|
Реферат: Деловой украинский язык (Иностранные языки)
Правопис географічних назв
ГН, що складаються з двох чи трьох слів, пишуться з великої літери, а їх
родові позначення – малої: Азовське море, Весела слобода. Але коли вони не
сприймаються як родові позначення, то з великої: Біла Церква, Красні
ворота.
Назви, запозичені з рос. мови передаються за фонетичним принципом:
е-е: Воронеж, Нева;
е-є: а) Євпаторія, Єнісей; б) після пригол. у –єв-, -єєв-: Лаптєвих (крім
р,ц)
ё-йо: Йолкіно;
ё-ьо: мис Дежньова;
ё-о: Рогачов (ч,щ);
э-е: Ельбрус;
и-і: Іркутськ, Сочі;
и-ї: Троїцьк;
и-и: а) після ж,ч,ш,ц перед пригол.: Нальчик; б) Кисловодськ; в) префікс
при-: Приморськ; г) Владивосток;
після д,т,з,с,ц,л,н: Гомель;
ы-и: Сивтіркар.
Якщо у рос. геогр. назвах є суфікси –ск, -цк, -ич та інші, то при
перекладі на укр. мову ці суфікси замінюються укр. відповідниками - -ськ,
-цьк, -ич: Донецьк, Углич, Нижньоамурськ.
Назви залізничних станцій в укр. мові не відмінюються, назви міст, сіл,
рік, озер відмінюються. Не відмінюються ГН, що складаються із двох слів:
Біла Церква.
Якщо перед назвами островів, річок, озер, гір є означувальне слово, то
сама назва не змінюється.
Терміні у ділових паперах
Т. – спеціальні слова або словосполучення, що дають точне визначення чи
пояснення предметам, явищам, діям з якої-небудь галузі знання – науки,
культури, техніки, політики, економіки.
В діловому стилі свої Т.
Вимоги:
Т. повинен вживатися лише в одній формі (словник). Т. поступово
поширюються і переходять в загальнонародний вжиток;
дотримуватись правил утворення похідних форм термінів;
не випускати в обіг слів, утворених кимось.
Т. – група слів мови, яка потребує спеціальної уваги, постійного звірення
зі словником, повсякчасного поновлення в памяті значення.
Професіоналізми
П. – слова або вислови, властиві мові певної вузької проф. групи людей.
Виникають:
коли та чи інша спеціальність, або вид занять не має розвинутої
термінології (полювання), або як розмовні неофіційні замінники наявних у
цій галузі термінів;
особливо поширені і досить активно поповнюються між людьми.
Нові П. творяться за рахунок словоскладання префіксів та суфіксів.
В діловому спілкуванні вживання П. небажано.
На відміну від термінів, мають емоційне забарвлення.
Синоніми та пароніми
С. – близькі або тотожні слова, що означать одне поняття, але
відрізняються одне від одного відтінками чи стилістичним забарвленням.
Синоніміка – явище, властиве усім стилям мови: робітник-працівник,
замісник - заступник.
Групи С.:
лексичні – відрізняються смисловими відтінками: відомий-видатний-
знаменитий;
стилістичні – стилістичним і емоційним забарвленням: говорити-мовити;
абсолютні – зовсім не відрізняються значенням: століття-сторіччя.
П. – слова, що мають однаковий корінь, а різняться лише суфіксом,
кількістю літер в закінченні, префіксом, наявністю чи відсутністю частки
–ся: адрес-адреса, особистий-особовий, виборний-виборчий, дипломат-
дипломант.
При читанні тексту з таким словами труднощів не виникає через допомогу
словесного оточення, що конкретизує значення, але сумніви виникають при
написанні тексту з такими словами.
Книжні слова
К.с. – не закріплені за певною вузькою сферою вживання, за певним видом
писемного мовлення слова. Широко використовуються у всіх стилях. До них
належать слова, що виражають загальнонаукові поняття і вживаються не в
вузькому термінологічному значенні, а в широкому.
При виборі між книжними і розмовними словами, перевага надається книжним
словам, бо вони однозначні і висловлюють бажаним чином емоції того, хто
укладає документ.
Відтінок книжності може бути різним, від ледве відчутного, до виразного.
Іншомовні слова
І.с. вживаються, коли їх не можливо замінити укр. словами. В документації
вживаються лише ті і.с., які одержали міжнародне визначення, або не мають
еквівалента в нашій мові.
До міжнародних належать фінансові терміні, поштово-телеграфного звязку:
банк, бланк.
Правила вживання:
і.с. повинно бути необхідним. Не слід вживати і.с. як терміні, а як
загальновживані слова;
вживати точно в тому значенні, з яким воно запозичено;
не рекомендується в одному документі вживати на позначення одного поняття
і запозичене, і власне мовне слово.
Графічні скорочення та абревіатури
Г.с. – в усній мові вимовлюються повністю і скорочуються на письмі.
Стандартні скорочення значень метрічних мір пишуться без крапки. Інші
скорочення пишуться з крапками на місці скорочення. В графічних скороченнях
зберігається написання великих та малих літер, дефісів, не скорочуються
слова на голосну літеру, якщо воно не початкове. При збігу двох однакових
приголосних, скорочення робиться після першого. При збігу двох і більше
приголосних, скорочення можна робити як після першого, так і після
останнього.
Види скорочення слів:
для зорового сприйняття – не мають граматичного оформлення, пишуться
маленькими літерами: і д.т., до н.е.;
для вживання в усній і писемній формі – пишуться без крапок і мають
граматичні форми: а) назви документів; б) назви посад; в) офіційні форми
звертання; г) офіційні назви організацій; д) в планово-обліковій
документації: ЗДУ, СНД.
Назви ПУО, утворені з частин слів, пишуться з великої літери, якщо це
стосується одиничних установ. Складноскорочені назви, утворені з початкових
букв власних і загальних імен.
З малої літери пишуться слова, що є родовими назвами: міськрада.
Складноскорочені слова утворені від загальних назв, які функціонують як
звичайні слова (такі слова відмінюються): вуз, неп.
Основні риси офіційно-ділового стилю
О.-д.с. задовольняє потреби сус-ва в документальному оформленні різних
актів державного, економічного життя і ділові стосунки між людьми.
Риси:
о.д.с. – це послідовність, точність, обєктивність оцінок, що грунтується
на логічній основі;
о.д.с. відзначається зростаючою стандартизацією мови, масової
документації;
суворі вимоги до лексики, широке використання термінології, відсутність
діалектизмів, жаргонів;
синтаксис ділового стилю вимагає прямого порядку слів.
Порушення: 1) використання деяких мовних засобів, властивих іншим стилям
мови; 2) вживання нестандартних скорочень.
Підстилі: інформаційний, дипломатичний, законодавчий, адміністративно-
канцелярський.
Документ. Класифікація документів
Д. – основний вид ділової мови, засіб організації певним чином на
спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища обєктивної
дійсності та розумової діяльності людей. Д. сприяють удосконаленню
внутрішньої організації будь-якого ПУО.
Д. використовується як джерело і носій інфо і має правове значення.
Д. має бути достовірним, переконливим, відредагованим і оформленим.
Вимоги:
придатність до тривалого зберігання;
видаватися повноважним органом, або особою у відповідності з її
компетенцією;
не повинен суперечити діючому законодавству і директивним вказівкам;
складається за встановленою формою;
бездоганна оформленість.
Діловодство (справочинство) – діяльність, що охоплює питання
документування і організації роботи з документами в процесі здійснення
управлінських дій.
Класифікація:
за спеціалізацією:
загальні; з адміністративних питань; спеціалізовані з фінансових питань.
за походженням:
внутрішні; зовнішні. (2 ред – службові і приватні).
за напрямком:
вхідні; вихідні.
за джерелом виникнення:
первинні; вторинні.
за формою:
стандартні; індивідуальні.
за технікою відтворення:
рукописні; механічні.
за секретністю:
для службового користування; секретні; цілком секретні.
за терміном виконання:
звичайні; термінові; дуже термінові.
за складністю:
односкладні; складні (з додатками).
за стадіями створення:
оригінали; копії.
за термінами зберігання:
постійного зберігання (75); тривалого зберігання (понад 10); тимчасового
(до 10).
за структурними ознаками:
стандартні; нестандартні.
Кожен вид документа має свої особливості, але за функціональним
призначенням їх можна розділити на такі групи:
організаційні (положення, статут, інструкція, правила) – документи, що
закріплюють функції, обовязки та права органів протягом тривалого терміну;
довідково-інформаційні (довідки, протоколи, службові довідки, телеграми,
телефонограми) – переважна більшість документів, що відправляються із
установ та спрямовуються до них. Вони містять інфо про фактичний стан справ
в закладах. Вони носять допоміжний характер відповідно до організаційно-
розпорядчої документації, не обовязкові для виконання;
розпорядчі (положення, інструкція) – документи, за допомогою яких
здійснюється розпорядча діяльність в певній ПУО на підставі документа;
з кадрово-контрактових питаннь – документи, що містять інфо про особовий
склад ПУО, зафіксованого в заявах про прийняття, звільнення, в наказах про
особовий склад, характеристиках, автобіографіях.
особові офіційні (пропозиції, доручення, розписки) – документи, за
допомогою яких громадянин висловлює свої пропозиції, прохання, скарги,
передає повноваження іншій особі щодо отримання документів, грошей,
закріплюють свої права перед державними установами.
Основні правила оформлення документів
Обовязковими є заголовок, чітка композиція, цілісність змісту, звязність
викладу, структурна організація, завершеність.
Текст – абзаци.
Бланки.
Абзаци не повинні бути великими (3-5 речень).
Текст чіткий, прямий, короткий, однозначність.
Речення з 3, 5, 7 і найбільше 9 слів.
Реквізити.
Правопис прізвищ
е-е після букв на позначення приголосних у-ев після ц,ж,ч,щ,ш: Тютчев;
у середені слів після голосних, апострофа і “ь”: Валуєв;
у суф. єв, єєв після приголосних, крім ж,ч,щ,ш: Тургенєв;
у корені, якщо рос. е відповідає укр. і: Рєпін;
ё-йо на початку слова і складу: Бугайов;
ё-ьо у середені і кінці складу: Дежньова;
ё-о після ч,щ під наголосом: Рогачов;
ё-е в утворених від імен, спільних для рос. і укр. мов: Семенов;
э-е: Ельконін;
ы-и: Черних;
и-и після ж,ч,щ,ш,ц перед приголосними: Рощин;
у суфіксах –ин, -ич, -иц: Сосницин;
и-і на початку слова: Іванов.
Числівник у ділових паперах
простий кількісний ч., який називає однозначне число запису,
відтворюється словом, а не цифрою. Якщо однозначне число супроводжується
найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрою.
складні і складені числівники записуються цифрами, крім тих випадків,
коли ними починається речення. Цілі числа, які виражаються кількома
знаками, прийнято записувати, розбиваючи їх на класи за допомогою
пропусків.
запис порядкових числівників відрізняється від запису кількісних, якщо
запис ведеться арабськими цифрами, то порядковий числівник вводиться в
текст з відповідним закінченням. При перерахуванні кількох порядкових
числівників відмінюване закінчення ставиться один раз.
деякі порядкові числівники для розрізнення позначаються римськими цифрами
без відповідного закінчення.
складні слова, перша частина яких позначається цифрою, може писатися
комбіновано: 4-міліметровий. Дозволяється другу частину таких назв
скорочувати, якщо це одиниця виміру.
окремі види інформації передаються у вигляді змішаного запису цифр і
слів.
Стилі сучасної української літературної мови
Дві форми мови: усна і писемна.
Усна буває лише розмовною.
Писемна: науковий стиль, офіційно-діловий, публіцистичний, художній.
Усне мовлення
У.м. – слухове сприймання певної інфо. Спілкування і обмін думками
відбувається безпосередньо.
Вживається побутова й діалектна лексика, слова розмовно-просторічного
характеру, своєрідні фразеологізми тощо.
Синтаксична будова: вживання простих речень, часто – неповні. У складних
переважає сурядність. Звязок речень переважно сполучниковий. Рідко
вживаються дієприкметникові й дієприслівникові звороти. Не вкладаються в
звичайні синтаксичні рамки.
За характером спілкування – діалогічне, має ряд лексичних особливостей.
Використання податкових засобів мовлення: жести, міміка.
Важлива ознака – простота і природність.
Сфера застосування – бесіда, розмова.
У.м. свідчить про культуру людини.
Правопис закінчень іменників власних і загальних назв у кличній формі
Іменники чол. і жін. роду 1 та 2 відміни мають окрему кличну форму.
Імен. чол. роду 2 відміни в кличній формі закінчуються на –у(-ю), -е.
Імен. твердої групи з суфіксами –ик, -ок, -к(о) та деякі імен. мішаної
групи з основою на шиплячий приголосний (крім ж) мають закінчення –у:
батьку, товаришу, хлопчику, провіднику, Іваненку, дядьку, синку.
Імен. мякої групи мають закінчення –ю: лікарю, токарю, вчителю, Костю,
Юрію, водію.
Безсуфіксні імен. твердої групи та імен. мякої групи з суфіксом –ець, а
також окремі іменники мішаної групи (це власні назви з основою на ж,ч,ш,дж
і загальні з основою на р,ж) мають закінчення –е: Іване, Вікторе, Петре,
козаче, інженере, хлопче.
Імен. чол. і жін. роду 1 відміни та зрідка імен. жін. роду 3 відміни в
кличній формі закінчуються на –о, -е (-є), -ю.
Імен. 1 відміни твердої групи мають закінчення –о: сестро, Миколо,
Людмило, дочко.
Імен. 1 відміни мякої та мішаної груп, а також імен. 3 відміни мають
закінчення –е (-є): земле, мріє, Маріє, Софіє.
Імен. 1 відміни мякої групи, що означають жіночі і чоловічі пестливі
імена або загальні назви, мають закінчення –ю: Меласю, Галю, Лесю, Вітасю.
2. У звертаннях, що складаються з двох власних імен (імені та по
батькові), обидва слова мають закінчення кличної форми: Романе Романовичу,
Іване Миколайовичу, Миколо Артемовичу, Ганно Василівно.
У звертаннях, що складаються з двох загальних назв в однині, кличну форму
має тільки перше слово: пане бригадир, пане лікар, пане директор.
Іноді в таких звертаннях кличну форму можуть мати й обидва слова: пане
бригадире, пане лікарю.
У звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, кличну форму
має лише загальна назва. Прізвище виступає тут у формі називного відмінка:
пане Шевчук, пані Шевчук, пане Яковенко, пані Яковенко.
У звертаннях, що складаються із загальної назви і власного імені, кличну
форму має загальне слово, а власне імя може мати і кличну форму і форму
називного відмінка: брате Іване (брате Іван), сестро Ярине (сестро Ярина).
Правопис прізвищ та імен по батькові
Укр. прізвища вимовляються і пишуться за правилами вимови та за
загальними нормами укр. правопису: Марченко, Муляр, Юрчук.
Ряд прізвищ словянського походження в укр. мові мають деякі особливості:
ё-йо на початку слова та в середені після головних, а також після твердих
приголосних, якщо ё у вимові відповідає сполученню йо: Йотов, Майоров,
Соловйов.
якщо ё означає звук о після мякого приголосного, то пишеться ьо: Синьов,
Треньов, Пушкарьов.
під наголосом після шиплячих ж,ч,ш,щ,ц завжди пишеться о: Чижов, Лихачов;
у ненаголошеній позиції пишеться е: Лещев, Плющев, Коришев.
рос. е після приголосних передається е: Мельник, Гашек, Сапек. Але рос.
е, що відповідає укр. і, перадається є: Бєлкін, Бєляєв, Сєдіна.
рос. и в основах прізвищ на початку та після приголосних передається
літерою і: Ісаєв, Ісаченко, Лісний, Ліненко.
Після ж,ч,ш,щ завжди пишеться и: Жиловенко, Шишацкий, Щиглов.
рос. и у середені слів після голосних, апострофа та мякого знака
передається через ї: Воїнович, Ільїн, Руїн.
рос. ы завжди передається литерою и: Фортали, Черниш, Цимбал.
літера и завжди пишеться в прізвищах, утворених від імен та коренів,
спільних для укр. і рос. мов: Мироненко, Сидоров, Тихонов.
рос. суфікс –ев, -еев передається через є після приголосних (за винятком
шиплячих, р та ц): Матвєєв, Пахарєв, Хомічєв.
у префіксі при- завжди пишеться и: Примаков, Прийденко, Придорожній.
у суфіксах –ич, ик пишеться и: Пашкевич, Антосик, Бендрик.
словянські прізвища, незалежно від походження, пишуться з ь у суфіксах
–ськ, -цьк, -зьк: Новицький, Гронський, Петровський.
При творенні чоловічих імен по батькові вживаються суфікси –ович, -йович:
Русланович, Васильович, Семенович.
При творенні жіночих імен по батькові вживається суфікс –івн(а), після
голосних –ївн(а): Миколаївна, Іванівна, Юліанівна.
Исключения:
Григорій – Григорович, Григорівна.
Сава – Савич (-ович), Савівна.
Ілля – Ілліч, Іллівна.
Микита – Микитович, Микитівна.
Яків – Якович (-левич), Яківна (-лівна).
Лука – Лукич, Луківна.
У родовому відмінку жіночі імена по батькові мають лише закінчення
–івн(и), -ївн(и), у давальному – івн(і), -ївн(і): (Р.в.)Людмили Тимофіївни,
(Д.в.) Людмилі Тимофіївні.
Писемне мовлення
Переважно монологічне. Спирається на усне і є вторинним. Точніший добір
лексики. Не вживаються нелітературні слова, лайливі, територіальні. Життєво
необхідні слова і граматичні форми.
Використання складних речень, різні форми сурядності і підрядності,
відокремлення, вставні слова.
Одиниця писемного мовлення – текст, який поділяють на абзаци.
Передається не лише словами і літерами, а й графічними знаками, схемами,
таблицями, малюнками тощо.
Вставні слова і словосполучення
Слова і словосполучення, введені в речення з метою внесення в нього того
чи іншого пояснення або надання йому різних моральних значень, називаються
вставними.
Рекомендується вживати їх обмежено.
В усному мовленні в.с. не створюють зайвої інфо. В діалогічному мовленні
часте вживання в.с. створення некомпетентності.
За значенням поділяються на:
що вказують на ставлення мовця до висловленої ним думки. Вони можуть
означати ступінь впевненості або невпевненості в повідомленні;
що вказують на те, кому належить вставлена думка;
що вказують на звязок висловлення з контекстом.
Вставні слова в писемному мовленні виділяються комами, в усному –
паузами.
Складні іменники
Разом, які утворені:
шляхом поєднання за допомогою сполучного звука, двох або кількох основ,
одна з яких дієслівного походження: працездатність, життєдіяльність;
з двох чи кількох основ без сполучних голосних: дієслово в наказовій
формі + іменник: горицвіт, перекатиполе; кількісний числівник + іменник:
сторіччя, шестиденна;
пів-, напів-, полу- + іменник: піваркуша, напівавтомат.
Через дефіс ім-ки, що означають:
близькі чи протилежні за змістом поняття, такі як: купівля-продаж,
розстряс-стиснення;
професію, спеціальність: лікар-еколог, художник-портретист;
держ. посади, військові, наукові звання: пр.-министр, генерал-лейтенант;
геогр. назви, прізвища: Нечуй-Левицький, Корсунь-Шевченковський;
складні слова, першою частиною яких є цифра: 80-річчя.
Назви осіб за професією, посадою, званням, як правило, утворюються форми
чол. і жін. роду. При виборі однієї з цих форм слід орієнтуватися на такі
правила:
офіційно основами назвами посад служать ім-ки чол. роду; у ділових
паперах вони вживаються незалежно від статі особи;
текст набуває строго офіційного хар-ру, якщо слова залежні від
найменування посади узгоджується з цим найменуванням у формі чол. роду,
коли мова йде про жінок (головний технолог дозволив); проте якщо в док-ті
вкзується прізвище жінки, яка займає названу посаду, то вони вживаються у
жін. роді;
не вживається в діл. паперах найменування осіб за ознакою місця
проживання або місця роботи.
Складні прикметники
Разом, утворені:
від складних слів, що пишуться разом: водопровідний;
шляхом поєднання двох основ: а) іменник + прикметник: східнословянський;
б) іменник + дієслово: волелюбний; в) прислівник + прикметник
(дієприкметник): високоавторитетний, зовнішньоторговий.
Через дефіс:
від складних слів, що пишуться через дефіс: віце-президентський;
з двох чи більше прикметникових основ, між якими можна вставити і:
електронно-обчислювальний;
поєднання першої частини військово-, военно- + прикметник: військово-
морський, але: військовополонений, військовозобовязаний;
з кількох основ, які означають кольори або їх відтінки;
із двох частин, перше з яких закінчується на –ико, -іко: історико-
культурний, політико-економічний.
Прийменники
Поширеною помилкою сучасного ділового мовлення є надмірне використання по
в документах:
По може передаватися за: за наказом;
по-з: з ініціативи;
по-на – на вимогу;
по-в,у: у справі;
по-після: після отримання;
по-для: для вивчення;
по може відкидатися: іти вулицею;
по-по: по інституту.
Велика літера
Починається текст, перше слово речення.
Індивідуальні назви літаків, ПУО, назви творів.
Назви держав і адміністративно-територіальних одиниць.
Найвищі державні установи.
Назви найвищих посад і звань.
Перше слово в назвах центральних установ, установ місцевого значення.,
промислових і торгових підприємств.
Назви історичних епох, подій, визначених свят.
Індивідуальні імена людей.
У складних географічних назвах.
У ділових паперах назви документів.
Реферат на тему: Деньги и их функции(MONEY)
MONEY.
MONEY IS USED FOR BUYING OR SELLING GOODS, FOR MEASURING VALUE AND FOR
STORING WEALTH. Almost every society now has a money economy based on coins
and paper notes of one kind or another. However, this has not always been
true. In primitive societies a system of barter was used. Barter was a
system of direct exchange of goods. Somebody could exchange a sheep, for
example, for anything in the market place that they considered to be equal
value. Barter however was a very unsatisfactory system because people’s
precise needs seldom coincided. People needed a more practical system of
exchange, and various money systems developed based on goods, which the
members of a society recognized as having a value. Cattle, grain, teeth,
shells, features, skulls, salt, elephant tusks and tobacco have all been
used. Precious metals gradually took over because, when made into coins,
they were portable, durable, recognizable, and divisible into larger and
smaller units of value.
A coin is a piece of metal, usually disc-shaped, which bears
lettering, designs or numbers showing its value. Until the 18th and 19th
centuries coins were given monetary worth based on the exact amount of
metal contained in them, but most modern coins are based on face value, the
value the governments choose to give them, irrespective of the actual metal
content. Coins have been made of gold (Au), silver (Ag), copper (Cu),
aluminum (Al), nickel (Ni), lead (Pb), zinc (Zn), plastic and in China even
from pressed tealeaves. Most governments now issue paper money in the form
of notes, which are “promises to pay". Paper money is obviously easier to
handle and much more convenient in the modern world. Checks, bankers, cards
and credit cards are being used increasingly and it is possibly to imagine
a world where “money” in the form of coins and paper currently will no
longer be used. Even today, in the U.S many places-especially filling
stations-will not accept cash at night for security reasons.
.
Barter and the Double Coincidence of Wants
As long as specialization was limited, desirable trades were relatively
easy to uncover. As the economy developed, however, greater specialization
in the division of labor increased the difficulty of finding goods that
each trader wanted to exchange. Rather than just two possible types of
producers, there were, say, a hundred types of producers, ranging from
potters to shoemakers. The potter in need of new shoes might have trouble
finding a shoemaker in need of pots. Barter depends on a double coincidence
of wants, which occurs only when traders are willing to exchange their
product for what the other is selling. The cobbler must be willing to
exchange shoes for the pots offered by the potter, and the potter must be
willing to exchange pots for the shoes offered by the cobbler. Not only
might this double coincidence of wants be hard to find but after the two
traders connect they would also need to agree upon a rate of exchange—that
is, how many pots should be exchanged for a pair of shoes? Increased
specialization made the barter system of exchange more time-consuming and
cumbersome.
When only two goods are produced, only one exchange rate must be
determined, but as the number of goods produced in the economy increases,
the number of exchange rates grows sharply. Negotiating the exchange rates
among commodities is complicated in a barter economy because there is no
common measure of value. Sometimes the differences in the value of the
products made barter difficult. For example, suppose the cobbler wanted to
buy a home. If a home exchanged for 2000 pairs of shoes, the cobbler would
be hard-pressed to find a home seller in need of that many shoes. These
difficulties with barter have led even very simple and primitive economies
to use money, as we will see next.
Earliest Money and Its Functions
We have already discussed the movement from self-sufficiency to more
specialized production requiring barter. We saw that the greater the degree
of specialization in the economy, the more difficult it became to discover
a double coincidence of wants and then to negotiate mutually beneficial
exchanges. We should note that nobody actually recorded the emergence of
money. Thus, we can only speculate about how money first came into use.
Through repeated exchanges, traders may have found that there were certain
goods for which there was always a ready market. If a trader could not find
a desired match or did not need goods for immediate consumption, some good
with a ready market could be accepted instead. So traders began to accept
certain goods not for immediate consumption but because these goods would
be acceptable to others and therefore could be retraded later. For example,
corn might become accepted because traders knew corn was always in demand.
As one good became generally acceptable in return for all other goods, that
good began to function as money. As we will see, anything that is used as
money serves three important functions: a medium of exchange, a standard of
value, and a store of wealth.
Medium of Exchange If a community, by luck or by design, can find one
commodity that everyone accepts in exchange for whatever is sold, traders
can save much time, disappointment, and sheer aggravation. Separating the
sale of one good from the purchase of another requires something acceptable
to all parties involved in the transaction. Suppose corn plays this role, a
role that clearly goes beyond its usual function as food. We call corn a
medium of exchange because corn is accepted in exchange by all buyers and
sellers, whether or not they want corn for its own uses. A medium of
exchange is anything that is generally accepted in return for goods and
services sold. Corn is no longer an end but a means to an end. The end may
be shoes, meat, pots, whatever. The person who accepts corn in exchange for
some product may already have more corn than the entire family could eat in
a year, but the corn is not accepted with a view toward consumption. It is
accepted because it can be readily exchanged for other goods. Corn can be
used to purchase whatever is desired whenever it is desired. Because in
this example corn both is a commodity and serves as money, we call corn a
commodity money. The earliest money was commodity money.
Standard of Value As one commodity, such as corn, became widely accepted,
the prices of all goods came to be quoted in terms of corn. The chosen
commodity became a common standard of value. The price of shoes or pots
could be expressed in bushels of corn. Thus, not only does corn serve as a
medium of exchange but it also becomes a yardstick for measuring the value
of all goods and services. Rather than having to quote the rate of exchange
for each good in terms of every other good, as was the case in the barter
economy, the price of everything could be measured in terms of corn. For
example, if a pair of shoes sells for two bushels of corn and a five-gallon
pot sells for one bushel of corn, then one pair of shoes exchanges for two
five-gallon pots.
Store of Wealth Because people often do not want to make purchases at the
same time they sell an item, the purchasing power acquired through sales
must somehow be preserved. Money serves as a store of wealth by retaining
purchasing power over time. The cobbler exchanges shoes for corn in the
belief that other suppliers will accept corn in exchange for whatever the
cobbler demands later. Corn represents a way of deferring purchasing power
yet conserving that power until consumption is desired. The better money is
at preserving purchasing power, the better it serves as a store of wealth.
When we think of someone selling one good in order to be able to buy a
second good, then the exchange of the first good for corn is only half of
the exchange. Goods are first exchanged for the commodity money, corn; corn
is -later exchanged for other goods. Breaking the exchange in two is much
more convenient than trying to work out a barter arrangement, with its
frequent delays and disappointments. With money, the buyers and sellers
need to have only one good in common instead of two.
Any commodity that acquires a high degree of acceptability throughout the
economy thereby becomes money. Consider some commodities used as money over
the centuries. Cattle served as money, first for the Greeks and then for
the Romans. In fact, the word pecuniary comes from the Latin word pecus,
meaning "cattle." Other commodity moneys used at various times include
tobacco and wampum (polished strings of shells) in colonial America, tea
pressed into small cakes in Russia, and dates in North Africa.
Whatever serves as a medium of exchange is called money, no matter what it
is, no matter how it first came to serve as a medium of exchange, and no
matter why it continues to serve this function. So long as there is
something that sellers willingly accept in exchange for whatever they
sell—rather than looking around for goods they in particular would like to
consume—that article is money, whether it is animal, vegetable, or mineral.
The only test for money is that it be widely accepted in return for goods
and services. Some kinds of money perform this function well, others not so
well. But good or bad, it is all money.
Problems with Commodity Money
Corn does as well as some other commodities that have served as money
throughout history. But there are problems with most commodity moneys,
including corn. First, corn must be properly stored or its quality will
deteriorate; even then, it will not maintain its quality for long. Second,
corn is bulky, so exchange becomes unwieldy for major purchases. For
example, suppose a new home cost 50,000 bushels of corn. Many truckloads of
corn would be involved in such a transaction. Third, if all corn is valued
equally in exchange, people will tend to keep the best corn and trade away
the lowest-quality corn. The quality of corn in circulation will therefore
decline, reducing the acceptability of this commodity money. Sir Thomas
Gresham, founder of the Royal Exchange of London, pointed out back in the
sixteenth century that "bad money drives out good money," and this has come
to be known as Gresham's Law". When moneys of different quality circulate
side .by side, people tend to trade away the inferior money and hoard the
best.
A final problem with corn as with other commodity moneys is that the
value of corn depends on its supply and demand, which may vary
unpredictably. On the supply side, if a bumper crop increases the supply of
corn, corn would likely become less valuable, so more corn would exchange
for all other goods. On the demand side, any change in the demand for corn
as food would alter the amount available as a medium of exchange, and this,
too, would influence the value of corn. Erratic fluctuations in the value
of corn limit its usefulness as money, particularly as a store of wealth.
If people cannot rely on the value of corn over time, they will be
reluctant to hold it as a store of wealth. More generally, since the value
of money depends on its supply being limited, anything that can be easily
produced by anyone would not serve well as commodity money. For example,
dirt would not serve well as commodity money.
Metallic Money and Coinage
Throughout history several metals were used as commodity moneys, including
iron and copper. More important, however, were the precious metals— silver
and gold—which have always been held in high regard. The division of
commodity money into units was often quite natural, as in a bushel of corn
or a head of cattle. When rock salt was used as money, it was cut into
uniform bricks. Since salt vas usually of consistent quality, a trader
needed only to count the bricks to determine the amount of money. With
precious metals, however, both the quantity and quality became open to
question. Because precious metals could be debased with cheaper alloys, the
quantity and quality of the metal had to be ascertained with each exchange.
This quality-control problem was addressed by coinage. Coinage, when
fully developed, determined both the amount of metal and the quality of the
metal. The use of coins allowed payment by count rather than by weight.
Initially, coins were stamped only on one side, but undetectable amounts of
the metal could be "shaved" from the smooth side of the coin. To prevent
shaving, coins were stamped on both sides. But another problem arose.
Because the borders of coins remained blank, small amounts of the metal
could be "clipped" from the edges. To prevent this, coins were bordered
with a well-defined rim and were milled around the edges. If you have a
dime or quarter, notice the tiny serrations on the edge plus the words
along the border. These features, throwbacks from the time when these coins
were silver rather than a cheap alloy, prevented the recipient from
"getting clipped."
The power to coin money was viewed as an act of sovereignty, and
counterfeiting, an act of treason. In England the king extended his
sovereignty only to silver and gold coins. When the face value of the coin
exceeds the cost of coinage, the minting of coins becomes a source of
revenue to the sovereign. Seigniorage refers to the amount of precious
metal extracted by the sovereign, or the seignior, during coinage.
Debasement of the currency represented a source of profit for profligate
governments. Token money is the name given to coins whose face value
exceeds their metallic value.
Money and Banking
Early banks were little more than moneychangers, exchanging coins and
bullion (uncoined gold or silver bars) from one form to another for a fee.
Money was counted on a banque, the French word for "bench." Banking, as the
term is understood today, dates back to London goldsmiths of the
seventeenth century. Because goldsmiths had a safe in which to store gold,
others in the community came to rely on goldsmiths to hold their money and
other valuables for safekeeping. The goldsmith found that when money was
held for many customers, deposits and withdrawals tended to balance out, so
a pool of deposits remained in the safe at a fairly constant level. Loans
could be made from this pool of idle cash, and the goldsmith could thus
earn interest.
The system of keeping one's money on deposit with the goldsmith was
safer than leaving money where it could be easily stolen, but it was a bit
of a nuisance to have to visit the goldsmith each time money was needed.
For example, the farmer would visit the goldsmith to withdraw enough money
to buy a horse. The farmer then paid the horse trader, which promptly
deposited the receipts with the goldsmith. Thus, money took a round trip
from goldsmith to farmer to horse trader and back to goldsmith. Because
depositors grew tired of going to the goldsmith every time they needed to
make a purchase, the practice developed whereby a purchaser, such as the
farmer, wrote the goldsmith instructions to pay the horse trader so much
from the farmer's account. The payment amounted to having the goldsmith
move gold from one stack (the farmer's) to another (the horse trader's).
These written instructions to the goldsmith were the first checks.
By combining the idea of cash loans w4th checking, the goldsmith soon
discovered how to make loans by check. The check was a claim against the
goldsmith, but the borrower's promise to repay the loan became the
goldsmith's asset. The goldsmith could extend a loan by creating an account
against which the borrower could write checks. Goldsmiths, or banks, in
this way were able to "create moneys—that is, create claims against
themselves that were -generally accepted as a means of payment—as a medium
of exchange. This money, though based only on an entry in the goldsmith's
ledger, was accepted because of the public's confidence that these claims
would be honored. The total claims against the bank consisted of customer
deposits plus deposits created through loans. Because these claims against
the bank exceeded the bank's gold and other reserves, this was the first
fractional reserve banking system, a system in which only a portion, or
fraction, of deposits were backed up by reserves. The reserve ratio
measures reserves as a proportion of total deposits. For example, if the
goldsmith had reserves of $5000 but total deposits of $10,000, the reserve
ratio would be 50 percent.
Paper Money
Another way a bank could create claims against itself was to issue bank
notes. In London, goldsmith bankers introduced bank notes about the same as
they introduced checks. Bank notes were pieces of paper that promised to
pay the bearer a specific amount in gold when presented to the issuing bank
for redemption. Whereas only the individual to whom the deposit was
directed could redeem checks, notes could be redeemed by anyone who held
them. Notes redeemable for gold or another valuable commodity are called
fiduciary money. Fiduciary money was often "as good as gold" since the
bearer could, upon request, redeem the note for gold. In some ways
fiduciary money was better than gold because it took up less space and was
easier to carry.
The amount of fiduciary money issued depended on the bank's estimate
of the proportion of notes that would be redeemed for gold. The greater the
redemption rate, the fewer notes could be issued based on a given amount of
gold reserves. Initially, these promises to pay in gold were issued by
private individuals or banks, but over time governments developed a larger
role in their printing and circulation. The tendency to redeem notes for
gold depended on the note holder's confidence in the bank's willingness to
do so upon request.
Once fiduciary money became widely accepted, it was perhaps inevitable
that governments would begin issuing fiat money, which consists of notes
that derive their status as money by power of the state, of fiat. Fiat
money is money because the government says it is money. Fiat money is not
redeemable for anything other than more fiat money; it is not backed by a
promise to pay something of intrinsic value. You can think of fiat money as
mere paper money. It is acceptable not because it is intrinsically useful
or valuable but because the government requires that it be accepted as
payment. Fiat money is declared legal tender by the government, meaning
that creditors must accept it as payment for debts. Gradually, people came
to accept fiat money because of the belief that others would accept it as
well. The money issued in the United States today and, indeed, paper money
throughout most of the world is now largely fiat money.
The Value of Money
Why does money have value? As we have seen, various commodities served as
the earliest moneys. Commodities such as corn or tobacco had value in use
even if for some reason they became less acceptable in exchange. The
commodity feature of the money bolstered confidence in its acceptability.
When paper money came into use, acceptability was initially fostered by the
promise to redeem it for gold or silver. But since most paper money
throughout the world is now fiat money, there is no promise of redemption.
So why can a piece of paper bearing the image of Alexander Hamilton and a
10 in each corner be exchanged for a large pepperoni pizza or anything else
selling for $10. People accept these pieces of paper because they believe
others will do so. Fiat money has no value other than its ability to be
exchanged for goods and services now and in the future. Its value lies in
people's belief in its value.
The value of money is reflected by its purchasing power—the rate at
which money is exchanged for goods and services. The higher the price level
is, the fewer goods and services can be purchased with each dollar, so the
less each dollar is worth. The purchasing power of each dollar can be
compared over time by accounting for changes in the price level. To measure
the purchasing power of the dollar in a particular year, first compute the
price index for that year, then divide 100 by that price index. For
example, the consumer price index for 1986 was 328, using 1967 as the base
year. The value of a 1986 dollar is therefore 100/328, or about SO.30
measured in 1967 dollars. Thus, a 1986 dollar buys less than one-third the
goods and services purchased by a dollar in 1967.
Too Much and Too Little Money
Money serves as a medium of exchange, a standard of value, and a store of
wealth. One way to understand these functions of money is to look at
situations in which money did not perform these functions well. Money may
not function well as a medium of exchange because there is too little
money, too much money, or because the price system is not allowed to
operate. With prices growing by the hour, money no longer represented a
stable store of wealth, so people were unwilling to hold money. With
rapidly rising prices, relative prices also became distorted, so buyers and
sellers had difficulty knowing the appropriate price of each good. Thus,
money became less useful as a standard of value—that is, as a way of
comparing the price of one good relative to another. Money still served as
a medium of exchange, but as larger and larger amounts of money were needed
to carry out the simplest purchases, money became more cumbersome. Exchange
demanded more time and energy. In short, when there is too much money, the
economy becomes less productive than when there is an appropriate amount of
money.
On the other hand, if there is too little money in the economy or if
the price system is not allowed to function, the economy may be reduced to
barter, and, as we have seen, barter is inefficient. For example, just
after World War II money in Germany became -largely useless because,
despite tremendous inflationary pressure in the economy, occupation forces
imposed strict price controls. Since prices were set well below what people
thought they should be, sellers stopped accepting money, forcing people to
use barter. Experts estimate that because of the lack of a viable medium of
exchange, the German economy produced only half the output that it would
have produced with a smoothly functioning monetary system. The German
"economic miracle" that occurred after 1948 can be credited in large part
to that country's adoption of a reliable monetary system. It has been said
that no machine increases the economy's productivity like properly
functioning money. Indeed, it seems hard to overstate the value of a
reliable monetary system. Consider in the following case study a more
contemporary example of the official currency failing to serve well as a
medium of exchange.
Conclusion
Just as the division of labor creates the need for exchange, exchange
creates the need for money. With money, exchange need not rely on the
double coincidence of wants required with barter. People can sell their
labor in return for money to be used for future consumption.
1. Barter was the first form of exchange. As the degree of specialization
grew, it became more difficult to uncover the double coincidence of wants
required with barter. The time and inconvenience involved with barter led
even simple economies to introduce money.
2. Money serves three primary functions: a medium of exchange, a standard
of value, and a store of wealth. The first money was commodity money, where
a good such as corn served also as money. With fiduciary money, the second
type of money introduced what changed hands was a piece of paper that could
be redeemed for something of value, such as silver or gold. The third type
of money introduced was fiat money, which is paper money that can not be
redeemed for anything other than more paper money. Fiat money is given its
value as money by law. Most currencies throughout world today are fiat
money.
| |
