|
Реферат: Соціал-демократична концепція держави та влади (Политология)
Міністерство освіти України
Львівський національний університет ім. І. Франка
Економічний факультет
Контрольна робота
з курсу “Подітології”
на тему: “Соціал-демократична концепція держави та демократії”
Роботу виконав:
Студент групи Екі-21з
Дмитрів Тарас Степанович
Львів – 2000
План:
1. Соціальна демократія
2. Концепція економічної демократії
3. Соціал-демократична держава – якою вона повина бути
Висновки
Список використаної літератури
Соціальна демократія
Соціал-демократична ідеологія виникла на ідеях Е. Берштейна про класову
співпрацю і соціальні реформи як єдиний шлях покращення соціального
становища для робітничого класу. Одним із перших розгорнуте обґрунтування
соціал-демократичної ідеї здійснив Е. Бернштейн, якого інколи називають
батьком сучасної соціал-демократії. Перу цього німецького теоретика
належать праці «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899),
«Чи можливий науковий соціалізм?» (1901), «Класи і класова боротьба» (1904)
та багато інших. Теоретична позиція Бернштейна тісно пов'язана з його
політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав
неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом. Сучасний пролетаріат,
на думку Бернштейна, не досяг того рівня політичної та моральної зрілості,
який дозволив би йому управляти суспільними процесами, перебрати на себе
всю повноту державної влади. За Бернштейном, диктатура пролетаріату
означатиме диктатуру клубних ораторів і партійних демагогів. Він гостро
критикував абстрактні марксистські положення про пролетаріат як однорідну
цілісність, фіксуючи різнорідність чисельно зростаючих соціальних груп,
об'єднаних під цією назвою. Перехід до соціалізму може відбутися не
внаслідок революції, яку Бернштейн слушно називав «політичним атавізмом і
ознакою варварства», а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими
цілями робітничого руху є, на його думку, боротьба пролетаріату за
економічні й політичні права. Проблеми економічних прав він пов'язував із
питанням про приватну власність для кожного громадянина, акцентуючи на його
праві реалізувати свій соціальний інтерес.
Важливим елементом економічної концепції Бернштейна є теорія
демократизації капіталу. Економічні перетворення капіталістичного
суспільства на соціалістичних засадах, на думку Бернштейна, мають відбутися
завдяки розвиткові виробничих і споживчих товариств, які демократизують
економіку, формують механізми самоврядування трудящих. Він віддавав
перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації
якої є споживча і виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за
ініціативою «знизу», утверджувати справжню демократію, тобто демократію, за
якою жоден клас не користується привілеями порівняно з рештою суспільства.
Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень
правосвідомості громадян. Правосвідомість Бернштейн розглядав як уміння
жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма
правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності
для всіх. За Бернштейном, чим довше у будь-якій сучасній державі діють
демократичні інститути, то більше уваги приділяється правам меншості.
Партійна боротьба втрачає характер взаємної ненависті, а тому й життя таких
партій позбавляється політичних катастроф.
Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви.
Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє
її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з
удосконалення виробничих відносин характерним є гуманістичне ставлення до
людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції —
«демократичний соціалізм». Сутність ідеї соціалізму в тлумаченні Бернштейна
полягає в тому. що соціалізм не означає якогось реального суспільного ладу
(чи навіть принципової можливості досягнення десь і колись такого ладу).
Водночас ідея соціалізму є такою ідеєю, вірячи в яку та орієнтуючись на
яку, трудящі класи об'єднують свої сили, консолідуються, борються за свої
права (за покращання матеріальних умов існування, вищу заробітну платню,
скорочення робочого часу і т. ін.) і справді, реально виборюють кращі умови
існування, вищу заробітну платню, скорочення робочого часу тощо в рамках
певного суспільного устрою. Сама ж ідея соціалізму — це морально-етичний
ідеал. Саме в цьому сенс знаменитої формули Бернштейна «Кінцева мета —
ніщо, рух — усе».
З плином часу західна соціал-демократія дедалі активніше простує до
лібералізму, відходячи від ідеології марксизму. Найхарактернішими рисами
післявоєнної соціал-демократії стали відкритість і плюралізм.
У 70—80-х рр. XX ст. соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії
сформулювали у своїх програмних документах концепцію самоврядного
соціалізму. Такий соціалізм передбачає залучення всіх громадян суспільства
до процесу опрацювання й винесення рішень, керівництва різними сферами
життєдіяльності суспільства. Він активізує маси громадян, членів
професійних спілок, громадських організацій, місцевого самоврядування. Ці
організації виступають як політичні партії. Розширюється автономія різних
спілок, товариств як у виробничій, так і в невиробничій сферах. На всіх
рівнях здійснюється виборність в органи самоврядування, їхня діяльність
знаходиться під постійним Філософія соціал-демократії закорінена в ідеях
теоретика-ліберала Карла Поппера, в його концепції критичного раціоналізму.
Саме цією концепцією демократичні соціалісти обґрунтовують відкритість
своєї доктрини, їхнім головним завданням, за словами німецького соціал-
демократа У. Ломара, стало відмежування від наукового комунізму. Вони вже
визнають головну роль моралі, свободи, справедливості в розвитку історії.
Втілення в життя цих цінностей потребує вольової та моральної енергії
людей, незалежно від економічного базису.
Вдавшись до складної ідейно-світоглядної переорієнтації, соціал-
демократія спромоглася розпочати ідейні пошуки. Щоб розширити уявлення про
розгалуження її сучасних ідей, наведемо декілька найхарактерніших і вельми
промовистих висловлювань, постулатів, авторами яких є відомі теоретики,
вчені, публіцисти.
Німецький соціал-демократ Фред Брандт у статті з досить красномовною
назвою «Демократичний соціалізм — це не світогляд» писав, що демократичний
соціалізм не намагається стати ідеологією. Хоча б тому, що претензійні
світогляди і вчення виявилися малоефективними у практичній площині.
Демократичний соціалізм переймає елементи інших вчень не для того, щоб
перетворити їх на нову ідеологію, а щоби збагатити власний зміст.
Австралійський соціаліст Біл Хайділ у брошурі «Перипетії демократичного
соціалізму» писав, що соціалізм не може перетворитися на закінчену теорію,
оскільки йдеться про життя людини й суспільства, які швидко змінюються.
Схожі думки висловлює також і німецький політолог, економіст Т. Ортлайб.
Він підкреслює, що демократичний рух поставив під сумнів уявлення про
капіталістичну структуру суспільства. Соціал-демократи вважають, що питання
про структуру суспільства ставитиметься перед суспільством знову і знову, і
ніколи не буде вирішене.
Отже. соціал-демократи не уявляють соціалізм у вигляді якоїсь
сформованої кінцевої мети. Оскільки, як вони вважають, мети, яку ставить
перед собою демократичний соціалізм, не можна досягти одним стрибком. Вона
неперервна. Протягом розвитку людської цивілізації вона наповнюватиметься
новим змістом, позаяк у цьому виникатиме потреба. Демократичний соціалізм
не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху. Він може
вважатися дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.
Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими
концепціями, уточнювалися новими реаліями життя. Серед них — концепції
якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії. Концепція
якості життя е складовою, знову ж таки, не лише демократичного соціалізму,
а й лібералізму. Суть її полягає у спробі встановити тісний зв'язок між
традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих
(економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального
забезпечення і громадського транспорту, охорона здоров'я, професійна
підготовка, комунальна служба). Якість життя трудящих, на думку соціал-
демократів, найвища в соціальній державі, діяльність якої передусім
торкається соціальної контролем громадськості. Держава, за концепцією
соціал-демократів, як така не ліквідується, але практично всі її внутрішні
функції передаються органам самоврядування.
Концепція самоврядного соціалізму передбачає підпорядкування органів
місцевого самоврядування органам представницької демократії (парламенту).
Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність,
свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох
партій і под. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури. Диктатура
несумісна з політичною демократією. Складовими останньої є права людини,
свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування
правової держави.
Прагматична частина соціал-демократії вважає дієвим способом лікування
хвороб «держави благоденства» значні ін'єкції в економіку з боку приватного
сектора. Водночас необхідно посилити механізми ринкової економіки, знизивши
для цього надміру високі прямі податки, причому не тільки на підприємців, а
й на значну частину населення, аби дати людям можливість витрачати свої
кошти на власний розсуд. Передбачені заходи здатні уповільнити зростання
інфляції, яку за дефіциту робочої сили ніяк не можна стримати традиційним
методом національних тарифних угод. Отже, життя, мінлива соціально-
економічна ситуація спонукає соціал-демократію до конструктивної, творчої
діяльності.
Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором
діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал. За
статутом Соцінтерну, прийнятим 1986 р.. ця міжнародна організація є
об'єднанням політичних організацій і партій, мета діяльності яких —
демократичний соціалізм. Серед цілей Соцінтерну: 1) зміцнення зв'язків між
партіями, що об'єдналися; 2) координація їх політичної лінії методом згоди;
3) розширення зв'язків з іншими партіями соціалістичної орієнтації, які не
є членами Соцінтерну, але бажають співробітничати з ним.
У програмних документах Соцінтерну підкреслюється, що цілей
демократичного соціалізму можна досягти лише в окремих країнах. У
Декларації принципів (один із головних документів) висловлюється
сподівання, що «сила принципів соціал-демократів, переконливість Їхніх
аргументів та ідеалізм їхніх прихильників сприятимуть формуванню в XXI ст
майбутнього відповідного демократичного соціалізму». Наприкінці нашого
століття, як зазначено там же, демократія стає найважливішим засобом
народного контролю тих безконтрольних сил, які змінюють нашу планету, не
турбуючись про її збереження. Демократія повинна охопити всі сфери життя
суспільства: політику, економіку, соціальні відносини, культуру.
Соцінтерн не обминає увагою і нинішній етап існуючих міжнародних
економічних відносин. У доповіді «Глобальний виклик», яку підготував
комітет Соцінтерну, висловлено критичні зауваження правлячим колам,
адміністрації Сполучених Штатів Америки, які не бажають формування справді
рівноправних економічних відносин. У деяких документах Соцінтерну негативно
оцінюється діяльність Міжнародного валютного фонду, кредити якого країнам,
що розвиваються, підштовхують їх до прірви. Засуджується діяльність
транснаціональних корпорацій, які порушують правила міжнародної торгівлі,
експлуатують трудящих країн, що розвиваються. У різноманітних документах
Соцінтерну пропонуються заходи нового світового економічного порядку на
основі рівноправності й партнерства між усіма країнами. Соціал-демократія
наголошує, що транснаціональні корпорації необхідно взяти під міжнародний
контроль, аби вони працювали «в межах затвердженого 00Н кодексу поведінки».
Від кінця 80-х рр. Соцінтерн приділяє серйозну увагу охороні
навколишнього середовища. Соціал-демократія ставить завдання всіляко
сприяти об'єднанню прогресивних сил людства проти загрози ядерної війни,
яка може викликати такі наслідки, що життя на нашій планеті стане
неможливим. Соціал-демократи звертають увагу на те, яку небезпеку несе
людству хімічна та біологічна зброя. Соцінтерн різко виступає проти
«економічного колоніалізму» — використання територій країн, що
розвиваються, для скидання небезпечних відходів хімічного та ядерного
палива. Соціалістичний Інтернаціонал як міжнародна політична організація
пропонує інші конкретні заходи, реалізація яких може зменшити гостроту
екологічних проблем.
Соціал-демократи виступають як організована політична сила в
Європарламенті, утворюючи соціалістичну групу (СГЄП). Від кінця 70-х рр. за
результатами виборів до Європарламенту в країнах Європейського
співтовариства (нині — Європейський Союз) ця група є найчисленнішою. Вона
виробила спільну позицію з багатьох політичних і економічних проблем, а
тому може реально впливати на розвиток Європи і світу.
Якщо до 60-х років соціал-демократія надавала перевагу державному
регулюванню економіки, державній формі власності, як найбільш ефективних
засобів соціального захисту найбідніших верств населення, то на сучасному
етапі вона визнає економічну ефективність приватної власності, однак
намагається підтримувати соціальну рівновагу за рахунок збільшення
бюджетних видатків на соціальну ескеру. Сучасна соціал-демократія не є
орієнтована тільки на робітничий клас, а на широкі категорії представників
найманої праці.
Крім типів держави, уже відомих історії людства, є підстави для
прогнозування виникнення в майбутньому держави соціально-демократичного
типу —держави трудящих-власників. Така держава буде організацією політичної
влади трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, яка
забезпечить реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації і
народу на засадах свободи, справедливості і солідарності.
Якісно новому етапу всесвітньо-історичного розвитку людства, його
переходу до громадянського правового суспільства соціальної демократії
відповідає перехідний тип держави, орієнтованої на соціальну демократію.
У першій половині XX ст. у багатьох країнах розпочався поступовий
перехід від традиційно буржуазного суспільства (суспільства «вільного»,
монополістичного капіталізму) до громпдянського правового суспільства
соціальної демократії. Такому суспільству і має відповідати правова
держава, яка не може бути державою соціальної демократії.
Соціальна демократія може існувати тільки у такому суспільстві, де
ліквідоване відчуження працівників від засобів та результатів їхньої
виробничої діяльності. Це таке суспільство, в якому всі трудящі є (тією чи
іншою мірою) власниками або співвласниками засобів та результатів праці.
Отже, суспільство соціальної демократії — це ніслябуржуазне (постбуржуазне)
суспільство, а держава в такому суспільстві має бути державою трудящих-
власників.
У сучасних умовах існує два основних різновиди держав перехідного
періоду:
держави промнслово-розвннутих країн соціальноорієнтованого,
«соціалізованого» капіталізму;
держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-
бюрократичного ладу псевдосоціалізьу до громадянського суспільства і
перетворюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-
управлінської верхівки на організацію , влади більшості населення
(зокрема, колишні радянські республіки та історично аналогічні їм держави).
Концепція економічної демократії
У повоєнний період соціал-демократичні партії Скандинавії та Німеччини
активно розробляють концепцію економічної (промислової) демократії.
Економічна демократія розвивається як на мікрорівні — через безпосередню
участь трудящих в управлінні підприємствами (приватними й державними), так
і на макрорівні в межах суспільної економіки загалом. Останнє передбачає
наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного
самоврядування (Франція).
Економічна демократія, на думку соціал-демократів, полягає в
гарантованому розподілі національного продукту в інтересах усього
суспільства. Це припускає активне державне регулювання економіки,
різноманіття форм власності, широкий розвиток соціальних інститутів.
Політична демократія спирається на розвите цивільне суспільство, що
забезпечує права і волі громадян, що гарантує існування парламентаризму,
багатопартійності, права на опозицію, верховенства закону й ін. В області
державного устрою соціал-демократична доктрина відстоює парламентську форму
правління.
Основним методом проведення соціал-демократичної політики є реформа.
Соціал-демократи вважають, що реформи — це певне коригування соціально-
економічної сфери, яка має забезпечити чітке та ефективне функціонування
суспільства. Кількість здійснених реформ у соціальній сфері в напрямі
демократизації суспільного життя, на думку соціал-демократів, рано чи пізно
приведе до демократичного соціалізму. Реформування має спиратися на
ідеологію та політику соціального партнерства — найефективнішої форми
боротьби трудящих за свої права, яка відбувається не у формі страйків і
демонстрацій, а за столом переговорів між представниками підприємств і
профспілок, у процесі укладання контракту, який полягає у взаємних
зобов'язаннях цих сторін.
Останніми роками можна спостерігати нові тенденції в розвитку теорії та
практики соціал-демократії — зрушення праворуч. Нині у своїх економічних
гаслах соціал-демократи близькі до лібералів. Девізом економічної політики
соціал-демократів є не перерозподіл доходів, а збільшення та ефективність
виробництва.
Прикладом успіхів і здобутків ідейно-політичної платформи соціал-
демократії може служити діяльність Соціал-демократичної робітничої партії
Швеції. Шведський демократичний соціалізм одержав назву «функціонального».
Його суть полягає в тому, щоб замість «одномоментного» перетворення
приватногосподарських одиниць на державну власність (насильницькою
експропріацією чи поетапною націоналізацією) передбачити тривалий термін
поступового обмеження прав повноважень власника. Теоретичною основою такого
підходу стала теза, вперше висунута шведським соціал-демократом О. Унденом,
згідно з якою власність не є неподільною, навпаки— сутність власності
розкривається через різноманітні функції діяльності багатьох її суб'єктів.
Тобто реформування відносин власності може відбуватися без передачі її
цілком, а з допомогою перерозподілу функцій з утримання, володіння,
використання власності. Такий перерозподіл зберігає власника номінальне,
фактично ж він своїми правами й доходами ділиться з державою та
суспільством. Цей процес відбувається в такий спосіб, що остаточне рішення
у сфері виробництва й розподілу виносить на мікрорівні трудовий колектив,
на макрорівні — суспільство в цілому. Робітники одержують право участі в
управлінні виробництвом як співвласники підприємств. У 1975 р. шведський
економіст Р. Мейднер запропонував створення фондів трудящих, згодом було
прийнято відповідний закон. Метою діяльності таких фондів є поступовий,
розрахований на тривалий період, процес викупу трудящими у приватних
власників їхніх підприємств. Для цього утворюються соціальні фонди на
підприємствах (де зайнято не менш як 500 осіб). Фонди формуються з
відрахувань 1% від заробітної плати кожного робітника, а також із
надприбутків самого підприємства. Накопичені кошти перетворюються в акції,
що поступово концентруються в руках трудящих. Використовувати фонди
трудящих можуть спеціальні комісії, в яких є представники професійних
спілок і держави.
Переваги таких відносин прихильники цієї концепції вбачають передусім у
тому, що вони дають змогу без ускладнень здійснити процес поступового й
раціонального усуспільнення. Для реалізації цієї ідеї не потрібно
створювати громіздких і незграбних структур, зберігається ринкова основа
економіки, яка дозволяє їй своєчасно реагувати на запити споживачів.
Концепція «функціонального соціалізму» вплинула на своєрідне розуміння
шведськими соціал-демократами «змішаної» економіки, оскільки воно істотно
відрізняється від уявлень, яких дотримуються соціал-демократи інших країн
Заходу. Згідно з цими уявленнями, «змішана» економіка — це суто механічне
об'єднання приватної та державної власності, причому що більшим стає
державний сектор, то нібито більше соціалізму. На думку ж ідеологів
шведської соціал-демократії, поєднання приватного й суспільного, державного
в економіці має відбуватися на принципово новій основі. Вони стверджують:
співвідношення різних економічних секторів може змінюватись і з часом
перетворити власника на суто номінального господаря подібно до того, як
повновласного англійського монарха заступила англійська королева, яка не
має реальної влади.
Демократія є визначальною в цій доктрині. Вона виступає як надкласове
явище і включає гарантоване право на приватне життя захищає від свавільного
втручання держави. Маються на увазі свобода думки, організації,
віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для
національних меншостей, незалежність суддів, право на опозицію. Мета соціал-
демократів — поступове просування до суспільства, де демократія поширюється
на економічну, політичну і соціальну сфери життя. Загалом соціалізм
розглядається як ціль, до якої людство постійно просуватиметься, наповнюючи
новим політичним і соціальним змістом такі неминущі моральні цінності, як
свобода, справедливість, солідарність, рівність.
Основні положення викладені в декларації Соціалістичного Інтернаціоналу
(конгрес якого відбувся 1951 р. у Франкфурті-на-Майні): Декларація
відзначає чотири основні аспекти "демократичного соціалізму". Це —
"політична, економічна, соціальна і міжнародна демократія". Щодо
"політичної демократії", то соціал-демократи намагаються побудувати нове
суспільство за допомогою реформ, демократичних засобів. Саме в цьому
полягає суть "третього шляху", запропонованого людству соціал-демократією.
У цілому не можна не дооцінювати значного внеску соціал-демократії в
здійснення соціальних реформ, які сприяли зростанню добробуту і соціальної
захищеності бідних верств у багатьох країнах Заходу.
Соціал-демократична держава – якою вона має бути
Внутрішніми завданнями, або функціями, соціал-демократичної держави
повинні стати у гуманітарній сфері — забезпечення кожній людині належних
умов життя на засадах свободи, справедливості і солідарності; в економічній
сфері — сприяння формуванню соціально-орієнтованої ефективної ринкової
економіки; у політичній сфері — створення умов для формування і діяльності
органів державної влади на засадах демократії, тобто відповідно до
вільного волевиявлення більшості народу в умовах вільної діяльності
різноманітних громадських об'єднань. Відповідно до сфер діяльності
функціями держави є:
гуманістична (забезпечення, охорона і захист основних прав людини);
екологічна (охорона природного середовища);
соціальна (охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення);
культурно-виховна (освіта, виховання, підтримка і культури,
обгрунтування і пропаганда існуючого соціального устрою тощо);
господарсько-стимулююча (створення умов для розвитку виробництва на
основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва);
господарсько-організаторська (програмування й організація виробництва
на державних підпрпємствах, розпорядження об'єктами державної власності);
науково-організаторська (організація і стимулю- . вання наукових
досліджень);
створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і
врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, зокрема для
діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об'єднань
(«демократизаторська» функція);
забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності
народів, що проживають на території держави (національно-забезпечувальна
функція);
охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та
правопорядку (охоронна функція).
Серед зовнішніх функцій держав соціально-демократичної орієнтації
виділяються такі:
участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини;
допомога населенню інших країн (у випадку стихійного лиха, кризових
ситуацій тощо);
участь у захисті природного середовища;
участь у міжнародному культурному співробітництві;
участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного
розподілу та інтеграції виробництва і праці;
участь у розв'язанні глобальних господарських та наукових проблем
(енергетичної, використання Світового океану, досліджень і освоєння космосу
тощо);
організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин на
основі загальновизнаних принципів міжнародного права;
оборона країни від зовнішнього нападу, анексії;
участь у забезпеченні миру в усіх регіонах планети;
участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (у тому числі
використання військових засобів).
Схожість, аналогічність або збіг основних функцій багатьох (проте не
всіх) існуючих нині держав свідчать про зближення їхньої соціальної
сутності і про втілення у сучасні міжнародні відносини нового політико-
правового мислення, про посилення взаємозалежності і взаємозв'язку всіх
країн, про об'єктивно зумовлену поступову консолідацію зусиль більшості
народів світу у розв'язанні серйозних глобальних проблем. Так людство
поступово здійснює поворот до цивілізації нового типу.
Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути певним
чином організована, побудована, сформована, так само і здійснювати владу
попа повинна певними способами, методами. До них перш за все належить форма
держави як спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади. Її
елементами є: державне правління (спосіб організації вищої державної
влади); державний устрій (спосіб поділу держави па певні складові частини
та розподіл влади між нею та цими частинами; державний режим (спосіб
здійснення державної влади певними методами і способами).
Висновки
Про те, що це таке — соціал-демократія, — середньому українському
громадянину відомо зовсім небагато. Соціалізм, але, щоправда, без людського
обличчя ми колись бачили, “демократію” з нелюдською пикою теж бачили, а от
такого кентавра, як соціал-демократи, бачити поки Бог милував. Але автор
прагне нас переконати, що соціал-демократія це зовсім не страшно, оскільки
від усіх політичних сил вона запозичає лише кращі ідеї, плідно синтезуючи
їх на основі власної ідеї. Однієї з примітних рис сучасного соціал-
демократичного руху є те, що соціал-демократи не відкрещуються від
ідеології, а, навпроти, прикладають чималі зусилля для вироблення власної
соціал-політичної доктрини, спираючи на досягнення філософії і наукової
політології.
Сучасному Українському суспільству не вистачає саме такої зваженої і
тверезої ідеології. Але чи не дивно, що за невелику кількість років Україна
перетворилася з надто заідеологізованого в цілком безідейне суспільство? За
цілком резонними висловленнями про необхідність вироблення суспільної
ідеології криється якась подвійність. При цьому автор робить вид, що не
розуміє цього. Якщо мається на увазі ідеологія в старому “ідеологічному”
змісті цього слова (що сам автор активно заперечує), то її головним
питанням є питання про тім, хто винуватий у злидарському існуванні народу і
як його виловити і покарати. Якщо, навпаки, мова йде про ідеологію в
цивілізованому змісті цього слова, то виникає інше питання — чи може така
ідеологія, тобто суспільна теорія БУТИ ДІЙСНО МАСОВОЇ? Тобто чи здатний
полтавський селянин відірватися від своєї худоби і приділити якусь частину
свого часу вивченню спадщини Бернштейна і декларації Шредера-Блера. А чому
б і ні, якщо він, цей селянин, захоче бути свідомим соціал-демократом?
Таким чином, неважко зробити висновок: соціал-демократія — це такий
суспільний лад, коли при владі коштують саме соціал-демократи, про що
середній виборець зрештою міг догадатися із самого початку і проти чого,
швидше за все, не буде заперечувати.
Список використаної літератури:
1. Політологія: курс лекцій навч. посібник / І. С. Дзюбко, В. Ф.
Панібудьласка, Ю. С. Шемщученко. – К.: Вища шк., 1993
2. Політологія / за ред. акад. Української академії політичних наук,
проф., д-ра іст. Наук О. І. Семківа. – Львів: Світ, 1994
3. С. Релей, С. Рутар Основи Політології: лекції для студентів
негуманітарних вузів. – Львів: інст. Українознавства НАН України, 1997
Реферат на тему: Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи суспільства
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ
ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ
Реферат
З політології
на тему:
“ Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи
суспільства ”
Чугу Михайла
ЕП -11
ВТЕІ КДТЕУ
Вінниця 2000
Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи
суспільства.
Категорія "політична система" відображає політичну діяльність, підкреслює
системний характер політичного життя.
Система — це певна кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють
стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні
закономірності, притаманні саме цій спільності. Система характеризується
також стійкими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного
упорядкування Її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований
функціональний стан.
У навколишньому світі існують різноманітні системи. На певному етапі
розвитку виникає політична система як одна із форм соціального руху
матерії, пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою. На
відміну від інших систем — економічних, соціальних, духовних — політичну
систему суспільства характеризує ряд рис: її участь у розв'язанні таких
загальносоціальних завдань, як інтеграція суспільства; розподіл у ньому
матеріальних і духовних цінностей: монополія на державний примус у
масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату;
досить складна внутрішня будова, що включає різноманітні політичні
організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують
прямий і зворотний зв'язок соціальних груп і членів суспільства з
політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади. В
рамках політичної системи виробляється політична лінія, економічна,
соціальна, культурна й інші форми політики. Через її інститути здійснюється
політичне керівництво й управління суспільством. Отже, політична система —
інтегрована сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які
здійснюють владу, управління справами суспільства, регулюють
взаємовідносини між громадянами, соціальними групами, націями, державами,
що забезпечують стабільність суспільства, певний соціальний порядок.
Сучасне наукове знання про політичні системи с результатом значного
розвитку. Так, історично першим інститутом політичної системи була держава.
Але в умовах нерозвиненого політичного життя, властивого традиційним
суспільствам, діяльність політичної системи, по суті, обмежувалася
функціонуванням державних інститутів. Правда, поряд існували інші формальні
і неформальні об'єднання, які грали значну, а інколи і провідну політичну
роль, наприклад, роль жерців у країнах Сходу; Арістотель згадує про
існування трьох угруповань в Афінах, які називали себе партіями:
партії гори, рівнини і прибережної частини міста, жителі яких виступали на
народних зборах з більш-менш загальних позицій. Згодом, в умовах феодалізму
значний політичний вплив чинила церква, яка інколи здійснювала певну
політичну функцію навіть у міжнародних відносинах (відома Каносса Генріха
IV) а деякі монаші об'єднання (наприклад, орден єзуїтів) були могутнім
знаряддям диктатури феодалів. Діяли також різні політичні норми права і
моралі, релігійні догми, однак вони дуже часто мали синкретичний (нсрозч-
ленований) характер.
Народження цілісної політичної системи пов'язане з подальшим цивілізаційним
розвитком, формуванням громадянського суспільства, його структури.
З'являються великі соціальні групи. З метою задоволення їхніх потреб та
інтересів виникають політичні партії, профспілки, селянські спілки,
об'єднання промисловців тощо, утворюються міжгрупові об'єднання (наприклад,
національні, народні фронти).
У сучасній політичній науці намітилися різноманітні підходи до з'ясування
суті і структури політичної системи. В їх основі лежить різне розуміння
феномена політики.
Визначним теоретиком системного аналізу в політології США с Д. Істон. У
працях "Політична система", "Системний аналіз політичного життя" він уперше
в політичній науці застосував системний аналіз до вивчення політичного
життя, згідно з яким система складається з ряду різноманітних елементів,
елементи пов'язані різними залежностями, які всі разом становлять її
структуру. Система має свої межі. Дії, що впливають на неї ззовні,
називаються входом у систему; а дії, які система справляє на оточення —
виходом. Між входом і виходом (імпульсами, що йдуть до системи, та ЇЇ
реакцією на це) відбувається внутрішня системна конверсія.
Д. Істон визначає політичну систему як "взаємодію, за допомогою якої в
суспільстві авторитетно розподіляються цінності", вироблені всіма його
членами. Основним призначенням політичної системи є здійснення функції
розподілу цінностей і спонукання до його обов'язкового прийняття
ільшістю членів суспільства. Отже, Д. Істон стверджує:
юлітичний розподіл цінностей мас владну основу і здійс-іюється шляхом
владного рішення, с обов'язковим і вимагає юкори, в тому числі заснованої
на примусі.
Д. Істон розкриває також вплив різноманітних факторів ііа політичну
систему, а також вплив останньої на них. Гак, середовище, яке впливає на
політичну систему, Д. Істон поділяє на "внутрішньосуспільні" системи
(економічна, культурна, соціальна, психологічна) і "позасу-спільні", тобто
ті, які перебувають за межами даного суспільства (міжнародна торгова
система, різноманітні міжнародні співтовариства). Якщо система не вживає
заходів щодо "руйнівного" впливу середовища і якщо цей вплив настільки
деструктивний, що влада не має змоги виконувати свої рішення, то політична
система розпадається.
Згідно з концепцією Д. Істона, взаємодія політичної системи з середовищем
відбувається шляхом "входу—виходу". "Вхід" здійснюється або в формі
"вимог", або в формі "підтримки". Під "вимогами" розуміється виражена
всередині і звернена до владних органів думка з приводу бажаного або
небажаного розподілу цінностей у суспільстві. Під "підтримкою" він розумів
дію індивідів і груп на підтримку системі. "Підтримка" пов'язує систему з
навколишнім середовищем, забезпечує відносну стійкість владних органів, від
яких залежить перетворення вимог навколишнього середовища у відповідні
рішення. В результаті "входу" в політичній системі відбувається процес
впливу на неї середовища, наслідком якого є реакція "вихід", під якою
розуміється авторитетне рішення щодо розподілу цінностей. Політичний
процес, на думку Д. Істона, цс процес перетворення інформації, переведення
її із "входу" на "вихід". Реагуючи на виклики середовища, політична система
одночасно підтримує в суспільстві змінність І стабільність. "Збереження
через зміни" є дійовим засобом стабілізації політичної системи.
Цікаві міркування про структуру, функції і механізми дії політичної системи
висловив американський політолог Дж. Алмонд у працях "Порівняльні політичні
системи", "Порівняльний політичний аналіз". На відміну від концепції Д.
Істона, в якій приділено відносно менше уваги такій проблемі, як політична
культура, Дж. Алмонд розрізняє політичні системи на основі їхніх структур і
культур, вказуючи на їх взаємодію. При обгрунтуванні своєї схеми він
вводить до її складу такі категорії, як система дій, рольова структура (або
тип рольових взаємодій), орієнтація на політичну дію, кожний особливий тип
якої, оточуючи політичні системи, формує політичну культуру. Згідно з Дж.
Алмондом, кожна політична система є системою дій.
Акцент на "дію" означає, що при вивченні політичних систем не можна
обмежуватися переліком їхніх юридичних та ідеологічних норм, а необхідно
враховувати взаємозв'язки і взаємозалежності всіх формальних і неформальних
елементів політичного життя, певне упорядкування Їх взаємодії. Дж. Алмонд
також звертає увагу на вивчення політичної поведінки в контексті системи.
На його думку, концепція "ролі" дас змогу на базі емпіричних досліджень
визначити неформальні елементи політичної системи і пояснити політичну
поведінку. За допомогою категорії "ролі" Дж. Алмонд визначає політичну
систему як "набір взаємодіючих ролей". як "рольову структуру'' і як "тип
взаємодії ролей, що впливають на рішення, яке підтримується силою
примусу''. Отже, поняття "ролі" виступає основною одиницею структурно-
функціонального аналізу Дж. Алмонда. Завдання дослідження політичної
системи він вбачає не у виявленні ЇЇ основоположних соціальних критеріїв, а
у з'ясуванні всіх існуючих у ній типів взаємодії рольових структур, що
виведе дослідника за межі вивчення конституційно-правової системи і змусить
його розглядати всі ролі, які існують у політичній системі, і визначати їх
з точки зору політичної активності і політичної поведінки. Основною
функцією політичної системи Дж. Алмонд вважає легітимний (узаконений)
характер фізичного примусу, спрямований на підтримку стабільного порядку.
Отже, згідно з проаналізованими підходами, політика визначається не
соціальне й економічно обгрунтованими інтересами і цілями, а на основі
структурно-функціонального трактування владного розподілу цінностей у
суспільстві. На думку західних політологів, політична система може
стабільно функціонувати за умови, що "входи" перетворені у "виходи" таким
чином, що вони не спричиняють напруження, яке, своєю чергою, призвело б до
фундаментальних змін у структурі системи.
На відміну від теоретиків політичної системи Заходу. проблематика
політичної системи досліджується і в соціально-класовому, конкретно-
історичному контексті. Зокрема, в марксистській літературі вказується, що
політична влада здійснюється в рамках політичної системи суспільства, під
якою необхідно розуміти відносно замкнуту систему, котра забезпечує
інтеграцію всіх елементів суспільства як цілісного організму, що
управляється "політичною владою, фокусом якої виступає держава, що відбиває
інтереси економічно панівних класів". Політична .система включає політичні
інститути (держава, цодітич.ні па,ріц,.громадські_організації);
політико-правові ног}ми^ _що визначають їх організацію і повновї'ження;
систему взаємодії між соціальною і політико-
управлінськими структурами з приводу політичної влади:
процеси, пов'язані з діяльністю панування; рольову структуру влади,
політичні цінності, орієнтації і зразки політичної поведінки.
Приблизно такої точки зору дотримуються деякі польські політологи. Зокрема,
професор А. Лопатка в праці "Держава та її політичне середовище" зазначає,
що політична система складається з. .трьох, елементів: ідей/і політичних
цінностей (наприклад, ідеї народовладдя, суспільного прогресу), організацій
^гл інститутів; нортй, які регулюють втілення в життя ідей та діяльність
інститутів.
К. Кулчар розглядає політичну систему на двох рівнях. На рівні держави вона
включає державні і політичні організації, норми (передусім правові) і ролі,
які реалізуються в політичній поведінці. На рівні суспільства до політичної
системи входять стандарти індивідуальної політичної поведінки, норми
(насамперед етичні), ролі та організації (політичні партії, групи тиску),
які або прагнуть політичної влади, або впливають на процес її здійснення.
Такий підхід адекватний природі політичної системи.
При дослідженні політичних систем різних суспільств враховуються такі
позиції: інвайронментальна (взаємозв'язок середовища і системи);
інституціональна (організаційні елементи системи — держава, партії,
громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному
житті);
регулятивна (політичні і правові норми як нормативна основна діяльність
інститутів системи); комунікативна (внутрішні системні зв'язки і
відносини); функціональна (політичний режим, що складається в результаті
діяльності елементів системи, політичний процес); ідеологічна (політична
свідомість); рольова (роль і функції політичної системи як цілого у
людському суспільстві і на міжнародній арені, а також роль і призначення
окремих елементів політичної системи).
Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня
організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і
взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів;
закон зв'язку між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином
організоване системне ціле.»
З чого ж починається пізнання політичної системи, аналіз її структури?
Насамперед з розчленування системи на елементи і визначення серед них
центрального.
'"У політичній системі суспільства є центральний компонент, який
зв'язує всі інші складові в систему і стосовно якого визначається її
компонентна структура. Це політична влада. Оскільки в суспільстві політична
влада в основному зосереджена в державі, то державна влада є основним
об'єктом політичної діяльності. Однак не можна повністю ототожнювати
політичну і державну владу, бо не тільки держава, а й громадські
організації наділені політичною владою. Це особливо підкреслює роль партій
у здійсненні політичної влади, оскільки політичні партії створюються з
метою завоювання і використання політичної влади в інтересах певних груп.
Отже, політична влада є тією центральною ланкою, визначальною системною
основою, навколо якої функціонують усі компоненти політичної системи.
До структури політичної системи входять: політичні ..ідносини,
політичні інститути (організації), політичні і правові норми, політична
свідомість і політична культура. 'І'ільта в сукупності ці компоненти
(підсистеми) можуть :.абезпечпти політичну діяльність, оруикціонупаїлія
політичного життя.,
Політичні відносини — це відносикп між соціальними групами, націями і
народностями, між політичними інстії-іутами, між державою і громадянами з
приводу влади у 'в'язку з виробленням і здійсненням політики. Політичні .-
іідносини показують, яким чином соціальні суб'єкти мо-•куть здійснювати
політичну діяльність через систему полі-іігчініх інститутів, норм і
процедур, визначати засоби, мс-'•оди, регламентувати цю діяльність.
Звичайно, в процесі
розвитку нові потреби на інтереси породжують потребу виходу за рамки
існуючих норм, необхідність нових методів і засобів діяльності.
Обов'язковість цих змін повинна усвідомлюватися соціальними .суб'єктами,
.повинні бути знайдені нові методи і засоби1'діяльності. Без цього не може
здійснюватися докорінна перебудова політичних відносин. Успіх перебудови
політичного життя визначається тим, наскільки нові методи політичної
діяльності, створені колективним розумом, будуть втілені у життя, якою
мірою під їх впливом оновиться діяльність інститутів політичної системи
(держави, партій, громадських організацій тощо).
Носієм, матеріальним субстратом політичної діяльності і політичних
відносин виступають політичні інститути (організації). Це держава,
політичні партії, громадські організації, рухи, об'єднання та іи. Через них
соціальні суб'єкти здійснюють свою функцію суб'єкта політичної-діяльності.
Отже, політичні інститути (організації) є підсистемою політичної системи.
Характерним для політичної організації є наявність органів, -що відають її
справами. Складові частини політичної організації функціонують у певній
послідовності, кожна із них посідає визначене місце, виконує- певну
функцію, має своє призначення, грає відповідну роль у політичному житті.
Залежно від політичного аспекту діяльності цих організацій і об'єднань їх
умовно поділяють на: організації власне політичні, які прямо і
безпосередньо здійснюють політичну владу. Це головне в їхній діяльності.
Такими власне політичними організаціями є держава і політичні партії;
організації не власне політичні, діяльність яких, хоч і пов'язана зі
здійсненням політичної влади, але це тільки один із аспектів їх
функціонування (профспілки, молодіжні організації та ін.); організації, які
мають лише «політичне забарвлення». Вони створюються для задоволення
специфічних інтересів певних спільностей людей. В силу специфіки своїх
функцій вони по суті не беруть участі в здійсненні політичної влади
(наприклад, добровільні спортивні товариства і ін.). На нашу думку, до цієї
політичної системи не входять ті суспільні формування, яким згідно зі
встановленим порядком підмовлено у наданні офіційного статусу. Всі вони не
беруть участі у формуванні і функціонуванні органів влади, хоч і
претендують на політичний вплив.
Невід'ємним компонентом будь-якої політичної системи є політичні і
правові норми. Вони становля;', її нормативну основу. Будучії виробленими в
процесі суспільпо-поЖічпої практики, воші регулюють політичні відносини.
^ио провідних політичних норм належать державні норми, ^головним чином
правові, а також ті, які мають юридичну обов'язковість (закріплені в
Конституції перспективні цілі), норми громадських організацій, трудових
колективів, кооперативів, які організовують їх внутрішнє життя;, норми
громадських організацій, що стосуються і'х взаємовідносин з іншими
організаціями — державними, партійними, громадськими; звичаї, традиції
політичного життя.
У системі нормативного регулювання політичних від-носіїн важлива роль
відводиться правовим нормам. Політика і право нерозривно пов'язані між
собою. Але право є не тільки вираженням політики, закріпленням її. Вона
активно впливає на політичну діяльність, ніби зливається з нею. Нормативний
характер права характеризується тим, що воно виступає як рівне суспільне
мірило щодо всіх громадян суспільства, його інститутів. Отже, правові норми
— це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені державою з метою
регулювання суспільних відносин, забезпечені всією її сплою, в тому числі
примусовою. Система правових норм не тільки може впливати на політичні
відносини в напрямі їх зміцнення й розвитку, а іі чинити певний
деструктивний вплив. Це залежить від того, наскільки політичним відносинам,
які постійно розвиваються, відповідає система правових норм, що склалася.
До політичної системи суспільства входить як підсистема також політична
свідомість, політична культура — її духовні компоненти. Політична
свідомість включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття,
традиції, що є відображенням політики і політичних відносин. Зміст
політичної свідомості виявляється у формі політичної діяльності, зокрема
діяльності політичних інститутів, класів, партій, масових організацій,
рухів. Важливою умовою функціонування політичної системи є розвиток
політичної і правової культури.
Процес розвитку політичних систем відбувається за певними
закономірностями. Насамперед це закономірність рівноваги. Розвиток можна
розглядати як єдність перервних і безперервних рухів. Тому політична
система перебуває у постійному русі у зв'язку з економічними, екологічними
змінами. Для успішного функціонування система (змагає певної
врівноваженості підсистем, прийняття рішень, які б враховували інтереси
більшості. Ці рішення ^ певним компромісом.
'йажіїївоіо закономірністю .еозвнтку політично. системи е
закономірність маятника. Вона полягає в тому, що будь-яка система, виведена
з оптимальчої рівновагії :• бік домі-нації авторитаризму чи демократизації,
неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Чим більша
непропорційність лінійного розміщення центру рішень, іим відповідно більшим
буде відхилення в проі'іілежниГі бік. Амплітуда коливань за часом теж
певною мірою рівнозначна. Якщо період авторитарної диктатури містився в
рамках одного чи двох поколінь, то стільки ж або й більше часу потрібно,
щоб позбутися негативних наслідків.
Життєдіяльність політичної системи виявляється в процесі виконання -нею
функцій (основних напрямів діяльності) тими чи іншпмп метода.ми і засобами,
що. відбивають конкретну історичну обстановку. Функції політичної системи
визначають її структуру і процес дії. їх реалізація підпорядкована
головному — забезпеченню стійкості суспільства і його розвитку. Основними
функціями політпч-ііої системи є визначення цілей і завдань суспільства,
вироблення програм його життєдіяльності, мобілізація ресурсів суспільства
па і'х досягнення. Тут передусім виділяються політичні цілі: зміцнення
влади, допустима міра класових і міжнаціональних відносин, забезпечення
режиму законності і правопорядку, стабілізація політичних інститутів,
здійснення самостійного курсу у зовнішній полі-•іііці. Визначаються також
цілі в розвитку економіки (економічна політика), соціальних відносіш
(соціальна політика), демографічних процесів (демографічна політика),
екології (екологічна політика), науки і техніки (науково-технічна політика)
та іп.
Важливою функцією політичної системи є також інте-і рація всіх
елементів суспільства навколо загальних соці-альпо-політичіїих цілей і
цінностей. Йдеться про загальну обов'язковість державних наказів, що
спираються на примусову силу; використання права, закону для загально-
значимого регулювання суспільних відносин; про надання політиці суспільного
авторитету; ступінь розвитку ;;бо демократії і самоврядування, або
авторитарного полі:і:'і-гого режиму і політичного відчуження; про відому
субординацію і координацію інститутів політичної сист'с:.];].
Ще одна функція політичної системи — легіти:,!::::ія. Вона означає
приведення реального політичного жііітя У відповідність з офіційними
політичними і празг!і'і.:и "ормамії.
участь навіть ті члени суспільства, які ще донедавна, здавалося, були
аполітичними. •
Місце і роль людини в різних політичних системах. Ще в античні часи
виникла така політична система, в якій ідеалом громадянина стало гармонійне
поєднання особистого і громадського (суспільного), де існувала
зацікавленість і участь народу в управлінні державою без бюрократії, що
гнобить людину. Арістотель, приміром, уважав, що природа людини
реалізується в її політичній діяльності як члена цілісного, гармонійного
суспільства.
Перегодом, у XVII—XVIII ст., основною функцією політичної системи став
вважатися контроль за громадянами, за дотриманням ними державних наказів і
законів. Держава стала поділяти громадян на тих, які керують, і тих, якими
кер^тоть. Перші з них наділені правами ухвалювати рішення,
другі—обов'язками визнавати и виконувати їх.
Демократичне суспільство виходить із визнання того факту, що держава не
повинна контролювати життя громадян і диктувати їм свої рішення, обмежувати
свободу окремої особи. Навпаки, вона має надати кожній людині можливість
самій реалізувати свої індивідуальні інтереси.
Людина в демократігчному суспільстві в усьому покладається .на саму
себе, тут усі рівні в праві вибору дій. Все це важливо зазначити тому, що
віковічна політична с^-перечка з питань: Що краще — держава чи суспільство?
Як співвідносяться державна влада і свобода людини?—ще далеко не завершена.
Лібералізм, марксизм, анархізм дають на них різні відповіді. Нині
зрозуміло, і це потвердила історична практика, що суспільство не можливе
поза державою, отож і людина не може жити поза суспільством і поза
державою. Але якщо в умовах тоталітаризму держава виступає як альтернатива
свободи громадян (а людина тут існує для держави), то в умовах демократії,
навпаки, держава існує для суспільства, для людини.
В тоталітарній державі інтереси людей не враховуються і вважається само
собою зрозумілим, що інтереси людей (суспільства)—це і є інтереси держави,
державної влади. За таких умов людина перестає бути вільною і
перетворюється на засіб реалізації пілей держави. Держава підпорядковує
своєму диктатові всі сфери суспільних відносин, що призводить до повного
відчуження людини від економіки й політики.
Сила тоталітарної держави лягає страшенним тягарем на життя кожної
окремої людини. Власна доля і власна думка людини мусять щезнути, бо
держава визнає їх непотрібними і навіть шкідливими. В умовах тоталітаризму
набуває значного поширення таке явище, як деформація особистості. Це майже
єдина можливість для людини «вижити», забезпечити собі та своїй сім'ї хоч
якісь умови для пристосування до тоталітарного режиму. Втрата поваги до
себе — характерна риса одержавленої особистості.
Тоталітарна система формує людину, у якої нема нічого особистого, яка
уособлює собою лише конкретну посаду і відповідну функцію. Людина, її
особисте життя, думки цікавлять державу лише тією мірою, якою вони
забезпечують успішну її роботу.
Будемо сподіватися, що догми про пріоритет держави над людиною
відходять у минуле. Відомий діяч української культури О. Довженко висловив
справедливу думку, що «ті держави здатні ставати великими, у яких великі
малі люди». Ідея про те, що держава повинна безпосередньо відстоювати права
людини в суспільстві—одне з найважливіших досягнень наукової думки і
політичної практики.
Використана література:
Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.
Семків О.І.Політологія. – Львів: Світ, 1994. - 592 с.
Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання, 1999.
– 426 с.
| |
