|
Реферат: Розвиток господарства України у період Хрущовщини (История)
Міністерство освіти України
Київський національний економічний університет
КАФЕДРА РПС
Реферат з економічної історії
на тему:
Розвиток госродарства України у 50-60рр.
Виконали студенти
1курсу ФЕФ, 12гр.
Фельдбарг Ілля
Степанець Інна
Лепушинський Володимир
Христич Ганна
Кобріна Юлія
Перевірив
Маслов А.О.
КИЇВ 1999р.
ПЛАН
стор.
Вступ
3
1. Децентралізація в управлінні економікою 3-5
2. Розвиток промисловості 5-10
3. Розвиток сільського господаоства 10-14
4. Зміни в соціальній сфері 14-16
Висновки
16
Список використаної літератури 17
Вступ
В середині 50-х років економіка України в цілому залічувала рани,
завдані війною, і нагромадила певний потенціал для зростання. Смерть
Сталіна відкрила нову добу в радянській історії. Виснажливий, марнотратний,
нераціональний метод правління за допомогою терору та примусу не можна
було застосовувати протягом необмеженого часу. До змін прагнула навіть
радянська верхівка. Існувала очевидна й нагальна необхідність, загального
послаблення жорсткого сталінського контролю. Суттєво важливим було, щоб
народ СРСР нарешті отримав відчутні матеріальні блага від накопиченої
радянською державою гігантської політичної та економічної потужності. Але в
міру того як Кремль обережно послабляв хватку, знову виринали проблеми,
нібито вже раніше розв'язані, й наступники Сталіна у пошуках нових рішень
нерідко породжували й нові проблеми. Хоч відступ від сталінізму й пошуки
свіжих підходів у будівництві комунізму виразно спостерігалися в усіх
республіках Радянського Союзу на Україні ці зміни були особливо численними
й вартими уваги.
Послідовники Сталіна надавали великого значення підвищенню економічної
ефективності радянської системи. Від успіху в цій галузі залежало багато,
оскільки, випередивши Захід в економічному відношенні, Радянський Союз тим
самим зміцнив би своє внутрішнє становище й разом з тим показав світові, що
комунізм є справді передовою системою. Хрущов, як не парадоксально,
розумів: щоб довести економічні переваги комунізму, партія муситиме стати
менш ідеологізованою, а більш управлінською організацією.
1. Децентралізація управління економікою
В 1957 р., щоб розв'язати проблему спаду продуктивності промислового
виробництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі
раднаргоспів (рад народного господарства), що стала однією з
найрадикальніших організаційних змін у радянській економіці починаючи з 20-
х років. Важливою щодо економіки була реформа управління. Суть її полягала
у певній демократизації управління, розширені господарчих прав союзних
республік, наближенні управлінських структур до виробництва, скороченні
управлінського апарату. Спроба перемістити центр планування та управління
від московських міністерств до регіональних органів мала за мету обминути
вузькі місця бюрократичної організації в центрі. На території СРСР було
утворено 105 раднаргоспів, а в УРСР – 11.
Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис.
промислових підприємств, і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97% заводів
у республіці (порівняно з 34% в 1953 р.)[1]. Не дивно, що українські
планувальники економіки й господарські керівники заговорили насамперед про
потреби та інтереси своєї республіки, а не Радянського Союзу в цілому. На
початок 60-х років, коли Україна та інші республіки стали проводити виразно
незалежну економічну політику, Москва занепокоїлася, звинувачуючи їх у
“економічному сепаратизмі”.
Тому переваги нової системи управління, в основі якої лежали
раціональність, економність, ефективність, не змогли перехилити на свій бік
шальку державних терезів. Ця система була приречена ще й тому, що
територіальний принцип управління, який базувався на децентралізації, даючи
певний економічний ефект, одразу вступав у серйозне протиріччя з основною
підвалиною "єдиної та неподільної" — принципом централізму.
Але безперечно були і позитивні зрушення, тому можна виділити такі
позитивні та негативні риси цієї управлінської реформи – децентралізації:
(+) (-)
1. Раціональне використання ресур- 1. Не відбулось запланова-
сів і матеріалів;
ного скорочення управ-
2. Зменшення нераціональних лінського апарату;
транспортних
перевезень; 2. Перевага місцевих інте-
3. Краще забезпечення місцевих ресів над загальними -
економічних інтересів (керівни-
“місництво”[2](“економічний
ками на місцях);
сепаратизм”);
4. Створення умов для запровад- 3. Відсутність єдиної техно-
ження госпрозрахунку
(лист логічної політики;
Лібермана). 4. Складнощі з
плануванням
5.
Збереження командних
методів управління.
Як і належало було чекати, «флірт» України з економічним
самоствердженням виявився швидкоминучим, - ця економічна «незалежність» не
означала що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками.
Тільки у 1959—1961 рр. вона віддала до загальносоюзного бюджету близько 14%
свого національного доходу, які нічим не були відшкодовані. У будь- якому
випадку Україна не мала змоги скористатися можливостями цієї тимчасової
децентралізації, оскільки економічна система працювала в цілому за законами
попереднього часу.
2. Розвиток промисловості
На початку 50-х років промисловість України, як і всього Радянського
Союзу розвивалась дуже успішно. По суті для неї настав золотий вік.
Зберігалися високими, порівняно з західними країнами, темпи економічного
зростання України, хоча після 1950 р. вони помітно сповільнилися. За
1951—1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, національний
доход — на 11,7 %, за 1959— 1965 рр. — відповідно на 8,8 і 7 %. У структурі
суспільного виробництва в 1960 р. за виробленим національним доходом (у
СРСР його обліковували без невиробничої сфери) частка промисловості
становила 47,9 %, сільського господарства — 29,1, транспорту і зв'язку —
4,7; будівництва — 8,2; торгівлі — 11,1 %. За 1951—1965 рр. було побудовано
1960 великих підприємств[3].
Про загальне піднесення виробництва та його галузеву структуру
свідчать дані, наведені у нищеподаній таблиці.
Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної
оснащеності. З другої половини 50-х років було розпочато механізацію та
автоматизацію виробничих процесів. У вугільній промисловості
удосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання
вугілля (на 98 %), навалка його в лавах (на 75 %). У доменному та
сталеплавильному виробництві будували печі з великим корисним об'ємом,
використовували засоби автоматизації на контрольних операціях за ходом
плавлення, почали застосовувати киснево-конвертерний спосіб виплавлення
сталі, а також випуск сплавів для авіаракетної промисловості. На
машинобудівних підприємствах застосовували автоматику та напівавтоматику
електрозварювання, нові технологічні способи прискорення обробки металу.
Рівень механізації на залізничному транспорті підвищився у 1960 р. до 60 %,
річковому - до 78%, морському - до 68,5 %. Лише в 1959 - 1965 рр. було
створено близько 4 тис. нових типів машин, механізмів, апаратів і
матеріалів.
|Галузь |Індекс |Галузева структура за вартістю|
| |зростання | |
| |1940|1965 до |1940 (у |1958 (у |1965 |
| |-196|1960 |цінах 1927 |цінах 1965 | |
| |0 | |р.) |р.) | |
|Промисловість в |365 |153 |100 |100 |100 |
|цілому | | | | | |
|Паливна |232 |129 |4,6 |8,5 |5,2 |
|Електроенергетика |486 |182 |2,9 |1,9 |2,7 |
|Металургія |310 |144 |10,3 |14,3 |13,5 |
|Машинобудування і |672 |185 |36,4 |19,3 |23,9 |
|металообробка | | | | | |
|Промисловість |1180|148 |1,8 |3,9 |4.5 |
|будівельних | | | | | |
|матеріалів | | | | | |
|Хімічна |390 |- |5,5 |4,2 |4,5 |
|Деревообробна |332 |124 |3,6 |4,3 |3,3 |
|Легка |244 |122 |9,7 |13,1 |11,3 |
|Харчова |211 |148 |17,6 |28,4 |26,7 |
Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки і зняли
з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встановлено понад 40
тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, впроваджено 813
автоматичних і напівавтоматичних ліній. У 1965 р. у промисловості України
налічувалося 14 автоматизованих підприємств і 4 комплексно-автоматизовані
електростанції, 9343 механізовані й автоматизовані лінії, було комплексно
механізовано й автоматизовано 2527 дільниць, 1790 цехів, 431 підприємство.
Зросла продуктивність праці.
Реалізація досягнень НТР вступала в суперечність з існуючою
централізованою системою управління народним господарством, що стримувало
оперативне впровадження досліджень науки і техніки.
Проблема, що стояла перед кремлівським керівництвом полягала в тому,
чи продовжувати спиратися в основному на важку промисловість, чи
скеровувати більші інвестиції в легку, від чого виграв би обкрадений
радянський споживач. Хрущов схилявся на користь важкої промисловості, але,
на відміну від Сталіна, він не міг цілковито знехтувати споживачем,
особливо після обіцянки, що до 80-х років Радянський Союз за економічними
показниками наздожене й випередить Захід.
У 1959-1965 рр. певна увага приділялась виробництву промислових та
продовольчих товарів, предметів широкого споживання. В цей період було
споруджено понад 300 нових і реконструйовано більш як 400 підприємств
легкої й харчової промисловості Випуск продукції легкої промисловості зріс
у 1,5 раза, продовольчих товарів - у 1,7 , товарів культурно-побутового
призначення і господарського вжитку - вдвоє. Стали до ладу такі великі
підприємства, як Донецька трикотажна й Червоноармійська панчішна фабрики,
швейні фабрики в Кіровограді,Артемівську, Дрогобичі, Миколаєві, Луганська
взуттєва фабрика та ін. Споруджений у ті роки Херсонський бавовняний
комбінат став найбільшим текстильним підприємством республіки. Завершилось
будівництво Житомирського і Рівненського льнокомбінатів, що дало можливість
уперше на базі місцевої сировини розгорнути виробництво льняних тканин в
Україні.
У легкій промисловості значного поширення набули концентрація та
кооперування підприємств. У Львові в 1961 р. виникли перші виробничі
об'єднання - фірми «Прогрес» (взуттєва) і «Світанок» (шкіряна). До 1966 р.
у системі Міністерства легкої промисловості України було вже 27 виробничих
об'єднань, питома вага яких у загальному виробництві становила 27 %.
Однак у деяких областях республіки скоротився або й припинився випуск
окремих товарів широкого вжитку, погіршилося використання місцевої сировини
й промислових відходів. Це було пов'язано з відставанням сільського
господарства. Розрив між середньорічними темпами зростання промисловості й
сільського господарства став причиною того, що деякі підприємства легкої та
харчової промисловості опинилися в скрутному становищі через нестачу
сировини.
Але, незважаючи на це, темпи розвитку легкої промисловості значно
зросли. Проте порівнювати їх з темпами розвитку важкої промисловості було
ще зарано. Важка промисловість залишалася незмінним лідером народного
господарства України.
Зросло значення металургії. У 1965 р. видобуток залізної руди
перевищив рівень 1950 р. у 4 рази, виплавлення чавуну — в 3,5, сталі — в
1,4, виробництво прокату — 3,7, труб сталевих — в 3,1 раза. Почали
виплавляти сталі більше, ніж чавуну. Було побудовано і здано в експлуатацію
за 1951—1965 рр. 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і
трубних станів.
Важлива роль в індустріальному комплексі належала машинобудуванню та
металообробці, середньорічні темпи зростання яких становили у 50-х роках
16,5 %. Зменшення їх частки в галузевій структурі промисловості
пояснювалося конверсією і тим, що воєнну продукцію в офіційній статистиці
не показували. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів
машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів,
крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів,
трансформаторів, автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів,
магнітофонів, мотовелосипедів, холодильників, пральних машин, пилососів. До
середини 60-х років було освоєно виробництво синтетичних алмазів,
великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок,
авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів,
літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких
пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільний, Львівський телевізорний,
Сумський електронних мікроскопів, Київський електронно-обчислювальних
машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. Україна займала провідне
місце у СРСР за обсягом виробництва сільськогосподарських машин. Лише за
1960 —1965 рр. було побудовано 22 заводи. На 1965 р. було понад 1 тис.
машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25 % зайнятих у
промисловості.
Прискореними темпами розвивалася хімічна промисловість (16,7 %
середньорічних у 1960—1965рр.). Побудовано Лисичанський хімічний комбінат,
Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат,
Дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна. Однак асортимент
хімічної продукції залишався практично незмінним (мінеральні добрива,
сірчана кислота, сода, хімічні волокна). Повільно розвивалося виробництво
полімерних матеріалів.
Значно зросла і зміцніла промисловість будівельних матеріалів. Було
освоєно виробництво нових марок цементу "700" і "800", керамічних труб ,
опор для ліній електропередач, стінових панелей. Створена нова галузь —
великопанельне домобудування.
Змінилася географія промисловості. З'явилися нові промислові центри:
Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася частка
Донецько-придніпровського, зросла — Південно-Західного і Південного
економічних районів. Їх співвідношення у 1965 р. становило відповідно 60,7
/ 27,4 / 11,9 %. Продовжувалася індустріалізація шести західних областей,
де протягом 50-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. У
1965 р. ці області давали 8,9 % валової промислової продукції республіки
(за вартістю). ' В 1950—1965 рр. у господарство України було вкладено
74,4 млрд крб. Державні кошти становили близько 70 %, підприємств — 10,
колгоспів — 12, населення — 8 %. Структура розподілу інвестицій залишалася
непродуктивною. На обладнання спрямовувалося у 50-х роках лише 20—30 %, у
першій половині 60-х років — 28 % всіх капіталовкладень, решта — на
будівельно-монтажні роботи. За сферами господарства капітальні вкладення
розподілялися так: матеріальне виробництво — 67,5 %, з них: промисловість —
39,3, сільське господарство —16, будівельна індустрія — 2,4, транспорт і
зв'язок — 9,8; нематеріальне виробництво — 32,5 %, з них: житло — 19,1,
торгівля, освіта, наука, охорона здоров'я та ін. — 13,4 %[4].
Значного розвитку набув паливно-енергетичний комплекс. Приділялась
належна увага наймолодшій галузі промисловості - газовій. В основному
видобування природного газу зосередилось в Івано-Франківській і Львівській
областях. У цілому по Україні в 1958р. видобували близько 9,5 млрд. м3,
газу, тобто майже в 7 разів більше, ніж у 1950 р.
Зростання видобутку природного газу сприяло розширенню мережі
газопроводів. Введено в дію магістралі: Шебелинка - Харків, Дніпропетровськ
- Запоріжжя, Новомосковськ - Полтава; Угорське - Івано-Франківськ, Львів -
Чернівці та ін. Проте багато газу було відправлено за межі України після
будівництва газопроводів Шебелинка - Білгород - Брянськ - Москва; Дашава -
Мінськ - Вільнюс -Рига, Дашава - Ленінград.
Протягом 1951-1958 рр. здійснювалося будівництво електростанцій У 1955
р. дала струм Каховська гідроелектростанція, через рік стала до ладу
Теребле-Ріцька ГЕС у Закарпатті та інші.
Питома вага України у загальносоюзному виробництві 1958 р. зросла до
18,8 проти 16,1% у 1950р. Рівень використання електро-енергії у
промисловості й будівництві в 1958 р. порівняно з 1950 р. збільшився в 2,9
раза і на транспорті - 2,3 раза.
Інтенсивно розгортався видобуток нафти й газу, питома вага яких у
паливному балансі республіки сягнула 27% у 1965 р. проти 9% у 1958 р.
Освоювалися нові родовища у Львівській, Івано-Франківській, Чернігівській,
Полтавській і Сумській областях. У 1962 р. була пущена перша черга
магістрального нафтопроводу «Дружба», який поставляв нафту з України до
Польщі, НДР, Чехословаччини та Угорщини. Видобуток газу протягом 1959-1965
рр. зріс більш ніж у 4 рази.
Вугільна промисловість, насамперед Донбасу, забезпечуваля якісним
твердим паливом потреби господарства й населення України та інших
республік. За 1959-1965 рр. в Україні було введено в дію 46 нових і
реконструйовано 33 діючі шахти. Покращилося їх технічне оснащення.
Електроенергетика посідала чільне місце в індустріальному балансі
республіки. Протягом семирічки було завершено спорудження Кременчуцької і
Дніпродзержинської ГЕС, введено в експлуатацію чергу Київської
гідроелектростанції, збудовано Зміївську ДРЕС та ін. електростанції.
Споруджувалися доменні й мартенівські печі, вводились у дію прокатні й
трубні стани. Протягом 1955 р. у республіці було виплавлено понад 22 млн. т
чавуну, 24 млн. т сталі, а в 1965 р. -відповідно 32,6 і близько 3 7 млн. т.
Розвивалась кольорова металургія. Зростав випуск алюмінію, цинку, магнію,
титану, ртуті, було освоєно виробництво кристалічного кремнію і германію.
Розвивався й удосконалювався транспорт. Зростала роль перевезень
України у зовнішньоторговельних й економічних зв'язках колишнього СРСР.
Через Україну йшла продукція у 81 країну. Транспорт дав 30 млн. крб.
надпланових прибутків.
На залізницях з'явилися більш економічні електровози й тепловози: якщо
на початку 1959 р. тільки 2,5 % вантажообігу в республіці припадало на
електровози та тепловози, то наприкінці -вже 85 %. Відтак підвищилася
швидкість руху поїздів, прискорився обіг вагонів, зекономлено мільйони тонн
вугілля, зменшились експлуатаційні витрати. Було електрифіковано ряд
залізниць, зокрема важливу магістраль Донбас-Карпати.
Досягли успіху працівники морського транспорту. Вантажообіг тільки
Чорноморського пароплавства зріс у 4,6 раза і перевищував 60 % морського
вантажообігу колишнього Радянського Союзу. На морські лінії вирушали
сучасні великовантажні судна та першокласні пасажирські лайнери, що
здійснювали перевезення в 70 країн світу.
Укрупнювались і переводилися на господарський розрахунок
автогосподарства. Застосування великовагових автопоїздів сприяло поліпшенню
використання машин і централізації перевезень. З початку 1962 р. на масових
рейсах в обласних центрах і великих містах застосовувалося лінійне
програмування з допомогою обчислювальних машин, що давало змогу значно
скоротити холості пробіги. Методичне керівництво цією роботою здійснював
Інститут кібернетики АН України.
Відбулася реконструкція повітряного транспорту. У 1959-1965 рр.
протяжність авіаліній України подвоїлась.
Наслідками розвитку промисловості цього періоду для України були:
V зміцнення промислового потенціалу республіки;
V якість продукції залишалась низькою;
V погіршення екологічної ситуації;
V уповільнення інтеграції української промисловості в загальносоюзницький
господарський комплекс.
Отже, хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними
сподівань, гідне подиву зростання валового національ- і ного продукту СРСР,
що аж до 70-х років перевищував і показники Сполучених Штатів Америки,
сприяло піднесенню життєвого рівня й різко контрастувало з періодом
сталінського правління. Так, на Україні між 1951 і 1958 рр. прибутки
середнього робітника зросли на 230%. Найбільше підвищення прибутків
відносно інших категорій населення отримав стражденний колгоспник. Інакше
кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на 1 %, а за
Хрущова — на 4%.
3. Розвиток сільського господарства
У період “колективного керівництва” в Кремлі точилися гострі дебати
про те, в якій формі і в якому напрямі і належить проводити економічні
реформи. Але існувала і загальна згода, що хронічним недоліком радянської
економіки є сільське господарство. На це вказувала проста статистика: між
1949 і 1952 рр. обсяг продукції промисловості зріс на 230%, а сільського
господарства — лише на 10%. Ця статистика була для радянського керівництва
не лише соромом, а й істотною економічною, політичною та ідеологічною
вадою. Низька продуктивність сільського господарства означала нестачу
продуктів, що, звісно, викликало сумніви (як у самій країні, так і за
кордоном) у перевагах радянської системи. Тому, вирішивши, що роки,
проведені на Україні, зробили його спеціалістом із сільського господарства,
Хрущов удався до широких заходів для покращення ситуації на селі. Для
України, житниці Радянського Союзу, його заходи мали особливе значення,
оскільки вже вкотре Україна мала слугувати майданчиком
сільськогосподарського експериментаторства.
Загальновідомим проектом Хрущова було підняття цілини, що передбачало
освоєння для подальшої культивації близько 16 млн га незайманих земель
Казахстану і Сибіру. Розпочатий у 1954 р. проект мав на увазі і
використання величезних людських і матеріальних ресурсів, і велику частину
цих витрат мала взяти на себе Україна. До 1956 р. звідси на цілину було
перекинуто тисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських
робітників. Багато з них оселилися там назавжди. Водночас кожної весни на
сезонні роботи добровільно їхали з України сотні тисяч студентів. Хоч ця
програма дала неоднозначні результати, вона, цілком очевидно, вичерпувала з
України ресурси й послаблювала сільськогосподарське виробництво республіки.
Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування
величезної кількості кукурудзи на загальній площі 28 мли га по всьому
Радянському Союзові. За американською моделлю її мали використовувати як
корми для збільшення продукції виснаженого тваринництва. Через кілька років
Кремль наказав колгоспникам перейти на нову систему сівозміни. Як завжди,
більшу частину тягаря цих складних і дорогих нововведень несла Україна.
Підтримкою на Україні користувалася реформа (власне, саме українці
були ініціаторами її), що стосувалася машинно-тракторних станцій. Але
невдовзі через постійні сутички між МТС і колгоспами навколо того, як
обробляти землю, українці переконали уряд ліквідувати МТС, а техніку
продати колгоспам. До того ж при проведенні реорганізацй МТС мали місце й
певні труднощі.
Економічно міцні господарства розраховувалися за техніку відразу. Для
слабких колгоспів одноразові великі фінансові витрати були надто
обтяжливими. Це викликало у них значні економічні труднощі, знизило оплату
праці.Погіршилася ремонтна база. Не було в достатній кількості запасних
частин до тракторів, комбайнів та інших сільськогосподарських машин. Як
наслідок техніка простоювала (невідремонтована), а борги колгоспів росли.
Технічний прогрес потребував висококваліфікованих і технічно вправних
фахівців, яких дуже не вистачало в українському селі. В 1953 р. з 15 тис.
голів колгоспів на Україні менш як 500 мали вищу й неповну вищу освіту. Для
поліпшення ситуації з міст на роботу в колгоспах залучали досвідчених
інженерів і техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промис лових
шефських підприємств, які забезпечували технічну допомогу. В результаті на
селі з'явилася нова соціальна група «сільськогосподарських технократів».
Тим часом уряд підняв колгоспникам заробітну плату, й розрив, що існував до
цього між промисловими та сільськогосподарськими робітниками, почав
повільно звужуватися.
У наступні роки держава вживала заходів до покращання економіки
колгоспів і радгоспів. У 1961 р. були знижені в середньому на 40 % ціни на
сільськогосподарські машини та заласні частини до них, пальне й автомобілі.
Колгоспи дістали пільги з прибуткового податку від реалізації громадського
тваринництва. В 1962 р. для колгоспів було знижено ціни на будівельні
матеріали, метал і металоконструкції, водночас підвищено державні
закупівельні ціни на молоко, молочні продукти, худобу і птицю в середньому
на 35 %.
Усе це сприяло нагромадженню коштів, та все ж не покривало всіх
видатків колгоспів.
Слабким місцем у керівництві колгоспами та радгоспами було й те, що не
всюди додержувався науковий підхід до розвитку різних галузей сільського
господарства.
Важливе значення для дальшого розвитку сільського господарства мала
електрифікація і механізація громадського виробництва. В Україні у 1959-
1965 рр. збільшився парк основних видів техніки та сільськогосподарських
машин. Проте, кількість таких важливих машин, як зернозбиральні комбайни,
зменшилась загалом на 10,6 %, а в колгоспах - на 20,7 %[5]. Причиною такого
становища стали прорахунки, допущені при плануванні виробництва
сільськогосподарської техніки. Так, у 1959-1963 рр. через суб'єктивний
підхід до цього важливого питання безпідставно було розширено випуск
окремих видів машин. Тому утворилися лишки машин для вирощування і збирання
кукурудзи, гороху, а тракторів для міжрядного обробітку, зернових сівалок,
культиваторів не вистачало. До того ж колгоспи використали значні суми на
придбання техніки в попередні роки і мали обмаль коштів, щоб купувати нові
машини.
У 1960-1964 рр. темпи піднесення врожайності основних
сільськогосподарських культур значно уповільнилися. Подібне становище
склалося і в тваринництві. Середньомісячний приріст сільськогосподарської
продукції в Україні дорівнював лише 2,4 %.
Причини полягали у певних прорахунках планування вироб- , ництва
зернових культур, структур посівних площ. Зокрема, зменшилися площі озимої
пшениці з 37,5 млн. га у 1958 р. до 5,2 млн. га в 1963 р, тобто на 31 %,
більш ніж утроє скоротились і посіви ярої. Зменшилися посіви інших
зернових, а також кукурудзи на зерно. Господарства не постачалися
необхідною кількістю мінеральних добрив, недостатньо вносили в грунт
органічні добрива, не мали в належній кількості техніки. На посушливому
півдні України не вистачало вологи, тим часом тут були майже ліквідовані
чисті пари. Колгоспи та радгоспи одержували плани вирощування культур і
намічену врожайність згори. При цьому не враховувались реальні можливості
їх здійснення та господарська доцільність.
Впровадження комплексної механізації сільськогосподарського
виробництва стримувалося нестачею відповідних машин. Життя вимагало
творчого підходу до використання наявних і введення в дію нових резервів та
можливостей, що сприяли б інтенсифікації сільськогосподарського
виробництва, впровадження міжколгоспної й міжнародної кооперації.
Найпоширенішою формою виробничої кооперації в другій половині 60-х
років були міжколгоспні будівельні організації, які застосовували
індустріальні методи. Вони стали основними виконавцями спорудження
виробничих та інших колгоспних об'єктів.
У південних районах республіки виникли перші міжколгоспні меліоративні
станції. Ініціатором їх став Новоодеський район на Миколаївщині. Почала цю
справу створена в районі 1969 р. міжколгоспна рада з питань меліорації та
охорони природи. В 1970р. налічувалося 159 науково-дослідних установ, що
працювали в галузі сільського господарства. Створене в Україні Південне
відділення ВАСГНІЛ об'єднувало 19 науково-дослідних інститутів, 40
галузевих сільськогосподарських станцій та 14 дослідних полів і
лабораторій; в системі Міністерства сільського господарства України
функціонувало 7 дослідних республіканських і 20 обласних
сільськогосподарських станцій.
Над селекцією зернових культур плідно трудилися вчені Українського
науково-дослідного інституту рослинництва, селекції та генетики, зокрема
вивели сорти ярої пшениці уМиронівському інституті селекції і насінництва
пшениці, очолюваному академіком В. М. Ремеслом. Пшеницею «миронівська-808»
у 1966 р. засівали в республіці 3 млн. га, її врожайність на 8-10 ц
перевищувала інші сорти. Тут вивели також сорт пшениці «київська-893» таін.
На той час в Україні із 108 районованих сортів зернових 72 були місцевої
селекції.
Зростала роль сільськогосподарської науки.
Учені й фахівці-практики докладали зусиль до підвищення культури
землеробства, впровадження у виробництво найурожайніших сортів зернових,
удосконалення структури посівних площ.
Позитивних результатів досягли тваринники України. В кол- госпах і
радгоспах зросла продуктивність і збільшилося поголів'я худоби та птиці.
Проводилась відповідна робота з концентрації і спеціалізації тваринництва.
Так, наприклад, у 1970 р. у господарствах Харківської області діяло 469
механізованих ферм і комплексів з виробництва молока, 768 - відгодівлі
великої рогатої худоби і свиней, 746 птахоферм і птахофабрик.
Однак не всі господарства справлялися з виконанням доведених до них
завдань. Жорстокий контроль з боку чиновництва та хибні реорганізації
привносили більше хаосу, ніж користі Тому працівники сільського
господарства України воліли зосереджувати зусилля на своїх крихітних
присадибних ділянках площею 0,4 га. У 1970 р. приватний сектор становив
лише 3 % усіх культивованих земель країни, давав 33 % загального
виробництва м'яса, 40 % молочних продуктів і 55 % яєць. В Україні,
наприклад, присадибні ділянки забезпечували 3 6 % загального прибутку сім'ї
(у Росії - 26%).
Інша проблема полягала у дедалі більшому відпливі робочої сили із
села. Однією з причин цього була урбанізація. Українське село, де не
покращилися життєві умови, продовжувало віддавати свою молодь місту. В
багатьох колгоспах, в основному в тваринництві й рільництві, працювали
виснажені жінки.
Отже спроби реформ у сільському господарстві були приречені.
Залишалась недоторканною колгоспно-радгоспна система, більше того, вона
спрямовувалась на суто адміністративно-бюрократачні методи керівництва.
Підсобні господарства колгоспників стали об'єктом адміністративного тиску,
розмір їх зменшувався. Як і раніше, найдрібніші питання
сільськогосподарського виробництва вирішувались у центрі, ініціатива на
місцях була нульовою. Проведення реформ такими методами і за таких умов
було авантюрою, яка дорого обійшлася не тільки Україні, а й самому Хрущову.
4. Зміни в соціальній сфері
Зрозуміло, що реформаторські нововведення не обминули і соціальний бік
соціалістичного життя.
З середини 50-х років заробітна плата стала провідною формою
підвищення добробуту. Середньомісячна грошова заробітна плата усіх
категорій робітників і службовців за 50-ті роки зросла на 25,3%, 60— 80-ті
роки — у 3,2 раза і в 1990 р. становила 248,4 крб. Мінімум заробітної плати
досяг 60 крб. Поступово ліквідовувався розрив у рівнях оплати низько- та
високооплачуваних працівників. Це стримувало професійне зростання
робітників, інженерно-технічних працівників, не стимулювало трудову
діяльність. У 1965 р. скоротився робочий день. Фабрики та заводи перейшли
на п'ятиденний робочий тиждень. Збільшилися відпустки вагітним жінкам до і
після пологів.
Доходи колгоспників від громадського та особистого господарства
збільшилися в 1951—1955 рр. на 50 %. З введенням у 1956 р. щомісячного
авансування грошова оплата праці колгоспників поступово ставала
переважаючою. У 1960 р. її середньомісячний розмір становив 24,3 крб., або
близько 45 % загальної оплати трудодня. У липні 1964 р. було прийнято закон
про пенсії і допомогу членам колгоспів. Мінімальний розмір пенсії
встановлювався в розмірі 12 крб. на місяць. У 1966 р. була введена
гарантована грошова оплата їх праці. Протягом 1965—1990 рр. оплата праці у
колгоспах і радгоспах зростала більш швидкими темпами, ніж робітників і
службовців, і досягла відповідно 220,4 і 265,8 крб. Зріс річний доход сімей
від особистого підсобного господарства. В 1990р. у робітників і службовців
він становив 2,5% сукупного доходу (155 крб.), v колгоспників — 28,8 %
(1880крб.).
Певне значення для піднесення добробуту населення мало скасування або
зменшення податків, погашення державних позик (тимчасово припинено у 1958
р. і відновлено у 1974 р.).
Зростала роль суспільних фондів споживання. Так, у 1963 р. у СРСР вони
становили 17 % національного доходу, у 1990 р. — 82 %. За їх рахунок
забезпечувалися безплатне навчання, охорона здоров'я. Раціональнішою стала
структура споживання. Однак видатки на харчування були високими: 47,4 %
заробітної плати робітника промисловості[6]. Виплати і допомоги залишалися
низькими — 717 крб. на рік на душу населення.
Урбанізація посилила житлову кризу. В 1954 р. було прийнято рішення
про будівництво індустріальними методами на основі серійного виробництва.
Зросла площа введених в дію житлових будинків. Люди почали переселятися з
"комуналок". Зменшилася гострота житлової проблеми. Проте рівень
забезпеченості населення житлом був низьким. На 1 січня 1959 р. на одну
людину припадало в середньому 6,35 м2 житлової площі. Будівництво за
типовими проектами призводило до одноманітності міст і селищ. Протягом 60 -
80-х років житлова проблема загострилася, кількість введених в дію житлових
будинків і квартир (377—388 на 1000 чол. населення) за 80-ті роки практично
не зростала.
Значну увагу приділяли поліпшенню водопостачання, побутовому
споживанню газу. Велося будівництво метрополітенів. У побуті з'явилися
наручні годинники, фотоапарати, радіоприймачі, телевізори, швейні та
пральні машини, холодильники. У структурі споживання населення зростала
частка непродовольчих товарів.
Проте у цілому рівень життя в Україні підвищувався повільно.
Виробництво споживчих товарів не забезпечувало потреб населення і
компенсувалося імпортом. Відставав від потреб населення розвиток сфери
послуг, торгівлі, громадського харчування.
Висновки
Соціально-економічний розвиток України у 50-60рр. відбувався за
складних умов. Пошуки спроб удосконалення управління розвитком господарства
не завжди давали бажані результати, оскільки реформи часто недоходили до
трудових колективів. Водночас перехід від галузевої до територіальної
системи управління став однією з найраціональніших реорганізацій тих часів
і відповідав інтересам України, що позитивно позначилось на розвиткові її
індустріального потенціалу. Проте ці нововведення не були доповнені
госпрозрахунком, розширенням сфер товарно-грошових відносин, самостійністю
підприємств, утвердженням економічного суверенітету республіки.
За всіх позитивних змін в аграрному комплексі України в 50 – на
початку 60-х рр. далися взнаки посилення адміністративного тиску на село,
непродуманність багатьох рішень, необгрунтовані реорганізації колгоспів,
обмеження рідсобного господарства, порушення агротехніки. Україна була
використана як “експерементальний майданчик”.
Низькою була матеріальна зацікавленість робітників та колгоспників в
результатах своєї праці. Рівень життя народу знижувався, загострювалися
соціальні суперечності. Спроби правителів реанімувати економіку України не
дали позитивних наслідків.
Отже , “відлига” торкалася тільки окремих сторін життя радянського
суспільства. Зміни, що відбувалися сприяли певному прогресивному розвиткові
України. Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до
того, що задуми ініціаторів стали перетворюватись у свою протилежність. До
тогож межі “відлиги” були занадто вузькими аби довести реформи до логічного
кінця і докорінним чином оздоровити суспілство.
Список використаної літератури
1. Україна: Історія: Субтельний Орест: Посібник/Орест Субтельний
– К.: Либідь, 1993. - 720с.
2. Історія господарства: Україна і світ: Підручник/ Б.Д.
Лановик,; за ред. Б.Д. Лановика. – К.: Вища шк., 1995. – 480с.
3. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших
цивілізацій до становлення індустріального суспільства: Навчальний
посібник для вузів/Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко та
ін.; за ред. Б.Д. Лановика. – К.: Генеза, 1994р. – 368с.
4. Історія України: Нове бачення: У 2т./О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич,
М.С. Котляр та ін.; під ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 1995 –
350с.
-----------------------
[1] Ці та інші дані до розділу були взяті у 1.
[2] “Місництво” – неефективне економічне рішення для забезпечення своїх
потреб.
[3] Дані до розділу взяті у 2. і 3.
[4] Дані з 2. та 4.
[5] Всі дані до розділу взяті з 2., 3. та 4.
[6] Дані взяті із 2.
Реферат на тему: Роль ОБСЕ в поддержании европейской безопасности
Белорусский государственный университет
Факультет международных отношений
Роль ОБСЕ в поддержании европейской безопасности.
Курсовая работа
Студентки 3 курса отделения международных отношений
Научный руководитель:
Минск 1999
СОДЕРЖАНИЕ.
ВВЕДЕНИЕ.
ОБСЕ - самая обширная из всех существующих организаций по поддержке
безопасности, самая молодая и обладающая наиболее большим потенциалом в
сфере поддержания стабильности. ОБСЕ - довольно новое образование,
официально оформленное лишь в 1995г., но начавшее свое формирование в
1975г. после подписания Хельсинских соглашений.
В современном мире, стоящем на пороге нового тысячелетия, вопросы
безопасности важны как никогда. В купе с вопросами экологии, борьбы с
международной преступностью и экономическими вопросами они, на мой взгляд,
станут наиболее актуальными для грядущего столетия. Мировое сообщество не
раз пыталось выработать единый механизм для совместного поддержания
безопасности. Этот процесс берет свое начало еще со времен образования Лиги
Наций и остается одним из наиболее актуальных по сей день. Естественно, что
многочисленные противоречия между группами держав, социальные и
политические различия, аспекты внешнеполитических концепций всегда являлись
дестабилизирующими при попытках выработки единого для всех механизма.
Созданные же структуры часто оказываются недееспособными или недостаточно
авторитетными для принятия и, что наиболее важно, выполнения решений,
связанных с поддержанием мира и стабильности. Не исключением является и
сегодняшняя ситуация. Процесс разрядки, прямым следствием которого и
явилось образование ОБСЕ, похоже, приостановился на неопределенный срок,
что ставит под сомнение действенность международных механизмов, призванных
способствовать всеобщему миру и открытости. В ситуации, когда самый главный
орган по поддержанию международной безопасности - Совет Безопасности ООН -
оказался недостаточно авторитетен в предотвращении войны, рискующей вновь
вернуть мир во времена «холодной войны», тяжело говорить о конструктивной
роли других региональных образований по поддержке мира, среди которых и
находится ОБСЕ. Тем не менее, потенциал этой организации огромен, и ей еще
предстоит использовать все свои возможности для реализации на практике
своих целей и принципов. Именно поэтому главным направлением моей работы
было, прежде всего, раскрытие потенциальных возможностей ОБСЕ как наиболее
перспективной региональной организации безопасности. И, хотя недавние
югославские события и показали неэффективность миротворческих действий ОБСЕ
на Балканах, она сыграла и продолжает играть конструктивную роль по
поддержанию стабильности в других регионах Европы и Азии. В работе уделено
много внимания описанию деятельности миссий ОБСЕ как конкретных механизмов
по реализации решений, принимаемых организацией.
ГЛАВА 1.ОБСЕ: НОВАЯ АРХИТЕКТУРА БЕЗОПАСНОСТИ ДЛЯ ЕВРОПЫ.
1.1.ЧТО ТАКОЕ ОБСЕ?
Организация по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ) представляет
собой организацию по безопасности, в которую входят 54 государства
(членство 55 государства - Югославии - было приостановлено в 1992г.),
расположенные на территории «от Ванкувера до Владивостока». В этом регионе
ОБСЕ является главным международным инструментом для раннего распознания,
предупреждения и предотвращения конфликтов, а также регулирования кризисов
и постконфликтной реабилитации. ОБСЕ занимается широким кругом вопросов
безопасности, включая контроль над вооружением, превентивную дипломатию,
меры по укреплению доверия, права человека, наблюдения за проведением
выборов, экономическую и экологическую безопасность. Решения принимаются на
базе косенсуса - все входящие в организацию государства имеют равный
статус. Все это выделяет организацию среди других организаций и институтов
Европы. 54 государства - члена включают континентальную Европу, Кавказ,
Центральную Азию и Северную Америку. ОБСЕ также сотрудничает со
средиземноморскими и азиатскими партнерами. Можно сказать, что ОБСЕ таким
образом соединяет евроатлантическое и евроазиатское общество «от Ванкувера
до Владивостока».
1.2.ВСЕОБЪЕМЛЮЩИЙ ПОДХОД К ВОПРОСАМ БЕЗОПАСНОСТИ.
ОБСЕ практикует широкий и всеобъемлющий подход к вопросам безопасности, а
именно: защита и содействие в развитии прав человека и основных свобод,
сотрудничество в области экономики и экологии являются такими же важными
вопросами в поддержке и укреплении мира и безопасности как и политические и
военные вопросы. Их решение является главной целью деятельности ОБСЕ.
Различные аспекты рассматриваются как взаимосвязанные и взаимозависимые. На
протяжении всего времени существования организации страны - члены активно
содействуют укреплению дополнительных мер в различных сферах безопасности -
политической, военной, экономической, социальной. Еще один пример того, что
действие ОБСЕ основывается на понимании безопасности как всеобъемлющей
является участие организации во всех стадиях развития конфликтов, от
раннего предупреждения и предотвращения конфликта до содействия в
разрешении конфликта и постконфликтной реабилитации.
1.3. ИСТОРИЯ СОЗДАНИЯ И ОСНОВНЫЕ НАПРАВЛЕНИЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ОБСЕ.
История создания ОБСЕ берет свое начало с подписания 1 августа 1975г. 33
государствами Европы, а также США и Канадой в Хельсинки Заключительного
акта Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе (СБСЕ). Этот
документ, выработанный на основе интенсивных трехлетних консультаций,
получил название «10 заповедей разрядки»1. «Заповеди» включали в себя
положения об уважении суверенитета, нерушимости границ, отказа от
использования силы при решении конфликтов, признание территориальной
целостности и права народов на самоопределение, невмешательство одних стран
во внутренние дела других, уважение прав человека и свобод, сотрудничество
между государствами и соблюдение международных законов.
С тех пор процесс разрядки и выработки общего направления для решения
проблем континента медленно развивался, что выразилось в проведении ряда
встреч представителей государств-участников хельсинского совещания. Было
очевидно,, механизм, разработанный на основе «10 заповедей», подписанных
странами, подходил для этого больше, чем военные блоки. После объединения
Германии, распада СССР и роспуска Организации Варшавского Договора в Европе
и США развернулась широкая дискуссия по проблеме строительства новой
системы безопасности. Прорабатывались различные сценарии ее развития с
учетом того, что на первый план выходили вопросы экономики, экологии,
демократии, культуры, информации, а военно-политические категории,
казалось, переставали играть лидирующую роль. Таким образом, 5-6 декабря
1994г. на Будапештском саммите было принято решение преобразовать с 1
января 1995г. СБСЕ в Организацию по безопасности и сотрудничеству в Европе
(ОБСЕ) со своим уставом и юридическо-правовой базой. ОБСЕ стала первой
всеобъемлющей организацией, сфокусированной на общеевропейском процессе (в
отличие от ЕС и НАТО, которые остаются «полюсом притяжения») и
действительно со временем может стать форумом общеевропейского диалога и
сотрудничества. В 1995-1996г.г. были разработаны сценарии «трех
концентрических кругов», согласно которому предполагалось тесное
взаимодействие «малого круга» ЗЕС со «средним кругом» НАТО и «большим
кругом» ОБСЕ. При этом сценарии, говорящие о возвращении к политике
баланса сил вместо интеграционных подходов в разрешении вопросов
безопасности, подвергались критике. Особо говорилось о России, о ее роли в
новой европейской системе. Так Геншер, бывший министр иностранных дел ФРГ,
говорил: «Западу нужна сильная Россия как партнер в деле европейского
строительства... В более общем плане речь идет об изменении всей Европы, а
вовсе не о присоединении Востока к Западу континента»2
На саммитах ОБСЕ велись дискуссии о создании модели безопасности для
следующего столетия, но разработка ее так и осталась в начальной фазе.
Участники сходились во мнении о том, что «необходимо глобальное видение
проблем безопасности, новых вызовов и рисков, с которыми сталкивается
Европа».3 ОБСЕ рассматривалась как основа новой архитектуры европейской
безопасности как организация, уже накопившая определенный опыт по четырем
направлениям деятельности - раннее предупреждение кризисных ситуаций,
превентивные действия с целью не допустить трансформации кризисных ситуаций
в конфликты, урегулирование кризисов, постконфликтная реабилитация (как в
случае с Боснией и Герцеговиной). В Чечне ОБСЕ проявила способность
действовать как посредническая нейтральная сторона. Рассматривались
возможности ОБСЕ в сфере контроля над вооружениями и разоружением, роль ее
в сфере экономического и культурного сотрудничества, защите прав человека.
Но исследователи полагали, что организация не обладает достаточными
финансовыми, институциональными и организационными возможностями для
предоставления ее участникам надежных гарантий безопасности против угроз
всех типов:
«Совещание по безопасности и сотрудничеству в Европе, например,
охватывает все государства, но лишено способности принятия действительно
эффективных решений».4
«... а может ли вообще одна организация обеспечить эти гарантии и быть
доминирующим элементом в новой системе? На мой взгляд, ответ однозначен -
нет, не может».5
Тем не менее, почему же процесс становления ОБСЕ как всеобъемлющей
организации безопасности столь важен для Европы?
Во-первых, для реализации новой концепции безопасности нужны отправные
точки - общие для всех. В принципах ОБСЕ это - демократия, обеспечение прав
человека, верховенство закона, рыночная экономика, социальная
справедливость и ответственность за сохранение окружающей среды - понятия,
не встречающие возражений практически во всех странах-участницах.
Во-вторых, основа ОБСЕ - равноправие для всех государств-участников, что
ставит в равное положение все страны, не принимая во внимание уровень их
экономическо-социального развития, и открывает двери для широкого диалога
по различным, в том числе и экономическим проблемам.
В-третьих, военные союзы не могут обеспечить всеобъемлющую безопасность,
так как объединяют военный потенциал государств, чтобы противостоять общему
противнику. Потенциальный противник, в свою очередь, ищет союзников для
противостояния, что не способствует укреплению доверия между большими
группами государств. Сообщества же берут за основу общие ценности и своей
активностью способствуют вниканию стран в интересы друг друга, созданию
«прозрачности» и доверия. Но: поскольку сообщества целиком полагаются на
невоенные средства, они «не в состоянии противостоять преднамеренной
агрессии. Они бессильны, когда образование сообществ терпит крах и
вспыхивает война».6
В-четвертых, ОБСЕ единственная реальная общеевропейская организация
безопасности. В период после 1990г. она обзавелась рядом новых органов,
делающих ее дееспособной и за рамками организации. К ним относятся
-Постоянный совет, Бюро по демократическим институтам и правам человека в
Варшаве, Верховный комиссар по делам национальных меньшинств и Центр по
предотвращению конфликтов. Кроме того, она послала миссии наблюдателей
почти во все очаги конфликтов в Восточной Европе в целях выяснения на месте
ситуации и возможностей мирного урегулирования конфликтов. К тому же ОБСЕ
включена в качестве «регионального соглашения», в соответствии с гл. VIII
Устава ООН, в глобальную систему коллективной безопасности. Правда, пока
все это оказалось неэффективным.
1.4.ПРОБЛЕМЫ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ОБСЕ.
Главные проблемы, стоящие перед ОБСЕ, сводятся к следующим:
1. Зоне действия ОБСЕ недостает условий для формирования эффективного
сообщества безопасности. Она охватывает демократические и авторитарные
государства и простирается от современных, богатых западноевропейских и
североамериканских обществ до бедных, традиционных обществ Центральной
Азии. В этой зоне отсутствуют гомогенность, общие ценности, взаимная
эмпатия и многосторонние, интенсивные контакты, чего требуют сообщество
безопасности. И в ближайшем будущем здесь ничего не изменится.
2. ОБСЕ в качестве системы коллективной безопасности недееспособна. Хотя
она может с помощью своих механизмов урегулирования кризисов и вопреки воле
какой-нибудь страны расследовать ее действия, ставящие под угрозу мир, или
нарушение устава ОБСЕ на ее территории (принцип «консенсус минус один» ),
но как только речь заходит о принятии конкретных мер, все 54 члена, включая
заинтересованное государство, должны дать на это свое согласие (
напрашивается сравнение с ООН, где требуется лишь консенсус пяти постоянных
и большинства остальных членов Совета Безопасности ).
3. НАТО и ЕС опережают ОБСЕ в военном и экономическом содействии по
вопросам безопасности. Однако ОБСЕ обладает наиболее прогрессивным в
международном масштабе инструментом для того, чтобы выявить основы
нестабильности в Европе. Долгосрочные миссии ОБСЕ на местах и институт
Верховного комиссара по делам национальных меньшинств могут способствовать
реализации на практике защиты прав меньшинств, заблаговременному выявлению
этнонационалистических конфликтов и посредничеству между сторонами для
того, чтобы вообще не допустить эскалации насилия, а также установить
взаимопонимание между бывшими воюющими сторонами после приостановки этой
эскалации. Пока, однако, этот инструмент показал свою несостоятельность.
4. Следовало бы подумать об активизации деятельности ОБСЕ в сфере
экологической безопасности, ввиду общности этого вопроса для всех стран. В
природоохранной сфере важно активизировать усилия по дальнейшему развитию
экологической программы действия для Центральной и Восточной Европы,
одобренной в 1993г. на конференции в Люцерне, а также по повышению уровня
безопасности АЭС и других ядерных объектов. Страны - участницы ОБСЕ должны
также активно включится в осуществление Программы ООН по охране окружающей
среды - ЮНЕП, а также соблюдать международные соглашения по защите
окружающей среды, по восстановлению и поддержанию устойчивого
экологического баланса. Учитывая первостепенную важность и срочность
решения экологических проблем, следует предложить разработать и принять
Программу немедленных действий или Хартию по защите окружающей среды, а
также создать Бюро по сотрудничеству, наблюдению и оценке выполнения
существующих обязательств в области экологии. Должны быть приняты меры,
касающиеся осуждения и наказания тех, кто разрушает окружающую среду,
вплоть до уголовных.
5. Неоднократно предлагалось развернуть такие направления деятельности ОБСЕ
как криминогенное, нравственное и другие измерения. В рамках криминогенного
измерения можно было бы проводить Совет министров внутренних дел,
безопасности, прокуратуры и других правоохранительных органов с
привлечением «Интерпола» и «Европола», поставить вопрос о создании по
аналогии Агенства по борьбе с преступность в рамках ОБСЕ.
1.5.МЕХАНИЗМ ДЕЙСТВИЯ ОБСЕ.
Миссии ОБСЕ и другие представительства в тех или иных регионах - главное
выражение работы организации. Они направляются в страны, нуждающиеся, по
мнению ОБСЕ, в помощи для претворения в жизнь политических решений. Как уже
было сказано, ОБСЕ действует во всех фазах развития конфликта: раннее
предупреждение, превентивная дипломатия, содействие в разрешении конфликта,
постконфликтная реабилитация.В общих чертах задачи и цели миссий следующие:
содействовать тем политическим процессам, которые ставят целью
предотвратить или уладить конфликт, а также обеспечить своевременную
информированность представителей ОБСЕ о развитии ситуации в данной стране
или регионе. Задачи, цели и вовлеченность миссий в происходящие в той или
иной стране процессы могут существенно варьироваться, подчеркивая гибкость
этого инструмента урегулирования.
Для всех миссий, однако, ключевыми вопросами являются социальные, вопросы
демократии и обеспечение силы закона. Миссии ОБСЕ отличаются и по
количеству представителей, варьируясь от четырех человек (миссии ОБСЕ по
взаимодействию в Центральной Азии, центры ОБСЕ в Алма-Аты, Ашхабаде и
Бишкеке) до более чем двух тысяч (миссия в Косово).
Все миссии сотрудничают с международными и неправительственными
организациями в сферах своей работы.
Миссии ОБСЕ представлены в Косово, Боснии и Герцеговине, Хорватии, Эстонии,
Грузии, Латвии, Молдове, Таджикистане, Македонии, а также на Украине.
Представлена ОБСЕ также в Чечне, Албании, Беларуси, Центральной Азии, Алма-
Ате, Ашхабаде, Бишкеке.
Миссии и другие представительства обычно направляются решением Постоянного
Совета с соглашения принимающей страны. Вначале они обычно развертываются
на период от шести месяцев до одного года, и возобновляются по мере
необходимости. Большинство членов миссий назначаются государствами-
участниками и являются представителями гражданских или военных институтов.
Миссии возглавляют главы миссий, представители стран-членов ОБСЕ, которых
назначает председатель организации. Деятельность миссии управляет и
поддерживает Центр по предотвращению конфликтов при Секретариате,
Департамент управления и операций и председатель ОБСЕ.
Миссии начали свою деятельность в первой половине 90-х годов. Их создание
было вызвано необходимостью «предотвратить разгорание внутригосударственных
конфликтов, возможных при смене режимов государственного правления в
Восточной Европе»7.
Зоной наиболее пристального внимания ОБСЕ является юго-восточная Европа.
Четыре самые крупные миссии в данном регионе - миссия ОБСЕ в Косово, миссия
ОБСЕ в Боснии и Герцеговине, миссия ОБСЕ в Хорватии и представительство
ОБСЕ в Албании. Пятая миссия находится в бывшей югославской республике
Македония. Балканы - первый регион, в который были посланы миссии ОБСЕ. Это
были миссии в Косово, Сандьяк и Воеводину в сентябре 1992г. и в бывшую
югославскую республику Македония (осенью того же года).
Миссии и другие представительства ОБСЕ также находятся на Кавказе,
восточной Европе, двух прибалтийских государствах и центральной Азии. Во
второй главе рассмотрена деятельность миссий по регионам.
ГЛАВА 2. МИССИИ ОБСЕ.
Миссии ОБСЕ и другие представительства в тех или иных регионах - главное
выражение работы организации. Они направляются в страны, нуждающиеся, по
мнению ОБСЕ, в помощи для претворения в жизнь политических решений. Как уже
было сказано, ОБСЕ действует во всех фазах развития конфликта: раннее
предупреждение, превентивная дипломатия, содействие в разрешении конфликта,
постконфликтная реабилитация.В общих чертах задачи и цели миссий следующие:
содействовать тем политическим процессам, которые ставят целью
предотвратить или уладить конфликт, а также обеспечить своевременную
информированность представителей ОБСЕ о развитии ситуации в данной стране
или регионе. Задачи, цели и вовлеченность миссий в происходящие в той или
иной стране процессы могут существенно варьироваться, подчеркивая гибкость
этого инструмента урегулирования.
Для всех миссий, однако, ключевыми вопросами являются социальные, вопросы
демократии и обеспечение силы закона. Миссии ОБСЕ отличаются и по
количеству представителей, варьируясь от четырех человек (миссии ОБСЕ по
взаимодействию в Центральной Азии, центры ОБСЕ в Алма-Аты, Ашхабаде и
Бишкеке) до более чем двух тысяч (миссия в Косово).
Все миссии сотрудничают с международными и неправительственными
организациями в сферах своей работы.
Миссии ОБСЕ представлены в Косово, Боснии и Герцеговине, Хорватии, Эстонии,
Грузии, Латвии, Молдове, Таджикистане, Македонии, а также на Украине.
Представлена ОБСЕ также в Чечне, Албании, Беларуси, Центральной Азии, Алма-
Ате, Ашхабаде, Бишкеке.
Миссии и другие представительства обычно направляются решением Постоянного
Совета с соглашения принимающей страны. Вначале они обычно развертываются
на период от шести месяцев до одного года, и возобновляются по мере
необходимости. Большинство членов миссий назначаются государствами-
участниками и являются представителями гражданских или военных институтов.
Миссии возглавляют главы миссий, представители стран-членов ОБСЕ, которых
назначает председатель организации. Деятельность миссии управляет и
поддерживает Центр по предотвращению конфликтов при Секретариате,
Департамент управления и операций и председатель ОБСЕ.
Миссии начали свою деятельность в первой половине 90-х годов. Их создание
было вызвано необходимостью «предотвратить разгорание внутригосударственных
конфликтов, возможных при смене режимов государственного правления в
Восточной Европе»8.
Зоной наиболее пристального внимания ОБСЕ является юго-восточная Европа.
Четыре самые крупные миссии в данном регионе - миссия ОБСЕ в Косово, миссия
ОБСЕ в Боснии и Герцеговине, миссия ОБСЕ в Хорватии и представительство
ОБСЕ в Албании. Пятая миссия находится в бывшей югославской республике
Македония. Балканы - первый регион, в который были посланы миссии ОБСЕ. Это
были миссии в Косово, Сандьяк и Воеводину в сентябре 1992г. и в бывшую
югославскую республику Македония (осенью того же года).
Миссии и другие представительства ОБСЕ также находятся на Кавказе,
восточной Европе, двух прибалтийских государствах и центральной Азии. Далее
рассмотрена деятельность миссий по регионам.
1.ЮГО-ВОСТОЧНАЯ ЕВРОПА.
В конце 1998г., готовясь к передаче полномочий действующего председателя
ОБСЕ, польский министр иностранных дел Геремек изложил свою точку зрения на
на возможности ОБСЕ в урегулировании ситуации на Балканах. «Конфликт в
Косово поставил под вопрос стабильность на всей территории Балкан и, тем
самым, в Европе. Понятно, что он оказался в эпицентре активности всей
международной общественности. С самого начала ОБСЕ живо реагировала на
события в Косово, сформулировала свои принципы еще в марте ( 1998г.)
Активное участие в этой работе принимала также Россия»9, - подчеркнул
Геремек. Он говорил о взаимодействии НАТО и ОБСЕ, о том, что, несмотря на
различия, именно ОБСЕ при сотрудничестве с НАТО была поручена миссия по
реализации резолюций Совета Безопасности ООН. «Активное присутствие ОБСЕ на
Балканах, несомненно, способствует стабильности в регионе. Миссии ОБСЕ в
Боснии и Герцеговине, в Албании, в Македонии и Хорватии создают стройную
систему раннего оповещения об угрозах и позволяют международной
общественности влиять на правильное развитие демократических институтов и
соблюдать права этнических меньшинств в этих странах. Размещение сил
поддержки НАТО в Македонии, призванных обеспечить возможную эвакуацию
наблюдателей ОБСЕ в Косово в случае возникновения угрозы для ее
безопасности, также имеет стабилизирующее влияние на эту часть Балкан», 10-
подчеркнул министр. Также прозвучала надежда, что под воздействием
координированных усилий международного сообщества может уйти в прошлое
понятие «постоянно кипящего балканского котла». К сожалению, на сегодняшний
день приходится признавать, что ОБСЕ оказалась неспособной предотвратить
войну в Югославии, пусть даже ответственность лежит не только на ней.
1.1. МИССИЯ ОБСЕ В КОСОВО.
Миссия ОБСЕ в Косово - самая многочисленная, наиболее мобильная и
усложненная из всех миссий, предпринятых ОБСЕ. Задачами этой миссии было
обеспечение выполнения резолюций Совета Безопасности ООН 1160 и 1199,
сохранение перемирия, контролирование передвижений войск, обеспечение
помощи в возвращении беженцев и перемещенных лиц, наблюдение за проведением
выборов, помощь в формировании выборных органов самоуправления и полиции,
содействие соблюдению прав человека и построению демократии.
Миссия была сформирована вследствие подписанного 16 октября 1998г. в
Белграде соглашения между ОБСЕ и Республикой Югославия. Его подписали
председатель ОБСЕ, польский министр иностранных дел Бронислав Геремек и
югославский министр иностранных дел Живадин Йованович. Соглашение
предусматривало создание миссии из 2000 невооруженных наблюдателей -
представителей стран-членов ОБСЕ. Миссия была учреждена Постоянным Советом
25 октября 1998г. В мандате миссии говорилось, что задачами ее является:
- обеспечить согласие между всеми политическими оппонентами в Косово в
соответствии с резолюцией 1199 Совета Безопасности ООН, убедиться, что
противоборствующие стороны соблюдают перемирие и не используют оружие для
репрессий против местного населения, улучшить социальную обстановку и
создать условия для возвращения беженцев и перемещенных лиц; начать
содержательный диалог о выводе политической ситуации из кризиса. Все
примеры несогласия или достижения успеха в решении данных вопросов должны
быть сообщены в Постоянный совет ОБСЕ, Совет Безопасности ООН и другие
организации;
- обеспечить тесную связь с силами и организац | |
