|
Реферат: Любовна лірика Ліни Костенко (Литература)
Кафедра української філології
Любовна лірика
Ліни Костенко
Реферат
учениці 11-Б класу
Н В К № 9
Шостик Юлії
Полтава 2
Зміст
I. Вступ
II. . Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко.
1.Свято
любові....................................................................
...............................4
2.“Це тихе сяйво над моєю
долею...”...............................................................5
3.Листи Кохання, адресовані
Йому................................................................10
III.
Висновки................................................................
........... ...........................13
IV. Література.......................................
....................................14
Вступ
Звичайно ж , немає поетів, які б не писали про любов – вже надто значне
місце вона посідає у спектрі людських почуттів. Кажуть, здатність до любові
є мірилом людської душі. Любов підносить, ошляхетнює людину навіть тоді,
коли несе страждання.
Почуття любові, можливо, як ніяке інше , прагне висловлення. Ось чому
кохання дуже часто дає поштовх до творчості, до самовираження. Скільки
написано творів, у які поети намагалися вкласти всю силу свого почуття!
Здається, що всі можливі нюанси любовних почуттів уже зафіксовано в
поетичному слові. І якщо це втілення емоційних станів у слово відбулося на
справжньому мистецькому рівні – то це означає, що здійсненна
“матеріалізація” почуття , що воно вже передасться іншим людям, “зарядить”
їх тим духовним станом, який пережив поет. Тому спілкування з такою поезією
– це збагачення власного духовного світу, його урізноманітнення і –
обов’язково –ошляхетнення. Врешті – решт, це розвиток людиного в людині.
Може виникнути запитання: вже так багато написано прекрасних поезій про
кохання, то чи ж не загрожує любовній ліриці самоповторення, яке свідчитиме
про вичерпування теми? Справді, є безліч поезій про кохання, які багато в
чому повторюють одна одну. І тут нічого не вдієш – такі твори – близнюки
з’являлись, з’являються і будуть з’являтися. Проте це не говорить про кризу
теми. Просто автори цих творів недостатньо заглиблюються в неї, не
відкривають у ній нові грані. Насправді тема любові є невичерпною, бо
невичерпним є духовний світ людини. Відомо ж бо, що кожна окрема людина –
це неповторний макрокосм.
Кожна “вічна” загальнолюдська тема – це тема кохання. Поезія Ліни
Костенко на цю тему є класикою української любовної лірики.
На чому ґрунтується таке твердження? Всяка довершеність сама по собі
передбачає красиве виконання. У художній манері Ліни Костенко домінує така
риса, як власне краса мистецького виконання.
Так у чому їх краса? В чому красива довершеність їх красивого виконання?
Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко.
Свято любові.
Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.
Такі сади були тоді розхристані.
І вся в гірляндах, як індійська жриця,
Весна ряхтіла в іскорках роси.
Плакучі верби не могли журиться,
Такі були у іволг голоси!
Н а перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова.
Але це поверхове враження. Насправді ж тут кожне слово промовляє про любов.
Навіть не промовляє, а кричить, шаленіє. Бо йдеться про свято любові. У
поетеси немає слів, які про це свято сказали б прямо. Тому вона показує
захмелілу від щастя природу – розхристані, немов сп’янілі від весняної
повноти життя, сади, гостру свіжість вранішньої роси, що виблискує під
першими сонячними променями, бентежно-радісний спів птахів, що не дають
журитися навіть плакучим вербам. “Настрій” природи абсолютно відповідний
настрою сповненої любовними почуттями героїні.
Але, як це завжди буває у Ліни Костенко, найбільш вражаючі рядки – у
фіналі твору. Саме вони надають довершеності :
А під вікном цвіли у нас троянди,
Не вистачало трішечки доби
А на дошку прозорої веранди
Ходили то дощі, то голуби...
Це дає нам відчуття, і бачення середовища, у якому перебували двоє
сп’янілих від щастя людей, їм так було добре вдвох, що вони не могли
набутися один з одним – “не вистачало трішечки доби”. При всій зовнішній
простоті, остання фраза надає поезії остаточної довершеності.
Якщо все ж таки спробувати схарактеризувати любовну лірику Ліни Костенко
зі змістового боку, то треба відзначити, що вона містить досить широкий
емоційний спектр цього почуття – від його найвищої піднесеності ,
своєрідного “піку” почуттєвого підйому, коли любов, здається набуває ознак
близької до божевілля навіженості, до більш спокійних, навіть пригасаючих
станів. Почнемо з поезії , у яких любов – невгамовна пристрасть:
Спини мене отямся і отям
Така любов буває раз в ніколи
Вона ж промчить над зламаним життям
За нею будуть бігти видноколи
Вона ж порве нам спокій до струни
Вона ж слова поспалює вустами
Спини ж мене спини і схамени
Ще поки можу думати востаннє
Ще поки можу але вже не можу
Настала черга й на мою зорю
Чи біля тебе душу відморожу
Чи біля тебе полум’ям згорю.
Відсутність у цьому вірші розділових знаків – літературний прийом із
досить очевидною функцією. Вірш – схвильований, спонтанно виниклий монолог,
невпинний потік слів ліричної героїні, що перебуває у стані високої
психологічної напруги, афекту. Тому її мова немовби неорганізована, героїні
не до розділових знаків, бо у неї одне прагнення – висловитись. За формою
висловлення вона немовби не стежить. Прийом спрацьовує, враження
пристрасної спонтанності монологу створене. Але помилиться той, хто прийме
цей монолог як неорганізований потік слів. Навпаки, пристрасне почуття, що
володіє героїнею, є тією силою, що робить її монолог цілісним. Кожне слово
максимально включене у процес вираження. Більше того, в поезії розвивається
прекрасно продуманий внутрішній сюжет, або ж , точніше, внутрішній
конфлікт, розгадка якого не тільки спростовує думку про недостатню
організованість тексту, а й зачаровує його витонченістю. Лірична героїня і
Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться власної
пристрасті. Відчуває його невгамовну силу. Тому й благає зупинитись. Він,
як і належить мужчині, сильніший за неї. Тому Вона ще має надію на його
спроможність зберегти холодну голову у цьому обвалі пристрасного почуття.
Чому вона боїться любові? Повної відповіді на це питання в тексті не
знаходиться. Але вона нам і непотрібна, бо знаємо головне – ця небажана
любов загрожує “зламаним життям”, довгонепроминущими наслідками (“за нею
будуть бігти видноколи ”) , втратою спокою...А ще її мучить інтуїтивне
передчуття якоїсь (психологічної) несумісності з Ним (“чи біля тебе душу
відморожу чи біля тебе полум’ям згорю ” ).
Внутрішній конфлікт твору – це боротьба ліричної героїні з собою, зі
своєю пристрастю. У цій боротьбі вона мобілізує усі сили, всю здатність
чинити опір невгамовному любовному потягу. Поки що Вона тримається. Але
Вона - жінка. Вона – слабка. Він мовчить , не чує її благань. Від нього
нема допомоги. І Вона ламається, здається на волю долі. Момент зламу чітко
зафіксовано : “ ще поки можу але вже не можу”.
Перед нами - психологічна драма, показана на мініатюрній, як для драми,
текстовій площі в 12 рядків.
“Це тихе сяйво над моєю долею...”
А ось інша драма. А може й не драма, а просто історія кохання,
кульмінаційні моменти:
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем? !
Такі вже рідні , і такі чужі.
Це дуже цілісна історія кохання. В ній є початок , розвиток і завершення.
Вона закодована у 8 – рядковий текст. Сприйняти поезію – це “розгустити”,
декодувати спресовану в ньому художню інформацію. Що й спробуємо зробити.
Спочатку дізнаємося про силу кохання. Вона, лірична героїня, “тяжко
відболіла ним.” Кохання принесло багато болю і страждання. Емоційна напруга
була такою високою, що зараз, коли вона вже певною мірою пригасла, все ж
залишилася у пам’яті “ як марення, як сон”. Психологічно точно відтворено
зародження любові – вона з’явилася не зразу, а поступово і не
контролювалася розумом.
Кохання уже перейшло свій апогей. Але воно ще живе “тлінно” (“Любові
усміх квітне раз, ще й тлінно” , - П. Тичина). Воно пригасає, навіть зникає
у буднях. Проте щомиті здатне спалахнути. То звична форма його жевріння у
часі. Поезія чудово відтворює цей стан. Лірична героїня готова до розлуки.
В якийсь дуже буденний момент (“Будень”) їй здається, що прощання
відбудеться легко, без болю. Проте це не так, бо саме в момент прощання
ледь жевріюче, пригашене буднями почуття знову спалахне з певною силою, і
тоді відкриється біль утрати, біль одинокого існування без любові, без
Нього.
І як ми будем , як тепер ми будем?
Такі вже рідні і такі чужі.
Звертає на себе увагу виняткова вражальність фрази “І як ми будем, як
тепер ми будем ? ” у якій розпачливість інтонації абсолютно згармонізована
з розпачливістю змісту. Фраза “ такі вже рідні і такі чужі” навдивовижу
точно і ємко виражає почуттєвий стан двох людей, які переживають кохання у
його “тлінній”, згасаючій стадії: вони “вже рідні”, бо любов зріднила їх,
але в той же час , зі згасанням почуття, вони все більше відчувають у своїх
почуттях холод відчуженості. І справді – дивовижна вона майстер слова, Ліна
Костенко.!
Але якби поезія і завершилася цими двома рядками, то ми мали б ще одну,
блискуче зроблену ліричну мініатюру на банальну тему “ любов – прощання”
Банальність ця муляла б, їй не можливо було б приховатися навіть за
філігранною майстерністю Ліни Костенко.
Третя строфа вносить в цю тему нетрадиційний мотив , який знімає
відчуття банальності теми:
Ця казка днів – вона була
недовгою.
Цей світлий сон пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! -
воно лишилось на усе життя.
Поетична розповідь про згасання почуття перетворилася у світлий гімн
любові. Любов, хай навіть така, що приносить біль (а чи можливе справжнє
кохання, яке б не супроводжувалося душевним стражданням?!) – це все одно
“казка днів”,” світлий сон” у житті ліричної героїні. Вона облагороджує
існування людини в цьому світі, стоячи “тихим сяйвом” над її долею.
Якщо ж тексти окремих поезій Ліни Костенко не можна розгорнути в цілісній
історії, то вони вирізняються іншою, не менш привабливою якістю, а саме:
навіюють певний настроєвий смисл, який легко входить у свідомість, як,
буває, входить, і залишається, і починає звучати в тобі прекрасна музична
мелодія. Ось одна з таких ліричних мініатюр, що наділена сильною
сугестивною здатністю:
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити(.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на “ви”.
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
Мініатюра досить складна за своєю поетичною технікою. Елементи пейзажу
навіюють “осінній ” настрій, надають творові відповідної емоційної
тональності. Поезії оповита серпанком таємничості ,якоїсь недомовленості.
Все це притягує до себе, зачаровує, збуджує увагу та почуття. Прекрасною
мелодією звучать такі одверті , такі інтонаційно виразні слова:” Я Вас
люблю, о як я Вас люблю!”
Любов для Ліни Костенко – почуття світле. Недарма поезія, у якій йдеться
про закоханість сiмнадцятирiчної дiвчини, названа "Свiтлим сонетом".
Дівчина сумна, бо на її кохання хлопець не відповідає взаємністю. Так, вiрш
"Свiтлий сонет" присвячений першому в життi сiмнадцятирiчної дiвчини
коханню. Правда, кохання це нещасливе. Але це не страшно, бо:
Це ще не сльози - це квiтуча вишенька,
що на свiтанку струшує росу.
Дiвчина лише вчиться печалi i вiрностi, любовним спогадам в справжньому
коханню. Це не трагедiя, вона лише "зiткнулась з неприємнiстю..."
Анiтрохи не сумно, що дiвчина печальна, бо ця печаль - вісник нового,
справжнього, глибоко кохання. Це велике щастя. Неперевершено Лiна Костенко
оспiвує безсмертне почуття - Любов.
“Світлий сонет” починаємо аналізувати з назви : сонет – бо витонченість
його форми відповідає поважній темі; світлий – бо він про юність ,
найщасливішу, найсвітлішу для кожного пору життя. У чому ж щастя
сімнадцятирічної юнки, яка сумує - ридає над нерозділеним коханням ? Щастя
і печаль водночас . Чи не парадоксальне поєднання? Ні! Вона щаслива, ця
“плакуча вишенька”, бо пережила глибоке духовне очищення: покохавши,
піднялася над власним ego , винищилася в людяності, стала незмірно
багатшою, душевно щедрішою, навчилася дарувати своє тепло іншим. То ж
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Це перший екзамен у її житті. Вона його склала. Згодом, у зрілому віці,
осяє спогад, відчуття, що те далеке минуле залишилося в серці “ і сьогодні,
і завтра, й навік”. Такі міркування будуть містком до розгляду поезії
“Розкажу тобі думку таємну ”. У ній - велика мудрість життя: неприємності
забуваються, а благотворна сила справжньої любові освячує душу назавжди і
не дає їй змаліти, зміліти, замулитися. Цей наголос на всевладності
облагороджу вального впливу кохання відлунює не в одному вірші Ліни
Костенко і щоразу по-новому:
якщо він лицар, - жінка кине квітку
на все життя очима проведе.
“Апологія лицарства”
Ця казка днів ,- вона була недовгою.
Цей світлий сон, - пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею!-
воно лишилось на усе життя.
“ Я дуже тяжко Вами відболіла.”
Акцентуємо увагу на двох останніх рядках поезії “Розкажу тобі думку
таємну”:
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
Так, людська душа має право на свої таємниці, на сокровенне, надійно
відмежоване від суєтності й метушні буденного світу. І про це мають
пам’ятати всі, хто поруч. Найчистіше, найніжніше не терпить чужої
цікавості та навіть зайвого слова:
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не
треба говорити.
У цих рядках - відчуття межі, шляхетний самоконтроль: якщо десь є ті,
кому при поєднанні двох доль заболить без вини, то честь диктує єдино
можливий вихід - відступитися. Навіть тоді, коли з іншого боку зроблено
протилежний вибір. Ще й ще раз вчитуємося в рядки, опромінені великою,
внутрішньою силою.
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було
ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок
єдиний,
коли найбільша
мужність - утекти.
"Ти
дивишся. А я вже - як на трапі"
Я не покличу
щастя не моє.
Луна луни туди не
долітає.
Я думаю про Вас.
Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від
цього вже світає.
"Не знаю, чи побачу Вас, чи ні..."
Лірична героїня вміє зберегти світле своє почуття в найскладніших
ситуаціях і щаслива тим, що в коханні знає ціну найголовнішому -
подарованому ним теплу, яке зігріває душу, пульсуючи десь на дні чистим,
ніжним джерельцем. Захланні і прагматичні люди при вимушеній розлуці з
коханим почувалися б нещасними, обділеними долею, бо вічно налаштовані на
винагороду, і їм не під силу піднятися на висоту, звідки все так чітко
видно:
Краса - і тільки,
трішечки краси,
душі нічого більше
не потрібно.
"Я хочу знати, любиш ти мене"
Чи ще:
Ти Вельзевул. По
душу теж приходив.
А я не віддала її
- й жива.
***
Ти був високий, наче сонце полудня,
і сумнівам
скорочувалась тінь.
Таким лишись. А я
піду у зливи.
Молитись пням... Такі тотальні пні...
Я не люблю
нещасних. Я щаслива.
Моя свобода
завжди при мені.
"Отак пройду крізь
твій великий подив..."
Непоступливість ліричної героїні суттю свого людського "я" не виключає
турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити його від
неусвідомлюваної небезпеки.
Гранична чесність перед собою й Ним - це теж умова, через яку не можна
переступати:
Не жалкуй за мною. Я мічена.
Мене кожне лихо згребе.
***
Мене кличе суворо і трубно
мій обов'язок, мій король.
***
Я в любові -
як в еміграції.
Відпусти мене в рідний край.
"Епілог"
Листи Кохання, адресовані Йому.
Гортаємо сторінку за сторінкою ці листи Кохання, які адресовані Йому
(майже завжди - з великої букви, не стільки Тобі, як Вам) і доходимо до
тих, де панує повна гармонія почуттів, бажань і можливість їх здійснити.
Тоді "шаліє любові тропічна злива - землі і неба шалений шлюб",
І день, і ніч, і мить, і вічність,
і тиша, і
дев'ятий вал –
твоїх очей
магічна ніжність
і губ
розплавлений метал.
"І день, і ніч, і
мить, і вічність..."
Та тiльки невмируще почуття любовi гарантує вiчну тривалiсть життя на
землi. Лiна Костенко оспiвала велике таїнство любовi як могутнє джерело й
оновлення людської душi. Щедрість у даруванні себе обранцеві вражає
невичерпністю і тією ж романтичною шляхетністю:
Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
Або:
Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним!
Глибоко і зворушливо розкривається в цих словах прекрасна правда про
людину: вона безмежна у самовираженні, в даруванні ніжності й доброти, якщо
поряд така ж щира і високодостойна людина, якщо вони - пара.
В інтимній ліриці Ліни Костенко чи не кожний рядок сприймається як окрема
поезія
Отак і постає перед нами на весь зріст образ гордої українки, що має ті
ж ціннісні орієнтації, що і її пращури - герої національно-визвольних
змагань.
І в них було
кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки
хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... - Жорстокий клекіт бою...
"Моя любове! Я перед тобою..."
Як не згадати наші пісні - козацькі, стрілецькі, повстанські, де
"дівчина чорнобривая" могла собі дозволити хіба що сльози за коханим та
хустину в дарунок, але аж ніяк не сміла перечити його від'їзду "в чужу
сторононьку" (в "жорстокий клекіт бою"), знаючи, що це святий обов'язок
захисника вітчизни.
У вірші немає пафосних закликів, заяв чи клятв, є ствердження
невіддільності власної долі від життя свого народу. Про це сказано з такою
внутрішньою переконливістю, яка може залишити байдужим тільки манкурта.
Сама думка про те, що можна зійти з рідного "тополиного шляху", над яким
зависло древньою булавою важке українське сонце, лякає, видається
неприпустимою. Цей мотив послідовно увиразнюється рефреном у майже
молитовному стилі: "Не дай..." Звертання до любові водночас є ніби
звертанням до самої долі, до вищих сил: за тим "Не дай" підсвідоме чується
слово - "Боже!"
Усе це сприяє тому, що поезія "Моя любове! Я перед тобою..."
сприймається як своєрідна, подана поетично самонастанова, життєва програма,
яка до снаги лише аристократам духу.
З перших її рядків віє ніжністю, чаром солодкого передчуття. Нарешті всі
муки вагань позад , і доля подарувала безтурботність блаженних слів. Але
вже наступі рядки гостро дисонують такому настрою:
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не дай мені заплутатися в дрібницях,
Не розміняй на спотички доріг,
Бо кості перевернутися в гробницях
Гірких і гордих прадідів моїх.
Не в її правилах зрікатися своїх поглядів, бо вона має й самоповагу. Або
ж так зухвало: “ Слухай, милий, ти захищайся!”.
Хочеш – не хочеш, а згадаєш грецький міф про войовничих амазонок. Любов
діяльна для неї – це любов-ненависть до всього, що гальмує розвиток
духовності. Мені здається, що в поняття любов поетеса вкладає новий зміст.
Людина часто буває слiпою, пiдносячи дрiб'язкове i скороминуче до рiвня
iдеалу. Найсучаснiша мода i найгучнiша слава - то лише захоплення
швидкоплинне:
Шукайте посмiшку
Джоконди,
Вона нiколи не мине, -
закликає Лiна Костенко. Бо тiльки справжня краса неминуча, лише вона в
усi вiки робить людину людиною.
Щира й цікава інтимна лірика Ліни Костенко. Це своєрідні роздуми –
монологи й діалоги, враження від пережитого. Зрештою, й ніби глибоко
індивідуальне —
Нема кому сказать: -
Кохаю.
Нема кому сказать: -
Прийди.
Сама усіх я обминаю
або заплутую сліди;
чи й таке:
Моє серце, мабуть, болітиме,
як не стрінемось ми в житті.
Я привітами-самоцвітами
зупинила б тебе в путі...
Такі мінорні мотиви тиражувалися в доволі великій кількості — хоча саме
Ліні Костенко в майбутньому критика старанно й запопадливо ставитиме на
карб почуття надмірного суму й смутку та брак бадьоро-оптимістичного
настрою.
Напевне, декларація, яка зовсім не чужа й не рідкісна гостя в ранній
поезії Ліни Костенко, співіснувала досить мирно зі стихією її ліричних
одкровень та відкриттів. Як правило, «проповідь» поетеси відгранювалася в
афористично гнучку думку, що в той же час була «силою» — мораллю поетичної
медитації.
Є для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було,—
Кінцівка пронизливого в своїй зболеності вірша «В дні, прожиті печально і
просто...», де особистісне виривається за рамки лише внутрішньо значимого
для поета і став розлогим, захоплює в коло свого магічного впливу кожного
читача, незалежно від його індивідуального досвіду.
Кохання - поза межами повторного, звичайного:
Любов неповторна
моя валторна...
Ти прийдеш знов. Ми будемо на "ви".
Чи ж неповторне можна повторити?
Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни
Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних
понять, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення, уява,
магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, пам'ять. Шматочок реальної
дійсності опосередковується цими абстракціями таким чином, що вислів
сприймається у двох вимірах: реальному й поетичному - з акцентуванням
останнього звичайно ж. Можна сказати "я не скажу "коханий", але у Ліни
Костенко - "Я не скажу і в пам'яті "коханий"; або "ти любиш мене"
Висновки
Лірична героїня любовної лірики Ліни Костенко – не еман сипанка кінця
двадцятого віку. Вона – немовби з минулого сторіччя. До коханого
звертається на Ви, як Анна Ахматова і Марина Цвєтаєва. Для неї любов –
явище духовно піднесене. Це не старомодність, не занудство, а глибоке
розуміння святості почуття. Вона – поет від Бога. Людина, якій дано глибоко
почувати і точно все розуміти . Вона знає краще за інших, що таке любов, і
тому не терпить приниження цього почуття. Одна із симпатичніших героїнь
історичного роману “Маруся Чурай ” Ящика Балаклійська Кошова не витримала,
зірвалась у розмову:
- Любов – це, люди, діло неосудне.
По всі віки. Вовік віков. Амінь.
Навiть кохання, потьмарене зрадою, невмируще, як пам'ять про найвищий злет
душi. Це велике почуття запалило в серцi Марусi Чурай нетлiнний вогонь
творчостi. У зображення головної героїнi iсторичного роману Лiна Костенко
майстерно переплiтає особисте, нацiональне й загальнолюдське. Поетеса
протиставляє високу духовнiсть мiщанськiй ситостi, яка губить душу людини.
Маруся увiчнила своє кохання в пiснях. I тепер вони мандрують вiд поколiння
до поколiння, непiдвладнi старiнню i смертi, бо пiсня - то безцiнний скарб
людського духу у романi "Маруся Чурай"
“Воно як маєш серце не з льодини, розп'яття - доля кожної людини" -
свята істина. Ліну Костенко характеризує енергійне простування проти
течії, право на збереження власної індивідуальності у творчості під тиском
ідеологічної машини, уміння брати з великої європейської традиції
найцінніші вартощі без епігонства. Неповторність Ліни Костенко радше
духовна, ніж формальна, вона визначає її спосіб існування в сучасній
літературі - сприйняття традиції і водночас наявність індивідуальних рис
поетеси, яка ніколи не ступала стоптаними стежками і вперто прагнула до
вироблення власного, притаманного тільки їй стилю. Її називають "царицею
поезiї в Українi". Щира й безкомпромiсна, вона нiколи не продавала свого
таланту, вiдстоюючи чеснiсть i високу художнiсть поетичного слова.. А потiм
було багаторiчне мовчання - важка "нiмота слiв", напружене протистояння
"невидимому страшному монстру", що намагався обламати вiльнi крила її
поезiї. I хоч вiршi поетеси заборонялись, вони все одно знаходили шлях до
серця читача. У теперiшньому духовному вiдродженнi української нацiї є
вагомий внесок i Лiни Костенко. Поетеса намагається осмислити й донести до
читача невмирущi скарби людського духу.
Література
1. Українська література ХХ сторіччя: Навчальний посібник для вчителів та
учнів 10-11 класів середніх шкіл. – К.: Український письменник, 1993
2. . Брюховецький В.С. Ліна Костенко. – К.: Дніпро, 1990.
3. Журнал Дивослово. 2000 .3.
4. Українське слово.Хрестоматія української літератури та літературної
критики ХХ ст.Книга третя.-.К.:Рось,1994.
5. Дніпрова хвиля: Хрестоматія творів, нововведених до шкільних програм.- 2-
ге вид., перероб. І доп. – К.:Освіта,1993.
6. Газета Українська мова та література 2000.№11.
7. Газета Українська мова та література 1997.№48.
( Дереворит – техніка гравюри на дошці з дерева, розрізаного впоперек
шарів.
Реферат на тему: Любовная лирика
Министерство образования Республики Беларусь.
Беловежская средняя школа.
Реферат
На тему: «Любовная лирика»
по предмету Мировая Художественная Культура
Выполнила: ученица 11 «А» класса
Бычкова Анна Владимировна.
2004 г.
Содержание
Введение 2
Глава первая. Любовная лирика поэтов-классицистов. 10
Глава вторая. Развитие темы любви в творчестве
поэтов-сентименталистов. 32
Заключение. 44
Список использованной литературы. 46
Введение.
Любовная лирика как разновидность письменной литературы появилась в России
в 18 веке. Конечно же, в русском фольклоре существовала любовная песня. Но
древнерусская литература не включала земную, чувственную любовь в круг
своих тем. И в древнерусской литературе не обнаруживается мощной традиции,
связанной с культом земной, чувственной любви.
Любовная западноевропейская культура уходит своими корнями еще в
античность. Одним из первых философов, развивавших эту тему, был
древнегреческий философ Платон. В своих диалогах, таких, как «Федр», «Пир»,
Платон разрабатывает свою теорию любви. Любовь, по Платону, имеет два
начала, которые находятся в человеке одновременно. Первое из них, влечение
к удовольствиям, — это явление безнравственное, а второе. стремление к
возвышенному, — это та самая возвышенная любовь, которой Платон более всего
восхищается. Любовь в произведениях Платона — это явление идеальное,
которое делает любящего человека гениальным, так как без конца он открывает
в любимом человеке то, что скрыто от других, нелюбящих.
Итак, следуя Платону, можно сделать вывод, что чувство любви — это чувство
идеальное, которым человек наделяется свыше, с помощью бога Эрота. Бог
любви в диалогах Платона предстает вечным стремлением к красоте, благу, а
любовь — это всегда любовь к благу и бессмертию, проявление бессмертия в
смертном существе. Античность оставила нам большое количество произведений
о любви.
Ярче всего любовь отражена в любовной античной лирике. Одним из самых
пленительных и неповторимых поэтов была древнегреческая поэтесса Сапфо,
строчки ее стихотворений через тысячи лет поражают своей искренностью:
Конница — одним, а другим — пехота,
Стройных кораблей вереницы — третьим...
А по мне — на черной земле всех краше
Только любимый.
Нельзя не упомянуть и известнейшего поэта Древнего Рима Катулла, о нем
обычно говорят как о певце любви, а Катулл и Лесбия сделались такой же
легендой мировой литературы, как Петрарка и Лаура, Данте и Беатриче.
Будем, Лесбия, жить, любя друг друга.
В эпоху Средневековья философия любви приобретала теологическую окраску,
философы и писатели рассуждали о божественной любви, о любви к Богу. Но,
начиная с 13 века, провансальская литература наравне с идеей любви к Богу
выдвигает идеал светской любви, ставший основной темой куртуазной поэзии
трубадуров, которые создавали образ Прекрасной Дамы и культивировали
чувство любви и поклонение ей.
Но провансальская поэзия во многом была поэзией устойчивых поэтических
форм, а не чувства, она во многом была шаблонна. Произведения
провансальской лирики, как отмечает В.Ф. Шишмарев, в большинстве случаев
были схематичны, стихотворение звучало как «светский комплимент, ложь
которого не оставалась тайной ни для получавшего, ни для произносившего
его, комплимент, автор которого мечтал только о красивом платье и тому
подобных доказательствах признания его угодным» Но эти стихотворения
становились этическим, даже религиозным кодексом, который в дальнейшем
приходил в столкновение даже с христианской моралью. И, несмотря на
шаблонность поэзии, поэт непременно должен быть искренне и самозабвенно
влюбленным: лишь неподдельное чувство дает ему право и на внимание Дамы, и
на само творчество. Идеал любви трубадуров — это служение своей госпоже.
Любовные отношения трактовались только как вассальные, ибо они были типичны
для Средневековья: Дама являлась госпожой, синьором. Важнейшими качествами
для вассала считались терпение и молчание. Любовь являлась тайной, которую
следует оберегать всеми средствами от завистников и подлых людей, строящих
козни любовникам. Около молчания и терпения, центральных мотивов,
группируются другие, дополняющие картину: влюбленный должен благоговеть
перед своей дамой, должен быть верен ей, лоялен, куртуазен, должен
подавлять в себе вспышки гордости.
Таким был слуга любви на заре культа дамы, любовь для него была лишь
таинственной силой, которая играет человеком, как былинкой.
При дальнейшем развитии куртуазной провансальской поэзии появляется мотив
награды и признания со стороны дамы, и в центре внимания оказывается сама
любовь. Старая оценка любви как силы не забыта, но эта сила является уже
положительной, созидающей.
Любовь для трубадуров становится самоцелью, она совпадает со службой даме-
идеалу. Она характеризуется как объект поклонения высшего порядка. Любовь
становится страданием по отношению к недоступному.
Любовь оказывает облагораживающее влияние, является просветлением души. И
хотя главными качествами являются внешние качества любящего, указания на
внутреннее совершенствование становится теперь все более и более
определенными. Истинный любовник должен быть сознательно выше жизни,
подняться над нею. Истинному любовнику материальное богатство
представляется отрицательной величиной. Вассал — поклонник Прекрасной Дамы
— становится более человечным, любовь начинает отходить от куртуазного
идеала к общеэтическим категориям. Если ранее считалась важной внешняя
сторона службы, то теперь законодатели любви говорят о моральном
благоустройстве любящей души.
Средневековая любовная лирика могла быть неискренней, однообразной и
элементарной, но она уже пробудила стремление к анализу сердечных движений,
в этом ее исторический смысл. Кроме того, рядом с кодексом морали,
освященным церковью, появляется теперь новый, освященный куртуазной
поэзией. Но небо и земля куртуазной поэзии оказались в положении не
примирившихся. Любовь принималась в лирике только «святая», освященная
Богом: к жене; к девушке, которая станет в будущем женой; к идеальной
женщине, то есть к Прекрасной Даме. Эта так называемая «святая» любовь вела
к тому, что человек любящий начинал поклоняться совершеннейшей даме, какую
когда-либо знало человечество, Деве Марии. Это происходило из-за того, что
Прекрасная Дама Средневековья была всего лишь светлым пятном
идеализированных чувств, а Дева Мария обладала конкретными чертами
личности, за которые ее можно было боготворить. Любовь в этом случае
превращалась в мистический экстаз, поднимавший любящего выше жизни.
Прекрасная Дама перестает при этом быть феодальным синьором, превращаясь в
существо высшего порядка.
Как замечал Й. Хейзинга, «ни в какую иную эпоху идеал светской культуры не
был столь сплавлен с идеальной любовью к женщине, как в период с 12 по 15
век. Системой куртуазных понятий были заключены в строгие рамки все
христианские добродетели, общественная нравственность, все
совершенствование форм жизненного уклада. Эротическое жизневосприятие, будь
то в традиционной, чисто куртуазной форме, будь то в воплощении «Романа о
Розе», можно поставить в один ряд с современной ему схоластикой. И то и
другое выражало величайшую попытку средневекового духа все в жизни охватить
под общим углом зрения».
«Роман о Розе» придал всей средневековой эротической культуре форму столь
красочную, столь изощренную, столь богатую, «что сделался поистине
сокровищем, почитавшимся как мирская литургия, учение и легенда». У «Романа
о Розе» было два автора, и именно это придает ему такую двойственность.
Гийом де Лоррис, первый из двух поэтов, придерживался еще старого
куртуазного идеала. Но его наивный, светлый идеализм затеняется
всеотрицанием Жана де Мёна, автора второй части «Романа о Розе».
Персонажи «Романа о Розе»: Привет, Сладостный Взор, Обманчивость,
Злоязычие, Опасение, Стыдливость, Страх — стоят в одном ряду с чисто
средневековыми изображениями добродетелей и пороков в человеческом облике:
«Роман о Розе» аллегоричен по своей сути.
Теоретически любовь в «Романе о Розе» во многом оставалась преисполненной
куртуазности и благородства, но идеал любви не является уже этическим
идеалом, он приобретает аристократические черты: это такие добродетели, как
беззаботность, умение наслаждаться, веселый нрав, любовь, красота,
богатство, щедрость, вольность, куртуазность. Добродетели здесь являются не
важными качествами влюбленного, а средствами для покорения добродетели.
Тот же идеал средневековой любви мы встречаем и в таком жанре куртуазной
литературы, как куртуазный рыцарский роман (например, роман о Тристане и
Изольде).
Культ любви, ее воплощение в литературе не были простой игрой. Куртуазная
поэзия серьезно пыталась утвердить нравственное значение светской
психологии, она «ориентировалась скорее на этику, чем на эстетику,
воспевала не чувственность, а моральные коллизии, не наслаждение, а
неудовлетворенность».
И именно «любовь стала полем, на котором можно выращивать всевозможные
эстетические и нравственные совершенства».
В Италии в эпоху Возрождения возникает совершенно новое, в отличие от
куртуазного, понимание любви. Дуализму средневекового мышления и иерархии
ценностей христианской этики противостоял пантеизм, растворение любви как
идеального и духовного начала, во всей деятельности человека, в природе и
даже в космосе. Особенно ярко этот идеал представлен в творчестве поэтов
«сладостного нового стиля».
Представитель « dolche stil nuovo», Гвидо Гвиницелли, переносит центр
тяжести с дамы на сердце возлюбленного. Любовь в лирике Гвиницелли
рождается только в благородном сердце, потому что она является высшим
проявлением духовного богатства человека. В его творчестве происходит
своеобразное примирение любви земной и любви небесной: возникает так
называемая ангелизация дамы, когда любовь к прекрасной женщине может при
всем своем земном характере быть возвышенно благородной и устремленной к
высшим духовным ценностям.
Другой поэт «сладостного нового стиля», Гвидо Кавальканти, настаивал на
земном характере любви, даже порожденной лицезрением ангелоподобного
создания. Любовь в стихах Кавальканти — это игралище сильных страстей, но и
высшее проявление человечности человека, символ его радостно-мучительной
внутренней жизни.
Но итальянская поэзия того времени полностью не отказалась от куртуазных
идеалов. Влияние их мы находим в произведениях Данте, который создали идеал
неразделенной любви, воплощенный в образе Беатриче, который является ярким
примером ангелизации Прекрасной Дамы.
Влюбленность как что-то неизменное и постоянное характерна для Петрарки,
который вдохновенно воспевал Лауру, образ которой символизировал собой всю
прелесть мира. Но у Петрарки, в отличие от куртуазной поэзии позднего
средневековья, поэтическая и жизненная позиции сливаются, любовь
превращается из условного поэтического приема в принцип самой жизни и
чувства.
Любовь ренессансные авторы понимали не только как универсальную космическую
силу, но и как естественную человеческую любовь и связанные с нею чувства.
Ренессансное понимание любви оказало огромное влияние на художественные
последующие эпохи. Именно поэтому оно является одной из важнейших традиций
европейской культуры.
В отличие от средневековой европейской литературы, в которой был и
куртуазный «Роман о Розе», песни трубадуров, в которой существовал культ
Прекрасной Дамы, в древнерусской литературе отсутствовала куртуазная
лирика, куртуазный рыцарский роман, не существовало культа поклонения
идеальной женщине.
Древнерусская литература считала возможным включать в свой художественный
мир только темы, действительно достойные ее пера. Индивидуальные чувства
слишком мелки и преходящи, чтобы древнерусские авторы посчитали возможным
упоминать о них в произведениях художественной литературы. А когда писатели
Древней Руси все-таки описывали внутренние переживания человека, то их
взгляд был направлен отнюдь не на куртуазность, а на такие чувства, как
супружеская любовь и верность. Достаточно вспомнить рукописную «Повесть о
Петре и Февронии», в которой супружеская любовь не исчезает и после смерти
героев: «Но на другой день утром увидели, что отдельные их гробницы пусты,
а святые тела князя и княгини покоятся в той общей гробнице, которую они
велели сделать для себя перед смертью».
Можно упомянуть и плач Ярославны в поэме «Слово о полку Игореве», ярчайший
пример супружеской любви и верности: «На Дунае Ярославнин голос слышится,
одинокою кукушкой рано по утру кличет: «Полечу, — говорит, — кукушкою по
Дунаю, омочу шелковый рукав в Каяле-реке, оботру князю кровавые его раны на
могучем его теле».
О супружеской любви и верности, а также наставлениях о жизни в семье
говорит и литературный памятник Древней Руси «Домострой», относящийся к 16
веку. Цитата из этого памятника красноречиво говорит о том идеале любви,
который сложился в средневековом русском обществе и, соответственно, в
древнерусской литературе: «Доброю женою блажен и муж, и число его жизни
удвоится — добрая жена радует мужа своего и наполнит миром лета его;
хорошая жена — благая награда тем, кто боится Бога, ибо жена делает мужа
своего добродетельней: во-первых, исполнив божью заповедь, благословлена
Богом, а во-вторых, хвалят ее и люди».
Эту же традицию продолжает и Карион Истомин со своим произведением,
написанным по случаю бракосочетания Петра Первого и Евдокии Лопухиной,
«Книга любви знак в честен брак», в которой самое важное — это любовь
супружеская:
И наш ныне царь браку причастися,
здравствуй, государь, в любви просветися,
С царицею ти на лета премнога,
чада чад зрети желаю от бога.
Литература Древней Руси, в отличие от западноевропейской, никогда не
воспевала радостей любви, наслаждений любви.
18 век открыл дорогу любовной лирике. Реформы Петра Первого сближали
русскую культуру с культурой Запада. Они привели к постепенному отказу от
традиций Домостроя. Теперь женщина не только имела право больше не быть
домашней затворницей, но даже обязана была посещать ассамблеи, балы,
маскарады и так далее. Важным фактором внедрения европейской культуры также
было использование в высшем обществе иностранных языков (например,
французского) для общения.
Появившиеся же к тому времени переводные произведения сильно повлияли на
развитие русской литературы. К числу первых переводных произведений
принадлежит роман Поля Тальмана, переведенный в 1730 году русским поэтом и
переводчиком Василием Кирилловичем Тредиаковским. Стихотворные вставки из
этого романа — наверное, первые классицистические произведения о любви на
российской почве. Они и послужили началом к развитию русской любовной
лирики. Цель данной работы — рассмотреть, как развивалась русская любовная
лирика на протяжении 18 века. Мы обратимся к творчеству поэтов-
классицистов, таких, как М.В. Ломоносов, А.П. Сумароков, Г.Р. Державин, их
творчество будет рассмотрено в первой главе этой работы. Вторая же глава
посвящена поэзии сентименталистов, среди них такие, как М.Н. Муравьев, И.И.
Дмитриев, Н.М. Карамзин, Ю.А. Нелединский-Мелецкий. На протяжении всей
работы мы будем рассматривать, как изменялось понятие о любви и на сколько
это повлияло на развитие русской любовной лирики.
Российская литература усваивала не только произведения переводной
литературы, перенимались также творческие приемы классицизма: осваивались
новые жанровые формы (оды, элегии, эклоги, пасторали), четко разделявшиеся
на «высокие» и «низкие», использовались мифологические мотивы, применялись
греческие имена, аллегорические сравнения. Все эти приемы позволяли
классицизму с его возвышенными нравственными идеалами и организованностью
логических, ясных и гармоничных образов проявится на российской почве.
В 1780-90-е годы на смену классицизму приходит новое литературное
направление — сентиментализм. Сентиментализм (в сравнении с классицизмом)
более внимателен к конкретному человеку, его индивидуальным, «домашним»,
чувствам.
Развитие русской любовной лирики происходило поэтапно, и от этапа к этапу
внедрялись в литературу личные переживания конкретного человека,
автобиографические подробности и внутренний мир автора.
Глава первая.
Любовная лирика поэтов-классицистов.
В первой четверти 18 века постепенно складывается разнообразный репертуар
лирической песни, который создавался под влиянием новых форм быта,
внесенных в старомосковский уклад жизни Петровскими реформами. Для песен
того времени характерна пестрота стилей, смешение различных по
происхождению оборотов и понятий, как например:
Красный цветочек, роза благовонна!
Для чего ты к моей любви несклонна?
Магнит дражайший! К себе привлекаешь —
Доткнуться сладких уст не допущаешь?
Фортуна злая, як моя драгая,
Любишь не внимая, разум отнимая,
Но даждь мне свою белейшую руку,
Коснися персей — узришь мою муку.
В записях 1720-1730-х годов встречаются любовные песни с античным
мифологическим антуражем. В них встречаются такие мифологические персонажи,
как Венера, Нептун, а особенно часто встречается имя Купидона. А в 1730-м
году появляются песни В. К. Тредиаковского, напечатанные в составе
переведенного им романа П. Тальмана «Езда в остров Любви» и в приложении к
этому роману. Именно в стихотворениях Тредиаковского впервые печатно
узаконена мифологическая образность для любовной песни, и именно он первым
напечатал свои любовные песни, чем вызвал негодование приверженцев старины.
Любовные песни Тредиаковского — это важный этап в развитии русской лирики
18 века. Т.Н. Ливанова так отзывается о песенном аспекте творчества
Тредиаковского: «В 1725 году он сочинил песенку «Весна катит, зиму валит»,
которая сразу приобрела очень большую популярность и долго встречалась в
сборниках кантов с несложной музыкой песенно-танцевального характера. Над
этой наивной песенкой немало потешались потом читатели, начиная с
Ломоносова. Однако, если сравнить ее не столько с последующим ярким
расцветом русской лирической поэзии, как с более ранней «виршевой» лирикой,
— песенка Тредиаковского покажется изящным и легким образцом новой поэзии».
Далее исследовательница говорит о стихах Тредиаковского из романа «Езда в
остров Любви», что «почти все они стали русскими кантами и вошли в
рукописные сборники, будучи записаны вместе с музыкой». Исходя из
вышесказанного, можно заключить, что русская литературная песня — любовная
песня! — была создана Тредиаковским. Переведенная им книга Поля Тальмана
содержала около сотни стихотворений и стихотворных отрывков, как в тексте
романа, так и в особом приложении, названном «Стихи на разные случаи».
В предисловии «К читателю» Тредиаковский предупреждал, что «сия книга есть
сладкая любви», «книга мирская». Он тем самым подчеркивал ее светский,
нерелигиозный характер и новизну ее содержания. До «Езды в остров Любви»
русская печатная литература не знала подобных произведений. «Ассамблеи,
новые формы быта развивали в молодых людях новое понимание любви не как
греховного чувства, а как высокого, нежного переживания душевной
преданности любимой. Впервые на Руси появляются галантные, изящные
кавалеры, тонко ухаживающие за дамой».
И все то новое, привнесенное Петровской эпохой в нравы, в общественную
жизнь и особенно в понимание любви, впервые с таким искусством было
выражено в переведенном Тредиаковским романе Поля Тальмана в прозе и
стихах.
Тредиаковский выбрал книгу Тальмана для сообщения русскому читателю «не
только форм и формул любовной речи и нежных разговоров, но и для внушения
ему очень определенной концепции любви». Поэт использовал аллегорический
роман Поля Тальмана, но был свободен в своем переводе. Существенные
изменения касаются трактовки любви и любовных отношений. Тредиаковский
полностью отказывается от аллегорической образности Тальмана: для него
любовь — это конкретное чувство, действительно существующее в жизни, а не
отвлеченная аллегория, воплощенная в символах. Отвлеченные обороты Тальмана
в описаниях женской красоты Тредиаковский заменяет конкретными чертами и
деталями.
Но более всего изменяет Тредиаковский стихи Тальмана, которые включают
описание любовных отношений. Вместо отвлеченных оборотов своего подлинника
поэт использует конкретные образы и эротические ситуации. Так,
Тредиаковский совершенно изменил сцену, когда Тирсис застал Аминту в замке
Прямыя Роскоши с одним из своих свояков:
Там сей любовник, могл ей который угодить,
Счастию небо чиня все зависно,
В жаре любовном целовал ю присно,
А неверно ему все попускала чинить.
И далее Тредиаковский дает еще более конкретное описание происходящего:
Руки ей давил, щупал ей все тело...
Тредиаковский, развивая свое понимание любви, продолжает развивать его и в
стихотворении, в котором описывается сон. В нем Тирсис видит себя с
Аминтой, умирающей у него в объятиях, но возвращенной к жизни Смертью,
которую растрогала ее красота. В третьей строфе Тирсис пробуждается и
понимает, что все это приснилось.
В строфах этого стихотворения Тредиаковский утверждает победу любви и
красоты даже над Смертью и поразительную легкость этой победы:
Виделось мне, как бы тая
В моих прекрасная дева
Умре руках, вся нагая,
Не чтя ни шала зева.
Но смерть, как гибель напрасну
Видя, ту в мир возвратила
В тысячу раз паче красну;
А за плач меня журила.
В последующих стихах Тредиаковский все более отходит от отвлеченного смысла
оригинала и обращается к конкретному описанию любовной сцены:
Я видел, что ясны очи
Ее на меня глядели,
Хотя и в темноту ночи,
И нимало не смертвели.
Далее Тредиаковский вводит прямое обращение Тирсиса к Аминте, которое еще
более отходит от отвлеченного описания и приближается к еще более
конкретному описанию сцены любви:
«Ах! — вскричал я велегласно,
Схвативши ее рукою, —
Как бы то наяву власно,
Вас бы, Мила, косою
Ссечь жестока смерть дерзнула!
Ох и мне бы не смиловать,
Коли б вечно вы уснула!»
Потом я стал ту обнимать.
Метафору любви-смерти, изящно выраженную у Тальмана, Тредиаковский заменил
настоящей, а не метафорической смертью, так же, как в первой строфе словом
«нагая» он подчеркивает смысл происходящего во сне.
Во второй же части романа развивается новая, по сравнению с первой, точка
зрения на любовь вообще — как на смысл и основу жизни, как на ее главное
содержание и наполнение. Тирсис, истомленный разлукой с Аминтой, находит
утешение, воспевая любовь: «А сердце мое, привыкшее всегда к любви, не
зная, куда девать несколько еще горячия моя страсти, которая мне осталась
по разлучении с Аминтой, и оно не могло ни по какой мере привыкнуть к так
леностной жизни, какова была оная, которую я препровождал в
беспристрастности. Тогда я, к увеселению моему изложив следующую двустишную
песенку, пел оную на всякий день один с собой:
Без любви и без страсти
Все дни суть неприятны.
Воздыхать надо, чтоб сласти
Любовны были знатны.
Чем день всякий провождать,
Ежели без любви жить?
Буде престать угождать,
То что ж надлежит чинить?»
Понятием «страсть» Тредиаковский переводит такие понятия, как «нежность» и
«желание» у Поля Тальмана.
Но еще шире, чем в переводе и переработке стихов Тальмана, концепция любви
Тредиаковского показана в его оригинальных песнях, напечатанных в
приложении к «Езде в остров Любви», в «Стихах на разные случаи». В
«Прошении любви» говорится о всеобщей власти этого чувства:
Покинь, Купидо, стрелы:
Уже мы все не целы,
Но сладко уязвлены
Любовною стрелою
Твоею золотою;
Все любви покорены.
В этих строках Тредиаковский передает всевластие любви и любовного чувства
с помощью образа стрелы Купидона. Через все стихотворение проходит тема
сладостной муки и мучительного счастья любви:
Любовь всем нам не скучит,
Хоть нас тая и мучит.
Ах! Сей огнь сладко пышет.
Но как бы ни мучительна была любовь, все равно какая-то сила заставляет
людей искать любви и ждать ее:
... Мы любовь сами ищем.
Ту ища, не устали,
А сласть ее познали,
Вскачь и пеши к той рыщем.
Тема всевластия любви и любовной страсти разрабатывается также и в «Стихах
о силе любви»:
Можно сказать всякому смело,
Что любовь есть велико дело.
Быть всеми и везде сильну,
А казаться всем умильну —
Кому бы случилось?
В любви совершилось.
Далее содержится утверждение, что и самые могущественные и суровые боги
покорились любви, и она правит миром:
Что больше? Та царит царями,
Старых чинит та ж молодцами,
Любовь правит всеми гражданы.
Ту чтят везде и поселяны,
Та всчиняет брани,
Налагает дани.
Мы встречаем у Тредиаковского утверждение, что любовь может быть сильней
религиозного чувства, хоть это может показаться странным и дерзким. Строка
«Не убежит той в монастырях» утверждает то, что в художественном мире
Тредиаковского и монастырские обеты не имеют силы перед властью любовного
чувства:
Все ей угождают,
Все любви желают.
Стихотворения и песенки о силе любви в приложении к переводному роману Поля
Тальмана являются итоговым обобщением всех тех тем, которые развиваются в
прозе и стихах романа «Езда в остров Любви», то есть подробной разработкой
всех оттенков и перипетий любовных отношений.
Во второй части «Езды в остров Любви» Тирсис великолепно себя чувствует,
когда ведет двойную любовную интригу с Ирисой и Сильвией. Преимущество
такого времяпрепровождения любовников выражено и в стихах, которые во
многом перекликаются со стихами из приложения. Глазолюбность (Коварство)
говорит Тирсису:
Перестань противляться сугубому жару:
Две девы в твом сердце вместятся без свару,
Ибо ежель без любви нельзя быть счастливу,
То кто залюбит больше,
Тот счастлив есть надольше.
Люби Сильвию красну, Ирису учтиву,
И еще мало двух, быть надо коли живу.
И потом Глазолюбность обнадеживает Тирсиса:
Часов во дни довольно
От той с другой быть вольно.
Удоволив другую, доволь и вторую,
А хотя и десяток, немного сказую!
Тредиаковский твердо стоял на позициях земной любви, хотя его обвиняли в
нечестии, атеистичности, в деизме, атеизме, наконец, во всякого рода ереси.
Как бы в ответ своим критикам, Тредиаковский говорит в песне:
Худо тому жити,
Кто хулит любовь:
Век ему тужити,
Утирая бровь.
Проходят печальны
Все дни его здесь,
Да и не похвально
Обходится весь.
Чувствия не зная,
Кажется свиреп,
А и рассуждая,
Рассужденьем слеп.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Утешает сильно
Всякую печаль,
Сам смотрит умильно,
Отгонит весь жаль.
Стати и прекрасы
Все в его руках,
Мусикийски гласы
И танцы в ногах.
Разные потехи —
Также забав род,
Веселые смехи —
Его все то плод.
Ты, юность прекрасна,
Сим употребляй.
Везде повсечасно
В любви пребывай.
Варварству прилично
Любовь презирать,
Младым будь обычно
Его все играть.
В этой песне и в других, более ранних стихах Тредиаковского излагается
осознанное отношение к любви как основе жизни, источнику радости и счастья,
любви, воспринимаемой как вечный праздник, как пир молодости и веселья.
Эта же мысль прослеживается и в песне Тредиаковского «Без любви и без
страсти...»:
Ох, коль жизнь есть несносна,
Кто страсти не имеет!
А душа, к любви косна,
Без потех вся стареет.
Судя по стихам Тредиаковского, можно прийти к такому выводу, что для него
без любви нет ни молодости, ни радости, если это чувство отсутствует в
жизни, то для чего же нужна жизнь:
Чем день всякий провождать,
Ежели без любви жить?
Буде престать угождать,
То что ж надлежит чинить?
В своей «Элегии» Тредиаковский рассуждает о любви как о всепоглощающем
чувстве:
Безнадеждие, мятеж, горесть и печали,
И несносная тоска ввек на мя напали.
Это чувство забирает человека всего целиком, и от него невозможно
освободиться:
Мысли, зря смущенный ум, сами все мятутся,
Не велишь хотя слезам, самовольно льются,
Вдруг безмолвствую, и вдруг со стоном воздыхаю,
Сам не вом, чего желать и чего желаю.
И даже за порогом смерти любовь не оставляет:
И молчу я, и горю, и стражду невольно,
А не может никогда сердце быть довольно:
Илидара ввек хладна ныне пребывает!
Нагла жара моего та не ощущает.
Освободить от любви может только тот, кто послал эту любовь человеку — бог
любви Купидон:
О, изволь от страсти к ней мя избавить!
Ту из сердца вынять всю, в мыслях же оставить.
К середине 18 века появилась потребность в создании поэтического языка в
пределах среднего стиля, более близкого к разговорной речи, но обладающего
эстетической значимостью, «нежностью». И именно Тредиаковский начал реформу
стихосложения.
Тредиаковский также использует традиции анакреонтики, создавая образ
возлюбленной — похитительницы сердца:
Мысли, где сердце, не знают
Не ты ль, Аминта, то скрала?
Но в творчестве Тредиаковского присутствует и играет важную роль другая
любовь — любовь к Родине, о чем он и говорит в своем стихотворении «Строфы
похвальные России, сочиненные в Париже 1728 года»:
Россия-мать! Любезный свет!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Мне мало сто гласов иметь,
Ни тысячею не воспеть.
В этом отношении особенно интересны его патриотические «Стихи похвальные
России», тогда же положенные на музыку и широко распространившиеся в
рукописи. Эти стихи были очень популярны, потому что в них звучит
неподдельное чувство любви к родине:
Начну на флейте стихи печальны,
Зря на Россию чрез страны дальны,
Россия-мати! Свет мой любезный!
О благородстве твоем высоком
Кто бы не ведал в свете широком!
Образы любви, возникающие в поэзии Тредиаковского («горячей страсти
любовь», «первой любви долгое коварство», «богини любве сладость», «сладку
огня... наглость») оказали влияние на всю последующую за ним русскую
любовную лирику.
Но в лирике Тредиаковского большую роль играет форма, а не содержание. Это
еще не личное переживание, а, скорее, то, что привнесено автором извне, из
сферы мыслимого. Тредиаковский воспринял все то внешнее, что присуще
классицизму, весь его антураж: жанры, образы и так далее.
Тредиаковский воспринял такой жанр классицизма, как песня. «Канты
Тредиаковского занимают центральное место в рукописных песенниках 1730-50-х
годов, а его опыт оказал сильнейшее влияние на других безымянных авторов,
усвоивших в песенном творчестве реформу русского поэта. Именно в области
песнетворчества Тредиаковский, этот неудачник, не понятый многими
современниками, ставший предметом насмешек последующих поэтов и критиков,
приобрел завидную популярность». Тредиаковский ввел в русскую поэзию такие
образы, как образ любви-страсти, страсти сладостно мучительной, иногда
смертельной, эта страсть всегда привносится извне, чаще всего с помощью
стрел Купидона:
Стрел к любви уж не надо:
Воля всех любить рада.
Ах, любовь дорогая!
Любовь язвит едину,
Другой ранен грезину.
Буди ненависть злая
После В. К. Тредиаковского появляется целая плеяда талантливейших поэтов,
которые продолжали разработку поэтического языка и новых форм лирики.
Одним из поэтов — младших современников В. К. Тредиаковского — был
гениальный русский ученый и поэт М. В. Ломоносов.
В «Письме о правилах русского стихотворства» М. В. Ломоносов изложил
принципы, завершавшие реформу русского стихосложения, начатую
Тредиаковским. Он также разрабатывал вопросы поэтического языка и стиля,
указал на практическую необходимость выделения трех главных штилей:
«высокого», наиболее насыщенного элементами старинной книжности,
«среднего», составлявшегося из «речений больше в российском языке
употребительных», и «низкого», куда принимаются слова и выражения, которых
вовсе нет в церковнославянском языке, а также допускаются «простонародные
низкие слова».
Главнейшие особенности поэтического стиля М. В. Ломоносова, такие, как
торжественный тон, яркие метафоры и сравнения, четкий ритм, символы и
аллегории, — все это убедительно доказывает то, что Ломоносова всегда
интересовали монументальные, величественные картины жизни. Он запечатлевал
в своем творчестве только то, что , по его мнению, о | |
