|
Реферат: Запровадження християнства на Русі (Религия)
З дисципліни “Історія України”
На тему: “Запровадження християнства на Русі”
Київ 2000
План
контрольної роботи за темою:
“Запровадження християнства на Русі”
1. Вступ 2
2. Християнство у східних слов’ян до середини ІХ ст. 3
3. Перше (Аскольдове) хрещення Русі. 4
4. Боротьба християнства та язичництва на протязі Х ст. 6
5. Хрещення Володимира 988 р. 14
6. Висновок. 12
7. Список використаної літератури 14
Перше питання, яке було б цікаво розглянути, - коли саме починається
проникнення нової віри у Східну Європу та її розповсюдження серед місцевих
племен.
“ Обыкновенно у нас насчитывают до пяти эпох в деле просвещения России
Евангелием – до пяти крещений. Первою эпохою признается проповедь святого
апостола Андрея в странах наших; второю – проповедь славянских апостолов
Кирилла и Мефодия в Болгарии и Моравии и в особенности важнейший труд их –
перевод Священного Писания и богослужебных книг на славянский язык;
третьего – крещение первых князей киевских Аскольда и Дира; четвертою –
крещение великой княгини Ольги; пятою и окончательною – крещение великого
князя Владимира» – так пише у своїй “Истории Русской церкви» митрополит
Макарій.
Апокрифічне сказання про похід апостола Андрія та його брата Матфея
(вибраного дванадцятим апостолом після самогубства Іуди Іскаріота) в країну
мармидонян. У кінці І тис. н.е. мармидонянами візантійці називали Русь.
Звідси – легенда про відвідання “гір Київських” апостолом Андрієм;
розповідь про те, як він поставив тут хрест, що символізує майбутній
розквіт нової віри, та про пророцтво сяючого розквіту міста. Ця легенда є
типовою церковною легендою, яка не має історичного характеру. Але було б
помилкою заперечувати присутність у неї будь – якої історичної основи.
Достовірні спогади про древні християнські традиції в нашій країні, які
відносяться до перших сторіч християнської ери. В літературі можна зустріти
погляди про древнє походження історії, описаної “Андріївською легендою”.
Так С.В.Петровський припускав, що початок цієї традиції може відноситись до
ІV ст. В будь-якому разі, можна з упевненістю стверджувати, що легенда
виникла до появи слов’янської письменності та літератури.
За свідоцтвами античних авторів, першими місіонерами серед
східноєвропейських варварів були полонені – християни, які були захоплені
у так званих готських (скіфських) війнах ІІІ ст. Без сумніву, християнство
у ІІІ ст. здобуло широке розповсюдження в античних містах Причорномор’я.
Багато прихильників нової віри проживало в Херсонесі та в містах колишнього
Боспорського царства. На початку ІV ст. у північному Причорномор’ї
склались перші варварські єпископії.
Археологічні дослідження, вивчення глиняних календарів, орнаментів,
людських поховань черняхівської культури[1] свідчать про те, що нова віра
була вже досить поширена. Але християнство ще не було офіціально
затверджено. Його сповідувала тільки частина населення, яка за кількістю,
очевидно, була набагато менша язичницької.
Початок історії Русі, як державного об’єднання південної частини
східноєвропейських племен пов’язується з легендарною постаттю Кия –
засновника Києва. “Повість временних літ” розкриває деякі важливі подробиці
політичної біографії Кия, який княжив “в роде своем”. Перебуваючи у
Константинополі, він прийняв “велику честь від царя”; зробив спробу
закріпитися в Нижньому Подунав’ї і навіть збудував там “градок Киевец”, але
невдало – “не прийняли його” місцеві племена. Він був змушений відійти у
Середнє Подніпров’я і, заснувавши там нову резиденцію – Київ, помер. Але
цікаво, що візантійські джерела приводять деякі дуже важливі дані, які
стосуються перебування слов’янського правителя у Константинополі в молоді
роки, його навчання там, особистої дружби з Іраклієм, а також прийняття їм
християнства. Так автор VІІ ст. (сучасник описаних подій) Іоанн із Нікіу
пише: “Куврат (так звали Кия), князь гунів[2] та племінник Охрана, у
молодості був охрещений та виховувався у Константинополі у надрах
християнства. Він виріс при царському дворі. Він був тісно пов’язаний
дружбою з Іраклієм, після його смерті, як осяяний царською милістю, виявляв
щиру подяку до його дітей та жінки Мартіни. Силою святого животворного
хрещення, їм прийнятого, він перемагав всіх варварів та язичників”.
Безперечно, цей факт потребує детальної перевірки, але при будь-яких умовах
свідоцтво Іоана Нікіуського заслуговує на нашу увагу.
Виникнення Давньоруської держави було безпосередньо пов’язано з
перемогою феодальних відносин. Головною формою експлуатації на Русі була
продуктова рента, а не відробітки, як на Заході, у Франкській державі.
Давньоруська держава переходила до феодалізму не від рабовласництва, а від
первіснообщинного ладу. Соціальна диференціація зумовила зародження
державного утворення та формування імперії. Очолювали це утворювання царі,
проте їх влада обмежувалась всенародним віче. Археологічні матеріали ІХ – Х
ст. відображають наявність сформованого класу феодалів. Політичні стосунки
були млявими, мінливими й невиразними, а політичні проблеми часто
розв’язувалися за допомогою сили. І все ж зростав рівень політичної,
соціальної, та економічної організації Київської Русі, розвивалася її
культура. Розповсюдження християнства на східнослов’янській території на
зламі VIII – IX ст. стало найактуальнішою проблемою. Нова віра рішуче
прокладала собі дорогу, набуваючи на Русі солідну підтримку. На порядку
денному стала офіціальна християнизація Русі.
Відомий тезис про введення християнства на Русі Володимиром Святим у
кінці Х ст., освячений авторитетом православної церкви, набув значення
догмату, який не підлягав ні обговоренню, ні сумніву. Перша християнизація
Русі за часів Аскольда та патріарха Фотія виявилася завуальованою,
відсунутою на задній план історичного процесу. У зарубіжних джерелах
відсутні дані про Хрещення Русі близько 988 р. В 1888 р. у зв’язку з 900 –
річчям “Володимирова хрещення”, Ф. Фотинський провів спеціальне
дослідження, шукаючи про це хоча б найменші сліди та натяки в європейських
часописах та документах. Висновок був приголомшуючий: у жодному тексті не
знайшлося ніяких відомостей з приводу Хрещення Русі у кінці Х ст. Ще більше
подиву викликає мовчання православних джерел, у першу чергу візантійських
та болгарських. Аналогічна картина простежується і у східних джерелах, які
визначають Русь ІХ – Х ст. християнською країною. Відсутність в іноземних
джерелах відомостей про хрещення Володимиром Русі пояснюється тим, що
уперше офіційний акт введення християнства в Київській державі відбувся у
860 р., при Аскольді.
Правління Аскольда (він загинув у 882 році) є дійсно яскравою сторінкою
в історії Київської русі, коли молода держава вийшла на світову арену,
виборовши загальне визнання та затвердивши себе як невід’ємну частину
середньовічного світу. Титул кагана, прийнятий Аскольдом, дорівнювався до
імператорського (царського) та переконливо свідчив про політичні претензії
київського правителя. Головною та найбільш визначною зовнішньополітичною
акцією були походи проти Візантії та угоди, складені з нею. Найбільшим
досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Русі як великої держави та
достойного контрагента Візантії. Серед реальних результатів походів
Аскольда на Візантію та складених з імперією угод одним з найважливіших да
далекосяжних, без сумніву, було введення на Русі християнства. Цей акт,
підготований упродовж багатьох сторіч історії проникнення нової віри у
середовище східнослов’янского суспільства, мав значний вплив на історичний
розвиток наших предків. Процес християнизиції Київської Русі (як і будь-
якої іншої держави) був складним та довготривалим. Не відразу нова релігія
була сприйнята народом та перемогла старе, відживше “поганство”.
Розповсюдження християнства у другій половині ІХ – Х ст. охопило в перше
чергу частину “князівсько – дружинної верхівки” та, можливо, “частину
заможних купців”. Б.А.Рибаков, спираючись на Фотія, Костянтина
Багрянородного та на деякі вітчизняні джерела (Ніконовський літопис,
часописи, працю В.Н.Татіщева та ін.) впевнено говорить про існування
Руської метрополії, заснованої у часи Аскольда. На думку Б.А.Рибакова дані
про хрещення русів у 860 – 870 роки при патріархах Фотії та Ігнатії зникли
з рукопису Нестора при Мстиславі Володимировичі десь у 1118 році у третій
редакції “Повісті временних літ”.
У 862 р. почалася моравська місія Кирила та Мефодія, яка позначила
собою повну перемогу християнства в Моравії, Чехії, Словакії та початок
інтенсивного розповсюдження його в Південній Польщі. У 863 – 865 роках
християнство затверджується в Болгарії. Було б дивно, якби Русь,
розташована поряд з Візантією та Чорним морем, залишалася осторонь від
цього процесу. Тісні економічні та дипломатичні зв’язки з Константинополем,
які виникли у часи Аскольда, сприяли інтенсивному розповсюджуванню нової
віри. Інша справа, що сама християнизація виявилася надто складним та
тривалим процесом та повинна була пройти скрізь різні періоди та складні
рубежі.
І хоча після вбивства Аскольда у 882 р. християнство втратило значення
державної релігії, в очах світу Русь залишалася християнською країною.
Близько 870 р. на Ладозі затвердилась норманська династія князів, першим з
яких був Рюрик (Рьоріх з Упсали). У 879 р. Рюрик помер, залишивши престол
юному синові Ігорю (Інгвару), а фактичне правління – його вихователю Олегу.
Олег, що став регентом, доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з
варягів, слов’ян та фінів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами
виманив він за мури міста Аскольда і Діра і, звинувативши їх в узурпації
влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його “матір’ю
міст руських”. Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор –
Літописець. Проте в результаті ретельного аналізу тексту, проведеного
різними поколіннями вчених, у цій оповіді виявлено багато внутрішніх
суперечностей та слабких місць.
На думку деяких істориків, Аскольд став жертвою не тільки зовнішньої
військової авантюри. Олег мав підтримку серед місцевих сил, опозиційних
київському князю. В епоху середньовіччя релігійні мотиви були чи не
найпоширенішими лозунгами будь яких соціальних виступів, тому протистояння
Аскольду могло прийняти форму антихристиянської, проязичницької
конфронтації. На неї міг спиратися Олег. Закономірність такого опру
відмічав В.Н.Татіщєв, який називав християнство головною причиною загибелі
Аскольда. “Убивство Аскольдово, - пише він, - довольно вероятно, что
крещение тому причиною было; может киевляне, не хотя крещения принять,
Ольга призвали, а Ольгу зависть владения присовокупилась…». Але було б
помилкою все зводити тільки до релігійного протистояння, яке слугувало
зовнішньою оболонкою, під якою ховалися глибокі соціальні конфлікти.
Мало що відомо про Олега. Лишається незрозумілим, чи належав він до
династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор – літописець через
кілька століть приписав до цієї династії. Але не підлягає сумніву те, що
Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і
підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право
збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Та
він був язичником і, спираючись на ворожі християнству елементи
давноруського суспільства, повинен був придатися до антихристиянського
терору. Про ці часи є небагато свідоцтв. Але деякі побічні матеріали
підтверджують ворожу по відношенню до християн позицію Олега. Арабський
письменник Ал – Марвазі висловлює думку, що рік смерті Олега (912 р.) є
початком затвердження християнства на Русі.
Ігор, син Рюрика, народився у 873 р. У день смерті його батька йому
було 6, а при вступі на київський престол – 9 років. Отже, регентство Олега
було виправданим. Але, узявши правління у свої руки, Олег правив
одноособово до самої своєї смерті на протязі 30 років. До того часу, коли
Ігор нарешті зміг почати свою діяльність, йому вже було 39 років. За
звичаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою
владу над підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та
уличі. Кілька років виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову
примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх
землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи – торговельні чи
теж грабіжницькі – на зразок тих, що проводив Олег. Різні джерела
характеризують Ігоря по різному, іноді як людину нікчемну, слабкого
правителя, до того ж ненаситного та жадібного, іноді деякі автори схильні
вважати його достатньо проникливим правителем, якому Київська Русь завдячує
значними успіхами (відсіч печенігам, проникнення на Кавказ, та нова угода з
греками у 944 р.). До заслуг Ігоря відносять і усвідомлення прогресивної
ролі християнства. Як мінімум беззаперечною залишається його релігійна
терпимість. Є.Є. Голубинський навіть вважає князя “внутрішнім”, або тайним,
християнином.
Дійсно, текст угоди з греками 944 р., який дійшов до нас в автентичному
вигляді, вміщує ряд свідоцтв про те, що християнство на Русі в той час не
просто існувало, а користувалося певною перевагою. Християни не тільки не
пригноблювалися з боку держави, але й приймали активну участь в політичному
житті країни. Більше того, на думку Є.Є.Голубинського, прибічники
християнства мали навіть більший вплив, ніж язичники.
Ігор був убитий осінню 945 р. впродовж феодальної війни в древлянській
землі, яку спровокувала сутичка між воєводою Свинельдом та основною
частиною київської дружини. Син та наступник вбитого князя Святослав у той
час був іще дитиною і влада у Києві перейшла до вдови – Ольги.
Це була рішуча та діяльна жінка – “мужского характера”. З її ім’ям
пов’язані деякі важливі заходи, що мали суттєвий вплив на подальший
розвиток Київської Русі. На жаль, час її правління погано висвітлений в
літописах. “Повість временних літ” приводить головним чином фантастичні
розповіді фольклорного стилю про “три помсти” про знищення Коростеня за
допомогою птахів. Такий же позаісторичний характер має і розповідь про
хрещення княгині – найважливіший для нас епізод її правління. Однак крізь
фольклорно – легендарний шар проступають свідоцтва про реальні історичні
події володарювання Ольги. Так не викликає сумніву факт придушення
древлянського повстання 945 – 946 рр., адміністративна реформа, яка була
результатом цього виступу, візит до Константинополя. Сумнівними або зовсім
фантастичними є лише подробиці, якими змальовані обставини тієї чи іншої
події. Стосовно контактів київської княгині з візантійським двором та її
особистого хрещення є свідоцтва грецьких та деяких західних джерел.
Відомостей про те, коли, де, і при яких обставинах було хрещення Ольги, в
різних джерелах настільки розпливчасті і так протирічать одна одній, що в
науці виник цілий спектр поглядів, з яких жодний не може претендувати на
достовірність. Але факт зостається фактом – Ольга була християнкою, і це
був її особистий вибір. До Ольги в Києві ( і не тільки в Києві) вже були
церкви, широко відкриті для населення. Прийняття княгинею християнство не
могло не дати поштовху для збільшення православної пастви; Ольга та її
оточення повинні були піддержувати та заохочувати місіонерську діяльність
місцевого духовенства. Окрім того, особистий приклад володарки активно
впливав на свідомість підданих.
Збільшення числа християн викликало потребу в нових храмах. І, хоча
конкретних відомостей майже немає, будівництво парафіяльних церков у часи
Ольги мають бути досить імовірними.
Цікавим епізодом в ранній історії давньоруського християнства є спроба
Ольги зав’язати відносини з заходом, зокрема з Західною церквою, очолюваною
Римом. Ця подія має точну дату. У 959 р. вона послала до короля Оттона І
посольство. Гільдейсгеймський часопис свідчить: “Прийшли до короля Оттона
посли народу Русь (Rusciae gentis) та просили його прислати їм одного з
своїх єпископів, який показав би їм шлях істини”. Ця акція не може свідчити
про відступництво Ольги від православ’я, а мала глибоку дипломатичну
природу та визначалася напругою русько – візантійських відносин в період
правління “русофоба” Порфирогенета. Є досить переконливі відомості, що
Ольга повернулася після візиту до Константинополя з почуттям
роздратованості, образи та розчарування. Це безпосередньо відобразилося в
“Повісті временних літ”, де читаємо: “И присла к неи царь гръцкыи, глаголя,
яко «много дарихътя. Ты же глагола ми, яко аще возъвращаюся в Русь, многы
дары послю ти: челядь, и воскъ, и скору, и воя многы в помощь» (єдиний
натяк на політичний зміст переговорів). Ольга відповідала: “Аще ты рци тако
ж постоиши оу мене в Почаинъ, яко же азъ в Суду, то тогда ти вдамъ». Таким
чином, київська княгиня не отримала у Констанотинополі тих результатів, на
які розраховувала. Більше того, прийом, ретельно описаний Костянтином
Багрянородним, був принизливого для руської княгині характеру. Тому не
дивно, що Ольга шукала нових союзників в політиці та ідеології. Одним з
таких партнерів повинна була стати "Священна Римська імперія”, проголошення
якої у ті часи готувалося та засновниками якої виступали король Оттон та
Ватикан. На них і направляє свій погляд київська княгиня. Місія Адальберта
(посланця короля Оттона з монастиря св. Максиміліана у Трирі) скінчилася
нещасливо, бо коли він прибув до Києва ситуація змінилася. Перед Ольгою
з’явилися нові перспективи відносно нормалізації відносин з Царградом.
Ольга виконувала державні функції не як повноважна правителька, а як
регентша при своєму маленькому синові. Йшли роки, Святослав підростав, але
мати не поспішала передати йому правління. Частково це пояснюється тим, що
Святослав не виявляв цікавості до державних справ, а скоріш мав схильність
до війн та походів.
У літописах нічого не повідомляється про перехід влади до Святослава та
про його особисте правління взагалі. Мова іде лише про початок військової
діяльності. Державні справи зоставалися прерогативою Ольги до самої її
смерті. Святослав же знаходився під впливом дружини (варяжської, тобто
язичницької) і відчував глибоку відразу до греко – слов’янської віри.
Доки Ольга була жива та міцно тримала кермо державного правління,
Святослав стримував свої антихристиянські емоції та виявляв до нової віри
лояльність. Відмовившись хреститися сам, він не міг заборонити це іншим.
“Аще кто хотяше волею крестится, не браняху, но ругахуся тому», читаємо у
“Повісті временних літ”. Цитована літописна фраза народила традицію
зображувати Святослава людиною, байдужою у справах релігії, при якій на
Русі жилося вільно і християнам, і язичникам. До 969 р., мабуть, так і
було, але після смерті Ольги Святослав дав вихід ненависті. Почався другий
протихристиянський терор, який тривав неповних три роки (969 972 рр.).
Одним з конкретних проявів репресій Святослава, є знищення церков.
В.Н.Татіщєв називає серед зруйнованих споруд Софійську церкву, засновану
Ольгою. Така ж доля спіткала і Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі.
Якщо Ольга не змогла навернути до християнської віри свого сина, то
зовсім іншим був стан її онуків, особливо найстаршого з них – Ярополка.
Хлопчик виховувався в християнській вірі. Його прихильність до християн
засвідчені В.Н.Татіщєвим: він підкреслює “сумирність, благонравіє та любов
до християн” і “схильність до християнства”. Жінкою Ярополка була гречанка,
тобто візантійська (за іншими даними – болгарська) принцеса. ЇЇ належність
до християнства засвідчена джерелами, які називають її “розстриженою
монахінею”. Мабуть наречених для Святослава та його законних синів вибирала
Ольга. Вибір її визначався як політико – династичними, та і релігійними
міркуваннями.
Ярополк був серед давньоруських князів людиною нової генерації. Він
відрізнявся від своїх попередників увагою до духовного життя, його “любов
до християн” підкреслена не випадково. При Ярополку в Київській Русі був
відновлений літопис, який зник після перевороту 882 р.Був Ярополк
християнином чи ні точно не відомо, але відомо, що В очах Заходу Русь за
часів Ярополка була християнською державою і сам князь виступав як
заступник християнської віри. Мається на увазі, що серед простого люду
більшість все ж таки була язичницькою.
Третя, і остання хвиля протихристиянської боротьби пов’язується з
іменем Володимира Святославовича, у подальшому виголошеного просвітником
Русі. До 988 року майбутній хреститель Русі виступає як носій багатьох
гріхів та вад – він жорстокий та брехливий, гультяй та п’яниця, зрадник та
обманщик, здатний на бридкі вчинки (наприклад згвалтування Рогнеди на очах
її батьків). Після 988 р. Володимир перевтілюється в мудрого та
справедливого державного діяча, що опікується про щастя та процвітання
своєї країни, клопочеться про бідних та голодних і до того ж є взірцем усіх
чеснот та досконалості. Це пов’язано з тим, що християнські автори описів
тих подій мали тенденцію протиставляти характеристику конкретного
історичного діяча до хрещення його удосконаленому образу після виконаного
акту.
Володимир був бастардом, позашлюбним сином Святослава та ключниці
Малуші, дочки Малка Любечаніна та сестри відомого потому Добрині.
На початку своєї діяльності Володимир не мав підтримки на Русі. Людина,
позбавлена законних прав на престол, не могла бути ватажком, на якого те чи
інше угрупування схотіло б зробити ставку. Отже Добрині прийшлося докласти
певних зусиль, щоб ввести свого позашлюбного небожа у вир політичних подій.
Ярополк спирався на прохристиянські сили, що поступово закріплювали
свої позиції. Але і язичницька частина феодального класу не була твердою
опорою для молодого претендента на престол. Таким чином у Швеції Володимир
та його опікун підшукали військові сили, достатні для самостійного виступу.
За рік чи два втікачі повернулися з сильною дружиною, яку найняли за гроші
новгородської торгівельної верхівки. Після загибелі Ярополка Володимир
вступив на великокняжий престол, не маючи конкурентів, оскільки обидва його
брати були вбиті.
Одним з перших діянь Володимира на престолі було створення нового
язичницького пантеону в Києві – замість старого, зруйнованого Ольгою, або
її онуком. Володимир вимагав виконання всіх обрядів. “И осквернися кровьми
земля Руська и холмо тъ», констатує “Повість временних літ”. Звичай
людських жертв у Києві при Володимирі (правда при екстремальних обставинах)
підтверджує легенда про Іоанна та Федора. Жертвами, звичайно, насамперед
ставали християни. Протихристиянські заходи молодого князя виконувалися не
тільки у Києві, але й інших містах, наприклад у Новгороді.
Це був останній спалах язичництва. Володимир, як один з найвидатніших
діячів свого часу не міг не бачити, що стара релігія вже віджила своє та
стала гальмом суспільного прогресу. З цієї причини, закріпивши особисте
становище та звільнившись від своїх надміру шалених помічників – варягів,
князь звернувся до одної з форм монотеізму, що було необхідним та логічно
виправданим кроком.
Володимир рішуче заходився виконувати перебудову суспільного життя
країни, виконавши цілу низку важливих реформ.
Програма Володимира орієнтувалася на відбудову досягнень аскольдової
епохи, але в нових умовах кінця Х – початку ХІ ст. Володимир навіть прийняв
титул вбитого правителя – каган ( рівний імператорському), чим спробував
затвердити авторитет Русі в очах світу і себе як носія верховної влади в
країні. Реформи Володимира охопили широке коло проблем. Він ліквідував
“племінне” княжіння. Територію Русі він розділив на вісім адміністративних
округів. В кожну з низ призначалася довірена особа з числа найближчих
прихильників великого князя, а згодом його синів. Таким чином, сини
Володимира отримували владу не одразу, а тоді коли підростали та
прилучалися до активної політичної діяльності. До того на місцях, вочевидь,
керували посадники. Непокора загрожувала втратою володінь або переводом на
гірше місце. Військова реформа Володимира була спрямована на посилення
оборонного потенціалу держави. Особливу увагу Володимир приділяв
відсутності корінних зв’язків нової, службової по своїй суті, знаті з
місцевою соціальною верхівкою. Володіння давалися насамперед не місцевим, а
прийдешнім, часто з віддалених земель. Наслідки військової реформи
проявилися дуже скоро та мали великий вплив на подальший хід державних
справ. Зміст судової реформи був у встановленні та роз’єднанні судів
духовного та міського. Але в історичній літературі особливою прихильністю
користується впроваджена Володимиром релігійна реформа, яка остаточно
затвердила християнство як офіціальну державну релігію в Київській Русі.
Очевидний крах давньоруського язичництва примусив великого князя
серйозно замислитись про подальші заходи щодо релігії. Християнство не було
єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи:
іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства,
павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих
релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному
епізоді “вибору віри” – досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний
акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ”, що
дішла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення” носить складний характер
та розпадається на декілька епізодів, нез’єднаних органічно одне з одним.
Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох
найбільш значних монотеістичних церков, авторитет яких був забезпечений
відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у
тексті): ісламу – від Волзької Булгарії; католицизму – від Німеччини,
іудаїзму – від Хазарії, православ’я – від Візантії. Місія мусульман,
латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь
грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення.
Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив
київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення
з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшися додому,
посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із
захватом розповідали про “красу церковну”, яку вони побачили у
Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства,
висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то
не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь».
Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” – “Где
захочешь”, відповіли посли. Наступний епізод, датований 988 р. розповідає
про похід Русі на Херсонес (Корсунь), причини та ціль якого не роз’яснені.
З подробицями оповідається про облогу міста, захват його за допомогою попа
– зрадника Анастас. Після захвату Корсуня, київський князь вимагає від
грецьких царів Василя ІІ та Костянтина VІІІ віддати за нього їх сестру
Анну. Імператори погодилися, але за умови, що Володимир охреститься. Князь
дав згоду. Царі не без труднощів умовили сестру вийти заміж за київського
князя та відправили її у Корсунь у супроводі священників та проповідників.
Коли вони прибули на місце, царівна стикнулася з несподіванкою: її
наречений уперто не хотів іти у храм. Тоді сталося щось схоже на диво: У
Володимира розболілися очі та він втратив зір. Анна сказала: “Якщо хочеш
позбавитися хвороби, негайно охрестися”. Тільки тоді Володимир наказав
виконати над собою обряд. Охрестившися, Володимир повернув Корсунь
візантійськім царям (перед цим пограбувавши його) та відбув у Київ з
дружиною Анною, священиком – зрадником та захопленим у місті добром. По
прибуттю додому він негайно почав впроваджувати нову віру: ліквідував
створений їм же самим пантеон язичницьких богів, а на другий день наказав
хрестити усіх киян поголовно. Після охрещення киян Володимир наказав
будувати храми на тих місцях, де стояли ідоли.
Історична наука XIX ст. скептично відносилася до версії “Повісті
временних літ” Хронологічні розбіжності, філософсько – теологічні помилки
та явні анахронізми були знайдені у літопису багатьма вченими – істориками.
Можливо це є наслідком багатьох редакцій документу.
Ми не будемо проводити зараз історичне дослідження на предмет виявлення
реального ходу подій. Найголовніше, що у Київській Русі остаточно перемогла
християнська релігія, яка стала державною. Язичницькі обряди та вірування
частково зплелися з християнськими і в такому, майже невпізнанному вигляді
збереглися і по наш час. В часи правління Володимира Святославовича Русь
досягла нечуваної величі та могутності.
Затвердження християнства на Русі мало далекосяжні та багатогранні
наслідки для всебічного розвитку суспільного життя. Це був закономірний
акт, підготований усім ходом історичного розвитку та глибоко мотивований
об’єктивними потребами епохи. На відміну від язичництва християнство було
ідеологічну систему не первіснообщинного, а класового устрою. Затвердження
нового феодального базісу визначило безперечну перемогу нової надбудови,
якою в умовах середньовічної Русі могло бути тільки християнство.
Встановлення нової релігії реально захоплювало будь – які прояви
соціального життя. Укріплюючи феодальний устрій на Русі, християнство тим
самим сприяло укріпленню Давноруської держави та зміцненню її політичної
могутності. Рівною поміж рівних виступала Київська Русь у світовому
оточенні.
Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими
філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих)
ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері
творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було б
помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості,
мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли
затвердилася християнська релігія. В монастирських брамах концентрувалися
основні кадри вчених того часу, письменників, публіцистів, художників,
архітекторів. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі у
другій половині ХІ ст., зобов’язував ченців започатковувати у себе
бібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші
заклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво –
Печерський, який став можливо найвизначнішим центром давньоруської
культури. З нам пов’язана діяльність визначних публіцистів (Феодосій
Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, Нестор
Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьох
інших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах.
Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві
при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном.
Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та
розповсюдження грамоти. Як відомо, східонослов’янська писемність
сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від
неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципово
важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь
починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На
основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна
припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогитивою одного тільки
духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу.
Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та
образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі
Х – ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та
станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди
були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх
храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.
Культура Київської Русі виступала як частина єдиної середньовічної
цивілізації, підпорядкована тим закономірностям, які були властиві
останній, незалежно від національних особливостей та специфіки. У першу
чергу це стосується суспільної думки, яка у всій Європі розвивалася під
безпосереднім впливом християнської ідеології.
Список використаної літератури.
1. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991.
2. Брайчевський М.Ю. Затвердження Християнства на Русі. – К., 1989
3. Голубинський Є. Історія руської церкви. – М., 1901. – Т.1. – Ч.1.
4. Левченко М.В. Нариси по історії русько з візантійських відносин. – М.,
1956.
5. Іпатіївський літопис // ПСРЛ. – 1962. – Т.2.
6. Татіщєв В.Н. Історія Російська. – М.; Л., 1962. – Т.1. Т.2.
7. Рибаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – М., 1963.
-----------------------
[1] Приблизно у ІІ ст. велике утворення слов’янських племен (анти), що
входили до складу дніпро – дністровської групи поширеної на той час у
Південно – Східній і Центральній Європі.
[2] «Гунами» візантійські письменники часто називали слов’ян.
Реферат на тему: Зарождение магии и ее отражение в монотеистических религиозных системах на примере Христианства
МОСКОВСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ ЭКОНОМИКИ СТАТИСТИКИ И
ИНФОРМАТИКИ
КАФЕДРА КУЛЬТУРОЛОГИИ
ЗАЧЕТНАЯ РАБОТА
ПО ТЕМЕ:
ЗАРОЖДЕНИЕ МАГИИ И ЕЕ ОТРАЖЕНИЕ В МОНОТЕИСТИЧЕСКИХ РЕЛИГИОЗНЫХ СИСТЕМАХ НА
ПРИМЕРЕ ХРИСТИАНСТВА.
Выполнила: студентка группы ДМ-201 Токмачева М.Н.
Москва, 1997 год
СОДЕРЖАНИЕ.
I Разноликая магия
II Причины возникновения магии
III Оккультизм
IV Магия в христианском культе
1. Религия рабов и вольноотпущенников
2. Христианские таинства
2.1 Причащение
2.2 Крещение
2.3 Миропомазание и елеосвящение
2.4 Исповедь
2.5 Венчание
2.6 Священство
V Эволюция взаимоотношений христианства и язычества
VI Список использованной литературы
I Разноликая магия.
Полночь. Все покрыто мраком. Призрачные фигуры в капюшонах,как у
куклусклановцев, освещены светом только жертвенного огня, горящего в правом
углу пещеры. В центре пещеры - задрапированный черный алтарь с телом
обнаженной женщины. Рядом с алтарем на каменном столе, в окружении черных
свечей, в зловещей улыбке скалится белесый человеческий череп. Верховная
жрица, тоже вся в черном, сжимает в правой руке меч, лезвие которого,
отбрасывая блики огня, кажется живым. Произнося заклинания, она вызывает
магические силы Вселенной. Сверху на нее безмолвно и бесстрастно взирает
рогатое божество.
Что это? Это не сцена из исторического кинофильма или фильма ужасов о
дьяволе. Нет. Это одно из собраний поклонников черной магии. Не секрет, что
подобные оргии привлекают людей и в настоящее время. Более того, считается,
что современное общество переживает ренессанс оккультизма и первобытного
колдоства. Чародейство, волхвование, чернокнижие, колдоство, оккультизм -
эти слова ныне не сходят со страниц журналов и газет.
II Причины возникновения магии.
Существуют различные определения магии. Однако все они неизменно
отмечают одну ее особенность, а именно: в ее основе всегда лежит вера в
сверхъестественные силы и в способность человека с помощью этих сил
контролировать окружающий мир.
“Магия - это обряды, связанные с верой в способность человека
сверхъестественным путем воздействовать на людей, животных, явления
природы, а также на воображаемых духов и богов”(Большая советская
энициклопедия, 9, 15, 152).
Магическое действие, как правило, состоит из следующих основных
элементов: материальный предмет (вещество), то есть инструмент; словесное
заклинание - просьба или тпебование, с которым обращаются к
сверхъестественным силам; определенные действия и движения без слов -
обряд.
Время возникновения магии ученые относят к периоду первобытного
общества, точнее - к эпохе каменного века. Имеются данные, что магические
обряды и верования существовали уже у неандертальцев, живших 80-50 тысяч
лет назад. Речь идет о захоронениях (складах) медвежьих костей в
мустьерских пещерах Драхенлох (Швейцария), Петерсхеле (Германия), Регурду
(Франция), которые рассматриваются как свидетельства охотничьей магии
(пещерные медведи в то время были одним из главных объектов охоты людей).
Первобытные люди, считают некоторые ученые, сохраняя медвежьи черепа и
кости, надеялись, что это даст возможность убитым животным вернуться к
жизни и тем самым умножит число этих животных. У многих племен, сохранивших
первобытный уклад жизни еще в конце ХIХ века и имевших аналогичные обряды
захоронения костей и черепов убитых животных, этим обрядам давалось именно
такое объяснение.
Что касается обнаруженных в XIX - XX веках памятников
верхнепалеолитического периода (поздний каменный век - 40 - 10 тысяч лет
тому назад), то они, и с этим согласны практически все ученые,
свидетельствуют о наличии у первобытного человека уже развитых магических
представлений и обрядов. В 1879 году в Пиренейских горах (Испания) была
открыта глубокая пещера, названная Альтамирой. На стенах и потолке этой
пещеры рукой первобытного художника были изображены кабаны, зубры, олени и
другие виды животных, на которых охотились люди того времени. В открытой
вслед за Альтамирой уже во Франции пещере Мотеспан были обнаружены остатки
трех скульптур, изображавших пещерных львов. На шее и груди одного льва
были отчетливо видны следы от дротиков и копий, которые бросали первобытные
люди в эту скульптуру. Другие же две скульптуры были полностью разбиты в
результате частого в них попадания.
Наибольшей известностью среди подобных находок (а на сегодняшний день
их насчитывается более 100) пользуется открытая в 1940 году знаменитая
пещера Ляско. Свою известность эта пещера получила из-за богатства и обилия
найденных здесь рисунков первобытных людей. Большая часть этих рисунков, а
некоторые из них отличаются поистине громадными размерами, прекрасно
сохранилась до наших дней. Во всех залах пещеры, в переходах между ними на
стене и потолке первобытный художник изобразил в различных позах тех
животных, которых он видел вокруг себя: оленей, медведей, кабанов и т.д.
Все рисунки разноцветные: использовались три краски - черная, желтая,
красная. На тела животных и рядом с ними были нанесены насечки,
символизирующие полет дротика и ранение зверя. Многие рисунки носят следы
от метания в них настоящих копий и дротиков. Рисунков так много, что
местами они наползают друг на друга.
Зачем первобытные люди рисовали животных, на которых они охотились, в
столь неудобных, плохо освещенных, часто труднодоступных местах - пещерах,
их отдаленных коридорах и проходах? Зачем после окончания своей работы они
не наслаждались ее лицезрением, а разрушали - метали в нее копья и дротики?
Ответить на эти вопросы помогают этнографические наблюдения за народами,
еще в XIX - XX веках сохранившими первобытный уклад жизни.
Известно, что австралийские аборигены перед началом охоты исполняли
специальный обряд: рисовали на песке фигуру кенгуру и во время ритуального
танца вонзали в изображенное животное свои боевые копья. При этом они
полагали, что, попав в рисунок животного, попадут и в само животное во
время охоты. Очевидно, так же полагал и первобытный человек. Здесь можно
привести слова К.Маркса о фетишизме: ”Распаленная вожделением фантазия
создает у фетишиста иллюзию, будто “бесчувственная вещь” может изменить
свои свойственные свойства для того только, чтобы удовлетворить его
прихоть”. Аналогичная иллюзия создавалась и у первобытных участников
магического ритуала, символизирующего смерть и убийство животного.
“Распаленная вожделением фантазия” исполнителей ритуала превращала имитацию
охоты в саму охоту, ритуально-магическое “убийство” животного в реальное
убийство зверя.
Действительные корни первобытной веры в магию следует искать в
материальных и общественных условиях их жизни. Первобытное состояние
человечества иногда изображается полным блаженства, когда люди как баловни
природы получали от нее в виде даров все необходимое для жизни. Но о
трудностях первобытных людей, о суровых, подчас трагических условиях их
жизни красноречиво говорят следующие цифры: почти 50% неандертальцев не
доживали до своего двадцатилетия. У кроманьонца средняя продолжительность
жизни не превышала 20 лет. В наиболее тяжелом положении оказывались женщины
и дети: 38% неандертальцев умирало, не достигнув и 11 лет, почти никто из
женщин не доживал до 25 лет. У питекантропов и синантропов смертность была
еще выше: 68% синантропов не достигало и 14 лет.
Эти данные были получены учеными при изучении костных останков
первобытных людей. Высокий уровень смертности чаще всего был результатом
частых голодовок, смертельных ранений в ходе охоты на крупных животных, что
было закономерным и естественным в силу неразвитости первобытных
производительных сил, бедности и слабости первобытной техники. У людей той
эпохи были лишь простейшие орудия труда, сделанные из камня, кости, дерева.
Они были грубы и не могли обеспечить постоянные источники питания. Средства
к существованию древнейшие люди добывали охотой, рыбной ловлей,
собирательством. Однако первобытный охотник, несмотря на все свое умение и
искусство, часто оставался без добычи, а рыболов без рыбы: зверь исчезал из
леса, рыба покидала реки. Растительную же пищу можно было добывать лишь в
определенные месяцы года.
Трудовая деятельность первобытных людей, все усилия наших далеких
предков, имевшие своей целью обеспечить себя и своих близких средствами к
существованию, нередко заканчивались безрезультатно. Это вызывало у них
состояние неуверенности в своих силах, неуверенности в будущем. Отсутствие
реальных средств, гарантирующих надежные и постоянные результаты
производственной деятельности, и явились основными причинами того, что
человек каменного века обратился к поискам иррациональных средств
практического воздействия на природу. Подобными средствами и явились
магические ритуалы и обряды.
Так экономическая неразвитость, слабость первобытного человечества,
выразившаяся в практическом бессилии человека перед природой, и явилась тем
социальным фоном, на котором выросла вера в магию.
Первобытные люди были убеждены, что посредством исполнения магических
обрядов они вступают в контакт со сверхъестественной силой, могущей
защитить их от стихий природы, от всех злых сил и существ, помочь в
достижении той или иной практической цели, которую они не в состоянии
достичь посредством реальных приемов и средств. Конкретные формы колдоства
создавались каждым родом, племенем, общиной самостоятельно, результатом
чего явилось бесчисленное многообразие магических ритуалов и обрядов.
Ученые описали и систематизировали буквально тысячи колдовских ритуалов и
верований, бытовавших у разных народов в разные времена.
III Оккультизм.
Возникнув в первобытную эпоху человечества, магия не оставалась
неизменной на протяжении веков, а принимала различные формы. Одной из
развитых ее форм является оккультизм.
Оккультизм (от лат. occultus - тайный, сокровенный) - это общее
название для учений, “теоретически” обосновывающих наличие магических
(волшебных, сверхнатуральных) сил в человеке и космосе, недоступных для
простых смертных, но доступных для “посвященных”, прошедших особую
инициацию и тренировку. В состав оккультизма входят такие “тайные” науки,
как астрология, мантика, или гадание (хиромантия, физиогномика и т.п.),
спиритизм, герметическая ( по имени легендарного основателя оккультизма -
Гермеса Трисмегиста, образ которого явился результатом соединения образов
египетского бога Тота и греческого бога Гермеса - вестника божественной
мудрости) медицина и другие. Впервые речь об оккультизме заходит в эпоху
поздней античности, когда в I-IV веках нашей эры в Александрии была создана
обширная оккультная литература, получившая название герметической.
В основе оккультизма лежат “принципы” и “законы” первобытной магии.
Оккультисты лишь систематизировали древнейшие магические представления,
основанные на принципе: подобное вызывает подобное (симпатическая магия),
часть заменяет целое (контагиозная магия).
С возникновением сложных высокоразвитых монотеистических религиозных
систем типа христианства, иудаизма, ислама, буддизма магические ритуалы
стали их неотъемлимым элементом. О том, как вошла магия в состав одной из
“высших” религий - в христианство - стоит рассказать подробнее.
IV Магия в христианском культе.
1. Религия рабов и вольноотпущенников.
“ Раз возникнув, религия всегда сохраняет известный запас
представлений, унаследованный от прежних времен.”
Ф. Энгельс
Подобное утверждение относится и к христианской обрядности, которая
включала в себя элементы обрядов и ритуалов других религий,
предшествовавших христианству или же существовавших в ту же эпоху.
Христианство возникло как религиозный продукт социально-
экономических, идеологических и политических отношений определенной
исторической эпохи. Социальной сутью первоначального христианства являлось
то, что оно возникло как движение угнетенных. Христианство выступало
сначала как религия рабов и вольноотпущенников, бедняков и бесправных,
покоренных или рассеянных Римом народов, проповедовало грядущее избавление
от рабства и нищеты и искало этого избавления в посмертной потусторонней
жизни на небе.
В соответствии с основными принципами своего вероучения христианство
переработало материал, заимствованный из других религий и придало ему новый
символический смысл и значение. Так, всем древним религиям были присущи
представления, согласно которым богов, оскорбленных людьми, можно было
умилостивить жертвоприношениями. В христианстве же эти представления
приобретали форму веры в то, что одна великая добровольная жертва,
принесенная посредником, искупила раз и навсегда грехи всех времен и всех
людей. Аналогичным образом новое звучание было придано и заимствованным
христианством из языческих религий элементам обрядовой символики: они стали
связываться с персоной новозаветного Иисуса Христа, божества,
воплотившегося в образ земного страдальца и своей смертью искупившего все
грехи человечества.
Христианский культ представляет собой совокупность иллюзорно-
практических действий (обряды, ритуалы, таинства, богослужения, посты,
молитвы и т.д.), с помощью которых верующие надеются достичь контакта со
сверхъестественной силой. Наиболее очевидную связь с древнейшими
верованиями и культами имеют христианские таинства.
2. Христианские таинства.
“Таинства - суть священнодействия, которые под видимым образом
действительно сообщают верующим невидимую благодать божию, - суть орудия,
которые необходимо действуют благодатию на приступающих к оным.”
Архиепископ Макарий
Христианские таинства мало чем отличаются по своей форме от
первобытных магических церемоний. Конечно, смысл и значение, которые
вкладывал в свои обряды первобытный колдун и которые придает своим
действиям христианский священник, - различны. Но материал, из которого
складывалась в первобытные времена и складывается сегодня церемония
магического ритуала и христианского таинства, техника их исполнения, по
существу одинаковы.
В основе всех христианских таинств лежит вера в божественную
благодать. Благодать, по определению христианских теологов, - это
“особенная сила, или особенное действие божие, сообщаемая нам ради заслуг
нашего искупителя и совершающая наше освящение, т.е. с одной стороны,
очищающая нас от грехов, обновляющая и оправдывающая перед богом, а с
другой - утверждающая и возвращающая нас к добродетели для жизни вечной”.
Это представление о благодати как силе, сообщающей человеку особые
чудодейственные божественные свойства, восходит к первобытным временам.
Первобытные люди верили в существование какой-то таинственной силы,
исходящей от духов, богов, людей, животных и даже неодушевленных предмето,
которая может быть усвоена человеком при помощи определенных обрядовых
действий. У маланезийцев эта сила называлась “мана”, у индейских племен
ирокезов и алгонкинов - “оренда” и “маниту”. Счталось, что в наибольшей
степени этой силой обладают колдуны и вожди племен. Чтобы воспринять ее,
надо было совершить специальные магические церемонии.
В Древнем мире язычники совершали различные тайные обряды (по-
гречески - мистерии), с помощью которых можно было вступить в контакт с
божествами и получить от них благодать, гарантирующую вечное загробное
блаженство.
Особенно популярны стали мистерии незадолго до во возникновения
христианства. В Риме, Греции и особенно в Малой Азии, Сирии, Египте
язычники совершали всевозможные окуривания, омовения, очищения,
жертвоприношения и другие колдовские действия в надежде таким образом
“очиститься”, вступить в общение с божеством и самим стать божественными.
Христианская церковь включила многие языческие церемонии в свой
культ, переделав их на свой лад. Но сходство христианских таинств с
языческими обрядами объяснялись отцами церкви как происки дьявола.
Тертуллиан, например, так и писал: “Дьявол, стараясь извратить истину,
подражает в языческих мистериях самим даже божественным таинствам: он и
крестит некоторых, как последователей, обещая им очищение от грехов через
купель, и запечатлевает потом на челе воинов своих, и торжественно
совершает приношение хлеба... и даже поставляет верховного жреца при
браке”.
Первоначально христиане заимствовали из магических церемоний и
языческих мистерий древности два таинства - причащение и крещение. Затем
возникли и другие - миропомазание, елеосвящение, исповедь, брак и
священство.
2.1 Причащение.
В таинстве причащения, или святой евхаристии (от греческого
eucharistia - благодарственная жертва), причащающийся, вкушающий под видом
хлеба и вина плоть и кровь Христа, приобщается тем самым к богу и получает
залог вечной жизни. По учению христианской церкви, причащение - самое
священное из таинств, ибо если в других таинствах Христос сообщает верующим
в него те или иные дары своей благодати, то здесь он предлагает самого себя
- свое тело и кровь.
Таинство причастия, по христианскому вероучению, установлено самим
Христом на тайной вечере. Тем самым он “воздал хвалу богу и отцу,
благословил и освятил хлеб и вино и, приобщив своих учеников, закончил
тайную вечерю молитвою о всех верующих”. В память об этом событии церковь и
поныне совершает таинство причащения. Священник берет просфиру и на
жертвенном столе вырезает кубик, который зовется “агнец”. При этом он
произносит: “Яко овца на заклание ведется”. Затем разрезает “агнца” на
четыре части, произнося вслух слова: “Приносится в жертву агнец божий”,
прокалывает его копьем и говорит: “Примите, ядите, сие есть тело мое, и
пейте от нее все, сия есть кровь моя”.
Истоки этого таинства лежат в первобытных магических верованиях,
согласно которым вкушение тела высшего существа способно передать
вкушающему совершенные свойства этого существа и что непосредственное
вкушение его плоти и крови может быть заменено поеданием животного,
растения, предмета и т.д., в котором это существо воплощено. Подобные
представления были крайне распространены у первобытных народов. Этим
объясняются и обычаи древнего людоедства. Каннибалы пили кровь убитого
врага как носительницу его жизненной силы. Во всей Океании была
распространена вера, что, съев печень убитого, приобретешь его силу и
храбрость. Аналогичные сведения сообщали путешественники в XVII-XIX веках о
туземцах Новой Каледонии, индейцах Южной Америки, коренных жителях многих
районов Африки.
Постепенно кровавые жертвоприношения были заменены символическими
жертвоприношениями. В этом случае роль жертвы выполняли фигурки из теста,
зерен, злаков и т.д. В Индии из риса и зеленых злаков изготовляли
изображение богини, имеющее форму усеченного конуса. Это изображение
всячески украшали, делали ему подношения, приносили в жертву барана или
козла. Затем участники обряда падали перед изображением на колени, после
чего разбивали статую на куски и поедали ее.
В Мексике два раза в год, в день весеннего и зимнего солнцестояния,
из теста изготовлялась фигура бога Витцлипутцли, которую сперва чествовали
по-царски, а затем разбивали и съедали.
В Древней Греции и Риме существовало богоедство в форме вкушения
хлеба и вина.
Конечно, христианские представления о единении человека с богом через
теофагию (богоедство), проникнутые духом глубокого мистицизма и магии,
нельзя рассматривать вне духовного фона эпохи. Чувства безысходности,
апатии, неверия в силы человека, связанные с общей социально-политической
обстановкой в Римской империи, и явились источником для возникновения веры
в бессмертие, в возможность достижения счастливой загробной жизни, породили
надежду на сверхъестественное спасение (что было характерной чертой и
символических обрядов языческих мистерий) и привели в конечном счете к
распространению магии и мистицизма. Те же мотивы и чувства лежали в основе
возникновения и другого христианского таинства - крещения.
2.2 Крещение.
Таинство крещения также играет в христианстве исключительно важную
роль, так как оно - единственное таинство, признание которого является
непременным условием принадлежности к христианской вере. Крещение означало
прием нового члена в христианскую общину или в церковь. Значение крещения,
однако, не сводится только к символу. Оно есть одновременно и мистический
акт, который обеспечивает крещаемому ряд всевозможных земных и небесных
благ.
Согласно христианскому катехизису, “видимая сторона” таинства, то
есть сама процедура крещения, заключается в том, что младенца троекратно
погружают в купель (у православных), обливают водой (у католиков),
окропляют ею (у протестантов). При крещении у православных священник также
читает три заклятия-запрещения, адресуя их дьяволу, дует в рот, лоб и грудь
новорожденного, взывая к богу, дабы изгнать нечистого. Потом производиться
обряд “очищения от дьявола”, во время которого священник и крестники
новорожденного трижды плюют на пол - как бы на сатану. После крещения
ребенка нарекают именем, чаще всего того святого, память которого
отмечается в день крещения.
Крещение очищает новорожденного от греха его прародителей и отгоняет
дьявола, вследствие чего человек рождается вновь и получает право на вечную
жизнь в небесном царстве.
Теория “вторичного рождения” человека приписывается самому Иисусу
Христу (Евангелие от Иоанна). В посланиях Павла подробно разъясняется смысл
христианского учения о втором “рождении” человека посредством крещения: оно
связывается с верой в воскресение, а само крещение рассматривается как
смерть во Христе, которая гарантирует верующему одновременно и совместное с
Христом воскресение в новую жизнь.
Этот загадочный на первый взгляд христианский обряд смерти и
возрождения имеет долгую предысторию. Еще у первобытных племен существовали
многочисленные аналогичные обряды и представления. Они были неотъемлимой
частью таинств посвящения первобытных народов. Прием в члены тайных союзов,
вступление юноши, достигшего половой зрелости, в члены общины и т.д.
сопровождались символическими обрядами мнимой смерти и нового рождения.
“Смерть” и “новое рождение” при вступлении в полноправные члены
первобытного коллектива ассоциировались с символическим умерщвлением юношей
особыми духами. Способы инсценировки “умерщвления” посвящаемых в
первобытных коллективах были многообразны. Это “смертельный” удар
бамбуковой палкой; падение “мертвых” тел по знаку одного из старейшин; шум
и грохот в хижине, в которую ввели посвящаемых, а затем просовывание через
отверстие окровавленного копья; “проглатывание” юношей животными, которых
символизировали формы хижины или входа в нее и т.д. После своего “второго
рождения” юноши по возвращении домой вели себя словно маленькие дети,
притворялись, что не умеют правильно ходить, пить и есть, говорить, не
“узнавали” своих близких. Ели пищу для детей, общались жестами и мычанием.
Идея “второго рождения” была распространенной и в Древнем мире. В
мистериях того времени “смерть” и “второе рождение” были связаны с идеей
мистического приобщения к божеству посредством магического повторения
подобных событий в его жизни. Ведь практически все боги древних мистерий
были по своему происхождению божествами ежегодно “умирающей” и
“воскрешающей” растительности. В ритуалах и обрядах “смерти” и
“воскресения” Древнего мира налицо сотериологическая направленность.
Другими словами, эти обряды в языческих мистериях своей целью имели
достижение религиозного “спасения” с помощью сверхъестественного спасителя
- сотера. Эту-то идею, как и символизирующие ее обряды, и заимствовали
впоследствии первые христиане, в качестве спасителя избрав персону Христа.
Христианская процедура крещения представляет собой магическую
церемонию. Троекратное погружение тела в воду, одевание младенца в чистую
рубашку с целью сохранения чистоты его души и т.д. - все это пережитки
гомеопатической магии, основанной на вере в то, что “подобное производит
подобное”, “следствие похоже на свою причину”.
Обычай дуть на младенца, на воду, масло, чтобы придать им благодать и
одновременно отогнать сатану, плевать на сатану во время крещения также
есть пережиток древней веры - веры в то, что человеческое дыхание и слюна
обладают особой колдовской силой. У племени баниора в Уганде, к примеру,
жрец на третий день после рождения ребенка представлял его духам и просил у
них всяческих благ для новорожденного, сопровождая каждую просьбу плевками.
По сути же, первобытным магическим обрядом является и церемония
“пострижения власов”. Стрижка волос у ребенка при крещении и бросание их в
купель есть пережиток древнего верования в то, что, возлагая к ногам
божества одушевленную частицу своего тела, обладающую чудесным свойством
роста, человек устанавливает с ним прочные отношения. В древности у многих
народов существовал обычай жертвовать волосы богам. Так, в финикийских
храмах Астарты была даже специальная должность - галаб-элим - божьего
цирюльника. Статуи, изображающие богов в древних храмах, нередко бывали
засыпаны мужскими и женскими волосами сверху донизу.
Центральную роль во всех обрядах играла вода, которой люди издавна
приписывали волшебные качества. Христианские теологи объясняли крещение
водой тем, что Иисус Христос святил Иорданские воды, приняв первое крещение
от Иоанна Крестителя. Однако магический обряд омовения водой в
действительности гораздо раньше Христа и христианства. За много столетий до
возникновения христианства и рождения самого мессии древние египтяне
окунали младенцев в воду, зороастрийцы из Ирана несли новорожденных в храм,
где жрецы купали их в специальных сосудах с водой, римляне совершали
омовение мальчика на девятый день после его появления на свет, а девочки -
на восьмой. Обряды купания новорожденного в воде, окропления его водой
известны у народов Древней Мексики, Китая, Японии, Тибета, Новой Зела | |
