|
Реферат: Демонология украинского народа (Культурология)
I. Вступ.
II. Народні вірування про вовкулаків :
1) передумови формування уявлень про вовкулаків;
2) походження назви “вовкулак”;
3) особливості вовкулаків як персонажів української демонології.
III. Образ русалки в українській народній уяві:
1) відмінності русалок від подібних персонажів європейської
демонології;
2) звичаї та обряди пов'язані з русалками.
IV. Мавки та чугайстер:
1) аналоги мавок в зарубіжних віруваннях;
2) відмінність між мавками та русалками;
3) поняття про чугайстра.
V. Повір'я про упирів:
1) слов'янські корені поняття “вампір”;
2) узагальнене поняття про упирів на Україні;
3) види упирів.
VI. Відьми:
1) народні вірування, пов'язані з відьмами;
2) сутність відьмацької натури в народній уяві;
3) способи визначення та знешкодження відьом.
Не є таємницею, що вірування та повір(я – ця основа світоглядних
уявлень людей і найважливіша складова їхнього духовного життя – до
останнього часу або залишались поза увагою науковців, або ж описувалися
ними досить однобічно. Ставлення до них було переважно негативним - як до
пережиткових явищ культури. Постулатом вважався відомий вислів Ф.Енгельса
про те, що релігійні вірування - не що інше, як фантастичні відображення в
головах людей тих зовнішніх сил, котрі панують над ними в їхньому
повсякденному житті. Ця в цілому вірна теза у більшості наукових досліджень
нерідко гіпертрофувалася, що призводило до звуження величезного спектра
народних вірувань та повір(їв. Адже безперечним є той факт, що всі
міфологічні й демонологічні уявлення, магічні обряди та ритуали не тільки
пов(язані з фантастичною сферою - вони, як правило, відбивають і багатющий
міжпоколінний досвід людей, а часом відтворюють їхні вікові прагнення. Тому
це зобов(язує нас пильніше придивитись до даного феномена, що грав неабияку
роль в становленні та розвитку духовності народу.
Зростання національної самосвідомості населення, підвищений
інтерес до витоків традиційної культури, етнічної історії диктує звернення
до цієї проблеми, адже розпочатий процес національного відродження України
може бути прискорений, зокрема, через засвоєння духовних багатств народу,
накопичених поколіннями. Збіднення духовного етносу, а відтак і криза
суспільства, є безперечним наслідком кожної незаповненої прогалини у
системі міжпоколінної передачі культурної інформації, що і визначає
практичний інтерес до вивчення народних вірувань та уявлень.
Не менш важливий аспект цього інтересу – суто науковий,
історичний. Народні вірування та уявлення вбирали в себе все багатоманіття
ідей, що панували в різні епохи, хоча їх не можна вважати своєрідним
“музеєм”, де ці ідеї постійно зберігаються. Аналіз різночасових ідей, що
втілені у народні вірування, виявляє насамперед історичні зв(язки тих
слов(янських племен, що колись проживали на території України, з іншими
народами, дозволяючи “прочитати” не тільки історичну долю країни, а й
духовний рух її народу.
Система вірувань та повір(їв українців є надзвичайно строкатою і
складається з цілого ряду регіональних варіантів, що є наслідком
зародження в суперечливих умовах. З одного боку - це тісні культурні
взаємини з сусідніми народами (росіянами, білорусами, молдаванами,
болгарами, греками ), з іншого– боротьба з численними державами, котрі
зазіхали на українські землі. Такими у різний час були і Велике князівство
Литовське, і Річ Посполита, і османська Туреччина, і королівська Румунія та
Угорщина, і буржуазна Чехословаччина, і, звичайно, царська Росія. Кожна з
цих держав, підкорюючи окремі землі України, привносила свій культурний чи
релігійний фон: чи то полонізацію, румунізацію, русифікацію, чи то
покатоличення, омусульманення тощо.
По мірі прискіпливого розгляду походження міфологічних та
демонологічних уявлень народів виразніше проступає стадіальність їхнього
розвитку, що була викликана передусім соціальними умовами – різними для
різних історичних періодів. Певним рубежем якісної трансформації цих
уявлень було прийняття християнства, яке радикально позначилось на
розумінні сутності вірувань та повір(їв. Найдавніші дохристиянські уявлення
людей, як правило, пов(язувались із нагальними господарськими інтересами і
грунтувалися на вірі в особливу силу тих чи інших явищ природи, а у деяких
випадках – на вірі в їх надприродну силу. Через віру, шляхом виконання
магічних дій, людина намагалася вплинути на досягнення поставленої мети:
захистити врожай, забезпечити спокій домашнього вогнища, вилікувати
хворого. Словом, людина виступала тут переважно як активне начало, а не
тільки як жертва сил природи. Щодо другорядних побутових проблем, то їх
реалізація здійснювалася, як правило, за допомогою активних методів впливу
- прикмет, вірувань, передбачень – усього того, що отримало назву
повір(їв.
Із впровадженням християнства у віруваннях та повір(ях зростає
елемент надприроднього, але він обов(язково пов(язується з вірою в реальне
його існування, отже, з вірою в реалізацію будь-якого бажання, якщо
звернутися по допомогу до надприродних сил – богів, наприклад. Усе, що
стосувалось фантастичного, надприродного, але не пов(язувалось з вірою, не
відносилося до релігії та вірувань; воно могло відноситися до традиції, до
поезії, чи до казок: в них був елемент фантастичного, вигаданого, але
людьми він не сприймався як реальність.
Варто зазначити, що духовну культуру українського народу наші
пращури почали творити ще задовго до християнського періоду на Україні.
Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою
культуру, а не культуру взагалі. Зустріч Візантії з Україною – це не була
зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких
потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях
і усній народній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської,
дохристиянської та християнської культур. Проте ми так звикли до цього, що
іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних повір(ях
староукраїнське, і де починається християнське.
Отож, торкнувшись такої обширної та багатогранної теми, якою є
слов(янська демонологія, варто зупинитись детальніше на найколоритніших її
представниках.
Обряди та звичаї зустрічають людину при народженні,
супроводжують на її життєвому шляху, не полишають навіть біля труни. Вони
складають спадок предків, в якому зібране все розумове багатство і в якому
коріняться всі національні особливості нащадків. Серед такої спадщини
окремо виділяються вірування в перетворення, в перевертництво, які
відображені не тільки в казках про перевтілення героїв, але і в сучасних
переказах про відьом та вовкулаків.
Тимчасово полишаючи оповідь про відьом, сутність яких
описуватиметься в окремому розділі, докладніше зупинюся на не менш
поширених в народі розповідях про вовкулаків. Готуючи матеріали для
написання даного розділу, я зрозуміла, що з відомих фактів та розповідей
важко вивести певне уявлення про цих перевертнів, риси яких цінителі та
збирачі народних повір(їв змішують інколи з деякими рисами, притаманними
упирям чи вампірам. Спираючись на матеріали усної народної творчості,
етнографічні нариси та інші опрацьовані матеріали, переді мною постала
необхідність з(ясування походження, витоків повір(я про цих персонажів .
Звідки ж взагалі з(явились повір(я про вовкулаків та хто це такі? З
найдавніших часів людина ділила навколишній світ на дві нерівні частини:
Своє та Чуже. Своє - це своя сім(я, своє плем(я, свій рід, своя територія,
знайома та обжита. Чуже - це дикий, ворожо налаштований світ, що оточує
Своє, і завжди несе загрозу та небезпеку, виштовхуючи людину із звичного
середовища проживання. І посланцем з того, інакшого, світу, людина вбачає
його споконвічного жителя - дику тварину, або покійника (тобто того, хто
відійшов з цього, свого, світу, на той, чужий). Уявлення про Своє та Чуже,
можливо, найдревніше для людства, і служить воно джерелом забобонів, одне з
яких – віра в перевертнів-вовкулаків.
Синонімом слова “вовкулак” є “вурдалак”, особливістю якого є
можливість точно вказати дату виникнення - 1835 рік. Саме тоді був
написаний, а тоді і надрукований відомий вірш О.С. Пушкіна з циклу “Песни
западных славян”:
Трусоват был Ваня бедный:
Раз осеннею порой
Весь в поту, от страха бледный,
Чрез кладбище шёл домой.
Бедный Ваня еле дышит,
Спотыкаясь, чуть бредёт
По могилам; вдруг он слышит,
Кто-то кость, ворча, грызёт.
Ваня стал; шагнуть не может.
Боже, думает бедняк ,-
Это, верно, кости гложет
Красногубый вурдалак!
Горе! Малый я не сильный!
Съест упырь меня совсем,
Если сам земли могильной
Я с молитвою не съем!
Что же? Вместо вурдалака
(Вы представьте Вани злость!)
В темноте пред ним собака,
На могиле гложет кость.
До заголовка відсилає зноска “Вурдалак. Вудкоглак. Упир.” Іншими
словами, це мрець, що встає з могил та смокче кров живих людей. Людина, яку
вкусив упир, сама стає упирем, а врятувати від нього міг лише шматок землі,
взятої з могили, який треба з(їсти. Проте всі ці відомості стосуються лише
упиря, а з вурдалаком справи складніші. Дійсно, в міфології наших далеких
предків існував персонаж із схожим ім(ям –“волколак”. Подібно до упиря, це
був перевертень, який випивав всю кров з людини, котра сама ставала
“волколаком”. Проте перетворювалась вона не в мерця, а у вовка, ім(я якого
вимовлялось по-різному - “вулколак”, “вурколак”. Цікаво, що ці варіації
згадує і персонаж драми О.В.Сухово-Кобиліна “Смерть Тарелкина” Расплюєв.
Розповідаючи про страшне чудовисько, яке п(є кров петербуржців, Расплюєв з
жахом каже: “Вурдалак, вудкоглак, упир”. Тому, можливо, О.С.Пушкін, нечітко
почувши вимовлене ім(я вовкулака, відтворив його як вурдалака. Замінивши
його, він ототожнив вовкулака з упирем. Обидва чудовиська дійсно мають
спільні риси: обидва – перевертні, що харчуються кров(ю, прибульці із
ворожого світу, які затягують в той світ своїх жертв.
Походження слова “вовкулак” не викликає особливих труднощів, адже
споріднені слова є і у інших слов(янських мовах : болгарське “върколак”,
сербо-хорватське “вукодлак”, чеське “vlkodlak”, польське “wilkodlak”.
Перша частина його – “вовк” – взагалі зрозуміла, а другу частину
порівнюють з церкоснослов(янським “шкіра, волосся”. Отже, “вовкулак” –
“вовча шкіра” – влучна назва для того, хто її раз від разу скидає.
За Афанасьєвим, на Україні розрізняють вовкулаків двох видів: це або
чарівники у звіриній подобі, або прості люди, перетворені чарами на вовків.
Чарівники бродять вовками переважно вночі, вдень же вони знову набувають
людського вигляду. Вовкулаки, перетворені з простих людей, істоти не злі,
а страдницькі; вони живуть в барлогах, бродять лісами, виють, проте
зберігають людські риси. За народним повір(ям, чаклуни чи відьми, бажаючи
когось перетворити на вовка, накидають на нього звірину шкіру, приказуючи
при цьому магічні слова. Інколи говорять, що чаклун кладе пояс під поріг
хати: хто переступить через цей пояс, той і перетвориться на вовка. Самі ж
чаклуни, бажаючи перетворитись на тварину, накидають на себе особливе
кільце чи перекидаються через обручі. Головна сила тут – у чарівних словах.
Люди, що перетворились на вовків, переступивши через пояс, набувають
людської подоби тільки після того, як він перетреться чи трісне. Є, проте,
й інший спосіб, котрим можливо в будь-який час повернути перевертню
людський вигляд: потрібно, щоб хтось надів на нього знятий з себе пояс,
попередньо нав(язавши на ньому вузлів, примовляючи щоразу: “Господи,
помилуй!”. Кажуть, що при цьому звірина шкіра впаде, і перед визволителем
з(явиться людина.
Х.П.Ящуржинський вовкулаком називає людину, наділену здатністю
перетворюватись на вовка; така здатність дається за гріхи тих батьків,
котрі перед святами чи постами мали тілесні стосунки або ж працювали у
свята. За його даними, у вовкулака перетворюються тимчасово, але ніхто не
може з вовка зробитись людиною, бо дається це як кара від Бога. Про
перетворення вовкулака народ каже: “Вовкулак ходить у ліс до справжніх
вовків, і там вони бігають, щоб зловить що-небудь і з(їсти. Світом вовкулак
йде додому і перед селом знову перекидається на чоловіка, а жінка його вже
знає, нічого йому й не каже.” Взагалі вовкулак видається людиною похмурою,
а якщо стає вовком, то тільки давить, але не їсть овець.
В доробку В.М.Гнатюка(1( вказано, що вовкулаки бувають двоякі:
вроджені – і тоді вони періодично переміняються у вовків, як прийде на це
пора, і бігають з ними,- і зачаровані ; в останньому випадку бігають вони
вовками, доки хтось не здогадається, що вони несправжні, та не відчарує. За
його даними, якщо вагітна жінка побачить вовка або з(їсть м(ясо звірини,
яку роздер вовк, то породить вовкулака. Цікаво, що за народними повір(ями
[pic]
((( Гнатюк В.М. “Знадоби до української демонології”, Львів, 1903р., ст.208
вовкулаки мають під пахвою таку ямку, в котрій сходяться кінці шкіри. Через
неї вивертається шкіра і людина входить досередини, а назовні виходить
вовк.
“Коли чоловік забуде за Бога, відьма виводить його на гору,
застромлює в землю ніж і каже йому перекинутись через нього три рази; тоді
чоловік обростає волоссям і стає вовкулаком”. (((
В деяких місцевостях (колишня Київська губернія) вовкулак і упир в
уяві народу ототожнювались, і їм приписували ті ж самі риси.
Весною, як тільки вкриються травами луки, розпустяться верби й
зазеленіють поля, тоді “з води на берег виходять русалки”.
Вивчаючи повір(я про русалок, необхідно відділити від них класичні
та романські оповіді про подібних жіночих істот – сирен: ці напівжінки-
напівриби своїм співом зваблювали мореплавців у смертельно небезпечні
місця. Проте сирени, білі, з золотистим волоссям та риб (ячим хвостом,
нагадують русалок лише своїм дитячим віком.
За народною уявою, русалки – це дівчата або молоді жінки, котрі
втопилися під час купання. Утоплениці-русалки навіки-вічні відійшли від
буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких
рік і озер, у казкові палати, що дивом збудовані з прозорого кришталю.
У всіх мешканців Європи з давніх-давен були відомі русалки,
щоправда, під різними іменами. Так, у Німеччині вони називались водяні
німфи (wasser-nymphe) і дунайські діви; в Англії – морські дівчата
(seamaid) і теж water-nymph; у литовців – дугни, вундани і вілії (від ріки
Вілія). У скандинавських народів нараховується аж дев(ять різновидностей
водяних дів: HimiЬglofa, Dufa, Hadda, Hefridg, Udur, HroЬn, Bylgia, Bara i
Kolga; в Польщі – свитезянки, а в Сербії – віли, що живуть у горах, в
скелях і на берегах рік та озер. В уяві сербів – це молоді, дуже гарні
дівчата в білотканій одежі, з довгим волоссям, що хвилями розвівається по
спині і пишних грудях ; шкоди вони ніякої людям не роблять, а при нагоді ще
й допомагають. Віли мають і деякі обов((язки: вони збирають хмари, готують
блискавку і грім, а часом збираються на розвагу й танцюють; буває й так, що
вони пророкують людям майбутнє. Отже, вірування в існування русалок – це є
загальне вірування всіх європейських народів.
За українськими повір(ями, місяці і зорі викликають русалок з
води. Русалки не мають на собі одягу, у них біле знекровлене тіло (за
деякими оповідями – блакитне, синє або темне), довге, хвилясте волосся,
зелене, як трава; стан високий і гнучкий, а очі палкі і сині., як морська
глибочінь.
[pic]
((( Гнатюк В.М. “Знадоби до української демонології”, Львів, 1903р.,
ст.212
На голові у кожної русалки – вінок з осоки, і тільки в старшої,
царівни, вінок з водяних лілей. Вийшовши з води, русалки сідають на березі,
розчісують своє довге волосся, або беруться за руки і водять дивовижні
хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на
гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні : хто почує їх, той,
як зачарований, підійде близько до русалок, а вони тоді заманять його до
себе, візьмуть в своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і
затягнуть у річку, на дно.(((
Русалки можуть перетворюватись на вивірок, щурів або жаб, що
сідають на кладочках, де жінки перуть білизну. Вони поділяються на дві
групи:
русалки з іменем та без імені. Тих дітей, яким мати сама дає ім(я (хоч
живому, хоч неживому), називають іменними, а тих, яким мати не дасть імені,
- безіменними. Русалки з іменем подібні до маленьких дівчаток, без імені–
також дівчата, але страшні , безволосі.. В переддень Купала розкладають
іменні русалки вогонь коло ріки і скачуть через нього, а безіменні
вибігають з води, хапають попіл з іскрами, посипають голову, щоб росло
волосся, і знов скачуть у воду.
В Україні довго зберігався звичай серед жінок – в русалчин
тиждень розвішувати по деревах полотно, що його ніби русалки брали собі на
сорочки. В одній з русалчиних пісень співається, що русалки просять у жінок
намітки, а в дівчат – сорочки :
Сиділа русалонька на білій березі,
Просила русалка у жінок намітки:
«Жінки-сестрички, дайте намітки:
Хоч не тоненької, аби біленької ».
Сиділа русалка на білій березі,
Просила русалка у дівчат сорочки:
«Дівчата-сестрички, дайте сорочки,
Хоч не біленької, аби тоненької ».
[pic]
(3( Воропай Олекса “Звичаї нашого народу”, Київ, 1991р., (( том, ст..159
В русалчин тиждень на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що
його парою русалки будуть ситі. Вважалось, що не слід кидати лушпиння з
яєць, бо як потрапить воно на воду, то серед нього плаватимуть русалки і
робитимуть шкоду людям; не можна сіяти муку просто в діжу, бо буде багато
русалок. В русалчин тиждень ніхто не відважується купатись у річці. У
четвер (цей день ще називають Русалчин Великдень) ніхто не повинен
працювати, щоб не розгнівати русалок. Ранком, як тільки зійде сонце,
дівчата йдуть у поле “на жита” і беруть з собою хліб із житнього борошна,
спечений окремо та замішаний на свяченій воді . В полі дівчата ламають хліб
на кілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого
батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для русалок – “щоб жито
родило”.
Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі
полин та любисток, і там у лісі кидають завиті вінки русалкам, щоб ті
насилали їм багатих женихів. Вважалось, що у тих вінках русалки бігають по
нивах та лісах. За народними віруваннями, у цей день русалки виходять на
поверхню землі і дивляться, чи шанують люди їхню пам(ять. Якщо хтось в цей
день займається роботою в полі, то русалки заважають працювати й насилають
на посіви якесь лихо; а ті, хто шанує це свято, сподіваються, що русалки
берегтимуть їхні поля від шкоди.
В цей день селяни варять просто неба різноманітні страви і взаємно
частуються.
Серед русалок є й лоскотниці – це душі дівчат , що померли зимою;
вони з(являються на полях і до смерті залоскочуть дівчат та хлопців, якщо
ті потрапляють до них.
Напередодні Трійці русалки ховаються в корчах, а коли дівчата
виходять вдосвіта по воду, випадають несподівано і питають: “Полин чи
петрушка?”. Як дістануть відповідь “полин”, утікають, як “петрушка”,
залоскочуть дівчину й затягнуть у воду.
Якщо помре на Троїцькі свята маленька дитина, то мати плаче і каже :
”Боже мій, ти русалочкою будеш і не зійдеш за ними, за великими; тебе
будуть там щипати, лоскотати”.(((
Русалки ще уявляються семилітніми дітьми – це душі дітей, які
померли нехрещеними. Протягом семи років до свого обернення в русалки, душі
цих дітей носяться в повітрі, а в день Трійці просять собі хреста: “Мене
мати породила, нехрещену положила”. Якщо хтось із християн почує цей голос,
то мусить сказати:
“Іван та Марія! Хрещу тебе в ім(я Отця,
Сина і Святого Духа. Амінь, “ –
[pic]
((( Злагода Н. “ Село Старосілля. Відділ монографічного дослідження
села”, Київ, 1930р., ст. 146-147
і кинути рушник, чи бодай хустку. В такому разі душа дитини піде до раю й
русалкою не буде. Якщо ж до семи років дитина отак не буде охрещена, то
йде в русалки.
Проводи русалок – спеціальні обряди, щоб позбутися них, -
відбувалися на перший день Петрівки, а часом і на Вознесіння. В ці дні
дівчата в полі, на житах, роблять спільний обід – тризну в честь русалок.
Після тризни дівчата ходять по полях з розплетеними косами і вінками на
голові, співаючи проводи русалкам:
Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили,
Та наших дівочок не ловили.
Засобами, що відлякують русалок, здавна вважались пахучі трави
(любисток, полин, лепеха), тому що вони для хрещених людей дуже пахучі, а
для нехрещених – смердючі..
Багатюща народна уява, вигадавши русалок, дала їм у супровід мавок. Варто
зазначити, що чіткого розмежування між цими двома персонажами нема,
навпаки, повір(я та розповіді про них тісно переплітаються. Подібно до
русалок, в мавок обертаються нехрещені діти. Злі духи мучать цих немовлят,
і тільки на Зелені Свята вони вільні від тих тортур. До семи років душі
немовлят літають у повітрі й жалібно просять, щоб їх охрестили. Після
смерті дитини її душа переселяється жити до річки чи до озера, де вона
плаває золотою рибкою. Іноді мавки обертаються в дівчат і показуються на
березі, манять до себе перехожих, а коли хто наближається до них, тоді вони
ховаються у воду. (((
[pic]
((( Воропай Олекса “Звичаї нашого народу”, Київ, 1991р., (( том, ст..168
Подібні вірування існують і в сучасних греків: телонії і чудесні
жінки нагадують наших мавок. За повір(ями греків, телонії – це теж діти, що
вмерли без хрещення; вони виходять з пекла і живуть у ранкових туманах.
Мати чує голос свого немовляти в шумі південного вітру, і для заспокоєння
тіні курить ладаном перед образом Божої Матері., і той образ оздоблює
білими ризами. Душі телоніїв літають над запашними луками у вигляді
барвистих метеликів, бджіл і комах, які харчуються соком квіток, протягом
сорока днів після Великодніх Свят.
Переконана, що після такого початку лишаються сумніви: чи є різниця
між русалками та мавками? Так, різниця є, причому досить суттєва; саме вона
дозволила виділити на описання мавок окремий розділ.
Мавки, або ще нявки, бісиці, живуть в лісах чи гірських печерах, і
з(являються людям як молоді, гарні дівчата. Світлиці їх вистелені килимами,
вони прядуть крадений льон, тчуть із вибіленого полотна і шиють одяг. Після
того, як розтануть сніги, мавки бігають горами й долинами і засаджують на
них квіти. Коли все зазеленіє і розквітне, вони рвуть квіти, вплітають в
коси, і купаються в потоках та озерах. Вважається, що до танців, які нявки
теж дуже полюбляють, приграє їм чорт на дудці . Цікаво, що на тому місці,
де раз перетанцювали мавки, трави не буде повік, і такі місця називаються
ігровищами. Розважаються вони також тим, що заманюють людей і заводять їх у
безвість. Відчепитися від мавки, за народним повір(ям, можна лише ,
скинувши сорочку і перевернувши її навиворіт.
Мавки бувають високого зросту, обличчя мають округле; довге волосся,
оздоблене квітами, спускається їм на плечі. Одяг їх тонкий, прозорий; їх
бистрих блискучих очей не гріє людська душа. Отже, мавки виглядають спереду
як дівчата, але відрізняються від людей тим,, що не мають спини, тому видно
всі нутрощі.
Варто зазначити, що в слов(янській міфології нявки являють собою
втілення смерті, що насамперед пов(язане з уявленнями про човен, на якому
пливуть у царство мертвих.
Невідривно з віруваннями про мавок пов(язані і повір(я про існування
чугайстра, або лісового чоловіка. Чугайстер виглядає як людина, проте
висока, як смерека, в білім одязі. Шкіра його, подібно до тварин, вкрита
буйним волоссям. За народними повір(ями до людей чугайстер відноситься
приязно, розмовляє з ними, гріється біля вогню. Людині чугайстер шкоди
ніколи не заподіє, інколи навіть обороняє її від зла. Проте часом може
чемно запросити до танцю, а, відтанцювавши своє, відпускає.
Вважається, що чугайстер – це заклятий чоловік: він ходить лісами,
блукаючи, ніхто його не вб(є, не з(їсть, бо так йому “пороблено”. Зарившись
у листі, чугайстер чатує на мавку, а коли впіймає її, то вбиває та їсть.
Якщо люди розкладуть у лісі багаття, то чугайстер приходить до них, і
смажить зловлену нявку на рожні.
Іншим слов(янам чугайстер невідомий.
Уявлення про мерців, які смокчуть ночами кров живих, властиві всім
європейським народам. Ці перевертні називались вампірами. Але ось що
говорить про них персонаж розповіді О.К. Толстого: “Ви їх ,Бог знає чому,
називаєте вампірами, проте я можу вас запевнити, що справжня їх назва –
упир; а, оскільки вони походження виключно слов(янського, хоча й
зустрічаються в усій Європі і навіть в Азії , тому й не потрібно
притримуватись іноді імені, вигаданого угорськими ченцями, які з упиря
зробили вампіра, перекручуючи все на латинський лад. Вампір, вампір! –
повторив він з презирством, - це однаково, якби ми казали замість “привид”
– “фантом” чи “ревенант”.”
Герой О.К. Толстого правий практично абсолютно: європейське слово
“вампір” дійсно слов(янського походження. Крім того, особливості його
звучання свідчать про час, коли відбулось це запозичення. Справа в тому, що
загальнослов(янська форма цього слова повинна звучати так: *apir чи
*apyr. Звук ((( - це так зване “носове а”, яке звучало як “а з прононсом”.
Подібно вимовлявся цей звук і в церковнослов(янській мові та позначався
буквою “юс великий”, проте досить швидко він в більшості слов(янських мов
перетворився на “у”. Перетворення “юса” на “у” відбулось приблизно у Vlll –
lX віках . Що стосується початкового в -, то воно має однакове походження
із словами “вострый”, “вотчим”. Такий вставний звук на початку слова
називається протезою (в перекладі з грецької “поставлений спереду”). Отож,
спираючись на форму слова, можливо визначити час його запозичення: середина
першого тисячоліття нової ери. Саме тоді германці сприйняли слов(янське
найменування мерців, які встають з могили. Поняття ж запозичувати їм не
потрібно було: уявлення про потойбічних монстрів, що п(ють кров, було
властиве багатьом європейським народам з глибокої давнини.
Загальнослов(янська форма (відображена в давньоруському власному
імені Упир) поділяється на префікс *on –/ *an і корінь *pir –/ *pyr -.
Префікс можливо порівняти з грецьким ana (зверху), а корінь – той же, що і
в словах “перо”, “напор”. Він означав “підніматися, йти, летіти”. Іншими
словами, упир – “той, хто піднімається вверх”, тобто той, хто встає з
могили.
Афанас(єв, узагальнивши народні вірування українців та білорусів в
упирів, дійшов висновку, що упирі – це злі мерці, які за життя були
чаклунами, вовкулаками і взагалі люди, не прийняті церквою (самогубці,
єретики, боговідступники, п(яниці, тощо). Хоча наведене визначення досить
широке, воно, проте, не охоплює увесь зміст, вкладений в поняття “упир”.
Тому доцільно звернутись до самих народних уявлень.
За одними народними повір(ями, упир – то син від чорта та відьми.
Звідси і приказка: “Упир та непевний усім відьмам родич кревний”. Але він
живе, як звичайна людина, відрізняючись лише злістю. За іншими віруваннями,
упирі мають лише людську подобу, а в сутності вони справжні чорти. Є й таке
вірування, що упирі – це трупи відьом, чаклунів, та інших людей, в яких
після смерті вселились чорти. Упирем також може стати будь-яка людина, як
тільки її обвіє степовий вітер. Зовні упир в одних місцевостях нічим не
відрізняється від звичайної людини, в інших же його уявляють людиною з дуже
рум(яним обличчям. На правобережжі є ще особливий вид упирів: так там
називають дітей з великою головою, довгими руками та ногами. Такі діти
називаються “одмінами”, тому що їх підкидає людям нечиста сила взамін
викрадених людських немовлят. В Проскурівському уїзді Подільської губернії
народ знає поділ упирів на дві категорії – живих та мертвих. Основні ознаки
мерця-упиря – це червоне обличчя, лежить в труні він долілиць і ніколи не
розкладається; у живого обличчя теж червоне і надзвичайно міцна тілобудова.
Ця міцність тілобудови необхідна тому, що, за місцевими віруваннями, йому
доводиться носити на спині мертвого упиря; останній без першого не може
зашкодити, оскільки не ходить. [6]
За поширеними поняттями українців, мерці-упирі вдень лежать в
могилах, наче живі, з червоними, закривавленими обличчями. Вночі вони
встають з могил і бродять світом. При цьому вони літають у повітрі чи
вилазять на могильні хрести, лякають перехожих, ганяючись за ними. Проте,
більш небезпечні вони тим, що, заходячи в хати, кидаються на сонних людей,
особливо немовлят, і смокчуть у них кров, спричиняючи смерть. Ходіння їх
триває, як і іншої нечистої сили, поки не заспівають півні. Чуму та інші
епідемічні хвороби, а також засуху, неврожаї та інші громадські лиха також
приписували упирям.
Упирі можуть бути двоякі: родимі і роблені . Родимого упиря легко
впізнати, бо в нього інакші статеві органи, наслідком чого є безплідність і
бездітність. Обличчя в нього червоне, має малий хвостик, а на хвості чотири
волоски. Упир має дві душі, тому, хоч умре, може ходити світом, бо лише
одна душа його покидає, а друга лишається при нім. Над клубом чи під
коліном упир має дірку, в яку входить його душа.
За іншими даними вважається, що упирем стає після смерті людина,
через труну якої перестрибнув чорт в подобі чорної кішки. Якщо народ
підозрює якогось покійника в страшних прогулянках, його викопують з могили
і,
[pic]
(6( Дяченко Ю.П. “Українці: народні вірування, повір(я, демонологія” Київ,
1992р., ст.. 499-500.
побачивши, що він зовсім не схожий на мерця, а навпаки, рожевощокий. наче
живий, вбивають йому в серце осиковий кілок, а потім спалюють труп. При
цьому варто остерігатися струменя чорної крові, котра литиметься з серця.
Якщо бодай крапля її потрапить на когось, залишаться на тілі невиліковні
виразки. Ну а коли розгориться багаття, поповзуть в різні боки чорні жаби,
гадюки та черв(яки, і необхідно слідкувати, щоб жодна з цих тварюк не
втекла, бо з нею вислизне і упир, щоб тоді відродитись і знову робити свою
чорну справу.
Місяць – сонце мертвих. На цьому древньому віруванні ґрунтується
одне з найжахливіших дійств, що роблять сільські чаклуни. Щоб навести
порчу, такий чаклун, ближче до півночі, обов(язково при повному місяці, йде
на кладовище, де поховані самогубці та утопленики. В руках у нього кругле
мідне дзеркальце, загорнене в “смертний плат” (такими хусточками чарівники
для своїх цілей накривали обличчя покійника). Розгорнувши дзеркальце,
чаклун наводить місячне відображення на могилу, внаслідок чого встає мрець-
упир. Невідривно дивлячись у дзеркало, він слідує за своїм зображенням до
тієї хати, де мешкає жертва. В ту мить, коли чаклун наведе дзеркало на
відчинене вікно чи двері, мрець проникає в житло. Тому здавна замикались
всі двері та зачинялись всі вікна. Але лихо і самому чаклуну, якщо на шляху
від кладовища до села він впустить дзеркало чи місяць зайде за хмарку.
Розлючений упир повернеться в могилу, проте надалі, коли на небі сяятиме
повний місяць, мрець відвідуватиме чаклуна, висмоктуючи з нього життєві
сили.
Вампір від упиря відрізняється тим, що він не стільки живий
покійник, як кровосос. І в переносному значенні вампіром називають
жорстоку, садистичну людину, яка покращує свій настрій, спостерігаючи за
муками інших. В Xl ст.. в Трансільванії (область на північному заході
Румунії) правив відлюдькуватий князь Владос, за свою жорстокість названий
Дракулою (“Дракончик”). Народ, спостерігаючи за тим, з якою готовністю він
відправляє своїх підданих на страту і якою таємничістю оточене його життя,
приписав йому контакти з темними потойбічними силами. Вважали, що для цього
князь Владос п(є ночами кров людей, приречених на смерть. Так народилась
легенда про вампіра Дракулу, яку і відобразив у своєму романі англійський
письменник Брем Стокер. Після екранізації роману граф Дракула став одним з
найпопулярніших персонажів сучасної масової культури.
Відьма (від древньоруського “ведь” – знання) – один з основних
персонажів демонології східних і західних слов(ян, який поєднує в собі риси
реальної жінки і чорта.
За народними уявленнями звичайна жінка ставала відьмою, якщо в неї
вселявся (за її бажанням чи проти волі) злий дух, диявол, або якщо вона
вступала в змову з ним заради збагачення. Магічна сила могла бути як
вродженою, яка дісталась жінці у спадок від матері-відьми, так і набутою, -
наприклад, від відьми, котра перед смертю передала спадкоємниці свої
знання. Вважалось також, що здатність жінки до відьмування могла бути
викликана неправильною поведінкою її батьків: наприклад, якщо мати годувала
її груддю “три Великі п(ятниці”, тобто більше двох років, або якщо її мати
і вона сама були народжені поза шлюбом.
Співіснування у відьми людського і демонічного начал розглядається
як наявність у неї двох душ: звичайної, людської, і злої, демонічної,
котра покидає носами тіло жінки щоб, зашкодити людям.
Для образу відьми характерні, за народними повір(ями, деякі особливі
риси чи прикмети : наявність хвостика, ріжок, крилець. Відьма видає себе
незвичайним поглядом : у неї запалені, почервонілі очі чи дикий, похмурий
погляд; її відрізняє звичка не дивитися прямо у вічі, в зіницях відьми
можливо побачити перевернуте відображення людини. Зазвичай відьму уявляли
собі старою та потворною, з сивим нечесаним волоссям, гачкуватим носом,
кістлявими руками, інколи з тілесними недоліками (кульгавість). Відьмою
також вважали будь-яку непривітну жінку, що мешкала одна.
Особливо небезпечними ставали відьми у великі річні свята. У східних
слов(ян часом їх активності вважались: ніч на Івана Купала, Благовіщення,
Пасха, Трійця, Різдво, а у західних слов(ян – дні св. Яна, Люції, Петра і
Павла, Зелені святки, а також Вальпургієва ніч (напередодні першого
травня). Нападаючи в такі дні на людей, лякаючи та переслідуючи їх, відьма
перетворювалась на жабу, кішку, собаку, свиню, корову ; пташку (сороку,
ворону, сову) ; комаху (муху, метелика, павука) ; могла набувати вигляду
предметів (колеса, решета, копиці сіна, клубка ниток), або ставати
невидимою.
Головною шкідливістю вважалась у відьми здатність псувати скотину і
забирати у корів молоко. З цією метою відьма збирала росу на межах і
пасовищах, волочучи по траві полотно (цідилку, сорочку, хустку), потім
викручувала тканину і поїла водою свою корову, або просто вішала промоклу
тканину вдома, і з неї рясно текло молоко.
За східнослов(янськими повір(ями, відьма могла “забирати” сало у
свиней; в присутності відьми жінки ніяк не могли напрясти багато пряжі,
оскільки вся нитка йшла на відьмацьке веретено.
Для захисту від відьом використовувались обереги. Щоб не дати
відьмі проникнути у двір та хату, на воротах закріпляли свічку, освячену на
Стрітення; в стовпи воріт засовували зубці борони, в дверні щілини –
крапиву чи гілку осики ; на поріг клали ніж або інші гострі предмети.
Виконували магічні дійства, що символізували зведення перешкоди : осипали
дім та хлів маком, обводили косою на землі круг, малювали на дверях хрести.
Способи визначення відьми складають одну з найхарактерніших
особливостей всього кола повір(ів про відьом. Оскільки шкодила односельцям
реальна жінка, яка змінювала свою подобу, то головною метою звичаїв та
ритуалів, присвячених небезпечним дням, була спроба вислідити відьму та
знешкодити її.. Вважалось, наприклад, що купальське багаття притягує до
себе відьму, викликаючи у неї фізичні страждання, і що вона змушена прийти
до нього щоб зупинити свої муки. Намагались також підстерегти відьму в
хліві, куди вона хотіла проникнути в подобі жаби чи будь-якої тварини.
Побачивши біля корови жабу, господарі пробивали їй лапу чи око, а
наступного дня з(ясовувалось, що одна з сусідок ходить з перев(язаною
рукою, кульгає чи осліпла– її і вважали відьмою. Відьму можливо було
впізнати під час церковної служби : вона намагається доторкнутися до ікони,
хоругви, ризи попа, ніколи не виходить хресним ходом.
За народними віруваннями, відьми перед смертю довго та сильно
страждають. Щоб взнати, чому відьма перед смертю мучиться, треба взяти
хомут, стати біля хатнього порогу і подивитись крізь нього на відьму. Тоді
видно, що вона з усіх боків оточена бісами, які і катують її. Щоб позбавити
відьму від тривалої передсмертної агонії, треба прорубати над нею стелю або
ж покласти під голову ніж, тоді вона одразу помре.
Беручись до освітлення такої малознайомої, проте цікавої теми, я
мала на меті наблизити до сучасників пам(ятки української етнографічної
спадщини. Сподіваюсь, що ви увійшли до таємничого світу народної уяви,
звідки є лише один вихід – через збагачення власної духовності.
Список використаної літератури:
1. Антонович В.Б. Відьмарство: Документи. Дослідження. Москва., 1877;
2. Виноградова Л.Н. “Міфологічний аспект русальської традиції //
Слов'янський та балканський фольклор.” Київ., 1986.
3. Воропай Олекса “Звичаї нашого народу”, Київ, 1991р., (( том,
4. Гнатюк В.М. “Знадоби до української демонології”, Львів, 1903р.
5. Дяченко Ю.П. “Українці: народні вірування, повір(я, демонологія” Київ,
1992р.,
6. Зеленін Д.К. “Нариси російської міфології: Померлі незвичайною
смертю та русалки.” Пг., 1916;
7. Злагода Н. “ Село Старосілля. Відділ монографічного дослідження
села”, Київ, 1930р.,
8. Максимов С.В. “Нечиста і невідома сила.”Київ., 1993;
9. Померанцева О.В. “Міфологічні персонажі в українському фольклорі.”
Київ., 1975:
Реферат на тему: Деятельность Ивана Федорова в Украине
План.
1. Введение.
2. Переезд из Москвы в Заблудов.
3. Во Львове.
4. В Остроге.
5. В конце жизненного пути.
Появление типографского станка – важная веха в истории культуры. До
изобретения книгопечатания, по словам академика В.И.Вернадского,
«человеческая личность не имела никакой возможности предохранять, хотя бы
несколько, свою мысль от исчезновения, распространить ее широко,
переждать неблагоприятное время и сохранить ее до лучших времен. Вечно и
постоянно все создавалось и вновь разрушалось тлетворным влиянием
всеразрушающего времени».
С изобретением печатного станка устное слово, будучи записано, а
затем воспроизведено в десятках, сотнях, тысячах оттисков, становится
активным средством воздействия на массы, орудием просвещения и
воспитания, инструментом распространения знаний. Книга стала дешевле,
легче в изготовлении, и, следовательно, доступнее. Она начинает играть
значительную роль в истории человечества, превращается в мощное
политическое и идеологическое оружие. Ее воздействие отныне можно
проследить в самых различных сферах общественной жизни.
«Мы сможем и должны начинать историю нашего научного мировоззрения с
открытия книгопечатания», - утверждал В.И.Вернадский.
Изобретению книгопечатания посвящены тысячи трудов. Появление способа
многократного воспроизведения изображения и текста предопределило начало
книгопечатания в современном значении этого слова. Воспроизведение текста
с наборной формы революционизировало технику изготовления книги, открыло
эру книгопечатания в современном понятии этого явления.
Принцип набора был известен человечеству с глубокой древности. На
диске из Феста, относящемся ко II тысячелетию до нашей эры, найденном на
острове Крит, отдельными штампиками оттиснуты знаки лишь недавно
расшифрованной системы письма.
Примеры наборного принципа встречаются у Цицерона. Можно говорить о
начале книгопечатания лишь тогда, когда текстовая печатная форма
становится наборной.
Начало наборного печатания в Европе относят к 40-м годам XV столетия
и связывают с именем брюгера из прирейнского города Майнца Иоганна
Генсфлейша, чаще называемого Иоганном Гуттенбергом (между 1394 и 1399-
1468 гг.).
Руководства по типографскому делу в ту пору не существовало. Опыт
передавался от учителя к ученику. У каждого мастера были свои секреты,
свои излюбленные приемы. Приходилось овладевать самостоятельно тонкостями
ремесла, особенно при осваивании новых систем шрифта или алфавита.
Тот же путь прошел Иван Федоров(1510-1583) – основатель
книгопечатания в России и Украине. По отдельным данным, учился в
Краковском университете, где получил степень бакалавра.
Имя первопечатника Ивана Федорова хорошо известно как в нашей стране,
так и за ее пределами. Исследования последних десятилетий открыли новые,
ранее неизвестные стороны деятельности Ивана Федорова. В прошлом столетии
его считали не более чем ремесленником; теперь мы видим в нем
просветителя, писателя, педагога, художника, общественного деятеля.
Свою деятельность начал вместе с П.Мстиславцем в 1563 году в Москве,
где напечатал первую русскую книгу «Апостол». В ней он выступил не только
как печатник, а и как редактор. В издании много иллюстраций: на форзаце
изображен апостол Лука. Заставки и концовки, а их 48, выполнены на
высоком художественном уровне. Шрифт разработан на базе московского
полуустава. Кроме «Апостола» в Москве вышло два издания «Часовника».
Но в 1566 году Иван Федоров вместе с П.Мстиславцем оставил Москву и
переехал в Украину. По одной версии, это было обусловлено гонением
ортодоксальной верхушки церкви, по другой – культурная миссия.
В июле 1568 года в Заблудове, небольшом местечке на западе
Белоруссии, заработал станок типографии Ивана Федорова. Существовала
типография недолго – около двух лет, но ее роль в истории славянского
книгопечатания исключительно велика. В те далекие времена она являла
собой пример дружественных связей братских народов, связей, ставших столь
плодотворными в наши дни.
Когда Иван Федоров и Петр Тимофеев Мстиславец переступили границу
Великого княжества Литовского, оно переживало трудную пору своей истории.
В 1559 году литовцы вступили в затяжной спор с Россией, Швецией и Данией
о судьбе ливонского наследства.
Основные тяготы войны ложились на плечи литовского мелкопоместного
дворянства, которое в ту пору вело борьбу с крупнейшими феодалами за
экономические права и за участие в политической жизни Великого княжества.
Узнав о прибытии в Великое княжество Литовское московских типографов,
Г.А.Ходкевич пригласил их в Заблудов.
Шрифт, гравированные доски заставок, концовок и буквиц, а также
несложный инструментарий, как известно, печатники привезли из Москвы. Не
было, по-видимому, типографского стана – по указаниям Ивана Федорова его
изготовили плотники. Встал вопрос о том, на каком языке печатать книги –
на старославянском, применявшемся в церковном богослужении, или же на
народном, белорусском. Г.А.Ходкевич хотел издать книги на белорусском
языке, но принять окончательное решение самостоятельно не хотел. На совет
были призваны «люди мудрые в том письме, ученые». Внимая совету,
Г.А.Ходкевич решил отпечатать «Учительное Евангелие» по старым рукописям,
«яко з давна писаную».
В процессе подготовки оригиналов к печати Иван Федоров пользовался
богатым по тем временам собранием книг Супрасльского монастыря,
находившегося неподалеку от Заблудова.
Над первенцем заблудовской типографии, «Учительным Евангелием», Иван
Федоров начал работать 8 июля 1568 года и закончил 17 марта 1569 года.
Летом 1569 года друг и соратник первопечатника Петр Тимофеев Мстиславец
перебрался в Вильну и здесь на средства богатых купцов Мамоничей основал
новую типографию. Второе заблудовское издание, «Псалтырь» с
«Часословцем», Иван Федоров печатал с 26 сентября 1569 года по 23 Марта
1570 года.
В предисловии к «Псалтыри» с «Часословцем» 1570 года гетман
Г.А.Ходкевич обещал финансировать славянское книгоиздательство, но
«Псалтырь» оказалась последней книгой заблудовской типографии, которая
вскоре после выхода издания в свет 23 марта 1570 года прекратила свою
деятельность.
По словам Ивана Федорова, основной причиной закрытия типографии была
старость Г.А.Ходкевича. Ивану Федорову была предоставлена возможность
вести безбедную жизнь шляхтича-землевладельца, но он решил иначе: собрал
типографские инструменты, шрифты, нехитрые пожитки и направил стопы свои
во Львов, где в скором времени основал типографию, первую на украинской
земле.
Путь Ивана Федорова во Львов не был легким. Путешествие осложнила
эпидемия моровой язвы. Эпидемия свирепствовала в 1572 году, достигнув
наибольшей интенсивности к осени, а затем пошла на убыль.
Иван Федоров приехал в «преименитый град» Львов осенью 1572 года.
Чтобы основать типографию, нужны были немалые средства. Иван Федоров
прежде всего обратился за помощью к зажиточным горожанам, но мольбы
успеха не имели. Тогда Иван Федоров попросил священника объявить в церкви
о приезде в город типографа и о его нуждах. На первых порах и это не
возымело успеха. Львовская православная иерархия в ту пору жила
конфликтом между Гедеоном Балабаном и Иваном Лопаткой-Осталовским,
претендовавшими на епископское достоинство. Богатые горожане были заняты
восстановлением своих домов после пожара 1571 года. Момент для создания
типографии был выбран неудачный.
И все же нашлись люди, поддержавшие Ивана Федорова. «Неславные в
мире» – это ремесленники-украинцы, не столь богатые, но все же достаточно
зажиточные, чтобы ссудить Ивану Федорову необходимую сумму. Одно из имен
может быть названо точно – Семен Каленикович, чаще называемый в
документах Семеном Седляром. В 1573 году он дал в долг типографу 700
злотых. По тем временам это была большая сумма. Семен Каленикович, один
из образованнейших людей своего времени, сыграл положительную роль в
основании первой украинской типографии.
Во Львове Иван Федоров столкнулся с цеховой организацией ремесла.
Типографов здесь не было. Не было, естественно, и такого цеха. Никто не
мог запретить пришельцу заняться печатным ремеслом. Но, чтобы начать
работу, нужно было изготовить типографский стан, наборные кассы, ящики
для хранения шрифта. Для этого Ивану Федорову потребовался столяр. Вот
тут-то и столкнулся с суровыми цеховыми законами печатник. Цех столяров
строго-настрого запретил пришельцу держать у себя на службе столяра. Иван
Федоров обратился в Городской совет. Жалоба рассматривалась 26 января
1573 года. Совет поддержал цеховых старшин. Типографу было запрещено
постоянно держать столяра. Но он мог обратиться в цех и нанять там
ремесленника, который бы, с дозволения своего мастера, сделал для Ивана
Федорова необходимые работы. Однако никто из мастеров столярного цеха не
захотел помочь Ивану Федорову. Тогда совет обратился за консультацией к
Краковским типографам Матвею Зибенайхеру и Миколе Пренжине.
Ответ на запрос пришел 31 января 1573 года Зибенайхер и Пренжина
сообщали, что «в городе Кракове книгопечатники не держат в своих домах
подмастерий столярного мастерства». Если же кому из них понадобится
столяр, они обращаются к цехмейстеру и за плату получают работника. Ответ
удовлетворил Ивана Федорова, но цех по-прежнему отказался дать столяра.
Так или иначе, но 25 февраля 1573 года Иван Федоров начал печатать
первую точно датированную украинскую печатную книгу – «Апостол», и почти
год спустя закончил – 15 февраля 1574 года. В книге есть послесловие
«Повесть … откуда начася и како свершися друкарня сія»,- это первый
образец украинской мемуарной литературы. Одновременно, а может быть и
раньше, в Львовской типографии печаталась «Азбука», первый известный нам
печатный учебник кирилловского шрифта. Издание этого учебника
демонстрирует Ивана Федорова как просветителя украинского народа.
В течение 1574 года Иван Федоров заботится о распространении тиража
«Апостола». Часть книг типограф отдал в долг, возможно на комиссионных
началах. Некоторые из должников впоследствии отказались платить, и с ними
пришлось судиться.
В начале 1575 года крупный украинский феодал князь Константин
Константинович Острожский, давно уже думавший об издании полной
славянской Библии, пригласил Ивана Федорова к себе на службу. Увидя в
этом возможность продолжать любимое дело, а также выход из финансовых
затруднений, печатник согласился.
Иван Федоров покидает Львов, став «типографом и служебником его
милости Константина князя Острожского». Четвертая в его жизни типография
была наиболее продуктивной. За неполные четыре года – с 1578 по 1581 года
– она выпустила пять изданий и среди них прославленную Острожскую
Библию.
Дорога была недолгой. Типограф и его спутники переехали реку
Збитенку, миновали село Межирич с древней Троицкой церковью и вскоре на
высоком левом берегу реки Вилии, заросшей камышом, увидели над Замковой
горой купола церкви Богоявления и высокий шпиль башни с часами,
поднимавшейся над замком.
Город был окружен крепостной стеной. Попасть в него можно было через
строго охраняемые ворота.
Типография Ивана Федорова находилась неподалеку от замка. Двор, на
котором находились типография и школа, назывался «Булсардиновым» – он
стоял на Замковой улице у подножия Замковой горы, неподалеку от костела
Вознесения, построенного в XV веке, Успенского собора и Николаевской
церкви.
Князь К.К.Острожский задумал грандиозный по тем временам план:
выпустить в свет первую полную славянскую Библию. Для этого нужно было
разработать рисунки и отлить по ним новые шрифты, выгравировать доски
заставок и запастись большим количеством бумаги, что было самым трудным.
Поэтому Иван Федоров решил завязать связи с бумагоделательными мастерами.
Заботы Ивана Федорова в связи с заготовкой бумаги для печатания
Библии привели его в бумагоделательную мастерскую, находившуюся
неподалеку от Львова – в городе Буске.
Работая в Остроге, Иван Федоров в 1578 – 1581 годах ездит во Львов,
Луцк по делам, связанных с закупкой бумаги и типографских
принадлежностей. Первопечатник был человеком дела.
Острожская Библия сыграла исключительно большую роль в истории
культуры восточнославянских народов. В свое время она явилась для Запада
своеобразным свидетельством идеологической и нравственной зрелости
русских, украинцев, белорусов. Важно подчеркнуть и роль этой книги в
развитии естественнонаучных и технических представлений на Руси: Библия
содержала сведения по астрономии и математике, химии и географии,
биологии и медицине.
Иван Федоров - фигура ренессансной поры. Как и много кто в этот
период, он был разносторонне просвещен, наряду с издательским делом
отливал пушки, изобрел многоствольную мортиру с частями, которые
взаимозаменялись. Определенное время (на протяжении 1583 года) работал в
Кракове, Вене и, возможно, Дрездене. Имел тесные связи с просвещенными
людьми Европы. В частности, в Дрезденском архиве найдена переписка Ивана
Федорова с саксонским курфюрстом Августом.
Свой жизненный путь Иван Федоров закончил во Львове в 1583 году.
Украинский и русский народы отдают должное своему первопечатнику, а все
книгоиздатели и книговеды в 1959 году начали и регулярно проводят
ежегодные научные сессии, посвященные актуальным проблемам истории книги
и книжному делу – «Федоровские чтения». Вышло большое количество научных
трудов, посвященных жизни и деятельности «друкаря книг пред тем
невиданных».
Литература.
1. Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на
Україні. Львів, 1983.
2. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України. К.: МАУП,
2001.
3. Немировский Е.Л. Начало книгопечатания на Украине. Иван Федоров.
М., «Книга», 1974.
4. Немировский Е.Л. Иван Федоров. М., «Наука», 1985.
| |
