|
Реферат: Жириновский Владимир Вольфович (Политология)
Жириновский Владимир Вольфович.
Жириновский родился 25 апреля 1946 г. в один день с Кромвелем в г.
Алма-Ата в многодетной семье, шестой ребенок.
Свою первую самостоятельную акцию Владимир Вольфович описывает так:
"25 апреля 1946 г. в 11 часов я хотел выйти в этот мир. Позвонили в
"скорую" - она не приехала. Побежали за пенсионеркой-акушеркой: она не
пришла. И я сам вышел. Сам!!!"
В тот же год отец Владимира - Вольф Андреевич, юрист, - умер, мать -
Александра Павловна, домохозяйка, - вынуждена была пойти на работу в
зооветеринарный институт. Александра Павловна родом из Саранского уезда
Пензенской губернии, как и ее роители. О родителях отца он говорит
следующее: "Бабушка и дед, погибшие еще в войну были русскими. Но если...
историки, занявшиеся моей родословной и защитив на этом диссертации, найдут
другую кровь, я буду только рад, поскольку президент многонациональной
страны тоже должен быть многонационален".
Семья жила бедно, в коммуналке, выданная им в 1940 г. трехкомнатная
квартира, во время войны из-за наплыва беженцев в тыл была "уплотнена",
Владимира сдали в детский сад на "пятидневку", здесь проявились его будущие
диссидентские наклонности: "Мои детсадовские воспитатели... могут
подтвердить, что просили родителей забрать меня из сада, поскольку я
оказался неуправляем, как все дети, которые соглашались играть в одну игру.
Мне нужно было свое. И первая учительница... Мария Петровна, тоже была
недовольна моей неуправляемостью".
В то же время Владимир не мог реализовать своих потенциальных
способностей: мечтал научиться играть на фортепиано, но не было
возможности... Пытался играть в духовом оркестре Дома пионеров в Алма-Ате,
потому что бесплатно, в струнном оркестре на народных инструментах, на
домре... Родители гитару купили и самоучитель. После окончания алмаатинской
школы в 1964 г. он приезжает в Москву с желанием сделать дипломатическую
карьеру. Надо сказать, весьма честолюбивая мечта была у этого нового
провинциала. Без "специальной подготовки" поступить в Институт Азии и
Африки при Московском университете, кузнецу советской элиты было
практически невозможно. Владимир поступает с первой попытки. В группе по
специальности "Турция и турецкий язык" было 6 человек: в том числе сын
генерала, сын заместителя министра иностранных дел , сын ответственного
работника ЦК КПСС, сын начальника главка госкомитета по внешнеэкономическим
связям. Завязать дружбу с ними ему, живущему в общежитиии на небольшие
деньги, присылаемые матерью, было невозможно. Оставались занятия и
общественная работа. Ужен первокурснику Жириновскому дается характеристика,
аттестующая его как активного дисциплинированного комсомольца, всегда
охотно исполняющего поручения. Кроме того он отличник в вечернем
университете марксизма-ленинизма. Вот только из-за скудной разнарядки для
интеллигенции для вступления в КПСС у Жириновского шансов не было.
В 1967 г. он участвует в работе дискуссионного клуба на Центральном
телевидении, а в 1969-1970 гг. стажируется на Гостелерадио.
Уже на 4-м курсе Владимир - член профсоюзного комитета, секретарь бюро
ВЛКСМ института. В качестве поощрения в 1969 г. его направляют в Турцию на
строительство Искендерунского металлургического комбината переводчиком. "
Еще перед отлетом купил в "Шереметьево-2" на все оставшиеся деньги значки,
- вспоминает Жириновский, - дарить как сувениры. штук 30 взял. В Турции я
провел несколько месяцев. Значки раздавал знакомым - в кафе, магазинах. А
турецкая тайная полиция, наблюдавшая за мной, истолковала все по-своему. На
одном из значков был Пушкин. С бакенбардами. Полицейский принял его за
Карла Маркса в молодости, а в Турции коммунистическая пропаганда запрещена
законом... Пытались завести дело. Допросили моих знакомых, они подтвердили,
что я наоборот ничего такого им не говорил. Месяца два длился этот процесс,
мне не разрешали уезжать из страны, пока не разобрались"
Стамбульская же газета "Миллиет", освещая эти события (ей, очевидно
принадлежит приоритет в освещении многогранной деятельности Владимира
Вольфовича), писала, что Жириновский посажен был в турецкую тюрьму на целые
сутки за то, чтог несмотря на многочисленные предупреждения местных
властей, он не только продолжал распространять среди турецких рабочих и ИТР
стройки значки с изображением Ленина и Маркса, но даже агитировал их за
коммунистический образ жизни.
После этого инцидента комсомольская карьера была оставлена. Несмотря
на то, что Жириновский с отличием заканчивает в 1970 г. университет, а в
1969-1970 гг. стажируется в Госкомитете по внешнеэкономическим связям,
вместо экзотических стран он получает распределение в штаб Закавказского
военного округа. В тбилисских казармах лейтенант Жириновский провел 2 года
(1970-1972 гг.) один без молодой жены, оставшейся в Москве.
Демобилизовавшись из армии, он до 1975 г. работал в секторе Западной Европы
Международного комитета защиты мира. Изучение немецкого языка он совмещает
с учебой на вечернем отделении юридического факультета МГУ (1974-1977 гг.),
оставаясь "невыездным". У сменившей его в международном отделе племянницы
тогдашнего секретаря ЦК КПСС Бориса Пономарева судьба была более
благоприятной.
В 1975-1977 гг. Жириновский работал в системе профсоюзов - на
экономическом факультете Высшей школы профсоюзного движения, в деканате по
работе с иностранными учащимися, в 1977-1983 гг. - в Инюрколлегии
Министерства юстиции СССР, с 1983 по 1990 г. был руководителем юридической
службы издательства "Мир".
Пробуждение своего политического темперамента Жириновский сваязывает с
началом "перестойки". В первые годы - безусловная поддержка Горбачева,
сочувствие гонимому Ельцину ("Я очень переживал, когда его не выбрали в
Верховный Совет на I съезде народных депутатов"). В середине 1990 г.
появляются первые интервью, критикующие Бориса Ельцина.
Первое проявление политической активности, по свидетельству газеты
"Русская мысль", было замечено на учредительном собрании Общества еврейской
культуры (ОЕК) в театре "Шалом". "Поразивший многих активностью, отличался
человек, неизвестно откуда взявшийся, Жириновский. Был он благополучно
избран за свое искрометное красноречие... "в первое правление (под номером
12), собравшее "будто в Новом ковчеге, всякой твари по паре: член ЦКПСС.
ЛДП возникла, когда еще существовал Советский Союз, поэтому на I,
учредительном съезде, она стала называться ЛДПСС. Ко времени I съезда
партия уже объединила свыше трех тысяч человек из 31 региона страны.
По сути дела ЛДПСС была первой демократической оппозицией в СССР.
20 дней, отпущенные на выборы, определили стратегию кампании. Не имея в
своем распоряжении прессу, команда Жириновского стремилась максимально
использовать телевидение и радио. "Будете ли вы жалеть, если Вас не выберут
президентом?" - спрашивали его корреспонденты. "Это вы будете жалеть, что
меня не выбрали.
А я дождусь новых выборов и вступлю в борьбу", - парировал лидер ЛДПР.
Основные положения своей программы он вносит в первый президентский
указ, который он выпустит в случае прихода к власти:
1. Прекращение гражданской войны, включая, если потребуется, и
применение Вооруженных Сил.
2. Восстановление границ Российского государства, хотя бы в границах
бывшего СССР по Конституции 1977 г.
3. Ответственность гражданская и уголовная за неисполнение указов
Президентов России.
4. Приведение всех Вооруженных Сил под единое командование Президента
России.
5. Создание полиции... для обеспечения внутренней безопасности и
пресечения деятельности организаций, которые прямо или косвенно ставят
своей целью расчленение существующего государства.
6. Снятие ограничений со всех видов экономической деятельности.
На президентских выборах, состоявшихся 12 июня 1991 года почти
неизвестный никому Жириновский набирает феноменально огромное число
голосов (7.81%), заняв третье место после Ельцина и Рыжкова. Что же
позволило ему собрать 6 млн. голосов избирателей? Все, оказывается
обстоит очень просто: в своей предвыборной кампании Жириновский
использовал настроения масс, т. е. он сделал ставку на о становление
развала Союза, и многие люди, еще не разобравшись, что к чему, и
испугавшись перемен, захотели вернуть былое, - и в итоге ЛДПР заявила о
себе,
по словам В. В. Жириновского, как "третья сила".
Что же касается августовских событий 1993 года, то ЛДПР не только
всецело поддержала "гэкачепистов", но и даже с сожалением признала их
действия слишком бездарными.
Теперь обратим взор на выборы в Государственную Думу, состоявшиеся
12 декабря 1993 года. Здесь мы опять сталкиваемся с "феноменом
Жириновского". Как же на этот раз ЛДПР занимает первое место, получив 60
депутатских мандатов и 25% голосов. В чем же секрет столь резкого взлета?
Все очень просто. С 1991 года ЛДПР организовала сеть филиалов по всей
России, которые вели мощную агитацию. Москвичи же не познали их
влияния в такой степени, так как ставку Жириновский сделал на "периферию".
К тому времени его политическая амбициозность уже была всем известна, о
нем ходили анекдоты, но тем не менее, это вызывало даже некоторый интерес
у русского народа. До сих пор о том "триумфе" Жириновского до сих пор ходит
шутка, что "народ пошутил". Или, все таки нет? Достаточно вспомнить
его лозунги типа "каждому мужику бутылку водки", и сразу становится ясным,
почему бывшие колхозники, закабаленные почти ручным трудом, и
т. н. "передовой пролетариат", который, проработав всю жизнь за 7% от
реального своего труда, поддержал на выборах В. В. Жириновского и его
партию. Также сыграл свою роль инфантилизм простого люда, очень легко
поддавшегося пропаганде. Однако среди его сторонников было мало думающих
людей, интеллигенции. А те из них , которые поддержали ЛДПР, держали
ориентир на программу ЛДПР, на те самые преобразования, которые в случае
победы ЛДПР должны были быть проведены. Также надо сказать о значительной
роли молодежи в поддержке ЛДПР. Жириновский умело воспользовался
политической инфантильностью молодежи, на чем получил значительную
поддержку. В частности, он открыл в Москве специальный "Рок-магазин
Жириновского", стены которого как изнутри , так и снаружи были
обклеены плакатами с его портретами и лозунгами. И, конечно же,
немаловажное место отводилось пропаганде с помощью средств массовой
информации, в основном прессы, поскольку ЛДПР явно обогнала все другие
партии по количеству газет и книг.
Жириновский Владимир Вольфович.
Его хобби: охота и горные лыжи. Имеет две машины - "Волгу" и "Москвич",
подаренные ему как лидеру партии, водить их он может сам, но пользуется
услугами шофера.
Женат, его сын Игорь (родился в 1972 г.) - "не вундеркинд, обычный, для
безопасности носящий фамилию матери", в 1993 г. закончил 2-й курс
Московского юридического института. Дома последнее слово за Владимиром
Вольфовичем. Семья проживает в 2хкомнатной кооперативной квартире в
Сокольниках, купленной в 1974 г. Квартира содержится в идеальном порядке:
ежедневно, утром и вечером сын "вылизывает" каждый угол. В этом чувствуется
влияние отца, ежедневно меняющего сорочку и галстук, носящего всегда
идеально начищенные ботинки.
Мать Владимира Вольфовича умерла в 1985 г. Из близких родственников у
него осталось пять сводных братьев и сестер. Два брата - офицеры запаса.
"Периодически мы встречаемся, - как-то заметил Жириновский, - но мы мало
жили вместе, разница в возрасте большая, да и во взглядах..."
Вывод:
Если же рассматривать Жириновского как политического лидера
более конкретно и личностно, то среди его природных качеств следовало бы
выделить следующие: решительность и наряду с этим какая-то странная и
несколько "нервная" манера поведения, благодаря которой и снизился в
последние годы его рейтинг; в какой-то мере магнетизм личности, которая
умело используется Жириновский особенно при "выходах в простой народ":
многие люди, как правило испытывающие недостаток в умственных
способностях, проникаются его речами, резкими заявлениями и критикой во
все стороны; несдержанность и бестактность поведения, а также вызывающе
раздражающая нескромность.
Среди нравственных качеств я бы отметил высокую патриотичность, так
как ни в речах, ни в публикациях ЛДПР ничему не отводится такая роль, как
России. Однако из этого, понятно, совсем не вытекает, что лично я отношусь
к Жириновскому с пониманием и почтением.
Среди профессиональных качеств я бы отметил лишь энтузиазм и чувство
юмора.
Таким образом, хотя рейтинг В. В. Жириновского продолжает неуклонно
падать, надо сказать, что он оставит в истории след как "уличный",
"народный" политик, для которого, я бы сказал, политика является не
столь профессиональной деятельностью, сколь искусством сродни
актерскому на комедийной сцене.
Список литературы:
1. Владимир Жириновский – М.: Издательство Дом “Ниола-Пресс” 1999. –
152с.: ил.-(Политик на рубеже тысячелетия). ISBN 5-242-00053-8
2. ЛДПР Политическая азбука Под общей редакцией В.Жириновския. – М.:
Издание Либерально – демократической партии России. 2000г. – 48с.
3. В. Жириновский. История ЛДПР. – М.: Издание Либерально –
демократической партии. России 1999. – 64с.
Министерство сельской хозяйства и продовольствия Российской Федерации
Самарской Государственной Сельскохозяйственной Академии
Кафедра истории и философии:
Жизнь: Жириновского Владимира Вольфовича.
Реферат
по
спец курсу
по истории
студента: Стародубцева Д.В.
зоотехнического факультета
I курса I
группы
Научный
руководитель
доцент. Клевлин В.Г
Самара 2002од.
Реферат на тему: Загальна характеристика конституції України
Міністерство освіти та науки України
Вінницький державний технічний університет
ІНЕЕМ
Кафедра політології
Реферат
З «Основ політології»
На тему:
Загальна характеристика конституції України, як основного закону держави
Виконав:
Ст.. гр.. 2ЕСЕ-99
Степлюк М. О.
Перевірив:
Кавка В. В.
2002
Загальна характеристика Конституції України як основного закону держави
Зміст
Загальна характеристика Конституції України як основного закону держави 2
Зміст 2
вступ 3
1.1 Поняття і основні властивості Конституції як основного закону держави
6
1.2 0сновні етапи розвитку конституційного процесу в Україні. 8
1.3 НОВІТНІЙ КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ 11
2 Загальна характеристика Конституції України як політико-правового
документу. 14
2.1 Ознаки Конституції. 14
2.2 Структура Конституції. 17
3 Конституційний суд – правова охорона Конституції України. 19
3.1 Що таке Конституційний Суд і який його статус? 20
3.2 Які нормативні акти України регулюють діяльність Конституційного Суду?
20
3.3 Які повноваження Конституційного Суду ? 20
3.4 Чи може Конституційний Суд вирішувати питання за власною ініціативою
або на прохання суб’єктів права в Україні? 21
3.5 Склад і структура Конституційного Суду. 22
Висновок 23
Література 25
вступ
Не можливо уявити демократичну державу сучасного світу, яка б не мала
своєї конституції. Адже саме в конституції закріплюються вихідні положення,
на яких грунтуються найголовніші форми життя суспільства. Вона закладає
підвалини організації та функціонування держави і громадських структур,
формулює основи правового статусу особи, є базисом усієї правотворчої
діяльності. Необхідною передумовою забезпечення реальності конституційних
приписів, неухильного впровадження їх у повсякденну практику всіх учасників
суспільних відносин є правильне розуміння сутності конституції, її місця та
ролі в житті суспільства й держави, знання її конкретних положень. Сутність
конституції — це її внутрішня основа, смисл, найбільш важливі якості і
властивості, які визначають всі структурні та функціональні характеристики
Основного закону суспільства й держави, що знаходять свій предметний вираз
у його змісті. Це найбільш узагальнююча категорія, яка уособлює істотні
ознаки соціального, політичного призначення та нормативно-правового змісту
конституції.
Однак конституція — явище історичне: вона постійно розвивається і
вдосконалюється, її сутність не може розглядатися як щось застигле і
незмінне. І це не випадково: історія засвідчує, що застиглість — це
деградація і смерть інститутів суспільства. Ось чому зміна й оновлюваність
суспільства — неодмінна умова нормального його функціонування і розвитку.
Тому усвідомлення сутності конституції, її соціальної ролі та призначення в
сучасних умовах набуває особливого значення.
Сутність конституції знаходить своє втілення в найрізноманітніших
аспектах. Крім юридичного важливий, перш за все, соціальне — політичний
аспект сутності конституції. Конституція — це фіксація становища
співвідношення політичних сил, що склались на час прийняття конституції.
Це — своєрідний суспільний договір, який фіксує і узгоджує політичні
інтереси різноманітних соціальних груп, прошарків, класів тощо. А такі
інтереси дуже різноманітні. Багато з них виникають і реалізуються в
політичній сфері, яка як відомо, є об’єктом діяльності політичних партій,
громадських рухів та інших соціальних об'єднань. Така діяльність знаходить
свій вираз в різноманітних правових, в тому числі й конституційних
документах. Тобто конституція не може не враховувати дійсний стан речей, не
фіксувати їх у відповідних її положеннях. Без такого узгодження неможливо
досягти соціальної злагоди, забезпечити законність і правопорядок.
В сучасному постіндустріальному суспільстві конституція має бути
механізмом здійснення консенсусу всіх соціальних груп, суспільним
договором, коли різноманітні верстви суспільства немов передають державі
свої повноваження по забезпеченню соціальної гармонії і злагоди на всіх
рівнях. Це, безперечно, не означає, що традиційні соціальні та суспільні
суперечності зникають зовсім: вони пом’якшуються, набувають нових рис,
відступають на задній план.
Проголошення 24 серпня 1991р незалежності України створило умови для
радикальних демократичних перетворень у нашому суспільстві і державі.
Змінилась організація державної влади — відбувся поділ її на законодавчу,
виконавчу, судову. Виникли нові інститути, властиві суверенній
демократичній правовій державі, зокрема, інститути президентства,
конституційної юрисдикції, Збройні Сили України та ін. Почалось становлення
сучасного українського парламентаризму й правосуддя та цілісної системи
органів виконавчої влади. Водночас відійшли у небуття колишні
загальносоюзні державні органи й організації та численні недемократичні
інститути (однопартійність, цензура тощо).
У суспільстві почала складатися реальна багатопартійність,
демократична виборча система, місцеве самоврядування тощо. Українська
держава поступово входить у світове співтовариство як повноправний і
рівноправний суб’єкт.
Поряд із змінами в організації держави й суспільства і завдяки їм,
відбуваються зміни у правовій системі в цілому.
Важливим етапом в українському державотворенні, у розвитку
українського суспільства і держави стало прийняття 28 червня 1996р нової
Конституції України. Прийняття Основного Закону нашої держави — це визначна
подія в її історії, у житті її народу. Прийнята Верховною Радою України
Конституція є історичною віхою в утвердженні державної суверенності
України. Якою мірою і яку роль вона відіграє в процесі державотворення
української нації покаже майбутнє. Разом з тим сьогодення вимагає глибокого
її осмислення з тим, щоб позитив Основного Закону оптимально
використовувався і спрямовувався у прогресивне русло процесів
державотворення. Тим більше, що Конституція у деяких її положеннях
неоднозначне сприймається різними політичними силами та верствами
суспільства. Говорячи про це ми не можемо забувати, що якою б не була
Конституція, вона не може передбачити всіх проблем, які поставить перед нею
життя у перехідний період.
Нова Конституція України відображає тенденції і закономірності
розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких тенденцій є:
цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрідержавних і міжнародних
відносин; загальна демократизація конституції, політичних режимів,
правового статусу особи виборчого права; закріплення основних характеристик
(рис) правової держави; впровадження ідей парламентаризму; запозичення
досвіду конституційного будівництва інших країн; орієнтація на людину і
загальнолюдські цінності; правове зміцнення основ громадянського
суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних
соціальних, національних, мовних і релігійних груп; посилення виховної,
морально — етнічної ролі конституції; розширення масштабів і сфер
конституційного регулювання тощо.
Конституція України, відповідаючи загальнолюдським конституційним
стандартам, втілює в життя конституційні ідеали: здорове екологічне
середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на
користування надбанням людства в сфері політики, економіки, культури тощо.
1 Поняття і основні властивості Конституції
як основного закону держави
Термін "конституція" походить від латинського слова "constituto", що
буквально можна перекласти як " устрій, установлення, утвердження ".Разом з
тим існує думка, що він бере початок від звороту " rem publicum co ", з
якого починаються окремі акти римських імператорів. Конституція — категорія
історична. Окремі її елементи були сформульовані в працях древньогрецьких
філософів, зокрема Платона і Арістотеля, указах імператорів Стародавнього
Риму, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу — хартіях
(Магдебурзьке і Любекське право 13 — 18 ст.). Сучасне розуміння слова
"конституція" (конституція держави) бере свій початок із періоду зміни в
Європі феодального ладу на буржуазний (XVII -XVIII ст.) і кінцево
викристалізовується на початок XX ст. уже як сутність основного закону
держави.
Першими (писаними) конституціями довгий час вважали Конституцію США
1787 р., Конституції Франції та Польщі 1791 р. До останніх сьогодні
відносять і Конституцію Пилипа Орлика 1710.
Наука конституційного права знає різні підходи (погляди різних
правових шкіл) щодо визначення поняття конституції. Одним із
найуніфікованіших вважають визначення, за яким "онституція — це Основний
Закон держави, що об’єднує у собі групу норм із вищою юридичною силою, які
закріплюють основи державного ладу, права, свободи та обов'язки особи і
громадянина, систему та принципи організації державної влади,
територіальної організації держави тощо".
Конституція — це Основний Закон держави, який регулює у відповідності
з волею та інтересами пануючого класу (класів, народу) суспільні відносини,
що складаються в процесі здійснення основоположних засад організації
суспільства й держави.
Конституція — політико-правовий документ, в якому знаходять свій
концентрований, офіційний вираз і закріплення головні, базові устої
суспільного і державного устрою: належність державної влади, характер
власності, права і свободи громадян, національне — державний і
адміністративне — територіальний устрій, а також система і принципи
діяльності механізму здійснення повновладдя народу. Конституція — це
особливий інститут правової системи держави, якому належить правове
верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а
особливий закон країни: закон законів, як називав її Маркс. Вона оформляє
національну систему права, стягує воєдино діюче законодавство, визначає
основи законності і правопорядку в країні. Конституція країни — це Основний
Закон. Закони являють собою систему, а не хаотичний набір різних положень.
В основі цієї системи — Конституція, що є не тільки установчим документом
держави та її основних інституцій: парламенту, уряду, суду, місцевого
самоврядування і те. ін., а й юридичним актом. Як юридичний документ,
Конституція має бути викладена в чітких юридичних термінах, її положення не
повинні суперечити одне одному, тобто створювати колізії.
Як документ установчий, Конституція повинна містити процедури
розв’язання суперечностей, що виникають у процесі діяльності держави. Одна
з функцій Конституції, яка випливає із її суті, — це затвердження
справжнього народовладдя. Конституція не може заважати саморегуляції
суспільства: вона повинна бути орієнтиром, еталоном, на який рівняються
його політичні, правові та моральні цінності. Завдання полягає в тому, щоб
через усвідомлення сутності Конституції, "поставити на місце"
співвідношення суспільства й держави. Це, безперечно, не означає, що
традиційні класові протиріччя зникають зовсім: вони пом’якшуються,
набувають нових рис, відступають на задній план. На першому плані є
фактори, обумовлені кризою сучасної цивілізації, необхідністю збереження
людства від загибелі. Саме в таких умовах особливої ваги і значення набуває
соціальний консенсус, де Конституція відіграє особливу роль, виступає
головним політико-правовим засобом його забезпечення.
З огляду цього змішуються оціночні характеристики: Конституція має
виражати інтереси не стільки держави, скільки інтереси громадянського
суспільства, головною цінністю якого є людина. Це є мірилом соціальної
цінності і ефективності Конституції. Відтак, між іншим, вирішується давня
суперечка відносно того, чим є Конституція: законом суспільства чи держави.
Відповідь однозначна: вона повинна стати основою, правовою базою
ефективного рішення загальних справ громадянського суспільства, могутнім
засобом його самозбереження і розвитку, забезпечення реалізації прав і
свобод людини. Будь — яка Конституція виникає і діє для того, щоб
врегулювати устрій держави, а не суспільства, хоч індиферентною до справ
суспільства вона не може бути. Вона не може стояти осторонь від таких
спеціальних інституцій як власність, права і свободи громадян; громадські
та релігійні об’єднання; громадянське суспільство з його політичною,
економічною та соціально-класовими основами; влада як авторитарний спосіб
організації суспільства; права і свободи нації тощо. Це — елементи
організації суспільства, а не державного устрою, його прерогатив.
Закріплення таких засад суспільства є одною з функцій Конституції як
Основного Закону суспільства й держави. Основними рисами конституції є:
1) її основоположний характер, оскільки предметом конституційного
регулювання є фундаментальні, найважливіші суспільні відносини, які
визначають "лице" суспільства;
2) народний характер, який полягає в тому, що конституція має служити
народу, створюється ним, забезпечує його участь в управлінні справами
суспільства і держави;
3) реальний характер, тобто відповідність фактично існуючим суспільним
відносинам;
4) органічне поєднання стабільності й динамізму конституції.
2 0сновні етапи розвитку конституційного процесу в Україні.
Конституційний процес — це важлива складова політичного процесу, що
здійснюється у державі взагалі, тому багато рис та характеристик, які
притаманні політичному процесові, у тому чи іншому обсягові поширюються й
на конституційний процес, як правило, з відповідними особливостями. У
зв’язку з цим такі, загального характеру складові політичного процесу, як
політична діяльність, політичні рішення, парламентська і партійна
діяльність, політична стратегія і тактика, політична стабільність і
політична конфліктологія, демократизм і авторитаризм у політиці, питання
політичної етики, так чи інакше охоплюють під відповідним кутом зору і
конституційний процес. Адже конституційний процес — це не що інше, як
конкретний різновид політичного процесу.
З іншого боку, конституційний процес є відповідною соціальною
реальністю, становить, власне, унікальну щодо змісту соціальну систему.[1]
Говорячи про конституційний процес в Україні та його особливості, перш
за все потрібно згадати про передумови його розвитку. І, аналізуючи
політичні передумови, що безпосередньо впливають на хід конституційного
процесу в Україні, ми маємо всі підстави стверджувати, що всі політичні
сили, в тому числі й антибільшовицькі, добре засвоїли головну тезу
ленінізму про те, що найголовнішим питанням є питання про владу. Саме
завдяки цьому, а конкретно завдяки тому, що в цілому діючі закони в
Україні, політичні сили зрівноважують одна одну, а програми цих партій за
змістом протилежні, в Українській конституції процеси та взагалі соціально-
політичні процеси перетворення йдуть дуже повільно.
І вже стосовно питань соціалістичних і політичних передумов
організації конституційного процесу в Україні у наш час маємо змогу зробити
деякі основні висновки.
Перший з них той, що жодна з політичних партій, взагалі політичних
сил, що діють зараз в Україні, не мають змоги, і це дуже добре,
впроваджувати у соціально-економічне і політичне життя країни виключно
свої, суто партійні постанови та ідеї. Вони мають змогу тільки заперечувати
інші політичні сили, заважати їм, здійснювати політику, яку вони вважають
за найкращу, але позитивні з їх погляду дії можуть бути загальмовані іншими
політичними партіями, особливо тоді коли останні поєднують у цьому напрямі
свої зусилля.
Виходячи з цього реальною програмою діяльності партій та рухів, що
діють в Україні, є здобуття встановлення компромісу з тих чи інших питань
реальної політики. Не треба "поступатися принципами", але треба бути
реалістом у політиці і не ставити воднораз максималістських цілей. Треба
орієнтуватися на можливе, а не донкіхотствувати у реальному політичному
житті.
Нарешті, слід зробити і останній, третій висновок, який безпосередньо
пов’язаний з конституційним процесом. Життя, сама практика політичного
процесу, коли її аналізувати саме з демократичних позицій, свідчить, що,
незважаючи на розбіжності, у цілому ряді випадків, значні в стратегічних
цілях різних політичних партій та рухів, останні повинні об’єднати свої
зусилля для того, щоб закріпити у наступній Конституції України справді
демократичні принципи і норми, а вже потім, діючи у рамках цих принципів і
норм, застосовуючи їх у реальному політичному житті, доводити перевагу тих
ідей та конкретних позицій, які, маючи характер унікальних, входять до
програм зазначених партій та рухів. Саме так діють у більшості
демократичних країн і правлячі і опозиційні партії. Саме в цьому проявляє
себе політична культура режиму парламентської демократії.
Основні етапи становлення Конституції України. У часи Київської Русі,
Галицько-волинської та Литовсько-Руської держави організація державної
влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права.
Гетьманська держава характеризується вже появою актів, які мали певні
риси конституції. До них можна зарахувати договори Богдана Хмельницького та
Івана Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною та Москвою.
5 квітня 1710 року у місті Бендери було укладено Пакти й конституції
законів та вольностей Війська Запорозького. Цей акт отримав назву
"Конституція Пилипа Орлика". Документ було написано під впливом передових
на той час західноєвропейських наукових доктрин. Він передбачав таку модель
організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах принципу
поділу влад (законодавча влада мала належати Раді, виконавча — Гетьману, а
судова — Генеральному Суду). На жаль, положення цього документу не були
реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 року.
Період відродження національної Української держави (1917 — 1920 рр.)
позначений появою значної кількості конституційне — правових актів, які
передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні. До них
слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20)
листопада
1917 року. Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22)
січня
1918 року. Конституцію Української Народної Республіки від 29 квітня
1918 року, Закон про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918
року, Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в
Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 року. Тимчасовий
основний закон про державну самостійність українських земель колишньої
Австро — Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на
засіданні 13 листопада 1918 року, та ін.
Серед цих конституційне — правових актів чільне місце посідає
Конституція УНР, яка юридичне оформила відродження державності України.
Серед основних положень: Україна є суверенною самостійною, незалежною
державою; вся влада УНР належить народові України; державна влада базується
на засадах принципу розподілу влад. Але положення Конституції УНР 1918 р.
не були реалізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні
закони:
Закон "Про тимчасовий державний устрій України "від 29 квітня 1918 та
ін. Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні при
збереженні її унітарного державного устрою. Глава держави — гетьман.
Повалення гетьманського режиму внаслідок повстання, очолюваного
Директорією, відкрило шлях до конституційного розвитку України. Велике
значення відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 р.,
відповідно до якої Україна знову проголошувалась республікою, скасовувалися
всі закони та постанови гетьманського уряду, поновлювалася дія
демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.
Верховна влада в державі мала належати Директорії. Її повноваження
підтвердив Трудовий Конгрес Народів України, який прийняв 28 січня 1919р.
Універсал, що відіграв роль "малої конституції" соборної УНР.
В останній період існування УНР (12 листопада 1920р.) було прийнято ще
два конституційних акти: закон "Про тимчасове верховне управління і порядок
законодавства в УНР" та закон "Про Державну Народну Раду УНР". В них
проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася
Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах
поділу влад.
Не реалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені
Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О.Ейхельманом.
За радянського періоду української державності було прийнято чотири
конституції (1919, 1929, 1937, 1978рр.). Але ці документи з точки зору
вимог теорії конституціоналізму можна вважати "квазіконституціями". Така
оцінка конституцій "радянського типу" пов’язана з тим, що вони:
1) встановлювали належним чином організовану (радянську) модель влади,
яка заперечувала принцип поділу влад;
2) конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати
структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали
ідеологічні настанови щодо держави;
3) радянські конституції регулювали відносини людини і держави без
належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та
надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина[2].
3 НОВІТНІЙ КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ
Процес творення нового Основного Закону нашої держави, що
супроводжувався низкою суттєвих змін від сповнень до Конституції 1978р.,
розпочався 16 липня 1990р. Того дня Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію
про державний суверенітет України. У цьому процесі можна виділити три
основних етапи.
Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює
період від 16 липня 1990р. до 26 жовтня 1993р. На цьому етапі
розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України.
24 жовтня 1990р. Верховна Рада затвердила склад першої Конституційної
комісії як органу парламенту і під проводом Голови Верховної Ради УРСР
Л.М.Кравчука. Роботу цієї Комісії можна умовно поділити на два
відрізки: період активної праці (до жовтня 1993р.) і період формального
існування (до 10 листопада 1994р.). У середині першого періоду чітко
виокремлюється ще кілька, етапів, пов’язаних з такими резонансними подіями,
як референдум СРСР 17 березня 1991р., проголошення Акту незалежності
України 24 серпня 1991р., Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991р.,
всенарадне обговорення першого варіанту Конституції (15 липня — 1 грудня
1992р.) і поява другого її варіанту 26 жовтня 1993р.
Незважаючи на гостру політичну боротьбу, 19 червня 1991р. Верховна
Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначною віхою
у конституційному становленні держави. Тут були сформульовані принципи
найновішого українського конституціоналізму, зокрема, що Конституція
України мала грунтуватися на Декларації про державний суверенітет, на
ідеалі правової держави, на соціалістичному виборі народу, що найвищою
соціальною цінністю в Україні стає людина, її права та свободи, що в
молодій державі формується громадянське суспільство, засноване на принципах
соціальної справедливості і пріоритету особи над державою. 24 серпня 1991
р. Верховна Рада, реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет
проголосила незалежність України та створення самостійної української
держави — України. Акт незалежності наголошував, що на території України
мають чинність виключно Конституція і закони України. Ще далі у цьому
напрямку пішов закон "Про правонаступництво України ", ухвалений 12 вересня
1991 р. До прийняття нової конституції він визнавав дію Основного Закону
УРСР 1978 р., перетворював Верховну Раду УРСР на Верховну Раду України
встановлював кордони надавав права громадянства всім особам, що мешкали на
території України за станом на 24 серпня 1991р.
1 грудня 1991 р. на всеукраїнському референдумі 90,32 % з тих, хто
взяв участь у голосуванні підтвердили Акт проголошення незалежності.
1 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила постанову про винесення проекту
Конституції України 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення.
Результатом всенародного обговорення і праці Конституційної комісії став
черговий проект Основного Закону в редакції від 26 жовтня 1993 р. Та на
жаль, проект Конституції від 26 жовтня 1993 р. став не новою хвилею
конституційного процесу, а, навпаки майже повного його занепаду, процес
було фактично перервано.
Другий етап починається після завершення дострокових парламентських і
президентських виборів і охоплює період з 10 листопада 1994 по 8 червня
1995р. Цей етап характеризується відновленням конституційного процесу. 10
листопада 1994 р. створена Конституційна комісія, яка була тимчасово
загальнодержавною комісією, співголовами якої стали Президент України
Л.Д.Кучма та Голова Верховної Ради України О.О.Мороз.
Одночасно з розробкою проекту Конституції України на другому етапі
необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції
України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зумовлено тим,
що до Конституції Української РСР 1978 р. у різний час вносилося багато
неузгоджених між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетворилася
на внутрішньо суперечливий документ. У зв’язку з цим виник стан
конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції України по
-різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні
(наприклад ст.2 закріплювала радянську модель організації влади, а ст. 93-
організацію влади на засадах принципу поділу влад).
Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладанням Конституційного
Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію
державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової
Конституції України. Конституційний Договір дав змогу створити умови для
прискорення конституційного процесу в Україні.[3]
Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 р.(Підписання
Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України
"Про основні засади організації та функціонування державної влади і
місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції
України") до 28 червня 1996 р. — прийняття Конституції України Верховною
Радою У країни. Потрібно звернути увагу на те, що на останньому етапі
конституційний процес в Україні характеризується істотними особливостями,
які рідко трапляються в конституційній практиці. Це, зокрема:
а) створення Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції
України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права;
б) створення Конституційною комісією на своєму засіданні 24 листопада
1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з
числа членів Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту,
поданого першою Робочою групою).
в) схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, який
представила ця Робоча група,! передача його разом із зауваженнями й
пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради
України;
г) створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової
спеціальної комісії на розгляд для доопрацювання проекту Конституції
України;
д) колективне обговорення (на пленарному засіданні Верховної Ради
України, яке проходило майже цілу добу) статей проекту Конституції України
і прийняття нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;
є) завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верховної Ради
України і урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і
Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.
Так завершився черговий етап багатоскладного найновішого
конституційного процесу у суверенній Україні — етап підготовки тексту
Основного Закону, дискусій навколо нього і ухвалення Верховною Радою.
Але конституційний процес в цілому тільки набирає сили: попереду
прийняття десятків органічних та інших законів. Він взагалі триває увесь
час, поки існує держава і розвивається енергійно чи повільно, з урахуванням
особливостей розвитку відповідного суспільства і держави.
Загальна характеристика Конституції України як політико-правового
документу.
Розглядати Конституцію України лише як правовий акт було б не зовсім
правильно. Вона є надзвичайно важливим політико-правовим документом
довгострокової дії, яким збагатилася наша держава фундаментом не лише
сучасних, але й майбутніх перетворень у нашому суспільстві, основою його
консолідації. Одночасно хотілося б звернути увагу, що в ній містяться і
окремі моральні орієнтири соціальної справедливості у нашому суспільстві і
державі.
Конституція закріплює в Україні основи державної політики б
спрямованої перш за все на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов
її життя. Вона заклала серйозні підвалини для розвитку і зміцнення
демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою
соціальною цінністю. Через зміст Конституції проводиться надзвичайно цінна
і гуманна ідея про те, що саме держава функціонує для людини, відповідає
перед нею за свою діяльність, а не навпаки. І це є головним її обов'язком.
Ми вже сьогодні усвідомлюємо, що інакше не повинно бути. Адже Український
народ є джерелом влади, яку він реалізує через відповідні органи державної
влади та органи місцевого самоврядування. Тому держава з її апаратом
повинна служити, перш за все, своєму народові.
Крім політичного значення, нова Конституція України має надзвичайно
велику юридичну цінність як правовий акт. Перш за все — це Основний Закон
нашої держави, який має найвищу юридичну силу. Всі закони та інші правові
акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй. А це значить, що
Конституція є основним джерелом нашого законодавства розрахованим на
тривалий період.
1 Ознаки Конституції.
З точки зору ознак Конституції України як правового документу її
юридичними властивостями є те, що:
1. Конституція — це, насамперед, закон, тобто акт виключної ваги і
значення;
2. Конституції властиве юридичне верховенство, найвища юридична сила у
порівнянні з іншими правовими актами: ні один акт не може перевищувати
Конституцію;
3. Конституція є основою правової системи України, її законодавство,
поточне законодавство розвиває конституційні приписи, деталізує їх;
4. Конституції властивий особливий порядок її прийняття і зміни, тобто
це закон що має підвищений ступінь стабільності;
5. Існує досить складний механізм реалізації Конституції, оскільки її
дія відбувається на трьох рівнях: на рівні реалізації Конституції в цілому;
на рівні реалізації окремих конституційних інститутів; на рівні реалізації
конституційних норм.
Функції Конституції України. Функції Конституції обумовлені її
змістом, тією роллю, яку вона виконує в регулюванні суспільних відносин,
задоволенні соціальних потреб. Багатство змісту, складність суспільних
відносин обумовлює багатоплановість функцій та їх спрямованість. Одна група
таких функцій "обслуговує" потреби Конституції, інша — виходить далеко за
межі Конституції як політико-правового феномену. Конституція виступає як
невід’ємний елемент всієї соціальної організації, як соціальне благо,
ефективний регулятор і перетворювач суспільних відносин. Функції
Конституції розкривають її сутність стосовно тих завдань які стоять перед
суспільством на конкретному етапі його розвитку, при чому не рідко одне й
те ж завдання вирішується за допомогою кількох функцій.
Функції Конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, про що
свідчить зміст Основного Закону, на ті суспільні відносини, які охоплюються
дією Конституції.
Функції Конституції мають багато спільного з основними функціями
права; більше того вони базуються на них. Однак функції Конституції не
вичерпуються політичними, юридичними та іншими сферами. За сферами впливу
Конституції на суспільні відносини насамперед розрізняють такі її функції
як, політичну, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну. Конституції
притаманні також установча, правотворча, системотворча, методологічна,
прогностична та інші функції.
Зміст економічної функції полягає в тому, що Конституція фіксує
основоположні суспільні відносини, які складають економічні устрій
суспільства, базу, на якій функціонують всі інші інститути. Закріплення в
Конституції фундаменту суспільства, різноманітних форм власності, створює
умови для реалізації економічної політики України, успішного функціонування
її господарського механізму.
Зміст і особливості політичної функції визначається тим, що
Конституція — не тільки правовий але й політичний документ, який закріплює
основні засади політики в різноманітних сферах суспільства й держави.
Політична функція Конституції полягає в тому, що вона формує найсуттєвіше в
політиці: належність влади в країні, внутрішню і зовнішню політику,
державний лад. Саме Конституція закріплює інтереси і волю народу, його
державний та національний суверенітет на найвищому законодавчому рівні.
Конституція справляє величезний ідеологічний вплив на волю і поведінку
мас. Акумулюючи найбільш істотні моменти світогляду, в основі якого лежить
ідея народного суверенітету. Конституція в одночас формує певний тип
суспільної свідомості, невід’ємною частиною якої є правосвідомість. Це
сприяє формуванню позитивних установок, подоланню антигромадських мотивів.
З цих позицій можна стверджувати про наявність у Конституції ідеологічної
(культурної) функції.
Установча функція спрямована на здійснення первинного юридичного
оформлення найважливіших соціальне — економічних і політичних інститутів
суспільства. За допомогою установчих норм визначається устрій держави,
впроваджується в життя передусім політичні та управлінські структури,
різноманітні інститути демократії, закріплюється система державних органів,
визначаються їх повноваження.
Роль установчої функції Конституції, таким чином, полягає в тому, що
вона встановлює найважливіші інститути суспільства і держави, визначає їх
спрямованість.
Правотворча функція Конституції реалізує себе за допомогою норм, які
визначають основу правового статусу суб’єктів конституційних відносин:
громадян, державних і громадських органів.
Правоохоронна функція Конституції полягає у забезпеченні належної дії
інститутів і норм Основного Закону, що досягається за допомогою
специфічного механізму відповідальності. В основі такого механізму лежать
конституційні санкції: визнання поведінки неконституційною, скасування чи
призупинення дії актів державних органів, тощо.
Сутність інтегративної функції в тому, що Конституція відіграє роль
своєрідного інструменту який об’єднує всі ланки правової системи в одне
ціле, при чому таке об'єднання — не механічне, безсистемне, а ґрунтується
на основі відповідних вимог і принципів. Типовими в цьому відношенні є
конкретні норми Конституції про економічну систему які визначають вихідні
положення для цивільного, земельного, господарського та інших галузей
права.
Системотворча функція Конституції зводиться не тільки до того, щоб
забезпечити цілісність і збалансованість правової системи, її динамізм і
стабільність. Вона визначає принципові вимоги що до призначення, змісту й
методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості і застосування
права, законності і правопорядку, слугує своєрідним нормативним орієнтиром.
Таким чином, за місцем і роллю Конституції в суспільному житті її
основні функції поділяються на соціальні і нормативне — правові.
Соціальними функціями є: політична, економічна, соціальна, культурна
(ідеологічна) та інші. Правові функції: установча, регулятивна,
інтеграційна, охоронна.
Головне призначення Конституції, що реалізується в її функціях, — не
політика, не ідеологія а фундаментальні засади вільного суспільства вільних
людей.
2 Структура Конституції.
Структура Конституції України являє системно — структурну цілісність
що складається з інститутів, які займають логічно обумовлене місце в її
системі залежно від функціонального навантаження. Таким в цілому і є наш
Основний Закон. У своїй структурі Конституція України, прийнята на п’ятій
сесії Верховної Ради України, складається з преамбули, з 15 розділів, які
об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14
пунктів перехідних положень.
Розділ I "Загальні положення " включає 20 статей (ст.ст. 1-20).
Розділ II "Права, свободи та обов’язки людини і громадянина"
складається із 48 статей (ст.ст.21-68).
Розділ III "Вибори. Референдум" включає 6 статей (ст.ст. 69-74).
Розділ IV "Верховна Рада України (ст.ст. 75-101)
Розділ V "Президент України" (ст.ст.2-112).
Розділ VI ”Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”
(ст.ст. 113-120).
Розділ VII "Прокуратура" (ст.ст. 121-123).
Розділ VIII "Правосуддя" (ст.ст. 124-131).
Розділ IХ "Територіальний устрій України." (ст.ст. 132,133).
Розділ Х "Автономна Республіка Крим" (ст.ст. 134-139).
Розділ XI "Місцеве самоврядування" (ст.ст. 140-146).
Розділ XII "Конституційний Суд України" (ст.ст. 147-153).
Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України " (ст.ст. 154-159).
Розділ XIV "Прикінцеві положення" (ст.ст. 160-161).
Розділ XV "Перехідні положення" (пп. 1-14).
Таким чином, структура Конституції — досить чітка, логічно зумовлена
система взаємопов'язаних і взаємозумовлених структурних елементів.
В преамбулі Конституції України формулюються цілі, мета побудови
держави, важливіші вихідні положення політико-правового характеру, зокрема:
положення про державне — політичне розуміння поняття український народ, за
яким його визначають як єдність громадян України різних національностей,
тобто всі особи, які належать до громадянства України, разом становлять
український народ;
положення про те що дану Конституцію прийнято на основі здійснення
українською нацією права на самовизначення.
Положення про те, що дану Конституцію прийнято для забезпечення прав і
свобод людини та гідних умов її життя;
Положення про те, що парламентарії, приймаючи Основний Закон України,
усвідомлюють усю свою відповідальність перед богом, власною совістю,
попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями українського народу.
Положення про визначення Конституції Основним Законом України.
Основна частина Конституції включає інститути та норми, які "вичерпують" її
зміст.
Після преамбули перший розділ Основного Закону закріплює загальні
засади конституційного ладу, як керівних начал, що визначають сутність
Конституції в цілому, усіх її інститутів і кожної статті зокрема.
Пріоритетність людини як найвищої соціальної цінності є змістом
логічно обумовленого другого розділу Конституції. Інтересам людини,
захистові її прав і свобод підпорядкована чітка організація державної влади
та місцевого самоврядування. Держава відповідає перед громадянами за свою
діяльність.
Конституційний суд – правова охорона Конституції України.
Правова охорона Конституції є неодмінною умовою забезпечення її
верховенства і стабільності, високоефективності дії положень у всіх сферах
життєдіяльності нашої держави.
Належний рівень правової охорони Конституції — необхідний атрибут
правової держави, яка є найважливішим чинником побудови громадянського
суспільства.
Правова охорона, як свідчить світова практика, здійснюється у
різноманітних формах, головними з яких є конституційний контроль і
конституційний нагляд.
Сутність конституційного контролю полягає в тому, що відповідні органи
можуть безпосередньо втручатись у діяльність підконтрольних органів,
скасовувати чи призупиняти незаконні акти.
Розрізняють різні види й форми конституційного контролю. Насамперед —
попередній, тобто коли нормативне — правовий акт ще розробляється й не
вступив в законну силу, і наступний контроль, коли така перевірка
здійснюється після прийняття акта.
За правовими наслідками контроль може бути як обов’язковим, так і
факультативним.
За формою розрізняють абстрактний і конкретний конституційний
контроль. За абстрактним — питання про відповідність певного акта
Конституції розглядається поза конкретними обставинами його застосування.
Орган конституційного контролю в такому разі підтверджує конституційність
даного акта або позбавляє його юридичної сили. Цей вид контролю може бути
як попереднім, так і наступним.
При створенні Конституційного Суду України дискутувалось питання; який
варіант кращий — спеціальний конституційний суд чи покладення функцій
конституційного контролю на загальні суди? Обрано першу модель, оскільки
загальні суди традиційно пристосовані до вирішення цивільних та
кримінальних справ на основі норм цивільного й кримінального права. Але
Конституційний Суд України повинен вирішувати справи на основі норм
конституційного права.
Конституція України (ст. 147) визначає Конституційний Суд України як
єдиний орган конституційної юриспруденції в Україні. Завданням
Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції України як
Основного Закону держави на всій території України.
Конституція України виділяє норми про Конституційний Суд України в
окремий розділ. Цим підкреслюється значення Конституційної юриспруденції.
Тобто за допомогою Конституційного Суду може бути нарешті здолане
становище, коли розуміння закону окремим державним відомством, могло не
відповідати духу і букві закону, порушувати конституційні права особи!
1 Що таке Конституційний Суд і який його статус?
Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції
в Україні,
Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів
та інших правових актів Конституцій України ї дає офіційне тлумачення
Конституції України та законів України (Ст.147 Конституції України).
Конституційний Суд України є юридичною особою, має печатку із
зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням (Ст. 1 Закону
про Конституційний Суд України).
Конституційний Суд України є судовим органом зі специфічними функціями
та ознаками. Це не просто орган, що здійснює правосуддя. Це інституція, яка
наділена повноваженнями конституційного контролю, який реалізується в
судовому порядку.
2 Які нормативні акти України регулюють діяльність Конституційного Суду?
Статус Конституційного Суду, основні засади його формування та
діяльності визначаються Конституцією України (Статті 147-153,159). Крім
Конституції України, порядок організації і діяльності Конституційного Суду
України, процедура розгляду ним справ визначаються законом "Про
Конституційний Суд".
Конституційний Суд України приймає акти, що регламентують організацію
його внутрішньої роботи відповідно до Закону "Про Конституційний Суд" (Ст.
З Закону).
3 Які повноваження Конституційного Суду ?
Повноваження Конституційного Суду України визначаються Статтями
150,151 Конституції України та Статтею 13 Закону "Про Конституційний Суд".
Відповідно до цих норм Конституційний Суд України приймає рішення та дає
висновки у справах щодо:
1) конституційності (відповідності Конституції України) законів та
інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України,
актів Кабінету Міністрів України, правових акті Верховної Ради Автономної
Республіки Крим;
2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів
України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради
України для надання згоди на їх обов’язковість;
3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи
про усунення Президента України з поста порядку імпічменту в межах,
визначених Статтями 111 та 151 Конституції України;
4) офіційного тлумачення Конституції та законів України;
5) відповідності Статтям 157,158 Конституції України законопроекту
внесення змін до Конституції та нормативних актів Президії Верховної Ради
України.
Як визичається юрисдикція Конституційного Суду України? Конституція
України прийнята 28 червня 1996 року.
Але більшість законів в Україні ухвалена до прийняття Конституції.
Постає запитання — чи може Конституційний Суд розглядати правові акти,
прийняті за часів дії попередньої Конституції на предмет їх
відповідальності нинішній? Аби розв’язати питання юрисдикції
Конституційного Суду у цій ситуації, розділ 4 | |
