|
Реферат: Конфуцианство в Китае (Религия)
Татарско-русская школа №85
Реферат по истории мировых цивилизаций
на тему:
«Конфуцианство в Китае».
[pic]
Реферат выполнен
учащимся 11 А класса
Шафигуллиным Ленаром.
Учитель истории
Зарипова Дания
Шагитовна.
Казань 2000
[pic]
Статуя Конфуция.
Содержание.
1. Введение.
............................................................................
......................................1.
2. Глава I. «Зарождение учений Конфуция.
..................................................................3 .
2. Глава II. «Культы конфуцианства».
.........................................................................7
.
3. Глава III. «Роль конфуцианства в истории Китая»
...............................................11.
4. Заключение.
..........................................................................
...................................14.
5. Список использованной литературы.
...................................................................15.
Введение.
В курсе изучения истории мировых цивилизаций я непосредственно ознакомился
о цивилизации Китая об учениях великого китайского философа Конфуция. Но
так как у меня уже издавна возбуждает интерес к жизни стран Востока, его
традициям, нравам, а именно к Японии и Китаю, я решил изучить их. У меня
был выбор между этими двумя странами, но я остановился на Китае, из-за его
многочисленного населения. А так как основной главенствующей религией Китая
является конфуцианство, я решил ознакомиться с ней.
Целью моего реферата было раскрытие того, что вообще представляет из
себя религия Конфуция, каковы её традиции, моральные устои, культы и т. д.
Одной из задач было выяснить, когда зародилась одна из древнейших
консервативных религий Востока. Также меня озадачило как складывались
отношения между людьми и государством, между родителями и сыновьями, между
старыми и молодыми... И главной же задачей стало раскрытие того, как
повлияло конфуцианство на жизнь народов Китая.
Тема, выбранная мною, очень актуальна и по ей день. Изучением
религий, а особенно религий Востока, ученые занимаются до настоящего
времени, так как многое ещё нераскрыто, не разгадано, неосознанно. Если же
говорить о сотрудничестве России и стран востока, то отношения стали более
крепкими и дружными.
Для ответов на поставленные вопросы я воспользовался материалами трех
изданий. Первое - это 2 часть 6 тома популярной «Энциклопедии для детей»
под названием «Религии мира». Из аннотации мы узнаем:
«Вторая часть тома «Религии мира» содержит сведения об основных и
мировых религиях. Впервые одна из важнейших сфер духовной жизни человека
освещается столь полно, в популярной форме и с позиций равноуважительного
отношения ко всем описываемым религиям.
Книга рассчитана для детей старшего школьного возраста, родителей,
преподавателей, а также всех тех, кто интересуется религиями разных
народов. Все вышедшие тома «Энциклопедии для детей» рекомендованы
управлением развития общего и среднего образования Министерства образования
Российской Федерации как дополнительное пособие для учащихся».
Второе издание - книга Л. С. Васильева «История религий Востока»
вышедшая в 1983 году. Книга предназначена как учебное пособие для вузов по
специальности «История».
«В книге дается очерк истории возникновения религий Востока, их роли
в развитии социально-экономической и политической структуры восточных
обществ и культуры. Характеризуются многочисленные религии (индуизм,
христианство, ислам), религиозные системы Индии (брахманизм, индуизм,
буддизм, джайнизм), Китая (конфуцианство, даосизм), Японии (синтоизм и
буддизм) и др».
Третье издание - книга Н. Я. Холопова «Мировые религии». Аннотация
даётся краткой:
«Книга исторических очерков «Мировые религии» - результат
многолетнего изучения мировых религий. Издание предназначается для широкого
круга читателей.»
Глава I.
Зарождение учений Конфуция.
В конце III тысячелетия до нашей эры на территории центральных равнин
Китая начинало складываться протогосударство, которое в то время
представляло собой по сути племенной союз, объединенный удачливым и умным
вождем. Этот период принято называть эпохой Шан-Инь - по имени клана,
который главенствовал в ту пору. После очередной междоусобицы в Китае
наступила эпоха династии Чжоу (XI-III вв. до н.э.)-один из самых интересных
периодов в истории страны, когда начали закладываться основы практически
всех философских школ и мистических учений.
Издревле китайская социальная система была четко поделена на уровни,
каждому из которых предписывались свои строжайшие нормы поведения, причем
эти предписания порой касались даже мелочей. Например, было точно известно,
в каких одеждах кому ходить, какую пищу есть, какие обряды совершать.
Высшая аристократия так и назевалась - «те, кто ест мясную пищу», в то
время как на столе простолюдинов мясо не появлялось, и поэтому, что его не
хватало на всех, - причина заключалась в ритуальных предписаниях.
Вся земля принадлежала верховному правителю - вану. Немного ниже вана
стояли несколько властительных князей, которые иногда управляли областями.
Ван долгое время сочетал в себе функции племенного вождя и жреца, т.е. мог
и управлять людьми и общаться с Небом. О его священной функции говорил даже
сам иероглиф «ван», который представлял собой горизонтальные черты,
пересеченные одной вертикальной. Это символически обозначало, что дух
правителя способен соединить в себе три начала: Небо, Землю и Человека.
Ван, обладая неограниченной властью, мог перераспределять землю, чем
привязывал к себе наследственную знать.
По представлениям, характерным для древнего Китая, император обладал
огромной духовной помощью, или дэ, которая дарована ему Небом и которую он
мог передавать своим подданным. Эту помощь можно также называть священной
силой, благостью, благодатью или просто благодетелью. Представление о ней
сложилось ещё в глубокой древности, когда мир понимался как место встречи
людей с духами и поэтому был пропитан особой «энергией». Именно благодать
(дэ) вана стала позже одним из ключевых моментов учения Конфуция о
государстве и роли в нем правителя. Безраздельная власть требовала
одновременно и особой нравственной чистоты, добродетельности, личного
духовного совершенства вана, к чему призывал Конфуций.
Существовал принцип: «Кто знатен - тот богат». Незнатный не мог быть
не только богатым, но даже зажиточным.
На первый взгляд такая система может показаться несправедливой и даже
бесчеловечной. Но не стоит оценивать древность с точки зрения современных
представлений о свободе, равенстве возможностей, демократических правах.
Факт остаётся фактом: в течение многих веков именно такая система
социального разделения с её жесткими предписаниями поддерживала
стабильность в обществе и достаточно ровные отношения между властями и
народом.
В китайской истории период правления Чжоурской династии считается
едва не идеальным временем в жизни людей и государства, когда все жили в
достатке и каждый «знал своё место». Как сказал бы Конфуций, «правитель был
правителем, а подданный - подданным».
Основателем дома Чжоу считается Чжоу-гун, мужественный и
добродетельный человек. Он выгодно отличался от своего неудачливого
предшественника, последнего правителя династии Инь, который погряз в
разврате. Именно Чжоу-гуну история приписывает лозунг: «Уважать добродетель
и оберегать народ». Многие мудрецы, в том числе и Конфуций, называли его
образцом лучших нравственных качеств, подтвержденных временем. Учитель
ставил Чжоу-гуна выше всех правителей древности, указывая на то, что он
«полностью овладел культурным началом»,а значит, и «ритуальными» нормами
поведения, в которых Конфуций видел основу вселенской гармонии.
Однако такому благоденствию не суждено было длиться долго. Сильнейшие
социальные и духовные кризисы, разрушение идей архаического оккультизма
потеря веры в духов - все это способствовало рождению совсем иного типа
философии. Но прежде следует рассмотреть, какие причины привели Китай к
такому кризису.
Несколькими веками ранее в обиходе появилось железо. Это нарушило
гармонию общественных отношений, позволив людям, не обладающим знатностью,
богатеть за счет обработки новых земель. В результате возникли так
называемые «сильные дома». Казалось, золотой век китайской
государственности остался позади, в страну приходят «смута и хаос». Нет уже
великих мудрецов древности - Яо, Шуня, Хуан-ди, Чжоу-гуна, способных
возвратить Китай в лоно вселенской гармонии. Да разве найдется сегодня тот,
кто передаст правление не по наследству, а по заслугам - самому достойному,
как великий правитель древности Яо, передавший трон Шуню? Нет, нравы
измельчали, все власть предержащие заботятся лишь о собственном достатке и
страдают неумеренными амбициями. Китай раскололся на множество мелких
царств, непрестанно враждовавших между собой. Не случайно эта эпоха (V -
III вв. до н.э.) получила название Чжаньго (Борющегося царства или Воюющие
государства).
Страна, раздробленная на противоборствующие владения, вела долгие,
изнурительные и бесполезные войны. В начале этой эпохи на территории
центральных равнин оказалось около 140 мелких и крупных царств. Не
проходило и года, чтобы между ними не возникали стычки. Образовалась даже
особая группа бродячих мудрецов, которые, переходя из одного государства в
другое, пытались уладить конфликты между правителями. К таким людям
принадлежал известный философ Мо-цзы.
В результате кровопролитных междоусобиц выделилось «семь сильнейших»
царств: Чу (где, по приданию, родился Лао-цзы), Ци, Чжао, Хань, Вэй, Ян и
Цинь. Многие государства оказались поглощены более сильными соседями. Так,
царство Лу, где родился Конфуций, попало под власть царства Чу.
Что-то разладилось в Поднебесной... Разрушился стержень
взаимоотношений между людьми. Неужели великую страну ожидают хаос и смута?
Именно в этот момент многие мудрецы, философы и мистики, страшась
«великой смуты в Поднебесной», размышляли над способами, которые могли бы
привести к покою и процветанию. На этой волне возникло множество духовных,
философских и политических учений. Некоторые из них угасли за несколько
столетий или даже десятилетий; другие - такие, как конфуцианство, легизм,
даосизм, - настолько внедрились в культуру Китая, что китайская цивилизация
сегодня просто немыслима без них.
И все же, говоря о рождении мощных учений Китая в VI - V вв. до н.э.,
необходимо заметить, что возникновение их было обусловлено не только
социальной и политической ситуацией. Характерно, что все крупнейшие
китайские духовно-философские системы возникли приблизительно в одно и то
же время.
Духи, которым поклонялся Китай, оказались не способны привести страну
к гармонии. Наступил кризис архаического сознания, духообщение уже не
давало человеку полноты истины, а человек стремился именно к ней, его
больше не устраивало просто спасение от бед и несчастий. Не случайно
Конфуций однажды заметил, что «если утром постигнешь истину, то вечером
можно и умереть».
Единственное известное крупное мистическое произведение архаической
традиции - знаменитая книга «И цзинь», или, как принято переводить её
название, «книга перемен». Частично она была написана в конце II тыс. до н.
Э., хотя сама тема возникла гораздо раньше. «И цзин» считалась гадательной
книгой, по которой предсказывали разливы рек и исходы сражений, судьбу
человека и великие события. Считается, что сам Конфуций составил
комментарии к основному разделу этой книги, которые называются «Двенадцать
крыльев».
Мир представлялся чередой вечных изменений, он дан человеку как
«вечное непостоянство», как переход двух противоположных и
взаимодополняющих начал - светлого (ян) и темного (инь). Окружающий мир в
равной степени и реален, иллюзорен, за видимой действительностью скрывается
более глубокая, «истинная» сущность, рассказать о которой невозможно.
Однако существует способ символического выражения этой внутренней
реальности - через рисунки или сочетание сплошных и прерывистых линий.
В «Книге перемен», непостижимым образом повлиявшей на развитие всей
китайской философии, видимо, содержалось какое-то древнее мистическое
знание , суть которого выходила далеко за рамки гадательной практики
и примитивного общения с духами. Скорее всего во времена Конфуция её
истинного, изначального смысла уже никто не понимал. Мистическое свелось на
уровень оккультного - магических приемов, обрядов взывания и изгнания
духов. Возникала явственная необходимость по-иному оценить место человека в
этом мире, как бы заново осмыслить себя в пространстве уже иной духовной
реальности.[1]
Глава II. «Культы конфуцианства».
«Культ предков и нормы «сяо».
Речь идет о культе предков - как живых так и мертвых. Значительно
изменив содержание и формы этого культа, известного в своих основных чертах
едва ли не всем народам («Чти отца и матерь свою», - сказано в Библии),
конфуцианство придало ему глубокий смысл символа социального порядка и
превратило его в первейшую обязанность каждого китайца, универсальную и
всеобщую норму поведения. Именно с этой целью Конфуций разработал учение о
сяо, сыновней почтительности.
Сяо, как считал Конфуций, - это основа гуманности. Быть почтительным
сыном обязан каждый, а особенно - человек грамотный, образованный,
гуманный, стремящийся к идеалу цзюнь-цзы. Смысл сяо, как его толкует Лицзи,
- служить родителям по правилам ли, похоронить их по правилам ли и
приносить им жертвы по правилам ли. Согласно этим правилам, подробно и
обстоятельно растолкованным в Лицзи, почтительный сын должен всю жизнь
преданно заботиться о родителях, прислуживать и угождать им, быть готовым
на все во имя их здоровья и блага, чтить их при любых обстоятельствах. Даже
если отец недобродетелен, если он злодей, вор или убийца, почтительный сын
обязан лишь смиренно увещевать родителя, униженно просить его вернуться на
стезю добродетели. В средневековом Китае считалось нормальным и даже
поощрялось законом, что сын не смеет свидетельствовать против отца, что
опять таки восходило к Конфуцию, который как-то в полемике заявил, что
прямота и честность не в том, чтобы предать отца, а в том, чтобы покрыть
его, даже если он «украл барана».
Культ сыновей почтительности с течением времени достиг в Китае
всеобщего признания, стал нормой жизни, а выдающиеся примеры сяо, собранные
в сборнике «24 примера сяо», превратились в объект восхищения и подражания.
Вот несколько образцов сяо из этого сборника: бедняк, продавший сына, чтобы
накормить умирающую с голода мать, находит в огороде сосуд с золотом и
надписью «за твое сяо»; восьмилетний мальчик в летние ночи не отгоняет от
себя комаров - пусть они лучше жалят его, а то ведь станут беспокоить его
родителей; почтительный сын в голодный год отрезал от себя кусок тела, дабы
сварить бульон для ослабевшего отца; добродетельный ханьский император
Вэнди во время трехлетней болезни матери не отходил от её ложа, лично
готовил ей еду и пробовал все предназначавшиеся ей лекарства. Эти и многие
другие аналогичные рассказы призваны были с детства воспитывать в
почтительном сыне готовность к самопожертвованию во имя культа предков.1
Культ семьи и клана.
Конфуцианский культ предков и нормы сяо способствовали расцвету
культа семьи и клана. Семья считалась сердцевиной общества, интересы семьи
намного превосходили интересы отдельно взятой личности, которая
рассматривалась лишь в аспекте семьи, сквозь призму её вечных - от далеких
предков к далеким потомкам - интересов. Подросшего сына женили, дочь
выдавали замуж по выбору и решению родителей, причем это считалось
настолько нормальным и естественным, что проблема любви при этом вовсе не
вставала. Любовь, т. е. нечто личное и эмоциональное, всегда находилась
совсем иной плоскости, на неизмеримо более низком уровне, чем интересы
семьи, считавшиеся категорией высокого морального долга, «и». Любовь могла
придти после брака, могла и не приходить вовсе (мужчины из состоятельных
семей могли компенсировать её отсутствие выбором наложницы по вкусу - этому
жена не имела права препятствовать, хотя на практике случалось по-разному).
Но это никогда не мешало нормальному существованию семьи и выполнению
супругами своего осознанного социально-семейного долга, который выражался
опять-таки в соблюдении интересов семьи, т.е. в рождении детей, прежде
всего сыновей, призванных продолжить род, упрочить позиции семьи в веках.
Отсюда постоянная тенденция к росту семьи. Большая нерасчлененная
семья ( та самая, которую имел в виду Конфуций, когда он сравнивал её с
государством) существовала и до Конфуция, но по преимуществу среди знати.
Конфуцианство своим культом предков и сяо создало дополнительные стимулы
для её небывалого расцвета: при наличии хотя бы мало-мальски благоприятных
экономических возможностей стремление к совместному проживанию близких
родственников становилось решающим импульсом и резко преобладало над
сепаратическими тенденциями. В результате большие семьи, включавшие в себя
несколько жен и наложниц главы семьи, немалое число женатых сыновей,
множество внуков и иных родственников и домочадцев, стали весьма
распространенным явлением на протяжении всей истории Китая (образ жизни
одной из них хорошо описан в классическом китайском романе «Сон в красном
тереме»). Такие семьи делились лишь после смерти отца, а то и обоих
родителей. Старший сын занимал место главы семьи и получал большую долю
наследства, в том числе и дом с храмом предков, тогда как остальная часть
общего имущества делилась поровну между всеми остальными сыновьями. Все
новые семьи основанные младшими братьями (а каждый из них становился главой
своего, бокового по отношению к главному культа предков), в течение
длительного времени продолжали находиться в зависимости от старшего брата,
являвшегося теперь главой основной линии культа, общего от всего клана.
Возникал мощный разветвленный клан сородичей, крепко державшихся друг за
друга и населявших порой всю деревню, особенно на юге страны, где кланы
бывали наиболее сильны.1
Глава III. «Роль конфуцианства в истории Китая.»
Конфуцианцы в жизни Китая.
Конфуцианцы и рекрутировавшиеся из их числа чиновники обычно
эффективно управляли своей огромной империй за исключением тех периодов,
когда Китай находился в состоянии кризиса и центральная власть заметно
ослабевала. В периоды кризисов с особой силой проявлялась весьма
характерная закономерность: мздоимство коррупция, никогда не исчезавшие, но
в периоды эффективного функционирования центральной власти находившиеся в
определенных рамках и официально весьма строго преследовавшиеся, расцветали
пышным цветом. Это обычно бывало дополнительным фактором, способствовавшим
углублению кризиса. Но именно в периоды глубокого упадка и развала империи
в среде чиновничества и шэнь-ши всегда отыскивались популярные деятели,
которые находили в себе мужество пойти против течения и резко обличали
пороки современного им общества. При этом они руководствовались не только
интересами страдающего народа; гораздо более они были озабочены нелегкой
задачей спасти готовый рухнуть порядок вечных и священных принципов
конфуцианского государства.
Призывы этих «честных чиновников» ( они так официально именуются в
китайской конфуцианской историографии ) обычно не мешали кризису идти своим
чередом. Однако их деятельность отнюдь не была бесполезной. Некоторые из
них присоединялись к восставшим крестьянам и даже становились во главе
движения, а в случае его неудачи - советниками нового императора. Кроме
того, сам факт социального протеста со стороны конфуцианцев в суровую для
Китая годину немало способствовал процветанию и популярности конфуцианства
в целом. Во-первых, своими обличиями иеучастием в народных восстаниях они
как бы практически реализовывали тезис о добродеятельности императора и
смене мандата: недостойный правитель, доведший страну до катастрофы, терял
власть, которая при их помощи и участии попадала в руки достойного. Во-
вторых, после смерти «честных чиновников», особенно если они становились
жертвой репрессий со стороны правителя, деяния и личности их обрастали
легендами, а эти легенды поддерживали в народе культ мудрых и
добродетельных, справедливых и заботливых конфуцианских ученых-чиновников.
Культ этот всегда был очень заметен в Китае. Не аристократ или
священник, не дворянин-рыцарь или офицер-дуэлянт, а именно ученый-чиновник,
грамотей-начетчик всегда был социальным идеалом в старом Китае. Вся
направленность социальных устремлений, весь импульс жизни, все личные
желания каждого честолюбивого китайца концентрировалось на этом: в
многочисленных новеллах и романах, драмах и стихах основная сюжетная линия
всегда так или иначе была связана с темой бедного студента, который
благодаря терпению, труду, стараниям и способностям преодолел все
препятствия, успешно сдал экзамены, получил должность и оказался на вершине
почета, славы и богатства. При этом речь шла не просто о грамотности,
образованности и причастности к власти. Мудрость шэньши опиралась в
конечном счете на священные конфуцианские каноны, которые в своей сумме
считались сокровищницей обожествленных истин. Каждый причастный к этим
истинам даже внешне, по формальным признакам, резко отличался от простого
народа.
Конфуцианство - регулятор жизни Китая.
Конфуцианское централизованное государство, существовавшее за счет
ренты-налога с крестьян, не поощряло чрезмерного развития частного
землевладения. Коль скоро усиление частного сектора переходило допустимые
границы, это вело к значительному снижению доходов казны и распутству всей
административной системы. Возник кризис, и в этот момент начинал
действовать конфуцианский тезис об ответственности императоров и их
чиновников за дурное управление. Кризис преодолевался, но чаще всего
сопровождавшее его восстание развеивало в прах всё, что было достигнуто
частным сектором: о какой гарантии прав частных владельцев могла идти речь
в дни, когда страна была в пламени войны, а власть осуществлялась
крестьянскими вождями или иноплеменными захватчиками, экспроприировавшими
всех и вся? После кризиса центральная власть в лице нового императора и его
окружения становились сильнее, а частный сектор должен был начинать всё
заново.
Примерно такую же роль играло конфуцианство и в социальных процессах.
Центральной власти в Китае всегда противостояли различные могущественные
кланы и корпорации - ремесленные и торговые объединения, землячества,
секты, тайные общества и т. п., которые в какой то мере нейтрализовывали и
ограничивали всемогущество центральной администрации. Они были основаны всё
на тех же конфуцианских принципах строгого патернализма, железной
дисциплины и строжайшего церемониала (несмотря на то, что многие из этих
корпораций, особенно секты и тайные общества, чаще всего были даосско-
буддийскими, а не конфуцианскими). Поэтому в периоды кризисов и восстаний,
когда центральная власть ослабевала и фактически сходила на нет, они играли
немаловажную роль как в выполнении функций местной власти и защиты
элементарного порядка, так и в качестве местной основы, на которой
сравнительно легко возрождалась новая власть с конфуцианством в качестве её
неизменной идеологической и организационной опоры.
Наконец, конфуцианство выступало и как регулятор во взаимоотношениях
страны с Небом и - от имени Неба - с различными племенами и народами,
населявшими мир. Конфуцианство поддержало и вознесло созданный ещё в иньско-
чжоуское время культ правителя, императора, «сыны Неба», управляющего
Поднебесной от имени великого Неба. С течением времени сложился подлинный
культ Поднебесной, срединного государства, рассматривавшегося как центр
Вселенной, вершина мировой цивилизации, средоточие истины, мудрости, знания
и культуры, реализация священной воли Неба. Отсюда был только шаг до
разделения всего мира на цивилизованный Китай и некультурных варваров,
населявших окраины, прозябавших в темноте и невежестве и черпавших знания и
культуру из одного только источника - из центра мира, из Китая. Любое
прибытие в Китай иностранцев всегда рассматривалось как признание
сюзеренитета сына Неба, как готовность принять культурные ценности великого
Китая. Многие соседи Китая - гунны, тоба, монголы, маньчжуры, -
спорадически завоевывавшие Срединную империю и даже основывавшие свои
династии, со временем неизменно окитаевались, что укрепляло у китайцев
сознание превосходства их культуры. Оказавшимся на императорском троне
варварам-завоевателям всегда приходилось - за неимением альтернативы -
принимать конфуцианскую систему администрации, и это же как бы подтверждало
концепцию о вечности и совершенстве конфуцианства и регулировавшейся им
китайской империи, китайской цивилизации.
Религия ли конфуцианство? В конкретных условиях китайской империи
конфуцианство играло роль основной религии, выполняло функции
государственной идеологии. Выдвинутая им на первый план и тщательно
культивируемая социальная этика с сей ориентацией на моральное
усовершенствование индивидов рамках корпораций и в пределах строго
фиксированных, освященных авторитетом древности норм была , по существу,
эквивалентом той слепой и окрашенной мистикой, порой даже экстазом веры,
которая лежит в основе других религий. Эта замена была логичной,
естественной именно в Китае, где рациональное начало ещё в древности
оттеснило эмоции и мистику, высшим божеством считалось строгое и
ориентированное на добродетель Небо и где в качестве великого пророка
выступал не вероучитель, склонный к видениям и откровениям (будь то Иисус,
Моисей, Мухаммед или Будда), а мудрец-моралист Конфуций.
Не будучи религией в полном смысле слова, конфуцианство стало
большим, нежели просто религия. Конфуцианство - это также и политика, и
административная система, и верховный регулятор экономических и социальных
процессов - словом, основа всего китайского образа жизни, принцип
организации китайского общества, квинтэссенция китайской цивилизации. В
определенном смысле можно сказать, что именно благодаря конфуцианству со
всем его культом древности и консерватизмом китайское государство и
общество не только просуществовало более двух тысяч лет в почти не
менявшемся виде, но и приобрело такую гигантскую силу консервативной
инерции, что революционный XX век , покончивший с конфуцианством как
официальной идеологией и активно развенчавшей эту доктрину, пока ещё далеко
не в праве считать себя победившим все восходящие к конфуцианству и
питающиеся его соками консервативные традиции.
В течение двух с лишним лет конфуцианство формировало умы и чувства
китайцев, влияло на их убеждения, психологию, поведение, мышление, речь,
восприятие, на их быт и уклад жизни. В этом смысле конфуцианство не
уступает не одной из великих религий мира, а кое в чем и превосходит их.
Конфуцианство заметно окрасило в сои тона всю национальную культуру Китая,
национальный характер его населения. Оно сумело стать - во всяком случае
для старого Китая незаменимым.1
Заключение.
Подводя итоги, я хочу сделать выводы. Я считаю, что решил
поставленные в введении реферата передо мной задачи. Также я смог раскрыть
цель своей работы.
Конфуцианство сыграло огромную роль в развитии Китая и китайского
народа. Конфуцианство в лице Конфуция призывает брать уроки из истории, он
заставляет расстаться с традицией прислуживания к Небу , а вместо этого
старается объяснить, что существуют некие универсальные нормы жизни. Он
основывался на взаимоотношения человека с человеком, личности и
государства. Он утверждает, что человек должен с одинаковой искренностью и
преданностью относиться и к Небу, и к правителю, и к своей семье. И, говоря
словами великого Конфуция, «Государь должен быть государем, Сановник -
сановником, отец - отцом, сын - сыном».
Что касается культов конфуцианства, они сыграли большую роль в
развитии общества. Культ семьи и клана, по-моему, держал многих не
родственных людей в отношениях близких к родственным. Это осуществлялось
благодаря уважению к старшим. Также по-моему мнению с этим культом связано
и то, что Китай в настоящее время занимает лидирующую позицию по
численности населения среди всех крупнейших стран.
В нынешнее время из учений Конфуция можно выделить большое количество
пунктов. К примеру возьмем то же почтительное отношение к старшим. Уважение
к старшим мы видим везде: в общественном транспорте, в магазине и других
общественных местах. Если бы было учтивое отношение к старшим, то, мот быть
и не было бы даже такого роста детской преступности, так как многие дети
сейчас относятся к родителям неблагосклонно. Однако если бы это было как в
Китае, где дети ради своих родителей были готовы на крайность, то они бы
задумывались, каково будет их родителям после совершения преступных деяний.
Я думаю что уважение к старшим в первую очередь должно воспитываться ещё в
раннем детстве. Это постепенно приведет к воспитанию в детях патриотизма,
чего сейчас так не хватает.
Список использованной литературы.
1. Энциклопедия для детей. Том 6 ч. 2 «Религии мира» - Гл. редактор М. Д.
Аксёнова: М.: «Аванта +».1999 г.
2. Васильев Л. С. «История религий Востока» - М. Высшая школа. 1983 г.
3. Н. Я. Холопов. «Мировые религии». Очерки. М: «Адонис». 1998г.
-----------------------
[1] Энциклопедия для детей. Том 6 часть 2 «Религии мира» - главный
редактор М. Д. Аксёнова: М. «Аванта +».1999 г.
1 Васильев Л. С. «История религий Востока» - М. Высшая школа. 1983 г.
1 Н. Я. Холопов. «Мировые религии». Очерки. М: «Адонис». 1998г.
1 Энциклопедия для детей. Том 6 ч. 2 «Религии мира» - Гл. редактор М. Д.
Аксёнова: М.: «Аванта +».
Реферат на тему: Корран та Сунна - святий переказ та святе письмо мусульман
Міністерство освіти України
Львівській національний університет ім. І. Франка
Економічний факультет
Контрольна робота
з курсу: “Релігіезнавство”
на тему: “Коран і Сунна – Святе письмо та Святий переказ мусульман”
Роботу виконав
студент групи Екі-21з
Дмитрів Тарас Степанович
Львів – 2000
План:
1. Коран – «книга книг» ісламу
2. Коран і ранній іслам
3. Історія людства по Корану
4. Сунна
5. Шаріат – правова і богословська система
1. Коран – «книга книг» ісламу
У багатьох релігіях світу маються книги, що шануються віруючими
як священні. Такі Веди в індусів, Авеста в зороастрійців,
Біблія (Старий завіт) в іудеїв, Біблія, що включає крім Старого завіту
Новий завіт, у християн. Звичайно в них містяться сказання про бога і
про богів, їхніх вісниках, посланниках і пророках, розповіді про загробне
царство, ангелів і чортів, раї і пеклі, про те, як і ким створені світ,
земля, людина, тварини і рослини, установлені обряди і звичаї,
визначені учинки віруючих, часом навіть перелічується, які з них
похвальні, гідні нагороди - земної і загробної і які - засуджувані,
переслідувані людськими і небесними законами...
Проповідники всіх релігій затверджують, що тільки книги їхньої віри
правильні, божественні, боговдохновенні. Наука ж підходить до всім цим
книгам однаково, об'єктивно, без упередженості. Так вона розглядає
і Коран - головну священну книгу однієї з найбільше розповсюджених і
щодо молодих релігій - ісламу.
Спочатку пророчі одкровення передавалися в громаді неписемно, по
пам'яті. Але згодом, у Медині за вказівкою Мухаммеда стали вестися
систематичні записи. Канонізація змісту Корану і складання остаточної
редакції відбулося при халіфі Оліфі (644-656 р.р.). Коран наказує арабам
залишити "звичаї батьків" на користь правил, встановлених ісламом. У самому
Корані його правова значимість визначається в такий спосіб: "Отже, ми
ниспослали його як арабський судебник" (№3 стор. 165-166).
Коран складається з 14 глав (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята).
Велика частина цих віршів має міфологічний характер, і лише близько 500
віршів містить розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман.
При цьому не більш ніж 80 з них можна розглядати як власне правові (в
основному це правила, що відносяться до шлюбу і родини), інші стосуються
релігійного ритуалу й обов'язків (№6 стор.420).
Сури розташовані без усякого порядку, просто по розмірах: більш довгі
ближче до початку, більш короткі - до кінця. Сури меккійські (більш ранні)
і мединські (більш пізні) перемішані. Те саме повторюється багатослівно в
різних сурах. Вигуки і прославляння величі і могутності Аллаха чергуються з
розпорядженнями, заборонами і погрозами «гієною» у майбутнім житті всім
непослушникам. У Корані зовсім непомітно слідів такої редакційно-
літературної обробки, як у християнському Євангелії: це зовсім сирі,
неопрацьовані тексти.
Велика частина положень Корана носить казуальний характер і являє собою
конкретні тлумачення, дані пророком у зв'язку з окремими випадками. Але
багато встановлень мають дуже невизначений вигляд і можуть набувати різного
сенсу в залежності від того. який зміст у них вкладається. У наступній
судово-богословській практиці й у правовій доктрині в результаті досить
вільного тлумачення вони одержали своє вираження в суперечливих, а нерідко
і у взаємовиключних правових розпорядженнях.
Сури Корана різного розміру: у 2-й, найбільшої з них - 286 аятов, а
в найменших - 103, 108 і 110-й - усього по трьох аята. Довжина сур
зменшується, якщо не вважати невеликих відхилень, до кінця книги. Перша
сура - "аль-фатіха" - "Відкриваюча [книгу] " містить усього сім аятов;
уживається як молитва, свого роду мусульманський "Отче наш".
По віровченню ісламу, Коран - книга нестворена, існуюча предвечно,
як сам бог, Аллах; вона його "слово" (2:70; 9:6; 48:15). Назва "Коран"
походить від арабського дієслова "кара'а", що означає читати вголос
речитативом, декламувати. Оригінал Корана, згідно ісламу, написаний
арабською мовою на аркушах - сухуф і сувої з ним зберігаються на
сьомому небі, звідси й одне з його назв - Світки, Книга (74:52; 80:13;
98:2). Коран - "Мати книги" - розум аль-кітаб, знаходиться під
престолом Аллаха; і тільки один Аллах у цієї небесний книзі "стирає, що
бажає, і затверджує" (К., 13:39)
Природно, що створення настільки великого добутку, як Коран, хоча і
виробляючого при найближчому ознайомленні враження збірника висловлень,
проповідей, сказань і правових норм, як правило, тематично і
хронологічно не систематизованих, було справою непростим, так ще в
народу, що не мав до цього настільки великих письмово зафіксованих
релігійних чи світських творів. Не випадково в самому ж Корані
поява цього великого письмового пам'ятника не раз витлумачується як
небувале, чудесне. Від імені Аллаха в ньому написано: "Скажи: "Якби
зібралися люди і джини, щоб зробити подібне до цього Корана, вони б не
створили подібного, хоча б одні з них були іншим помічниками" (К.,
17:90). Звідси ж випливає, що для сочинивших цю фразу казкові демонічні
сили - джини -були настільки ж реальними, як і люди, їм здавалося
навіть, що люди і джини могли спільно виконувати ту саму роботу,
допомагати один одному.
Судячи з цього більш пізнім даним мусульманської традиції,
"одкровення" Аллаха передавалися пророку приблизно в 610-632 роках
н.е., а їхній запис, збирання зафіксованого й особливе складання книги
розтяглися на довгі роки. Труднощі, що при цьому довелося переборювати, як
побачимо, не зводилися лише до відсутності в арабів у минулому подібної
практики.
Історія, як відомо, підносить людям часом чимало несподіваних уроків. У
їхньому числі і той, що книга, з початку додавання якої пройшло майже 14
століть, і в наші дні в ряді країн зберігає значення не тільки як
історичний і релігійний пам'ятник, але і як добуток широкого
соціального змісту. У країнах, де іслам – державна релігія, з положень
Корана виходять багато правових норм, законодавство - шаріат,
на Корані присягають і дають клятви, порушення яких визнається
найважчим гріхом, злочином. Вивчення Корана і його тлумачень (тафсир)
є одним із профілюючих предметів багатьох навчальних закладів у таких
країнах, як Пакистан, Іран, Саудівська Аравія. Пояснимо інтерес до
цієї книги й у тих сучасних закордонних державах, де труднощів пошуку
"третього шляху" сприяють звертанню до минулого, плекають надію знайти в
ньому бажаний вихід...
Коран вивчається давно: не буде перебільшенням сказати - століттями.
Але в країнах поширення ісламу, за рідкісними винятками, вивчення його було
підлегле задачам конфесіонального і правового порядку. У регіонах, де
пануючими є інші релігії, особливо католицизм і іудаїзм, ця задача не
тільки в середні століття й у Нове час, але часто ще і тепер визначається
цілями місіонерства і тісно зв'язаного з ним колоніалізму і
неоколоніалізму.
Крах колоніальної системи імперіалізму вніс чимало позитивного в
життя народів Ближнього і Середнього Сходу, розбудив і підняв на
принципово нову висоту історична самосвідомість і національні інтереси
народів, що звільнилися, спонукав їх об'єктивно оцінити минуле і сьогодення
своїх країн, щоб намітити можливі шляхи в завтрашній день, у майбутнє.
2. Коран і ранній іслам
Іслам зародився в Аравії в VII столітті нашої ери. Походження його
ясніше, ніж походження християнства і буддизму, тому що воно майже із
самого початку висвітлюється письмовими джерелами. Але і тут багато
легендарного. За мусульманською традицією, засновником ісламу був пророк
божий Мухаммед, араб, що жив у Мецці; він нібито одержав від бога ряд
«одкровень», що записані у священній книзі Коран, і передав їх людям. Коран
- основна священна книга мусульман.
Рівень пізнання основ мусульманської релігії дуже різний в різних шарів
населення й у різних країнах традиційного поширення ісламу. Усякий
мусульманин знає арабське звучання і зміст символу віри релігії ісламу:
"немає ніякого божества, крім Аллаха, і Мухаммед - посланник Аллаха". Тут
коротко виражені два головних догмати ісламу: існує єдиний, один, і вічний
усемогутній бог - Аллах; своїм посланником Аллах обрав араба з Мекки,
Мухаммеда, через нього бог передав людям текст священної книги - Корана,
його руками він заснував громаду віруючих (умма). За 14 століть з невеликої
групи Аравії вона перетворилася в багатомільйонну масу людей різних
національностей, різних мов, різних соціальних шарів і культурних
орієнтаций.
Зв'язок віри з традиційним життям був характерний для ісламу за всіх
часів, але особливо очевидним він постає сьогодні, коли ідеологи і
політики, що виступають під гаслом ісламу, намагаються якнайбільше людей
оголосити мусульманами тільки тому, що вони дотримуються багатьох звичаїв
своїх батьків.
У сучасному розумінні іслам – і релігія, і держава через активне
втручання релігії в державні справи.
"Іслам" у перекладі з арабського означає покірність, "мусульманство" (
від арабського "муслім" ) – відданий Аллаху.
Засновником ісламу є арабський "пророк" Мухаммед (Мухаммад чи Магомет),
вплив якого на загальну долю людства важко переоцінити, тому на цій
історичній особистості треба зупинитися особливо.
Велич бога - Аллаха - виражено в багатьох формулах, добре відомих усім
мусульманам і часто повторюваних ними в мові, молитвах, побутових вигуках,
а також що постійно зустрічаються у витонченій в'язі арабського письма, на
пам'ятниках мусульманської архітектури в Азії, Африці, Європі й Америці:
"Аллаху акбар" - "Аллах наймогутніший!" і т.д.
Основні догмати ісламу складались поступово, та й досі в них є
розбіжності між різними напрямками мусульманства. Взагалі цих догматів
п'ять: 1) вчення про єдинобожжя; 2) віра у божу справедливість та
правосуддя Аллаха; 3) визнання пророчої місії Мухаммада та пророків, що
йому передували; 4) віра у воскресіння, Судний день та потойбічний світ; 5)
вчення про верховну владу (імамат-халіфат). Перші чотири догмати спільні
для всіх мусульман. Питання про верховну владу — головний предмет
розбіжностей між різними течіями.
Найкоротший виклад головного догмата ісламу міститься у 112 сурі (главі)
Корану: "В ім'я Аллаха милостивого, милосердного! Скажи: "Він - Аллах
єдиний, Аллах могутній. Не народжував і не був породжений, і не було нікого
подібного йому, ніколи". По мусульманській доктрині, люди, що не сповідають
іслам, - "невірні", серед них іудеї і християни виділяються особливо, як
ахль-аль-китаб, тобто "люди Писання". Відповідно до Корану вони вірять
нібито в того ж бога, що й мусульмани. Цей бог і їм посилав своїх
посланників - Адама, Ноя, Авраама, Мойсея (Мусу), Ісуса (Ісу), але Мухаммед
вище їх. Однак люди спотворили і забули те, чому ті вчили. Тому Аллах і
направив людям Мухаммеда, свого останнього пророка, з божим словом -
Кораном. Це була як би остання спроба наставити людей на праведний шлях,
останнє попередження, після якого повинен настати кінець світу і Суд, коли
всім людям буде віддано по їхніх справах - вони потраплять у райські сади
чи в пекельний вогонь. Існують ангели і злі духи (джини), утім, останні, що
перейшли в іслам із древньоарабских вірувань, не завжди злі, вони теж
перебувають під владою бога і виконують його волю.
Аллах зображується в Корані як істота з чисто людськими моральними
якостями, але в чудовому ступені. Він то гнівається на людей, то пробачає
їх; одних любить, інших ненавидить. Як і іудейський і християнський боги,
Аллах заздалегідь передбачив долю одних людей до праведного життя і
майбутнього блаженства, інших - до беззаконня і загробних мук. Проте, в
Корані, як і в Євангелії, бог багаторазово йменується милостивим.
Найважливіша якість Аллаха - це його могутність і велич. Тому найважливіше
догматичне і моральне розпорядження в Корані - це вимога повної,
беззастережної покірності людини волі Аллаху.
3. Історія людства по Корану
У Корані відсутне представлення про людину як "вінці утвору",
а також про поступовість розвитку життя на Землі, її біосфери і тим
більше ноосфери - сфери людського розуму.
Відповідно до Корана, створенню Аллахом людини передував акт
створення їм ангелів і джинів, його небесної крилатої опори. У суре
"Ангели" про це сказано: "Хвалу Аллаху, творцю небес і землі,
створившему ангелів посланниками, що володіють крилами подвійними,
потрійними і четверными. Він збільшує в утворі, що йому завгодно" (К.,
35:1); він "створив джинів з чистого вогню" (К., 55:14); "з вогню
пекучого" (К., 15:27). І все-таки акту створення людини Аллах, судячи по
викладеному в Корані древнеарабскому сказанню, додає особливе
значення. Навіть після того як їм був виліплений свого роду манекен
людини і залишилося лише його оживити, Аллах вирішив обговорити свій
учинок з раніше ним створеними многокрылыми помічниками. Деякі з новітніх
коментаторів намагалися углядеть у цьому "обговоренні" ознака особливої
демократичності всевишнього.
Тим часом, якщо виходити з Корана, це "обговорення" чи "рада",
"бесіда", "змагання" з "верховним сонмом" ангелів виглядає дуже
деспотично. У всякому разі, у цьому "обговоренні" не почувалося якої-
небудь терпимості, уваги до скликаного ангельського сонму, навіть ознаки
толерантності. Творець заздалегідь визначив своє рішення і, вислухавши
єдиного що возражали, відразу суворо покарав його.
Коран у декількох сурах повертається до цього епізоду, але щораз
викладає усього лише сухий конспект, як би канву розповіді про "раду".
Так, у суре 38 читаємо:
"От сказав господь твій ангелам: "Я створюю людину з глини. А коли
я його завершу і вдуну в нього від мого духу, то упадіть,
поклоняючись йому!" І упали ангели всі разом, крім Ібліса[З цього аята
(38:74) виходить, що Ібліс - з ангелів, а, згідно аяту 48 18-й сури
Корана, "був він із джинів". Намагаючись знайти вихід з цього
протиріччя, автори тафсиров приводять складні "доводи", по одним з яких
Ібліс - з ангелів, але судячи з його вчинків - із джинів, а по іншим -
він по природі своєї джин, але жив серед ангелів і навіть командував
тисячами з них.], - він загордився і виявився невірним.
Аллах сказав: " Іблис, що удержало тебе від поклоніння тому, що я
створив своїми руками? Чи загордився ти чи (виявив зарозумілість. -
Л.К.) виявився з вищих?" Ібліс. сказав: "Я краще його: ти створив мене
з вогню, а його створив із глини". Аллах сказав: "Виходи ж звідси;
адже ти - побитий каменями. І над тобою мій проклін до дня страшного
суду". Він сказав: "Господи, відстрочи мені до дня, коли люди будуть
відроджені!" Аллах. сказав: "Воістину, ти з тих, кому відстрочено до
дня визначеного терміну!" Ібліс сказав: "Клянуся ж твоєю величчю, я
спокушу їх усіх, крім рабів твоїх серед них чистих!" Аллах сказав:
"Воістину, я говорю правду, наповню я геєну тобою і тими, хто пішов
за тобою, -усіма!" (К., 38:71-85).
Отже, створення першої людини, відповідно до Корана, одночасно з'явилося
актом падіння чи джина ангела "з числа вищих", що стало дияволом,
сатаною, шайтаном, царем пекл. Утім, у 2-й сурі Корана падіння Ібліса, а
також уведення людини в рай зображено вже с іншими подробицями.
Насамперед, тут сказано не тільки про першу людину, але і про його
чоловіка. Адам вже одушевлений і представлений ангелам у якості
"намісника" Аллаха "на землі". А ангели дають зрозуміти Аллаху, що вони
вже знають, на що здатно людей, і явно їх не схвалюють. Ангели говорять
Аллаху: "Хіба ти установиш на ній(Землі) того, хто буде там робити
нечестие і проливати кров, а ми підносимо хвалу тобі і святимо тебе?"
Слідом за цим у Корані знову продовжена досить суха
конспективна мова: "И навчив він Адама всім іменам (ангелів; а по
тлумаченню шиітських богословів - ще не народжених на землі їх
верховних імамів), а потім запропонував їхнім ангелам і сказав:
"Повідомите мені імена цих, якщо ви правдиві". Вони сказали: "Хвала тобі!
Ми знаємо тільки те, чому ти нас навчив. Воістину, ти - знаючий,
мудрий!" Він сказав: "ПРО Адам, повідом їм імена їх!" І коли він
повідомив їм імена їх, те він (Аллах) сказав: "Хіба я вам не говорив, що
знаю сховане на небесах і на землі і знаю те, що ви виявляєте,
і те, що ховаєте?" І от, сказали ми ангелам: "Поклонитеся Адамові!"
І поклонилися вони, крім Ібліса. Він відмовився і звеличився і виявився
невіруючим. І ми сказали: " Адам! Оселися ти і твоя дружина в раї і
харчуйтеся відтіля на задоволення, де побажаєте, але не наближайтеся
до цього дерева, щоб не виявитися з несправедливих". І змусив
їхній сатана спіткнутися про нього і вивів їх відтіля, де вони були.
І ми сказали: "Зваліться, [будучи] ворогами один одному! Для вас на
землі місце перебування і користування до часу" (К., 2:28-34).
З незначними змінами цей текст приведений у сурах 15, аяти 26-43
і 20, аяти 114-126. Зміни відносяться, зокрема, до уточненню того, з
чого створена людина. Слід зазначити, що в Корані немає по цьому
питанню єдиного погляду. Так, у сурі 15 тричі повторено: "зі звучної,
із глини, убраної у форму". Крім цього говориться, що бог створив
людину з пороху (3:52; 22:5), з сутності "глини" (7:11), із глини
сухий, звучної, як судина, глиняне блюдо (55:13), ще з глини липкою, що
пристає, отже сирий (37:11), із глини гончарної, "бідніли" (15:26);
нарешті - "з води". З вологи - "із краплі" - людин і розмножується (25:56;
80:17-18). По останньому питанню в Корані викладений, утім, і іншої,
погляд, висхідний, як з'ясовується[Див.: Винников И.Н. Коранические
заметки.], до концепції, широко розповсюдженої в древньому світі:
бог "створив людину зі згустку" крові (алак - К., 96:1-2); з нього ж він
формується (23:14). Розходження цих версій зайвий раз підтверджує
складність і неодночасність складання Корана.
Вигадливим нагадуванням про нелегку аравійську дійсність у 20-й
сурі є звернені до Адама і його дружині слова Аллаха, сказані після
того, як Иблис відмовився поклонитися. " Адам! - попередив Аллах. -
Адже це - ворог твій і твоя дружина. Нехай же він не изведет вас з раю,
так не виявишся ти нещасливим! Адже тобі можна не голодувати там (у раї. -
Л.К.), і не бути нагим, і не жадати там, і не страждати від спеки" (К.,
20:115-117).
Однак у наступної ж рядку виявляється, що ці попередження всі
Аллаха, що визначає, виявилися даремними. "І нашептав йому (Адамові)
сатана, він сказав: "Адам, чи не вказати тобі на дерево вічності і влада
неминущу?" І вони обоє (Адам і його дружина) поїли від нього, і виявилася
перед ними їхня скверна, і стали вонизшивати для себе райські листи, і
ослухався Адам добродії свого і збився зі шляху" (К., 20:118-119).
У сурі 7, спокушаючи Адама і його дружину, Ібліс уточнив:
"Заборонив
вам ваш господь це дерево тільки тому, щоб ви не виявилися чи
ангелами не стали вічними" (К., 7:20).
Лише після "гріхопадіння" своїх створень Аллах виявив завзятість. У
20-й суре, слідом за нейтральним аятом 120 ("Потім обрав його господь і
простив його і повів прямим шляхом") читаємо: "Він (Аллах) сказав:
"Зваліться з нього (з раю) разом, ворогами друг другу! А якщо прийде до
вас від мене посібник - те, хто піде за моїм посібником, той не зіб'ється
і не буде нещасливим! А хто відвернеться від спогаду про мене, у
того, воістину, буде тісна життя! І в день воскресіння зберемо ми
його сліпим"... Звичайно, покарання майбутнього життя сильніше і довше!"
(К., 20: 121-123, 127).
Достаток у "слові Аллаха" подібних настроїв, зв'язаних з
обіцянками близьких змін у житті арабів і настанням "кінця світу",
світопредставння, привело окремих дослідників до висновку про тім, що
Коран (за винятком тих його місць, що мають законодавчий характер і за
часом свого походження є більш пізніми) є новий "Апокаліпсис",
"одкровення про кінець світу".
Як ми знаємо, у Корані дійсно говориться про "годину" і про тім, що він
близький. "Я (Аллах) готовий його відкрити, щоб усяка душа одержала
воздаяние за те, про що намагається!" (К., 20:15-16). Однак історія
підтвердила, що не мотиви, зв'язані з чеканням світопредставння,
що містилися в проповідях пророків раннього ісламу, споювали і піднімали
народ на боротьбу проти погрози чужоземного ярма, за об'єднання арабських
пологів і племен, не вони відбивали процес.
Безнадійність, розпач, думки про те, що порятунок і воздаяння прийдуть
після смерті, ніколи не піднімали на боротьбу, не служили надійною
підтримкою людям. Якщо вважати, що "життя найближча", то є єдина
земна дійсність, "тільки користування оманне", як написано в Корані
(К., 57:19-20), те чи коштує за обман бороти? Коран же цю думку ще
підігріває домислом про тім, що, "хто бажає посіву для ближньої (інакше
кажучи, земного життя)... немає йому в останній (посмертної) ніякої
долі!" (К., 42:19). "Люди! - застерігає Коран. - Бійтеся добродії вашого і
страшитеся дня, коли батько не відшкодує за дитину і породжений (від
нього) не відшкодує нічим за свого батька! Воістину, обітовання Аллаха
- істина; нехай же тебе не зваблює життя найближча..." (К., 31:32-
33), - це єдине земне життя.
Характерною рисою численних закликів Корана до віри в посмертну
долю, що буває двох пологів - доброї і злий, прекрасної й
огидний, є те, що вона мислиться як воздаяння за земні справи
людей; яка вона буде - залежить від поводження, учинків,
переконань, дій людини. У доісламских культах арабів подібної віри в
скільки-небудь розробленому виді не було. З чужоземних религий це
знаходимо тією чи іншою мірою в християнстві й іудаїзмі і більш чітко
- у зороастризмі, якому близькі і деякі картини потойбічної
"життя", намальовані в Корані. Для того щоб араби повірили в ці обіцянки,
як видно з Корана, проповідники його "істин" повинні були прикласти
чимало енергії. Їм насамперед було необхідно переконати людей у тім, що їх
постійні життєві спостереження, їхній досвід, що свідчать про те,
що тіло, що розпалося після смерті, що змішалося з землею, розсіяне,
распилене по піску і т.п., неможливо відновити, неправильні.
"У всякого народу - своя межа; і коли прийде їхню межу, то вони не
сповільнять ні на годину і не прискорять... Хто ж кривдніше того, хто
вигадав на Аллаха чи неправда вважав неправдою його знамення? Цих осягне
їхня доля з книги (тобто визначене, визначене покарання). А коли прийдуть
до них наші посланці, щоб завершити їхнє життя, вони скажуть: "Де ж ті,
кого ви призивали крім Аллаха?" Вони скажуть: "Утратилися від нас!" І
засвідчать проти самих себе, що вони були невірними. Він (Аллах) скаже:
"Увійдіть серед народів, що пройшли до вас із джинів і людей, у
вогонь!" Кожен раз, як входив один народ, він проклинав йому подібний. А
коли вони зібралися всі там, те іншої сказав про перший: "Господи! Ці
збили нас, пішли ж їм покарання подвійне з вогню". Він (Аллах) сказав:
"Кожному - подвійне, тільки ви не знаєте!" І сказав перший іншому: "У ви
не було переваги перед нами; укусите ж покарання за те, що ви придбали!"
(К., 7:32, 35-37).
Такі "гуманні" відносини між людьми, навіть цілими народами,
виховували Кораном. Для досягнення більшого ефекту писавший одинз аятів 7-
й сурі прибіг навіть до відомого євангельського виречення, утім,
близькому образам аравійської дійсності: "Воістину, ті, які вважали
неправдою наші (Аллаха) знамення і звеличувалися над ними, не відкриються
їм врота неба, і не увійдуть вони в рай, поки не увійде верблюд у голкове
вухо (порівн. євангелія від Матфея, гл.19, с.24; Луки, гл.18, ст.25;
Марка, гл.10, ст.25. - Л.К.). Так відплачуємо ми грішникам!" (К., 7:38).
У рай же, де "течуть ріки", "прийшли посланці добродії... з
істиною, і було виголошено: "От вам - рай, що даний вам у спадщина
за те, що ви робили!" І воззвали мешканці раю до мешканцям вогню:
"Ми знайшли те, що обіцяв нам наш господь, істиною, чи знайшли ви
істиною те, що обіцяв ваш господи?" Вони сказали: "Так". І виголосив
глашатай серед них: "Проклін Аллаха на несправедливих, які
відвертають від шляху Аллаха і прагнуть звернути його в кривизну і не
вірують вони в життя майбутню!" І між ними - завіса, а на перешкоді - люди,
що знають усіх по їхніх ознаках. І воззовут до мешканців раю: "Світ вам!" -
і ті, котрі не ввійшли в нього, хоча і бажали... І виголосять
мешканці вогню до мешканців раю: "Пролийте на нас чи воду те, чим наділив
вас Аллах!" Вони скажуть: "Аллах заборонив і те й інше для невірних..."
(К., 7:41-44, 48).
Отже, коли в попавших у рай прокинуться почуття жалю,
людинолюбства, те їх відразу заглушать забороною всемилостивого Аллаха.
Більш того, "коли вони ( щопотрапили в пекло. - Л.К.) будуть благати про
допомогу, їм допоможуть водою, подібної до розтопленого металу, що буде
палити обличчя. Болісне питво! Томливе місце відпочинку!" (18:28).
"Щораз, як захочуть вони вийти з нього (пекла), з мучень у ньому, вони
будуть повертатись в нього: "насолоджуйтеся мукою в полум'ї!" (22:22).
Коли ж страждальці валу віддадуть перевагу смерті випробовуваним
мученням, їх позбавлять і смерті. "Вони викликнуть: Малік[У даному
випадку
слово "Малік" - власне ім'я ангела, що володарює над джаханнам - геєною,
пеклом. Крім нього в кораничному пеклу 19 стражів (74:30-31).],
господь твій послав би нам кончину! Він скаже: ви залишитеся тут
назавжди" (43:77). Але грішники не заспокояться. "І коли вони,
зв'язані одні з іншими, їм (Маліком. - Л.К.) будуть повалені в тісне
поместилище, тоді вони там будуть просити собі знищення. У день цей, -
учить Коран, - не просите собі однократного знищення, але просите собі
багаторазових знищень" (25:14-15). Але у геєні "йому (винному перед
Аллахом. - Л.К.) ні смерть, ні життя" (20:76), "він у ньому (у великому
вогні) не вмре, але і не буде жити" (87:12-13). "Там, - возвещает
Коран, - вони пробудуть, поки існують небеса і земля[Твердження, що має
суперечливі тлумачення.], якщо тільки господь не захоче чого-небудь
особливого: тому що господь твій є повновладний совершитель того, що хоче"
(11:109).
Таке людинолюбство розглянутої нами книги, що часом і тепер люди,
як випливає в ній не розібралися чи довіряють її мінливим тлумаченням,
свідомим перекручуванням, характеризують як добуток послідовного високого
гуманізму.
4. Сунна
Якщо Коран — це святе письмо мусульман, то святим переказом ісламу є
Суна — збірка переказів (хадисів). Вона містить приклади з життя Мухаммада
як зразок та керуванні для усього мусульманського загалу та кожного
мусульманина зокрема, як виток відомостей про те, яка поведінка чи думка до
вподоби Аллаху. У звичайному лексиконі суна може означати просто правильні,
відповідаючі Суні вчинки («суна» — звичай,, приклад). Чотири канонічних
збірки суни були укладені ще в .IX ст.
У хадісах також можна зустріти різні правові нашарування, що відбивають
розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне
редагування хадісів було здійснено в 9 столітті, коли були складені в
ортодоксальних збірниках сунни, найбільшу популярність з який одержав
Бухарі (помер у 870 р.). З сунни також виводяться норми шлюбного і
спадкоємного, доказового і судового права, правила про рабів і т.д. Хадиси
сунни, незважаючи на їхню обробку, містили багато суперечних положень, і
вибір найбільш "достовірних" цілком відносився до розсуду богословів-
правознавців і суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадіси, що були
пересказані сподвижниками Мухаммеда, та на відміну від суннитів, шиїти
визнавали дійсними лише ті хадіси, що прийшли до халіфа Алі і до його
прихильників.
Таким чином, "Сунна посланника Аллаха" (повна назва Сунни - звід текстів,
що описують життя Мухаммеда, його слова і справи, а в | |
