|
Реферат: Соотношение социологии с другими науками (Социология)
Соотношение социологии с другими науками
Отношение социологии и истории
История - одна из самых древних наук. Своим развитием на протяжении
столетии она обеспечивала возможность становления и прогресса практически
всех социальных наук. И не случайно каждая наука имеет свою историческую
«главу». Именно благодаря истории социология раскрывает общие тенденции
современного развития общества. История накапливает огромный фактический
материал; его обобщение позволяет видеть непрерывность исторического
процесса, преемственность и повторяемость в главном, основном.
Непрерывность имеет своей основой деятельность людей, которая в актуальном
бытии выступает как социальные действия и социальные процессы в их
взаимосвязи. Преемственность означает, что новое вырастает из старого, а
это в «современности» выступает как целостность, системность. Повторяемость
позволяет устанавливать специфические ритмы функционирования общества, его
динамику и направление эволюции.
Но история идет за событиями и описывает их. Она не более того, что
случилось в прошлом. История всякий раз заканчивается сегодня, постоянно
«обращаясь» в социологию.
Историк идет за событиями и описывает их как «пространственно-
временные целостности». «Историческое время» - это «эпоха, схваченная
мыслью» (Гегель). Оно схватывает сущность событий. Социальное время (время
наличного общества - хронологическое или совокупное - конхроническое)
аккумулирует в себе содержание свершившегося.
Социологи используют данные, которые поставляет история (естественно,
и другие науки), выявляют общие свойства конкретных социальных явлений,
дают этим явлениям типологическую характеристику (скажем, государству,
семье, трудовым сообществам и пр.). Естественно, социология представляет
собой более высокий уровень абстракции, чем история. В этой части
социология тесно связана с социальной философией и философией истории
(которые интерпретируют исторический процесс), вырабатывает общие
методологические принципы познания прошлого и будущего человечества, его
движущих сил, прогресса и регтюсса в истории.
Итак, социология использует описание конкретных общественных явлений,
которые дает ей история, для выработки общих категорий социальной науки.
История же исходит (скажем сильнее, должна исходить) из знаний и обобщений,
вырабатываемых социологией, т.е. из общих категорий, концентрирующих
сущность социального целого. Налицо взаимная связь и выгода.
Отношение социологии и экономической науки
Предметом экономической науки является одна из сфер общественной жизни
- экономика. Она имеет дело с законами и тенденциями, которые господствуют
в производстве, в сфере общественного разделения труда и в
распределительных отношениях. Экономическая наука (науки) имеет дело с
«экономическим базисом», то есть экономическим строем данного общества. Что
входит в этот базис? Естественно, производительные силы общества - орудия и
средства производства, сам человек, приводящий их в движение (это
технический базис). Но главное - взаимодействия людей, их отношения по
поводу собственности, обмена деятельностью (разделение труда), по поводу
размера и способов распределения произведенных материальных и духовных
благ. Экономический базис образует основу хозяйственной целостности
общества. Структура экономической целостности - один из ключевых аспектов
экономической науки, который и сближает ее с социологией - наукой о социуме
как целостной системе.
Экономические знания, а затем и экономическая наука появились задолго
до социологии. Но, как и история, это весьма обширная область социального
знания, к тому же охватывающая первичные детерминанты динамики
общественного организма. Не составляет большого труда понять, что
экономическая наука не без основания претендовала (впрочем, как и история)
на статус универсальной науки. Она выходила далеко за рамки поиска
закономерностей, которым подчиняются хозяйственные связи. Не случайно
сформировалось и прочно вошло в научный лексикон понятие «политическая
экономия».
Поскольку политическая экономия чрезвычайно важна для целостного
анализа социальных процессов и институтов, постольку она оказывается тесно
связанной с конкретными социологическими исследованиями и общей
социологической теорией. Опора на них – это опора на знания, на то целое,
частью которого она сама является. Это знание дает социология. В свою
очередь, социология при исследовании отдельных общественных отношений
должна опираться на законы и тенденции, открываемые экономическими науками.
Можно говорить о связи и взаимодействии этих дисциплин. Подобное
содружество может быть весьма плодотворным именно на пути поиска обоюдной
пользы.
Нетрудно видеть, что в предметное поле социологии попадают собственно
экономические отношения. Не может социология обойтись без «собственности»,
«производительных сил» и «производственных отношений», без
«рентабельности», «бюджета» и т.п. Но они для нее - поле понимания сущности
«социального» в целом. В самой социологии имеются области специального
знания, которые изучают место и роль экономических явлений в жизни
личности, в институпионализации, в социальной структуре, в обществе как
целостной системе (экономическая социология, индустриальная социология,
социология труда и др.). Скажем, социология труда изучает трудовую
деятельность как социальный процесс, его эффективность, но самое главное -
место и роль человека в этом процессе, содержание его труда, меру
удовлетворенности им, гуманизацию и оптимизацию трудовой деятельности, ее
стимулирование.
Итак, социология органично связана с экономическими науками, и эта
связь является жизненной необходимостью для обеих наук. Но самое главное,
социология изучает экономическую жизнь в ее взаимосвязи с социальными
факторами (политическими, этническими, семейно - бытовыми,
социокультурными). Только на пути раскрытия связи экономических и
социальных структур можно серьезно говорить об управлении обществом, о
возможности внесения в его процесс регулирующих начал со стороны человека,
о мере и границах подобного вмешательства.
Социология и политическая наука
Особо значима связь социологии с политическими науками, поскольку
последние, образно говоря, имеют предметом своего исследования политику как
«деятельность по направлению других видов деятельности» (Р. Лукач).
Действительно, как политика, так и политические науки осуществляют
сознательное целенаправленное регулирование деятельности социальных групп,
организаций, партий и движений, вторгаются в конфликты, разжигая или
подавляя их. В области политики решаются проблемы локальные, региональные,
универсальные и, наконец, глобальные. Подобная деятельность без знания
социальных тенденций обречена на субъективизм, произвол, ведущие к
катастрофическим последствиям. Сегодня, в конце XX века, это стало
очевидным. «Метод проб и ошибок» в политике, в политической теории дорого
обошелся человечеству.
Определяя отношение политических наук и социологии, мы, естественно,
предполагаем раскрытие их предметной характеристики. Относительно
социологии мы это сделали. Что касается политической науки, то она
предстает как некоторая совокупность самостоятельных дисциплин, имеющих
единый объект - политику как общественное явление. Предмет политических
наук - политика - во всем многообразии ее внутренних и международных
аспектов. Речь идет об основных понятиях и методологии (политическая
теория), о политических системах, структурах и режимах, партиях,
группировках, движениях и прочем общественном мнении и политическом
поведении граждан.
Из этого видно, что, как бы широки не были сферы политической жизни,
это все же лишь отдельные области (будь то политическая власть или
политический режим). Все дело заключается в том; что строго научными
методами эти области, «вырванные» из контекста общества, охватить
невозможно. Необходима общая теория общества, целостная концепция
социального поведения индивида, общности, института или социального
движения. Это дает социологическая наука. Сегодня ее роль для политики
просто невозможно переоценить.
Но социология также стремится охватить область политики, рассматривая
ее в общем контексте системного движения социального целого. Общество как
систему, как структуру, как социальный институт просто невозможно
представить без политики, политической сферы. Можно сказать, что именно в
политике системное качество общества выражено наиболее концентрированно,
оно наиболее развито и зрело. В политике всегда есть момент всеобщего, ибо
она связана с непреходящими институтами человеческого общества -
управлением, регулированием и властью. Совершенно закономерно в структуре
социологической науки сформировалась своя собственная область политического
знания - социология политики. Именно она изучает взаимосвязь политической
сферы с другими сферами социальной жизни. Например, взаимодействие"
политических институтов с другими социальными институтами - собственности,
образования, науки, культуры, семьи и пр. И вот здесь социология политики
не может обойтись без общетеоретических и методологических основ общей
политической теории. Итак, существует теснейшая связь между предметными
областями социологии и политической науки. Добываемое научное знание в
результате этого взаимодействия и выступает основой практической социальной
деятельности, связанной с функционированием, изменением и развитием
общества как целого.
Связь социологии и психологии
Если общая социология имеет своим предметом общество в его
тотальности, раскрывает общие тенденции его функционирования и изменения,
то общая психология исследует внутренние субъективные переживания,
вызывающие то или иное поведение индивида. Между тем во взаимодействиях
людей, в социальных процессах всегда присутствует психический элемент,
который является составной частью этих отношений.
Развитие социологии как таковой, формирование психологической науки не
могло не привести к появлению новой дисциплины, находящейся на стыке этих
научных направлений - социальной психологии. Если общая психология имеет
дело с психикой отдельного человека и изучает ее как бы изнутри, то
социальная психология раскрывает общественную обусловленность поведения
людей. Она оперирует фактами межличностного поведения («психологические
факты»), интегрирует их и открывает общие тенденции развития межличностного
поведения. Она не может уйти ни от одного вида непосредственного
взаимодействия, ни от одного из факторов, влияющих на ощущения, восприятия
и представления. Если это так, то социальная психология имеет дело с
личностью (как социальным типом), его психическими функциями,
проявляющимися в поведении при различных социальных ситуациях.
Нетрудно понять, что и социология, и психология изучают человека и его
поведение, но с разных позиций, которые обусловлены их предметами.
Становится ясным и то, что они, в конечном счете, ориентированы друг на
друга. Их тип связи можно назвать сотрудничеством.
Психология, изучая поведение человека, должна отправляться не только
от знания его биологии и физиологии (что совершенно необходимо), но и от
человека как «продукта общественных отношений», знание о котором дает
социологическая наука. Без этого проникнуть во внутренний мир индивида, в
мир социальной общности, этноса или класса просто невозможно. А общей
социологии, увы, еще и сейчас не хватает понимания психологического
субстрата человека - его чувств, настроений, переживаний, эмоций, воли,
темперамента. На пути соединения этих «сторон» человека лежит перспектива
прогресса социологического знания. И не только в области малых социальных
групп, что естественно, но человечества как целого. Можно ли его понять, не
заглянув в психологию народов, этносов, классов, государств и стран?
Следует сказать специально о понимании соотношения социологии и
«коллективной психологии», выработанным П. Сорокиным еще в 20-е годы и не
утратившем своего значения и в наши дни. Для него «коллективная социология»
- это и есть социальная психология, или как ее иначе называют, «психология
народов». П. Сорокин, обобщая данные науки на этот счет, не без основания
полагал, что социальная психология, если она не ставит своей задачей
изучение всех основных форм взаимодействия между людьми и явлениями,
возникающих в процессе этого взаимодействия, занимается тем же, чем и
социология. При этом он высказал важное методологическое положение о
возможном их слиянии. Оно не потеряло своего значения и сейчас.
Но есть и другой ракурс. Если социальная психология изучает слабо
связанные между собой совокупности людей (толпу, театральную публику,
случайные собрания и т.п.) или случайные, не организованные вообще, не
дифференцированные образования, то тогда она будет просто-напросто главой
социологии как науки, изучающей все основные формы взаимодействия между
людьми.
Реферат на тему: Соціальні інститути.
Інститут Муніципального Менеджменту і Бізнесу
“Соціальні інститути.
Їх види і функції”
КИЇВ-2001
План
Вступ
1. Соціальні інститути – складні соціальні утворення.
2. Види і функції соціальних інститутів.
Висновок
Література
Задоволення найважливіших індивідуальних і суспільних потреб
забезпечуються взаємодією, що відіграє особливу роль у соціальних зв'язках,
діях. У повсякденному житті багато явищ: безпека людини або її освіти,
здоров'я або господарська діяльність, науковий пошук або відпочинок,
дозвілля, становлять реальний щоденний сенс життя, який набуває
інституалізованого характеру, тобто гарантованого від випадковості,
спорадичності, стійкості, самовідновлення. Саме в житті хаосу,
нестабільності, неорганізованості, випадковості, протистоять
інституалізовані соціальні явища, зв'язки, дії.
Основним у розвитку суспільства є формування чітко налагоджених,
регламентованих, контрольованих і стійких соціальних взаємодій, соціальних
зв'язків. Система соціальних інститутів визначає суспільний устрій
суспільства і відповідно економічний, політичний устрій суспільства, тип
культури освіти та ін. Багато в чому розвиток суспільства йде через
формування і діяльність соціальних інститутів.
Чим ширше інституалізована сфера в системі соціальних зв'язків, тим
більшими можливостями володіє суспільство. Зрілість суспільства саме і
визначається багатоманітністю соціальних інститутів, їх розвинутістю,
здатністю надійно, стійко, професіонально задовольняти різноманітні потреби
індивідів, соціальних спільностей людей.
У суспільстві на розвиток соціальних процесів істотно впливають
сформовані соціальні утворення — соціальні інститути. Інституціональні
форми — соціальні утворення забезпечують в суспільстві розвиток та
переміщення соціальних спільностей, соціальних груп, надають стійкість і
певність соціальним зв'язкам.
Всякий соціальний інститут виникає тільки тоді, коли виникає соціальна
потреба і функціонує доти, поки існує потреба. Відпадає потреба, і
соціальний інститут стає непотрібним, навіть гальмом суспільного життя.
Отже, інститут, виступаючи сукупністю взаємозв'язків та систем поведінки
людей, визначається їх потребами і діє в їх інтересах. Хоча сам соціальний
інститут формує соціальні взаємозв'язки і норми поведінки, все ж стосунки
між людьми здійснюються не в межах соціального інституту, але інституальні
зв'язки і стосунки використовуються іноді практично. Це викликає
необхідність формування соціальних спільностей людей тощо. Тим-то, кожний
соціальний інститут охоплює різноманітні соціальні спільності і визначає їх
поведінку в суспільстві. Отже, соціальний інститут — це своєрідна форма
людської діяльності, заснована на чітко розробленій системі правил і норм
відповідно до соціального статусу і ролі, а також на розвинутому
соціальному контролі за їх здійсненням. Соціальні інститути підтримують
соціальні структури і порядок, стабільність у суспільстві.
Надаючи стійкості і певності діяльності соціальних спільностей
соціальні інститути інтегрують їх, надають їх взаємодії цілісного
характеру. Соціальний інститут — різновид особливих соціальних зв'язків,
тобто зв'язків, що забезпечують цілісність.
Соціальні інститути — велике соціальне досягнення людини, що не тільки
забезпечує досягнення головних переваг соціального (передбачливість,
надійність, регулярність та ін.), але і дають підстави надіятись на те, що
та або інша потреба так або інакше задовольняється і мета досягається на
якісному рівні. Якщо людина тисячами невидимих ниток пов'язана з людьми, із
суспільством, то в системі соціальних зв'язків соціальні інститути
найміцніші, могутні канати, що визначають життєздатність системи соціальних
зв'язків, системи соціальних дій. Саме вирішальним фактором, що визначає
рівень життєдіяльності індивіда, соціальної спільності є стверджуючий,
відлажений і регулярний, тобто інституціональний аспект соціального життя.
Соціальні інститути, що формуються в процесі складання соціальної
структури суспільства, є важливим компонентом соціальних зв'язків і
соціальних дій, цементуючим фактором соціальної структури суспільства. На
різних ступенях соціальних процесів у суспільстві відбувається конкретне
становлення і розвиток інституційних форм. Соціальна структура — це не
тільки сукупність, система соціальних спільностей, верств і прошарків, а й
інші інституційні організаційні форми, що забезпечують розвиток соціальних
спільностей, їх переміщення, надають стійкість і певність соціальним
зв'язкам і соціальним діям. Регулярний, стійкий характер, цілеспрямованість
дій і взаємодій надають саме системи соціальних статусів і соціальних
ролей, забезпечують повну організованість у суспільстві.
Важливим компонентом соціального інституту є соціальні норми і
нормативність дій і взаємозв'язків різних ланок соціальної структури
суспільства. Широко розповсюджене визначення соціального інституту як
організованої системи зв'язків і соціальних норм, що об'єднують значущі
суспільні цінності і процедури, які задовольняють основні потреби
суспільства. Тут-то суспільні цінності — ідеї і мета, що їх ставлять люди
для задоволення своїх потреб, обираючи різні процедури для їх реалізації,
тобто вибираючи стандартизовані зразки поведінки в спільносних процесах, а
система соціальних зв'язків — сплетіння ролей і соціальних статусів, з
допомогою яких поведінка людей-реалізується і утримується в певних
суспільних нормах і межах. Візьмемо дію в соціальній структурі суспільства
соціального інституту сім'ї: по-перше, це сукупність суспільних цінностей
(любов, ставлення до дітей, сімейні правила і обставини); по-друге,
переплетіння різних соціальних статусів і ролей (статуси і ролі чоловіка і
дружини, дитини, підлітка, тещі, свекрухи, братів, сестер та ін.), за
допомогою яких здійснюється сімейне життя.
Соціальний інститут — стійкий комплекс формальних і неформальних
правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської
діяльності і організують їх в систему ролей і статусів, що утворюють
соціальну систему.
Інституалізація — процес визначення і закріплення соціальних правил і
норм, ролей і статусів, приведення їх до системи, здатної діяти в інтересах
задоволення певних суспільних і соціальних потреб, забезпечення
передбачуваних, схвалюваних певним соціальним середовищем, поведінкою
людей. В будь-якому інституалізованому середовищі особа здійснює певну
соціальну роль. Соціальні інститути діють в системі соціальних структур
суспільства від імені суспільства і в інтересах людей з метою задоволення
їх потреб. Процес інституалізації включає в себе ряд моментів:
1. Однією з необхідних умов появи соціальних інститутів слугує відповідна
соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність
людей з метою задоволення тих чи інших соціальних потреб. Виникнення
визначених суспільних потреб, а також умови для їхнього задоволення є
першими необхідними моментами інституалізації.
2. Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв'язків, взаємодії
і відносин конкретних особ індивідів, соціальних груп і інших спільнот.
Але він, як і інші соціальні системи, не може бути зведений до зведення
цих особ і їхніх взаємодій. Соціальні інститути носять надіндивідуальний
характер, мають свою власну системну якість. Тобто, соціальний інститут
являє собою самостійне суспільне утворення, що має свою логіку розвитку.
З цього погляду соціальні інститути можуть бути розглянуті як
організовані соціальні системи, що характеризуються стійкістю структури,
інтегрованістю їх елементів і визначеною мінливістю функцій. Що ж це за
системи? Які їхні основні елементи? Насамперед, це система цінностей,
норм, ідеалів, а також зразків діяльності і поводження людей і інших
елементів соціокультурного процесу. Ця система гарантує подібну поведінку
людей, погоджує і направляє в русло їхні визначені прагнення, встановлює
способи задоволення їхніх потреб, вирішує конфлікти, що виникають у
процесі повсякденного життя, забезпечує стан рівноваги і стабільності в
рамках тієї чи іншої соціальної спільності і суспільства в цілому. Сама
по собі наявність цих соціокультурних елементів, ще не забезпечує
функціонування соціального інституту. Для того, щоб він працював,
необхідно, щоб вони стали надбанням внутрішнього світу особистості, були
засвоєні ними в процесі соціалізації, втілилися у форму соціальних ролей
і статусів. Засвоєння індивідами всіх соціокультурних елементів,
формування на їхній основі системи потреб особистості, ціннісних
орієнтацій і сподівань, є другим важливим елементом інституалізації.
3. Третім важливим елементом інституалізації є організаційне оформлення
соціального інституту. Зовні соціальний інститут являє собою
сукупність особ, установ, які мають визначені матеріальні засоби і
виконують визначену соціальну функцію. Отже, кожен соціальний інститут
характеризується наявністю мети своєї діяльності, конкретними
функціями, що забезпечують досягнення такої мети, набором соціальних
позицій і ролей, типових для даного інституту.
На основі всього вищевикладеного, можна дати наступне визначення
соціального інституту. Соціальні інститути - це організовані об'єднання
людей виконуючих визначені соціально значимі функції, що забезпечують
спільне досягнення цілей на основі виконуваного членами своїх соціальних
ролей, що задаються соціальними цінностями, нормами і зразками поведінки.
Соціальна практика показує, що для людського суспільства життєво
необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх
обов'язковими для членів визначеного чи суспільства визначеної соціальної
групи. Це насамперед відноситься до тих соціальних відносин, вступаючи в
які, члени соціальної групи забезпечують задоволення найбільш важливих
потреб, необхідних для успішного функціонування групи як цілісної
соціальної одиниці. Так, потреба у відтворенні матеріальних благ змушує
людей закріплювати і підтримувати виробничі відносини; потреба
соціалізувати підростаюче покоління і виховувати молодь на зразках культури
групи, змушує закріплювати і підтримувати сімейні відносини, відносини
навчання молодих людей. Системи соціальних ролей, статусів і санкцій
створюються у виді соціальних інститутів, що є найбільш складними і
важливими для суспільства видами соціальних зв'язків.
Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів,
вирішуваних ними проблем. В соціалогії виділяють п’ять основних:
економічний, політичний, освітній, релігійний і сімейний.
Економічні інститути — найстійкіші, із суворою регламентацією
соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл
благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова
діяльність, ринок, власність та ін.).
Політичні інститути — тобто соціальні інститути, пов'язані із
завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням
функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи,
політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми
діяльності: мітинги, демонстрації, вибори та ін. Кожний з політичних
інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальні
спільності, групи, що спеціалізуються на її реалізації, політичні норми,
регулюючі відносини в середині політичних інститутів і між ними, а також
між політичними і неполітичними інститутами, матеріальні ресурси, необхідні
для досягнення поставленої мети.
В процесі інституалізації стихійні і нестійкі форми політичної
діяльності набирають певності, а також здатності до саморегулювання.
Політичні інститути виникають у процесі поділу політичної діяльності людей,
втілюючись у різних політичних організаціях та установах. Політичні
інститути — забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної
спільності незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і
внутрішньо групову згуртованість, здійснюють контроль за політичною
поведінкою членів суспільства та ін.
Інститути культури і соціалізації — найстійкіші, чітко регламентовані
форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури,
соціалізації особи, оволодіння ними культурних цінностей суспільства
(сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін). В сучасних
розвинутих суспільствах домінуючим виступають інститути науки і масової
вищої освіти, що забезпечують інтернаціоналізацію цінностей,
компетентність, ерудицію, незалежність особистої відповідальності і
раціональності, ефективності дії та ін. У високорозвинутих суспільствах
соціальними інститутами стають і багато видів діяльності в сфері науки,
медицини та ін.
Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції:
інтеграцію і об'єднання суспільства, диференціації, поселення за певними
соціальними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів
життєдіяльності суспільних спільностей; регулювання відносин у соціальних
спільностях, залучення людей до суспільної діяльності, здійснюють
соціальний контроль.
Соціальні інститути тісно взаємодіють із суспільством. Основою
взаємодії, є реалізація головної функції інститутів — задоволення
конкретних соціальних потреб, інтересів та ін.
Соціальні інститути бувають монофункціональні і поліфункціональні,
залежно від кількості основних і неосновних функцій, що вони реалізують.
Проте якщо сталися зміни, які в соціальних потребах не знаходять
адекватного відображення в структурі і функціях відповідного соціального
інституту, то в його діяльності виникають явища дисфункції. Дисфункції
виражаються в нестачі матеріальних засобів і в організаційних неполадках, у
неясності мети діяльності.
Одним з явних виражень дисфункції соціального інституту є
персоналізація його діяльності. Соціальний інститут, як відомо, функціонує
за своїми, об'єктивно діючими механізмами, де кожна людина, на основі норм
і зразків поведінки, у відповідності із своїм статусом, грає визначені
ролі. Персоналізація соціального інституту означає, що він перестає діяти
відповідно до об'єктивних потреб і об'єктивно встановлених цілей, змінюючи
свої функції в залежності від інтересів окремих особ, їх персональних
якостей і властивостей.
Незадоволена суспільна потреба може бути викликаною до життя стихійною
появою нормативно неурегульованих видів діяльності, що прагнуть заповнити
дисфункцію інституту, за рахунок порушення існуючих норм і правил. У своїх
крайніх формах подібна активність може виражатися в протиправній
діяльності. Так, дисфункція деяких економічних інститутів є причиною
існування так званої "тіньової економіки", що виливається у спекуляцію,
хабарництво, крадіжки і т.д. Виправлення дисфункціи може бути досягнуто
зміною самого соціального інституту чи створенням нового соціального
інституту, який задовольняє дану суспільну потребу.
В повсякденному житті соціальні зв'язки, дії між людьми досягаються
через соціальні інститути. По-перше, особливим типом регламентації
регулювання взаємовідносин, механізмами регуляції соціальних інститутів,
якими більш твердо забезпечуються регулярність, чіткість, висока
передбачливість і надійність функціонування соціальних зв'язків.
По-друге, чітким розподілом функцій, прав і обов'язків учасників
взаємодії. Кожний виконує свої функції, а тому і кожний інший має досить
надійні та обгрунтовані сподівання. Якщо не дотримуються обов'язки, то
вживаються санкції, а звідси поведінка індивіда в межах соціального
інституту володіє великою передбачливістю, а діяльність соціальних
інститутів — регулярністю самовідновлення.
По-третє, регулярність і самовідновлюваність більшості соціальних
інститутів забезпечується також знеосібленістю вимог до того, хто
включається в діяльність соціального інституту, а виконання певного кола
обов'язків веде до поділу праці і професіоналізації, реалізації функцій та
ін. Для виконання своїх функцій соціальний інститут має установи, в межах
яких організується діяльність людей, здійснюється управління соціальними
діями, зв'язками, контролюється їх діяльність та ін. Кожний соціальний
інститут володіє необхідними засобами, ресурсами та ін. Так наприклад,
соціальний інститут охорони здоров'я має такі установи: лікарні,
поліклініки, профілакторії, санаторії, має свої органи управління, бо для
діяльності системи охорони здоров'я потрібні ресурси (приміщення, медичне
устаткування, кваліфікація лікарів та ін.).
Кожна з функцій знаходить конкретне відтворення в діяльності і
своєрідності, в багатоманітних соціальних інститутах.
Інституалізовані соціальні зв'язки є формальні і неформальні.
Формальні соціальні інститути мають спільну ознаку: взаємодії між
суб'єктами здійснюються на основі формально застережених правил, законів,
регламентів, положень та ін. Формальні соціальні інститути відіграють
важливу роль у зміцненні суспільства. До формальних соціальних інститутів
відносяться:
. економічні інститути- банки, виробничі установи;
. політичні інститути- парламент, міліція, уряд;
. виховні і культурні інститути- родина, інститут, навчальні заклади,
школа, художні установи.
Неформальні соціальні інститути хоча і регламентуються в соціальних
діях, зв'язках, але не оформлені законом та ін. Візьмемо інститут дружби:
Йому властиво багато ознак соціального інституту, адже дружба — один із
елементів, що характеризує життя будь-якого суспільства, є обов'язковим,
стійким явищем в житті людей. Регламентація в дружбі досить повна, чітка,
часом навіть жорстка. Образа, суперечки, припинення дружніх зв'язків —
своєрідність форми соціального контролю в інституті дружби. Та
регламентація ніяк не оформлена у вигляді законів, админістративних
кодексів. У дружбі є ресурси (довір'я, симпатії, дії знайомства та ін.),
але немає настанов. Дружба має чітке розмежування в тому числі від любові,
взаємовідносин з колегами по службі, братніх відносин, але немає чіткого
професійного статусу, прав, обов'язків та ін. Природно, неформальні
соціальні інститути засновані на тісних особистих зв'язках, взаємних
симпатіях безпосередньому спілкуванні, спільності дій, прагненні, почутті,
інтересів. Соціальний інститут і соціальний контроль тут здійснюється з
допомогою неформальних санкцій — моральних норм, звичаїв, традицій та ін.
Розвиток соціальних інститутів відбувається у двох основних варіантах.
По-перше, виникають нові соціальні інститути. В сучасних умовах формування
державності України створюються такі важливі соціальні інститути: фінанси,
армія, дипломатія, соціальні інститути вищої освіти, науки та ін., що
стають важливим фактором підвищення динамізму суспільства.
По-друге, розвиток, удосконалення уже сформованих соціальних
інститутів. У сформованих соціальних інститутах є значно більша потенція
різноманітності, спеціалізації зв'язків, функцій, установ. Так, в Україні з
надр загальносудової системи розвивається конституційний суд, виділяється в
самостійний - правоохоронний інститут слідства, в межах інституту охорони
здоров'я має тенденцію стати самостійним соціальним інститутом наркологічна
служба та ін. Виникнення соціального інституту робить обслуговуючий ним
соціальний зв'язок незалежним, самостійним і рівноправним з іншими
зв'язками. Важливе значення має перерегуляція інституалізації зв'язків.
Зберігаючи соціальні інститути, основні учасники соціальних дій, зв'язків
змінюють кардинально принципи регуляції. Так, зокрема, сталося з інститутом
власності. Людей не влаштовує моральне, матеріальне, юридичне регулювання
їх обов'язків і прав, пов'язаних з власністю. Якщо раніше громадяни України
не володіли, не мали власності, але одержували право на гарантований
мінімум рівня життя, то тепер багато хто хоче володіти, розпоряджатися
власністю, ризикувати, мати шанс, жити заможньо і незалежно, вільно. Якщо ж
відбувається накладення основних систем соціальних інститутів (економічних,
політичних та, ін.), то проводиться і перегляд основних систем цінностей,
принципів регулювання та ін., але сам процес збою соціальних дій, зв'язків
веде до небажаних наслідків, драматичних подій та ін. Суспільство — система
соціальних інститутів, їх регулятори — постійно перебувають в процесі
оновлення.
Отже, інститут - це своєрідна форма людської діяльності, заснованої на
чітко розробленій ідеології, системі правил і норм, а також розвинутому
соціальному контролі за їхнім виконанням. Інституціональна діяльність
здійснюється людьми, організованими в групи чи асоціації, де проведений
поділ на статуси і ролі, відповідно до потреб даної соціальної групи чи
суспільства в цілому. Інститути, таким чином, підтримують соціальні
структури і порядок у суспільстві.
Соціальні інститути відрізняються своїми функціональними якостями:
1) Економіко-соціальні інститути - власність, обмін, гроші, банки,
господарські об'єднання різному типу - забезпечують усю сукупність
виробництва і розподілу суспільного багатства, з'єднуючи разом з тим,
економічне життя з іншими сферами соціального життя.
2) Політичні інститути - держава, партії, профспілки й іншого роду
громадські організації, які переслідують політичні цілі, спрямовані на
встановлення і підтримку визначеної форми політичної влади. Їхня сукупність
складає політичну систему даного суспільства. Політичні інститути
забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей,
стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.
3) Соціокультурні і виховні інститути ставлять метою освоєння і
наступне відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів
у визначену субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння
стійких соціокультурних стандартів поведінки, і нарешті, захист визначених
цінностей і норм.
4) Нормативно-орієнтовані інститути морально-етичної орієнтації і
регуляції поводження індивідів. Їх ціль - додати поведінці і мотивації
моральну аргументацію, етичну основу. Ці інститути затверджують у
співтоваристві імперативні загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси й
етику поведінки.
Нормативно-регламентовані інститути -визначають суспільно-соціальну
регуляцію поводження на основі норм, правил і розпоряджень, закріплених у
юридичних і адміністративних актах. Обов'язковість норм забезпечується
примусовою силою держави і системою відповідних санкцій.
5) Церемоніально-символічні і ситуаційно-конвенціональні інститути. Ці
інститути засновані на більш-менш тривалому прийнятті конвенціональних (за
договором) норм, їх офіційному і неофіційному закріпленні. Ці норми
регулюють повсякденні контакти, різноманітні акти групового і межгруппового
поводження. Вони визначають порядок і спосіб взаємного поводження,
регламентують методи передачі й обміну інформацією, вітання, звертання і
т.д., регламент збор, засідань, діяльність якихось об'єднань.
Література
1. Соціологія. За загальною редакцією В.П.Андрущенко, М.І.Горлача. Київ-
Харків. 1998.
2. Кравченко А.И. Социология для экономистов: Учеб. пособие для вузов. —
М., 2000.
3. Піча В.М. Соціологія: Загальний курс: Навчальний посібник. К.: 1999.
| |
