|
Реферат: Буковина - історичний огляд (История)
План
1. Чернівецька область сьогодні:
a. Промисловість
b. Сільське господарство
2. Історія Буковини
a. Розвиток українських земель.
b. Стан Буковини
c. Одяг та побут буковинських людей
Джерела літератури
Чернівецька область України - унікальний край, у якому поєднані історична
доля Північної Буковини і частини Бессарабії. Утворена область 7 серпня
1940 року возз’єднанням північної частини Буковини і Хотинського повіту
Бессарабії. Розташований на перехресті магістральних шляхів Центральної,
Південної та Східної Європи, цей клаптик української землі, в силу свого
геополітичного становища тривалий час перебував у складі інших держав.
Після розпаду Галицької держави землі сучасної Чернівецької області
потрапили під владу Угорської корони. Згодом, (середина XIV ст.) тут
виникло Молдовське князівство, яке невдовзі потрапило у васальну залежність
від Туреччини. У кінці XVIII на початку XIX ст. ці землі входили до складу
- Австро-Угорської (Буковина) і Російської (Бессарабія) імперій.
[pic]
Герб герцогства Буковина в складі Австрійської імперії був наданий
привілеєм цісаря Франца-Йосифа 9 грудня 1862р. Щит розтятий, права половина
червоного, ліва - лазурового кольорів. В щиті - чорна голова тура з
червоними очима та три шестикутні розетки.
Якщо австрійський уряд був дещо поміркованішим і розсудливішим щодо
долі народів своєї поліетнічної держави, то царський режим здійснював
жорстоку русифікацію спрямовану на нищення історичної та національної
пам'яті. Певні австрійські кола навіть виношували ідею створення Сполучених
Штатів Великої Австрії, побудованої за федеральним національно-
територіальним принципом (передбачався й український "штат"). Але крах
імперії у першій світовій війні не дав здійснитися цьому задумові. За
мирним договором Австрія змушена була відмовитися від своїх володінь на
користь Румунії. Буковинські та бессарабські українці внаслідок цього більш
ніж двадцять років перебували в складі Румунії.
Процес національно-державного самовизначення буковинських українців
зростав і міцнів, на всю силу заявивши про себе на багатотисячному
Буковинському вічі 3 листопада 1918 року, на якому конституційним шляхом на
настійні вимоги представників селянства було проголошене природне право
українців Буковини на своє державне самовизначення і "прилучення
австрійської части української землі до України". Це фактично була перша
вимога народу про створення єдиної соборної Української держави.
Бессарабські українці, як відомо, своє право на національно-державне
самовизначення здобували збройною боротьбою у Хотинському повстанні у січні
1919 року.
Історіографія часів тоталітарного режиму або дискредитувала, або
замовчувала значення Буковинського віча. І лише в умовах незалежної України
відновлено історичну правду, чітко окреслено історичне і правове значення
віча в процесі соборності українських земель. Приклад своїх попередників
буковинці повторили на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, під
час якого 92.18% його учасників проголосували за незалежність України.
Навіть у селах, де румуни та молдовани складають більшість населення
(с.Бояни - 88.6%, С.Валя Кузьмін - 63.1% та ін.), за суверенність України
віддали свої голоси більше 90% учасників референдуму.
Характерною особливістю області є поліетнічний склад її населення. Але
протягом віків, незалежно від того, під владою якого короля чи царя не
перебували б наші землі, тут не відбулося жодної міжнаціональної сутички.
Протягом віків виробилася здорова народна етика доброзичливості у
національних стосунках, до родинних взаємин включно.
Найменша з областей України. І знову - Карпати. Плюс - Хотин. Плюс -
Чернівці, де виступав Ліст, жили Федькович та Кобилянська... та й взагалі,
Чернівці - як любили казати колись - це маленький Париж. Або маленький
Відень. Ще є варіант з маленькою Венецією. Говорили, що возчики фіакрів в
Чернівцях сперечалися про творчість Крауса, вулиці підмітали букетами
троянд, а книгарень тут було більше, ніж кав*ярень.
Навіть якщо сьогодні все і не зовсім так, до наших днів існує феномен
чернівецької поліетнічності.
Область займає південну частину Прикарпаття між Дністром та Прутом. А
Буковиною цей край зовуть тому, що в місцевих лісах росте багато буків. А
бяки не ростуть.:-)
Важливе значення в економічному і соціальному розвитку області
відіграють ліси. Загальна площа лісів складає 258 тис. га. Основними
лісоутворюючими породами є ялина, бук, ялиця і дуб. Середній вік насаджень
- 60 років.
Мінералогічні ресурси Чернівецької області включають родовища
мінеральних вод та грязей. Відомо понад 60 родовищ мінеральних вод типу
"Іжевська", "Мацеста", "Боржомі" та "Нафтуся".
Здійснюється промисловий розлив столових / лікувальних вод (15
родовищ): Буковинська, Брусницька, Кельменчанка, Хрещатик тощо. Особливим
попитом користується вода Брусницького родовища, яка містить сірчано-
водневі та содові гідро-карбонатно-хлоридно-натрієві компоненти, що
визначають її лікувальні властивості.
Тваринний світ області нараховує 303 види хребетних тварин. Тут можна
зустріти мешканців середньоєвропейських широколистих лісів - оленя
благородного, козулю європейську, черепаху болотну, представників
Середземномор'я - жабу зелену, саламандру плямисту, а також - мешканців
сибірської тайги - глухаря, тетерука. Є чимало ендеміків - білка
карпатська, тритон карпатський. З долин річок до субальпійських чагарників
перекочовує на літо бурий ведмідь. З хижаків зустрічаються куниці, тхори,
рисі, вовки.
У лісах, садах, на полях і водоймищах живуть майже 200 видів птахів.
Більшість із них - мешканці лісів. Це - численні види горобиних: дятли,
голуби. Заболочені місця населяють лиски, кулики, чаплі, лелеки.
Зустрічається гірська плиска, сойка, гірський щеврик, карпатський глухар.
Річки та ставки області населяють 50 видів риб. Найбільш численні - з
родини коропових і окуневих.
Чернівецька область - це благодатний район багатопрофільного літнього
і зимового гірсько-спортивного туризму, масового пізнавально-оздоровчого
відпочинку, а також бальнеологічного лікування. Тут поєднуються живописні
гірські ландшафти та мальовничі ліси передгір'я, численні річки й джерела
лікувальних мінеральних вод, заворожує краса лісів і гірських лук, багатих
на мисливську фауну, гриби і ягоди. Не можуть не причарувати зразки
традиційного народного будівництва й ужиткового мистецтва - живі носії
своєрідності буковинського фольклору.
Промисловість
У структурі промислового виробництва регіону найбільшу питому вагу мають
харчова промисловість, машинобудування та металообробка, електроенергетика,
деревообробна промисловість. Область дає сьогодні майже 100%
загальноукраїнського виробництва нафтоапаратури. У структурі виробництва
товарів народного споживання частка продовольчих товарів складає 60%.
Загалом у регіоні на самостійному балансі перебувають 205 промислових
підприємств, окрім того, функціонує 385 малих промислових підприємств.
Сільське господарство
У 1999 році валовий збір зерна у регіоні склав близько 303,0 тис. т,
цукрових буряків - 303,1 тис. т, насіння соняшника - 3,2 тис. т, картоплі -
346,3 тис. т. Було також вироблено 56,1 тис. т м'яса, 329,2 тис. т молока і
172,5 млн. штук яєць. На початок 1999 року в області працювали 584
фермерських господарства.
Період Київської Русі завершив процес формування єдиної етнічної
спільності східних слов'ян, що здобула назву давньоруської. Зовнішнім
оформленням її етнокультурного та політичного єднання стало виникнення
держави — Київської Русі, її населення було поліетнічним і етнографічне
складним за структурою: адже воно включало не тільки різноетнічні
вкраплення в цілому та іншоетнічні субстрати у складі слов'янського
населення (зокрема балтські, іранські, романські, угро-фінські тощо), а й
територіально-племінні компоненти.
Починаючи з XI ст. головним компонентом етнічності населення Руси-
України стають етнотериторіальні утворення — історично-етнографічні регіони
та їхні складові: етнічні та етнографічні землі. Кожне з територіальних
утворень складалося за своєрідних умов та у різні періоди, від XI до XVIII
ст. Про перші з таких утворень згадували ще давньоруські літописи,
відокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя,
Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся,
Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, з XII—XIII
ст., історичні документи фіксують й інші землі та міжземельні утворення:
Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші
часи, з XIV—XVI ст. — Запоріжжя, Бессарабію, Північне Причорномор'я,
Берестейщину, а відтак, у XVII—XVIII ст. — Донщину, Гетьманщину,
Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.
Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних
етапи. Перший охоплює VI—X ст. і пов'язаний із етноплемінними утвореннями,
що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення
людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або
субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення
ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами,
сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими
хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає
етнонім «русь (русичи, руські люди)».
Другий етап відбувається у XI—XIV ст. з процесом дроблення держави на
окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля.
Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі
залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття
«княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності.
Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на
етнічному грунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина,
частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина,
Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.
Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі
фіксувалося офіційними документами — грамотами, що означало їх відносну
самостійність. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних
особливостях населення землі, спричинившись до поступової трансформації
землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Про
етнокультурну своєрідність етнічної землі писав відомий етнограф XIX ст.
Микола Симашкевич: «Мешканці, що її населяли, вважалися нібито окремою
нацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити,
національні права й переваги, своїх особливих правителей, котрі
титулувалися князями, господарями та дідичами землі».
Самостійність земель була відносною, оскільки Київ регулював у них
політичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них правителів. Щодо
економічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, а
виходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі.
Показовими в цьому плані є «торжища» на київському Подолі, відкриті
археологами, що являли собою колонії для купців як всіх східнослов'янських
земель, так і земель скандинавських, візантійських, германських тощо.
Поширення міжземельних економічних зв'язків позитивно позначалося на
формуванні схожих етнокультурних рис населення Руси-України, незважаючи на
досить усталену локальну, власне земляцьку своєрідність етнічності.
Головним проявом етнокультурної інтеграції було поширення спільного
етноніма — русичі та етнополітоніма — Русь (Київська Русь). Отже, структура
етнічності другого етапу, хоч і мала розмаїту варіативність, відзначалася й
багатьма спільними ознаками.
Регіональна своєрідність етнічності населення України різко
окреслюється на третьому етапі — XV—XIX ст. — у зв'язку з колонізацією її
окремих земель сусідніми державами: Угорщиною, Великим князівством
Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією,
Росією, Чехо-Словаччиною, а згодом, у XVI—XVIII ст., — колонізацією
українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу.
Колонізація окремих українських земель іншими державами і народами
територіальне розмежувала людність України, стримуючи процес її
етнокультурної консолідації і формуючи водночас регіональність культури.
Адже будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначалася
своєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, і
національного складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізації
етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких
урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-
колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.
Прослідковується така закономірність формування історично-
етнографічних регіонів під дією усіх зазначених чинників: чим міцнішими
виявлялися етноізоляційні бар'єри, чим тривалішими вони були, тим
розмаїтішою була етнічна структура населення, і чим більше несхожою
виявлялася культура, привнесена на український грунт, тим виразнішою
ставала етнічність регіону, вирізняючись із загальноукраїнської етнічності.
Етнічність регіонів набувала крайових ознак, причому зазвичай в структурі
всіх їхніх характеристик: у формуванні крайових самоназв, регіональної
самосвідомості, зональних форм традиційно-побутової культури, мовних
діалектів та антропологічних груп.
Колонізація українських земель відбувалася без врахування кордонів
колишніх земель, міжземельних об'єднань або етноплемінних союзів, хоча
поодинокі винятки й були. По суті, не змінилися етнокультурні кордони
Підкарпатської Русі, захопленої Угорщиною; Буковини, що колонізувалася у
різні часи різними країнами. Інші колонізовані частини України не
відповідали колишнім територіальним одиницям. Таким чином створювався інший
образ й інші кордони нового територіального об'єднання, в межах якого
давалися взнаки й давні, часом навіть архаїчні кордони: чи то давніх
земель, чи то стародавніх племінних утворень.
Отже, історично склалося так, що на території України формувалася
складна система різноманітних історично-етнографічних та етнокультурних
регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних
східнослов'янських племен, інші — союзів племен, треті — земель, четверті —
кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п'яті — межі новоосвоєних
українським населенням земель.
Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна
своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська,
поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення.
Навіть якщо їхні мешканці мали відмінну первинну культурну основу, тривало
проживаючи в однакових природних умовах, згодом набували схожих культурних
рис з іншими племенами цієї природної зони. Така етнокультурна
трансформація з часом визначила зональність регіональної культури, що
залежала ще й від характеру міжплемінних, міжземельних або міжетнічних
спілкувань.
Звичайно, природно-географічні умови мали суттєвий вплив на етніку,
зокрема на традиційно-побутову культуру, етнічний характер, ментальність,
заняття людей, обумовлюючи таким чином додаткову систему своєрідної
локальності культури. Нерідко траплялося так, що населення краю, мешкаючи
тривалий час за однакових історичних умов, суттєво різнилося за природними
умовами. І навпаки, проживаючи в схожих природних умовах, відрізнялося за
історично-культурними ознаками.
Отже, усе розмаїття територіальної етнічності населення України, що
формувалося історично та під впливом природних чинників, можна подати у
вигляді такої системи різнорівневих етнотериторіальних одиниць:
1. Природно-історичні області;
2. Історично-етнографічні регіони;
3. Історичні зони;
4. Етнографічні райони.
Природно-історична область — найбільш усталена одиниця, оскільки
визначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на
формуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількох
етноплемінних утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основні
природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісо-Степ (Рівнину) та Степ.
Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Скажімо, Полісся —
на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне (Чернігівське);
Карпати (назва походить від імені давніх племен — карпів, котрі були
розселені в західних районах України) — на Передкарпаття, власне Карпати і
Закарпаття; Рівнина — на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ — на
Східний (Донбас), Центральний (Таврію) і Західний (Буджак).
Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в
рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення
є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій
символіці та в історичній пам'яті людей. Це — основна одиниця в системі
районування, оскільки пов'язана із давнім етнічним корінням, грунтуючись,
як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні
особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.
В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних
регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина,
Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна
Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і
Сіверщина.
На українському етнічному грунті нині збереглося п'ять етнографічних
груп: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини.
Отже, внаслідок поетапного розвитку етнічності склалася надзвичайно
різноманітна її структура, у первісних засадах якої спостерігалася
строкатість археологічних культур та етноплемінних компонентів, а наступні
нашарування додали етнорегіональну розмаїтість та іншоетнічні вкраплення.
Строкатість та багатошаровість етногенетичної основи населения України
стверджує його антропологічний склад, сформований на базі морфологічного
типу східнослов'янських племен, які мешкали на півдні Східної Європи, з
включенням іншоетнічних субстратів. У цілому населення України належить до
великої європейської раси, тяжіючи до її південної гілки. Остання
утворилася шляхом взаємодії різних антропологічних типів. Так, носії ямної
культури, що жили на Лівобережжі, належали до східної гілки індоєвропейців
— індоіранців; носії культури Закарпаття — до північних фракійців;
мар'янівсько-бондарихинської — до угро-фінів; нарешті, носії тшинецько-
комарівської культури, зокрема білогрудівської (її племена населяли
лісостепову смугу Правобережної України — від Середнього Дніпра до Збруча),
належали до слов'ян. Власне вони і склали ядро східних праслов'ян —
протоукраїнців.
На такій строкатій етнорасовій основі формувалась українська людність,
але з певними регіональними варіаціями. Антропологічний склад населення
центральноукраїнських областей (Середня Наддніпрянщина, Поділля,
Слобожанщина) відчував вплив давнього ірано-скіфського та сармато-
аланського морфологічного субстрату, а на південній Київщині, Черкащині та
Полтавщині — певної монголоїдної домішки (передусім половецької).
Карпатська область (північні схили Карпат та Закарпаття) відзначається, так
би мовити, найбільш європеоїдним комплексом рис морфологічної будови,
близьким до сусідніх слов'янських і неслов'янських груп Центральної Європи
та Балкан.
У формуванні українського населення відчувається помітний вплив
фракійського субстрату. Те саме стосується нижньодніпровсько-прутської
області (Буковина, Південна Полтавщина та Дніпропетровщина), долучивши сюди
й іранський субстрат. Валдайська ж, або деснянська, область (північні
райони Київщини та задеснянські райони Чернігівщини) виявляє давні риси
морфологічної будови з домішками балтського морфологічного компонента, до
речі, присутнього і в деяких інших регіонах України: на Волині, Західному
Поліссі, Прикарпатті. Ці давні риси сягають неолітичної доби, що може бути
ще одним доказом тези про формування ядра східного слов'янства, зокрема, і
на цій території. Усе розмаїття антропологічного складу населення України
становить п'ять антропологічних областей і, власне, п'ять антропологічних
типів: центральноукраїнський, карпатський, нижньодніпровський, деснянський,
або валдайський, та волинський.
Буковина — історично-етнографічний регіон України, що формувався на
стику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним від
українського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу
Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена
Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше —
Румунії.
Етнічна історія Буковини сягає Шипинської землі, що зберігала свою
автономію і в складі Молдавського князівства. В грамоті короля Владислава
1433 p. вона визначається як земля, що лежить поза «землею Волоською» —
«межи нашою землею Руською (Галичиною) й землею Волоською». У середині XV
ст. автономію Шипинської землі було ліквідовано і поділено на цунати
(волості). Хотинський та Чернівецький цунати стали відомі під назвою
«Буковина». Нині вона включає Чернівецьку область.
Щодо назви «Буковина», то вперше вона з'являється в грамотах
молдавських господарів у XIV ст. і пов'язана з природною особливістю краю —
буковими лісами.
Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській
основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території
з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі
концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з
прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили
в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від
репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину
переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали
поразки в Булавинському повстанні, — некрасівці, а також липовани. Останні
переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із
внутрішніх губерній Росії.
Серед певної категорії науковців ще не так давно побутувала думка,
нібито справжня історія Північної і Буковини почалася лише в XIV ст. Вони
посилалися на давню легенду про молдавського господаря Драгоша, який
буцімто під час полювання у 1352 p. забрів на Буковину і застав її
незаселеною, вкритою дрімучими лісами, де панували лише звірі та птахи. З
того часу, говорить легенда, почалося заселення людьми цього краю.
Посилаючись на цю легенду і користуючись тим, що письмові джерела про
стародавню історію Північної Буковини майже відсутні, буржуазно-
націоналістичні історики висунули антинаукову тезу про те, що до приходу на
цю територію волохів – предків молдаван і румунів – вона пустувала і почала
інтенсивно заселятися та процвітати тільки в складі Молдавського
князівства, починаючи з XIV ст. Ця теорія, яка особливо пропагувалася в
період королівсько-румунської окупації краю, розрахована на приниження, а
то й повне заперечення ролі корінного слов'янського населення в загальному
історичному розвиткові і, зокрема, в історії Північної Буковини.
Після возз'єднання Північної Буковини з Україною почався інтенсивний
процес створення джерелознавчої бази для написання справжньої наукової
історії краю. З цією метою в області було організовано ряд археологічних
експедицій, науковці проводили наукові дослідження в галузі етнографії,
лінгвістики, зокрема в топоніміці, ретельно вивчали давні літописи та інші
письмові джерела. Особливих успіхів добилися археологи, які досліджують
пам'ятки матеріальної культури, що зберігаються в землі. Після закінчення
Великої Вітчизняної війни в Чернівецькій області проводили дослідження
археологічні експедиції наукових установ Москви, Ленінграда, Києва, Львова
і Чернівців, у яких брали участь такі відомі радянські вчені, як лауреат
Державної премії, доктор історичних наук, старший науковий співробітник
Інституту археології АН СРСР Т. С. Парсек, ленінградські археологи, доктори
історичних наук П. Й. Борисковський і П. О. Раппопорт, член-кореспондент АН
УРСР С. М. Бібіков, відомі львівські дослідники, доктори історичних наук М.
Ю. Смішко та О. П. Черниш і багато інших. Спільними зусиллями вчених різних
наукових установ на археологічних картах Радянського Союзу «біла пляма»,
якою була територія Північної Буковини на час возз'єднання, була
ліквідована. Тут відкрито понад 1,5 тисячі пам'яток археології, котрі
переконливо свідчать, що на берегах Дністра, Пруту і Черемошу люди
з'явилися ще на зорі своєї історії. З того часу існування людських поселень
на території Північної Буковини не припинялося. В світлі нових наукових
даних теза буржуазних істориків про пізнє заселення Буковини виявилась
бездоказовою, антинауковою, такою, що не відповідає історичній дійсності.
Після обробки археологічних матеріалів було встановлено, що давніми
жителями Середнього Подністров'я і Буковинського Прикарпаття були слов'яни.
Більше ніж в 500 пунктах Чернівецької області відкриті типові слов'янські
поселення, існування яких припадає на час від перших письмових згадок про
слов'ян під їхнім власним іменем «склавіни» (VI ст.) і до XIV ст. включно
(до VI ст. н. е. слов'яни згадувалися як венеди).
Залишки стародавніх слов'янських укріплень-городищ завжди викликали
інтерес у населення. Про укріплення складено багато легенд і народних
переказів, пам'ять про них населення зберігає до цього часу в топонімічних
назвах «городище», «замчище», «таборище», «окопи», «шанці» та ін.
Слов'янські укріплення на сторінках давньоруських літописів названі
градами. Так наші предки називали укріплення, незалежно від того, яку роль
в житті населення вони відігравали. Гради східних слов'ян до IX ст. ще не
були містами, тобто центрами ремесла і торгівлі. Мешканці укріплень-градів
займалися в основному сільським господарством. «Все грады... делают нивы
свои и земли свои...» – засвідчує літопис життя слов'ян середини Х ст.
На території Чернівецької області також виявлені типові слов'янські
гради. В процесі археологічного вивчення виявилось, що кожне городище має
свою власну будівельну біографію, свою історію. Розкопки буковинських
градів дали можливість дослідити різнотипні конструкції дерев'яних
укріплень, вивчити систему їх оборони, характер забудови, зібрати матеріали
про заняття і суспільні відносини населення.
З результатами вивчення слов'янських археологічних пам'яток Північної
Буковини знайомлять науково-популярні книги видавництва «Карпати»—«Дорогами
предків» (1968 р.), «Північна Буковина – земля слов'янська» (1969 р.) та
«Зустріч з легендою» (1974 р.). Тепер автор пропонує читачам нову книжку, в
якій розповідається про найновіші відкриття, про дослідження слов'янських
укріплень, котрі функціонували в теперішніх Грозинцях Хотинського,
Ломачинцях Сокирянського, Добринівцях Заставнівського та Ревному
Кіцманського районів Чернівецької області напередодні утворення Київської
Русі.
Матеріали дослідження цих укріплень є важливим науковим внеском до
історії східних слов'ян, їх наукове значення визначається насамперед тією
обставиною, що до недавнього часу слов'янські городища VIII-IX ст. на захід
від Дніпра були майже невідомі археологам. Розкопане в селі Зимному на
Волині слов'янське городище VI–VII ст. залишалося єдиною пам'яткою такого
типу на території між Дніпром і Українськими Карпатами. В археологів
з'явилися навіть сумніви щодо наявності слов'янських городищ другої
половини І тисячоліття н. е. на Правобережжі Україні Тому виявлення і
дослідження слов'янських городищ у Середньому Подністров'ї і Буковинському
Прикарпатті дозволяє до певної міри заповнити прогалину в історії
багатогранного життя східних слов'ян.
[pic]
БУКОВИНА. Кiнець ХIХ - початок ХХ ст.
Дiвочий костюм. Сорочка з суцiльними широкими рукавами, пришитими по
основi, оздоблена полiхромною вишивкою. Кептар вишитий барвистими
вiзерунками кольоровою вовною. Опинка, шо обгортає стегна, з доморобної
шерстної тканини, заткана нитками жовтого та жовтогарячого кольору.
Головний убiр - "кода" - зроблений з картону, обшитого тканиною,
прикрашений бiсером, квiтами, стрiчками. Зверху прикрiплений пучок тирси
(ковили). Рiзноколiрне скляне намисто рясно вкриває погруддя та шию.
Шкiрянi черевики жовтого кольору, на гудзиках, красиво орнаментованi.
Парубоцький костюм. Довга тунiкоподiбна сорочка з доморобного полотна,
шо одягалася поверх штанiв, пiдперезана широким шкiрним посом. Кептар та
сердак оздобленi аплiкацiєю iз шкiри, сукна та вишивкою. Вузькi "холошнi"
штани з бiлого полотна вишитi на холошах. Одяг був надзвичайно колоритним,
багато прикрашався рiзноколiрною вишивкою, плетивом, аплiкацiями з шкiри,
металевими пiстонами. Парубоцькi капелюхи були оздобленi квотами,
рiзноколiрними стрiчками, пером та iн. Постоли "моршенi", "заклебученi",
прив'язанi до ноги "волоками".
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
І. Архів Інформаційного центру УМВС Чернівецької області.
2. Войновський П. Моє найвище щастя: Спомини. - К.: В-во ім. Олени Теліги,
1999.304с.
3. Державний архів Чернівецької області.
4. Жуковський А. Історія Буковини // Час. - 1992. - 21 лютого.
5. З архіву автора.
6. Король К. Моя голгофа. - Чернівці: Троянда, 2000.
7. Радянська Буковина. - 1990. - ІЗ червня.
8. Рубанець М. Білокриницька голгофа //Людина і світ. - 1990. - № 10.-
С.4,12-9. Холодницький В.Ф. З історії переселення буковинських німців у
1940-1941 рр. //Науковий вісник Чернівецького університету: 36. наук.
праць. Вип. 73-74. Історія. - Чернівці: Рута, 2000. - 284 с.
10. Центральний державний архів громадських об'єднань України.
Реферат на тему: Бурбоны во Франции
Московская гуманитарно-социальная академия
факультет Международные Отношения
кафедра истории
Курсовая работа по теме:
«Бурбоны во Франции»
Выполнила:
студентка 2-го курса группы МО-202
Алчинова Мария Александровна
Научный руководитель:
Егошина В.Н.
Москва 2001
Содержание
Введение………………………….………………………….……..……3
Раздел 1. Бурбоны – старейшая королевская династия Европы………
1.1.Родослоная Бурбонов………………………………………....…4
1.2.Бурбоны - короли Франции……………………………….…….5
Раздел 2. Генрих IV и Людовик XV как выдающиеся представители
династии……………………………………………………………….
2.1.Генрих IV – гугенот………………………………….…………….
2.2.Людовик XV как реформатор………………………….………….
Заключение……………………………………………………..…………40
Список литературы…………………………………………..………...…41
Приложение……………………………………………….……………….
Введение
Курсовая работа посвящена правящей династии Бурбонов во Франции,
которые царствовали с XVI-XIX вв. Эта династия представляет большой интерес
для истории тем, что самые известные монархи Франции, такие, как Генрих
IV, Людовик XIV, XV были выдающимися личностями.
В первой главе представлена родословная, а также краткие сведения о
правивших монархах данной династии.
Во второй главе рассмотрена личность Генриха IV как первого
представителя данной династии. Здесь описывается его приход к власти,
Генрих как политический деятель, Франция периода его правления.
Раскрывается вопрос, каким путем гугеноту удалось стать королем Франции,
который боролся с протестантизмом и абсолютно не принимал инакомыслящих.
Цель курсовой работы – проследить судьбу династии Бурбонов во Франции:
приход к власти, апогей и крах.
Для написания курсовой использованы работы: 1. А.Дюма «Сесиль»,
«Амори», т.46. М.,2000; 2. С.Ф. Блуменау «Людовик XV»; 3. С.Л. Плешкова
«Герих IV Французский»; 4. А.В. Ревякин «Французские династии: Бурбоны,
Орлеаны, Бонапарты»; 5. А.К.Рыжов «Все монархи мира»; 6. Французские короли
и императоры. Под ред. Хартманна, Ростов-на Дону, 1997.
1. Бурбоны – старейшая королевская династия Европы
Бурбоны (Bourbon) – (младшая ветвь Капетингов) старый французский
род, который, благодаря своему родству с королевским домом Капетингов,
занимал долгое время французский и другие престолы. Название свое ведет от
замка в прежней провинции Бурбоннэ.
1.1.Родословная Бурбонов
Первый сеньор этого рода, упоминаемый в истории, был Адемар. Его
четвертый преемник, Аршамбо I, изменил название родового замка, присвокупив
к нему свое имя, вследствие чего получилось Bourbon l'Archambault.
Соединившись узами родства с королевским домом Капетингов, Бурбоны, как
побочная ветвь этого рода, приобрели, после смерти последнего мужского
потомка другой ветви, Валуа, законные права на французский престол. Особое
значение приобрела линия Вандом (Vendome). При посредстве брака Антона
Бурбона, герцога Вандом, с Жанной д'Альбрэ достигла сперва наваррского
престола, а затем, после смерти последнего представителя дома Валуа, заняла
французский престол, в лице Генриха IV и, наконец, через брак и счастливые
войны - престол испанский и неаполитанский. Из других боковых линий можно
назвать еще Монпансье, Конде, Конти и Суассон. Династия Бурбонов на
французском престоле начинается с Генриха IV, сына Антона, герцога Вандом и
короля наваррского, который после умерщвления в 1589 г. Генриха III,
последнего Капетинга из дома Валуа, сделался согласно Салийскому закону о
престолонаследии прямым наследником французского престола.
От своей второй жены, Марии Медичи, Генрих IV имел пятерых детей, в
том числе Людовика XIII. Людовик XIII, женатый на Анне Австрийской, дочери
Филиппа III Испанского, оставил двух сыновей: Людовика XIV, и Филиппа,
который получил титул герцога Орлеанского и сделался родоначальником
младшей Бурбонской династии.
Сын Людовика XIV от брака с Марией-Терезией Австрийской, дочерью
Филиппа IV, дофин Луи, умер уже в 1711 году, оставив от брака с Марией-
Анной Баварской трех сыновей. оставшийся в живых внук сделался в 1715 г.
наследником Людовика XIV, под именем Людовика XV. Последний имел от Марии
Лещинской, сына дофина Луи, который оставил наследника Людовика XVI и Луи-
Станислава-Ксавье, графа Прованского, который в 1814 году занял французский
престол под именем Людовика XVIII Шарля Филиппа, графа Артуа,
наследовавшего только что названному брату под именем Карла Х. Людовик
XVIII не имел детей, Карл же Х оставил двух сыновей. Со смертью Генриха V
в 1883 году угасла старшая линия Бурбонов. Орлеанская линия, вступившая на
французский престол в 1830 г. и низложенная в 1848 г., ведет свое начало от
второго сына Людовика XIII и брата Людовика XIV, герцога Филиппа I
Орлеанского умершего в 1701 г.
1.2.Бурбоны – короли Франции
Во время правления первого Бурбона Генриха IV (1589-1610) большим
потрясением для монархии и единства страны стали начавшиеся в 1562 г.
религиозные войны — католической партии противостояли кальвинисты, очень
сильные и влиятельные, несмотря на то, что гугеноты тогда составляли менее
10% всего населения. Лишь перешедшему в католичество бывшему
протестантскому вождю, ставшему позже королем, удалось восстановить
религиозный мир и единство королевства. Нантским эдиктом от 1598 г. он
предоставил протестантам религиозную свободу, гарантированные позиции,
безопасность нрава, которых тогда не имело в Европе ни одно
конфессиональное меньшинство. Гибкий, обладавший незаурядным умом, первый
Бурбон Генрих IV смог укрепить центральную власть. С 1624 г. первые
кардиналы Ришелье и Мазарини при Людовике XIII (1610-1643) и Людовике XIV
(1643-1715) целеустремленно развивали его достижения и строили дальше
абсолютную монархию. Примеру «короля-солнце», Людовика XIV подражала вся
Европа; нравы его двора, этикет, даже сам французский язык пользовались
неслыханной популярностью; его роскошный дворец в Версале стал недостижимым
образцом для бесчисленных князьков. Он держал в своих руках нити всех
политических интриг страны, Версальский двор со строго отрегулированным
этикетом стал центром, откуда исходили все решения, на всю страну струились
лучи великолепия и роскоши. Даже в эпоху самого Людовика XIV абсолютизм был
изрядно ограничен действующим основным законом, привилегиями, особенно в
провинциях и на местах, и многими другими факторами. Во внутренней политике
Людовик пытался в соответствии с принципом «один король — одна религия»
добиться религиозного единства подданных — конфликтуя с папой и
янсенистами, преследуя гугенотов. Во внешней политике его стремление к
гегемонии во время войны за Испанское наследство (1701—1714) натолкнулось
на сопротивление всей Европы. Войны, в которых он искал военной славы,
привели Францию к серьезным экономическим затруднениям.
Чтобы быть абсолютным монархом, Людовик XIV с неподражаемым искусством
играл тяжелую роль «вездесущего» короля. Эта роль была под силу лишь
человеку со столь крепким здоровьем, сильной самодисциплиной, мощной волей
и неслыханной работоспособностью, какими обладал «король-солнце».
При Людовике XV (1715 - 1774) первому министру Флери (1726—1743) с
помощью политики мира, организационной работы и стабилизации валюты удалось
вновь консолидировать страну: монархия достигла наибольшего расцвета,
олицетворяя величие, могущество и стабильность государства.. Однако, в ходе
неудачных войн (война за Австрийское наследство 1740—1748 гг. и Семилетняя
война 1756—1763 гг.) с Англией она опять потеряла значительные территории в
Европе и за морем. К тому же непомерно вырос ее долг.
Но в последней четверти XVIII в. приближение капиталистической эпохи
ознаменовалось обострением всех общественных противоречий, внешним
проявлением которых явился затяжной финансовый кризис государства. Людовик
XVI, вступивший на престол в 1774 г., пытался поправить положение. Но
непоследовательные реформы, проводившиеся им "сверху", не дали ожидаемых
результатов. И тогда он был вынужден уступить общественному мнению,
требовавшему проведения глубоких реформ и добивавшемуся участия в
управлении государством представителей "нации". Людовик XVI решил созвать
Генеральные штаты, открытие которых в мае 1789 г. послужило детонатором
глубокой, всеохватывающей и кровопролитной революции.
Период Великой французской революции нередко сравнивают с лабораторией,
в которой опробовались различные формы устройства государственной власти:
конституционная монархия, демократическая республика, революционная
диктатура и т.д. Причем все режимы, основанные на демократических и
республиканских принципах, быстро саморазрушались, обнаруживая свою
неэффективность. К началу XIX в. страна скатилась к военной диктатуре,
вскоре укрывшейся за пышным фасадом империи. Принцип монархии -
наследственная единоличная власть - возобладал, однако он был выражен в
форме отрицания легитимной монархии.
То обстоятельство, что Людовик XVI умер не своей смертью, окруженный
скорбящими родственниками, а был казнен по приговору революционного
трибунала, наложило отпечаток трагизма на всю его судьбу и обусловило
полярность мнений о нем. Для одних, склонных видеть в Людовике XVI невинно
убиенного мученика, он был добрым королем, страстно увлекавшимся охотой и
всякими ручными поделками, особенно слесарными, но вместе с тем обладавшим
и обширными научными познаниями, главным образом в области географии. Для
других, считавших его казнь заслуженной карой, Людовик XVI был прежде всего
тираном, вставшим на пути прогрессивных преобразований, а потому и
сброшенным с трона. Постепенно к власти пришел Наполеон Бонапарт,
представитель новой династии, вошедший в историю как Наполеон I. Династия
Бурбонов на время сошла с политической арены. Но в 1815 году, когда
император признал свое поражение, Бурбоны снова сели на трон.
Сразу после смерти Людовика XVI в 1793 году его брат, граф Прованский,
находившийся в Вестфалии, провозгласил Луи-Шарля королем Людовиком XVII, а
себя объявил регентом при племяннике. Новому королю присягала эмиграция,
его признали европейские дворы. Но сам маленький монарх именно в это время
начинает болеть, на организме ребенка начинают сказываться испытания
последних лет. 8 июня 1795 года он умер в парижской тюрьме Тампль в
десятилетнем возрасте.
24 июня 1795 г., когда известие о смерти племянника достигло графа
Прованского, последний был объявлен королем Людовиком XVIII. Он больше
подходил на роль политического лидера, чем Людовик XVI. С самого начала
революции граф Прованский требовал от своего старшего брата решительного
отпора противникам монархии. В 1790 г. он даже пытался отстранить короля от
власти, чтобы самому управлять страной в качестве наместника королевства. В
1791 г. он одновременно с Людовиком XVI ударился в бега, но оказался
удачливее брата, благополучно добравшись до Брюсселя. Во главе
контрреволюционной эмиграции граф Прованский в 1792 г. воевал против
Франции на стороне интервентов, а в 1793 г. помчался в Тулон, занятый в то
время англичанами, но опоздал - крепость сдалась в руки республиканцев.
Возможно, лишь ухудшение здоровья удерживало его в дальнейшем от ратных
подвигов.
Все невзгоды разом отодвинулись в прошлое после отречения Наполеона
Бонапарта 5 апреля 1814 г. Около трех часов ночи в замок Хартвел прискакал
гонец с долгожданным известием: "Сир, отныне Вы король!" - "Разве я и
раньше не был королем?" - с этими словами Людовик XVIII отправился спать.
Это был ответ человека, непоколебимо уверенного в своих династических
правах на корону.
Но Людовик XVIII вполне отдавал себе отчет, как непросто ему будет
править в стране, где за четверть столетия его отсутствия выросло поколение
людей, не знавших Бурбонов и не испытывавших к ним никаких добрых чувств,
кроме, может быть, любопытства. Поражение монархии в 1789-1792 гг.
послужило для него серьезным уроком. Единственный из Бурбонов он твердо
придерживался мнения: или монархия будет дополнена конституцией, или ее уже
не будет никогда.
24 апреля 1814 г. Людовик XVIII высадился с корабля в Кале, откуда
отправился в замок Сент-Уан. Здесь в ходе переговоров с делегацией Сената
(одной из палат империи) и был заключен имевший большое значение для всей
Европы компромисс между Капетингом и представителями новой Франции: король
царствует в силу божественного права, но своим подданным он дарует Хартию
(конституцию), ограничивающую его власть. Он оставлял за собой всю полноту
исполнительной власти, а законодательную делил с двухпалатным парламентом.
Палата депутатов формировалась на основе цензового избирательного права,
палата пэров назначалась королем.
Это был важный политический прорыв к гражданскому миру и цивилизации.
После долгих лет деспотизма Наполеона I Франция по своему государственному
устройству приблизилась к уровню передовых государств того времени -
Англии, США. Перед ней открылась возможность прекращения гражданских
распрей и мирного эволюционного прогресса, обеспечивающего права и свободы
граждан. И не беда, что начало царствования Людовика XVIII не было
безоблачным - Сто дней Наполеона, волна белого террора,
антиправительственные заговоры. После исторической эпохи внутренней и
внешней войн, подавления свобод, насилия над личностью нельзя было ожидать
от французов образцового правосознания. Да и сами правовые механизмы
взаимоотношений граждан и государства еще только складывались.
Людовик XVIII был бездетен и лишен надежды когда-либо иметь детей. Его
брак с Луизой-Марией-Жозефиной Савойской, которая умерла в 1810 г., был
чистой формальностью. В этих условиях наибольшими правами на корону обладал
его младший брат граф д'Артуа. Но ко времени возвращения во Францию оба они
были уже не молоды - одному исполнилось 59, другому - 57 лет. Никакой
уверенности в том, что Людовик XVIII успеет передать корону брату, не могло
быть. Правда, у последнего было двое сыновей.
В начале 20-х годов здоровье короля, резко ухудшилось. Его совсем
перестали слушаться ноги, и отныне все время он проводил в большом кресле-
каталке, за что насмешники тут же окрестили его "королем-кресло". 16
сентября 1824 г. Людовик XVIII умер.
Под именем Карла Х корону унаследовал граф д'Артуа (1757-1836). Не
слишком усердный в науках, легкомысленный и упрямый, склонный к мимолетным
увлечениям, но и способный на серьезную привязанность, новый король во
многих отношениях был противоположностью своему более основательному и
благоразумному предшественнику. Летом 1789 г. граф д'Артуа в спорах с
Людовиком XVI настаивал на самых решительных мерах против своевольных
депутатов третьего сословия. При этом он настолько скомпрометировал себя,
что немедленно после падения Бастилии был вынужден податься за границу.
Вокруг него и стала группироваться контрреволюционная эмиграция. Он был
непременным организатором и участником всех основных ее военных акций
против революционной Франции. Поражение монархической контрреволюции
заставило его умерить пыл. Он поселился в Англии, где и жил до 1814 г.
Граф д'Артуа был женат на Марии-Терезе Савойской, сестре жены Людовика
XVIII, но своим вниманием ей не докучал. Исключительное место в его жизни
принадлежало другой женщине - мадам де Поластрон, двоюродной сестре
герцогини Полиньяк, фаворитки Марии-Антуанетты. Связь с ней определила
судьбу будущего короля. Перед смертью в 1805 г. мадам де Поластрон взяла с
него слово, что он прекратит разгульную жизнь, которую до сих пор вел, и
обратится к Богу. С этого времени граф д'Артуа стал ревнителем
нравственности и благочестия, попав под влияние аббата Латиля, духовника
своей бывшей любовницы.
Граф д'Артуа активно участвовал в восстановлении монархии. В марте
1814 г. он вел переговоры с союзниками, а 12 апреля въехал в Париж и в
течение нескольких дней до прибытия Людовика XVIII управлял Францией в
качестве наместника королевства.
Одним из первых его шагов в области внутренней политики стала отмена
цензуры печати. В следующие полтора-два года Карл Х предпринял такие меры,
которые ущемляли коренные интересы или убеждения широких слоев населения, в
частности и значительной части правящей элиты. Из армии уволили 250
наполеоновских генералов; закон о святотатстве карал смертной казнью за
осквернение святых даров; закон о так называемом миллиарде для эмигрантов
(т.е. возмещение ущерба тем, кто в годы революции бежал из страны)
оскорблял патриотические чувства большинства французов, разделивших судьбу
родины во время революции т.д. Часть консервативной партии под давлением
общественного мнения перешла в оппозицию. Страна приближалась к
политическому кризису.
Фактически Карл Х отказался от политического наследия Людовика XVIII,
который пытался соединить - и на первых порах небезуспешно -божественное
право королей с конституционным правом нации. Карл Х предпочитал видеть в
Хартии лишь одну из традиционных "вольностей", даруемых королем своим
подданным. Он избрал путь отказа от компромисса 1814 г., не представляя,
что тем самым подрывает политическую основу монархии.
Людовик XVIII за десять лет своего правления так и не выбрал времени
для церковной коронации, хотя до него не было случая, чтобы король
уклонился от таинства миропомазания, т.к. он опасался стать королем "в
большей мере", чем того хотели французы. Иначе повел себя Карл X. Стремясь
подчеркнуть богоданность своей власти, он короновался 29 мая 1825 г. в
Реймском соборе.
На выборах в палату депутатов 1827 и 1830 гг. либеральная оппозиция
дважды подряд одержала убедительную победу. Политический кризис достиг
величайшего накала. И тогда Карл Х своими действиями ускорил развязку. В
августе 1829 г. он назначил правительство во главе с герцогом Жюлем де
Полиньяком, перед которым была поставлена задача - восстановить королевский
абсолютизм.
Во исполнение его воли и появились ордонансы 25 июля 1830 г. об отмене
свободы печати, роспуске палаты депутатов, повышении избирательного ценза и
назначении новых выборов в палату. Карл X, подписал ордонансы.
Протест журналистов и печатников, потерявших работу на основании
ордонансов, получил массовую поддержку. Спустя два дня Париж полностью
оказался во власти повстанцев. Лишь спустя 5 дней он наконец дал согласие
на отставку правительства Полиньяка и отмену ордонансов. Но деятели
либеральной оппозиции, верховодившие в Париже, попросту отмахнулись от
него. Оставленный всеми, 2 августа Карл Х подписал отречение от престола в
пользу своего малолетнего внука.
В конце периода Реставрации Франция была страной во всех отношениях
более благополучной, чем в начале. Приметы общего подъема наблюдались в
промышленности, сельском хозяйстве, технике, науке, не говоря уже о
литературе и искусстве, для которых Реставрация была едва ли не золотым
веком. Немалая заслуга в том принадлежала Бурбонам, которые обеспечили
стране минимум условий для плодотворной созидательной деятельности - мир и
относительно высокий уровень гражданских и политических свобод. Но Бурбоны
не сумели до конца использовать тот шанс, который предоставила им история в
1814 г. Вместо того, чтобы уверенно повести страну по пути развития
парламентаризма, укрепления конституционных прав и свобод граждан - пути,
который единственно обещал выживание монархии в новых исторических
условиях, - они, особенно в правление Карла X, своими недальновидными
действиями способствовали разгоранию гражданских распрей.
Карл X, подписав отречение в пользу внука, потребовал и от своего сына
поступить так же. Можно представить себе чувства герцога Ангулемского, всю
сознательную жизнь готовившегося принять корону и в решающий момент
вынужденного от нее отказаться. Но те несколько минут, пока он не подписал
отречение, формально он считался королем. Он и вошел в историю династии под
именем Людовика XIX, поставив печальный рекорд самого короткого
царствования.
Политика реставрации Карла X, правившего страной с 1824 г., в 1830 г.
привела к революции и установлению Июльской монархии; королем стал Луи-
Филипп, герцог Орлеанский (1773-1850). После революции 1848 г. и этому
королю-буржуа пришлось отречься от престола. Когда 10 декабря 1848 г.
подавляющим большинством голосов президентом республики был избран Луи-
Наполеон Бонапарт — воодушевленный идеей во всем следовать своему
знаменитому дяде, — конец республики был предрешен. Затем он был вначале
провозглашен главой государства, а потом проведенный им народный референдум
21 ноября 1852 г. в законном порядке признал его императором.
2. Генрих IV и Людовик XV как выдающиеся представители династии
Бурбонов
2.1. Генрих IV – гугенот
Генрих IV — первый представитель династии Бурбонов, последней
правившей на французском престоле. После Карла Великого он стал первым
французским королем, прозванным Великим. Французы связывали с его именем
конец религиозных (гражданских) войн 1562—1594гг. и обретение права на
свободу вероисповедания.
Личность Генриха IV всегда привлекала внимание своей неординарностью.
На французском престоле впервые оказался бывший еретик. Преемник
наихристианнейших королей, защитников католической церкви был кальвинистом
и отрекся от протестантской веры в ходе последнего акта гражданских войн на
марше перед воротами Парижа. Большое любопытство вызывала частная жизнь
короля: невольник женщин был известен бесчисленными победами. И даже
насильственная смерть Генриха IV, потрясшая Францию, породила много разных
слухов, дав импульс к появлению легенд о короле и его деяниях. На
политической арене Франции появился король, восхищавший и удивлявший
современников своей нетрадиционностью во взглядах и действиях.
Генрих IV родился 13 декабря 1553 г. в Беарне в фамильном замке По,
принадлежащем его деду по материнской линии королю Наварры Генриху
д'Альбре. Наследника нарекли в честь деда. Отец младенца — первый принц
крови Антуан Бурбон, герцог Вандом, владелец герцогства Вандом, а также
графств и бароний на севере Луары. Мать Генриха, давшая ему титул короля
Наварры,— Жанна д'Альбре, дочь Маргариты Наваррской и Генриха д'Альбре. По
материнской линии Генрих приходился внучатым племянником королю ФранцискуI
(1515—1547).
Начиная с 1560г., жизнь юного Бурбона, едва достигшего семилетнего
возраста, изменилась. Причиной этого стали два обстоятельства, сыгравшие
существенную роль в судьбе Генриха. Первое было связано с новообращением
Жанны д'Альбре. Королева Наварры приняла кальвинизм, публично объявив о
своем выходе из католической церкви занялась насаждением протестантизма в
Наварре. Малолетний Генрих был обращен матерью в новую веру.
Обращение Генриха в протестантизм произошло в те годы, когда Франция
стремительно приближалась к гражданским войнам. С распространением
кальвинизма длительная социальная напряженность, сопутствовавшая
абсолютизму, подогревалась конфессиональными разногласиями. Королева
Екатерина Медичи сделала первого принца крови Антуана Бурбона генеральным
наместником Франции. Новое положение обязывало принца крови находиться при
дворе. Так, в 1561 г. семья Антуана Бурбона — его жена Жанна д'Альбре и
двое детей Генрих и Екатерина — оказались в Париже. 8-летний наследник
Бурбона удостоился чести сидеть за одним столом — между юным Карлом IX и
его сестрой Маргаритой Валуа. С этого времени будущий король Франции был
вынужден подчиняться чужой воле в лице королевы-матери, став заложником ее
политики. Это было второе роковое событие в жизни Генриха.
Личная драма юного Генриха разыгрывалась на фоне общей трагедии,
которую переживала Франция, вступив в 1562 г. в гражданскую войну. В год
начала гражданских войн Генрих становится первым принцем крови: смерть отца
позволяет ему занять его место. Девятилетнего наследника Антуана Бурбона
удостаивают всеми почетными титулами. Беарнский принц назначается
губернатором и адмиралом Гиени. В 13 лет он был признан наследником всех
владений своей матери Жанны д'Альбре. Королева Наварры возила его в Беарн
на встречу с местными протестантами.
Свое первое боевое крещение 15-летний Генрих Бурбон принял в Ла-рошели
в 1568—1569гг., находясь рядом с главой протестантской партии принцем Конде
и адмиралом Колиньи. Юноша обнаружил недюжинные военные способности в
столкновении с армией католиков и по праву разделил победу с протестантами,
захватившими крепости в провинциях Они, Сентонж и Керси.
Проект бракосочетания Генриха с Маргаритой Валуа был привлекательным
для обеих сторон. Жанна д'Альбре рассчитывала женитьбой сына укрепить свое
положение не только в Наварре, но и во Франции. Екатерина Медичи видела в
браке двух семей королевской крови разрешение конфессионального вопроса —
мирное сосуществование двух религий и, кроме того, расширение владений
французского дома за счет присоединения протестантского юга. Для Генриха
брак сулил очевидные выгоды: он расширял перспективы получения большей
власти.
Свадьба состоялась 18 августа 1572 года. Маргарита Валуа и Генрих
Наваррский 28 лет официально считались супругами. События в ночь на 24
августа (на св. Варфоломея) были лишь одним из эпизодов гражданских войн.
Именно здесь казнили адмирала Колиньи и истребили цвет провинциального
протестантского дворянства, собравшегося по случаю свадьбы. Более того,
угроза нависла и над Генрихом Наваррским. И наваррец вынужден был отречься
от протестантизма и вернуться в лоно католичества. Новоявленный король,
власть которого не была освящена (протестанты исключали эту необходимость),
стал укреплять армию, превращать города в крепости и готовиться к войне.
Одновременно он провел частичную секуляризацию богатств католической
церкви. В эти годы у него выработался свой принцип управления, которого он
старался придерживаться и позже, став королем Франции,— укреплять связи с
провинциями. Он верил, что сила власти в ее поддержке не столько в центре,
сколько в провинциях. Залог доброго управления Генрих Наваррский видел в
умело подобранных советниках. Молодой король отбирал членов своего
ближайшего окружения, ориентируясь на профессионализм и вассальную
преданность советников. И хотя он стремился опираться на протестантов, в
его совете были и католики.
Мирный период в жизни Генриха Наваррского был прерван в связи со
смертью младшего Валуа герцога Алансонского, кончина которого означала
угасание правящей династии: царствующий 33-летний Генрих III не имел
потомства. Единственным законным наследником престола оставался принц крови
Генрих Наваррский — представитель новой династии Бурбонов. В его лице
официальный Париж видел союзника, могущего противостоять оппозиции
абсолютной власти Генриха III
Между тем, предвидя возможный союз Генриха Наваррского с Генрихом III,
оппозиция в лице Католической лиги вместе с папой предприняли бешеную атаку
на наваррца. В 1585 г. была обнародована булла папы Сикста V, в которой
Генрих Наваррский объявлялся еретиком. Этот дерзкий шаг имел своей целью
лишить законного наследника французского престола права на корону.
Оппозиция торжествовала победу, она выдвигала на королевский престол своего
кандидата — старого Карла Бурбона, дядю Генриха Наваррского. Это был вызов,
брошенный власти, проявление неприятия ее политики. Ситуация осложнялась и
тем, что во внутриполитические дела Франции вмешались внешние силы.
Испанский король Филипп II поддерживал католическую оппозицию и Карла
Бурбона, рассчитывая в случае удачи на признание испанской инфанты Изабеллы
первой претенденткой при выборе супруги французского короля. В это
ответственное время армия Генриха Наваррского начала военные действия. 7
долгих лет, отражая сопротивление и терпя поражения, Генрих Наваррский
боролся за престол и за независимую Францию. Все эти годы на его пути
стояла католическая оппозиция, поддерживаемая церковью и папой. В
смертельной схватке с оппозицией в 1589г. погиб последний представитель
правящей династии король Генрих III.
В августе 1589 г. на правах законного наследника французского престола
протестант Генрих Наваррский выступил с декларацией, в которой обещал
поддержать во Франции римско-католическую религию в ее целостности, более
того он уверял, что имеет большое желание просветить себя в католическом
вероучении, для чего имеет намерение разрешить галликанской церкви созвать
национальный собор. Декларация не предусматривала нарушения социального
статуса ни католиков, ни протестантов, однако обещала вернуть католикам
отнятое у них имущество.
Дворянство же в общей массе было недовольно заявлением претендента на
престол. Кроме того, к концу 1589 г. почти все крупные города выступали за
Католическую лигу. На стороне Генриха Наваррского оставались южные и
западные города, образовавшие центр верности. В противовес Испании и папе
король Наварры мог рассчитывать на помощь английской королевы, немецких
протестантских князей, Нидерландов и Венеции. Но союзники ставили свои
условия. Положение складывалось непростое.
Генрих готовился к осаде Парижа. Он решил отрезать его от источников
снабжения и заставить голодных парижан сдаться. В январе 1593 г. в
осажденном Париже собралась ассамбл | |
