|
Реферат: Виховання дитини як важливий етап розвитку особистості (Психология)
Виховання дитини як важливий етап розвитку особистості
УДК
Дана робота розкриває поняття “особистості дитини”, показує її
складові частини, а також фактори, які обумовлюють її формування. Особлива
увага приділяється процесу та стилю виховання дитини – Особистості у
родині. Робота може бути цікавою для всіх, хто небайдуже ставиться до
майбутнього нашого суспільства, хто готується стати батьками.
Ключові слова: особистість, ланки структури самосвідомості, образ
тіла, зазіхання на визнання, статева ідентифікація, психологічний час,
соціальний простір, сім’я, виховання.
Зараз ми завзято сперечаємося про економічну ситуацію у світі, про
конституцію України, про глобальні проблеми людства. Складно уявити, що
минеться кілька років, і ми так само завзято будемо обговорювати переваги
та недоліки тих чи інших Памперсів. Як би це ні було сумно чи, навпаки,
радісно усвідомлювати, в першу чергу ми не майбутні економісти й менеджери,
а ми - майбутні батьки, що накладає на нас не тільки відповідальність за
наших дітей, а й створює певні зобов'язання перед суспільством.. Нещодавно
проведені дослідження показали, що зі 100 опитаних пар молодих батьків
тільки 17% дійсно готові ними бути. Але ж ми повинні не просто поповнити
нашу перенаселену земну кулю новими представниками людства, а й дати
суспільству повноцінну Особистість. Що ж це таке - Особистість дитини?? Як
виховати дитину, щоб вона була Особистістю? І як допомогти молодим батькам
у вихованні? Отже, у першій частині своєї роботи розкривається поняття
особистості дитини і її складові, а у другій ми упритул наблизимося
безпосередньо до питань виховання Особистості.
Особистість - це сукупність різних рис та вад характеру, що роблять
людину унікальною, несхожою на всіх інших. Вона містить у собі не тільки
духовні властивості, але й фізичні, розумові, емоційні і соціальні, а також
відбиває властивості, уроджені або обумовлені навколишнім середовищем:
Фізичний розвиток безпосередньо впливає на самооцінку і погляди
дитини. Фізичні здібності і вродлива зовнішність є запорукою успіху
підростаючої дитини в складному світі.
Розумовий розвиток відіграє головну роль у розвитку інтересів,
поглядів і інтелектуальних здібностей дитини.
Емоційний розвиток є також невід’ємною частиною, оскільки любов
батьків або її відсутність на довгий час залишає відбиток на особистості
дитини. Підростаюча дитина піддається також зовнішньому емоційному впливу.
Гнів, біль, смуток, радість, сум, сміх, лемент, шепіт тощо -усе це створює
навколишню атмосферу і визначає поведінку дитини.
Велике значення має й соціальний розвиток, і перш за все розвиток
здатності до спілкування, що є надзвичайно важливим н лише для дитини, а й
для дорослої людини.
І, нарешті, слід пам’ятати про те, що у дітей є певні духовні потреби
про які, на жаль, батьки дуже часто забувають або на які не звертають
уваги.
Наведена структура особистості є дости загальною. Розглянемо
структуру, яку запропонувала психолог Валерія Сергіївна Мухіна [3]. Вона
ставить акценти на окремих ланках самосвідомості. Мені більше імпонує такий
підхід, він є більш індивідуалізованим, оскільки самосвідомість людини
являє собою ціннісні орієнтації, які складають індивідуальне буття
особистості.
В.С. Мухіна виділяє 5 ланок структури самосвідомості:
Ланки самосвідомості дитини:
Перша ланка структури самосвідомості являє собою кристал особистості,
що включає ім'я , ідентифіковане з тілесною і духовною індивідуальністю.
Ім'я і його значення. У дошкільному віці дитина починає усвідомлювати,
що вона має індивідуальне ім'я. При нормальних стосунках у сім'ї він любить
своє ім'я, бо постійно чує ніжне звертання до себе. Йому подобаються всі
домашні варіанти його дитячого імені, він вже знає, як його будуть
називати, коли він стане дорослим. «Мене зараз кличуть Митя, коли був
маленьким кликали Мотя, а коли виросту, мене називатимуть Дмитро Борисович»
— із задоволенням пояснює п'ятирічний Митя метаморфози свого імені в часі
його життя. Завдяки імені і займеннику «Я» дитина навчається виділяти себе
як персону. Ім'я набуває особливого значення. Ім'я дає дитині можливість
представити себе як окрему, виняткову людину.
Дитина органічно, починаючи з раннього віку, ідентифікує своє ім'я із
собою тілесним. Формування образу тіла. За нормальних умов дитина постійно
вправляеться в різноманітних рухах і діях Численні вправи, якими дитина
займається разом із дорослим, являють собою не просто мускульну роботу
(скорочення і розслаблення), а й формують складні інтеграційні зв'язки між
мускульною роботою, зором, дотиком, тілесним почуттям рівноваги і
координації в просторі, а також загальним результатом усіх зусиль і
переживань. При цьому кожен рух має бути чітко збалансованим не тільки на
рівні пальців, кисті, усієї руки, усього тіла, а й на рівні результатів від
зробленої вправи.
Хочеться ще раз підкреслити визначальну роль дорослого, який емоційно
і фізично сприяє тілесному розвитку дитини. Близький для дитини дорослий
охороняє його від ймовірних травм, чим наповнює його впевненістю у безпеці.
Дорослий захоплюється успіхами дитини, чим підтримує і розвиває в ньому
почуття самоцінності. Дитина із задоволенням опановує тілесні вправи, що
лягають в основу його особистості.
Друга ланка структури самосвідомості — зазіхання на визнання — одна із
найзначніших людських потреб. Вона грунтується на прагненні дістати високу
оцінку своїх досягнень, що відповідають соціальним вимогам суспільства.
Зазіхання на визнання з боку дорослого. Проявляється в тому, що дитина
постійно слідкує за дорослим - скільки уваги приділили йому, а скільки -
його братику або взагалі - іншій дитині. Тому не можна говорити дитині: «Ти
не зможеш цього зробити»; «Ти не знаєш цього»; «У тебе не вийде»; «Не
заважай мені порожніми запитаннями» і т.п. У нього може скластися комплекс
неповноцінності, відчуття своєї неспроможності, що ускладнить спілкування з
іншими людьми.
Зазіхання на визнання може виявлятися й у прагненні «бути кращим, ніж
інші» Прагнення «бути кращим, ніж інші» створює мотиви успіху, є однією з
умов розвитку волі і формування рефлексії, тобто здатності усвідомлювати
свої переваги і недоліки, і , безумовно, відіграє не останню рооль у
формуванні особистості дитини.
Третя ланка структури самосвідомості несе в собі ціннісні орієнтації
на свою стать як на соціальну роль і фізичну і психічну сутність.
Статева ідентифікація — ототожнення себе з фізичною і психологічною
статтю чоловіка чи жінки і прагнення відповідати прийнятим у культурі,
насамперед — у родині, стереотипам чоловічої або жіночої поведінки.
У спеціальному експерименті дітям пропонувалася ситуація вільного
вибору двох наборів іграшок з чотирьох. Були запропоновані чотири таці з
наступними предметами: машинки, посуд, кубики, ляльки. Дитину просили
назвати всі іграшки. Потім пропонувалося взяти для гри дві таці з найбільш
цікавими для нього іграшками. Усі дії дитини фіксувалися. У результаті
з'ясувалося, що, починаючи з чотирьох років, у хлопчиків і дівчинок
з'являється диференціація у виборі іграшок. Як виявилося, машики й кубики
вибирали для гри переважно хлопчики, а ляльок і посуд — дівчинки.
Позиція дитини як представника своєї статі визначає специфіку розвитку
самосвідомості. Усвідомлення своєї статевої приналежності має найважливіше
значення для розвитку особистості: почуття тотожності зі своєю статтю,
прагнення підтримати «престиж» своєї статі в рамках соціальних очікувань
визначають основні позитивні досягнення в розвитку особистості. Тому так
важливо, щоб хлопчик мав чоловічий зразок для наслідування і
солідаризувався з ним («Ми — чоловіки!»), щоб дівчинка
ідентифікувала себе з мамою.
Четверта ланка структури самосвідомості несе в собі ціннісні
орієнтації на індивідуальний життєвий шлях людини. У цьому випадку мова йде
про психологічний час особистості.
Психологічний час особистості — індивідуальне переживання своєї
фізичної і духовної зміни протягом часу, представленим у самосвідомості
особистим минулим, сьогоденням і майбутнім. У дитячому віці дитина тільки
лише відкриває для себе існування свого індивідуального минулого,
сьогодення і майбутнього. Він з цікавістю слухає історії про себе того
часу, «коли я був маленьким»; він тішиться розповідями про те, що він
«витворяв», коли був малям, яким він був веселим і безстрашним. Якщо «його
історія» розповідається дорослим зацікавлено і з любов'ю, дитина готова
слухати це багато разів з великим ентузіазмом. З таким же задоволенням
дитина дошкільного віку говорить про своє майбутнє. «Коли я виросту...» —
дуже важлива позиція дитини в тимчасовій перспективі його життя. Образи
пам'яті й уяви сприяють утворенню феномена психологічного часу.
П'ята ланка структури самосвідомості несе в собі ціннісні орієнтації
на соціальний простір, представлений у суспільній свідомості правами й
обов'язками.
Соціальний простір — умови розвитку і буття людини, що визначаються
значеннями і змістом прав і обов'язків людини.
Опановуючи обов'язки і права, накопичуючи певні знання про них,
дитина ще довго не усвідомлює їхнього значення для 'себе як людини, що
належить до певної культури. Практично права й обов'язки для дитини
дошкільного віку психологічно відчужені від його особистості, існують поза
ним, при цьому обов'язки виступають у його свідомості як акт насильства, а
права розчинені десь у соціальному просторі й існують як деяка абстракция.
Наш вітчизняний менталітет до того ж такий, що для .багатьох дітей у
дошкільному віці проблема прав дитини не виникає в жодному виді; про це з
дитиною досі не прийнято розмовляти.
Сформувати гармонічну особистість не просто.
Особистість формується в процесі активної взаємодії з навколишнім
світом, опановуючи соціальний досвід, суспільні цінності. На основі
відображення людиною об'єктивних відносин відбувається формування
внутрішніх позицій особистості, індивідуальних особливостей психічного
складу, складається характер, інтелект, його ставлення до навколишніх і до
самого себе. Ніхто не народжується на світ з готовим характером,
інтересами, волею тощо. Усі ці властивості виробляються і формуються
поступово, у ході всього життя, з моменту народження і до зрілості.
Першим навколишнім світом дитини, початковою одиницею суспільства є
родина, де і закладаються основи особистості. Що таке родина? Багато
авторів популярних публікацій міркують про неї так, немов би це визначення
зрозуміле усім, як поняття «хліб», «вода». А ось учені-фахівці вкладають у
нього різний зміст. Так, видний демограф Б.Ц.Урланис дав їй таке
визначення: це - мала соціальна група, об'єднана житлом, загальним бюджетом
і родинними зв'язками. Таке формулювання прийняте й у багатьох західних
демографів, насамперед - в американців. А угорці за основу беруть
«наявність сімейного ядра», тобто беруть тільки родинні зв'язки, відкидаючи
територіально-економічну спільність. Професор П.П.Маслов вважає, що трьох
показників недостатньо для того, щоб визнати визначення, надане Урланисом,
повним. Тому що при наявності всіх трьох «складових» сім'ї може і не бути
зовсім, якщо між її членами немає взаєморозуміння, взаємодопомоги, що і
необхідно ввести у визначення сім'ї.
Дитина бачить родину в якості оточуючих її близьких людей: тата й
мами, бабусі й дідуся, братів і сестер.
У родинах усіх станів традиційно виявлялася велика турбота про
виховання дітей. У народі воно найчастіше будувалося за принципом «роби, як
я», тобто в основу сімейного виховання був покладений авторитет батьків,
їхні справи і вчинки, сімейні традиції. Як зразок у першу чергу виступав
батько, голова. Його приклад, як правило, був зразком для наслідування
хлопчиків, дівчинки найчастіше училися в матері.
Створення духовної основи особистості і є мета, зміст сімейного
виховання. Цій же темі присвячено багато наукових праць, статей тощо. І
С.Г. Вешловський [2], і А.А. Бодолів[4] виділяють два протилежних способи
виховання дитячого «Я». Всі інші - у проміжку між цими крайностями. Щось
ближче до одного полюса, щось - до іншого.
Перший спосіб — спрощення життя для дитини. Варіантів багато, ідея
одна. Єдиним і найголовнішим критерієм всіх оцінок і самооцінок є
корисність, практичність. У важких життєвих ситуаціях переваги надаються
раціональному, а не емоційному вирішенню проблеми. Такими ж прагматиками
виростають і діти. Вони процвітають на цій землі, вони конформісти, хоча і
завжди готові змінити соціальне середовище, керуючись вигодою. Потенційні
кар'єристи.
Другий шлях - родина, орієнтована на ускладнення особистості. Часом це
непрактичні, з погляду попереднього типу, люди. Вони не на те витрачають
гроші, купують книги не за кольороом корінців. Вони пильно вдивляються в
складний світ і показують його дітям, живуть складним життям, мучаються не
завжди зрозумілими проблемами.
Сім'ї першого типу ставлять своїх дітей у центр життя і буквально
моляться на них. Будь-які бажання дитини, примхи і забаганки
задовольняються, ні в чому немає відмови. Такий тип виховання властивий
західним батькам. У родинах другого типу дітям дозволяється менше,
запитують же з них більше. І проте саме в цих родинах діти поставлені в
справді центральне положення. Основою цих родин є виховання особистості,
виховання «Я».
Але, який би з типів ви не обрали слід пам'ятати: мета і мотив
виховання дитини - це щасливе, повноцінне, творче, корисне для людей життя
цієї дитини. На творення такого життя і повинне бути спрямоване сімейне
виховання.
Література:
1. Кулик Л.А., Берестов Н.И. Семейное воспитание, - М.:
Просвящение, 1990.
Личность, семья, школа /Под редакцией ВешловскогоС.Г., - С-Пб., 1996.
2. Мухина В.С. Феноменология развития и бытия личности. – М.: МПСИ,
Воронеж: НПО «МОДЭК», 1999.
3. Популярная психология для родителей /Под ред. Бодалева А.А. – М.:
Педагогика 1988.
4. http://www.kindereducation.com/
-----------------------
Особистість
Фізичній розвиток
Духовний розвиток
Соціальний розвиток
Емоційний розвиток
Розумовий розвиток
Реферат на тему: Власть и насилие
ПЛАН.
1. Введение.
2. Что такое власть.
3. Соотношение власти и насилия.
4. Заключение.
5. Список сносок.
6. Список используемой литературы.
1. ВВЕДЕНИЕ
Выбранная тема реферата интересна и сложна. Во многих поступках людей
лежит мотив приобретения власти над себе подобными. В ходе развития
человеческого общества власть стала неотъемлемой частью человеческих
отношений. В процессе истории как социальный институт власть претерпела
определённые изменения. От внутриродового уклада, обряда почитания старших,
путём множества видоизменений и разветвлений до метода поддержания порядка
на огромных территориях целых государств. Неизменным осталось лишь то, что
почти всегда приобретение власти сопряжалось с применением насилия. Люди
ставили и ставят перед собой цель — получение наибольшей власти. Во всех
войнах лежат мотивы захвата власти, — будь то территория, природные ресурсы
или что–либо иное. Но в любом случае это давало бы власть над людьми. Людям
неинтересно иметь власть над чем–то безжизненным, им необходимо, чтобы их
власть признали им же подобные. Прекрасным примером этому служит “Сказка о
рыбаке и рыбке” А.С. Пушкина. Старухе, которую можно отождествлять с
государственным аппаратом власти, не хватило ни нового корыта, ни новой
избы, ни безвольного старика. Ей необходимо было властвовать над людьми, и
в конце концов, её необузданная фантазия разыгралась до того, что, перейдя
некую грань своих страстей, она осталась ни с чем.
Так же примерно обстоят дела и у властвующих над нами. Существует некая
грань, до которой применение насилия приносило пользу, а после неё привело
бы к свержению власти. Найти эту грань дело очень непростое, т.к. всё в
этом мире переменчиво. Если вчера возможно было совершать какое–либо
насилие, то сегодня использование его может стать даже смертельно опасным
для применяющего насилие. Государство, применяя насилие, должно быть точно
уверено, что его действия считаются большинством населения достаточно
моральными и отвечают его интересам.
Именно поэтому я считаю, что тема власти и насилия актуальна. Причём
она актуальна не только в наш век. Любой, хоть немного грамотный политик
должен был ставить перед собой вопрос — насколько можно применять те или
иные меры наказания и к кому при его объёме власти. Однако этим вопросом
задавались не только политики. Например, Н. Макиавелли — итальянский
политический философ и писатель — посвятил этому вопросу несколько своих
трудов, наиболее известным из которых является “Государь”. В своих
произведениях этой темы касались и отечественные литераторы. Выше я уже
упоминала “Сказку о рыбаке и рыбке” А.С. Пушкина, которая на мой взгляд,
могла бы являться прообразом данной темы, и если провести её научный
анализ, то этого было бы достаточно для раскрытия настоящего вопроса. Но я
поставила перед собой другую цель — раскрыть эту тему, опираясь на
исторические факты. И начну с того, что попытаюсь дать наиболее полное
определение власти.
2. ЧТО ТАКОЕ ВЛАСТЬ
Центральные места в политических науках отведены государству, власти и
властным отношениям.
Объяснить однозначно, что такое власть трудно, так как власть
проявляется в нашей жизни в различных аспектах. В связи с этим говорят о
власти природы, власти человека над человеком, власти эмоций, чувств и т.д.
Придерживаясь в реферате всё же политической стороны понятия власти,
обратимся к политическому энциклопедическому словарю, где мы встретим такое
определение: “Власть — центральное, организационное и
регулятивно–контрольное начало политики; одна из важнейших и наиболее
древних проблем политического знания, литературного и изобразительного
творчества; проблема культуры общества и конкретной жизни человека”1.
Существует несколько трактовок власти. В одной из них под властью
понимают отношения между социальными субъектами. Она появляется именно там,
где существуют отношения. Нет отношений — нет власти. То есть власть
означает отношения зависимости между людьми. Такое понимание власти
относится к бихевиористским её трактовкам. Один из приверженцев такого
определения Г. Лассуэлл считал, что первоначальные импульсы для
возникновения власти даёт присущее людям стремление к власти и обладание
“политической энергией”.
Человек видит во власти средство “улучшения жизни”: приобретения
богатства, престижа, свободы и т. д. В то же время, по словам Лассуэлла,
власть — это и самоцель, позволяющая наслаждаться её обладанием.
В телеологических трактовках власть определяется более широко. Под ней
понимают не только отношения между людьми, но и взаимодействия человека с
окружающим миром. В этом смысле говорят, например, о власти человека над
природой. О власти как о реализации намеченных целей говорил Б. Рассел.
Сторонник системных трактовок Т. Парсонс определял власть как
“способность системы обеспечивать исполнение её элементами принятых
обязательств, направленных на реализацию коллективных целей системы”2.
Такое многообразие определений власти объясняется сложностью и
различием точек зрения на это явление.
Как видно односторонней направленности на политическую сторону жизни у
власти нет. Значит власть первоначально не была явлением политическим, как
часто стали считать в наше время.
Обратившись к истории, видим, что в первобытно–общинном строе власть
имела общественную направленность. Она осуществлялась всеми членами рода
или племени, основывалась на авторитете старейшин. При дальнейшем
расслоении общества и возникновении государства авторитет старейшин был
смещён авторитетом публичной власти. Стали возникать аппарат власти, особые
принудительные учреждения, которые встали над обществом и отделились от
него.
Можно предположить, что власть приняла политический характер именно
тогда, когда стало расслаиваться общество и возникать государство. Теперь
без власти и властных отношений стало невозможным функционирование
государства.
Но и в наше время власть имеет не только политическую направленность.
Под властью можно понимать также “социальные отношения, проявляющиеся в
возможности и праве одного человека или группы людей принимать решения,
приобретающие обязательный характер для другого человека или группы”3.
Власть — это и определённая форма руководства, управления обществом,
любым коллективом, объединением людей. Она обеспечивает согласованную
деятельность людей. Действия её должны иметь поддержку народа. Однако те, в
чьих руках сосредоточена власть, могут применять и принуждение, т. е.
подчинять себе волю других, распоряжаться кем–либо или чем–либо.
Итак, власть является одним из фундаментальных начал человеческого
общества. Оно существует везде, где есть устойчивые объединения людей: в
семье, производственных коллективах, организациях и учреждениях, во всём
государстве. В последнем случае мы имеем дело с верховной, политической
властью.
Можно предположить, что власть призвана регулировать взаимоотношения
между людьми, между ними, обществом и государственно–политическими
институтами. Здесь мы подходим к главной части данного реферата — к
соотношению власти и насилия.
3. СООТНОШЕНИЕ ВЛАСТИ И НАСИЛИЯ
Известно, что государство призвано разрешать “противоречия между
необходимостью порядка и разнообразием интересов в обществе, сопряжённых с
конфликтами”4. В данном случае, конечно, никто не будет полагаться на
“сознательность” граждан, никто не будет их уговаривать, чтобы одни
поступались своими интересами ради других. Поэтому при каждом политическом
режиме существуют какие либо меры и механизмы предотвращения и наказания
уголовных правонарушений, исправительные учреждения. Естественно, что
государство и власть тесно связаны с насилием. Ещё Гоббс говорил, что
“главный признак государства состоит в монополии на принуждение и
насилие”5.
Интересно, что право на насилие принадлежит исключительно государству.
Конечно, насилие в нашей жизни применяется не только государством, но и,
например, родителями по отношению к своим детям, руководителями каких–либо
организаций и учреждений по отношению к своим подчинённым. Но их действия
противозаконны. Более того, закон запрещает эти действия под страхом
применения к ним самим насилия. Надо сказать, что насилие, угрозы,
принуждение не являются единственным средством установления порядка
государством, и они очень строго регламентируются законом. Поэтому говорят
о легитимном (узаконенном) праве государства на применение насилия.
Вообще насилие применяется всегда при любом захвате власти.
Государственная власть также строится либо на использовании насилия, либо с
учётом её возможного применения.
Одним из известных механизмов использования насилия является военная
сила. Её роль в жизни общества и в политике так значительна, что её считают
синонимом силы государства. Это объясняют тем, что военная сила вбирает в
себя и реализует различные средства могущества государства, а также
представляет наиболее авторитарные средства, так как её применяют в крайних
случаях, например, при разрешении противоречий внутри страны или на
международном уровне. Однако истории известно множество случаев, когда
власть основанная на военном насилии, является одним из печальных моментов
в политике. Хотя военная власть может иметь разные природу, характер, цели,
но всегда и везде она насаждает беспрекословную, железную дисциплину, не
терпит никакого инакомыслия, подавляет гражданское общество, ущемляет права
и свободы личности.
Очень хорошо это реализовалось при тоталитарном политическом режиме.
Здесь насилие имеет не только физический, но также интеллектуальный и
духовный характер.
При построении “государственного социализма” различные насильственные
меры обычно приводили к отрицательным результатам. Например, осуществление
коллективизации крестьян в СССР насильственными методами привело к массовым
репрессиям, миллионным жертвам, разрухе в сельском хозяйстве.
Можно сделать вывод, что когда общество не является свободным, насилие,
применяемое государством фактически становится неограниченным. Это можно
объяснить значительным неравенством в распределении власти между населением
и государственным аппаратом власти. Насилие идущее снизу, и подавляют тем,
что увеличивают государственное. Потому то в странах, где власть
распределяется по принципу плюрализма, где население имеет и реализует свои
гражданские права, насилие встречается очень редко.
Надо отметить, что любая власть предполагает насилие. Это одна из её
“природных” функций. Однако, когда речь идет о диктатуре, насилие выходит
на первый план. Вспомним, что ещё в мае 1905 г. “Третий съезд РСДРП”
признал “задачу организовать пролетариат для непосредственной борьбы с
самодержавием путём вооружённого восстания”6. Уже несколько позже, выступая
на одном из собраний В.И. Ленин заявил: “Диктатура означает —— примите это
раз навсегда к сведению, господа кадеты, —— власть неограниченную,
опирающуюся на силу, а не на закон. Во время гражданской войны всякая
победившая власть может быть только диктатурой”7. Далее он более широко
поясняет: “Научное понятие диктатуры означает не что иное, как ничем не
ограниченную, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стеснённую
непосредственно на насилие опирающуюся власть”.8
Действительно, во всех случаях применения диктатуры происходит
концентрация власти в руках одного —— диктатора, или нескольких лиц. На
первый план в политике выходят насилие и террор. Можно сказать, что
диктатуре присущи неограниченная и бесконтрольная диктаторская власть,
попираются права не только человека, но и государственных органов власти,
которые перестают действовать в интересах государства, а вынуждены
подчиняться требованиям диктатора. Власть при этом опирается
непосредственно на насилие.
Носителями диктатуры обычно выступают крупные социальные группы
(классы, сословия), но представлена бывает одним лицом или группой лиц
(например, диктатура военных вождей, абсолютная монархия, хунта). Отметим,
что приход к власти диктаторов исторически связан, как правило, с периодами
резкого обострения классовой борьбы (диктатура Франко, фашистская диктатура
в Германии).
Другой пример применения насилия —— это деспотизм в странах Востока.
Ему также присуще абсолютное преобладание государства над обществом.
Государство здесь формирует общественные идеалы , вкусы, регулирует
человеческие отношения и в семье, и в обществе, и в самом государстве. В
этих странах не было и не могло быть независимого суда, так как религия,
право и управление находились в одних руках. Ни один человек, ни богатый,
ни бедный не имели гарантий от вмешательства власти в их личную жизнь, не
было прав и возможностей отстаивать свою личную или имущественную
неприкосновенность. Это и составляло суть всей системы произвола власти в
её всемогуществе, в невозможности быть вне её, хотя степень подчинённости
могла быть различной.
Исторический опыт разных стран показал, что концепция диктатуры
какого–либо класса может использоваться для легитимизации власти только в
течение кратковременного периода. Она не может служить долговременным целям
социальной справедливости, так как по своей сути противоречит этому, даже
если речь идёт о диктатуре большинства населения9. При современной
демократии большое значение имеет не только власть большинства, но и защита
прав меньшинства.
Иногда в литературе можно встретить заявление, что любое насилие —— это
абсолютное зло, и оно может порождать только насилие. Однако насилие,
опирающееся на законы, международные пакты, может являться неизбежным и
обязательным условием защиты прав граждан и мира в том числе. Применение
насилия в рамках закона позволяет бороться с преступностью, пресекать
вооружённые конфликты. И тогда речь здесь идёт не о насилии против тех или
иных социальных групп как при тоталитаризме и восточном деспотизме, а о
наказании отдельных личностей, их группировок, нарушающих закон. Также речь
может идти и о пресечении международных преступлений, например, агрессии
Ирака против Кувейта в 1990-1991 гг. К тому же насилие, подкреплённое
законом, качественно меняет своё содержание и уже как бы не является
насилием. Верховная государственная власть имеет некие границы, которые она
не в праве преступать. Это —— неотчуждаемые права личности на жизнь и
свободу мысли от внешнего вмешательства. Поэтому насилие, исходящее со
стороны государства, строго регламентируются. И хотя насилие при
определённых условиях и формах неизбежно, оно причиняет ущерб морали
общества, ведёт к потрясениям, разрушениям, а в крайних формах —— к
массовой гибели людей.
4. ЗАКЛЮЧЕНИЕ
Итак, власть —— вещь достаточно сложная. Ей нельзя дать конкретное
определение, так как она есть явление многостороннее. Но можно выделить
одно общее, что связывает все трактовки власти, —— это подчинение человека
воли другого.
Власть имеет различные проявления: насилие и принуждение, наказание и
поощрение, контроль и управление, соперничество и сотрудничество. Она может
носить как негативный, так и позитивный характер. Поэтому власть нельзя
свести только к функции насилия.
Однако насилие оказывает большое влияние на силу власти: сила её
обратно пропорциональна объему применяемого насилия. Существует некий
предел, после которого либо не остается объектов, к которым применяют его,
либо происходит свержение такой власти .
Конечно, определенная доля насилия необходима, например, для
правонарушителей, для защиты от попирания национальных, религиозных и
других интересов. Но это насилие может исходить только со стороны
государства, и применяться им исключительно к своим гражданам.
В решении межгосударственных конфликтов употребление насилия может
привести к обострению ситуации. Поэтому, я считаю, государственный аппарат
власти должен решать эти вопросы мирным демократическим путем. Ведь насилие
не является единственным средством осуществления власти.
Встает вопрос, почему, применяя к гражданам других государств
ненасильственные меры, к своим же гражданам применять не желают? Наиболее
крупным событием последних лет стала эта недавно “закончившаяся” война в
Чечне. К чему она привела? Что дала? Дала возможность поразмыслить,
насколько мы близки к истинной демократической стране, сколько ненависти
скопилось у народов, живущих некогда единой страной. И дала понять, что
проблема власти и насилия актуальна и в наше время. И, несмотря на
многолетний исторический опыт, люди не смогли сделать соответствующих
выводов.
5. СПИСОК СНОСОК
1 Энциклопедический словарь.
2 Основы политической науки Ч.1. М.: О–во “Знание” России, 1993. — С.
102–104
3 Пушкарёва Г.В. Власть как социальный институт // Социально–полит. журнал.
1995. — № 2. — С. 84
4 Гаджиев К.С. Политическая наука. — М.: Сорос — Международные отношения,
1994. — С. 98
5 Там же, С. 106
6 Ленин В.И., Полное собрание сочинений, Т.41, с.370, М., 1963
7 Там же, С.376.
8 Там же, С.383.
9 Чиркин В.Е. Власть, ненасилие и социальная справедливость. // Сов.
государство и право. —— 1991г. —— 9. —— С. 105.
6. СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ
0. Белов Г.А. Политология. — М.: Наука, 1994 — 269 с.
0. Бельков О.А. Власть глазами военного политолога // Власть. —— 1996. ——
№1.——с.53-57.
0. Большая советская энциклопедия. Т.8. — 3-е изд. – М.: Изд-во “Советская
энциклопедия”, 1976. – 592 с.
0. Гаджиев К.С. Политическая наука. — М.: Сорос — Международные отношения,
1994. — 400 с.
0. Ильин В.В. Власть // Вестник Московского Университета, сер. 12
“Социально-политические исследования”. —— 1992. —— №4. —— с.3-19.
0. Ленин В.И. К истории вопроса о диктатуре /Полное собрание сочинений.
Т.41. —— М: Государств. изд-во политической литературы, 1963. —— 696 с.
0. Мокин С.В., Бандура С.И. Человек и власть // Вестник Московского
Университета, серия 12 “Социально-политические исследования”. —— 1992. —
№4. —— с.45-50.
0. Основы политической науки: учеб. Пособие для высш. уч. заведений. Ч.1.
—— М.:О-во “Знание” России, 1993. ——— 224 с.
0. Политическая культура: теория и национальные модели / Гаджиев К.С. и др.
– М.: Интерпракс, 1994. — 352 с.
0. Политология: Энциклопедический словарь / Аверьянов Ю.И. и др. —— М.: ,
1993. ——
0. Пушкарева Г.В. Власть как социальный институт // СПЖ. —— 1995. —— № 2.
—— с. 84-96.
0. Тимофеева Л.Н. Угроза насилия или императив согласия // Власть. ——
1996. —— № 1. —— с. 74-76.
0. Унпелев А.Г. Политология: власть, демократия, личность. М.: Интерпракс,
1994. — 256 с.
0. Феномен восточного деспотизма: структура управления и власти. —— М.:
Наука. Издат. Фирма “Восточная литература”, 1993. —— 392 с.
0. Чиркин В.Е. Власть, ненасилие и социальная справедливость // Советское
государство и право. – 1991. —— № 9. —— с.99-108.
1 Энциклопедический словарь.
2 Основы политической науки Ч.1. М.: О–во “Знание” России, 1993. — С.
102–104
3 Пушкарёва Г.В. Власть как социальный институт // Социально–полит.
журнал. 1995. — № 2. — С. 84
4 Гаджиев С. 98
5 Гаджиев С. 106
6 Ленин В.И., Полное собрание сочинений, Т.41, с.370, М., 1963
7 Там же, с.376.
8 Там же, с.383.
| |
