|
Реферат: Культура Казахстана (Культурология)
МИНИСТЕРСТВО НАУКИ И ОБРАЗОВАНИЯ РК
СЕВЕРО-КАЗАХСТАНСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ИНФОРМАЦИОННЫХ ТЕХНОЛОГИЙ
РЕФЕРАТ
ПО КУЛЬТУРОЛОГИИ
НА ТЕМУ: «КУЛЬТУРА КАЗАХСТАНА:
ТРАДИЦИИ, ОБЫЧАИ И ОБРЯДЫ»
Выполнил:
студент ФИТ группы ИС – 03 – 1
Щёлоков Б.П.
Проверил:
преподаватель кафедры культурологи
Решетова Н.В.
ПЕТРОПАВЛОВСК
2003 год
План.
I. Введение.
II. Празднество по поводу рождения сына.
III. Национальная свадьба.
IV. Народные праздники и игры.
V. Охота.
VI. Наурыз.
Введение.
Казахская народность, прошедшая долгий период формирования, в процессе
которого принимало участие множество племен и народов, занимает важное
место в истории Евразии и является одним из древнейших этносов. Она
является преемницей культурного наследия всех народов, принявших участие в
ее становлении, поэтому казахский народ – один из богатейших народов в
культурном плане. Культура казахов вплоть до ХХ века оставалась кочевой, но
не смотря на это за многие тысячелетия прошла путь развития не менее
сложный и интересный культур других народов. Кочевые казахи выработали свой
способ мышления и общественной организации, которая является синтезом
познавательных форм Запада и Востока. В результате этого смешения
наибольшее развитие получили традиции, обряды и обычаи.
Празднество по поводу рождения сына.
Поскольку жизнь и благополучие зависели от выносливости, силы, ловкости и
смекалки, особое внимание в степи уделялось привитию детям этих качеств с
самого раннего детства. Поэтому многие казахские обряды так или иначе
связаны с рождением, детством, юношеством и совершеннолетием молодого
человека.
Например, на шильдехане - празднестве по поводу рождения сына,
состоятельные люди делали щедрые угощения с приглашением жителей не только
своего, но и соседних аулов, устраивали состязания певцов, джигитовку на
конях.
Ребенка нередко нарекали именем почитаемого в ауле человека. Бывали и
случаи, когда давали ребенку первое попавшееся, ничем ни приметное, порой
даже весьма непристойное имя, для того, чтобы рос он не на виду здоровым и
крепким.
Казах вел свою родословную по мужской линии. Он считал своим немере -
внуком только того, кто рождался от сына.
Тот ребенок, который рождался от дочери, не мог считаться внуком, и
потому назывался жиеном - племянником, а его ребенка (племянника) называли
жиеншаром - отпрыском племянника (жиена). Так считалось по неписанному
закону степей, где дочерей могли отдавать в жены только людям из других
родов и аулов, и потому их дети не могли рассчитывать на положение прямых
потомков главы семейного рода. Было даже такое выражение - жиен ел болмас,
что в переводе означает - племянника не считай своим!
Только теперь, в наше время в городе, стали на европейский лад называть
детей, родившихся и от дочерей, внуками. А того, кому суждено родиться от
немере (прямого внука) называли шобере, что значит правнук, а рожденного от
правнука называли - шошпеком - праправнуком, что означает крохотный,
маленький. Сына же этого шошпека (праправнука) было принято называть не
мене, означает непонятный, а его потомство туажатом - рожденный быть чужим.
Как особые этапы на пути к совершеннолетию в казахской семье отмечали
такие события, как бесике салу - укладка новорожденного в люльку, с намеком
на то, чтобы он быстро рос и набрался богатырского здоровья; тусау кесу -
первые шаги ребенка, чтобы он умел ходить и быстро бегать. В этот день, по
казахскому обычаю, в юрту, где малыш сделал свой первый шаг, было принято
звать самого старого и уважаемого человека в ауле, чтобы он разрезал ножом
специальные веревки, опутывающие ножки ребенка.
Атка отыргызу - это посадка на лошадь с передачей в руки не только
плетки, но и копья, чтобы наследник умел ездить верхом, метал копья лучше
всех, далеко и точно.
Затем следовал обряд обрезания. В этот день родители 5-7-летнего сына
зовут в юрту достопочтенного муллу. И тот совершает обряд обрезания, после
чего щедро вознаграждается родителями ребенка. Затем они по обычаю, должны
сделать той - праздник. Созывается много гостей, родственников из соседних
аулов, те в свою очередь делают подарки ребенку и его родителям.
Национальная свадьба.
Перед свадьбой юноша просит согласия у любимой девушки стать его
женой не сам, а через жену старшего брата.
Подобная традиция не случайна, так как на протяжении многих веков
строгие законы степей не допускали открытых встреч жениха и невесты. Очень
часто бывало так, что невеста даже и не знала своего суженого, зато их
родители были в дружбе.
В назначенный день сваты жениха являются в дом девушки с подарками и
сладостями. Родители и родственники парня везут кольцо, два платка и два
отреза на платье. В доме невесты режут барана и готовят из него сорпу. Одна
из родственниц жениха надевает на безымянный палец невесты кольцо. После
этого устраиваются смотрины будущей невесты, с гостей берут за это выкуп.
Назначается день последнего предсвадебного этапа, после которого никакая
из сторон не имеет права расстроить помолвку. В этот день, вечером в
комнату, где сидят гости, вводят невесту в сопровождении снохи, которая
просит выкуп за смотрины. Сноха жениха надевает на невесту кольцо, ожерелье
и серьги.
Это начало обручения. Певец под аккомпанемент саза или домбры поет
обрядовые песни "той бастар". Начинают танцевать лишь родственники жениха.
Аксакалы аула благословляют молодых и назначают точный день свадьбы. В ночь
перед свадьбой у невесты собираются подружки. Девичьи посиделки длятся до
утра. В это время готовятся к свадьбе: пекут баурсаки, лепешки, различные
сладости, режут барана, готовят куырдак.
Наутро родственники жениха подъезжают к дому невесты, но она в то время
находится в соседнем доме. Для соседей накрывают столы во дворе. После
угощения родственники жениха и невесты танцуют, пока не будет готово
главное угощение – бесбармак.
Затем невесту вводят во двор дома под пение. Впереди шествия - один из
родственников невесты. Родной брат невесты обвязывает пояс сестры платком,
чтобы она была верной и послушной женой своему мужу и учтивой невесткой его
родителям.
Невесту увозят после того, как она попрощается со своими родителями.
После входа молодых в дом, тамада приглашает гостей к столу. А невеста в
это время находится в специально предназначенной для нее комнате вместе со
снохой, где должна находится до самой брачной ночи (в наше время невеста
сидит рядом с женихом).
Утром невесту с прикрытым лицом выводят в главную комнату, где
собираются родственники и соседи жениха. Приподнимают края платка и
открывают лицо новобрачной. Она встает и склоняет голову в знак уважения.
Все поют "Бет ашар". Снохи выводят ее под руки во двор, где ее с песнями
встречает жених с друзьями.
Тем и заканчивается свадьба, но это отнюдь не главный обычай
празднования, каждая свадьба имеет свои специфические особенности, которые
зависят от условий той или иной местности.
Народные праздники и игры.
Игры и праздники во все времена имели огромное общественное
значение. Возникновение их относится к далекой древности, в своем развитии
они прошли ряд последовательно сменявшихся форм, соответствовавшим
общественным отношениям и хозяйственной деятельности народа. Игры и
развлечения выполняли всегда и общественные функции, такие как
воспитательные, военно-спортивные, ритуальные, зрелищно-эстетические,
коммуникативные и др.
Широкую и универсальную функцию выполняли военно-спортивные игры,
связанные как с военным бытом (войны, набеги, столкновения), так и с
хозяйственной деятельностью общества. Такими играми были сайыс, аударыспак,
жамбы ату, алтын кабак, скачки, курес и др.
Часть игр и развлечений несли ритуальную и обрядовую функцию, входящих в
систему поминальных и погребальных церемоний, а также брачных. Многие из
них впоследствии утратили свою первоначальную суть, развиваясь и
перерождаясь. Примером может служить аламан байга, кокпар.
Народные торжества (мейрам, той, ас) и игры посвящались знаменательным
событиям и носили общественный характер. Самым большим праздником, по
сведениям исследователей считались поминки с конскими скачками. Известно,
что поминки (ас), устраиваемые в честь старейшего в роде, собирали
множество людей, было до 15 тысяч человек, независимо от сословной
принадлежности. О них говорили в степи несколько лет, слагали песни.
Торжество продолжалось от 3 до 7 дней, в зависимости от материального
положения организаторов. При этом ежедневно проводились какие-нибудь игры,
состязания, и заключительный день завершался грандиозной скачкой, которая и
составляла славу поминок.
Среди семейно-родовых торжеств не менее значительным было проведение
свадеб. Торжество начиналось общим угощением. Здесь можно услышать
свадебные песни и айтысы известных акынов, увидеть и участвовать в играх и
шуточных развлечениях. Во время свадебного тоя только в программу
развлечений входило множество игр, где главным увеселением служили скачки
(байга) с призами, часто очень значительными.
Такой же торжественный характер носило и событие, связанное с рождением
сына, которое часто выходило за рамки чисто семейной радости. Ими были
торжество, посвященное рождению младенца (шильдекана), торжество,
совершаемое по поводу укладывания ребенка в колыбель (бесык той),
торжество, отмечаемое на сороковой день рождения ребенка (кыркынан шыгару),
торжество, связанное с мусульманским обрядом обрезания мальчиков в возрасте
от трех до десяти лет (сундет той). Каждый из праздников имел свою
предысторию. Например, проведение шильдекана связывали с поверьем,
“согласно которому в три первые ночи духи могут похитить новорожденного,
подменить его уродом. Шумное веселье молодежи должно было отпугнуть их”.
Одним из самых крупных праздников народов Средней Азии и Казахстана
считался Наурыз (Новый Год), празднуемый в день весеннего равноденствия, 22
марта. Истоки и ритуалы Наурыза, в том числе следы почитания природы,
восходят к зороастрийскому Новому году, стереть и уничтожить которые ислам
так и не смог на протяжении веков. По поверьям, в этот день народ
избавлялся от зимних тягот, радовался за благополучную сохранность
богатства – скота. К Наурызу каждая семья заранее готовила ритуальное блюдо
(наурыздык), состоящее из семи традиционных продуктов. Отведав их, казахи
надеялись питаться ими в течение всего года. Празднование Наурыза
продолжалось три дня, и все аульчане поздравляли друг друга, желая счастья
и благополучия. Как правило, Наурыз начинался айтысом между девушкой и
джигитом, олицетворявшим символичную борьбу зимы и весны, и заканчивался
народными играми, состязаниями, в которых активное участие принимали
взрослые и молодежь, дети и женщины.
С празднованием весны связан другой общественный праздник, пользовавшийся
особой популярностью в кочевом быте народа – день перекочевки рода или
целого аула с зимовок на летовки ранней весной и поздней осенью, когда
возвращались к прежней зимней стоянке обратно. Эту процессию возглавляла
самая красивая девушка, которой вручалось знамя. За ней следовали остальные
люди, вереница вьючного скота с имуществом и юртами. На новой стоянке
устраивали пиршество до самой поздней ночи, сменяя одни игры другими.
Как и во всех странах, где был распространен ислам, принято было отмечать
два ежегодных религиозных праздника – разговения или окончания поста –
ураза айт и через 70 дней – жертвоприношения – курбан айт. Обычны денежные
и другие подношения в виде “хаир”, “садака” мечетям, святым лицам и местам.
А в дни курбан айт на жертвоприношения приносился лучший скот. У казахов, в
отличие от других народов, превалировала обрядовая сторона по сравнению с
религиозной.
В силу кочевого уклада жизни казахов наибольшее распространение получили
конные состязания и всевозможные игры на лошадях. Почитание к лошади и
любовь к конным играм стали традицией, сохранившейся до наших дней.
Аламан байга – скачка на длинные и сверхдлинные дистанции (25, 50, 100
км), является одним из древних и популярных состязаний. Зарождение ее
связано с кочевым бытом, необходимостью подготовки лошадей к длинным
переходам, особенно в военное время. Аламан байга является первым и
основным видом программы крупных народных празднеств, особенно поминок
(ас). Состязания проводились в степи по прямой, изобилующей естественными
преградами, без ограничения количества лошадей, их породы. По мере
приближения наездников к финишу выкрикивали родовые кличи (уран), по
которым зритель узнавал победителей скачки.
Байга проводилась на всех праздниках и была доступной для всех. Она
устраивалась на ровной местности по прямой, с поворотом или по замкнутому
кругу. Соревнования проводились на следующие дистанции: от 1,2 до 2 км для
лошадей не моложе трех лет, от 2,4 до 4,8 км для лошадей до четырех лет, от
5 до 8 км для лошадей в возрасте до пяти лет и старше (собственно байга).
Жарга дарыс – состязание на иноходцах. Дистанция устанавливалась по
прямой в естественных условиях от 2 до 10 км. Бег иноходью был
наследственным, и за природную мягкость и ритмичную поступь такие лошади
очень ценились. Иногда способности иноходца развивали у лошади раннего
возраста, если у них имелись задатки. Этим занимались специальные мастера
(жоргашы).
Сайыс – единоборство всадников на пиках, представляет собой старинную
военизированную игру, устраиваемую только на особо крупных торжествах.
Бойцы для поединка выставлялись из различных родов или между соседними
народами, как, например, между казахами и киргизами на юге Казахстана.
Участники снаряжались необходимой экипировкой, вооружались длинными
деревянными копьями с тупым концом. Цель поединка – выбить соперника из
седла или нанести ему тяжелый удар, чтобы он не смог продолжить
единоборство.
Аударыспак – борьба на лошадях с целью сбросить соперника из седла.
Участвовали только зрелые мужчины, обладающие большой физической силой,
ловкостью, выносливостью и умелым владением конем. Обычно такие мастера
выставлялись на состязаниях от целого аула и рода.
Кокпар тарту, известный у русских как козлодранье. Происхождение кокпара
имеет несколько истоков:
1) участники игры изображают хищных степных
волков, нападающих на стада;
2) возможно, что таким образом убегали прежде с добычей, так, наверное,
спасали от плена раненого батыра;
3) связана с борьбой фратрий за тушу тотемного животного.
Существовало два варианта игры. В первом случае в борьбу вступали два
всадника, в другом – две команды, выставляемые разными аулами и родами.
Цель – первым донести тушу козла до условленного места. По сигналу судьи
каждый старался захватить тушу, остальные бросались в погоню, чтобы вырвать
добычу.
Жамбы ату – стрельба из лука или из ружей на полном скаку в мишень. Его
происхождение связано с военно-прикладным искусством, сохранившимся вплоть
до XVIII в. Кумыс алу, один из своеобразных национальных видов спорта,
встречающийся у народов Средней Азии, Казахстана, Кавказа, требующий от
участников предельной скорости, ловкости, искусного и отважного управления
конем. Смысл игры состоит в том, чтобы всадник на полном скаку должен
поднять положенную на землю монету, а иногда и несколько монет,
расположенных в одинаковом интервале.
Большой популярностью в народе пользовались борьба (казакша курес),
разновидность которой встречались и у других народов Средней Азии. Казакша
курес проводился на всех празднествах и напоминал вольную борьбу, правда,
без весовых категорий. Отличительной чертой казакша курес является
отсутствие борьбы в партере и производится она только на поясах и стоя.
Кыз куу (догони девушку) – конноспортивная игра, своими корнями уходящая
в глубокую древность, когда девушки были воинами и наездницами. Они
предъявляли избранникам ряд условий, в т. ч. состязания по скачкам. В
случае победы воин имел право жениться на ней. В видоизмененной форме дошли
до нас несколько вариантов этой игры, проводимых во время свадьбы и иных
торжеств. Игра проводилась на открытом поле на определенной дистанции. В
конце поля устанавливали контрольный поворотный столб или мету. По условиям
игры девушка должна ударить плетью джигита и пуститься вскачь, чтобы первой
доскакать до поворотного столба, а джигит – догнать ее. Если джигит догонял
ее до линии поворота, то, как победитель имел право обнять и поцеловать
девушку. Если же он не догонял девушку, то на обратном пути, подстрекаемая
зрителями, она догоняла неловкого джигита и наносила ему многочисленные
удары плетью. Подобные неудачи ложились позором на наездника, требовалось
долгое время, чтобы забыли о ней.
Алты бакан (буквально “шесть столбов”) – казахские качели, сооружались из
шести столбов, концы которых перетягивали крепкой веревкой, сверху
устанавливали поперечный шест, куда закрепляли парные арканы для ног и
сидения. Алты бакан проходил в вечернее время. Девушка и юноша
раскачивались на качелях и при этом должны были начать какую-нибудь
веселую песню, остальные подхватывали ее, играли на домбре. Пары сменяли
друг друга.
Ак суек (белая кость) – развлекательная молодежная игра, проходила в
лунную ночь, с участием молодежи соседнего аула. В качестве инструмента
берется белая кость, откуда и название игры. Участники образуют две группы
во главе со своими предводителями, и представитель одной из них по жребию
забрасывает как можно дальше кость, а остальные в это время отворачиваются.
Затем по сигналу все идут искать ак суек. Нашедший первым кость незаметно
извещает своих и, прикрываясь ими, старается быстро добраться до исходной
позиции. Если он благополучно добежит до места, то представители
побежденной команды в качестве компенсации развлекают победителей, чаще
всего песней.
Наряду с молодежными играми широко были распространены и детские игры.
Самые любимые из них – альчики (асыки), раскрашенные овечьи и подкопытные
бабки. Древность этой игры подтверждена археологическими данными по всей
территории Казахстана. В качестве выигрыша на кон ставили альчики, деньги и
другие призы.
Среди игр интеллектуальных любимой был тогыз кумалак – настольная игра.
Для нее использовали четырехугольную деревянную доску, имеющую 18
продолговатых лунок (отау). В промежутке между рядами вырезаны еще две
большие лунки круглой формы (казан). Каждый игрок (их два) имеет по 81
шарику, а в лунки кладут по 9. Ходы делаются поочередно. Выигравшим
считается тот, кто забирал из лунок противника больше шаров. Игра была
настолько популярной, что могли обходиться без доски. Для этого участники
выкапывали необходимые лунки прямо на земле и проводили партии. Игра
называется тогыз кумалак (девяткою) потому, что в основу 81 (9х9) и 162
(2х9х9) положено число 9, считавшееся у древних монголов и тюрков священным
числом.
Одним из древнейших развлечением казахов была охота, в особенности,
охота с ловчими птицами, служившая подспорьем в скотоводческом хозяйстве.
Охота.
Одна из самых неповторимых особенностей казахского быта. Самого
охотника называют кус-беги или беркутчи. Опыт дрессуры диких птиц
накапливался веками, секреты передавались от отца к сыну. Раньше кусбеги
было много, но в наши дни мы встречаем их все реже. Эти мастера обладают
природным даром воспитания соколов, беркутов, орлов. Для них специально
готовят снаряжение: покрывало, колпак, ложе, привязь.
Обученный беркут охотится на зайцев, лис, куропаток, черных рябчиков.
Золотому Орлу под силу справиться даже с волком. Для первоначальной
подготовки к охоте любому человеку пригодятся уроки опытного беркутчи.
Нелегко приучить гордую и агрессивную птицу к охоте. Поэтому секреты
дрессировки династии охотников-беркутчи передавали из поколения в
поколение. Сезон охоты с беркутом начинается с установлением снежного
покрова. Так было издревле: с беркутом ходили на охоту лишь зимой, когда
мех пушных зверей был в цене. Обычными трофеями, помимо лис, бывают корсаки
- степные лисы и зайцы, а раньше охотились также на сайгаков и джейранов.
На крупных птиц пускают ястребов, а на мелкую дичь - соколов. Охота с
ястребом, соколом, кречетом начинается с конца сентября, когда пернатые
готовятся к перелету, и длится до первого снега.
Сценарий охоты с беркутом таков: беркутчи, удерживая птицу на руке,
пускает коня вскачь, на ходу снимает с ее головы томагу - специальную
кожаную шапочку и подбрасывает беркута вверх в направлении добычи. Хищная
птица стремительно набирает скорость и в доли секунды настигает добычу.
Результат охоты заметно улучшается, когда ловчей птице помогает борзая
собака - тазы. Благодаря многовековой селекции в регионе получили породу
борзых с отличительной способностью преследовать зверя, с особой зоркостью
и максимальной резвостью. Эти характеристики отличают среднеазиатскую
борзую. Раньше тазы использовали большей частью для безружейной охоты на
зайца, барсука, сурка, волка и копытных животных.
Наурыз.
Среди всех праздников казахов почетнейшее место занимает Наурыз.
Современное казахское название Нового года - Наурыз пришло из персидского
языка: нау - новый, руз - день.
В прежние времена казахи называли началом нового года улыс куны - днем
всего племени. Отсюда традиция примирения между родственниками за
праздничным столом, обмен подарками и пожеланиями благ. Начало года
знаменовалось появлением зелени. Закончилось терпеливое противостояние
тяготам зимы, и теперь с приходом весны важно принять участие в празднике
зарождения жизни. Главное ритуальное блюдо древнего праздника - наурыз
коже. Наурыз коже включает в себя 7 обязательных элементов, олицетворяющих
7 жизненных начал: вода, мясо, соль, масло, мука, пшено (рис, пшеница,
кукуруза) и молоко. Они символизировали счастье, удачу, мудрость, здоровье,
богатство, быстрый рост, покровительство неба.
Если молоко выступает символом нового года, то старый олицетворяет мясо,
причем обязательно копчености составляющие прошлогодние запасы. Весной люди
спешат обновиться физически и духовно - освобождаются от долгов, старых
ненужных вещей, чинят одежду, жилье, арыки, колодцы, просят прощения у
близких за прошлые грехи, мирятся с соседями, приглашают гостей, одаривают
родных.
В семи домах должен побывать каждый, и семь гостей принять у себя в доме.
Коктем туды (весна пришла) - говорят казахи сегодня и встречают Наурыз на
улицах площадях, парках, стадионах. Тысячи людей становятся свидетелями
острых устных песенных состязаний акынов, соревнований в национальных видах
спорта - казакша курес, тогыз кумалак, скачках и играх на конях - кыз куу,
байга.
Различные драматические представления и театрализованные шествия
представляющие национальные традиции и ритуалы привлекают людетй и учат их
уважать национальную культуру и родную землю, способствуют сближению и
взаимопониманию людей разных наций.
СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ.
1. Шаханова Н. Мир традиционной культуры казахов (этнографические
очерки). – Алматы, 1998.
2. Масанов А. Кочевая цивилизация казахов. – Москва, 1995.
3. Кишибеков Д. Кочевое общество. – Алма-Ата, 1984.
Реферат на тему: Культура Київської Русі
Контрольна робота №1.
Варіант № 10.
Культура Київської Русі, традиції, освіта, письменність, література,
музика.
Зміст:
1. Вступ.
2. Кирило та Мефодій – просвітники слов'ян.
3. Володимир Великий у культурному розвитку.
4. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.
5. Характерні особливості рукописної книги Київської Русі.
6. Літературні пам'ятки Київської Русі.
7. Музичне мистецтво Київської Русі.
8. Внесок Київської Русі у розвиток культури.
Вступ
Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла
велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів.
Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та
культурному розвитку.
Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і
розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами
Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією,
Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими —
Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними
слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність
справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний
вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує
спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних
слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.
Руські купці торгували в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії,
доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи
Кавказу і Закавказзя.
Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин
Європи, що також зайвий раз підтверджує впливовість Київської Русі на
політичне життя своїх сусідів.
Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна
світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ("Руська
Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів
Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну
державу.
Кирило та Мефодій – просвітники слов'ян
Святі рівноапостольні просвітники слов'ян, брати Кирило та Мефодій
народилися в грецькому місті Солуні. Мефодій як воїн, напевно, був
правителем Болгарського князівства. Згодом, прийнявши чернечий сан,
оселився в одному з монастирів на горі Олімп.
Константин (у чернецтві Кирило) здобув освіту у кращих учителів
Константинополя, зокрема у Фотія, майбутнього патріарха. За обдарованість
та різнобічні знання сучасники назвали Кирила Мудрим. Згодом він перебрався
зі столиці Візантії до монастиря, де вже жив Мефодій. Брати взяли на себе
важкий послух — нести слово істини людям. Якось тримаючи шлях до хозар,
Кирило та Мефодій зупинились у Корсуні, де в "чудесний спосіб" сподобили
мощі священномученика Климента, а Константин знайшов Євангеліє та Псалтир,
писані "руськими письменами", а також зустрів русина, який говорив мовою
руською, і від нього перейняв її.
Почувши про освіченість і мудрість братів, моравський князь Ростислав
запросив їх пропагувати слово Боже мовою слов'ян. Вони дали згоду.
Разом із братом святим Мефодієм та учнями Гораздом, Климентом, Саввою,
Наумом і Ангаляром святий Константин уклав слов'янську абетку, переклав
863року Євангеліє, Апостола, Псалтир та вибрані Божі книги.
Володимир Великий у культурному розвитку
По смерті Ярополка Володимир (980— 1015) стає повновладним господарем
держави, до якої входило майже 20 різних земель — слов'янських, фінських,
тюркських. Спільною для них була княжа влада.
У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир придушував,
але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінити
внутрішню політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців і
сформував власне воїнство, з яким був у приязних стосунках.
Із цього середовища створюється власний кабінет. Історичні хроніки
зберегли імена Володимирових соратників: Добрині, Вовчого Хвоста, Блуда та
ін. Цю політичну акцію відзначають і билини, де знову зустрічаються
Добриня, Альоша Попович, Ілля Муромець, Дюк Степанович. Володимир
ліквідував кабінет місцевих "ясних князів" і роздав землі своїм
дванадцятьом синам. Отже, він створив найбільшу в Європі державу, основою
якої стала централізована влада, із сильною економікою, зі сталими
торговельними і дипломатичними зв'язками.
Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Якщо говорити
термінами сьогодення, у ній функціонувала неорганізована багатопартійна
система. Володимир, силою здобувши золотий стіл і розширивши державу,
розумів, що утримати її можна лише з допомогою консолідуючої сили, якою на
той час була релігія. Прораховувались усі варіанти — політичний і
світоглядний — як самим князем, так і його радниками. Потрібна була
програма, що задовольнила б і народ, і владу, і сильного сусіда. Язичництво
не влаштовувало. Після довгих вагань та аналізу всіх чинників зупинилися на
православному християнстві як найближчому для слов'янської Русі.
Християнство не було чимось невідомим для русичів, їм імпонували
позиції православ'я, які не мали подвійних трактувань і були досить
гуманними порівняно з католицизмом, особливо у викладі Блаженного
Августина, де людині відводилася пасивна роль, заздалегідь визначена вищою
силою.
Після хрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із
сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні
освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи
для підготовки священиків. Розпочалося зведення успенської церкви, відомої
як Десятинна — першого православного храму Київської Русі.
Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готувалися
власні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури,
живопису, науки, філософії, книгописання. Він увів Київську Русь у коло
високорозвинених країн Європи.
Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.
Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав
(1019— 1054), прозваний Мудрим, який єдино-владно правив 18 років. Великою
мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони
держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв'язки із
західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з
багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції,
Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги,
німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки
Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та
високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни
Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала
співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними
записами: "За згодою дружини моєї ..." або "... у присутності королеви
Анни". Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно
управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на
якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени
Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх
продовжила.
За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини,
започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі
побудований Печорський монастир — майбутній осередок культури. Серед ченців
було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної
справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний
спів і нотне (крюкове) письмо.
Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися
грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та
перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав многи книги списав,
положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку.
Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора
літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний
звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні
та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук
Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для
якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його
Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь.
Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М.
Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали "Руську
правду", літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.
Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне
будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений
валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено
чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті
ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і
триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися
торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн
Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року.
Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії
був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст. Впливи
романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік,
який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається
український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки
старанням Ярослава поширилося в усій Україні.
Характерні особливості рукописної книги Київської Русі
Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй
особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий
рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це
різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або
великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка
книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх
обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності
переписувача та художника, які робили книгу.
У рукописній книзі провідне значення має шрифт — устав та напівустав,
скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість
зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два
кольори: чорним і червоним. Червоним •— перші рядки, звідси вираз "червоний
рядок", а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути
особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два
стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності
вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником.
Перед писанням сторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при
цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки
праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними
позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар'ю.
Допоміжний апарат — колонтитули, колонцифри — також писали червоним
кольором — це робило книгу ошатною і святковою.
В оформленні староруської книги широко використовували декоративний
елемент — в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або слово
відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в престижних
виданнях — золотом.
Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й
символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні,
рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення
сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо.
Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у
руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за
кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.
Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання —
привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3
до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції
окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти
будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української
народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше —
рамки і таблиці.
Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були
мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне
"відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації
"розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях.
Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що
становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції
оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою
кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні,
високохудожні твори.
Усі рукописні книги "одягалися" в оправи для захисту та надання
ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені
й оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою, а
подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та
середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою
сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени
зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим
елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з
бронзи.
За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним
інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася
басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб.
Більшість майстрів рукописної книги невідома, лише зрідка ми подибуємо
згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити про школу
або спрямування в оформленні книги, характерні лише для певного регіону, де
активно використовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та
кращі досягнення рукописання в Європі. Рукописні книги стали цінним
надбанням нашої культури.
Літературні пам'ятки Київської Русі
Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене
попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння
трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали". Усе це
зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі.
У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в
хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного
слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для
нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх
дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і
утримувати державу. Коли клят-вовідступництво і сваволя були майже нормою
співжиття, він учив бути вірними слову, не давати сильним губити людину,
стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного смерда, ані бідну вдову".
Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала
спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт
міг з'явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне місце в
житті держави.
Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у "Слові про
закон і благодать", Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що
засвідчується уставом князя: "се яз князь Великий Ярослав, син
Володимерь... сгадал есьм с митрополитом Ларионом..." Геніальність його
незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою
духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для наслідування.
До речі, "Слово..." Іларіона на півтора століття старше за "Слово о полку
Ігоревім".
Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність "Слова...".
Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу
землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі частини
взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається від цілого
до часткового, від загальнолюдського до національного, пов'язуючи все з
долею народу руського.
У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого —
"закону" — і нового — "благодаті". Взаємозв'язки подаються в усталених
символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь.
Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині
розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово
Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу,
утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в
обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична ідея,
єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова..." Іларіона.
Вершина поетичної творчості київської доби — "Слово о полку Ігоревім".
Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє
літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті
відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться. Такий
твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні культурні,
зокрема літературні, традиції.
Основна тема твору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження
культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже
зроблених помилок.
На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка "Слово о погибели
русской земли", написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро-
монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі, так
і у зв'язку зі "Словом о полку Ігоревім". Обидва твори характеризують
високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої
форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують
елементи уславлення і плачу, головний герой у них — земля руська, обидва
написані після поразок. Пам'ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі;
уперше опубліковано 1892 р. у "Памятниках древней письменности" (СПб. —
Вип. 84).
Музичне мистецтво Київської Русі
Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого
рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів,
музика княжого двору, ратна (військова) музика.
В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та
родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки
збереглися в невеликій кількості.
Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший
— билинний епос, що активно розвивався у Х—XI ст. У билинах у художньо-
поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися
патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою,
красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша
Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців
билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у "Слові о полку
Ігоревім", Іпатїївському літописі та ін.
Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-
імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-
інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних
розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та
княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців",
як їх називали в ті часи.
Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням
істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили
під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час
свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних
інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган поширюється
на Русі.
На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували
при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів.
Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці —
сказителі билин, скоморохи.
Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль
тут відігравали духові та ударні інструменти.
Багатство і різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень
музичного мистецтва доби Київської Русі.
Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик;
щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки,
сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки,
дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які
сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.
Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески
Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових
та струнно-щипкових інструментах.
У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає
церковний спів.
Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним
розспівом (від давньослов'янського "знам'я" — знак). Відповідно і
східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або
крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився
народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів
помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних
плачів.
Основою знаменного розспіву стали "гласи" — хорові монодії, мелодія
наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без
супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох
іноземних мандрівників.
У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий
хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, що
були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й
поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед
відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця
Стефана.
Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним
підґрунтям для формування професійної музичної культури українського
народу.
Внесок Київської Русі у розвиток культури
Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов'ян,
протягом IX—XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла
визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні
знахідки та писемні джерела свідчать про їх самобутність і спростовують
тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо були популярними
серед вчених в XIX і на початку XX ст.
Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю
писемних пам'яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних
грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській. За Володимира і
Ярослава працювали школи. Народилася і утвердилася любов до книги,
утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення книги.
Утворюються бібліотеки — перша з них була при Софійському соборі у Києві.
Київські князі були високоосвіченими людьми — "книголюбцями". Так, Ярослав
Мудрий, за свідченням літописця, "почитая часто в день й в нощи", був
палким прихильником книги.
На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна
література. На жаль, до наших днів дійшло мало світських творів, але "Слово
про Ігорів похід" серед них посідає чільне місце. Один із найвизначніших
світських творів періоду Київської Русі — це "Поучение" дітям Володимира
Мономаха, в якому він закликає їх до миру і злагоди та подає ідеалізований
образ політика, державного діяча, воїна.
Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває
специфіку мислення і мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут
образи богатирів — це уособлення патріотизму і мужності, героїки і
безмежної відданості Батьківщині.
Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев'яна
архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка
частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна
церква. Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі
Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський
собори та церква П'ятниці на торгу в Чернігові, а також собори у Новгороді,
Пскові, Полоцьку та інших містах.
Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та
ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не
тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота:
намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та ін.
Культурі Київської Русі притаманні також спільні риси в різних галузях
духовної і матеріальної культури — житті, одязі, речах побуту, декоративно-
прикладному мистецтві, обрядовості, усній народній творчості, що на
сьогодні являє для нас єдину спільність — культуру Київської Русі.
Використана література
1. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посібник.
– К.: МАУП, 1998. – С. 232.
2. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник / Горбач
Н.Я., Гелей С.Д., Росінська З.П. та ін. – Львів: Каменяр. 1992 – С.
166.
| |
