавати допомогу Україні. З іншого боку, уряд УНР
зобов'язувався постачати для Німеччини й Австро-Угорщини продовольчі
товари.
Брестський договір був великим успіхом молодої української держави і
поклав початок у міжнародному правовому визнанні України Україну визнало
чимало держав, проте вона не змогла налагодити (не з своєї вини) нормальні
відносини з країнами, від яких багато в чому залежала її доля, - Радянською
Росією і Польщею.
Значно ускладнилось становище України при появі на півдні країни
військ Антанти. Після поразки держав німецько-австрійського блоку Антанта
прагнула контролювати розвиток подій на всіх територіях, залишених
військами противника. Однак вторгнення військ Антанти в Україну не сприяло
розв'язанню жодного із питань, навколо яких точилась жорстока боротьба.
Участь української делегації в роботі конференції. Не змогла вирішити
їх і Паризька мирна конференція, куди в січні 1919р. прибула об'єднана
делегація УНР і ЗУНР. При цьому посли обох українських держав діяли
самостійно.
а) Позиція Антанти. Жодна із делегацій не мала підтримки від
країн Антанти. Особливо ворожою щодо ЗУНР була позиція Франції,
зацікавленої у зміцненні Польщі як противаги Німеччині на Сході.
б) Позиція Польщі. Зі свого боку, польська делегація намагалась
переконати учасників конференції в тому, що утворення незалежної
Української держави цілком в інтересах німців та австрійців, що укра
їнці охоплені пробільшовицькими настроями.
в) Доля Східної Галичини. У червні 1919р. представники
Антанти на Паризькій конференції визнали права Польщі на окупацію
Східної Галичини. При цьому зауважувалось, що поляки в цьому
регіоні будуть управляти тимчасово і нададуть краєві автономію.
Остаточно доля Східної Галичини мала вирішитись у майбутньому.
Протиріччя Версальської системи договорів
Недосконалість Версальської системи. Недосконалість Вер
сальської системи договорів полягала в тому, що вона не ліквідувала
повністю протиріччя між провідними країнами світу, які спричинили
виникнення Першої світової війни. Вона лише констатувала нову
розстановку сил на міжнародній арені після завершення війни.
Нова розстановка сил. Нова розстановка сил на міжнародній
арені полягала в тому, що після війни головним претендентом на роль
світового лідера виступили СІЛА. Вони збільшили свій економічний
потенціал за роки війни. США перетворились із боржника Європи на
її кредитора. Проте вони не могли використовувати Лігу Націй як
інструмент свого впливу в світі, оскільки Сенат відмовлявся ратифіку
вати Версальський договір. У Лізі Націй домінантним був вплив
Англії та Франції,
Лідери Антанти висунули пропозицію про скликання на Принцевих островах
конференції всіх «воюючих груп» в Росії, але в останню
мить вона була зірвана західними країнами. Таким чином, «російське
питання» конференція також не розв'язала.
Відносини розвинених країн із колоніями. Багато суперечностей
приховували в собі відносини розвинених країн із колоніями, залежними
територіями. Замість агресивної колоніальної політики конференція ви
робила мандатну систему, яка реалізовувалась через Лігу Націй.
Німецькі колонії та деякі володіння Османської імперії тепер
переходили до «передових націй», котрі визначались країнами-переможцями.
Англія отримала мандати на Ірак, Палестину, Німецьку Східну Африку, частину
Того; Франція - на Сирію, Ліван, Камерун і т.д.
Загострення міждержавних і міжнаціональних відносин у
Європі Існували також протиріччя серед новостворених держав Європи,
кордони яких фіксувались без врахування інтересів окремих народів.
У результаті такого переділу кордонів виникли райони з компактним
проживанням національних меншин -угорців у Румунії (Трансільванія),
Словаччині та Югославії; німців у Польщі й Чехословаччині; австрійців в
Італії, українців та білорусів у Польщі. Вони потрапляли до цих держав
часто всупереч своїй волі, історичним та етнічним традиціям.
Наслідки підписання договорів. Великі держави знехтували
можливими економічними наслідками укладених договорів, що обтя
жували світове господарство надмірними репараційними платежами.
Штучно розривались зв'язки, що формувались століття.
Договори з Німеччиною та її союзниками багато в чому наблизили
розв'язання Другої світової війни, яка розпочалась через двадцять років
після завершення мирної конференції в Парижі.
ВАШИНГТОНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ
Суперництво великих держав на Далекому Сході
Зростання протиріч на Далекому Сході. Версальський мир
ний договір утвердив нове співвідношення сил, головним чином між
європейськими державами. Сполучені Штати Америки, які не підпи
сали багатосторонню угоду в Версалі, зазнали певної дипломатичної
невдачі.
Проблеми, які стосувалися Далекого Сходу та Тихого океану, на
Паризькій мирній конференції практично не розглядались. У Парижі
обговорювались лише питання, що стосувались переділу далекосхідних володінь
Німеччини. Проте протиріччя в цьому регіоні світу зростали.
Загострення протиріч між США та Англією. Особливо
гострими були протиріччя між Сполученими Штатами й Англією,
недавніми близькими союзниками в роки світової війни. Вони посилювались на
ґрунті боротьби за ринки збуту, сфери залучення капіталів, сфери отримання
сировини.
а) Боротьба за сфери впливу в Китаї. У центрі їхнього суперництва
була боротьба за сфери впливу в Китаї. Американці, домагаючи спанування на
всій території країни під гаслом впровадження своєї політики «відкритих
дверей», вимагали обмеження одностороннього впливу інших держав і, перш за
все, Англії.
Фундаментом такої політики було усвідомлення своєї безсумнівної
економічної переваги в післявоєнному світі. Зокрема, американський капітал
намагався проникнути в басейн ріки Янцзи та Південний Китай, де панували
англійці. Інтереси Англії та США зіштовхувались також в інших країн ах
Швденно-Східної Азії.
Найгострішими політичними проблемами англо-американських відносин були
в цей час питання про морські озброєння та англо-япон-ський союз.
б) Питання про морські озброєння. У 1919р. Конгрес США підтвердив
прийняту ще в роки війни програму військово-морськогоудівництва, згідно з
якою американський флот на 1924 р. мав стати найбільшим у світі. Це
означало прямий виклик англійській першостіна морі. Вести суперництво в
умовах тривалої гонки морських озброєнь Англія через відносну слабкість
своєї економіки вже не могла. До того ж, ускладнення у внутрішній і
зовнішній політиці не дозволяли їй загострювати відносини із Сполученими
Штатами.
в) Проблеми англо-японських відносин та США. Англії довелось піти
назустріч американським вимогам і в питанні щодо англо-японського союзу.
Маючи на початку сторіччя антиросійську, потім антинімецьку, і лише почасти
антиамериканську спрямованість, цей союз після Першої світової війни був
націлений переважно проти Сполучених Штатів
Дипломатія СШ А уперто вимагала ліквідації англо-японського союзу. Цей
союз викликав суперечності навіть у самій Британській імперії. Представники
Канади та Південно-Африканського Союзу неодноразово заявляли, що добрі
відносини з США - це основа їхньої зовнішньої політики, а союз із Японією
псує ці відносини. Виступаючи на конференції країн Британської імперії в
1921 р., канадський прем'єр Майєн запропонував замість англо-японського
союзу укласти договір чотирьох держав - США, Англії] Японії і Франції. У
результаті імперська конференція ухвалила винести остаточне вирішення цього
питання на обговорення спеціальної конференції за участю Сполучених Штатів.
Фактично це означало, що англо-японський союз не буде відновлений.
Погіршення англо-японських відносин. На той час відносини між Англією
та Японією значно погіршились. У самій Англії були впливові противники
відновлення союзу з Японією. Зміцнення позицій Японії в Китаї під час
Першої світової війни завдало серйозної шкоди англійським інтересам у цій
країні.
На 1918-1919 рр. японські капіталовкладення в Китаї досягли суми,
близької до англійських капіталовкладень. У липні 1921 р. «Китайська
асоціація» в Лондоні (організація англійських промисловців, що вели
торгівлю з Китаєм) звернулась до англійського міністерства закордонних
справ з листом, у якому вимагала замінити англо-японський договір угодою
чотирьох держав.
Суперництво міме США і Японією. Але на перший план в далекосхідному
регіоні поступово випливали суперечності між США та Японією. Територіальні
придбання Японії в Китаї та на островах Тихого
океану, а також значне посилення її економічного та політичного впливу
викликали зростання стурбованості серед американських правлячих кіл.
Після завершення війни стало вагомішим значення далекосхідних ринків
для американських підприємців та банкірів. Цьому сприяло офіційне відкриття
в 1920 р. Панамського каналу, який набагато скоротив морський шлях між
портами США і Далеким Сходом.
Боротьба за посилення впливу на Далекому Сході, і зокрема в Китаї,
перейшла на перший план в американській зовнішній політиці. Відносини між
двома країнами ускладнювались також через їх намагання посилити свій вплив
на сході Радянської Росії. Правлячі кола як США, так і Японії, почали
відкрито говорити про можливість воєнно-морського зіткнення. Основні сили
американського флоту були переміщені з Атлантичного в Тихий океан.
Вашингтонська конференція.
Договори чотирьох, п'яти, дев'яти держав
Початок роботи конференції. Вашингтонська конференція, яка зафіксувала
нове співвідношення сил між великими державами на Далекому Сході, проходила
у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. У роботі
конференції брали участь представники США, Англії (з 1921 р. - Сполучене
королівство Великої Британії і Північної Ірландії), Китаю, Японії, Франції,
Італії, Нідерландів, Бельгії і Португалії. Були присутніми також делегати,
які виступали від імені британських домініонів та Індії.
Ініціаторами дипломатичної зустрічі у Вашингтоні виступили США, які
розраховували домогтися на конференції сприятливого для себе вирішення
питання щодо морських озброєнь та закріплення нового співвідношення сил у
Китаї і басейні Тихого океану. Делегації РРФСР і Далекосхідної республіки
не були допущені на конференцію.
Провідна роль на конференції належала Сполученим Штатам. Своїм
першочерговим завданням вони вважали ліквідацію англо-японського союзу.
Переговори про це велись суворо таємно між главами американської,
англійської та японської делегацій - Юзом, Бальфуром і Като.
Договір чотирьох держав. Договір чотирьох держав був підписаний 13
грудня 1921 р. Свої підписи під ним поставили представники США, Великої
Британії, Франції та Японії.
Він передбачав спільний захист сторонами, які уклали договір,
«територіальних прав» на Тихому океані. У договорі було зафіксовано, що
після його ратифікації англо-японський союз втратить свою силу. Це був
великий успіх американської дипломатії: Великій Британії довелось
відмовитись від англо-японського союзу і дати згоду на участь в
Угрупованні, де головна роль належатиме Сполученим Штатам. Одночасно
Договір чотирьох держав був спрямований своїм вістрям проти національно-
визвольного руху в колоніальних та залежних країнах.
2.3. Договір п'яти держав. Договір п'яти держав (СІЛА, Великої
Британії, Японії, Франції та Італії) був підписаний 6 лютого 1922 р.
і спрямований на обмеження військово-морських озброєнь та зміну
їхніх співвідношень на користь США.
Після Першої світової війни прихильники необмеженої гонки озброєнь в
США висунули вимоги про те, щоб США побудували військовий флот, який зміг
би протистояти флотам Великої Британії та Японії разом взятими. На верфях
США було закладено велику кількість лінкорів, крейсерів та інших кораблів.
Не бажаючи втрачати свою морську перевагу, Велика Британія на конференції
погодилась лише на обмеження граничного тоннажу великих бойових кораблів
-лінкорів та авіаносців, котрі з розвитком підводного флоту й авіації
втратили своє вирішальне значення.
Договір п'яти держав «Про обмеження морських озброєнь» встановлював
співвідношення тоннажу лінійних кораблів та авіаносців для США, Великої
Британії, Японії, Франції, Італії в пропорції 5:5:3:1,75:1,75. Також було
ухвалене рішення, згідно з яким заборонялось будувати лінкори
водотоннажністю понад 35 тис. тонн. Справа в тому, що США поки що
відставали в будівництві таких кораблів. До того ж лінійні кораблі
водотоннажністю понад 35 тис. тонн не могли пройти через Панамський канал.
Обмеження не поширювались на кораблі менших класів та підводні човни.
Договір істотно обмежував інтереси Франції, флот якої повинен був
контролювати величезну за розмірами колоніальну імперію.
Успіх американців полягав також у тому, що вони примусили Велику
Британію відмовитися від давнього правила, за яким її флот не повинен бути
слабшим від флотів двох інших сильніших морських держав разом взятих.
Зрозуміло, що Договір п'яти держав не ліквідував суперечності між
двома провідними морськими державами, хоча й змінив співвідношення сил на
користь США.
2.4. Договір дев'яти держав. Договір дев'яти держав (США, Великої
Британії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та
Китаю) був направлений на дотримання принципу «відкритих дверей» в Китаї і
спрямований проти домагань Японії на монопольне панування в цій країні. Він
був підписаний 6 лютого 1922 р. Договір відобразив тимчасовий баланс
американо-японського суперництва в Китаї.
а) Боротьба за посилення впливу в Китаї. Укладали цей договір в той
час, коли в Китаї не припинялась громадянська війна. Японське керівництво
зробило ставку на підтримуючий його уряд генерала Чжан Цзоліня, який
захопив владу в Північно-Східному Китаї. Проте напередодні Вашингтонської
конференції в Пекіні відбувся новий державний переворот, і до влади прийшов
уряд, що орієнтувався на Сполучені Штати та Велику Британію.
Японія змушена була евакуювати свої війська з деяких територій Китаю,
однак Токіо продовжував наполягати на своїх «спеціальних інтересах» у цій
країні і відхилив вимоги Китаю про виведення японських військ із Південної
Маньчжурії.
б) Умови «Договору дев'яти». «Договір дев'яти» проголошував
незалежність і цілісність Китаю. Учасники договору зобов'язувались поважати
суверенітет, територіальну й адміністративну цілісність Китаю. Великі
держави зобов'язувались не домагатись поділу Китаю на сфери впливу і
дотримуватись принципів «відкритих дверей» і «рівних можливостей». Цей
документ, однак, не мав ніяких гарантій щодо втілення його положень у
життя.
Японія відмовлялась від монопольного становища в Китаї і
зобов'язувалась повернути йому колишні німецькі концесії в Шаньдуні та
вивести свої війська із цього регіону.
Проте для Китаю включення американської доктрини «відкритих дверей» у
Договір дев'яти держав фактично означало грубе порушення його суверенітету.
Китай був для учасників Вашингтонської конференції об'єктом угоди.
Новий договір був спрямований проти китайського національно-
визвольного руху і нічого не змінив у напівколоніальному статусі країни.
Держави, які підписали договір, відмовилися повернути Китаю «орендовані» у
нього території, заявивши, що ці території «мають надто велике стратегічне
значення для них». Для Японії такою територією був Ляодунський півострів,
для Великої Британії - Сянган (Гонконг) і Цзюлун (Коулун).
Нестійка рівновага. Вашингтонська конференція продемонструвала
зростання впливу США в міжнародних відносинах в цілому І в Далекосхідно-
тихоокеанському регіоні зокрема. У той же час рівновага, яка настала в
результаті зустрічі в столиці США, була нестійкою. Уже в ході самої
конференції США заявили про недостатність японських поступок у Китаї.
Японія відразу після завершення конференції вирішила переглянути рішення,
прийняті у Вашингтоні, що породжувало нове, небезпечне вогнище майбутньої
конфронтації на Далекому Сході.
Завершення створення Версальсько-Вашинпонської системи, її сильні і
слабкі сторони Фундамент післявоєнної стабільності. Версальсько-
Вашингтонська система заклала фундамент післявоєнних міжнародних відносин,
її створення забезпечило вихід із війни, дозволило розрядити післявоєнну
напруженість і закласти фундамент для відносно стабільних міжнародних
відносин у 20-ті роки.
Рішення Паризької і Вашингтонської конференцій включали принципово
нові положення в міждержавних відносинах, - це і визнання права на
самовизначення народів, і відмова від війни як засобу вирішення конфліктів.
Важливою подією стало створення Ліги Націй -першої міжнародної організації
для координації відносин між державами. Були прийняті позитивні рішення
стосовно Китаю, які дозволили зберегти цілісність цієї країни. Деякі
європейські країни отримали незалежність і суверенітет.
Слабкість і суперечливість Версальсько-Вашингтонської системи. І все ж
Версальсько-Вашингтонська система післявоєнних відносин виявилась слабкою і
суперечливою. Економічні наслідки післявоєнних договорів багато в чому
зруйнували стару систему господарських зв'язків, різко загострилась
боротьба за нові джерела сировини та ринки збуту між вчорашніми союзниками.
Створена країнами-переможницями нова система міжнародних відносин,
поява в Європі цілої низки нових держав із взаємними претензіями одна до
одної створювали обстановку нестабільності й напруженості.
Поза рамками нової системи міжнародних відносин були дві впл* вові
країни - Німеччина, де робила перші кроки демократія, і Радянський Союз, де
при владі був більшовицький режим.
Версальський договір фактично принижував державну й національну
гідність нової Німецької держави, створюючи таким чином передумови для
внутрішньої дестабілізації та зростання настроїв реваншизму, перегляду умов
договору.
СРСР, який тривалий час не був дипломатичне визнаний впливовими
країнами світу, вірний більшовицьким ідеологічним принципам, взяв курс на
досягнення своєї стратегічної мети - здійснення світової соціалістичної
революції, що істотно вплинуло на розвиток міжнародних відносин у 20-30-ті
роки. Версальсько-Вашингтонська система затвердила культ сили в міжнародних
відносинах і багато в чому зумовила розв'язання нової світової війни.
Реферат на тему: Оборона Киева 1941р. Трагедія армії Південно-Західного фронту. Генерал-полковник М. П. Кирпонос
НПУ ім. Драгоманова.
Реферат на тему:
Оборона Києва 1941р. Трагедія армії Південно-Західного фронту. Генерал-
полковник М. П. Кирпонос.
Студента IV курса заочного відділення
історичного факультету
Петракова Олександра.
Київ-2002.
Період з липня по вересень 1941 р. в Україні був неймовірно тяжким для
Червоної армії, яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні
спроби затримати просування фашистських полчищ. Багато її підрозділів і
частин потрапляли в оточення, втрачали зв'язки з вищим командуванням,
сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення.
Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон. Намагання Ставки опанувати
обстановку на місцях не давало належного ефекту. Інколи накази «зверху»
лише свідчили про нерозуміння справжнього становища, у якому опинилася
діюча армія. Такою, наприклад, була директива військам: при відступі бойову
техніку закопувати в землю.
Вирішальні бої на території України розгорнулися на житомирсько-
київському, уманському та одеському напрямках. Німецьке командування
планувало швидко розгромити дислоковані тут великі угруповання Червоної
армії, захопити територію України, а потім здійснити прорив на Кавказ і в
Закавказзя.
У перших же боях відчулася гостра нестача озброєння, боєприпасів і
пального. Відчувалася розгубленість, навіть безпорадність у військах перед
шаленим натиском броньованих полчищ ворога, які, прикриті з повітря
літаками, рвалися вперед.
Ставка Верховного Головнокомандування, Генеральний штаб, командування
напрямками й фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування та
зміцнення боєздатності частин і з'єднань. Проте, незважаючи на контрудари
радянських військ, ворог продовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж
у червні, просуватися в глиб території СРСР.
З початку липня депресія від невдач Червоної Армії, що охопила було
Сталіна, змінилася гарячковою, імпульсивною, волюнтаристською діяльністю.
Вона проявлялася у некомпетентному втручанні у складні воєнні проблеми, у
яких тоді він мало що тямив. Цим Сталін завдав великої шкоди керівництву
бойовими діями безпосередньо на фронтах.
Ведучи оборонні бої, частини Червоної Армії завдавали ворогові значних
втрат, гальмуючи його просування. Головною воєнно-політичною подією літньо-
осінньої кампанії 1941 р. на території України була оборона Києва. Німці
кинули на цю ділянку великі сили, передусім танки, авіацію. 11 липня
німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Новоград-Волинського
укріпрайону і вийти на підступи до Києва. Почалася оборона столиці України.
Стійкий опір військ Київського укріпрайону зірвав спроби ворога захопити
місто з ходу. Під час цих боїв ворожу танкову атаку поблизу села Ставище на
Житомирському шоссе відбив загін воїнів 144-го стрілецького полку 28-ї
гірсько-стрілецької дивізії під командуванням молодшого лейтенанта Д. І.
Шепеленка. Відбиваючи безперервні атаки, бійці гранатами і пляшками з
запалювальною сумішшю підпалили 26 танків. Більшість воїнів загинула. Ті,
що залишилися живими, були поранені, але продовжували битися. Загинув і Д.
І. Шепеленко, який з останньою в`язкою гранат кинувся під ворожий танк.
30 липня німецькі війська ноновили наступ, але в середині серпня,
наштовхнувшись на сильний опір захисників Києва, припинили штурм оборонних
рубежів. Отже, київська оборона, відволікаючи великі сили противника,
сприяла стабілізації становища на московському напрямку.
Та наприкінці серпня 1941 р. воєнна обстановка в Україні ускладнилася.
Вороже командування повернуло з центрального напрямку на південь сильне
танкове угрупування, форсувавши Дніпро. Захисники Києва опинилися перед
загрозою оточення. Штаб Південно-Західного фронту й особисто командуючий,
генерал М. П. Кирпонос (див. додаток), звернулися до Ставки Верховного
Головнокомандування за дозволом негайно відвести війська з напівоточеного
Києва. Але Сталін, виходячи з принципу «триматися до кінця», категорично
заборонив залишати Київ. І певні підстави у нього для цього були. Адже ще
на початку серпня 1941 р. він прямо звернувся до М. П. Кирпоноса і першого
секретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущова із запитанням, чи є можливість не
допустити, щоб німці форсували Дніпро і оточили Київ. Обидва співрозмовники
Сталіна категорично цого запевнили, що ні в якому разі не дадуть противнику
як «перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ».
Тим часом становище дедалі загострювалося. Німецьке командування
ретельно і холоднокровне готувало для радянських військ величезний «котел».
У наказі № 29 по 17-й німецькій армії від 10 вересня говорилося: «Беручи до
уваги різні ознаки, слід зробити висновок, що противник кинув на оборону
рубежа Дніпро—Десна свої останні сили. Тактичні бойові дії він також
переважно веде при відсутності резервів. Боєздатність багатьох бойових
з'єднань противника є низькою. Це становище необхідно використати шляхом
граничної концентрації сил з тим, щоб відвернути вихід основних сил
противника з оточення». 11 вересня начальник штабу Південно-Західного
фронту (у недалекому минулому військовий атташе в Німеччині) генерал
Тупиков, характеризуючи обстановку, яка склалася, відверто писав начальнику
Генерального штабу Шапошникову: «Початок зрозумілої для вас катастрофи —
справа двох днів». Відповідь на ім'я командуючого військами Південно-
Західного фронту Кирпоноса продиктував особисто Сталін: «Генерал-майор
Тупиков подав у Генштаб панічне донесення. Обстановка, навпаки, вимагає
збереження холоднокровності й витримки командирів усіх ступенів. Необхідно
не піддаватися паніці, вжити заходів до того, щоб зберегти становище, що
створилося, та особливо міцно утримувати фланги. Треба прищепити всьому
складу фронту необхідність уперто битися, не оглядаючись назад. Необхідно
неухильно виконувати вказівки товариша Сталіна, дані Вам 11 вересня. Б.
Шапошников. 14.ІХ.1941 р. 5 г. 00 хв.». Вказівка пішла за підписом не
Сталіна — автора цього тексту, а начальника Генштабу.
Головне командування групи армій «Південь» гідно оцінило цей
прорахунок. «Побоювання того, що червоне командування відмовиться від
серйозної оборони Дніпра і відтягне свої сили на схід, не виправдалися,—
зазначалося в одному з його документів від 12 вересня 1941 р.— Більше того,
росіяни, здається, ще раз хочуть подати німецькому командуванню послугу,
утримуючи фронт, якому загрожує оточення з двох боків, і піддаючи свої сили
небезпеці знищення».
16 вересня 1941 р. до штабу Південно-Західного фронту прибув начальник
оперативного управління штабу Південно-Західного напрямку Баграмян з
наказом Тимошенка залишити Київ і виводити війська з оточення. Два дні
вагався командуючий фронтом генерал Кирпонос, побоюючись приймати рішення
про відхід, яке суперечило вказівці Сталіна. І його нерішучість можна
зрозуміти: адже незадовго до того був розстріляний за звинуваченням у зраді
його колега — командуючий Західним фронтом Павлов. Тільки 17 вересня Ставка
дозволила залишити Київ. Та було пізно: вороже кільце замкнулося. У
київському оточенні загинуло чотири армії-сотні тисяч воїнів. Це була
найбільша воєнна катастрофа з відомих до того в історії. Стільки ж армій
загинуло й на Південному фронті (під Уманню у серпні і в районі Мелітополя
у жовтні 1941 р). 20 вересня під Лохвицею на Полтавщині загинув і сам
командуючий Південно-Західним фронтом М. П. Кирпонос. Довгі роки обставини
його смерті були невідомі (були версії, що він закінчив життя
самогубством). Але єдиний залишившийся у живих свідок його смерті В. С.
Жадовський (він тоді був старшим політруком) розповів, що Кирпонос загинув
від розриву міни.
А німецькі стратеги з огляду на жахливе становище Червоної армії вже
розробляли нові грандіозні плани. 21 вересня 1941 р. оперативний відділ
штабу групи армій «Південь» планував: «Мета дальшої операції полягатиме в
окупації промислового району Донбасу й Криму за короткий проміжок часу, і,
якщо дозволять погодні умови осені, у створенні засад для проникнення
частиною сил в район Кавказу (в район нафтових промислів)».
Стратегічний задум гітлерівського керівництва був зірваний воїнами
Південно-Західного та Південного фронтів. Проте дуже високу ціну довелося
заплатити за це Червоній армії. І справа полягала не тільки у нерівності
сил на фронті, айв упертому небажанні Сталіна рахуватися з реальною
обстановкою. Його патетична вимога «стояти до кінця» в надзвичайно
невигідних умовах прирікала радянські війська на величезні й не завжди
виправдані жертви. У цитованому вище документі головного командування групи
армій «Південь» від 12 вересня 1941 р. є й такі рядки: «З військ надходять
донесення про зниження бойового духу червоної піхоти і є підстави
сподіватися на його дальше падіння». Трагічними наслідками обернулася для
військ некомпетентність командування, що спиралося на волюнтаристські
сталінські директиви: майже 1,5 млн. червоноармійців та командирів, погано
озброєних і навчених, потрапили 1941 р. в оточення на території України,
стали в'язнями нацистських таборів смерті.
Про те, що катастрофа під Києвом — результат недалекоглядності та
самовпевненості передусім стратегічного керівництва, можна судити з того,
що лише в кінці серпня 1941 р. ДКО, схаменувшись, що з падінням Києва
німцям буде відкрито шлях на Лівобережну Україну, прийняв постанову «Про
заходи по забезпеченню будівництва оборонних споруд Південно-Західного та
Південного фронтів». Згідно з постановою обкоми партії та облвиконкоми
дев'яти лівобережних областей мали мобілізувати понад 1 млн. працездатного
населення, необхідні матеріально-транспортні засоби для термінового
спорудження оборонної лінії. Однак на виконання цього завдання вже не
вистачало часу. На 1 вересня робочої сили було мобілізовано усього 10 %, а
підвід 9,6 тис. замість 70 тис. Німецькі війська дістали можливість майже
безперешкодно просуватися аж до Харкова.
Однак, припустившись згубних помилок та прорахунків у керівництві
військами, Сталін не відчував за собою ніякої провини перед армією і
народом. Він звично вже перекладав усю відповідальність на виконавців.
Після того як у середині липня 1941 р. було розстріляно командуючого
Західним фронтом Павлова з групою генералів, у серпні—жовтні 1941 р. такі ж
звинувачення було інкриміновано й ряду воєначальників Південного фронту —
командуючому 12-ю армією Понедєліну, командуючому 28-ю армією Качалову,
командирові 13-го стрілецького корпусу Кирилову, командирам 30-ї та 52-ї
Перекопcької дивізій Галактіонову і Цирульникову та іншим.
Про обстановку в діючій армії у цей час можна судити із свідчення
командуючого 27-м стрілецьким корпусом Південно-Західного фронту генерала
Артеменка, за словами якого, співробітникам особливого відділу «було
доручено на місці розстрілювати офіцерів, якщо з їхнього боку мали місце
наміри здачі у полон або дезертирства, незважаючи на звання».
Значення героїчної оборони Києва і особливо її трагічний фінал,
пов`язаний, з вини Сталіна, з непомірно великими людськими втратами, довгий
час замовчувалось. Щоб не акцентувати увагу на помилках Сталіна, за його
часів Києву не надавався серед інших міст статус Міста-героя.
Додаток.
Михайло Петрович Кирпонос народився 9 (21) січня 1892 року у місті
Вертіївка (зараз Вертеєвка), Ніжинського повіту, Чернигівської губернії.
У 1915 році М.П.Кирпонос був призваний рядовим солдатом у 126-й запасний
пехотний полк. Закінчивши у 1916 році інструкторські курси по користуванню
іноземними гвинтівками , а в 1917 році - воєнно-фельдшерську школу, він був
направлений на румунський фронт в якості ротного фельдшера 285-го
Ольгопольського пехотного полку. Тут його обрали спочатку головою
солдатського комітету, потім головою полкового комітету, товарищем голови
Ревкому 5-ої пехотної дивізії, а у листопаді 1917 року - головою Ради 26-го
корпусу.
У лютому 1918 року М.П.Кирпонос демобилизувався та повернувся у рідне село
і у травні того ж року вступив у члены РСДРП (б). У рідних краях він почав
формування загонів повстанців, які вели боротьбу з німецькими окупантами. У
вересні 1918 року М.П.Кирпонос з одним із загонів влився у склад 1-ої
Украинської повстанської дивізії. Після цього він був призначений
комендантом міста Стародуб й формував 22-й Радянський Украинський полк,
який потім став 2-м Богунським полком 44-ої стрілкової дивізії. У липні
1919 року М.П.Кирпонос був призначений помічником голови дивізионної школи
Червоних командирів. За организацію й активну участь у партизанскій
боротьбі і у боях на Украинському фронті він був нагороджений Реввоєнрадою
СРСР грамотою й іменним маузером за № 355205.
У 1927 році, закінчивши Академію імени М.В.Фрунзе, він до 1934 року був
головою штабу 41-ої Перекопськой стрілецької дивізии, а з 1934 по 1939 рік
- головою Казанського пехотного училища імені Верховної Ради Татарськой
АРСР. М.П.Кирпонос приймав участь у фінській кампанії у посаді командира 70-
ої стрілецької дивізии. Указом Президіума Верховної Ради СРСР від 21
березня 1940 року ця дивізия була нагороджена орденом Леніна, а
М.П.Кирпоносу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. З червня 1940 року
до лютого 1941 року він командував військами Ленінградського воєнного
округа, а з лютого 1941 року - військами Київського Особливого воєнного
округу. З початку Великої Вітчизняної війни М.П.Кирпонос став командуючим
військами Південно-Західного фронту. Наступні події його життя і смерть
описуються вище у рефераті.
Список літератури.
1. М. В. Коваль, С. В. Кульчицький, Ю. О. Курносов. Історія України. - К.,
“Райдуга”, 1992.
2. В. Крушинський, Ю. Левенець. Історія України: Події. Факти. Дати. – К.
1992.
3. М. Котляр, С. Кульчицький. Шляхами віків: Довідник з історії України.
–К. 1993.
4. Коляда І. А., Сушко О. О. Історія України. 1995.
| |
